Байки
Леонид Глібів
Щука
• Інші версії цієї роботи див. Щука Ляйпціґ: Українська Накладня, 1918
Щука.

 На Щуку хтось бомагу в суд подав,
 Що буцім-би вона такого виробляла,
 Що у ставу ніхто життя не мав:
Того заїла в-смерть, другого обідрала.
 Піймали Щуку молодці
 Та в шаплиці
 Гуртом до суду притаскали,
 Хоча чуби й мокренькі стали.
 На той раз суддями були
 Якіїсь два Осли,
 Одна нікчемна Шкапа
 Та два стареньких Цапа, —
Усе народ, як бачите, такий
 Добрячий та плохий.
За стряпчого, як завсігда годиться,
 Була приставлена Лисиця…
А чутка у гаю була така,
 Що ніби Щука та частенько,
 Як тільки зробиться темненько

 Лисиці й шле то щупачка,
То сотеньку карасиків живеньких,
 Або линів гарненьких…
Чи справді так було, чи може хто збрехав
 (Хто ворогів не мав!). —
 А все-таки катюзі,
Як кажуть, буде по заслузі. —
Зійшлися судді, стали розбірать:
Коли і як воно, і що́ їй присудити?
Як не мудруй, а правди ніде діти,
 Кінців не можна поховать…
 Не довго думали — рішили
І Щуку на вербі повісити звеліли,
„Дозвольте і мені, панове, річ держать!“
 Тут обізвалася Лисиця:
„Розбійницю таку не так судить годиться:
 Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити, —
У річці вражу Щуку утопити!“
— „Розумна річ!“ всі зачали гукать.
 Послухали Лисичку
 І Щуку кинули — у річку.