Карпатська Ніч

by Мирослав Ірчан

Карпатська Ніч Мирослав Ірчан Вінніпеґ: Робітничо-фермерське Видавниче Товариство, 1924

М. Ірчан

Карпатська

Ніч

 

Вінніпеґ, Канада

1924

M. Irchan. — The Carpathian Night.

М. ІРЧАН

КАРПАТСЬКА НІЧ

Оповідання

 

 

ЦІНА 50 ЦЕНТІВ

 

---

Накладом
Робітничо-фармерського Видавничого Товариства Вінніпеґ, Ман., Канада
1924

 

---

З друкарні “Українських Робітничих Вістей”,
ріг вулиць Прічард i МекҐреґор, Вінніпеґ, Ман.

 

ВІД ВИДАВНИЦТВА.

Випускаючи з друку нову книжку М. Ірчана “Карпатська ніч”, ми примушені заявити, що це оповідання взяте із збірки воєнних оповідань “Кровавий бог”. Однак з технічних причин нам годі було видати відразу цілу збірку і ми випускаємо “Карпатську ніч” окремою книжкою, тимбільше, що це оповідання творить цілість.

Не зайвим буде згадати, що в українській літературі “Карпатська ніч” М. Ірчана є першим твором з життя наших робітників в Америці. До цего часу не було ще ані одного подібного літературного твору, хоч українська еміґрація за океаном давня. Ми певні, що коли т. Ірчан поживе довше на американській землі і ще блище познайомиться з життям нашого робітництва, тоді з-під його пера вийде не один твір про нашу долю й недолю. Тому ми щиро бажаємо йому найкращих успіхів в цій корисній-великій праці.

Робітничо-Фармерське
Видавниче Товариство.

Вінніпеґ, Ман. у вересні 1924.

Сліпучо-білими снігами загорнувся гордий Бескид, що старшував своїм довгим гребенем гірських шпилів над Карпатами і розмежовував Галичину від Угорщини. Колись в його зворах бавилися, як діти медведі, а зимою вили голодні вовки. Колись пролітав його зворами славний Олекса Довбуш з своїми леґінями і виливав свою гуцульську міць на багачах угорської і галицької сторони. Рік річно кишів літом Бескид від загорілих на сонці мійських паничів та панянок, що здалека приїздили налюбуватися здоровою красою. І з давен-давна сох серед цеї краси, як розтоптана печериця, галицький бойко з довгим-намащеним волоссям, на вівсяному хлібі та дрібній бараболі. А по другому боці сох также самісінько угорський руснак. Це ті забуті-невідомі люди, які навіть не кожного року їли раз в рік на Великдень білу булку з вівсяним хлібом, а позатим коротали тяжко свій вік. Література не знає про їх долю, тільки в ґеоґрафії українських земель істнує коротесенька згадка про них, про їх назву.

Серед чарівної краси Бескиду, роскинулись бідні бойківські хатки, брудні, закурені. Звичайно разом з хатою, в якій живе ціла численна родина, є й стайня, а в ній корова та декілька овець. Хатки низькі, без коминів. З печі йде дим відразу на хату і наповняє її цілу. В стелі прорубаний чотирокутний отвір, яким й виходить повільно дим. Звичайно люди, щоб дихати в такій хаті, прилягають на землю, куди дим не доходить. А ціла хата навіть без диму темна, з малесенькими віконцями, з вічно мокрою землею, вонюча, повна блощиць і инших насікомих. В кожному кутку крайна біда. Глянеш на старого дядька і відвертаєшся, бо годі дивитися довго. На його обличчі такий жаль і журба, що найтвердшу людину зворушить. А жінки — невсипущі, брудні невільниці чотирох закурених стін. Діти з неприродно надутими черевами, в довгих сорочках з грубого полотна, невмивані, тихі, мовчазні. З великим недовірям приймають вони від чужої людини шматок хліба, як-би боялися, що “панич” хоче грубо пожартувати з них.

Бойко споконвічний мешканець Карпат, як і гуцул, але він дуже ріжниться від гуцула. Гуцул теж бідний і темний, але за це він гордий, гарячий, твердий, як сталь на його різьбленому топірці. Сумує гуцул тільки в полонині, як виграє на тужній трембіті і сумує в час передновку, як в його хатину заглядає невмолиме марево голоду.

Бойко — смирний, спокійний, покірний. Він вміє клонитися перед кожним, що накричить на нього, а пісні його сумні, протяжно-жалісні і мало нагадують собою жваві гуцульські коломийки. Гуцул пана ненавидить, бойко боїться. Він слухняно покоряється своїй тяжкій долі і без голосних нарікань тягне тачку свойого життя до смерти. Правда, є маленька частина бойківського племені з одною вродженою здібністю, якої майже ніхто немає з Українців. Це природне замилування до торговлі. Бойки ці мають свою окрему назву “синевідські”, тому, що звичайно походять з великих сіл близько міста Сколього — Синевідська. Вони з малих хлопців розїзджаються по цілій Европі і у великих містах торгують переважно овочами. Зустрічали їх скрізь: в цілій Австрії, Швайцарії, Франції, Голяндії. Жінки їх звичайно самі господарять в синевідських горах, а дітий дуже часто посилають батьки-торговці до вищих шкіл. Але таких бойків дуже мало. Треба признати, що мандрівка по цілій Европі має чималий вплив і на їх села. Там вже хати не такі брудні та курні, там люди якісь веселіщі та не залякані.

Решта бойків, що розсіялися своїми бідними селами по горах, капарала свій темний вік як не в горах, то по тартаках так на галицькому, як і угорському боці. Тартаки і експльоатація карпатських лісів, були в руках Жидів — багачів і вони немилосердно використовували працю темного бойка. Жив такий робітник гірше собаки, недоїдав, гризли його тисячі насікомих, а працював як віл і за все одержував стільки, що міг заплатити податок і з дебільшого одіти свою родину. Ніколи бойківське племя серед чарівної краси своїх — не своїх гір не зазнало світлого-щасливого дня. Вічна журба, вічна біда. І все це нестертим пятном відбилося на закуреному — жалісному обличчі бойка та його дітий і жінок.

Та ось, від пятьох місяців нове горе впало на бойківські бідні села. Прийшли узброєні люди, багато людий, з далекої півночі і з далекого полудня. Прийшли непрошені, розлючені, грізні. І ще більше потемніли вонючі бойківські хати. В них повно тих людий, повно нового бруду, ще й голод почав на добре мучити бойківську родину. По одному боці верхів — люди в сіро-жовтих — довгих шинелях, часто бородаті, недобрі й добрі. Пригнали їх з широких степів України, з сибірських тайґ, з московських болотнистих лісів. А по цьому боці в синьо-сивавих шинелях тисячі людий десятьох націй, що творили цілість австрійської монархії. Мови їх ріжні, та доля одна — муки і насильна смерть. І між ними є добрі й недобрі. Загально-ж — оба табори людий, тих робітників й селян насильно вдягнених в салдатське одіння, озлоблені не так на себе, як на ворогів, а на себе, як на людий. Кожний вояк на війні перш усього проклинає себе, свою долю тяжку. І ненавидить все, відсіль й звірства родяться, закаменілість сердець. Люди ці тільки в хвилях задуми згадують, що вони були колись людьми, тихими, працьовитими, добрими. Але свідомість тяжкої поневірки і непевности життя, робить їх жорстокими, очайдушними.

Був кінець лютого 1915 року. Воєнне захоплення, патріотична дурійка в обох воюючих арміях, пропала. Міліонові селянські маси обох таборів вже зрозуміли, що вони тільки звичайне гарматне мясо, потрібне для царів, штабів та купки панства. З неохотою, силувані ріжними способами, обі армії час від часу починали наступ. Впрочім — невже комусь хотілося з доброї волі вмирати в тих диких карпатських зворах? Вмирали люди випадково, не знаючи про це, вмирали з байдужності, загального обридження до життя. Кожний вояк мав на собі цілу армію насікомих, які гризли до крови його тіло. Кожний днював й ночував в снігах, на морозах, ніколи не передягаючись, не вмиваючись. Життя стало чимсь далеким, недосяжним. А кожний день і ніч ширили серед всіх зневіру та байдужність до себе, до своїх товаришів, до “ворогів”. Життя людий залишилося в рідних селах, пропало кудись з тим днем, коли їх вперше оділи в сірий мундір і дали в руки зброю. Тепер життя не було, тільки довгі-страшні дні й ночі терпінь.

Гинули люди від куль, від морозів, від недуг. Гинули й бойківські села з своїми мешканцями. Через них переходили дві армії, за них билися на смерть ці армії і їх безсердечно грабували обі армії. Ще сумніщими стали закурені-бідні хатки. Похилилися покірні бойки ще нище, мовчазніщими стали їх діти, невимушені сльози жалю викликував вид жінок і дівчат. Всі терпіли страшні злидні, голод, холод, насильство, а жінки й дівчата мусіли задоволяти розбуяні похоти війська — чи то одного, чи другого табору. Їх брали насильно, півнасильно, або просто віддавали вони себе за шматок хліба, за миску теплої страви. І ходили бліді, вимучені, з синіми, аж чорними кружками під очима, обірвані, брудні, ще й позаражувані недугами. Кровавий бог війни не щадив нікого. Навіть німі-зелені ліси падали від одного розмаху його гидкої руки…

Кожний вояк старався всіми силами в який-будь спосіб вирватися кудись далеко, туди, де було ще життя, де жили ще люди, де й він колись був людиною. Кожний мріяв про це, щоб бути раненим, щоб дістатися в далеке запілля за фронтом, в теплу-чисту кімнату і не знати, не відати про страшну поневірку. Найтемніща людина, одягнена в сіру салдацьку шинелю або синьо-сивавий плащ, відчувала, що її гідність, її честь і природне право живої істоти — потоптані, здушені залізним пястуком, перемішані з болотом, з кровю, з усім брудним та жорстоким.

Але вирватися з фронту було тяжко. Хто попав в карпатські звори, той мав два виходи: смерть або ранення, в крайному випадку поважне занедужання. За австрійським фронтом стояли густі сторожі мадярських жандармів, що нікого не пропускали назад, за російським було теж саме. Впереді фронт, за плечима фронту готові скоростріли для утікачів. Кровавий бог був практичний…

Карпатські морози сотнями нищили людий. Нещасні вояки відморожували ноги та руки і опісля на ціле життя тратили їх та ставали каліками, жебраками. Часто люди, ради вратування себе, вмисно наставляли на мороз роззуті ноги, щоби відморозити їх і вирватися з пекла терпінь.

Бувало так, що шукали в селі заражених дівчат або жінок, бо вояків з венеричною недугою теж відправляли з фронту. Деяким до тої степені надоїдало, що вони “зичили” собі венеричну недугу в заражених товаришів недолі. Зараженим гноєм з полового члена товариша натирали собі очі і звичайно на ціле життя ставали теж каліками. Найрадше практикували цей спосіб Румуни, Мадяри і Жиди.

Бувало й так, що калічили себе самі, стріляли в себе, аби бути раненим. А тому, що за такий вчинок безпощадно карали вояків, нещасні люди додумувалися до ріжних способів. Вояк відходив кудись подальше в ліс, ставив на ногу бохонець хліба, прикладав зверха рушницю і стріляв. Куля проходила через хліб і через ногу і не було знаку, що рана зроблена самим, бо сліди пороху залишалися на хлібі. Дуже часто виручав товариш — товариша. Стріляв один в одного, щоб ранити тільки. В боях вмисно виставляли люди руки або ноги і тому у війні було найбільше ранених в ці місця.

А життя війська було таке: В найблищих від фронту бойківських хатах кишіло від вояків. Були вони скрізь — і в хаті і в стайні і на горищі^[1]. Хат тих було мало, а війська багато, тому скрізь була страшна задуха, сморід. Але це були ті, що стояли в запасі. Фронтові вояки днювали й ночували в лісі. З смерекових галузок поробили собі буди, обложили їх снігом і там жили. Всі позакутувані в короткі кожухи, одягнені в чотири парі білизни, яку місяцями не зміняли. Насікомі в тому лахміттю прибирали неприродний вид, вироджувалися рідкі-нечувані породи, величезні, то знову подовгасті. Докучали страшно і від їх безнастанних кусань ціле тіло було в струпах. Бідні вояки всіми способами старалися позбутися їх. Нераз в тріскучий мороз роздягалися до гола, розложували вогонь і над ним витрясали своє одіння. Насікомі тріскали в ньому, як пражений горох, але опісля появлялися знов.

Місяцями ніхто не вмивався, не голився, не стригся і не перезував черевиків. Обличчя молодих хлопців старілися на очах і люди ставали подібними до своїх диких пращурів. Очі всіх були червоні і запухлі від неспання, від димів ватрі. Кормили військо не зле, піддержували настрій штучно алькоголем і нераз пяні вояки з безрадности танцювали, співали.

Одинокою розрадою була почта, але вона рідко попадала, а вже галицьким людям майже нічого не приносила, бо Галичина була занята російською армією. Хіба від товаришів з инших полків налітали короткі вістки, але вони були сумні, як вояцька доля і відомі всім.

Вільні хвилі посвячували вояки найчастіще нищенню насікомих і сороміцьким розмовам. Колишня мова людий звиродніла теж і зробилася одною-довгою лайкою. Найпоганіщі слова стали найзвичайнісіньким явищем. Але вже на кожному кроці вояки проклинали свою долю, війну, своє життя і страшні Карпати. Кожному видавалося, що він ніколи не вийде з цих карпатських зворів, з цих страшних морозів, з цеї живої могили. Правда, Карпати ніби були й на далі чарівними своєю природою, але не для змученого-вояцького ока. Їхня краса пропала з тим днем, як на першому шпилі забреніли кулі і як задрожали ліси від гарматніх вибухів. Для вояка істнує одна-одинока краса: життя. Далеке, недосяжне, просте, але безпечне життя. Про це всі мріяли і це мучило їх в неспокійних снах.

Австрійський фронт на Бескиді в той час складався переважно з старих ополченців ріжних народностей, що заселяли краї Австрії. Були це батьки численних родин, люди перепрацьовані, немічні, боязливі. Одіті в найнужденніще старе одіння, за це як слід узброєні. Дуже багато між ними було й галицьких селян. Вони все держалися купи, звичайно читали молитвенники і закутавшись в грубі-вовняні накривала з головою, цілими днями просиджували під деревами, як-би ждали смерти. А смерть находила їх найшвидче. Вмирали в снігах від утоми, від біди, замерзали від морозів. Сяде ночею бідний ополченець, загорнеться в накривало і до ранку застигне. Це була одинока військова частина в армії, яка найбільш яскраво зазначувала свою нехіть та ненависть до війни і ніяк не піддавалася кровавому богові. Ополченець ніколи не ставав жорстоким, бо він був батьком дітий, він залишився людиною навіть під насильно вдягненою шинелею. Це були ті, що підглянувши “ворожу” стежу кінноти не поважилися стріляти, бо казали:

— За худобину гріх…

Про людий менше думали, але коней, худобину, жаліли своїм простим, мужицьким серцем.

Ополченці були народом тихим, боязливим, покірним. Їх покулені постаті, зарослі занедбані обличчя і крайна зневіра, пригадували ту худобину, що призначена на неминучу смерть безнадійно плентала ногами під ніж різника, чекаючи своєї черги. Вони найглибше з усіх відчули свою безсилість і повинувалися залізному пястукові кровавого бога. Все це були старі люди, ті залякані селяни, що з наймолодших літ клонили голови перед кожним сюртуком, що на сходах суду вистоювали простоволосі годинами. Їх забрали на війну і вони “повинувалися волі божій і цісарській”. Але не жили війною. Всі думки їх були в рідних селах, біля своїх спрацьованих жінок, біля дрібних дітий. Хоч літа їх були вже пізні, всеж-таки ніхто з них не хотів вмирати. Смерти боялися страшенно і звичайно навіть свойому “ворогові” по другому боці боєвої лінії не шкодили нічим. Як завязувався бій, то нещасні ополченці ховали голови в рівчаки, шептали молитви і скерувавши рушницю просто в гору, до неба, стріляли зажмуривши очі з страху, а не з совісти. А були вони найбідніщі ще й тим, що ніяк не вміли навчитися воєнного крутійства. Ніхто з них не вмів в час виминути небезпеки і гинули люди, як мухи. Від недуг, від куль, від морозу.

Окрім ополченців, на бескидському фронті був ще полк молодих галицьких стрільців. Хлопці жваві, як дикі коти і дуже хутко простудіювали війну. Їх звичайно вживали для висліджування “ворога”. Висилали ночею малими ґрупками блище до ворожої лінії і обовязком їх було перевідатися, які сили у “ворогів” та що вони задумують. Служба була небезпечна, але хутко стрільці найшли раду. Вони ночею відходили дещо вперед, забивалися в глухі гірські звори і перечекавши до ранку поверталися назад. Часами стріляли в повітря, нібито їх напали “вороги”. А опісля здавали точнісінькі звіти про рух ворога, про його сили.

Така служба була тяжка, хоч нею можна було крутити. Але часто подібні стежі зустрічалися нехотя з “ворожими” стежами і тоді завязувався короткий бій, який часто був крівавий і з стежі не всі поверталися назад. Однак стежі ходили тільки тоді, як “ворог” мовчав і не наступав. А як озивався своїм пекельним реготом фронт, тоді й стрільці лягали в лінію і поруч з своїми батьками-ополченцями — боронилися. Переважаюча більшість війська страшенно боялася попасти в полон, бо про страхіття в полоні ширилися жахливі вістки. Хто ширив ці вістки, відки вони родилися, ніхто не міг знати. Але вони були і то по одному боці фронту і по другому, в одній армії і в другій. Кровавий бог війни був практичний і міжнародній…

Молоді стрільці придумували ріжні способи, щоби не вмерти завчасно. Вирватися з фронту могли тільки ранені або смертельно хорі. У великій пригоді ставала їм їх окремішність. Це був полк наскрізь український і навіть команда була в українській мові. Загально називали їх вояки чужих націй в австрійській армії словом: “Україна”. Хитріщі стрільці додумувалися до того, що писали собі в українській мові відпустки куди-небудь в глибину Австрії, як найдальше від фронту, прибивали на них печатку читальні “Просвіти” з найблищого села під фронтом, викрадалися до потягу і так на якийсь час утікали від смерти. Скрізь була гостра контроля, але переважно з Німців і Мадярів, що провіряли документи — відпустки. Стрільці-утікачі спокійно показували свій “документ” з просвітянською печаткою, коротко додавали слово “Україна” і Мадяр не розібравши нічого, пропускав їх далі. Для нього важним було це, що на папері пишалася печатка.

Та не всі могли так робити, впрочім, така утеча не могла довго продовжатися. Утікачів через тиждень-два завертали назад і вони знов попадали в пекло, від якого утікли.

Одна ґрупка стрільців найшла в покинутій бойківській стайні мале теля і відразу молоді голови додумалися, що це теля може принести їм чималу користь. За боєвою лінією, у віддалі 2 кільометрів ззаду, стояли густі мадярські сторожі, які пропускали тільки тих вояків з фронту, що мали на це окремий дозвіл від вищої військової влади. Значить, утічи з фронту було просто неможливо. А як починався бій, як гори дрожали від безнастанних вибухів гарматніх ядер, що косили старі ліси, гейби траву та переривали замерзлу землю разом з людьми, тоді бідні вояки готові були заховатися хочби в мишачу дірку.

Подих грізної-невмолимої смерти розвівався з димами вибухів скрізь, в кожний закуток. Таких хвиль найбільше боялося військо і дрожало на згадку про них.

Стрільці з своїм телятком, яке годували і держали в таємниці, перед кожним новим боєм тихцем утікали з боєвої лінії, брали перед себе телятко і гонили далеко від фронту, в запілля. На питання мадярської сторожі куди вони йдуть, стрільці показували на теля і на горло своє, мовляв, ведуть в найблище село до обозу зарізати на мясо для своєї сотні. Мадяри пропускали. І стрільці справді йшли в найблище село та росказували кожному, хто питав, що вони ведуть теля зарізати все в найблище село. За той час на фронті минала небезпека і вони иншою дорогою вели своє теля назад на фронт, мовляв, ведуть від обозу на фронт на мясо для сотні. Ця хитра ґрупка цілими місяцями водилася з телям, від осені, аж до весни. І аж тоді, як з теляти виросла таки добра телиця і з нею було важко тягатися, довелося хитрунам зректися її. Несвідома худобина врятувала нераз життя пятьом молодим, надійним хлопцям.

Кожний думав про себе і кожний мріяв якнебудь вирватися з заклятого перстеня смерти. Але біда, що тих “кожних” були тисячі на малому просторі і годі було всім крутити. Тому здавалися люди на “божу волю”, терпіли, надіялися, хоч надія була дуже слаба. Надіятися можна було тільки на ранення, але старша сестра ранення — смерть, була блища всім. І свідомість цеї близоти робила з людий опущених-байдужних півдикунів, невмиваних, брудних, закурених і злих. Нелюдські терпіння доводили вояка до того, що він ненавидів себе, своїх товаришів, цілий світ. Замісць щирого-лагідного слова була все лайка, замісць тихих-рідних розмов лунала буря прокльонів, сварок. Тільки раз, в одну морозну карпатську ніч, забулися ті нещасні діти кровавого бога і мовчки слухали оповідання старого ополченця Матвія Шавали. Тоді цілу ніч просиділи вони біля нього і не зводили з нього своїх запухлих-червоних очий.

Хто такий Матвій Шавала? Уявіть собі людину високого росту, суху, з рясними зморщками на жовтому обличчі, з русявою бородою і ясними-чесними очима. Як дивишся в його обличчя, то мимоволі призадумуєшся. Є в ньому щось жалісне, тяжке, то, що найлютіщу людину заспокоює. За цілий час страшного життя в Карпатах, ніхто ніколи не крикнув на Шавалу, ніхто не закляв йому, але ніхто не чув прокльонів й від нього. Вояки звали його “божим чоловіком”, бо він був такий смирний та тихий, як та дитина, якій обіцяли подарунок за спокій.

Говорив Матвій дуже мало. Все думав, все мовчав. Від людий не бокував, сидів між ними, видавалося слухав їх лайок і сороміцьких розмов, і тільки в ряди-годи являлася зпід його русявої бороди легка-коротка усмішка. Що йому сказали, він виконував і виконував совісно, незвичайно точно. Всеж таки і він не хотів вмирати. Підчас бою ховав Матвій свою голову в землю так само, як й його товариші, за це стріляв в небо густо, безнастанно.

Ще одну прикмету мало його жовте, зівяле обличчя. Воно було розрисоване темносиніми плямами, що розсіялися по щоках, по носі. Були дрібні, як мак і були подовгасті та круглі. Від них обличчя Матвія виглядало гейби вічно замазане болотом. Як бувало питали його, від чого ці плями, Матвій тільки махав рукою і сухо-поважно відповідав:

— Багато говорити, а мало слухати…

Ходив згорблений, але так, що тільки частина плечий горбилася і виглядав Матвій, як переломаний вершок всохлого дуба. Бо високий був Шавала, вищий за всіх, хоч сухий. Знали всі, що він з долинського повіту, що є в нього жінка й діти дорослі, та що він дуже сумує за ними. Це можна було пізнати по тому, як жалісно дивився Матвій на тих вояків инших народностей, що одержували з глибини монархії почту. Він довго дивився на таких щасливців, потім обережно підходив до них, примощувався і своїми добрими очима слідкував за тим, хто мовчки читав листа. Видавалося, що Матвій радів чужою радістю і хотів, щоб та радість перейшла хоч частинно на нього. Ціла Галичина була занята російською армією і Шавала нераз дивлячись на галицький бік тяжко зітхав.

У муравлиську нещасних живих створінь в синьо-сивавих одіннях, (тих бувших людий), постать Матвія гостро виділялася. Своєю замкнутістю, невимушеною повагою і жалісним — добрим обличчям з русявою бородою, він виглядав на добрячого батька, що трівожиться долею своїх нещасних дітий і не може допомогти їм. Нераз, як Матвієві довелося бачити передвчасну смерть свого товариша, що замерз ночею під стрункою ялицею або лежав на білому снігу з продіравленою головою, він закривав обличчя широкими-чорними долонями і відвертався. Всі вояки звикли так до смерти, що могли їсти хліб замочений в крові убитого, а Матвій не міг. Він після кожного бою відходив подальше лінії і повертав аж тоді, як санітарі забрали убитих і ранених. Дивний, предивний Матвій! “Божий чоловічок” загнаний залізним пястуком грізного і кровавого бога в пекло людського життя.

Був день 27. лютого 1915 року. Цей день істнував в календарях цілого світа, в життю людий земської кулі, скрізь, де жили і думали люди, але на бескидському фронті його не було. Подумайте тільки — згинув день, пропав! В цілому світі він був, на Бескиді не було. В календарях його зазначували, а на високих верхах він не істнував. Пропав день, пропав безповоротно.

Такі випадки не рідкі на війні. Люди не тільки тратять рахубу днів, але й тижнів, місяців. Затягнені в бій, вони робляться живими автоматами, тратять над собою контролю, гинуть їх бажання, ідеали, мрії. Думки звужуються до одної — неясної, що міститься в короткому слові: жити. В голові витворюється такий-же хаос, як і в їх окруженню. Людина зливається своїм організмом з полохливими вистрілами рушниць, з вибухами гармат, з стонами і криками. І коли людина робиться в війні скаженим звіром, коли стає неподібна до себе, то цьому не винувата вона. Вона безпомічна-жалюгідна комашка. Вона соломинка, яку крутить вир кровавої повіні. Убивання людий, братів по крові й кости, це півсвідомі вчинки, це страшний-живий сон, в якому не істнує ані милосердя, ані повна свідомість, ані маленька згадка про мирне минуле. Бо хіба-ж оті вояки родилися безсердечними різунами? Мало хто з тих сотень тисяч вбив або скалічив когобудь в свойому життю. Деякі бувало не могли дивитися на кров з тварини. А на війні вони стріляють живих людий так само, як воробців. Вбивають гострі штики в груди людий так звичайно, якби ті люди були мішками з піском. І після бою зачорнілі, півбожевільні обличчя приходять до себе. Думка повільно втихає, входить в давню стежину свою. І люди дивуються самі собі, своїм вчинкам. Вони видовбують з своєї півсвідомости, з страшного сну, який недавно пережили, туманні спогади того, що зробили. Неприємні картини пробитих штиками, прошитих кулями людий — мучать їх.

— За що-ж я вбив його? Може в нього жінка й діти? Він-же нічого не зробив злого мені…

І тоді дивуються, що істнував день, що проминув він і вони не бачили його, хоч жили під покривалом його.

Так було і 27. лютого 1915 року. Карпатські гори замінилися в сніговий гураґан, що вив стоголосами по нетрях, по полонинах. Метало снігом у всі боки, ломило старі ялиці, як бадилля соняшників. Сила силенна ота гірська заметіль.

В пятій ранком сказали йти вперед. Вітер-силач пронизував всіх наскрізь, завівав снігами, кидав всіми. І тяжким зітханням та ще тящим прокльоном почався той день.

Старшини бігали та накликували одягати білі плащі. І всі зрозуміли, що треба буде наступати. Білі плащі одівали вояки тільки тоді, як треба було підсуватися до “ворога”. Біла матерія плаща зливалася з білим снігом і людий тяжко було запримітити.

