Зозуля й Півень. „Як ти співаєш, Півне, веселенько"… — „А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя, Виводиш гарно так і жалібненько, Що іноді аж плачу я… Як тілько що почнеш співати,
Не хочеться й пшениченьки клювати, — Біжиш в садок мерщій“…
— „Тебе я слухала-б до-віку, куме мій, Аби-б хотів, співати“…
— „А ти, голубонько, ти, кралечко моя, Поки співаєш на калині,
То й весело мені, і забуваю я
Свою недоленьку, життя своє погане Та безталанне… А тілько замовчиш, Або куди летиш, —
Заниє серденько, неначе на чужині…
І їстоньки — не їм, і питоньки — не пю,
Та виглядаю все Зозуленьку мою.
Як гляну на тебе, така ти невеличка, Моя перепеличко, — А голосочок то який! Тонесенький, милесенький такий… Куди той соловей годиться?“ — „Спаси-бі, братіку, за добреє слівце. Як не кохать тебе за це?..
І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;
І далебі, що так, — пошлюся я на всіх“.
Де взявся Горобець, послухав трохи їх, Та й каже: „годі вам брехати
Та одно другого знічевя вихваляти!“
Пурхнув — та й був такий.
За що́-ж, — хто-небудь попитає, — Зозуля Півня вихваляє? За те, що Півень годить їй Та потакати добре вміє: Рука, як кажуть, руку миє.
|