Байки (Глібов, 1918)

Байки (1918
Леонид Глібів
Видання: Ляйпціґ: Українська Накладня, 1918.

——————

Обкладинка
 
БАЙКИ
ЛЕОНИДА ГЛІБОВА
 
КИЇВ-ЛЯЙПЦІҐ
 
КОЛОМИЯ   WINNIPEG MAN
„Галицька Накладня“ Ukrainian Publisher
 
1918.

 
Байки Леонида Глібова. №3 1918.jpg
 
Леонид Глібів.

 

ІЗ ДРУКАРНІ ШАРФОГО У ВЕЦЛЯРІ

 

Леонид Глібів, поруч Гребінки, найбільший український байкар, народився 19 (ст.ст). 1827 р. у Веселому-Подолі, полтавської ґубернії, в маєтку українських панів Родзянок, у яких батько Леонида Глібова, Іван, був управителем.

На восьмому році життя перебрався з батьками в село Горби, у якому й минули йому веселі хлопячі літа.

Порфир Родзянка був умний чоловік. Мав гарну бібліотеку, зберігав українські звичаї, любив науку й просвіту. Під його доглядом талановитий Леонид набрався початкових наук.

Рідна мати й місцевий священик були його першими вчителями. На дальшу науку віддали його до ґімназії в Полтаві. На-жаль, із-за недуги мусів покинути науку й вертатися до батька на хутір. Що йно 1855 р. скінчив ліцей у Ніжині і став учителювати; з-разу в Чорному-Острові на Подільщині, а дальше у Чернигові, де був учителем історії і ґеоґрафії в тамошній ґімназії.

Тут став він видавати з 1861 року тижневник „Черниговскій Листок“ росийською й українською мовою. „Та не довго сонце гріло“… По двох роках уряд припинив видавання часопису, а редактора усунув із служби ізза українофільства.

Почалося горе поета. Він хворів, мало не осліп, жити не було з чого, заробити годі, бо сил не хватало, треба було сидіти, як-то кажуть, у тестя на карку. До тогож: ворони стадами літають, і недоля не ходить одинцем. — До прогнання із служби, до хороб, і убожества прилучилося незабаром нове, тяжке горе — смерть вірної дружини.

Роки від 1863 до 1867 — це дуже тяжкий період Глібового життя. Що лиш 1867 року він добув собі новий шматок хліба, став управителем земської друкарні в Чернигові, і на тій службі остався аж до смерті, яка постигла його, після довгої тяжкої хороби, 29 (ст.ст.) жовтня 1893 р.

Таке то життя чоловіка, який так гарячо любив людий, природу, свій рідний, любий край, За це він, як і багато других Українців, мусів випити чарку гіркої — до дна.

Леонид Глібів, ще дитиною малою любив дуже квітки. Його й прозивали „квітчастим короликом“. Квітничок у дворі пана Порфира Родзянки, це було ніби його королівство. Як виріс, любов тую переніс на дітий. Ніхто й ніколи не дарував украінській дітворі такого коштовного дарунку, як Леонид Глібів. Байки, загадки й відгадки, жарти, акростихи, — чого то гарного й не понаписував наш байкар? А все на втіху й науку для наших малих читачів та читачок!

Писати став дитиною. Свій перший віршик „Сон“ зложив ще на шкільній лавці, 15 літним хлопцем. Учитель росийської мови прочитав його, похвалив і обіцяв віддати до друку.

З тої пори Леонид не кидав пера до смерті. Писав свої прегарні твори, а коли годі їх було друкувати на російській Україні, то посилав у Львів, до тамошнього часопису для дітий: „Дзвінок“. Там підписувався прізвищем „Кенир“. Це прізвище дали сусіди його батькові, коли він з городу привіз був співучу птицю кенира.[1] 50 літний ювилей літературної праці, не пишний, але щирий, який святкувала ціла Україна, не дивлячись на кріпкий кордон, був милою нагородою за цінні твори й за добре серце „любого дідуся Кенира“.

Поміж творами Глібова найбільше байок. Байки, це дуже старинні твори. На 500 літ перед Христом жив у Греції Езоп, творець дуже гарних байок, які здобули собі світову славу. Але ще перед Езопом, у Вавилоні, Египті, Індії звісні були такі вірші й оповідання, у яких звірі и дерева говорили, мов люди. Байки, значиться, це загально-звісні, міжнародні твори.

Але Глібів, так само, як і його знаменитий попередник Гребінка, умів своїм байкам надати український характер, умів, як каже Єфремов, „прибрати їх у оригинальне вбрання“.

Читаєте його байку про „Вовка та ягня“ і пригадуєте собі, що ви читали це саме й на инших мовах, а прецінь у Глібова воно якесь ніби нове. Так, — бо Глібів, на мандрівній темі, мов на міжнародній основі, гаптує українські узори: звірів, квіток, людий. І ліс, і поле, і село, і небо, усе довкола українське. І мова, якою орудують отсі звіринні та ростинні розмовники, щиро-народня, українська мова. І думки та науки, які вони висказують — це думки й науки потрібні не-кому другому, а нам, думки про правду, про любов, про чесне життя, про те, щоб одні другим не творили кривди, щоб не було між нами ні ненажерливих вовків, ні кудлатих медведів, ні соломяних дідів, а щоб були добрі й мудрі люди.

Тепер не пугалом добру навчать
 Нам треба иншого бажать,
Живого слова правди і просвіти

Тому то байки Глібова не постарілися досі, й мабуть не постараються ніколи.

 

Б. Л.

 

  1. канарок, (канарейка)

 
Байки Леонида Глібова. №11 1918.jpg
 

Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1926 року і автор помер більш ніж сто років тому.