Кожний дзеленькаючи зубами від холоду, натягав на себе помятий плащ і грів парою з уст руки. Перекидалися лайкою вояки, инші коротко висказували свій настрій:

— Не одного з нас дідько вхопить. Може більше не побачимося вже в оцих смерекових будах. А щоб попухли вони, як мають нас гнати на заріз…

— Ну, виходьте!

Це відомий голос старшини. Голос насильний, дрожачий, як і в рядових вояків. Старшину ненавидять вояки, старшина вояків і ще вищих від себе. Бо й старшина людина, був колись людиною, а зараз — як всі… Грошей має більше? Нехай! Нехай платить грубі тисячі, щоб врятуватися від смерти або від цього життя на Бескиді. Нічого не поможе. Гроші мають свою силу там, де покров смерти далеко.

Рушили всі, на погляд ніби байдужі. Але в кожного вертіла мозок одна думка: там, на другому збочу гори — “ворог”. Там готові рушниці, гармати, бомби.

Заметіль така густа та скажена, що на два кроки не видко. Снігом бють морозні хвилі вітру в очі, сніг зривають вони з землі і гейби пяні роскидають без найменшого порядку на всі боки. Люди стрягнуть по пояс в снігах, з трудом витягають ноги, соплять зіпрілі, а дихати нічим. Сніг і сніг і сніг…

Глянеш на право — білий сніг — заметіль. Глянеш на ліво — це саме. Ледво-ледво добачуєш товариша, що пробивається недалеко вперед. Де починається земля а де повітря, де дерева а де люди — годі пізнати.

Зі збоча гори сходили довго, видавалося пів дня. В яру відпочивали, ждали на відсталих. І знову пробігали старшини та накликували. Цілий довгий безконечний ряд білих постатів губився серед метелиці, що буяла скажено навіть в глибокому яру. І тим темним — розбурханим світом рушили далі, під гору, на зустріч своїй смерті, ранам, мукам.

Руками й ногами дряпалися, підпирались рушницями, падали, піднімались і знову лізли. Повільно, причаєно, з запертим віддихом. То приставали, то знову рушали. А метелиця ще лютіще вила-завивала, якби боролася з цими нещасними людьми, що наперекір її силі пруться вперед.

Всі знали, що ось-ось зустрінуться з подихом смерти, який міцніший від буйного морозного вітру. Чия черга сьогодня? Ніхто не знав, але кожний думав, що не його.

Йшли довго, дуже довго і дивувалися, чому “ворога” немає. Може утік, може заховався в село від цього пекла?

Але ні! Ось перед очима замаячіло щось в сніговому тумані. Щось глухо грюкнуло, раз, другий, третій. Вітер надніс уриваний крик, але зараз-же розірвав його на тисячу частин, завив зловіщо і помчався в безвісти.

— Швидче, швидче! — хрипів хтось з боку.

Так, це мабуть була передня сторожа, що побачила наступаючого “ворога”, вистрілила декілька разів і утікла до своїх. Там, впереді, готуються вже приймати гостий…

Задихані, зіпрілі вояки намагалися бігти, але падали і хвилинку відпочивали. Потім зривалися і знову йшли. Рушниці обняті обома руками, як обнімає мати дитину, бо годі держати холодне залізо в руках.

— Швидче, швидче!… — знов хрипів знайомий голос в сніговій пітьмі.

Матвій Шавала йшов, як всі в рідкому ряді і невеселі думи мучили його. Він згадав, що на його хаті в рідному селі певно вітер порозшивав сніпки і сніг мете в стіни і нікому накрити хату, бо стара жінка нездужає. Забував він, що йде в горло смерти, в чорну пащу кровавого бога… Він тихо шептав для себе молитву і сам не чув її. Рвав її вітер-силач з собою і рвав цілу душу Матвія Шавали.

— Помилуй мя боже по велицій милости твоїй, якоже ми оставляєм довжникам нашим — амінь…

І Матвій аж пристанув. Він хотів згадати молитву, бо призабув, але в тій хвилі перед ним розступилася заметіль і як-би сонце, що обірвалося з своїх висот, розбилося сліпучим вогнем на всі боки. Разом з вітром застогнала страшна сила, аж земля задрожала. І Матвій впав в глибокий сніг.

Почалася гостинність. Обірвані сонця все частіще розвівали снігову заметіль і сіяли смерть. Це “ворог” кидав з близьких окопів на привітання бомби.

— Швидче, швидче вперед! — хрипів з боку знайомий голос.

— Помилуй мя боже по велицій милости твоїй…

— Швидче… швид… шв…

Губилися оклики в метелиці і грохоті бомб.

Матвій піднісся, хоч добре було лежати йому. Він все ще не міг найти своєї молитви і кидав добрими очима то в право, то в ліво і шукав своїх товаришів. І намагався всіми силами йти вперед, щоб не залишитися з заду, його дряхлі-старі груди задихалися, важко було дихати, йти.

— Шв… Швид… че-че…

— …лицій милости твоїй…

— Ой!

Це найблищий товариш Матвія з правого боку впав. Хто він — не знати в цій пітьмі.

— …милуй мя господи…

Вояки почали падати ненадійно, густо. Йшли і падали, а инші думали, що це з утоми. На білих складках плаща і на снігу являлися пятна червоної крови, але метелиця розносила ці пятна на всі боки, завівала і білі плащі і вбиті людські тіла під ними.

Вже не йшли білі постаті далі. Вони позакурювалися в сніг і годі було пізнати, хто ще живий, а хто вбитий. Однаково прикривала метелиця одних і других.

Всі зрозуміли. Вони близько “ворога”. Якби був погідний день, то тяжко було-би так близько дійти. І як-би не було метелиці, то смерть була-би страшніща. А так вона находить ненадійно, таємно. Людина перекотиться і навіть не счується. Ні свисту куль не чути, ні вистрілів. Щось впереді гуркотить, але-ж це метелиця шибається поміж смереками і виє, скаженіє.

Закостенілими руками брали рушниці і стріляли — грілися. Нікого не бачили перед собою, але стріляли. Стріляли і знов кровавилися, падали мертві. Видавалося, що їх кулі завертала метелиця назад і вони били їх самих.

Стріляли довго, аж цівки топили сніг, що осідав на них. Як довго, ніхто не знав, як не знав також, чи це ранок, чи полуднє, чи вечір.

— …господи, по велицій милости твоїй…

— Бах — бах — ба-а-а-ах!…

— …че… видче… швидче!…

— Ба-а-ах!

…Вітер позривав сніпки з хати а жінка недужа…

— Бах!

— …Богородице діво, радуйся обрадуванная…

— Ба-бах! Б-а-а-ах!

…Віють вітри, віють буйні…

…Ой!

Бах — бах — ба-а-ах!

— …видче… швид… че-че!…

— Господи боже, розсуди нас!…

Бах — цінь — вуйййй!…

…І за що, за що?…

…Воліла ти мене мамо в колисці придушити…

Бабавх — бавх!

— Швидче… швидче…

Бах — бах!

…Ррраааа!… ра-а-а-а-а!…

Вітер, як по телєґрафі доносить здовж лінії і забиті снігом обличчя неприродно кривляться та викидають з себе дикий крик.

— Гурра-а-а! Гуррра-а-а! А-а-а-а-а!

Зривалися і бігли. Кожний біг самий, не міг оглядатися. Оклик цей був твором людського божевілля і на хвилину вбивав всі думки в людини. Люди не знали навіть, як піднімаються їх ноги, вони тямили цей один дикий оклик і ревіли, як звірі, заслинювалися, падали поцілені, окрівавлені і ще хрипіли божевільну пісню:

— Гурррааа! рррааа… аааай!…

Хто впав, хто залишився, а хто біг — ніхто не знав. Добігли до високого насипу і як-би нічого не було скочили в глибокий рів. Валялися “ворожі” трупи, застиглі, завіяні свіжим снігом. Під низьким прикриттям смерекових віток в куті окопа лежав обличчям до землі бородатий вояк і кров його топила сніг, ще й пара парувала. Залишилися трупи, “ворог” утік.

Переможці, які цілком не були подібні до них, кулилися в окопі, ховали голови від вітру і мовчки ждали. Час від часу долітали слова.

…Я думав що він так, аж глип — кров…

…Помішалися ми, чи таки впала сила народу? Нема там Петра, Юрка, Василя?

Ніхто не відповідав, навіть не ворохнув головою в той бік. Вибалушений жах насів на всіх. Десь в правому боці хлипав хтось, а може віддихав так важко.

Добре в добутому окопі. Затишніще і смерть менше доступна. Чи менше?

Задудніла земля, застогнала глухо, як смертельно ранена звірюка. І так близько і так далеко.

— Ай-ай-ай-ай — ввбухх!

Це завило в повітрю гарматне ядро і впало перед окопами. Ополченці перехрестилися в голос.

— Бє все блище — сказав хтось.

— Ай-ай-ай-ай — ба-ба-бавввх!

Ще блище. Переглянулися змучені постаті, якби шукали поради один в одного. Вони знають, що гармати шукають їх і смерть зближається до них.

— Шшіввв — псст!

Рушничні кулі “ворога” шиплять в сніговому насипі над окопами. Новий наступ.

Вояки безрадно куляться ще нище, немилосердно топчуть убитих своїми ногами і держать на поготові рушниці.

— Чів-чів-чів — шт — псст!

— Вогонь!

І понеслося по довгому окопі.

— …го-о-о-о-нь!

Заллявся клекотом окіп, довгим — безконечним. А білолиця метелиця завила ще грізніще. Нові зойки, крики, прокльони. Нові молитви, кров, смерть.

— Тах-тах — бавх… Бавх!… Бавх…!

— Помилуй мя боже по велицій милости твоїй…

…Ой! Мамо!

Запрацювали рушниці в сніговій пітьмі, закервавився сніг в мокрому окопі, тай заповнився окіп новими мерцями. Раненими і мерцями. На мерцях ранені, на ранених мерці, на всіх них ще живі вояки, що перебігають в безпечніше місце.

Дуднить земля, якби вогнена куля котилася по ній і блискає перед окопами і стогне і виє і метелиця скавулить. Десь впереді дикий крик, той божевільний крик півсвідомих людий, а у відповідь йому окіп заливається залізним-смертельним реготом.

Та нараз — на правому крилі, якби пів гори всунулося, задудніло скажено, а слідом за цим страшний крик прорізав снігову заметіль.

— Ой! Боже! Ай-ай-ай!…

І заплакав хтось так жалісно, так щиро, як дитина.

…Мамо! Мамо!…

З правого крила сунулися хильцем постаті і кричали, ляментували.

— Вже найшов нас! Бє в окіп! Пропали ми…

Електричною струєю летить ця страшна вістка здовж окопу. І полохливо оглядаються люди на всі боки, надслухують, стріляють. В очах невмолимий жах.

Знов вибух, знов крик, зойки і нові вояки з лівого крила.

— Назад! — кричить хтось.

— Вогонь!… го-о-о-о-нь!… — долітає з права.

Але годі. Не видержує ніхто. Вривається терпець людини-машини. Закостенілі руки хватаються за насип, але зараз-же безвладно опадають назад, закровавлені, пошарпані.

— Шшіввв! — псст!

Шиплять кулі в снігу на насипі. Але здорові вояки стають на ранених і вбитих та вискакують на верх і гинуть в пітьмі.

— … го-о-о-о-нь!

Та ніхто не слухає. Вогонь втихає, і люди рятуються. Одні падуть поцілені, другі стають на них, як на деревляну підставку і вискакують на насип, утікають назад, Падуть-топляться в снігах, просяться в когось, замурзуються кровю. А вітер-силач виє, виє — завиває, аж стогне з пересердя. Сліпить очі, запирає віддих і так хутко та пильно засипує снігом мерців і ранених, що й знаку по них не зостається. Найдуть їх весною, як зазеленіє трава. Найдуть кости білі і не знатимуть чиї вони…

— Братчики, поможіть! В мене жінка й діти…

— Ради Христа-спасителя, не дайте пропасти…

— Брате, подай руку, бо не чую ніг…

— Смерть, смерть… Гину… Мамо рідна!

— Не минайте, рятуйте хто в бога вірує!…

Так просять ранені, але мольби гинуть враз з їх життям. Нікому рятувати їх — кожний думає про себе.

Розбрилися білі постаті по цілому узгіррю. Видається, що вони біжать, бо це з гори. Недавно дряпалися цим самим узгіррям в гору, на зустріч смерти, а зараз утікають назад від смерти. Хоч — хто зна, скільки впало їх сьогодня? Хто зна, скільки заховала метелиця в своїх сніжних вертепах людий? Все одно. Тільки далі, ще далі. В яр, потім на гору, на старе місце…

… — Швидче!… швид… шв…

— …Спаси і помилуй нас господи…

— …Не стогни старий, як здохлий кінь, бо все одно чорт тебе вхопить…

— …радуйся, обрадуванная Маріє…

— Ай-ай-ай — ввбахх!

Це погоня. Бють гармати, але ззаду, Розшматовують присипані снігами тіла убитих і ранених. А може й рушничні вистріли, може летять кулі, та бренять десь у висоті. Тут нічого не чути.

— Ай — бба-а-а-ах!

…видче… швидче!…

— Бодай гепало так тобов, доки житимеш…

Біжать задихані яром і не знають скільки їх. Кожний бачить перед собою одного і чує, що хтось біжить за ним. І більше нічого не знає.

Чим блище до давніх окопів, тим дальше від смерти. І хоч гарматні ядра гудять десь позаду, передні вояки легше віддихають.

Знову дряпалися на узгірря, знову боролися з скаженою метелицею і ніхто не знав, чи то день, чи ніч. Не звертали навіть уваги на це, що вибухи лютують вже в ярі.

Задихані, втомлені до краю доволіклися на старі місця. Прикладами рушниць відкидали сніг зпід смерекових буд і мовчки падали на холодну — замерзлу землю. Але на їх обличчях, що посиніли на вітрі, було вже мале задовілля, таємне, заховане в глибині зболілих вояцьких душ, але було. На якийсь час люди потішали себе самих, що вони залишилися живими. Не завидували, як звичайно, навіть тим, що були ранені, бо вони сердеги не всі дійшли сюди. Або в окопі зосталися, або виснажені після упливу крови впали на узгіррю в сніг і їх задушила метелиця.

Були всі такі втомлені, що не цікавилися навіть хто повернувся, а хто ні. Але кожний знав, що не більше, як половина найшла свою смерть в глибоких снігах.

— Санітарі! Гей, тут ранені!

— Де ті “лапайдухи”, бодай поздихали всі до одного!

Ранені в руки та голови сиділи під будами обризкані власною кровю і постогнуючи ждали на поміч. Деякі голосили придавлено, гейби на похоронах.

Приходили санітарі, перевязували на борзі їх рани та відводили в долину.

Так пропав день 27. лютого 1915 року. Пропав безслідно. Він істнував в календарях цілого світа, його свідомо прожили люди, які жили, а не крутилися у божевіллю війни, але на бескидському фронті його не знали. В людий, які залишилися при життю, цей день став туманною згадкою пекельних-півсвідомих переживань. І на істнування цього дня ніхто в світі не звернув особливої уваги.

Виснажені до краю, зневірені і байдужні до всего, навіть до життя, вояки лежали в своїх смерекових будах і скупо перекидалися словами. Уривками згадували бій, ніби намагалися добути з памяти свої переживання, що видавалися сном. Вяло роспитували про убитих, про ранених, що певно найшли смерть в холодних обняттях грізної метелиці. Підчас бою і у відступі перемішалися всі так, що кожний опинився на холодній землі біля невідомого товариша недолі. Тільки більш видержані молоді стрільці ліниво шлялися здовж рідкої лінії і роспитували за близькими товаришами з своєї сотні. Всі були голодні, перемерзлі до краю, але ніхто не спішився їсти. Фізично й душевно розбиті люди лежали задубілі, ніби покірно ждали на кінцеве вирішення їх долі. Вони були вже не здібні до ніякого руху. Прийшла та хвиля, в якій армія стає армією безборонних, похилених, зруйнованих дідусів, що нікому не шкідливі і готові кожної хвилі на все. Така армія немає вже ніяких надій ні завзяття. Вона тихо і з жалем живе туманними спогадами про колишнє мирне життя.

Але бескидський фронт був тільки малесенькою-дрібною частинкою армії, а кровавий бог війни вмів порадити собі, як слід. Так й тепер. Здовж лінії пронеслася блискавкою коротка вістка:

— Нас заміняє свіжий полк…

Раділи слабою надією ще слабші обличчя, хоч ніхто не знав, чи вістка правдива. Але згодом, як метелиця дещо втихла, заворушились старшини та почали в пітьмі вечера вештатися з своїми лінивими наказами.

— Приготуйтеся хлопці! Підемо на відпочинок…

А як з пітьми почувся тарахкіт зброї нового полку, лінія земетушилася, ожила. Старшини цего полку, (що задихуючись підходив розсіяною масою на верх гори), бігали вже здовж фронту і розглядали в пітьмі окопи, роспитували старшин бескидських недобитків.

Нові люди були теж невеселі, мовчазні. Вони, пригнані сюди силою, займали свої місця з ненавистю, з жахом. Коротко роспитували про недавній бій, про сили “ворога”, про життя на цих верхах. Їх тільки вчора привезли з широких угорських пушт і хоч недавно бачили вони мирне життя, всеж таки лихорадка воєнної непевності та невблаганої смерти заволоділа всеціло ними, та вбила думки про инше життя.

Недобитки попленталися в долину. Сходили втоптаною стежкою і часто падаючи, кляли знов на ріжних мовах. Але кожний всеціло находився в полоні мрій про спокійний сон, про відпочинок.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Матвій Шавала вийшов живий і з цього бою. Але бій потряс ним цілим. Він ніби занімів, стратив мову. Хоч йому дуже щастило, бо довколо нього люди падали від куль один за одним, Матвій був невеселий. Мабуть не радів він й відпочинком. Ще гірше згорбився, ще гірше посумнів. Ніхто незнав, що з ним і ніхто не роспитував. Матвій покинув десь в бою свою рушницю і в цей час йшов тільки з перекиненою торбою через плече, підпираючись здоровим-смерековим дрючком.

Тяжкою і повільною ходою вийшли недобитки на вузку доріжку і подалися нею понад річкою в пітьму ночі. Часами зустрічали вони невеличкі групи вояків, що йшли в напрямі фронту, часами під'їздили полеві кухні, що везли для війська теплий обід. Вони питали про число полку, питали куди йдуть оці похилені людські постаті і старалися довідатись про число жертв. Але відповіді одержували скупі, уривані. Їх хутко минали недоговорюючи початих слів.

Як переходили зруйнований і на швидку наладжений міст, по масі недобитків пролетіла вістка, що їх ведуть в церкву. Кожний знав, що це значить. Найблище село, (себто бувше село), не істнувало. Його зруйнували, спалили “в воєнних цілях”. Залишили чомусь тільки церкву. Одну одиноку церкву, що самітно стояла на руїнах бойківського села, як німий свідок людського божевілля і єдина згадка людського-спокійного життя. Церква нова, мабуть тільки перед війною збудована, доволі велика. Чому не зруйнували й її? Говорили, що нещасні мешканці села перед своїм виходом, дуже просили не нищити церкви і австрійське командування погодилося на це. Лінія російської армії була далеко, але австрійці спалили ціле село на випадок зближення Росіян, щоби мати повний вид на їх рух та не дати притулку “ворогові” в селі. Хоч “ворог” не дійшов сюди, але село перестало істнувати, а церква стала одиноким притулком фронтових частин. Тут відпочивали недобитки, тут був й малий полевий лазарет, тут й варили в полевих кухнях для війська харчі. Хоч боєва лінія була в віддаленню пятьох кільометрів, на церкву нераз падали “ворожі” гарматні ядра, але звичайно кінчилося на тому, що діравили тільки ґонти. Хрести на трьох вежах давно позлітали а через вікна захристії курилися дими тимчасово збудованих печей.

Бескидських недобитків вели на спочинок теж в цю церкву. Для кровавого бога війни це було незвичайно вигідне місце. Близько до боєвої лінії і нещасних вояків можна було кожної хвилі мати скоро на фронті. По друге, — вони не тверезіли з воєнного чаду і жили далі на такому спочинку своїми буденними терпіннями. Кровавий бог дуже неохочо дозволяє своїм дітям жити хоч-би коротко в селах, де ще є люди, де воскресають спомини мирного життя. Він держить їх своїм залізним пястуком міцно і не випускає поза границі звірського права.

Недобитки доганяли ранених, тих щасливців, що змогли врятуватися від тяжкої смерти серед снігової метелиці. Вони йшли згорблені, і хоч терпіли біль, але в глибині душі відчували мовчазні, (з перевязаними руками й головами), задовілля. Сповнили свій обовязок і вирвуться з пекла.

— А в що ранений? — питали їх.

— В руку. Перебило кість…

— Ти щасливий брате…

— Ет, що це за щастя. А хто-ж буде робити на дітий, як вони ще малі?

— Пішли ти своїх дітей до чортової мами, а дбай про себе…

В нічній темряві полилася безконечна лайка і насмішки. А вітер ставав слабшим, як-би й він змучений цілоденною працею йшов на спочинок.

— Вуйку Матвію! — крикнув молодий стрілець. — А ви що так розбалакалися? Чи не з радости, що йдемо на відпочинок?

Шавала висунув з своїх кістястих плечий голову і повернувся в бік стрільця.

— Не смійся сину з старого, бо це гріх. Думай про тата, про маму…

І він далі сунувся похилений, мовчазний, загорнений в нікому невідомі думки. А стрілець підбіг вперед і напастував когось иншого.

Гурток ополченців підпираючись палицями, йшов боком доріжки і чути було, як тяжко віддихали старі груди.

— Война, казали, скінчиться на першого. Пан біг знає, на якого першого… — говорив один.

— Відай на того, як нас не буде — зітхнув другий.

— А знаєте, що я вам скажу? — озвався хрипливий голос з гурту. — Война ця ніколи не скінчиться. А не скінчиться через оцих Українців… Бо то так: нас поставлять в лінію, а отих Українців пішлють вперед дрочити Москаля. Вони, що-ж, молоді хлопці, роздрочать неприятеля, самі втечуть, а ми мусимо битися…

“Українцями” звали старі ополченці молодих галицьких стрільців, що добровільно пішли на війну. Кожний доброволець в ополченців був “Українцем”, без огляду якої він народности.

— Та то правда — відповів хтось. — Бо абито лиш в нас були ті Українці, то ще пів біди. Але-ж Німець має своїх, Москаль своїх, Француз своїх — і всі вони бються. Та хіба через них скінчиться война?

— Видите, то є так — почав поважно пояснювати передній. — Наш найясніщий пан цісар найстарший від всіх монархів. І як починалася война, то всі монархи питалися нашого, чи дозволяє на войну. А що дуже багато народу наплодилося, тісно всім стало, то наш пан цісар сказав: “бийтеся!” І бються. Але відай тепер перестануть, бо наш монарха видить, що народу впала сила силенна, то й скаже иншим монархам: “гов!” і война скінчиться. Наш найясніщий пан найстарший від всіх і всі його бояться та слухають…

— Та де ота, до дідьчої мами церква, щоб вона згоріла! — кричав злісно молодий голос в пітьмі.

— А дивіться, як гнівить, бога! І хіба бог може бути милосердний? Через отаких і ми терпимо…

— Змилуйся мати божа…

— Паскудний настав світ… Прости їм господи, бо не знають, що чинять…

…Ой там, ой там на горбочку,
Сидить дідько в черепочку…
Господи помилу-у-уйй!…

— Мой, а не гнівико бога, як хочеш жити! — крикнув хтось з ополченців.

Але у відповідь йому почулася сороміцька-буйна пісня, що виривалася з молодих-змучених грудей десь впереді і плювала на все, вбивала безнадійність, сціпеніння молодих душ.

Увійшли в бувше село. На білому снігу видніли здовж доріжки над потоком тільки чорні згарища, як замерзлі, застиглі вояки на побоєвищі. До недавна жили тут люди, а зараз — одна сумна пустиня. Ще сумніще та страшніще в цій пустині, як в боєвій лінії. Бо в вогні люди гинуть нечайно. Прийдуть в дикі ліси, в пусті полонини і вмирають. А тут цвіло довгі десятиліття життя і нараз — вмерло. Як-би не оті понурі згарища, то й не догадався-б ніхто, що ще перед місяцем було в цій ярузі село, бігали діти, ходили мовчазні-бліді жінки. Та ще, ніби на сміх, кровавий бог залишив серед цеї руїни — церкву. Чи й тут руководилися діти цього бога заплюгавленим христіянським гріхом? Не боялися нищити кількасот бідних хатин, пускати з димом останній добробут нещасного бойка, руйнувати життя сотням невинних жінок, дітий й чоловіків, що пішли в поневірку та на певну смерть від тифу й холери по брудних-нужденних бараках, — а залишати церкву, німу-бездушну деревляну будівлю — невже це оправдання себе перед тим дивним богом в небесних висотах? Безпомічний той бог, якому моляться обі воюючі армії і кожна просить на своїй мові побити противника і кожна самопевно виписала на своїх прапорах “З нами Бог”.

І всетаки немає пощади ні для одних, ні других. По давній привичці моляться, взивають ізза далеких хмар порятунку, але замісць нього сиплеться градом смертоносний-шрапнельний вогонь.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Зачорніла перед ними церква-сирота. Тяжке зітхання вирвалося з старих грудий ополченців. Підходили довгою-нефоремною масою.

— Слава тобі господи — шептали.

Деякі хрестилися, инші мовчали або перекидалися короткими словами про спокійну-майбутню ніч.

Під церквою стояло декілька полевих кухонь, що з невеличких коминів викидали густі іскри. Біля них снувалися темні постаті кухарів, а з боку чорніла збита з розвалин бойківських хат стайня для коней. Кілька підвод з високими будами виглядали, гей-би покулені постаті. В цій країні спустошіння кожний кущ, кожне дерево пригадували собою страхіття війни. Людська думка закаменіла у воєнному божевіллю і працювала в одному напрямку.

Біля церкви зупинили всіх. Старшини зайшли в середину а вояки тупкали ногами, инші товпилися біля кухонь, грілися. Приємно лоскотав їдкий дим і близкість вогню. До омління мучив запах вечері, що кипіла у великих казанах.

— А що наварили хлопці?

— Чорта лисого!

— Ей, як-би ви знали, як ми набідилися сьогодня…

— Я вже забув, коли їв…

— Не журися, напхаєшся…

— Та я до тебе, як до чоловіка, а ти, вибачайте за слово, свиня…

— Не каркайте над головою! Відступіться! На вечеру мащений риж!

— Мой!

— А чого-ж не ведуть перед той престол?

— Аллилилуя, аллилилу-у-у-я…

— Тихо ти!

— Та він був дячком колись…

Товпилися, жартували і тулилися біля кухонь. Инші підбігали втоптаною стежкою та гріли замерзлі ноги. І час від часу всі кидали очима на слабо освічені вікна церкви.

— Вже пускає!

Стовпилися біля дверий. Повільно заходили крізь низький-деревляний ґанок.

— Не пхайтеся, кождий зайде…

— Ая, ти будеш хиріти на хорах, а я буду зубами кланцати під порогом…

— Пішов до дітьчої мами!

