Музики.
Десь у веселому краю
Зійшлися у гаю
Ведмідь, товстий та волохатий,
Всесвітній пасішник-ласун,
Завзятий Цап-стрибун
І телепень Осел ухатий,
Дурного розуму невдатний син,
Та передражник Ма́лпенко Мартин.
Сидять, балакають під липою густою —
Хто бачив що і де хто був,
Чи поблизу, чи може за горою,
Які новинки чув.
„Погано, братчики, без діла в світі жити!“
Так Ма́лпенко Мартин розмову завершив;
„Признаться, ніде правди діти,
І я гуляючи прожив;
Одначе, скрізь тиняючись, чимало
Всього побачить довелось…
Ох, трудно в світі жити стало!
Пора і нам придумать щось…
Ви не турбуйтеся, — щоб довго не кортіло,
О зараз хочу раду дать:
Музичить треба — от і діло,
Коли хотіли знать!
Зозуля накує музиці,
Сказати в добрий час:
Бенкет, весілля, вечерниці —
Покличуть всюди нас.
Нехай гуляють добрі люде
В своїй веселій стороні;
Їм хороше́ і нам кори́стно буде…
Чи добре я кажу, чи може ні?“
— „Так! добре! будемо музичить!“
Ревнув Ведмідь: „розумна голова,
Не гріх і розуму позичить…
Робота гуртова“.
І стали на тому: щоб слова не зміняти,
Не гаючись, це діло розпочати.
Днів через три вони в тому-ж гаю
Справдили вигадку свою.
Роздобули́ баса́, цимбали,
І скрипочка і бубон є;
Прехорошенько посідали,
Та як ушкварили — ой, лишенко моє!
Хто в ліс, мовляли, хто по дро́ва,
Аж на ввесь гай луна гуде!
Ведмедів бас реве, неначе та корова
Із череди до-дому йде:
Цап на цимбалах паличка́ми
І брязкотить і дзенькотить,
Трусне борідкою, або хитне рогами,
Мекече, бурмотить;
Між ними грає, не вгаває,
На скрипку Ма́лпенко Мартин,
Кувікає, пищить, як іноді буває —
Залізе порося у тин;
Осел силкується під кльоном,
Щоб всіх перемудрить,
І, як у діжку макогоном,
У бубон стукотить.
Злетілись гави і сороки,
Шпаки, чижі і горобці,
Регочуться, хапаючись за бо́ки:
„Ну так! удрали молодці!
Нехай їй біс — такій музиці,
Сполохала наш тихий гай,
Не можна вдержаться ніякій птиці,
Хоч куди видно утікай“…
— „Ось цитьте-бо!“ Мартин гукає:
„Почин невдатний іноді буває:
Тривайте, братчики, не так ми сидимо, —
От зараз я попорядкую“…
— Щось та не так — і я вже чую,“
Озвавсь Осел: „ні, мабуть не втнемо“.
А Ма́лпенко йому: „та ну-бо, каже, годі!
Не знаєш ти: музиці грать —
Не горобців полохать в огороді…
Послухайте, кому і де сідать:
Ведмедику — під липою старою,
А Цапу треба під вербу,
Ослові — на горбу,
Я примощусь під бузиною“.
Заграли знов — ще гірш нема ладу!
Як-раз на ту біду
І Соловей тут опинився, —
Вони до його: „ну, мастак,
Ти здорово співать навчився, —
Кажи по-правді, що́ і як?“
— „А що́-ж, він каже, вибачайте,
Ні те, ні се:
Хоч десять раз пересідайте,
Немає хисту — от і все“.
Почув я раз — старі сміялись люде,
Що квач притикою не буде;
Причина не велика:
Якая-ж із квача притика,
Коли він квач?“
|