— Дім божий хлопці! Майте розум…

Важкий дух спліснілої соломи і чогось неясного вонючого вдарило всіх нічліжників. Церква давно стратила душний запах кадила, ростопленого масла з бойківських голов і диму з свічок. Цей питомий запах селянської церкви вбив піт брудних вояцьких тіл, мокра долівка і брудне-перегниле сіно, що тягалося за ногами по цілій церкві. На бічних вівтарях не було вже й знаку з поставників та дрібних образів. На них все вилежувалися старшини, бо престоли були сухі і подальше дверий. Тільки одні образи на головному вівтарі пригадували всім церкву. Позатим — вона була брудною й вонючою, до того холодною шопою.

Райські двері щільно зачинені, але крізь їх золочену різьбу пробивалося слабе-жовте світло. Там і в захристії, росташувалася “перша санітарна поміч”.

Старшини стояли по середині церкви і старалися за порядок, бо вояки справді мало не билися за місця. Найбільше тиснулося біля вузких сходів, що вели на хори. Це було найкраще місце. Сухо і затишно. Звичайно, молоді стрільці виходили переможцями і хутко на хорах загомоніли їх голоси. Ополченці тиснулися під стінами на долині, захвачуючи сухше сіно. Инші байдужно присідали і не рухаючись, сиділи скулені в двоє.

На краях двох бічних вівтарів мерехтіли грубі-білі свічки.

Церква наповнилася людьми й гомоном та виглядала на підземну-велику печеру.

Спершу було холодно, але згодом люди забули про це і раділи затишному притулкові. В порівнанню з смерековими будами на фронті, цей притулок був справжнім раєм.

Сварилися, кричали, деякі з молодих поривалися навіть до бійки. А все за вигідніщі місця. Молодь цілком забувала на перестороги старих ополченців і лаялася так-же само, як й на фронті. Бо лайка стала необхідною буденщиною. Хто не лається, тому тяще на замученій душі.

— Виходьте по вечеру!

І по цілій церкві піднявся гармідер, задзеленькала бляшана вояцька посудина. Хто хутче вибіг, той ставав біля кухні під церквою, за ним — довгим рядом инші і нетерпеливо ждали своєї черги. Ряд посувався повільно і за той час вояки перекидалися словами про добру вечеру, про спокійну ніч і про це, що довго їх тут не будуть держати. Поженуть знову на фронт.

Як підходили до кухні, то ласкавими-підлесливими словами старалися зворушити серце кухаря і одержати більшу пайку рижу. І це часто помагало, хоч слова були нераз на шкоду свого товариша. Передній просить кухаря докинути, жаліється на голод, на пережитий бій.

— Відки-ж я тобі дам? — грубо відсварюється кухар. — Для инших не стане. Ну, йди!

— То хоч пів ложки…

І задній вояк з нетерплячки кричить на переднього товариша:

— От чоловік, пожалься боже! І бачить, що не можна, а пхається. Дай й другим повечеряти, кожний однаково хоче жерти…

Але як прийде на нього черга, то все таки не втерпить і тихцем попросить:

— Краяне, докинь братку!… Бігме боже два дні кришки в роті не мав…

А як повертали на свої місця в церкві, то сідали під стінами, опирали на зложених колінах посудину і обережно, старанно їли. Повільно, щоб на довше стало. І як-би стороння людина дивилася на ті нещасні постаті, що їли тяжко заслужену вечеру, то певно росплакалась-би. Бо обличчя всіх були такі жалісні, такі повні болю й терпінь! Жували вони їду і відбивали на собі всі терпіння потоптаних людських душ. Ніхто ніколи не зможе описати тих безнадійних облич, бо людська мова немає таких слів. Тільки чутливе серце вміє відчути страшний жаль і біль на їх вид.

Ополченці перед вечерою хрестилися і їли без шапок, молоді стрільці в шапках і без хрестів. Перекидалися словами і їли теж обережно, повільно, як-би хотіли, щоби вечера ніколи не кінчилася.

Матвій Шавала примостився в кутику хорів. За це місце він не рвався, але молоді стрільці не сміли прогнати його, як він прийшов до них. Вони навіть посунулися і зробили йому місце.

За вечерою не спішився. Як всі зійшли з хорів, він неподвижно сидів опертий на холодну стіну і думки його були чорніщі ночі. Всі сили напружував, щоби не думати про сучасність, про Бескид, бій, ранених, убитих. Дзвонив з холоду зубами, а голова горіла. Тихо, як-би скрадаючись перед иншими, встав і глянув з високих хорів на долину. Не чув гармідеру, ні сварок. Добрими очима прорізував церковні присмерки і не зводив їх з головного престола. Зітхнув так тяжко, як-би його щось заболіло. І згинаючи свою високу-суху постать — зійшов в долину.

Ніхто не звернув навіть уваги, як Матвій підійшов до райських дверий і в сутінках прикляк та тричі поцілував заболочений поріг. Поцілував і не піднімав голови. Лежав скулений, як в морозний день під смерекою на Бескиді. І молився тихо, тільки для себе. Молитвою, новою, молитвою зболілої, розбитої душі.

— Боже на небесіх розсуди нас! Коли ти великий і могутній, то чому дивишся на все це? Храм твій заболочений, храм твій в крові… А ти боже мовчиш…

… Прости мені, бо я вже не знаю, що чиню.... Де спаситель Христос, де Христос?… Христос?…

— Хри-сстоссс?…

Це слово вирвалося з засохлих грудий Матвія всім болем, всім терпінням. Він бив головою в заболочений поріг, як-би домагався відповіді. Був безрадний, хотів знати, хотів почути дужий голос бога. Віра його кипіла в хаосі думок, як кипів він самий сьогодня на бескидських полонинах серед метелиці снігу й смерти. Не вмів найти ліку на пекучий біль, що згинав його в двоє, що душив його в запалих грудях. Він вірив ще в Христа. Того доброго Христа, що проганяв з святині мошенників-купців, що не цурався бідних, що проповідував мир на землі. І він шукав Христа.

— Де Христос? Де Христос-спаситель?…

І в безтямі товк головою в поріг.

А в церкві нараз запанував мертвецький спокій. З хорів поплила тиха, ледво чутна пісня.

…Віічная па-а-а-амя-я-я-ть…

Ополченці вставали і хилили нечесані голови на груди. І дрожали з холоду та зворушення їх закостенілі тіла і з очей невимушено котилися сльози. Старими, розбитими голосами тягнули сумну пісню і пісня росла, розривала їх зболілі серця.

…Віічная па-а-а-амл-я-я-ть…
 Віічна-я па-а-а-а — —
 а-а-а —
 а-а-а-а-амя-я-я-ять…

В друге потягнулося чорним болем з хорів.

…Віічная па-а-а-амя-я-я-ть…

Це стрільці поминали поляглих в сьогодняшному бою товаришів.

Снувалася пісня в присмерках церкви і заглядала в кожний куточок, в кожну найменшу щілину.

З бічних дверий головного вівтаря вийшла біла постать санітарки і застигла біля одвірка. Біля неї санітарі і легко ранені з перевязаними головами й руками. Всі простоволосі, похилені.

…Віічная па-а-а-а-а-мять…
 Віічная па-а-а-а — —
 а-а-а —
 а-а-а-амя-я-я-ять…

Це не пісня, це вітер дужий, скажений. Вривається пекучим болем в груди і гне сірі вояцькі постаті до землі, до заболоченої долівки. Окрівавлені, забруднені душі — в густе болото, щоб задушити останній віддих споганених людий!

— Де Христос? Де Христос-спаситель?!…

…Віічная па-а-а-амя-я-ять…

Матвій підняв голову і вдивився в темні хори, з яких ще плила чорна смуга болючих слів і тонів. Але хори здавалися далеко, дуже далеко. Пісня роспливалася по цілій церкві і він не знав, де ловити її.

…Віічная па-а-а-а-а-мять…
 Віічная па-а-а-а — —
 а-а-а —
 а-а-а-амя-я-я-ять…

Затихли скорбні звуки і церква заніміла. Ніхто навіть не ворохнувся. Тільки десь за райськими дверми завмирав останній звук…

…аа-а-а-мя-я-я-ять…

І в тій хвилі покотилося в нічній тишині роспучливе ридання. Виривалося ніби з далекої глибини і торгало серце сірих вояцьких постатів. Ще гірше, ще печальніще стало всім.

— Хто плаче?

— Десь в долині…

Від бічних райських дверий кинулися на відгомон ридання. А ридання виривалося ще болючіще з старих грудий Матвія Шавали.

— Чого плачете? Заспокійтеся, бог з вами…

— Банно стало… За серце вхопило — пояснював хтось з гурту.

Сіра вояцька маса зірвалася на ноги і пхалася до вівтаря.

— Що сталося? Вмирає хтось?…

— Ей, ти! Що там таке?

— Тихше холєро мадярська!

Матвій підніс голову і запалими очима глянув на гурт.

— Я не знаю, не знаю…

І знову захлипав. Ховав голову в широкі-чорні долоні і дрожав цілий від плачу.

Брудна, жалюгідна санітарка, мабуть найбідніще створіння на фронті, похилилася над Матвієм і ломаною славянською мовою заспокоювала його. Матвій раптово перестав плакати, глянув і довго не зводив з її помятого, передвчасно старого обличчя очий. Санітарка боязко відступила.

— Ти не пречиста? — питав скорбно Матвій.

Всі завмерли в гурті.

— Ти, ти! Я пізнаю! Маріє! Мати сина спасителя! Де Христос? Скажи! Ти знаєш, а я не знаю… — просив на колінах.

З жахом оглянулась санітарка по вояках, а вояки по собі.

— Браття! — звернувся він до всіх. — Я шукаю Христа. Христа-спасителя. Ви не бачили?…

Один з санітарів підійшов до нього і ласкаво промовив.

— Вас болить голова, правда? Зайдіть зі мною, я вам дещо дам. Легше стане…

Але у відповідь Матвій якось безвладно опустив голову й руки і видавалося, зівяв цілий.

— Подайте води! — крикнув хтось з гурту.

— Бідний Матвій… — шептали ополченці.

— Щож — стара голова, не видержала…

— Тоє… — і один з них покрутив пальцем по свойому чолі.

— Гой, боже, боже… Тото терпимо…

Ліниво зсунувся з бічного престола зарослий, блідий поручник. За ним й инші старшини почали одягатися.

— Що таке? Чому не спите? — питали.

— З чоловіком припадок пане поручнику…

— Зомлів?

— Ні. Говорить якось дивно…

— Нехай санітарі займуться ним. А ви не кричіть, пора спати.

— Я перекажу…

— Навіть тут не дадуть відпочити — бурмотів поручник і ляг назад на престол. За ним й инші старшини пішли спокійно на спочинок.

Молодий стрілець обережно, по синівськи прикляк біля Матвія і напоїв його холодною водою.

— Тяжко вам вуйку Матвію? Не журіться. Викиньте той дур з голови. Пережиємо якось…

Матвій добрими, заплаканими очима дивився на нього.

— Сину, сину… Коли чую, що серце моє ледви держиться на тонкій шкірочці, то туск розриває старі груди… За що така мука всім нам? — тихо мовив він.

— Не думайте про це вуйку, бо ще гірше стане… — заспокоював стрілець. — Ходіть, приляжете, заснете і забудете…

Він старався допомогти встати Матвієві. І послушно, як дитина, Матвій підвівся на рівні ноги і ніби став якийсь менший, як був давніще. Втер сльози і ніс, потер рукою чоло тай здрігнувся цілим тілом.

— Старий, незвичний… — якось несміливо оправдувався перед всіми. — Ви простіть браття, що якось так… ну, гей-би дитина… Кажуть, чоловік на старість знов стає дитиною… Але я трошки то… Ну в голову вдарило… Серце запекло і ніби обірвалося… Молився я, бо це дім божий… І то… в голову пішло, не спамятався… Ви простіть браття… Серце запекло…

— Нічого Матвію, буває…

— Не варта так брати собі до серця…

— Всім нам гірко, але божа воля…

Гурт сміливіще почав розраджувати Матвія.

— Знаєте, почав я молитися отут — росказував він далі. — Не тямлю, як саме молився, але забув де я. Перед очима став сьогодняшний бій, кров, сніг, смерть… І я тяжко згрішив. Чорний дух увійшов в мене на цьому святому місци і я почав думати, що нема бога. Вмер бог, застрілили його, убили. Тяжко згрішив… Бо як-би був бог, думав я, то чи-ж міг-би він дивитися на ці людські муки? Але Христос наш спаситель є десь, правда? Христос-спаситель є… І я не знав, де він… Отакі думки насуває чорний дух, що опутує чоловіка не знати як і чому… Згрішив я тяжко… Спамятався якось…

— Це Матвію на кожного находить в таку годину. Чоловік, як худобина отут, ні бе ні ме… — озвався один з ополченців.

— Що скажуть — робимо. Бог ласкавий… А не може-ж чоловік без гріха бути…

— Ріжні думки находять в такий час…

— Та ще як туск вхопить…

— Від туску й амінь може бути, гірше, як від кулі…

— Але ви не журіться… Якось буде. Кому призначено вмерти, той вмре…

— Чоловік ще не вродиться, а вже написано йому як і що…

— Сила божа…

— Не вмерли на постели, то вмремо в снігах. Смерть скрізь однакова. Як кому…

Матвій похилив голову і сумно потакував на розмови своїх товаришів. Але мабуть не розумів їх, не слухав.

Двох стрільців взяли його за руки.

— Ходіть вуйку… Ляжете і забудете. Ми молоді, ще й не жили, а не журимося. Нехай кури журяться, а ми…

— Та правда… — зітхнув Матвій і повинувався стрільцям.

Повільно пішли на хори.

В церкві зашуміли. Півголосом росказували собі покурюючи вонючий-грубий тютюн перемішаний з дубовим листям. Кожний инакше пояснював недавний випадок з Матвієм і кожний думав про него.

Розбрилися по цілій церкві і лягали закутуючись в плащі та вовняні-білі накривала. В церкві ставало ніби холодніще, тому вояки накривалися з головами, щоби власною парою нагріти себе.

Деякі росказували про колишні події, про мирне життя, жінку, дітий, родинні незгоди та преріжні пригоди. Про війну ніхто не згадував. Нещасні постаті переносилися в то життя, яке покинули в бідних сільських хатах і згадуючи його, жили ним.

Деякі видовбували з своєї памяти згадки про подібний випадок, що недавно був з Матвієм. Ніби-то і в їх селі з одним чоловіком було отак. І святили його і хрестили і таки вмер собі. В ночі, в дванайцятій годині, виліз на него чорний кіт і він з страху вмер…

А одного перебігла в опівночі чорна свиня і він зійшов з розуму. Поколотив нечистий.

Росказували і повільно засипляли.

Виснажені, розбиті тіла домагалися спочинку.

Тяжкий сон перемагав.

^**^*

На хорах стрільці заходилися біля Матвія, як біля рідного батька. Їм стало дуже жаль цього “божого чоловічка”, що недавно плакав, як дитина. Мимоволі кожний з них пригадав собі рідного батька, перенісся думками далеко від всіх цих страхіть й терпінь і старався найменшою дрібницею прислужитися старшому товаришові недолі. Одні підстелювали на його леговище своє сіно, другі жертвували навіть власні накривала.

— Ви собі ляжте отут вуйку… Під голову візьміть оце… Не буде вам низько?…

— Поскулюємося довкола вас Матвію і тепло буде нам… Правда?

— Та бо поправді тут найтепліще. На долині тягне від дверий, а на хори йде весь дух…

— Лягайте вуйку, прикрийтеся… Чого журитися? Раз мати родила, раз і вмирати…

— Та хто там збирається вмирати? Матвій пережиють ще нас молодих. Правда Матвію?

Матвій підвів голову і глянув по всіх стрільцях, що скупчилися біля нього. Він ніби шукав чогось на їх марних обличчях. А стрільці не зводили очий з него. Момент прикрої — вичікуючої мовчанки.

З грудий його вирвалося тяжке зітхання і голосом винуватої дитини попросив тихо:

— Загасіть свічку діти…

— Хочете спати?

— Ні. Але нам легше, як не бачимо себе… — відповів з болем.

Стрільці послушно сповнили його бажання і ціла церква вповилася чорною масою ночі. Тільки ізза золочених різьб на райських дверях продиралися слабі проміння свічки.

Ніхто з вояків не гомонів. На долині корчилися бідні людські створіння в четверо, постогнували час від часу а деякі навіть кричали незрозумілі слова крізь сон. Нещасні не мали навіть спокійного сну. Ще десь шепотіли недалеко дверий, але тихо-тихенько, щоб не псувати сну старшинам.

І на хорах деякі вже хропіли. З їх грудий виривалися довгі-переразливі хрипіння, що в глуху північ пригадували чомусь кров і смерть. Так-же самісінько хриплять люди поцілені кулею в гортанку або й груди. Тоді заливає їх кров і вони боряться з нею.

Матвій все ще не лягав. Він сидів опертий на холодну стіну і не бачив, що близько него сидить гурток молодих стрільців, хоч серед церковної пітьми добре відчував їх присутність. На серці було йому тяжко, але десь в найглибшій щілині того пораненого серця жевріло таємне-ласкаве задовілля. Любо було йому, що хтось піклується ним, хтось не спить через него, хтось береже його. Такими рідними дітьми здалися йому ці дрібні-заморені стрілецькі постаті! Він був-би росцілував їх, але боявся викликати новий переполох. Подумали-б, що він, старий Матвій Шавала, зійшов (не дай боже) з розуму.

З розуму? Ах правда, є ще розум… Так, так, розум. В кожного є розум, але який він безпомічний і незначний тут. Навіщо здався цей розум тепер? Тільки на те, щоб влучно стріляти, щоб краще підглянути “ворога” і придумати йому скору смерть.

Розум… Ех, яка гірка іронія! Розум видумав всі смертоносні приладдя, розум заставляє вбивати других людий? Чи розум? Тяжко вгадати. Тут, серед поля смерти, годі знати де починається розум, а де божевілля.

І Матвій почав шукати в своїх мутних думках розуму, як недавно шукав Христа. Йому стало нараз страшно. Нема розуму! Був розум і — нема. Всі стали божевільними, всі зійшли з розуму. А де-ж розум?

— Вуйку Матвію? — почувся шепіт з пітьми.

— Ви спите вуйку?

Матвій збудився з задуми.

— Що кажете?

— Ви не спите?

— Я? Ні, ні… Я не сплю. Не хочеться…

— А ви лягли-б…

— Лягайте діти, я посиджу…

— Та ні, ви засніть і не будуть погані думки лізти в голову…

— Нічого діти, від них не втечеш. Найдуть і в сні… — тихо оправдувався Матвій. — Я оце думав, чи є в нас всіх ще розум?

— Який розум вуйку?

— Ну, розум… Чомусь аж тепер мені прийшло це на думку. Я по собі суджу. Чи є в мене розум? Я-ж ніколи таким не був. Я не любив крови, я не люблю її й сьогодня, а броджу в ній по пояс. Так де-ж мій розум?

— На войні вуйку і розум й серце — нічого. Прошиє куля і чоловік навіть не загикнеться…

— Це правда діти… Ви ще молоді, не зазнали великого горя ні муки. А я, старий, порохнявий цілий, як та дуплава верба. Не першина мені бачити смерть. Бачив я її з молодих літ, виростав серед неї і вона все обминала мене, хоч я ненавидів її цілим серцем. Я бідний діти, дуже бідний. Серце моє так обкипіло кровю, що на ньому вже кора тверда. А все таки плачу, як дитина…

Матвій замовк. Він схилив голову на сухі груди і в темноті прикушував долішню губу. А перед очима промчалося ціле довге-трудне життя його.

— Кого ви залишили дома вуйку? — питав хтось з стрільців.

Матвій ніби не чув цього питання і продовжав далі своє.

— Я мало зазнав радости в свойому життю. Та ніби про це комусь в голові? Ось всіх нас позганяли сюди, як овець, всіх, не питаючи, що в кого за біль, яке чиє життя, одягли в це сіре одіння, вложили в руки зброю і погнали…

Ось хоч-би я. Відколи тямлю себе, все тяжко понад сили працюю. І все бідую. А на старість ще й така поневірка. За що? Чому? Чоловік має порахований кождий день, не вік-же жити йому, а й ці короткі дні вривають йому.

Якось так зроблено то життя, що розум мій не розуміє. Серед мук родиться чоловік, серед мук росте. Виросте і вмре, або його вбють. Закопають в землю і тіло з'їдять хробаки, а хробаків видзьобають пташки, а пташків розірвуть більші птахи, або кіт, а кота вбє також хтось або загине. І то скрізь так. Росте собі травичка. Гарна, зелена. А надійде худобина і спасе її, зірве, а худобину потім заріжуть і з'їдять, а людий вбють або замучать життям. І так в безконечність. Де початок, а де кінець, я не знаю. Не знаю… Найменча травичка, найменча комашка має свого ворога. І люди теж…

— Це Матвію так було і буде…

— Я знаю, що було і буде. Але чому воно так? Чому не може бути инакше? Я бував в світі і чим більше бачив, тим болючіще ставало. Скрізь, діти, однаково, ніде нема ні щастя, ні радости…

— Де-ж це ви бували вуйку?

— Скрізь бував. Гонило мене життя по широкому світі, як гонить всіх нас сьогодня по цих білих полонинах…

І замовк Матвій. Видавалося, що цілий він занурився в нічну пітьму і росплився в ній, пропав. Пропав з своїм болем, своєю роздвоєною душею і своїми думками. А стрільці теж мовчали. Тільки хрипіння сплячих, що заслинювалися і викрикали щось крізь сон, переривали мертвецьку тишину. Та по хвилі тяжко зітхнув в пітьмі Матвій і почав росказувати своїм тихим-жалісним голосом. І слова його бреніли, як сумна казка дідуся, хоч були вони правдиві та болісні. Старий ополченець відкрив в нічній темноті, серед поля смерти й крови, свою тиху, нікому незамітну але болючу сторінку життя. Може ніколи ще не росказував він про це так щиро і так докладно. Матвієві груди тяжко задихалися від болю і він хотів позбутися його. Знав, що як виговориться перед кимбудь, то легше стане. Шукав спокою, шукав забуття страшної сучасності. Згадував ціле своє життя і хоч було воно тяжке та болісне, але в порівнанню до сучасності видавалося гарним, спокійним, певним. Тому й переносився Матвій своїми думками в далекі забуті дні.

— Може вмру, діти, може вмру… — почав тихо, — то не кладіть мені хрестика на гробі, щоб ніхто не знав, де спочили старі кости Матвія Шавали. Хрестик є в грудях, а на гробі він зогниє, впаде і пастушки літом спалять на ватрі. І сум більший моїм дітям й жінці бідній буде, що я вмер. А так — най не знають, як не знаю й я про них. Най думають, що тато їх вернеться, що тато їх не вмер. Другий раз вмирати я не хочу… Другий раз не хочу…

— Як то другий раз вуйку? — перервав його мову хтось з стрільців.

— Роскажу вам, то почуєте. Роскажу, як на сповіди, бо це, діти, сповідь моя. Не сьогодня-завтра тарахне кулька або розірве граната і пороскидає по смереках старі кости, руки й ноги мої, що й сліду не стане. А хто-ж мене висповідає? Без сповіди вмирати тяжко. Я мовчав, я душив в собі все, але не можу довше. Давить дуже.

— Та ви вуйку все про смерть…

— Ой сину, коли над тобою смерть, то тільки й думаєш про неї. Хіба-ж ми можемо думати про життя? Народ паде, як в жнива пшениця. Сьогодня одні, завтра другі. І так в безконечність… А я думаю собі: пішов-би до сповіди, але — (най бог простить, бо він наймудріщий з нас), я вже не можу сповідатися духовному отцеві. Може це гріх, але й гріх, що ось ми лежимо тут на святому місці, плюємо на святі дошки і з святих престолів поробили постелі. Тай ще таке: вивели людий битися, різати себе, стріляти, вкорочувати вік один одному. Люди йдуть, бо кажуть, бо мусять. І духовні отці благословлять одних і других. І одні кажуть, що за правду бються і другі кажуть, за правду. Так де-ж та правда? Як йшли ми в оці Карпати, то служби божі правили нам, то свяченою водою кропили і нас й наші рушниці. І казали, що “бог нам допоможе”. А таке робили й з тими, що ось там, по другому боці лінії. Христос казав “не убий”, а нам кажуть “убий, бог помагає”. Ми бємо, бо нам наказують і молимося, бо вміємо найліпше молитися. Як біда, то кождий молиться, кождий взиває бога на поміч. І худобина, як примикає вечером очі, то молиться по свойому. Зітхне і молиться тихо…

Замовк Матвій, не озивалися й стрільці. Ніби поснули всі.

— Ви спите діти? — перервав мовчанку Матвій.

— Ні, ні, ви говоріть!…

— Вибачте мені, що мучу вас. Ви заснули-б.

— Заснемо, ви вуйку говоріть…

— Якісь ви такі рідні мені, як ніколи. Гейби я з вами проживав цілі літа. Такі ви добрі для старого…

— Ми молоді вуйку, нам пів біди, а вам тяще все це…

— Правда. Але — смерть нікому не мила. А мені чомусь здається, що я скоро вмру. Вмру тихо, що й ніхто не догляне. Сніги завіють і мене і кров мою… Ви не дивуйтеся старому. Я так собі надумав і так най буде. А сповідь свою скажу. Скажу вірно та щирим серцем. А ви не дивуйтеся…

— Та чого вуйку дивуватися?…

— За пошанівок, за гонор до старого, непотрібного Матвія Шавали, най вас куля минає, бо ви ще молоді всі. А я — дуплава, порохнява верба. Як поцілить куля, то піде так в тіло, як в перегнилу дошку… Все одно…

Я, діти, мало зазнав радости. Від маленького, по нинішний день сумно мені. Дуже якось забило мене життя. Темний я дуже, не вмію й нумера прочитати. А це все одно нині, що худобина. Я був в світі, був скрізь і знаю, що такий чоловік у вічній поневірці. Поштуркується ним кождий. Бо темний. Слова не вміє сказати. Ніхто не оборонить його, бо кождий за себе дбає. Світ широкий і ще ширша біда темному чоловікові.

Мами я не запамятав. Не знаю, що таке мама. Бачив в других і тяжко було дивитися. Як було мені 12 літ, то й тато покинув мене а я лишився в бідній хатині самий. Наймали люди, наймали й в дворі. Спав в кінських жолубах, жив бараболею і форналював. А сила в мене була. Ви не дивіться тепер на мене. Я вже дуплава верба, а колись я був, як дуб. Вдарю бувало кулаком по столі і росколеться на двоє. Правда, був я тихий, смирний, але бувало, як випю трохи, то всі обходять. Панського коня підносив на своїх плечах.

В форналях росла моя сила, росли й літа мої. А з ними, став й я якийсь буйний та дикий. Колись смирний був, а став страшний. Роспився, шукав бійки, нікого не боявся. І форналювати не схотів. Побив економа, розбив голову коневи кулаком. Прогнав пан і вернувся я в свою хатину. Господарити не хотів, та й не було на чому. Городець малий, а сам я став до нічого. Почали люди обминати, боятися. Побачив я, що в селі не бути мені і пішов в місто, та й замельдувався на охотника до війська. Було мені тоді 18 літ. Давно-давненько, буде вже тому з 24 роки. Гей-гей! Не було ще вас й на світі, діти…

— І приймили вас Матвію?

— Такого як я? Чому-ж би ні. Ще й поплескали по плечах, похвалили.

“До кавалєрії — кажуть, — хлоп, як дуб”. І я пішов…

— То ви служили при кавалєрії?…

— Не вірите? Та ба! Тепер тяжко повірити, бо можна здушити добрим кулаком Матвія Шавалу, як панську білу булку. А колись — гой боже, земля дудніла підо мною…

Перший рік у війську був я ще буйніщий, як в селі. Думав найти спокій, а найшов неволю. А я був дужий та дикий і неволі не терпів. А в війську, самі знаєте — слово старшого святе. Мав я біди чимало. Сидів тижнями замкнений, робив найгіршу роботу за кару і всетаки не піддавався. Утікав, зловили, не били, бо боялися, але морили голодом за ґратами. Так цілий рік. Думав, що розбійником стану.

Але пізніще побував я з полком в чужих краях, приглянувся, як живуть Чехи і Німці. Тай задумався. Дивлюся, люди, як й наші, а якесь життя їх не таке. Хотів пізнати, хотів навчитися, та ба, — темняк, хоч очи вибий. Ой, тото гірко стало мені. Бувало сяду десь в стайні, як ніхто не бачить і рву чупер на голові і клену себе самого. Бо дурний мій розум пізнав, що на світі не сила потрібна, а розум, ясний розум, як то сонце маєве. Що з того, що я міг на своїх широких плечах піднести цісарського коня, а був дурний? Мала дитина могла одурили мене. Темний чоловік, гірше дитини, бо дитина скаже щось недоладне і не диво. Вона ще дитина. А я, здоровезний медвідь і дурний, як чобіт.

— А чому-ж ви не вчилися вуйку?

— Страх хотів вчитися, пробував. Але не йшло. В голові за багато дуру було. Подивлюся на книжку, на папір, тай видається мені, що ті чорні нумери підскакують, танцюють і сміються з мене. Але почав я жити иншим життям. Побачив, що розумні люди не запиваються, не бються і живуть спокійно, хоч бідно та по людськи. Став й я иншим чоловіком. Притих, переродився. Складав ті дрібні гроші до купи, почав думати про дальші літа. Похвалили мене за це, і ніхто вже не дивився на мене, як на звіра. Матвій Шавала став чоловіком.

Вислужив при війську три роки і забаглося назад в село. Грошиків в мене не було багато, але було. В селі не пізнали мене, дивувалися. А я хатчину свою направив, а я городець почав орати, а я на панському заробляв. Та бо й женитися захотів. Підглянув дівчину собі, тиху та роботящу, не багату на землю, але добру і смирну. І в осені в моїй хатині забреніли цимбали і зацигикала скрипка. Матвій Шавала оженився.

За жінкою взяв не багато поля, але вже легше було. Мій городець і її загони і на зиму бараболі для обоїх, ще й продавали. Зажили ми так, що й сказати не можна. Село з дива не виходило. Та як то, та чого то? Був такий розбійник, такий “лєцтий” кальвін, а став чоловіком…

А ми з Марією не спочиваємо. В жнива — на панському лані, в зимі — я багачам по стодолах молочу а вона — багачкам пряде. І кервавицю складали і хатка наша повеселішала. Коровку придбали, та бо й дочечки діждалися. Так минали роки. Гарували, але не нарікали, не гнівили бога, на него всю надію мали.

Та шестого року, як ми побралися, дощі впали, слота велика. Повимакало все в полі, зерно покільчилося на пни. Ні в пана заробити, ні своє зібрати, бо й того свого не багато. А нам вже бог післав й хлопчика. Вродився в саме слотне літо. Круто стало, в довги залізли, корівчині нічого дати і в хату почала тиснутися нужда… Ви спите?

— Ні, ні, не спимо. Та де-ж нам спати тепер…

— Кажу, в хату почала тиснутися нужда. Зажурилися ми обоє. Рятунку для бідного нема. Бився я, бився, нічого не добився. Сила в мене ще була, ой сила силенна. Тільки двайцятьсемий рік добігав мені. Та не було для тої сили роботи. І став я ще більше смирним та прибитим. Сила була в тілі, але кров тиха. Біда й кров тамує.

Та саме в той час почали люди їхати в Америку. Мало їх їхало, але то тут, то там було чути. Казали — великі гроші можна заробити в тій Америці і я подумав: Гей, сила в мене є, молодий я ще, як дубчак, так чому-ж не поїхати? Не знав я, яка та Америка, та де вона. Може й ніколи не чув такого слова. Темний був, що тут дивуватися…

Розвідав я, як і що, тай признався жінці. Плакала дуже, не пускала, але — не було ради. Глянув я на дівчинку, шість літ її, а бідненьке худеньке, тільки шкіра й кости. А в пеленках хлопчик… Не витримав, сказав, що їду. Зароблю грошей і вернуся. Не помогли плачі. Чув я в собі силу, здоровля і думав, що світ цілий переможу, багачем стану. Дуже якось тягнула та Америка, що я й сон втратив.

Зазичився трохи на ґрунт і хатчину, продав останню корівчину, сказав жінці, най пантрується, а сам — торбину на плечі, а в торбину кілька головок чоснику, позиченого хліба і в шматині грудку соли. Попрощався тай пішов…

Тай пі-і-і-і-шов…  Ех!…

Глибоким болем вирвалося з грудий Матвія це “ех”. Сказав він його і з жалем і з терпінням. Ніби безнадійно махнув рукою на все, що було в його життю і в уяві перенісся в ті часи, як був дужий та грізний, як орудував силою, з якою думав побороти світ.

— Тай пі-і-і-шов… Ех!

Ніби врізався високий-міцний Матвій вітром в далекі світи, а в очах його палали вогні певної надії на краще. Таким він був колись. Колись… Тоді, як через плече висіла торбина з чосником, бохонцем хліба і грудкою соли, за ним ридала жінка й діти, а він сміло гнався в світ за очі шукати своєї долі. І не бачив він в той час перед собою ніяких перепон, ніяких труднощів. Що може спинити його смілий хід? Він-же сила, він цісарського коня піднімає на широких плечах! Він працюватиме в тій далекій-незнаній Америці, що робить з бідних багатих, що подвоює денний заробіток золотом.

Америка… Що воно таке? Кажуть за далекими морями, за далекими горами є така земля. І їдуть в ту землю люди з усіх кінців світа, бо там находять долю свою, щастя своє. Там находять лік на довги, на плач голодних дітей, на чорну-мужицьку нужду галицького села. Праця? Що Матвієві праця? Тільки давай і плати, а Матвій руками залізо ломатиме.

Такі думки бушували в голові молодого Матвія, як йшов він великими кроками до міста і не хотів навіть оглянутися на рідне село, в якому покинув найблищих йому. Для їх щастя йшов він в світ за очі і щастя це манило його все далі й далі.

— Я привезу вам долю вашу…

Все це тямить Матвій до сьогодня. Тяжко згадувати, він не хотів-би згадувати, але силою прилітає думка за думкою і пригадує йому кожну найменшу хвилю тих далеких часів. Вже давно не думав він про це, аж ось сьогодня, в нічній пітьмі, на хорах самітної бойківської церкви, серед страшної задухи сотень брудних і змучених вояцьких тіл, Матвій докладно згадує все і старим-дряхлим голосом відчитує свої скромні але болючі переживання недавніх літ.

Ось бачить він себе серед сотень невідомих людий, що спішаться їхати кудись і товпляться на великому залізничому двірці. Чи й вони їдуть по щастя в світ? Матвій не знає. Серце його і радіє і болить. Дужі руки видаються йому маленькими та слабими. Що значить він серед оцих людий? Штовхають його, грубо відпихають, гей-би він, чесний Матвій Шавала, зробив їм щось злого. І як тут жити між ними, коли ніхто з них не подібний навіть на найгіршого чоловіка в його селі?

Великан Матвій загубився серед товпи і душа його скорчилася, як той хробак, що бють його бучком то з переду, то з-заду.

Ще доки їхав потягом по своїй землі, якось не так тяжко було. Сидів в куточку здушений людьми і вдивлявся в кожного, як-би хотів відгадати, хто він такий та куди їде. Ніхто не пробував говорити з ним, тільки пізною ночею якийсь чоловік запитав, куди їде він. Матвій чомусь тяжко зітхнув і ледво чутно відповів:

— В Америку.

І загомоніло кругом нього. Заговорили невідомі люди про далеку Америку, про великі гроші в ній. Хтось голосно росказував, що його знайомий присилає багато грошей і скуповує землю. Другий додав, що за два роки в Америці можна доробитися так, що ціле життя опісля не треба журитися, лиш курити люльку і вигріватися на сонці.

— Америка щастя! Америка для бідних порятунок!

— Їдуть Німці, їдуть Жиди і потім купують нашу землю, а наші люди чомусь мало їдуть…

Від цих слів Матвій відмолоднів. Він знову почув в собі свою силу і радісно усміхнувся. Які всі ці люди дурні! — думав він. Хвалять Америку, а самі не їдуть. Ось він, Матвій Шавала, не боїться. Їде і приїде з щастям. В нього сила, гей, сила за чотирьох! Що може опертися його широким долоням?

Стукають колеса, рівномірно, скучно, а в Матвієвому серці співанка співається. Ой така люба, ой така мила. Колише його щастя, в пелени пеленає, а пелени шовкові, а пелени злотом шиті.

…А-а-а-а-а-а…
 Коти два-а-а
 Шурі-бурі обидва-а-а-а…

Це колисанка. Згадується чомусь Матвієві вона. А голос? Ах голос його Марії. Це вона колише малого Митрика…

Любі, дорогі! Тато ваш вже так далеко… Але він для вас їде. Він мчиться вітром нестримним в незнані світи за щастям для вас.

Ждіть його…

…А-а-а-а-а-а…
 Коти два-а-а
 …обидва-а-а…

Заколисаний солодкими мріями заснув Матвій в темному куточку ваґону.

Коли приїхав у велике, чуже місто, то обскочили його якісь панки і кожний тягнув до себе. Торгали, як-би хотіли розірвати на двоє.

— Ви в Америку? Ходіть, в нас є все. Поїдете, як пан…

— Не слухайте його! Ходіть зі мною, там вже ваших людий багато.

Одним махом руки міг Матвій перевернути отих влізливих панків, але тут він був маленький, чужий. Покірно, як телятко, пішов за одним з них.

Завели його у набитий людьми будинок, казали платити, показувати паспорт і хвалили Америку. І гірко і радісно витягав Матвій з-за пазухи завязаний вузлик з грішми і причувалося йому жалісне мукання корови, що за оці гроші пішла на заріз до міста. І діти залишилися без ложки молока…

Ночував в довгій і вузкій хаті, набитій людьми. Вечеряв і снідав чосник з хлібом і хліб той їв малесенькими скибками, аби довше був в него, аби пригадував його хатину, жінку, дітий. Кожна кришка видавалася йому сльозою. І як спав на заболоченій долівці між сотнями невідомих людий, то перед очима стояли йому рідні і він міцно тиснув в пазусі синій папірець та паспорт, як-би боявся, що щастя його утіче від нього.

Ранком найшов й своїх людий. Були сумні, були бідні і їхали теж в невідомий світ за щастям. Не багато було їх, бо в той час мало людий з нашого краю їхало в Америку. Але легше було Матвієві з ними. Хоч мало говорив, та за це дивився на них і ставав спокійніщий.

Як повели їх отарою на залізницю, то Матвієві пригадалося військо. Штовхали їх біля кас, писали в реєстри, водили з місця на місце і нахмуреними бровами проводили їх жандарми. Набили в ваґони, торгнув потяг і — помчався.

Проходили дні, проходили ночі. Чоловік на чоловікові лежав. Плакали діти по кутках, прокльони лунали замісць пісень. Не було й хвилинки радости. І Матвій, як усі, скотився перемучений до краю. Ляг на долівку і спав. Спав та не чув навіть, як по його голові ходили чоботами люди, як придавлювали його волосся, топтали його. Кожний терпів, бо кожний мріяв, що буде инакше. Перетерпить тепер, потім не буде.

А як доїхали до моря, то виглядали, гей-би ті мерці, що встали ще раз з могили. І знову отарою загнали їх в довгу шопу, кормили гнилими оселедцями, писали, переписували. Як оглядали Матвія з усіх боків, то чомусь пригадалася йому власна корова, яку продавав недавно Жидові. Жид также само оглядав його корову, як його зараз в цьому приморському місті. І в очі і в зуби, і ноги натискають і тіло щипають. Чого це люди на худобину сходять, Матвій не вмів пояснити собі. І ніде ні одного привітного слова не почув, тільки так, гей-би він був паршивим конем.

— Обернись!

— Зайди!

— Покажи руки!

— Очі!

— Куди їдеш?

А Матвій бувало більше по людяному обходився з конем…

По кількох днях поневірки, повели їх на пароплав. І йшли всі люди, як на заріз. Смирно та тихо. Зацитькували дітий, стогнали з клунками. Ніби в їх життю сталася якась велика переміна, як вступали на деревляний місток до пароплаву.

Відділили жінок з дітьми, відділили й чоловіків. І грубо та непривітно лунали оклики пароплавної служби.

Матвій попав з иншими у простору кімнату, де довгими рядами стояли ліжка. Ліжка — одно над одним, поверхами, з брудними накривалами. Пароплав цей був призначений для перевозу худоби з Америки, але ним возили й людий до Америки, а вже відти повертався він з худобою. Грязні ліжка прикріплювалися шрубами тільки на час подорожі з Европи, а в американському порті їх відкручували, складали окремо і заганяли худобу.

В кімнаті, де був Матвій, було 50 людий і дух був такий, що годі дихати. Аби не чути душного смороду недавно перевезеної худоби, пароплавна служба посипала дрібним піском долівку.

Виїхали в море. Почалися довгі, тяжкі муки. Люди снувалися в перших днях бліді, виснажені, недужі. Їсти приносили в кожну кімнату, ставили на довгі столи казани з невідомою юшкою, кидали бляшані тарілки і скупо годували. Намагали більше оселедцями. Вечером приносили в цебрі сухарі, але не давали, тільки продавали кожному за гроші або за це, що піде до кухні мити посудину чи оббирати бараболю. Це вже по свойому роспоряджалася пароплавна служба, для якої всі оці подорожні були теж нічим иншим, як худобою. Вони привикли возити худобу і не робили вже ріжниці між людьми.

Як вже допродували сухарі, то висипали з цебра на долівку порох з них, а самі відскакували в бік і дивилися з задоволенням, як голодні, нещасні люди рвалися та бились за цей порох між собою. Служба реготалася до безтями.

Матвій терпів теж голод. Дуже-дуже хотілося йому їсти і він найбільше просиджував в кухні, де помагав робити брудну роботу і за це давали йому більше юшки та сухарів. Здоровля його було міцне і не піддавалося недузі. У вільні хвилі він лежав на свойому долішньому ліжку, чухався за обшивкою, бо надто гризла комашня з пароплавних ліжок і дивився на инших людий, що покотом лежали від недуги. З верхніх ліжок лилося блювотиння і треба було добре заховатися людині на долішньому ліжку, щоби не попасти під цей водопад.

І думав Матвій, що все це так має бути. Він не нарікав, не називав цього мукою. Поневірка, бо поневірка, це не першина йому. Всі терплять, бо всі хочуть перетерпіти і переїхати в ту казкову, багату країну, де цвіте рідке щастя. Тому покірно зносив і голод і бруд і грубу поведінку служби.

По трьох тижднях тяжкої їзди доїхали до Америки. Живо забилося Матвієве серце. Ось вона! Ось та бажана Америка! Слава тобі господи, слава тобі…

Всіх перевели у велику салю, де біля столиків сиділи за паперами люди і кожного перепитували, з кожним щось списували. Хто не мав знайомих в Америці і немав грошей з собою, тому робили на плечах білою крейдою хреста і пропускали далі. В долині стояло двох здоровезних панків і ділили. Хто без хрестика — на право, хто з хрестиком — на ліво.

Прийшла черга й на Матвія.

— До кого їдеш?

— До Америки — спокійно відповів він.

— Маєш знайомих?

— А мені на що?

— Гроші маєш?

— Ледви стягнувся на дорогу, останню коровину продав.

— А як-же ти будеш жити?

— Ну а руки на що? — здивовано спитав Матвій і показав свої широчезні долоні.

— Йди далі!

Матвій пішов і навіть не почув, як на його плечах нарисували хреста. Зійшов в долину, панок оглянув і потрутив його в ліву кімнату. Здивувався Матвій, як побачив там якусь дівчину, що оперта на стіну плакала. Він хотів спитати її, чого плаче, але згадав, що може вона не зрозуміє його. І тільки дивився на її плечі, що дрожали від плачу разом з білим хрестом.

Згодом впустили ще кількох в кімнату і Матвій довідався від одного Хорвата, що їх може й не пустять в Америку, бо вони нікого не мають тут.

— Як то? — здивувався Матвій. — А хіба-ж це ще не Америка?

— Америка то Америка, але видиш, що не пускають.

І Матвій зажурився. Він-же їхав, мучився, продав коровину, відібрав дітям молоко і мавби повернути з нічим? О ні! Цього не буде.

Вечером принесли їсти і потвердили слова Хорвата. Але Матвій все таки не вірив. Хоч не спав ночею, хоч журився, але потішав себе, що він не вернеться. В нього-ж пас в пазусі — світ отворений! Там-же написано, що йому можна йти, куди хоче. Що це вони, дурня з нього роблять?

Ранком прийшло двох панків і один з них сказав, що їх всіх повинні завернути назад. Але найшовся добрий чоловік, який хоче вирятувати їх з біди і бере до себе на роботу. Чи поїдуть вони?

Матвій з Хорватом і двома Молдаванами згодилися без надумання. І їх забрали. Малий панок повів їх за собою, нагодував і передав другому. Той не говорив з ними ні слова, бо не розуміли вони його, тільки завів на залізницю, прилучив до них ще 15 людий, купив білети і повіз кудись. Матвій не знав куди, але йому було байдуже. Головне — він в Америці і буде робити, а що і де — дурниця. Робота скрізь однакова, аби робити.

По кількох днях опинився з своїми товаришами у великих лісах. Такі страшні ті ліси, що великий Матвій налякався. Але це тільки першого дня, потім зжився. Ні сіл, ні людий ніяких, окрім кількох деревляних хаток-буд, де спали робітники. Дебри, яруги і ліси — а більш нічого.

Почалася праця. Кілька соток робітників виходили ранесенько, до схід сонця з своїх буд і йшли далеко в ліси, де різали дерево. Спершу Матвій виконував тільки одну роботу: підрубував дерево з одного боку сокирою, а за ним йшли инші і підрізували його пилою з другого. Але згодом й його взяли до пили. І він працював по щирості, по своїм силам, аж товариш, високий Швед, лаяв його своєю мовою. Але Матвієві було совісно робити повільно.

Обід привозили їм в казанах на мулах і тутже в лісі обідали вони. Мулами й відвозили побитих деревом робітників. А такі випадки були кожного дня. Кому вломило спадаюче дерево ногу або руку, того відвозили, а кого забило на смерть, того закопували тут-же в кущах.

Прийшла зима, з снігами вище пояса, з морозами. Матвій мерз, але терпів. Він все перетерпів-би, аби тільки заробити. Від ночі до ночі працював і в думці перераховував зароблені гроші на корони. Тільки мучила його журба про рідних. Від них немав він ніякої вістки, а сам не вмів написати про себе листа. І нікого в цих лісах не було, хто написав-би йому. Просив Хорвата, але й той був неграмотний. І Матвій не писав.

Довгі зимові вечері проводили лісні робітники в своїх деревляних будах, що мали в собі тільки довгі нари зроблені з кругляків і застелені смерековими галузками. На цих нарах один коло одного спали робітники і прикривалися своїм лахміттям. По середині буди стояла залізна піч, в якій палили цілу ніч, бо дров було до схочу. Після вечері робітники сідали подальше роспаленої до червоности печі, курили і росказували взаїмно все, що тільки приходило на думку. Байки, сороміцькі історії, спогади з свойого життя, а найбільше говорили про жінок, про дівчат. І реготали і забували про своє собаче життя. Покурюючи, кожний плював і харкав, але не на землю, тільки на роспалену піч і харкотиння шкварчало, шипіло. Та на це ніхто не звертав уваги і нікому було ранком завважити, що ціла піч опльована.

Матвій привчився вже деяких чужих слів і починав розуміти розмови своїх товаришів недолі. Однак в розмові ніколи не брав участи, тільки насильно час від часу посміхався. Спершу насміхалися з його мовчазности, з його побожности. Бо Матвій перед сном молився, а вечерами сидів з боку і думав про своїх дорогих рідних. Неділями він не грав в карти, не пив горілки і з ніким не боровся. З усіх робітників любив його тільки високий Швед. Чомусь Матвій подобався йому і він часто боронив його перед насмішками инших. Хоч сам Швед був головним ватажком у вечірних забавах. Ніхто так не оповідав про жінок, як він. Оповідання його доводили самітних робітників до того, що вони попадали в якийсь дикий захват, хватали один одного, тиснули, щипали і вкінці боролися, як льви. А Швед тільки реготався.

З Матвієм він вже міг порозумітися. То показував йому на здогад руками, то Матвій деякі слова розумів. Біля роботи росказав він Шведові, що в нього є жінка й діти, що він журиться ними і неможе написати до них. Тоді Швед усміхався своїм червоним-поганим обличчям, поплескував Матвія по широких плечах і махаючи рукою ніби казав:

— Не журися брате! Як нас не вхопить чортяка, все буде гаразд…

І Матвій, хоч дущий за нього, почував себе серед цих диких зворів дитиною. Він сліпо вірив Шведові і любив його. А коли хотів довідатися, чи й Швед жонатий, то одержував коротку відповідь: Швед якось злісно усміхався, аж кости в обличчю тріщали, махав рукою і зі злобою чомусь шипів на своїй мові:

— Шатана!…

Незнав Матвій тайни Шведа, тільки бачив, як він після цього скажено робив. Пилив дерево з таким завзяттям, що навіть Матвій задихався.

Як підходила весна, Швед почав підмовляти Матвія, щоб він покинув цю роботу і йшов з ним. Матвій боявся. Куди він піде в цій чужій чужениці? Тут йому добре, гроші заробляє, вже міг-би за них віддати свій довжок дома і купити другу корівчину… Але Швед тільки сміявся. Він пояснював йому, що є краща робота і більше можна заробити. Щоби Матвій краще зрозумів, Швед пробивав чоботом в снігу діру і показував, що туди треба лізти. Потім брав з вогнища в кущах вистиглий вугіль і теж показував Матвієві. По довгих Шведових поясненнях Матвій зрозумів, що він тягне його до роботи, де копають під землею вугіль. І вкінці рішився. Найблищої суботи Швед пішов з Матвієм до наставника, росплатився і в неділю раненько помандрували лісами на нову роботу.

За кілька днів опинився Матвій з своїм товаришом в невеличкому-брудному містечку, за яким простягалися великі вугільні копальні. Швед відразу найшов своїх земляків і вони приймили його до себе на помешкання, а разом з ним й Матвія. Жили всі в одному будинку, в широкій кімнаті, де було 10 ліжок. На щастя двоє ліжок було вільних, і на них поселився Матвій з Шведом.

Пройшло два дні і Шведа цілими днями не було дома. Вечером він все махав Матвієві, що буде добре і в неділю привів в хату одного з наставників в копальні. Роботу було тяжко одержати, тому Швед взявся на хитрощі. Він через своїх земляків познайомився з одним із наставників і запросив до себе. В Матвія взяв 5 доларів і казав йому тільки потакувати за ним. Самий купив горілки та ковбаси і почалася гостина. Як наставник був на підпитку, Швед почав говорити йому про роботу і ніби непомітно, але так, що наставник бачив, всунув в його кишеню пять доларовий папірець. Розмова пішла гладше. Але Швед впоминався і за Матвія і росказував наставникові, що оба вони вже працювали в копальні і прекрасно з усім ознайомлені.

Добилися торгу. Наставник повинен при найблищій виплаті одержати “на пиво”, а за два дні Швед з Матвієм прийдуть до роботи.

Копальня для Матвія була новим світом. Він боявся її, як вогню, але коли побачив, що тисячі людий працюють там, то й страх пропав. Дивив ся тільки на все, що робить його товариш і робив це саме.

Але не попав Матвій відразу в підземелля, його з Шведом залишили при праці на дворі. Спершу оправляли вони деревляні підпори, які опісля йшли під землю, потім складали старе залізо і нагружували його. А через тиждень працювали вже оба біля ваґонів.

З копальні вивозили візками запряжені мули вугіль, а робітники висипали його на велику купу. Тут-же проходили жолоби-“скрепери”, що забірали той вугіль черпаками до жолоба-“шута”, звідки вода, пущена в жолобах, гнала його в долину і чистила на залізних сітках-рафах. Сітки були одна над одною, ріжних розмірів. На самій верхній здержувалися великі грудки вугілля, менші падали на нищу сітку, ще менші знову на нищу і так аж до порошку. Разом з вугіллям гнала вода по жолобах й каміння, вивезене з копальні. І коли все це з шумом спадало в долину, там, на роздоріжжі жолобів, де більші груди вугілля йшли в окремий жолоб, а менші в окремий, — сиділи діти від 8–15 років і вибірали з холодної води каміння-“слейт” та кидали його в призначений жолоб з боку. Бідних дітей від холодної води боліли руки, дарма, що вони були в рукавицях, але праця вимагала великої уваги і безнастанної роботи. За цілий день одержував такий малий робітник 50 центів і радів, що має роботу, що не пухне на вулиці з голоду. А його здоровля? Кому це в голові?…

Вугілля далі летіло жолобами від цих дітей і з грохотом спадало до великих скринь, під якими стояли готові залізничі ваґони. Робітники потребували відкрити двері цеї скрині і з жолоба гналося стільки вугілля, скільки потрібно. Були ваґони без накриття, звані “ґондолями” і були т. зв. “бакскари”. Коли Матвій відкривав двері такого ваґону, то вугілля налітало тільки на одну купу і треба було хутко роскидати його лопатою на оба боки ваґону. Окрім цього доводилося підпихати все нові ваґони і годі було на одну хвилинку відпочити.

Тяжко працював Матвій, але чув в собі силу і не боявся. Складав зароблені гроші, відмовляв собі у всьому і все думав про своїх дорогих в далекому-рідному краю. Нераз находив на нього такий туск, що чорні руки кусав до крови, але терпів, молився тихцем до незнаного бога і вірив, що він помилує його.

Швед працював з ним разом, тільки все більше і більше починав пити. Жалісними, добрими очима дивився Матвій на свого нещасного товариша і нераз готовий був підійти до нього і поцілувати його ясноволосу голову. Бо бачив він і відчував, що в його товариша велике горе на серці. Раз вечером підглянув він, як Швед вдивлявся на витягнену з кишені заялозену картинку і похилив вяло голову на стіл. Значить — і в нього туск стискав серце. А чого — Матвій не знав.

По шістьох місяцях праці їх розлучили. Шведа забрали в підземелля, а Матвій робив на дворі зі Словаком. А за місяць нестало в живих Матвійового оборонця. Підчас нещастя в копальні він загинув. І Матвій сплакав, як за рідним батьком.

На помешканню було йому погано самому між чужими людьми і він перейшов на друге, між Словаків. Старша мадярська жінка винаймала кілька кімнат і в них було 22 ліжка з брудними накривалами. Однак мешканців було багато більше, як ліжок. Працювали не всі однаково, бо праця в копальні ділилася на З зміни. Одні йшли в третій годині після полудня і поверталися в одинайцятій ночею. З ліжок вставали ті, що йшли на другу зміну до пятої години ранком. А треті виходили на роботу в семій рано і повертали в третій після полудня. Так чергувалися зі спанням. Не було одних, спали другі.

Не солодко було Матвієві на цьому помешканню, але кращого він не знав. Словаки хоч тяжко працювали, однак страшенно запивалися горілкою і на кожному кроці лаяли і маму і бога і себе, всіх. “Палєнка”, себто горілка, була в них замісць води. Часто попиті билися і різались до крови, а приходила неділя, тоді кожний йшов до церкви, сповідався і свідомий того, що бог відпустив йому всі гріхи, пив далі, окрадав свого товариша, лаявся і бився. Для Матвія це життя було чуже і він все сумував самий та терпів насмішки, а в неділю йшов з усіми в церкву і щиро до сліз молився за себе, за жінку й діточок, та за своїх запитих товаришів.

Минуло два роки. Матвієве життя не змінилося. Гарував день в день і запрацьовані гроші складав в деревляну скриньку під ліжком, яку замикав на велику колодку. Так робив кожний, бо до банку боявся давати. Часто ріжні спекулянти вмисно закладали приватні банки, набірали в робітників гроші і опісля утікали з ними. Це й зродило велике недовіря до банків, хоч густо-часто пропадали й скриньки з грішми. Але обовязком господині було берегти ці скриньки і крадіжі траплялися рідко.

В копальні виплачували заробітну платню робітникам срібною і золотою монетою і Матвій складаючи це гірко запрацьоване срібло й золото, часто перераховував на австрійські корони і аж дрожав з радости та переляку, що так багато в нього грошей.

До дому все таки не писав. Не вмів і не було кому. Словаки були теж неграмотні. Всі вони, як і Матвій Шавала були темними і покірними рабами найпаршивіщого наставника. Робили понад сили і задоволялися чимбудь. Жили по собачому, жаліли собі доброї ложки страви, хоч не жаліли на горілку. Матвій ріжнився від них тільки одним: не пив і не пускав грошей на пустоту. Але працював так, як вони, корився кожному і молився богові.

В два роки пізніще він найшов одного грамотного Словака. Молив і просив його, щоб написав йому листа. Згодився навіть купити йому горілки. І в неділю, як Словак добре випив, Матвій диктував:

— “Жоно моя, Марійко моя! І ти дочечко Анничко і ти Митрику сину мій! Кланяюся вам до ніг низенько і пороги цілую хати рідної. Я з ласки пана бога здоровий, чого і вам желаю. Аби хоч на мінутку побачити вас, бо дуже мені прикро тут. Тай за землею банно серцем і душею. Неписав до вас, бо не було кому. Тут чужениця чужа, наших людий не бачу, не чую, а чужі то не свої. Я їх не розумію, а ви ще більше. Роблю, гарую, очі мені вилазять, але славлю господа нашого милосердного, що тримає мене при здоровлю. Думаю про вас, з думки не сходите мені і не знаю, як там вам. Пустіть мені пару слів на пошту, най знаю. Посилаю вам десять доларів в цім листі, а як припишете, пішлю більше. Тай як трохи більше зароблю, то приїду….”

Матвій задивлений кудись перед себе говорив далі свої слова і плакати йому хотілося і з радости і з жалю. А пяний Словак шкрябав пером та й не допитувався нічого. Тільки як Матвій закінчив і спитав, чи вже, то Словак похитав головою і сказав, що жінка про все знатиме. Матвій дав йому десять-доларовий папірець, а Словак на його очах заклеїв і заадресував листа. Самий Матвій не знав куди треба нести цей лист і попросив Словака дати його на почту. Словак ніби не хотів, отягався, та згодом, як Матвій купив йому ще горілки, згодився.

Минали місяці, минув третій рік, а від жінки ніякої вістки. Не догадувався бідний Матвій, що Словак обманув його і листа цілком не посилав.

На четвертий рік пішов Матвій робити в підземелля, бо там можна було більше запрацювати. Аж тепер пізнав він, що тяжке це щастя в Америці. Однакове воно чи тут, чи там, в рідному краю. Ось він, міцний, як дуб, три роки день в день робить, живе, аби не вмерти, у всьому відмовляє собі, а грошей тих по правді не так дуже багато. А як їхав в цю Америку, то инакше думав… Та пропало. Ще два роки. Два роки тяжкої праці і його терпіння скінчаться. Він повернеться до своїх любих, дорогих, він житиме разом з ними. Докупить поля, працюватиме. Буде своя худібка, минуться тяжкі злидні. Ще два роки…

Надів, довгі по коліна, ґумові чоботи і з оливяним каганцем на шахтярській шапці пішов глибоко під землю. Пів року накидав вугілля у малі візки і возив їх по малих рельсах до жолоба. Перевертав візок і вугілля з лоскотом та шумом летіло в безвісти, яких не міг збагнути Матвій своїм простим розумом. Він знав тільки свою роботу і виконував її, як ніхто инший. За час своєї праці вивозив він кожного дня по 100 візків. Піт заливав йому очі, боліли всі кости, але він мовчав. Робив, бо за це платили йому, бо це для щастя його.

Бачив Матвій в тому глибокому підземеллю мовчазних-замурзаних людий і ще мовчазніших мулів. Чомусь прирівнював він себе до тих нещасних звірят, що ночували й днювали під землею і аж до смерти були там. Мали очі і були темні. Так, як Матвій. А згинули, то ніхто й не згадав…

На другий піврік попав Матвій на нову роботу. Старий шахтяр потребував помічника до праці і взяв Матвія. З того часу працювали разом. Матвій довбав діри, шахтяр ладував їх динамітом і вистрілював. Заробляли добре.

Знову минали роки цілі. З дня на день, з тижня на тиждень жив Матвій своєю працею і надією на недалекий поворот, його обличчя вкрилося синіми-дрібними цяточками і шрамами. Це від дрібних шматочків твердого вугілля, що звалося антрацитом. Як довбав його, то воно прискало в обличчя, калічило до крови і залишало по собі сині — вічні сліди.

Під чорним склепінням, у вічній небезпеці, добігали два роки. Нераз потерпав Матвій за своє життя, бо обривалося чорне небо, вбивало людий, але він мав щастя. Каторжна, страшна робота давалася в знаки й йому. Він вже не чув тої сили, що колись. І стало страшно. Як-же так? Сила пропадає, а щож потім? Матвій бачив инших робітників, що при виплаті стояли біля брами і жебрали. Це ті, що колись були міцними, як й він, а тепер сили стратили і роботи для них немає і жебрають. На згадку про це Матвій дрожав. Ще з більшою запопадливістю складав гроші. До шахти брав з собою несолоджену — чорну каву, шматок хліба і ковбаси. Так день в день. Вечеру й сніданок давала йому господиня і за це в місяць платив її 10 доларів. Тільки дуже жаль було йому, що при виплаті грошей йому і кожному робітникови обтягали на ріжні видатки. На лікаря, шпиталь, “Червоний Хрест” і навіть на попа. Брали ще на умивальню, яка була влаштована для робітників на горі, але Словаки і Матвій з ними не платили нічого, бо не йшли вмиватися. Після праці повертали до дому замурзані, йшли в пивницю, де стояв цілий ряд цебрів з водою і там милися по пояс. Господиня приходила теж і хто удостоївся її ласки, тому змивала власними руками плечі. За це одержувала після кожної виплати якийсь дарунок.

Шестого року Матвій посумнів і подався цілим тілом. Він страшенно почав тужити за рідними, почав лякатися за себе і за свої гроші. Після різдва їхало двох Словаків до дому і він не видержав. Поїхав з ними. Гроші виміняв на паперові, поскладав їх в своїй скринці разом з паспортом, купив скромні дарунки жінці й дітям і подався в довгождану дорогу. Так радісно билося його серце, що сам собі не вірив. Гей! Тепер він заживе. Шість літ гарував, сонця божого не бачив, бо не було коли, але ось, в скринці своїй везе півтора тисячі доларів — а це — гроші! Тяжкі гроші, піт і кров Матвія Шавали. Шість літ безнастанної пекельної праці. Але є! Є це, чого не було.

Знову рівномірно стукають колеса, а в Матвієвому серці воскресає співанка. Ой така люба, ой така рідна. Колише його радість, в пелени пеленає…

…А-а-а-а-а-а…
 Коти два-а-а
 Шурі-бурі обидва-а-а-а…

Це Марія так співала над колискою малого Митрика. А він вже сьогодня великий. Шість років! А Анничка? Дванайцять!

Любі, дорогі! Тато ваш вже їде. Мчиться вітром до вас, з щастям, з бажаним щастям… Чи ждете ви? Чи здорові?

…А-а-а-а-а-а…
 Коти два-а-а
 обидва-а-а…

На морі Матвій, як не свій. Місця не може найти собі. Така радість, така велика радість. Він-же їде до них, він повертається не голіруч. Руки його чорні та тверді, але він цілує їх тихцем, бо тільки вони заробили йому і його дітям кращу долю.

Ріжний народ їде разом з ним, але за шість літ самотности Матвій привик з ніким не говорити. Хоч тепер хотів-би він відкрити комусь свою душу і поділитися радістю своєю. Він темний, забитий життям, вимучений. Шість літ не знав хвилинки спокою, а тепер вільний, тепер вертають давні сили. Ах! Чому так повільно їде пароплав? Як-би так крила, полинув-би понад море, понад гори, до своїх, до коханих!…

Десь в половині дороги підійшов до Матвія гарно одітий чоловік і заговорив незрозумілою мовою. Матвій похитав головою і розвів руками.

— Румун? — питав чоловік.

Матвій знову похитав.

— Словак?

— Ані не Словак — відповів чоловікові.

— Так-же й кажіть! — аж закричав невідомий і подав Матвієві руку.

Неначе в серці зацвіла весна, неначе з очей спала полуда і в ухах Матвія пробилася болонка. За шість літ вперше почув рідне слово. Ах, як міцно і щиро стиснув він руку незнайомого. Хотів кинутися на шию йому і росцілувати.

— Боже! Ви значить, свій?

— А чого-ж ви мовчали так довго?

— Не знав. Народ скрізь чужий, думав нікого з наших…

— А куди провадить бог? До краю? — питав чоловік.

— Та час вже. Шість літ гарував…

— Ви шість, а я десять. Ще хлопчиком приїхав.

Розбалакалися і стали приятелями. Чоловік назвав себе Василем Карасем і росказував Матвієві про своє тяжке життя в Америці. Працював він у Філядельфії, в великій пекарні, а перед тим і в ресторані і в каменоломах, але доробився трохи і вертає в рідне село. Як довідався, що Матвій з долинського повіту, то аж вдарив його дружньо по плечі.

— А щоб вам приснилася Америка! Та-ж я з Калуша. Сусіди!

— Боже! Як то є! — радісно крикнув Матвій. — Шість літ не бачив нашого чоловіка, а тут тобі не тільки свій відразу, але ще й сусід…

Нащастя сусідове ліжко було напроти Матвієвого і вони цілу дорогу не розлучалися. Сусід росказував про все Матвієві, Матвій йому. Поділився своєю радістю, згадав про жінку, про діточок і про свій тяжкий заробіток.

— За шість літ — пятнайцять соток зложив. Тяжкі вони дуже, але хоч на старість не піду з торбами…

— Ви пятнайцять, а я двайцять. Правда, я не шість а десять літ гарував. Ой Матвію, гіркі ті сотки…

— Гіркі Василю, але — божа воля. Нічо сьогодня нема без мозолів…

Такий любий отой Василь, хоч до рани прикладай його. Виходить на двір, то все просить Матвія:

— Матвію, ви киньте оком на мою скриньку, доки я вернуся… Бо ріжний народ їде, аби ще хто не полакомився на мою кервавицю…

Матвій це саме робив, як виходив кудись. Василь стеріг його скриньку.

Аж одного дня не було Василя з самого ранку. Вийшов кудись і не повертався. Десь коло полудня прийшов і безсило сів.

— Що вам Василю?

— Слабий брате, дуже вялить мене…

Забігав біля нього Матвій, як біля рідного.

І води йому приніс і хлібом своїм поділився. Але Василь тільки сумно хитав головою.

— Матвію — каже тихо згодом. — Як-би ви були такі добрі і пішли, тай купили мені пива. Чую, що перейшло-би…

— Ой господи, а чомуж ні?

— А ви знаєте, де продають?

— Та не знаю, допитаюся.

— Йдіть отою вуличкою, що до кухні, а там на право буде мала комірка. Геть, аж в самому кінці. Навіть нікого не питайтеся. Ось вам гроші…

— Боже борони, що це в мене нема грошей? Я зараз, а ви приляжте…

Василь сумно похитав головою і ляг, а Матвій побіг. Коритарі росходилися в ріжні боки і він неміг найти потрібного. Крутився, бігав і заблудив. Надійшов матрос. Спитав його одно слово і показав рукою, як-би пив щось. Матрос усміхнувся, махнув йому, ніби казав, щоби вертався, і пішов. Але Матвій побіг за ним. Він спішився, бо тяжко було йому знати, що добрий сусід лежить хорий, а він не може допомогти йому.

Пароплав три рази затрубів.

Матрос щось кликнув до Матвія і луснув дверми, але за хвилю вийшов знову, схватив його за руку і силою повів за собою. Вивів на малі сходи і пустив. Матвій був певний, що він показав йому, де продають пиво і побіг що сили в гору. Здивувався, як вибіг на палубу пароплава. Та ще більше здивувався, як побачив, що пароплав стоїть в пристані і люди висідають. Стрілою кинувся до своєї кімнати, але маса людий у входових дверях здержала його. Боротися з ними він не міг, тому стояв, доки всі перейдуть і беріг очима Василя. Довго-довго виходили люди, товпилися і кричали, а сусіда все не було.

— Бідний лежить і не може встати… — думав Матвій.

Як пройшли люди, він кинувся в середину пароплава. Прибіг, глянув на постіль Василя і здурнів. Скринька стоїть на старому місці, а самого сусіда нема. Глянув за своєю скринькою і — обімлів. Ні сліду з неї. Видавалося йому, що цілий пароплав і він з ним западається в глибоке море. І серце його обривається і кров стигне. Ось-ось впаде, бо ніч заступає очі.

— Боже!

Схватив Василеву скриньку, потермосив і з усеї сили гепнув нею об землю. Верхня дощинка відлетіла і з середини вилетіло дві парі брудних сорочок.

Матвій зрозумів все. Як божевільний кинувся на палубу і почав кричати.

— Гроші! Гроші! Рятуйте!

Махав руками, простягав їх до товпи людий, що здивована оглядалася на нього, микав волосся на голові.

— Гроші! Люди! Шість літ праці!

Ревів, як той звір, що пробють його серце і він ще жиє.

— Рятуйте хто в бога вірує!

Збіг містком в долину і далі кричав. З'явилася поліція, злапала його за руку, питала, тягнула за собою. А Матвій тільки ломив руки і плакав і ревів.

— Гроші, моя праця! Боже, боже, за що так караєш?…

Хтось підбіг і пояснив німецьким поліцаям. Почали роспитувати, але Матвій не тямив, що говорив. Він гриз свої руки, ридав, як дитина. Страшно було подивитися на нього.

Поліцаї розбіглися, а Матвія завели в малу комірку і залишили.

Ніхто не знав і не буде знати, що діялося тоді з Матвієм Шавалою. Ніхто не бачив, як кинувся він на землю і качався і бив головою в німецький мур.

— Що я вам привезу дітоньки мої? Ой боже, боже верни мені мою працю… Повішуся, втоплюся!…

І кусав до крови сухі губи і бив кулаками в груди, аж гомін йшов. Не знав, не тямив, що з ним робиться. Ніби сон страшний приснився йому.

Скорчився в кутку, як та дитина, що боїться вечером “вови”. А кров з покусаних губ плила по бороді і котилася рівчиками по шиї, на груди. Вдивився божевільними очима в одно місце, як-би ждав, що відти прийде його порятунок.

І ждав.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Цілий тиждень снувався Матвій по пристані і згорблений, жовтий та мовчазний звертав на себе увагу прохожих. Але він нікого не бачив. Ходив і одно слово вертіло мозок його:

— Гроші.

Не їв, не спав, не пив. Все шукав по землі чогось, камінчики визбирував, кожний папірчик брав в руки і оглядав. А як шестого дня близько нього затрубів пароплав, то здрігнувся цілий, випрямився і як-би найшов свої гроші, так радісно засміявся. І стрілою побіг до пристані та без вагання кинувся з високого помосту в каламутну воду.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

В лічниці повільно приходив до себе. Голова була тяжка, але він вже розумів все. І боявся згадати про своє горе. Вмовляв в себе, що це неправда. Ні! Матвій їде до своїх діточок, везе їм грошиків, куплять коровку, коника буланого… А це він спить і йому сниться. Ах, який поганий сон…

— Що це за чоловік в білому? — думає Матвій. — Чого йому треба від мене?

Поважний, старий лікар стоїть над ним і вдивляється в його очі.

— Ви їдете також до краю? — питав Матвій. Лікар привітно хитає головою.

— Доктор, доктор… — каже йому.

— А-а-а-а… — і Матвій заплющує очі.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

По місяцеві вийшов з лічниці. Ослаблений, худий, без цента. Сперся на залізну перегородку і думає:

— До дому вертатися немає чого. Жебраком не приїду. Одинокий рятунок — назад в Америку…

І пішов до пристані.

На щастя другого-ж дня одержав роботу. Носив мішки з мукою до великого складу. Спав в комірці сторожа і сушив свою голову поворотом в Америку. І знов плакав перед сторожом та як вмів, так росказував йому про своє нещастя. Старий сторож зрозумів його і потішав. Він показував на себе і на Матвія, та говорив:

— Ду — Амеріка фур-р-р-р…

Матвій дивився на нього і не розумів, але бачив, що сторож щось добре каже.

— Я — фур-р-р-р до Америки?

— Фур-фур… — заспокоював сторож і дружньо поплескував його по плечах.

За два тижні, як Матвій тільки кінчив свою роботу в складі, надійшов поважними кроками сторож, взяв його за руку і повів.

— Ком — Америка фур-р-р…

Дивувався Матвій, але радісно забилося його серце, як побачив, що сторож веде його на пароплав.

— Невже я таки поїду? І як — без грошей?

Привів Матвія перед старого, виголеного чоловіка в чорній шапці і заговорив. Той потакнув і крикнув в бічну кімнатку. Матвій глянув на свого приятеля, що вдоволено усміхався під своїми великими-сивими вусами.

— Ну, Амеріка…

— Я? — допитувався Матвій.

— Я, я^[2]… — похитав головою сторож.

Увійшов молодий хлопець і виголений чоловік сказав йому кілька слів та вказав на Матвія.

— Ну камерад — Амеріка фу-р-р…

І сторож протягнув Матвієві свою стару руку. Аж тепер зрозумів Матвій, що він справді їде в Америку. Схватив обома руками руку приятеля і нахилився поцілувати її, але Німець поважно відхилив його голову, міцно стиснув руку і глянув в очі. Глянув і відвернувся. Матвій плакав, але плач той не був гіркий… Це була найглибша подяка.

З того дня працював Матвій на споді тягарового пароплава, як робітник. Кидав лопатою вугілля в пароплавну піч і святою стала в нього постать старого Німця — сторожа.

В два місяці пізніще був вже на американській землі.

Повертатися назад в копальню вугілля не хотів і скитався від міста до міста шукаючи нової роботи. Грошей в нього було мало і він боявся, що одного дня залишиться без шматка хліба. В своїй мандрівці зустрічав багато таких-же безробітних, як й він, але оминав їх, бо боявся. Шістьлітній побут в золотій Америці, країні роскоші і крайної нужди, не навчив Матвія нічого нового. Яким був в рідному селі, таким й залишився. Тільки більшої покори привчився, більшого рабства. За роботу він готовий був віддати все. А остання подія в німецькій пристані зродила в ньому недовіря до всіх людий. Ще більше замкненим в собі став Матвій. Ходив похилений, сумний і мовчазний, як-би на широкі груди його впала велика камінна плита.

Почув, що в недалекій фабриці можна дістати роботу і пішов. Ранесенько стояв вже за містом, де серед широкого майдану пишалася чотирокутна — велика відливарня заліза. Поблизу не було будинків, окрім кількох нужденних — деревляних буд, де продавали горілку і погану-теплу страву. Сюди забігали в обідну пору деякі робітники і залишали частину тяжко запрацьованих грошей.

Фабрика мала вид великанської скрині з широкими вікнами і чотирома брамами, з кожного боку по одній. Робітні тягнулися теж чотирокутником, а в середині під дахом було широке подвіря. Робітники заходили ранком в цю скриню і виходили аж вечером.

Думав Матвій, що як він прийде ранесенько, то буде перший під фабрикою. Але дуже помилився. На майдані сиділо і стояло до дві сотні безробітних, що ждали, доки почнеться у фабриці праця. Товпа складалася з людий ріжних націй, що загнані, як й Матвій, в далеку Америку, жебрали праці своїм рукам. Вони готові були продати себе за будьщо, тільки щоб працювати і животіти. Одні були мовчазні і зажурені, инші люті і галасливі, ще инші проклинали і лаялись на своїй мові та грозили чорними кулаками небові.

Коли появилася висока й здорова постать Матвія, передні робітники з товпи чомусь видивилися на него, як-би дивувалися. А як Матвій підійшов, щоби й собі стати з переду, то в товпі почувся голосний крик. До нього прискочив сухий, обірваний чоловік і махаючи руками, пробував відтрутити Матвія в бік. Серед незрозумілих окликів Матвій відступився і аж тепер зрозумів, що йому треба стати на самому кінці товпи. Тут навіть за місця билися.

До фабрики почали сходитися робітники і великі брами проковтували їх. Товпа безробітних заметушилася. Ті, що досі сиділи, — встали. А як загудів перший гудок, безробітні впялили свої очі у вікна фабрики-скрині.

— Дивиться, дивиться! — кричав хтось.

І захиталася товпа. Один на одного налягав, пхався вперед, ставав на пальці.

За хвилю у вікні появився голений чоловік, вдивився хвилинку в товпу, що ніби завмерла і махнув пальцем.

— Ту.^[3]

З товпи кинулося відразу десять.

— Я?

— Я?

І кожний показував на себе.

Але голений чоловік гострим рухом вказав тільки на двох здорових Литовців і вони побігли що сили до брами. Инші повернулися назад. В товпі закляли, залаяли. Але ніхто не росходився. Кожний терпеливо вдивлявся в широкі вікна і з запертим віддихом ждав появи голеного чоловіка. У вікнах тих зосереджувалися всі думки двох соток безробітних, все життя, всі бажання.

Праці! Праці і хліба! Чому ті вікна такі суворі і невмолимі? Ніхто-ж не хоче нічого даром. Ось руки готові — чотириста рук!… Купуйте, беріть, вони зроблять вам все! Чуєте вікна? На вашому шклі прилипло двіста пар зажурених очей і двіста однакових бажань. Відкрийтеся ще раз!

Европейська біднота облягала твердиню-фабрику і стояла під її мурами така смирна, така покірна. Сини поміщицької Росії, холодного Сибіру, мальовничої України, мрячної Англії, малої Литви, Сербії, Греції і мовчазний-невідомий представник затурканої бідою Галичини  — Матвій Шавала. Ніхто з них в цей час не думав про ніщо, тільки про роботу. Та вікна фабрики були невмолимі. Тільки ще раз перед полуднем відчинилися вони і покликали одного — однісінького щасливця.

Перед вечером багато безробітних поросходилося. Вертали до міста похилені, сумні, щоби завтра ранком знову прийти сюди і простояти до вечера.

Матвій немав куди йти і рішив просидіти під фабрикою до ранку і бути на самому переді. Він бачив, що й инші робітники так само роблять і як тільки товпа заметушилася і ніхто непридержувався порядку, він пропхався вперед і сів.

Більш, як 50 безробітних ночували на майдані. Ніч була холодновата і всі корчилися в своїх поганеньких одіннях або скакали на одному місці, аби розігрітися. Деяким діти й жінки приносили скупу вечеру, але більшість, а між ними й Матвій, не їли нічого. Так перемучилися до ранку.

А як у фабриці заметушилися люди і як безробітні знову впялили свої очі на широкі вікна, Матвій стояв вже в передньому ряді. Він випростався, як бувало на цісарській муштрі і високо підняв тяжку-змучену голову. Видавалося, що його висока постать перевищала всіх.

За вікном появилася людська постать. Це голений чоловік вибірав очима нових щасливців, найміцніщих тілом, найбільш потрібних фабриці.

Товпа завмерла. Відчинилося вікно і чоловік махнув рукою два рази. Матвій, а з ним чотирох безробітних кинулися вперед. Але голений злісно захитав головою і крикнув:

— Ту!

І вказав на двох. У Матвія забилося серце. Неначе на нього показував.

— Я?

Чоловік потакнув головою і Матвій стрілою кинувся в браму, а за ним один Литовець. Аж по дорозі в канцелярію радісно згадав Матвій, що голений чоловік вибірає тільки найздоровіщих. І йому було дуже любо, що він здоровий та міцний. Ось тепер він запрацює! Парубоцька кров заграла в ньому і забув Матвій, що вже другий день немав кришки хліба в устах. Буде хліб, бо є робота!

В канцелярії записали їх назвиска і повели у фабрику. Проходили через широкі-окремі робітні. В першій заглянув Матвій великі корита з фарбою а біля них робітників, що мочили в тій фарбі залізо і на підоймах відтягали в бік. В другій робітні скрипіли і сичали пильники і курява знімалася до вікон. В третій скреготіло залізо на точилах і зойкало і скавуліло. В четвертій-широкій робітні вганяли з малими візками робітники, скакали по численних рельсах, кричали, остерігали прохожих. Видавалося, що люди ті побожеволіли і серед метушні та дзенькоту заліза, вганяють з візками і ловлять себе.

Матвія з Литовцем завели в бічну кімнату і заставили вибірати з розбитих піскових форм гаряче-вилите залізо та скидати у візок і вивозити в призначене місце. Робота легка, бо потрібно було тільки довгим гачком запорпати в піску, витягнути гаряче залізо і кинути в візок. Хоч годі було спочити й хвилинку, бо з робітні привозили все нові форми, але для Матвія було це забавкою. Він навіть вспів розмовитися з Литовцем, який слабо говорив по російськи. Від нього довідався Матвій, що він вже в Америці два роки, а перед місяцем прибув в це місто. Живе з дванайцятьма земляками в одному будинку на передмістю і коли Матвій пожалівся, що йому нікуди йти спати, Литовець запропонував йому піти з ним. Перед двома днями в оцій фабриці кипуча-залізна лява опарила одного товариша і його забрали в шпиталь, де до вечера помер. А жив він на тому самому помешканню, в старої Литовки Зумар, значить одно ліжко вільне.

Невеличкий, деревляний домик старої Зумар стояв на краю міста. Вузька вуличка, засмічена і вонюча проходила здовж подібних домиків, між якими найбільше було брудних шинків, що висисали останній заробіток з робітників. Домик Зумар ділився на два світи: жіночий і чоловічий. До жіночого належали три Литовки і дві Польки з Лодзі. Дівчата молоді віком, старі змученою душею. Як була робота, то працювали на ткацькій фабриці або по поганіщих шинках, а як не було, то жили біля робітників, продаючи себе. Помешкання їх складалося з двох маленьких низьких кімнаток на “поверсі”, в дійсности на піддашу. Стара Зумар жила в кухні, а в двох кімнатах на долині розташувалося дванайцять Литовців і тринайцятий Матвій.

Литовка для всіх варила їсти, але кожний з окрема був обовязаний принести собі мясо. Мяса Зумар ніколи не купувала, тільки давала капусту або бараболю. Кожний робітник привязував свій куплений шматок мяса на шнурочку і він варився у спільному горшку. Робили це тому так, щоби кожний пізнав опісля своє мясо. Юшка була для всіх одна.

На другий день, як Матвій виконував свою вчорашню працю на фабриці, прийшов наставник, поглянув і сказав:

— Ти за великий і за здоровий до такої роботи. Це можуть робити й діти. Ходи за мною! І другому дам иншу роботу — вказав він на Литовця.

З цего дня Матвій сіяв великим решетом на мотузках пісок. Висівав його так, що він був чистісенький, як пшенишна мука. Опісля скроплював його водою, домішував цементу. Мав того піску повні уста, в носі, в ухах, в очах. Як їв, то скреготіли зуби, гей-би краєві жорна. І ніколи не міг позбутися його. Але не нарікав. Ой, він був такий щасливий! Це-ж робота, гроші. Він не боїться тепер голоду, він — мріє тихенько про новий поворот в рідний край. Ще два-три роки — і Матвій поїде. Ще два-три роки…

Не хотів згадувати про своє нещастя. Відганяв думки про це і замкнувся в собі цілий. Нікому ні словечка не сказав про це, а навіть своїм співтоваришам-Литавцям не признався, що він жонатий. А вони не дуже й роспитували.

Так минали нові місяці праці. Матвій нікому вже не вірив і хоч як боліло його серце за рідними, він не попросив нікого, щоби написав йому листа.

— Нехай терплять так, як я… Приїду, тоді все роскажу, а тепер тільки більший біль буде, як згадуватиму…

Так думав собі і так робив.

Жив скупо, скромно, як тільки можна було і складав цент до цента. В тиждень одержував він 8 доларів і 10 центів і видавав з цього тільки на харчі та помешкання. Навіть одіння не купував, ходив в старому. Байдуже було йому, він мучився думкою про майбутнє, про недалекий виїзд до рідних.

А як мучився Матвій безсонними ночами, як гриз своє серце на кожному кроці, цього ніхто не знав і не знатиме. Бо цього ніхто не зможе ні оповісти, ні описати. Міліони Матвіїв мучаться в широкому світі, замучуються на смерть і ніхто не знає. Бо нікому не цікаво. Бо кожний живе для себе. Бо одні мучаться а другі роскошують з тих мук. Але Матвій навіть цього не знав. Він знав, що мусить день в день працювати, бо так бог дав. І мусить слухати і боятися старшого. Позатим — він собі тихий, чесний Матвій Шавала. Має міцні руки, має очі, хоч темні, але мухи не роздавить, слова гіркого не скаже нікому. Запряжений в ярмо, він готовий був тягнути тяжкий плуг замісць вола, бо — “так бог хоче, так бог дав”…

Це був один з міліонів Матвіїв, що гноєм були для золотої ниви капіталу.

“Василь Карась”, в дійсности несовісний бродяга, вкрав Матвієву скриньку з грішми, пасом та дрібними дарунками і рішив повернутися теж назад в Америку. Почуваючи себе власником півтори тисячі доларів, він видно захотів мати ще більше і поступив на роботу у великі — американські каменоломи. Працював там шість чи сім місяців і одного дня підчас розстрілювання каміння, його убило.

Місцева влада після його смерти оглянула помешкання, розбила замкнену скриньку, і найшла в ній тисячу вісімсот доларів та паспорт Матвія Шавали. З урядовим повідомленням про смерть Матвія Шавали влада вислала всі гроші через зазначену в паспорті громаду долинського повіту в Галичині, для — жінки.

Семий рік тяжко бідувала Марія з дітьми. За довг забрали навіть останній шматочок поля і вона залишилася в хатчині з невеликим городом. Ходила по багачах, по Жидах, заробляла, як могла. Навіть дванайцятьлітня Анничка і сімлітній Митрик наймалися вже. Анничка за няньку в коршмаря Мошка, Митрик за пастушка багацьких коров. Так пробивалися з року на рік.

Море сліз виплакала бідна Марія за Матвієм. Хоч-би одно-однісеньке словечко почути про нього, а то вже семий рік, як пішов і ні слиху ні диху. Нічого не хоче вона, тільки дізнатися, чи живий він, чи здоровий? Як гарно було їм разом… Хоч боролися зі злиднями, але було любо в бідній хатині… Пішов і пропав. О Америко, далека і невідома, будь проклята! Де поділа ти Матвія? Коли і чим вкоротила ти вік його молодий? Ти ненависна Америко зробила Марію вдовицею, а дрібних діточок сиротами! Бо як-би Матвій жив, то за сім літ міг був хоч раз подати про себе вістку. Він-же так любив їх всіх, так дорожив всіми…

І висихали від сліз очі спрацьованої Марії. Ніхто ніколи не дізнається, яку велику рану викарбувало горе в її серцю. Бо вона одна, бідна, багацька й жидівська наймичка. Кому цікаво, що діється в її серці? Ніхто шматка хліба не дасть, як не запрацює. Скрізь однакова Америка. І в самій Америці і в бідній хатині долинського повіту.

В пізну осінь покликали Марію в громадську канцелярію і сповістили її, що є чутка про Матвія. Марія аж обімліла. Сперлася на громадську лаву і не знала, чи стоїть вона, чи паде в якусь чорну прірву.

— Живий? — ледво вимовила.

— Прийшло з міста письмо, що його недавно в тій Америці вбило… — пояснив писар.

І захиталися стіни канцелярії в очах Марії. Вона вспіла тільки прошептати:

— Ой падоньку! — і схилила голову на вікно тай захлипала, заридала в голос. Щось душило її в горлі, щось міцно стискало серце. Заголосила, як-би йшла за домовиною Матвія.

— На когож ти лишив нас Матвійку? На кого ті сироти ти лишив? Тай де ти вмер, де твоє тіло спочило-о-о… Ой Матвійку, ґаздику мій рідний, не ввиджу я тебе ніколи-и-и…

Писар і радні втихомирювали її, як могли.

— Та не будьте дитиною, Маріє. Вбило, то вбило, божа воля. Всі ми помремо. Але подай господи кождому таке, як вам… Таже великі гроші прийшли вам за це…

І писар почав пояснювати, що в місті вона відбере собі великі тисячі, бо так прийшло з Америки.

Та Марія, біла, як труп, вийшла хитаючись на двір і ридаючи та голосючи попленталася до дому.

Бігли люди, як на пожежу до хати Марії. І скаменілі стояли під хатою та в сінях, бо чули, як заводили діти з Марією. І самі плакали, хоч тихцем шептали:

— Ото щаслива в бога! Чекала і дочекалася. Що думаєте? Двір купить, цуґовими кіньми буде їздити… Бо такі гроші мати, гей мой, мой…

— Та бо то чуєте кажуть, що ніби Матвій дес там в Америці оженився був з великою панею і як вмирав, то покаявся і записав трохи маєтку Марії…

— Та може й правда, бо хлоп був, як дуб…

— Писар казав, що його вбило…

— Говоріть ви своє! А щож ви хочете, аби він сказав, що Матвій мав там другу жінку? Не бійтеся, в паперах все до чиста написано… І написано, що мож казати, а що ні…

— Ото щаслива в бога. Дай боже кождому таку смерть…

І довго в ніч говорили отак під хатою та по цілому селі. І не зважав вже ніхто на голосіння Марії з дітьми. Зависть притупила всі почування, зродила навіть якусь дику ненависть до плачу вдовиці і сиротів.

Село зашуміло, заметушилось, як велике муравлисько.

^**^*

Наймила Марія службу в церкві, відзвонила по Матвієві у всі дзвони, як по найбільшому багачеві в селі, справила великий обід, поставила край дороги камінний хрест за його душу. Не жаліла грошей, бо мала їх стільки, що аж боялася. Сумувала, плакала і вкінці погодилася з новою долею. Поля прикупила трохи, зажила тихо і скромно.

А пройшов рік — Семен Зарічний, бездітний вдовець, чоловік найтихший і найчесніщий в селі, прислав старостів. Не був він багач і не був бідний, а так, по середині. Не лакомився на гроші Марії, а прагнув родинного щастя, аби було таке тихе, як він самий. Знав, що Марія роботяща та не гонорна і — рішився.

Марія вагалася, не слухала підшептів кумок-свашок. Згадала знову Матвія, росплакалася. Але як подумала, що тяжко буде її самій з малолітними дітьми то приняла старостів.

По звичаю і закону відтанцювали і відбубнили весілля тай зажили в мирі і злагоді.

Пройшов рік, другий, третій і четвертий. Вже й двоє діточок у них, а Семен — як батько рідний для Марії, для Аннички і Митрика і своїх дітей.

Матвій далі гарував в далекій Америці, не знаючи, не відаючи про ніщо. По правді він не знав тої Америки, дарма, що вже осмий рік жив в ній. Світ його був маленький: фабрика і помешкання. Цікавився тільки роботою, щоби заробити і гризся своєю гризотою, про яку ніхто не знав. Він ані разу не був в місті, бо немав чого. Найбільш необхідні річи відкуповував старими в своїх товаришів, бо видавалося йому, що так краще, на половину дешевше. Не пив, не гуляв і щож його могло цікавити? У вільні від праці хвилі спав або сидів на своїй постелі і в душі молився: за свою жінку, за дітий, за себе і за свої гроші. Місто лякало Матвія, бо в ньому було багато людий, багато панів. Він знав, що місто здирає бідного і тому оминав його. Це поняття вкорінене ще з малих літ, з рідного села. Мужик все ненавидів місто, бо воно грабує його і поневірює, зневажає. В селі, де відома йому кожна деревина, кожний горбок, він сміливіщий, вільний, а в місті, серед гамору, крику і високих невідомих будинків, робиться він малий та переляканий. А Матвій нічим не змінився з того часу, нічого не навчився. Роки минали в праці, в нужді, серед одної й тої самої обстанови і він не міг зрозуміти, що можна жити инакше. Він почував свою темноту і безпорадність і власне це почуття гнітило його тяжким каменем.

— Де вже мені темному та простому… — думав собі і ще нище корився всім умовинам.

На другий рік праці у відливарні, його забрали від піску в пятий відділ. В цьому відділі випалювали готові залізні шруби і кільця. Спершу Матвій злякався, як прийшов туди, бо думав, що попав в пекло. В широкій — до неможливости душній кімнаті вганяли цілком голі робітники і серед хриплих окликів виконували свою роботу з такою швидкістю, неначе вони були не люди, а машина. Здовж задньої стіни виднілися великі печі на подобу краєвих сільських печей. Горів в них вогонь безнастанно і наповняв робітню такою страшною спекою, що з усіх робітників ллявся піт відрами, а часто деякі мліли. Близько печі годі було підійти одягненій людині, бо навіть через одіння пекло. Але робітники були приневолені підходити близько цілком голі, не зважаючи на це, що пече. Хто не видержував, того звільняли з роботи.

У цей відділ прибували готові дрібніщі знаряддя, вилиті з заліза, але ще не випалені. Шрубки і кільця були сиві і їх необхідно було випалити та очистити від волохатих-дрібних залізних пилинок, що вийшли з форми. Це й робив Матвій. Надів маленькі штанці, ніби до купелі і кремезна, волохата постать його, звертала на себе увагу всіх робітників. Він місив глину, накладав в готовий горщик шруби і кільця, замащував їх і на залізних вилках підносив горщик та ставив в піч. Так один за одним, аж доки ціла піч не була заповнена. Тоді замащував цілу піч і далі приготовляв нові горщики. Вогонь пік, пражив його тіло, та Матвій терпів. Він тільки два рази в перших днях зомлів, але на нього бризнули холодною водою, змили намоченим рушником ціле тіло і він працював далі. Слабші товариші мліли кожного дня по два-три рази.

В означений час вибірав Матвій горщики з печі. Знову залізними вилками витягав їх і висипав в дротяний кошик з двома великими ухами. Кошик брав руками і занурював у великій бочці з мазюкою, від якої випалене залізо ставало чорне та чисте. Залізо було червоне, аж біле і від нього кипіла небезпечна мазюка, якої треба було дуже берегтися, аби ні одна краплина не бризнула на тіло. Спалила-б аж до кости.

Всю цю роботу треба було виконувати надзвичайно хутко, без одної хвилинки відпочинку. Навіть слова не можна було заговорити, хіба крикнути, перестерегти товариша перед небезпекою. Наставники заходили час від часу і наглядали, хто як працює. Коли не виконував хтось назначеної роботи, того звільняли. Страшним напруженням сил добував робітник кожний цент.

Матвій дуже боявся звільнення з праці, бо знав, що значить опинитися в армії безробітних. Хоч сила в нього була, але вечерами, після праці, почував він з переляком, що вяне. Ранком вставав цілий розбитий, тяжкий і добував всіх сил, аби перемогти себе. Біг на фабрику, роздягався і як-би до боротьби з страшним ворогом кидався у свій пекельний відділ. До зомління лякала його думка про недугу. Вінже прекрасно знав, що хто один день не прийшов до роботи, той тратив її, бо фабрика легко могла взяти собі цілі сотні нових робітників, які облягали її кожного дня на майдані. І працював Матвій не тільки силою, але й думкою. На все вважав, всьому старався надати як найбільшу скорість. І за цю роботу одержував теж 8 доларів і 10 центів в тиждень.

Отак минали місяці й роки. В життю Матвія не заходили ніякі зміни. Кожний день був подібний до себе, як життя Матвія від дня приїзду в Америку.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Американський капітал ріс — розростався переважно з крівавого поту европейської бідноти, темної маси, що продавала свою силу за будь-яку платню. Соціялістичні ідеї були недоступні для переважаючої більшости цеї маси і приймалися дуже повільно. Коли уявити собі більше таких, як Матвій Шавала, то стане ясно, що годі було зацікавити їх чимбудь. А Матвій був ще виїмком. Він не знав гулящого життя, не знав піятики, а жив так, як та пчола, що трудиться-працює і пасічник легким коштом забірає її працю. Це був покірний раб, темний, затурканий життям чорнороб.

Більшість чужинців-робітників проводили своє життя на роботі і в картограйстві, піятиці та крівавих бійках. Алькоголь держав їх міцно в своїх обіймах і висисав з них останні краплі крови. Молоді хлопці по кількох літах такого життя, повертали в рідний край знищеними, старими немічниками.

Хатнє товариство Матвія Шавали цілком не відповідало йому і він це відчував, але був безрадний. Затурканість його доходила до того, що він боявся навіть найти собі краще помешкання. Впрочім — він не вірив в краще. Знав, що куди не піде, скрізь це саме буде. А знайомих він не мав. Жив своїм замкненим, тихим світом і тільки з болем приглядався цьому, що діялося на його очах.

Дванайцять Литовців, з якими жив Матвій, були молоді, кремезні хлопці, а їх ватажком був найвищий і найсильніщий з них Антонас. Літами він дорівнював Матвієві і гордився найдовшим побутом в Америці. Одинайцять Литовців слухали його у всьому і боялися, бо Антонас був скажений для кожного, хто не повинувався йому. У вільні від праці хвилі він грав в карти і звичайно вигравав всі гроші від своїх товаришів. Але грошей ніколи немав. Обовязково кожного дня він був пяний, головно вечером, а в неділю мусів побити когось. На всі весілля і гулянки водив він своїх співтоваришів і вони почували себе безпечними під захистом його кремезних рук.

Ніхто не знав минулого Антонаса, бо він ніколи не росказував. Довгий побут в Америці, праця і руїна здоровля, не вспіли знищити його дикости. В його голосі ніхто ніколи не чув мягкости. Навіть, як був до безтями пяний, то ревів і пінився від злоби, що немає сили встояти на ногах.

Антонас Матвія не любив. Спершу хотів він взяти й його під свою владу, але це, може перший раз в життю, — не вдалося йому. Матвій заявив, що він краще піде на вулицю спати, а не буде пити ні грати в карти. Тоді Антонас скривив своє широке-поморщене обличчя, гидко плюнув в Матвієві ноги і злобно просичав по литовськи:

— Ту рипузя!^[4]

І з того часу не займав Матвія, але й не звав його инакше, як жабою.

Матвій теж ненавидів Антонаса і дуже боявся в душі, що колись доведеться йому помірятися з ним силою. Такі “грішні” думки мучили його цілий час і він молився, щоби позбутися їх. Боронили Матвія перед нападами і зневагою Антонаса всі — і одинайцять Литовців і стара Зумар і дівчата з піддаша. Боронили не з любови, а з жалости до того тихого, скуленого чоловічка, що ніколи не сказав гіркого слова нікому.

Дві кімнаті, в яких стояло 13 ліжок, ділилися від себе дверми, в яких поправді не було дверий, тільки отвір. Матвієве ліжко стояло біля вікна і він хоч хотів або не хотів, мусів бачити все, що діялося в другій кімнаті, де був Антонас.

Коли надходила вечера, то всі мешканці окрім старої Зумар, мусіли вечеряти біля одного довгого стола в кімнаті Антонаса, бо такий був звичай. Матвій сидів на крайчику лавки, а напроти нього здорова-молода Литовка Марія. Кожний мав своє визначене місце і по тому боці, де сидів Матвій, сиділи найслабші силою. По другому-ж Антонас з своїми першими гільтяями, які були вірними йому. Поміж кожним обовязково сиділа одна дівчина, або як казали Литовці — “марґіня”. Дівчата більше поневолі приходили сюди, бо Антонас платив за них вечеру та звичайно кидав їм в пяному стані гроші. А мав він добру роботу, виливав форми у фабриці і одержував платню не за день, а за кількість вилитих форм. До того, він вигравав в карти майже весь заробіток своїх товаришів і гроші ці роскидав скрізь, де тільки хотів.

Саме від кількох місяців почалося велике безробіття і впершу чергу стратили роботу дівчата. Згодом й кількох Литовців звільнили з фабрики і всіх їх годував Антонас. На кожному кроці хвалився цим і вимагав від всіх за цю ласку сліпого послуху.

”Ґарєлкус”, себто горілка, мусіла бути і мусіли її пити навіть дівчата. Чарка переходила з рук до рук, а як доходила до Матвія, то Антонас всею силою ненависти і зневаги міряв його очима і знову сичав звичайну лайку:

— Рипузя…

Один Матвій не пив і з усіх найбільше жаль було йому дівчат. Він дивився на їх пожовклі-змарнілі обличчя, на їх запалі очі, що неприродно загорювалися від горілки і хотілося йому плакати. Свідомий був Матвій того, що ці нещасні дівчата дорого платили Антонасові й його товаришам за цю вечеру і за прожиття. Але мовчав. Не смів вимовити слова. Не з боязні перед Антонасом, а з невмілості, з нерішучості і безпорадності.

Кожна вечера була для нього мукою. Здорове тіло Матвія здрігалося на кожний переразливий оклик дівчини, яку щипав біля стола її сусід. Неначе пяний вставав він від стола як чув, що Антонас вибірав собі жертву і грубим-непривітним голосом заявляв:

— Забавимося сьогодня Мері?

І не міг довго видержати Матвій. Після року він відмовився їсти біля стола з усіми і їв в другій кімнаті, на свойому ліжку. Співчувала йому мабуть тільки одна людина в цілому домі. А була нею суха, з хриплим голосом Полька з Лодзі — Зося. Людина хоровита, передвчасно постаріла, з жовтим до неприємности обличчям і такимже волоссям. З далека годі було відріжнити, де починається голова, а де обличчя. Вона не користувалася великою ласкою Литовців, але мусіла жити з ними, бо працювати вже не могла і ніхто не приймав її. Душив її сухий кашель і росказуючи Матвієві в тихе пополуднє неділі про себе, все додавала:

— Як-би швидче вмерти… Бо муки довгі…

Тоді і Матвієві і її ставали сльози в очах. Але про своє минуле Зося дуже мало росказувала. Жила тяжко, у вічній поневірці і хоч як працювала, ніколи нічого не мала. Обманювали її люди, ображували, але вона вірила, що переболіє це і колись буде краще. Доки була здоровою, то ще пів біди, а ось відколи хвора, то цураються нею, жиє на ласці тільки до безтями запитих людий, яких мусить сама шукати, бо тверезі гидяться нею. Хіба-ж винувата вона, що недужа? Давить її в горлі, дихати не дає…

І тоді плакала і заходилася довгим-болісним кашлем. А Матвій ніяковів, старався заспокоїти бідну дівчину, гладив її ясну голову, і думав:

— Боже! Як багато в світі горя… А чи хтось знає про це? Кому в голові життя людини? Панська собака, панський кінь — роскошують. А люди скапуються…

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Кожного дня почував Матвій, що давня його сила повільно пропадає. І він боявся думати про це. Хоч складав гроші, як міг, але повертатися назад до дому не було ще з чим. Хотів запрацювати стільки, як в перших шістьох літах, а тут повільно слабнули його широкі руки. Вже й сохнути почав, горбитися. Але не вірив сам собі. Напружував всі сили, робив до забуття і видавалося йому, що в ньому сила та сама, що колись. Так обманював сам себе і далі працював.

З фабрики почали звільняти багато робітників, переважно слабших. Але Матвія не звільнили, тільки перемінили роботу. З пятого відділу перенесли його в шестий, до відливарні. Був це широчезний-чотирокутний-гладкий тік. Горою, під стелею, в ріжні боки росходилися залізні рельси, а від них, на міцних ланцах, звисали в долину великі-залізні цебри з довгими ручками замісць ух з обох боків. Ланци були прикріплені в горі до коліщат, що рухалися по рельсах в той бік, куди посував робітник в долині залізний цебер. До кожного цебра був призначений один робітник. Обовязком його було під'їхати до стіни, де були замуровані печі, націдити кипучої ляви заліза повний цебер і як найхутше відвезти цю ляву формовчикам, себто тим, що виливали форми.

Кожний робітник мав назначену дорогу для свойого цебра. І тут, в пекельній спеці, голі робітники вганяли, як божевільні та кожної хвилі ризикували своїм життям. Вистарчило робітникові, що віз цебер з кипучим залізом, зачепитися ногою і готова смерть. Рухливий цебер на ланцах перехилявся і обливав смертоносним-залізним кипятком людину, та спалював на вугіль. Впрочім — вистарчало одної краплі цього білого кипятку, аби попарити робітника і зробити його нездібним до праці.

Матвій відразу пізнав, що це найтяща з усіх праць, яку колибудь він виконував. Перш усього треба було страшенно вважати і робити все надзвичайно хутко. У відділі було 300 формовчиків і кожний з них мав по одному помічникові. Формовчики працювали не денно, а гуртом, від кількости добре вилитих форм залізних знаряддів, переважно преріжних частин машин. І їм залежало, аби як найбільше виготовити форм, тому гнали всіми силами денних робітників, які підвозили їм цебрами ростоплене залізо.

У відділі, серед неймовірної спеки й задухи, скреготу й брязкоту залізних коліщат по рельсах і переразливих окликів та накликів, а звичайно й грубих лайок формовчиків, — вганялися роєм голі, спітнілі робітники, які, видавалося, забули, що таке життя, що таке вони самі. Це було місце, де вже не працювала людська думка, де не було хвилинки спокою і де смерть чатувала на кожному кроці. Людська думка скорчувалася до одної-малої точки.

І Матвій, як всі, вганявся зі своїм цебром і наливав формовчикам ростопленого до білого заліза. Призначені до Матвієвого цебра формовчики наставляли на довгих деревляних дрючках малі цебрички, Матвій мигом перехиляв свій великий цебер і наливав скільки треба. Тоді під'їздив до другого, третього, четвертого. І з порожним цебром гнався викрикуючи назад, по новий набір. Так день в день, від ранку до вечора.

Помічники формовчиків тісно оббивали вохким піском деревляні форми якогобудь знаряддя, залишали малу дірочку, витягали дерево, а вже формовчики зручно наливали через залишену дірочку кипуче залізо, що опісля повільно застигало. Як застигло, тоді пісок розбивали і одержували готове колесо або инше знаряддя.

Бувало, що формовчик за багато налив в надто вохку форму гарячої ляви і форма з страшною силою тріскала а ростоплене залізо обприскувало і формовчиків, їх помічників і поблизьких робітників. Люди падали, ревіли, качалися з пекельного болю по землі, а часто згодом й помирали. На їх місце ставали нові.

У цьому пеклі опинився Матвій на девятому році свойого побуту в Америці. В це пекло прийшов він саме в той день, як на піддашу деревляного домику старої Зумар тихо сконала бідна Полька з Лодзі — Зося. І з того дня почав він роками день в день працювати біля великого-рухливого цебра з смертоносним кипятком, повільно сохнути і спадати на силах.

Золотий божок-капітал брав з Матвія потрібну йому силу і великими кроками зближав його до літ немічного, нікому непотрібного старця.

На десятому році в домику старої Зумар зайшли малі зміни. Двох Литовців виїхали до Европи, а на їх місце прийшло нових двох, що працювали в ткацькій фабриці. Оба спали в тій-же самій кімнаті, що Матвій, оба не пили горілки, як Матвій і оба були тихі, негулящі. Антонас відразу не злюбив їх, але стара Зумар наказала йому, щоби не відганяв її квартирантів.

Здивувало Матвія, що ці два сухенькі й бідні ткачі не підходили до товариства инших Литовців. Йому видавалося, що всі робітники живуть так, як Антонас зі своїми товаришами і тільки він один, несміливий і чужий держиться з далека.

Ткачі приходили з роботи, вечеряли і лягали на свої ліжка, та читали часописі або книжки. Це дуже зацікавило Матвія і оба робітники відразу набрали в його очах великої поваги. І він старався зійтися з ними блище.

Неділя була все їх. Антонас зі своєю братією йшов на цілий день на піятику і бійку, а дома залишалися тільки стара Зумар в кухні, два ткачі і Матвій. Оба нові товариші говорили по російськи і здебільшого розуміли українську мову Матвія. Росказував він їм про свою тяжку працю, про бажання повороту в рідний край, але не згадував про жінку й дітий, ні про загинуті його гроші — шістьлітній заробіток. Про це він рішив нікому ніколи не росказувати.

Ткачі слухали Матвія і росказували дещо й про себе.

— А що це ви читаєте так? — не втерпів і запитався раз Матвій.

— Робітничі часописі й книжки — відповів старший Янас.

— А про що написано в тих книжках?

— Про це, як нам тепер живеться, як нас використовують пани-капіталісти, як окрадають нашу працю і роблять на ній міліони… А ми працюємо і гинемо в біді…

Матвій вибалушив свої сиві-чесні очі.

— Як так? — допитувався. — А хібаж нам не платять пани за нашу працю?

— Платити, то платять, але що? Чи ви знаєте скільки одержує пан, власник фабрики, за вашу працю в день, а скільки платить він вам?

— Та що це мене обходить? — здвигнув плечима Матвій. — Аби робота була, а скільки заплатить, стільки буде…

— Добре — згодився Янас. — А скажіть товаришу Матвію, що буде з вами, як ви будете старий і не зможете працювати більше? Хто дасть вам їсти?

Матвій задумався. Питання видавалося таке просте і звичайне, а він ніяк не міг відповісти.

— Ніхто не дасть — відповів за нього Янас. — Ось побачите, попрацюєте ще років з пять, постарієтеся і вас проженуть з фабрики. Скажуть — “нам таких не треба, ти вже старий, своє відробив”. І доведеться жебрати, але сьогодня вже так багато жебраків в світі, що ремесло це не поплачується…

Матвій дивився на Янаса і неміг слова промовити. Гострою стрілою влучив його сухий ткач в найбільш болюче місце. Над цим він самий нераз думав.

— А що буде з паном, з власником фабрики, що має міліони, як доживе він до старих літ? — допитувався далі Янас.

— Буде паном — невинно відповів Матвій.

— Отож бо й є, що буде паном. Він ніколи не підніс ані одного цебра з ростопленим залізом, так, як ви носите цілими роками і — має міліони…

— Бо так вже бог дає — завважив Матвій.

Янасові уста легко зложилися до усміху, але він не засміявся, тільки переглянувся зі своїм товаришом, що держав в руках книжку і прислухувався розмові.

— Товаришу! — братнім голосом звернувся Янас до Матвія. — Нехай буде по вашому, що все це бог дає. А бог милосердний, справедливий, правда?

— Правда…

— Так чим-же ми гірші від панів, що не дає він нам, тільки панам? Ми живемо чесно, працюємо в поті чола ціле життя, не грабуємо, не окрадаємо і нам бог не дає. А пани нічого не роблять, пють, гуляють, ведуть роспустне життя і їм все дає бог… Чому це так? Хіба-ж ми не люди? Хіба не хочемо й ми жити? Чому тільки ми, робітники, мучимося? Чому бог не дбає про нас?

— Але за це ми по смерти підемо в царство небесне — якось радісно закликав Матвій.

— А пани? — спитав Янас.

— Пани? — задумався Матвій. — Деякі підуть до пекла, або — бог їх святий знає, може всі будуть в пеклі…

— Бачите, товаришу, ви тут, на фабриці, маєте кожного дня пекло, а пани царство небесне, а помрете, то зогниєте в землі…

— А душа?

— А деж тепер ваша душа?

— Та десь там в грудях…

— І помагає вам хоч трохи тягнути цебри?

— Та бог її святий знає… Алеж кажуть-же нам, що хто терпить тут на землі, той по смерти буде щасливий. Бо людина не звірина…

— Товаришу Матвію — почав Янас. — І я був такий, як ви, бо й я родився в бідній хаті і з малку виховували мене в католицькому дусі, як й вас. Та ріжнився я від вас тільки тим, що читав, а ви не вмієте читати. Ось ви кажете, що хто терпить тут, на землі, той по смерти буде щасливий, бо людина не звірина… Правда одна в цьому, що по смерти ми будемо всі щасливі, бо не знатимемо про ці муки, якими живемо тут з дня на день. Перетворимося в гнилизну, в порох, дамо погній землі і над нами високо та буйно вигудить кропива та буряни. Однак пригадую я собі, що й ті люди, які колись більше вглиблялися в реліґійну науку і творили її, ті, що писали знане у нас святе письмо, — сумнівалися навіть в це, що сьогодня проповідують попи. Ось слухайте, що написано в тому святому письмі:

“Доля бо людська й доля звіряча однака; як ці вмірають, так і ті вмірають і одно дихання у всіх, а людина не переважує звіря, бо все марнота.

Все йде в одно місце: взялось із персті й усе повернесь у порох.

Хто бо знає, чи дух людський іде вгору, й чи звірячий дух йде вниз, у землю?”^[5]

Оце товаришу сумніви так званих святих людий, людий, які колись були глибоко ідейними і щиро переконаними в своїй вірі. Ми, свідомі робітники, не опираємося на цих словах, але доказуємо таким, як ви і питаємо: Чи про це говорив хтось вам? Вірити — це не значить слухати когось і потакувати, а переживати все глибоко і власним розумом керуватися. Розум, товаришу, доведе до пізнання правди і неправди. Тільки один розум. Наука доказала вже все: і походження людини і походження світу. І ніщо не в силі збити цю науку, бо наука — це невгомонна праця розуму, міліонів розумів…

І зніяковів Матвій, не знав, що казати. А Янас почав приступно роскопувати йому словами корінь зла і несправедливости. Він росказував йому, що людство ділиться на кляси, на працюючих і дармоїдів, що зараз панує кляса панів над працюючими і що так довго робітники будуть бідувати, доки пани пануватимуть над ними, доки людство ділитиметься на бідних і багатих. Треба, щоби всі були рівні, всі однакові…

— А щож ми годні зробити? — питав Матвій.

— Треба нам гуртуватися в товариства, треба єднатися разом, читати книжки й газети… Робітники роблять всякі машини, роблять й друкарські. І хіба роблять вони їх на це, аби самим бути дурними?

Довго Матвій після цеї розмови ходив задуманий. Той непоказьний-сухий Янас забив йому голову. І як це так, що він самий до цього часу не подумав про таке? А воно-ж так просто, так звичайно…

І з цього часу Матвій полюбив обох ткачів, а особливо Янаса. Він вже почував себе багато сміливіщим навіть перед страшним Антонасом, бо й оба ткачі старалися здержати його й товаришів від гулящого життя.

Але з одним не міг якось погодитися Матвій. Янас і його товариш чомусь казали, що на небі нема бога. Вони читали йому з книжок, що там є хмари, а за ними великі простори, та ще й говорили, що отак навіть дітий в школах вчать вчителі. А як Матвій пробував налякати їх гнівом божим, бо бог всемогутній, то Янас спокійно спитав:

— Хто гремить літом, Матвію?

— Та бог.

— А хто вдаряє громом в будинки, в дерева?

— Та бог.

— А чи ви бачили, що люди придумали таку маленьку шпичку, що поставлять її на хаті, а грім вдарить і збіжить по дроті в землю?

— Чув про таке, та не вірив…

— А треба вірити Матвію. Ви пригляньтеся дахові тої фабрики, де працюєте. Там є кілька таких шпичок, що звуться громозводами, бо зводять грім в долину…

Цього було досить Матвієві. Робота для його мозку на цілий тиждень. Але він питав:

— А Христос є?

Янас відповідав:

— Коли говорити про Христа, то можна сказати, що він перед 1911 роками жив на землі, як кожна смертна людина і був бідним робітником теслею з містечка Назарету. Проповідував любов і справедливість та ненавидів багатих. Бідних боронив, заступався за них, помагав їм у всьому. Він ніколи не казав: “замучуй другого а самий вилежуйся, ходи з заложеними руками і жий з його праці”. Він не сказав: “грабуй, заморюй голодом, витягай піт і кров з людини”… За це й зненавиділи його багачі, за це й засудили та роспяли його, як злочинця. Роспяли чоловіка, що голосив правду, що домагався справедливости для всіх. Роспяли бунтаря того часу, бідного теслю Ісуса з Назарету.

Товаришу Матвію! Чи-ж сьогодня не таке саме? Чи сьогодня за слово правди не саджають багаті бідних в тюрми? Не судять за бунт? Коли Христос посилав своїх учеників в світ, то казав їм: “Оце я посилаю вас, як овечок між вовки; там бувайте мудрі, як вужі, та тихі, як голуби. Та й стережіться людий: бо вони видаватимуть вас у судові зборища”^[6]. І вовки ті не перевелися до сьогодня. Вовки ті за марну платню купують нашу силу, доки вона є, а опісля проганяють на вулицю і за слово правди видають у судові зборища, як злочинців.

Люди ті, що називають себе Христовими наслідниками, є наймитами вовків лютих, тих вовків, що окрадають нас, нашу працю. Христова наука плісніє у них на полицях, а вони живуть так, аби купатися в золоті. Христос не убивав, а скільки католицька церква замучила людий звірською інквізицією, муками, на які не здібна божевільна людина? Сотні тисяч людий згинули живцем спалені на вогні, задушені сіркою, залиті кипучою смолою… Сотні тисяч людий гинули з розбитими костями, з пошматованим тілом. А все це робили ті, що називали себе наслідниками Христа. Ось вам ці наслідники говорили про царство небесне, Матвію, а чи сказали вони, як самі дбають про то царство? Чому не сказали вони, що римські папи, які звуться святими вітцями, жили так, як останні роспустники-дармоїди? Чому не сказали вони, що римський папа Григорій дванайцятий був пяницею, людиною брудною, яка мала гидку і ненаситну любов з власною сестрою? Чому не сказали, що папа Іван тринайцятий та Олександер шестий були найгидкіщими злочинцями людського роду? А історія записала все. Папа Іван не тільки торгував ріжними “святими” річами, але й фальшував їх для грошей, жив з жінкою свого брата, насилував монахинь і невинних дівчат та цілком не вірив в царство небесне, в загробне життя. Як-же бог стерпів це все?

Христос боронив бідних, а ті, що звуться наслідниками його, помагають багатим закидати петлю на шию бідних. Хіба-ж не є вони наймитами багачів?, Хіба не кажуть: “терпіть і будьте покірні”, а самі не скоряться вам, як не заплатите. Церкву продадуть, а своє відберуть. Це в Америці звичайна річ.

Христос не казав платити собі за науку, а ті, що звуть себе його наслідниками, без грошей не помоляться за ваше спасення.

Ось ви, Матвію, сьогодня стратьте роботу і опиніться без цента та зайдіть до того, що зве себе Христовим наслідником. Чи допоможе він вам? Чи порятує в біді? А в нього-ж є чим порятувати. Коли я перед пятьма роками снувався голодний і недужий та зайшов до знайомого з церкви попа, та пожалівся, що мене прогнали з фабрики тільки тому, що занедужав я, він здвигнув плечима і сказав: — Не моя сила. Шукай роботи, доки не найдеш…

А Христос голосив: “Пастир добрий душу свою кладе за вівці. Наймит-же, й хто не пастир, що не його вівці, бачить вовка йдучого, та й кидає вівці, та й утікає; а вовк хапає їх і розсипає вівці”^[7].

І хіба це не правда? Вовки — це ті, що окрадають нашу працю і коли хапають нас ті вовки, то “пастирі” наші мовчать, вчать коритися їм, або просто замикають побожно очі, наче не бачать нічого. Бо ми — дійсно вівці в них, а вони — не пастирі, а торговці. Чи чули ви, щоби хтось з них за нашого сірого брата душу віддав? Христос-же вмер сміло за свої слова і за домагання справедливости.

Матвію! Як-би сьогодня з'явився отут Христос, той давній тесля з Назарету і голосив свою науку, то будьте певні, що за 24 годині опинився-б в тюрмі, як небезпечний бунтівник. І не роспинали-б його, бо культура придумала більше практичну-елєктричну машину, яка за кілька хвилин вбиває живу людину.

Христос, Матвію, не вмер! Він живе по сьогодня а імя його — міліони працюючих. Їх гонять, їх мучать і роспинають на хресті. Мучать за слово правди, за домагання справедливости, любови і рівности. За це, що дишуть ненавистю до багатих, що хотять жити по людськи, а не по собачому. Що за власну працю, за свої мозолі, хотять мати належну заплату. Що хотять на старі літа не здихати з голоду на вулиці, а відпочити, доживати літ своїх. Міліони ці — це ходячий-живий Христос-мученик світа, цілого людства…

Янас скінчив, а Матвій довго не зводив з його легко зарумянілого обличчя очей. І не хотів вірити, що це ткач Янас. Він-же відкрив Матвієві новий світ, хоч не дуже зрозумілий, але про нього до цього часу він не знав. І згадалися Матвієві ті дні, в яких покидав він рідних своїх, хату, село, край. Тоді мріяв він про щастя і аж тепер, цього дня бачить, яке далеке та недосяжне для нього це щастя. Ось він вже десятий рік працює, живе по собачому і що має? Кількасот доларів? А фабрикант на одну мінуту більше одержує і — не працює.

Шість літ гірко працював Матвій і той бідний заробіток вкрав йому лихий чоловік. Чому саме в нього вкрав? Він-же чесно запрацював ті гроші, він потом обливався шість повних літ, спини не розгинав… Чи бачив бог його горе? Чи бачив того злодія, що сягав рукою по його кервавицю? І чому не остеріг його, Матвія Шавалу, що молився йому і в день і в ночі?

Америка… Матвій вже розуміє тепер її. Не бачив багато, але розуміє. Це та країна, де скапуються люди, як свічки. Де з поту і сліз людий можна ріку пустити. Де щастя є для всіх, тільки не для бідних. Така Америка була і в долинському повіті.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

З цього часу поплили тяжкі дні Матвія иншим руслом. По давньому працював в шестому відділі відливарні біля страшних цебрів і вечерами та в неділю слухав розмови ткача Янаса і його товариша. Він дуже жалів, що не вміє читати, а навчити не було кому. Здивувався дуже, як почув, що таких, як Янас, в світі багато і мають свої часописі, свої книжки та товариства. Але в цьому місті, як казав Янас, тільки збіраються оснувати таке товариство, бо його ще немає.

По правді, Матвій не все зрозумів з розмов ткача. Це надто раптово впало на його невироблений, заспаний і заскорузлий мозок. Надто довго жив Матвій цілком иншими, протилежними поняттями. Тому й дуже тяжко було йому зрозуміти все, як слід. Найкраще зрозумів він долю робітника, бо сам ним був. Тепер дивився він инакше на свою працю, на наставників, на малу, гірким потом запрацьовану платню. Але тяжко було порвати Матвієві звязки з поняттям про бога. Христа почав він більше поважати та цінити, як колись. Бувало він думав, що Христос маленький, бо він тільки син божий і робить це, що скаже батько. А тепер, як довідався, що грім стягає в землю металева шпичка, то мимоволі висунув в своїй уяві на перше місце Христа, бо він проповідував справедливість, боронив бідних і засудили та роспяли його багачі.

Минали місяці, а Матвієві видався якийсь инакший світ. Робота, яку він терпеливо і послушно виконував цілими роками, стала тепер ненависною. Він тямив все слова Янаса, що робітник робить на пана. Та хоч-би й не казав, то сам Матвій тепер бачить. Як довго і як совісно працює він, а все таки нічого немає.

Згодом росказав Янас Матвієві, відки беруться війни, хто їх викликає і навіщо. Вперше довідався Матвій про це, чому забірають людий до війська і навіщо того війська. Хоч не все розумів він, що говорив Янас, але відчував, що лиха на світі багато більше, як він знав досі.

А коли зговорилися про нещасних дівчат з піддаша, то й тут Янас найшов причину їх незавидної долі.

— Чи продавали-б вони себе Антонасові й другим, як-би мали що їсти і з чого жити? Вони-ж не з роскоші йдуть на цю тяжку дорогу, а з біди, з примусу. Звільняють їх з роботи, а вони-ж люди, їсти хотять, жити хотять і жертвують всім, щоби вдержатися при життю. Вкінці — зневірюються у всьому, робляться роспучливо байдужніми, запиваються і забувають про себе. Трудне життя робить з них живих трупів… Тисячу разів гірша роспуста є між багачами, між панами, але ми не бачимо її, вона прикрита шовками, заслонена занавісами. Тільки панська роспуста не з біди, не з роспуки, а з роскоші, з пересичення, із звиродніння… Нам треба жаліти, товаришу, тих дівчат з піддаша, треба помагати їм по своїм силам. Бо це бідні жертви сьогодняшного панського ладу…

Так говорив Янас і Матвій слухав. Матвій боявся, що його голова трісне від думок. Так багато їх стало. І чому він про все це не знав давніще? Ніби новою вірою почав він жити. Не такою, як оба ткачі і не такою, як давніще, а так, по середині. Про все були в нього туманні поняття і з усім давним він не міг відразу порвати.

Вражало його слово “товариш”. Слово не нове, чув його і в рідному селі і при війську, але тоді не було воно таке рідне, зрозуміле і глибоке. Матвій відчував, що як-би йому Антонас сказав “товаришу”, то це не було-би то саме, що скаже Янас. Якась таємниця була в цьому малому, незначному слові, що зближала людий, робила рідними братами їх. І неміг надивуватися Матвій, що це за сила: він, Матвій Шавала з долинського повіту, а ось цей чоловік з якоїсь Литви, що й говорить иншою мовою, а вони оба такі рідні та близькі собі… Що так тісно вяже їх з собою? Невже то маленьке слово “товариш”? Бо й правда. Вони дійсні товариші. І працюють однаково і їдять однаково і сплять однаково і терплять однаково. Товариші у всьому…

Пізною осіню Матвій зажурився. Його добрий учитель Янас занедужав. Він й давніще хорував, але ходив, а ось від того часу, як ночею заливала його кров, він вже не підводився з постелі.

З роботи звільнили Янаса, але доглядали його товариші, що приходили з міста, привозили лікаря. Лікар хитав головою, здвигав плечима і шептався з товаришами, а Янас все більше жовк, сох і кашляв кровю.

— Я знаю, що умру — говорив він сумному Матвієві. — І нічого не жаль мені, тільки бідних діточок-сиротів, що залишаться без ніякого удержання… Вони в Литві, в мойого брата, бо жінка померла два роки тому. Я посилав їм доки міг, а зараз… І що-ж винні вони бідні?…

І Янас задихувався та заходився тяжким кашлем. А Матвієві пригадувалися власні діти і він ховав обличчя в широкі-тверді долоні.

— Тяжка робітнича доля, товаришу… — шептав Янас. — Тяжка… Ось, на що здалося 10 літ моєї праці?… Сьогодня вмираю і як-би не добрі товариші, то вже давно вмер-би… А я тяжко працював в свойому життю. І як умру, мої діти можуть загинути з голоду й холоду, як ніхто не змилосердиться над ними. Малі ще, дрібні. Нікому пожуритися ними… А виростуть, то працюватимуть, як їх батько і вмруть, задушать їх сухоти, як мене… Робітниче спасення в царстві золота оця недуга… Так… Жили витягають з нас, доки є здоровля, а занедужаємо, то викидають на вулицю, як сміття… Тяжка наша доля, товаришу. Але доля ця, єднає всіх нас і з'єднає…

Цілими вечерами просиджував Матвій біля постелі недужого. Другий ткач читав Янасові книжки а часто приходили з міста його товариші, потішали, приносили дрібні дарунки. І видавалося Матвієві, що це люди з якогось иншого світа. Вони були теж робітниками, але не такими, як Антонас. Не лаялись ніколи, не пили горілки, не розбивали один одному голів. Таємне слово “товариш” єднало їх міцно між собою і творило безмежну щирість, любов та взаїмне довіря до себе.

Вже не було радости в домі старої Зумар. Антонас з кількома гільтяями перейшов на инше помешкання, бо погано почував себе в присутности Янаса і його товариша. А инші Литовці ставали иншими. Все менше і менше пили, не знущалися над дівчатами і часто зимовими вечерами прислухувалися, як ткач читав в голос Янасові литовську книжку. Слухали й дівчата з піддаша і стара Зумар. І чим більше слухали, тим тихіщий ставав домик, тим блище присувалися вони до ліжка недужого. Гейби чарівна скрипка своєю грою зачаровувала всіх, так перероджували тихі-вечірні розмови колись буйний-пяний дім.

І Матвій сидів та слухав, але не розумів нічого. Він тільки слідкував за поважними обличчями всіх і не міг надивуватися, чому вони так змінилися. Аж тепер пізнав він силу книжки і згадалися колишні слова доброго Янаса:

— Робітники роблять ріжні машини, роблять й друкарські. І хіба на це, аби самим бути дурними?

А може й Матвій вже шестий рік працює там, де роблять друкарські машини? Може він власними руками возить кипуче залізо на ті машини і сам — темний, дурний?

Він не знає. Ох, як багато він ще не знає!…

Помер Янас. Помер весняного ранку і молоде сонце, що прокралося крізь вікно в кімнату, перше поцілувало холодне-жовте обличчя одного з міліонів мучеників світа.

Помер Янас. Помер весняного ранку. Далеко від рідної Литви, далеко від рідних діточок-сиротів.

Помер Янас. Помер весняного ранку і деревляний домик старої Зумар чорним смутком вповився.

Помер Янас. Помер весняного ранку і його учень Матвій Шавала стояв біля задеревілого тіла свого учителя і думав:

— Роспяли Янаса, роспяли за правду, за справедливість… Помер Янас, помер весняного ранку…

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Коли далеко за містом гурток товаришів спускав в могилу домовину, то один сказав:

— Прощай товаришу!

І всі сказали:

— Прощай товаришу!

І Матвій Шавала втер твердою долонею очі і сказав:

— Прощай товаришу!

Більше неміг сказати, бо слово це було велике і Матвій знав, що Янас любив його.

І окрім домика старої Зумар та кількох товаришів, ніхто в місті не знав про передвчасну смерть Янаса, ніхто не цікавився тим. В фабричних мурах дотлівали нові Янаси і про них теж ніхто не дбав.

— А всі ми люди — думав Матвій, як повертав до дому з похорону. І хотів спитати про щось Янаса, але згадав, що він вже в глибокій землі. І він тільки тяжко зітхнув та ще раз тихо сказав:

— Прощай товаришу!

^**^*

По давному возив Матвій залізні цебри у відливарні, але з кожним тижнем почував, що сила пропадає. І груди тяжко віддихали і руки тремтіли і ноги мліли. Ранками було Матвієві тяжко вставати до праці і він починав вже поважно думати про поворот в рідний край. А дома стало сумно без Янаса. До того й другий ткач по смерті свого товариша вибрався відти.

І змінився Матвій, ой як змінився. Ніхто не сказав-би, що це той самий здоровезний великая, що тому 11 літ назад з білим хрестом на плечах байдужно чекав в емігрантській американській шопі. Сьогодня залишилася тільки висока постать, але худа, похилена, зморена. Тінь дужого-колишнього Шавали.

Котився дванайцятий рік Матвієвої праці в Америці. Надходило літо, то страшне-душне літо для Матвія, що не давало йому дихати, що душило в грудях, пригинало до землі.

І одного дня здрігнувся Матвій. Мороз пройшов по його загартованому, запеченому тілі. Він зразу перенісся думкою у рідну хатину і так за нею затужив, так затужив, що аж схватився за серце.

Це було над вечір, як тільки він та один Литовець сиділи на своїх постелях і згадували дорогого Янаса. В другій кімнаті без шуму вечеряли робітники. І в тій хвилі увійшла кремезна Литовка Марія, а з нею дві нові дівчині. Вони стояли біля порога і збентежено, несміливо оглядалися. В руках у них невеличкі клуночки і обі одягнені простенько, не по американськи.

Матвій чомусь глянув тільки на одну, дрібну, невеличку дівчинку, в білій хустинці, що заокруглювала гарне-дитяче личко. І чомусь ця нова дівчинка пригадала йому його Анничку. Отаке саме кругляве лице було в його малої-шістьлітньої дочки, такі самі ясні очі. І така задума, така діточість…

Анничка! Вона сьогодня вже велика… Шість а дванайцять — вісімнайцять… І Матвій здрігнувся. Він злякався цього числа. Невже в нього є вже вісімнайцятьлітня дочка?

Неначе щось нове відкрив Матвій. Як-же це так, що досі він не думав про це? І літа, тяжкі літа праці промайнули так хутко в цій країні печалі й горя…

Марія росказала, що це дві нові дівчині, які приїхали перед двома днями з Литви. В них була адреса їх знайомої, яка виїхала недавно до Канади і нікуди було подітися їм. Марія забрала їх до себе, доки найдуть працю.

І чомусь дуже жаль стало Матвієві цих простеньких, несмілих дівчат. Він ані слова не сказав до них, бо якийсь неясний, невідомий жаль стиснув його за горло. І він відвернувся до вікна.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Дрібна, ясноволоса дівчинка звалася Павліна Фицмост і залишила в Ковні стару маму, а сама поїхала в Америку, бо хотіла заробити грошей і тоді повернутися назад до любої матері. Вона нічого тут не знає і нічого не розуміє. Її товаришка вже має працю, а вона не може найти. Обіцюють і не дають. А вона-ж може все робити, хоч її тільки сімнайцятий рік. І чому то так, що багато-багато дівчат працюють, а вона ні?

Так питалася Матвія польською мовою дрібна-наївна Павліна, яку в домі старої Зумар звали Полею. І Матвій потішав її, як міг. Він росказував її, що в Америці тяжко жити, що й він приїхав молодим та здоровим, а ось зараз почуває себе старцем, хоч йому тільки 40 літ.

З Полею він міг говорити часто, бо не працював більше і просиджував дні дома. Від місяця його все більше душило в грудях і тіло вянуло, тому покинув роботу та вибірався повертати в рідне село. Покищо відпочивав по тяжких-довголітніх трудах і проводив дні на батьківській розмові з безробітною Полею. Він намагався перестерегти наївну дівчину перед лихими людьми, але дуже поверховно говорив про це, як-би соромився. Навіть старався сказати її дещо про все це, що колись говорив йому Янас, але не міг, плутався в словах і тільки кінчив:

— Нам тяжко жити в світі. Але є Христос, він не вмер… Христос терпить разом з нами і воскресне до нового життя…

Поля слухала Матвія якось безнадійно. Дивилася своїми блакитними-діточими оченятами кудись перед себе і мабуть бачила свою матінку стару, що чекала на поміч від неї в темній хатині на передмістю Ковна.

А як приходила неділя, то инші дівчата з піддаша йшли в місто, а вона не хотіла. Сиділа замислена на крайчику Матвієвого ліжка і бачила себе дівчинкою, що бігає в недільне пополуднє по пахучих травах передмістя і криком вітає появу кожного потягу, що гадюкою виповзає з ковенського тунелю. Все це бачить вона перед очима, живе цим і ніяк не може погодитися з цею непривітною чужиною. Тяжко її, тоскно, жалко. Ясні оченята наливаються сльозами і вона хилить малу голівку на груди…

Пройшов тиждень. Мала Поля все ще не найшла роботи, а Матвій останню неділю просиджував в домі старої Зумар. Завтра він виїде. Завтра покине цей домик, місто, все. І поїде. Поїде до своїх рідних, що може й забули про нього… Але ні! Вони памятають про нього так, як він про них…

Як перший раз їхав в рідний край, то рвався, летів. А зараз чомусь жаль йому. Чого — він сам не знає. Може тої сили, що стратив, може тих літ, що зробили його старцем і безслідно пропали? Матвій не знає, але йому тяжко. Дуже тяжко… Виїхав з дому здоровим, надійним 28 літнім молодцем, а повертається поморщеним, сухим і задиханим 40 літнім старцем. І ціле щастя його, це тисячу двістапятьдесять доларів. Заплата за 12 літ праці. Дорібок. Купить за них трохи поля, але не купить здоровля…

— Щастя… — шепоче собі Матвій і гірко-гірко посміхається та тихо постогнує.

В другій кімнаті сиділи дівчата і вечеряли. З ними трьох Литовців. Всі росказували щось, і навіть сміялися, тільки дрібна Поля мовчки кінчила свою вечерю і не брала участи в сміхах та розмові.

Матвій сидів на свойому ліжку в першій кімнаті, вечеряв і час від часу поглядав на гурт.

В тій хвилі увійшов Антонас. Спітнілий і червоний, він пройшов біля постелі Матвія і навіть не глянув. Широко став на порозі другої кімнати, як-би хотів загородити вихід.

В кімнаті раптово завмерли і голоси і сміх. Всі здивувалися. Антонас, відколи покинув дім старої Зумар, ніколи не навідувався і всім було легше. А ось зараз чомусь прийшов…

— Вечеряєте? — спитав грубим-тяжким голосом.

Хтось, з старих знайомих відповів. Він увійшов в кімнату і розлягся на постелі, як-би був тут цілим господарем. Якось чужо почали з ним розмову Литовці. А Антонас гордо росказував, що в нього зараз багато грошей, що думає він женитися і що живе самий, як пан. Вкінці його очі здержалися на малій Полі і він вдивився в неї, як вдивляється хижий птах з висоти на дрібне-невинне курча. Поля похилила голову.

Матвій відразу доглянув хижий погляд Антонаса і морозна дрож пройшла по його тілі. Він забув про вечеру і з запертим віддихом слідкував за очима Антонаса, як-би хотів відгадати його думки. Але й Антонас тямив, що має ненависного ворога і ніби відчув на собі увагу Матвія. Повернув раптово голову до нього і їх очі зустрінулися. Дві парі очий дихали скаженою ненавистю і боролися з собою. Всі оглянулися на Матвія.

Перший озвався Антонас. Він злобно і грубо забурмотів по литовськи:

— Вальґу, вальґу, нє журєк!…^[8]

І відвернувся.

Але Матвій не слухав Антонаса. Він чув, як його збірає дрож, як тремтить цілим тілом. І вже не міг відірвати очий від Антонаса.

Знову загомоніли в кімнаті. Ніби пройшла кріза, минула небезпека і всі привикли до непрошеного-страшного гостя. Сам Антонас росказував сміховинки, реготався з усіми, підспівував. Потім почав роспитувати Полю. І Поля щиро росказувала, що вона недавно приїхала з Ковна, що не може найти праці і дуже тужно її за Литвою.

Антонас махав зневажливо рукою і запевнював, що він найде її добру роботу. Ось в нього є знайомий-багатий купець, який потребує служниці. Поля може піти з ним разом і все буде гаразд.

Дівчина зарумянілася із зворушення і не знала, як дякувати. Вона тільки хутко говорила, що мати в неї стара, що треба її грошей післати… А старі мешканці піддаша, дві дівчині, чомусь переглянулися між собою і непомітно-значучо посміхнулися.

Антонас поважно встав, поставив перед Полею десятьдоларовий папірець і якось мягше заявив:

— Це завдаток на працю. Мій приятель зверне мені, як тільки зараз підеш зі мною до… нього…

І глянув в бік Матвія. Глянув і повернувся цілим тілом, бо Матвій вже не сидів на постелі а стояв блідий, як труп на порозі дверий. Хвилинку не зводили з себе очий і дівчата притихли та дивилися на них.

Антонас закаменів і почав теж бліднути, а в очах загорілася дика-скажена ненависть.

— Ту рипузя! — просичав гнівно і зморщив ціле погане обличчя.

Але Матвій з вдаваним спокоєм обійшов його, підійшов до здивованої Полі, по батьківськи взяв її за руку і зворушеним голосом промовив:

— Я добре не зрозумів, що він говорив тобі, але не вір йому, бо жалітимеш. Це поганий чоловік, він купує тебе для себе…

Поля, як сполохана пташка пригорнулася до Матвія і в її ясних оченятах з'явився переляк та заблищали сльози.

— Гроший його не бери. Ось тобі на життя… — і Матвій витягнув з кишені своїх 10 доларів та поставив на місце Антонасових. Поля несміливо взяла їх, встала і не знала, що це перші гроші Матвія, які видав він за 12 літ не на себе.

Всі з запертим віддихом дивилися на високого Антонаса, що німо приглядався всьому. А як Матвій взяв за руку злякану Полю і хотів вийти з нею в другу кімнату, Антонас ліниво підійшов до порога і заступив дорогу.

Почув Матвій, що прийшла та хвиля, якої він через шість літ боявся. Зрозумів, що не втіче вже від неї. І сціпив свої тверді кулаки, згадав чомусь, як бувало піднімав на своїх плечах цісарського коня і випростував високу стать свою.

— Ти не вийдеш… — нахиляючись шипів крізь зуби Антонас. Потім раптово відскочив в другу кімнату, схватив найблище крісло і дико закричав щось по литовськи.

Литовці й дівчата злякано вибігли з тої кімнати, де стояв Матвій. Антонас гостро наказав одному з робітників замкнути вихідні двері, попробувати на його очах, чи дійсно замкнені і заховав ключ в кишеню. Потім ще гостріще замахав кріслом, як-би легким стільцем і щось грозив усім по литовськи.

Матвій стояв в другій кімнаті і видавалося, що був байдужний. Але цілий він горів, цілий тлів в гарячці. Він ще шукав очима дрібної Полі в сусідній кімнаті, а як найшов її перелякане-бліде личко, то згадався йому Янас. Так дивно. Поля і Янас…

Спокійно відступив від порога і сів на крайнє ліжко в порожній кімнаті. Сів і видавалося, думав не про це, що мало бути зараз, а про щось далеке, сумне. Про свою тяжку долю, про жінку, дітий, про недалеке побачення з ними.

Великими кроками увійшов Антонас в кімнату і одним дужим рухом закинув стіл під двері та загородив вхід. Ще раз погрозив кулаком дівчатам і Литовцям, засипав їх литовською лайкою і підійшов до Матвія. Матвій ліниво підвівся з місця і глянув прямо в обличчя свого ворога.

Дивилися один на одного. Дві людині, які шість літ палали ненавистю до себе і оминали себе. Два великани, оба з потоптаною силою, із зруйнованим здоровлям стояли проти себе і добували останки сил, щоби помірятися. Оба знали, що не та вже сила в них, що була колись, але вірили ще в себе. І оба скреготали зубами, бо знали, що тільки ця хвиля дасть їм насолоду пімсти. Була це ненависть вдач, ненависть двох ріжних характерів в міцних тілах.

Перший почав Антонас. Він ще шепнув своє “рипузя”, нахилився, як-би хотів пожерти Матвія і легко, зневажливо вдарив його рукою по обличчю. З одного і другого боку. Матвій тільки почервонів і стояв на місці, хоч тіло ціле дрожало. Цеж перший удар, який він дістав за останніх 20 літ.

Антонаса ще більше розлютив спокій Матвія і він з усеї сили замахнувся здоровезною рукою, щоби вдарити його в голову. Але доки рука долетіла до голови, Матвій відскочив в бік і зараз-же кинувся вперед та з страшною бистротою вдарив Антонаса в груди, аж гомін пішов. І Антонас відлетів, як збите яблуко з дерева, та впав на ліжко. В другій кімнаті скрикнули дівчата.

Тяжко засопів і з скаженою лютістю кинувся до Матвія. Схватилися за руки, як кліщами. Термосили себе, тягали, але сили не подавалися. Раз Антонас перехиляв Матвія, другий раз Матвій Антонаса. Побачив Литовець, що так не подужає. Раптово зломив Матвієві руки в долину і зубами схватив пряд його волосся на голові. Пекучий біль заторгав ціле тіло Шавали і він пустив руки Антонаса, закусив з болю губи, зігнувся в пів обруча і з усеї сили копнув ногою свого ворога в черево. З прядом Матвієвого волосся в зубах відскочив Антонас в бік, а слідом за ним Матвій. Вже не тямив себе. Якимсь парубоцьким рухом схватив Антонаса за шию, сів на нього і пригнув до землі. Пригнув і бив твердими кулаками по голові, по грудях, по руках. Зловив за ніс і ломив його. Зловив за вухо і рвав його. Оба стогнали, сопіли, ревіли.

Антонас всею силою рванувся вперед, скинув з себе Матвія на землю і впився руками в його горло. Захрипів Матвій, затемніло в очах його. Чув, що душиться. Пробував відірвати Литовцеві руки, але вони були залізні. І він останками сили піднявся півтілом вперед та вгатив кулаком межи очі Антонаса. І відітхнув, поповз в другий бік, подальше свого ворога.

Оба сиділи напроти себе. Матвій під одним рядом ліжок, Антонас під другим. І оба однаково тяжко віддихали. Антонас розмазував по обличчю кров, що дзюрчала з його носа і стікала по бороді за обшивку, а Матвій бачно слідкував за ним і розгладжував надушену шию. Оба ще кипіли ненавистю, або були ще півсвідомими, але видавалося, що оба бажали покінчення цеї бійки тепер. З переляком відчував Матвій, що не поборе свого ворога, бо вяне сила і хотілося йому вже встати та утічи до другої кімнати, але здержався, соромно стало. І він тяжко підвівся з долівки та сів на найблище ліжко.

Литовець слідкував за ним, але не вставав. Мабуть й він з жалем признавав в душі, що нема вже давньої сили і ломив собі голову, як побороти ворога. Шукав очима чогось і не находив. Його обличчя замазане кровю пригадувало раненого звіра, що загнаний в безвихідний куток готується до останнього нападу.

Та нараз з Матвієм зробилося щось таке, що й дівчата і Литовці в другій кімнаті задеревіли. Він голосно заплакав, заридав і скажено кинувся до Антонаса. Схватив його за плечі, підніс з землі і все ще ридаючи, дико кинув ним з усієї сили в двері. Антонас вдарився в стіл, потім відлетів в бік і голосно стукнув головою в стіну. А Матвій вбезтямі і риданню кричав:

— Чого ти хочеш вороже? Чого хочеш?

І якось божевільно перекидав всі ліжка, лютував, бив кулаками в стіну.

Антонас випростувався, глянув на оскаженілого Матвія і ніби злякався. Але очі його задержалися на елєктричній лямпі, що звисала зі стелі і він кинувся до неї. Одним рухом вирвав її враз з дротом аж з стелі посипався тинк, мигом обвинув кінець дроту на руку і розмахав…

Завила в повітрю розмахана лямпа. А Матвій кинувся в бік і лямпа вдарилася в стіну, розприскалася на дрібнесеньке шкло і вистрілила, як бомба.

Але в тій-же хвилі переразливо свиснув дріт і в Матвієвих очах сто свічок засвітилось. Думав, що голова його росчереплена на двоє і схватився руками за обличчя. Антонас з усею силою прискочив і впився руками в Матвієву шию. Оба повалилися на долівку.

Почалася боротьба на життя і смерть. Кров заливала Матвієві очі і він на сліпо шукав Антонаса, душив, бив ногами й руками, кусав до крови. І Антонас його. Ось Матвій найшов голову свого противника, заревів, потермосив її і почав з усієї сили бити нею в долівку. Але за хвилю Антонас бив так само головою Матвія.

Вже не скакали до себе, не моцувалися. Свистав переразливо дріт в руках Антонаса, бив, як довбнею в груди й голову Матвій свого ворога. І оба не тямили вже нічого. Знеможені, окровавлені і задихані тільки стогнали і копали себе ногами. А згодом й це перестали. Оба лежали близько себе і вже не могли й рукою вдарити один одного. Знали, що це кінець їх боротьбі. Сили не ставало й завзяття пропадало…

Два скажені вороги лежали в калюжі крови і видавалося, засипляли по тяжких трудах.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Як вечером повернулася стара Зумар і побачила двох півживих великанів, то тільки сплеснула руками і заголосила. Але наказала всім мовчати, аби не довідалася про це поліція.

Помили кров на головах побитих, поперевязували їх і зложили на двох ліжках рядом.

І всі ходили на пальцях, мовчазні, перелякані та надслухували, як тяжко віддихав то Матвій, то Антонас.

До пізної ночі надслухували.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Як Матвій на другий ранок з трудом відкрив запухлі очі, то побачив над собою дрібне-усміхнене личко ясноволосої Полі. І він хотів теж усміхнутися, але не міг. Ціле обличчя стало деревляним. І він тільки дивився, тільки дивився в тихі-дитячі очі і вони були ліком на всі болі його.

Поля цілими днями не відступала ні від Матвія, ні від Антонаса. Зміняла холодні обклади, перевязувала побиті голови, а навіть, при помочі старої Зумар — годувала обох. Стара ворчала, сварила і одного і другого, а Поля тихцем просила, аби не дратувала їх.

Матвій знав, що на другому ліжку лежить Антонас і дивувався, що не відчуває вже до нього ненависти. За тиждень він міг вже говорити і дивитися, але піднятися ще не міг. Голова була така тяжка, як той цебер з ростопленим залізом у відливарні.

Швидче виздоровлював Антонас. За тиждень він вже міг сидіти, але до нікого не відзивався ані словом. Як Поля подавала йому їсти, то примикав очі, гей-би соромився її. В бік Матвія він не дивився.

Прийшла друга неділя, тихе пополуднє. Біля Матвія сиділа Поля і її товаришка, що недавно приїхала разом з нею. Матвій прибитим голосом росказував:

— Як тільки виздоровію, то поїду, поїду до рідних, до своїх… Дванайцять літ не бачив їх, не знаю, що з ними, дванайцять літ через свою темноту я не писав їм…

— А хто-ж у вас є? — спитала Поля.

І Матвій росказав. Йому захотілося росказати все до чиста. І про своє життя в долинському повіті і про виїзд в Америку, про тяжку працю і поневірку, про перший-радісний поворот в рідний край. І він росказував, а як дійшов до того, що йому поганий чоловік вкрав гіркий-шістьлітній заробіток, то замовчав і не міг далі говорити і чув, як мала Поля тихо хлипала.

— Як-би не той лихий чоловік, що вкрав мою працю, я не лежав-би сьогодня ось тут, не був-би таким сухим, бідним старцем… Я бувби вже радів своїми діточками, жив-би з ними… В понеділок я мав вже їхати. Мав їхати… Та побився з ним… Але не жалію. Це добре, добре. Я шість літ мучився, шість літ томила мене ненависть, хоч той чоловік нічого не зробив мені… Але других кривдив… Других нищив, пустошив… В нього не було серця… Я припізнився, мушу виздоровлювати. Та це нічого. Нічого, тільки, щоб побачити жінку й дітей здоровими… Я так стужився за ними, так стужився…

І Матвій мимоволі повернувся боком до ліжка Антонаса, щоби не показувати перед дівчатами своїх сліз. А сльози котилися одна за одною глибокими морщинами та спинялися на присохлих ранах від ударів дроту.

Повільно повернув Антонас й свою голову і вдивився в зворушене обличчя свого ворога. Але погляд його не був зневажливий, ні ненависний. Він був безбарвний, неясний, так, що годі було відгадати, що саме думає Антонас в тій хвилі.

Та Матвій не бачив Антонаса. Він дивився кудись далеко, поза нього і жив в тій хвилі своїм таємним світом думок. А як зустрілися їх очі, то в обох на напухлих лицях запалахтів легкий румянець. Один на одного не міг дивитися, але чомусь мусів. І чим довше дивилися, тим хутче пропадала ненависть.

— Антонас… болить тебе? — несміло але щиро спитав Матвій.

Антонас прикусив долішню губу і зморщив чоло, його погане обличчя скривила гірка усмішка і він похитав головою.

— Треба було Антонас… — шептав зворушеним голосом Матвій. — Ніхто не міг розсудити нас, тільки ми самі… І я не жалію, що лежу побитий. Я врятував невинну людину від тебе і мені любо, що терплю…

Антонас не сказав ані слова, тільки ще раз похитав головою, ніби годився на Матвієві слова.

Поля підійшла блище і сіла біля Матвія. А Антонас дивився на них і в очах його відбивався докір та сором. Він несміло нахилився до них і протягнув руку. Матвій широко відкрив очі.

— Не будемо ворогами — прохрипів глухо Антонас.

Матвій взяв його руку і довго держав в своїй. І не міг нічого сказати. А як Антонас подав руку й малій Полі, ніби просив прощення, то Матвій відвернувся від них, бо тяжко було повірити йому, що так поступає дикий пяниця, буйний-недавний гільтяй.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Ще тиждень пролежав Антонас. Потім встав і пройшовся заточуючись по кімнаті. А над вечір одягся і вийшов, не сказавши нікому ні слова. Ніхто й не дивувався, бо Антонас окрім трьох слів, які сказав тиждень назад до Матвія, не відзивався до нікого, як-би був німий.

Але всі перечислилися. Вечером він появився знову, покликав стару Зумар, поклав перед нею гроші і сказав:

— Це за мене і за нього. Корми його, доки не виздоровіє. А це для неї… для Полі… Як найде працю, то заховає собі…

І по цих словах підійшов до постелі Матвія та подав йому руку.

— Дітий своїх не посилай в Америку, бо й я їх мав і загубив. Загубив й душу свою і самого себе…

Ці слова виговорив він якимсь новим голосом, що зраджував в ньому людину. Та Матвій не міг відповісти, бо Антонас вирвав свою руку і хутко вийшов.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Ще цілий місяць виздоровлював Матвій в домі старої Зумар. А як проходжувався по кімнаті, то вперто думав про свій близький відїзд, про Антонаса, що з того дня, як попрощався, пропав безслідно з міста, і думав про Янаса невіджалуваного. Радів дуже, що вкінці Поля найшла працю і кожної суботи приносила йому велике, червоне яблуко з міста.

Ще більше змінився домик старої Зумар. Не чути було в ньому ні пяних вигуків ні вереску дівчат. З колишніх Антонасових гільтяїв не було нікого, а на їх місце прийшли нові робітники, більше тихі та не пяниці. Це Янасів товариш повернувся назад на помешкання, а з ним ще чотирох ткачів. І вечері проводили на корисних розмовах. Навіть сама стара Зумар, що ніколи не мішалася до життя своїх квартирантів, присідала тепер в кутику і мовчки слухала.

Надійшов день виїзду Матвія. І жаль стало йому покидати цей домик, в якому так багато мук прожив він за шість літ. Тепер, як минули крики й пяні вигуки, як дівчата жили вже иншим життям, як навіть стара Зумар стала більш привітною — Матвій мусів виїздити. Мусів, бо туга за рідними все нище пригинала його голову і пекла серце.

І згадалося Матвієві в останній вечір життя цього домику на вонючому передмістю за шість літ. Згадалася бідна, зруйнована Зося з Лодзі, дикий Антонас зі своїми гільтяями і добрий, розумний товариш Янас… Всіх їх немає більше, тільки один Матвій видержав найдовше.

^**^*

Стояв одягнений в старе-витерте одіння перед всіми і прощався. Ще більше схуд і пожовк Матвій, а за час лежання в постелі заріс ясно-русявою бородою і ніхто не міг пізнати його. Похилився, ще гірше посумнів.

Як подавав руку Полі, то вона тихо заплакала, як за рідним батьком. А він казав:

— Бувай здорова дитино і не трать свої літа тут марно, не йди моїми слідами…

І поцілував, як свою дочку в високе-біле чоло.

Поля не говорила. Вона тільки нахилилася і поцілувала чорну-тверду руку Матвія. І вибігла з кімнати.

З усіми попрощався Матвій і сльози станули йому в очах. Невже він ніколи більше не побачить цих людий і цього домика?

А як вийшов в сіни, то його дігнала Поля і мовчки подала йому велике-червоне яблуко. Матвій міг тільки ще раз сказати:

— Бувай здорова дитино…

На широкому овиді зникали береги Америки, а Матвій все ще стояв на палубі пароплава і не спускав своїх очий з утікаючого краю. Згадав він, як колись, тому 12 літ назад, зустрічав він ці береги з великою радістю. Тоді любо билося його молоде серце, бо мріяв він про щастя для своїх дітей.

Згадав, як шість літ тому назад він в друге зустрічав ці береги сумний, замурзаний вугіллям, з розбитим серцем.

А зараз легко прощає ці береги. І думає:

— Дванайцять літ безнастанної праці. Дванайцять літ пекла, а ніхто навіть песім словом не згадає, що мучився на цій землі дванайцять літ чоловік, імя якому Матвій Шавала. Ніхто не цікавився ні його горем, ні його життям. І далі мучаться тисячі людий, тай ніхто не знає про них. Мучаться, бо мусять…

На волохатих Матвієвих грудях в зашитому мішечку тисячу двіста доларів. І гірко посміхається Матвій.

— Це за дванайцять літ… А є такі, що й цього немають. Стратив здоровля, виробив всю силу і став старцем. Думав силою своєю цілу Америку побороти, а її побороли цебри з ростопленим залізом…

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Як переїхав море, то не міг втічи від спогадів минулого. Шість літ тому назад він божеволів на дошках оцеї пристані і згадався йому старенький сторож. Побіг всею силою Матвій в його кімнату. Але замісць старого знайомого, сидів инший і попакував довгу люльку. Він холодно заговорив щось до Матвія, але Матвій не розумів його і з нічим повернувся назад.

— Мабуть помер старий… — подумав по дорозі і тяжко зітхнув.

Залізниця несла його в рідні сторони. Днями й ночами просиджував Матвій біля вікна і сон не брався його. Якийсь жаль і переляк томив його в грудях.

Як то повернеться він? Чи пізнають його? Чи не забули? Чи здорові всі?

І гладив русяву бороду, та все думав, все думав.

На границі виміняв трохи грошей і нетерпеливився. Не хотілося вірити йому, що за два дні буде в рідній хаті. Ах, як-би швидче!…

Знову вистукують колеса свою монотонну пісню, а Матвій шепоче:

— Любі, дорогі! Ваш старий тато повертається до вас. Повертається вмирати, кости зложити в рідній землі… Чи ждете ви його?…

^**^*

Як йшов відомою доріжкою з міста в рідне село, то зустрічав людий і вони оглядалися за ним.

— Що це за дід такий? — питали себе.

А Матвієві кожна деревина, кожний кущик і горбочок були знайомими. Тільки все якесь менше, неначе постарілося, присіло за дванайцять літ.

Осінь шуміла пожовклим листям, а Матвієві видавалася, що вона каже:

— Витай Матвію Шавало! Де ти так довго барився?

І пташки перелітали довгими ключами у вирій, а Матвій думав, що й вони кажуть:

— Витай Матвію, чого ти так постарівся?

І суха травиця шелестіла біля дороги, а Матвієві причувалося, що вона шепоче:

— Витай Матвію, доля наша однакова. Ми своє віджили…

А як став на горбі і побачив рідне село, то довго дивився і не счувся, як рясні сльози покотилися по обличчю, на бороду. Він тільки прошепотів:

— Дванайцять літ…

І що сили було, побіг в долину.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Вечоріло. З завмерлим серцем підходив вулицею до рідної хати. Прохожі люди оглядали його, по звичаю казали “славайсу” і йшли далі.

Здивувався Матвій, як побачив біля своєї хати прибудовану стайню та малу стодолу. І здивувався, що до його хати заходять люди і бігає багато дітий. Він хвилинку стояв і дивився, а як діти почали підходити до нього, повернув в бік і зайшов в хату найблищого сусіда Михайла.

— Добрий вечер.

— Добрий вечер.

Матвій відразу пізнав сусіда, що стояв серед хати в святочному одінню. Оглянулася й Михайлиха.

— Що скажете? — спитав Михайло.

— Чи не міг-би я у вас переночувати? Старий вже, болять ноги, а дорога далека…

— А ви куди йдете?

— До Станиславова…

— Го-го, далеко ще…

Михайлиха вдягалася в сінях в нову одіж.

— Не можемо чоловіче — озвалася з сіний, — бо йдемо з дому… Ось в сусіда весілля, запросили нас… Ви підіть на другий кут, туди, за церкву…

— Візьміть й мене з собою на весілля — просився Матвій і йому проясніло все в голові. Це-ж в нього весілля. Боже! Невже його Анничка віддається? Його Анничка… Шість а дванайцять — вісімнайцять… Так, так…

— Візьміть й мене з собою… — ще раз просив.

Михайло здвигнув плечима.

— Та що то нам… Як то брати вас чужого?…

І вийшов до жінки в сіни.

— Та най йде, бо може ще вкраде щось тут… — півголосом сказала жінка так, що й Матвій почув.

І пішли. Молотком билося Матвієве серце, як переступав рідний поріг. Михайло з жінкою зайшли в хату а він залишився в сінях між дітьми. Ніхто не завважив його, ніхто не знав, що діялося в серці його. Хотів увійти в хату, де плакала скрипка і не міг. Чи пізнають його? Чи приймуть? Яким иншим побачив він рідний поріг…

І Матвій схилився на стіну та тихо-придавлено заплакав. Не знав, чи плаче він з жалю, чи з радости.

Вийшов на двір, щоби хоч через вікно заглянути жінку, дітий. Але у вікнах товпилися парубки й дівчата і Матвій не побачив нічого. Тільки весільна пісня з тужним плачем скрипки виривалася на двір і голосила перед Матвієм.

Де молоді сидьи
Там сі стіни блищьи…
Від вінка зеленого,
Від личка молодо-о-о-о-о-го…

Стояв Матвій перед хатою і як закаменілий слухав далі. А пісня голосила…

Подивися моя мамко на мене,
Чим зносила такий вінок у те-е-е-бе…
Привіз мені мій миленький зі Львова,
Носи, носи молоденька здоро-о-ова…
Дивитьсі мамка з боку —
Ото пара нівроку…
Чи пара, чи не пара,
Пречиста спару-у-у-ва-а-а-ала…

Повернувся в сіни Матвій. Став між дітьми і люди, що проходили, дивувалися, хто це такий. І діти приглядалися та боязко відступали.

З хати вибіг хлопчик з решетом в руках і серед гамору почав роздавати дітям скибочки пшеничного колача з медом.

— Митре, дай мені! Я ще не їв…

— А її не давай, бо вона плаче…

— Митре! Бігме боже буду гніватисі…

— І в нас буде ще весілє…

Матвій приглядався дітям і раптово очі його почали широко відкриватися. Він вдивився в русявого хлопчика, що роздавав дітям колач і похитав головою. Це-ж його Митрик… Маленьким був, як їхав Матвій, а як виріс…

Хтось з дітий шепнув:

— Дай й отому дідови…

Митрик глянув на високу постать Матвія і несміло підійшов.

— Ви прийшли діду до нас на весілє? — спитав.

— Прийшов сину…

— А хочете горівки?

— Ні, я не пю синку…

— Ов! Ну, то нате вам колача з медом…

— Рости великий синку… — крізь сльози вимовив Матвій і взяв сіру скибку з решета. Але не міг її їсти. Руки трусилися, цілий він дрожав.

— Підожди — ледво вимовив до Митрика. — Коли ти такий добрий, то на тобі від діда…

І дав синові 20 короновий папірець. Митрик і діти здивувалися, ахнули. А хлопець взяв гроші і стрілою помчався в хату та показав мамі. Заметушилися всі, навіть скрипка перестала плакати.

— Хто тобі дав? — допитувалися.

— Та якис дід в сінях…

— Беріть такого діда за стіл! — гукнув з кута пяний сват.

І люди побігли в сіни.

— А проши, а проши… Чого-ж ви тут стоїте? Боже, ми й не знали…

І брали попід руки, як гостя великого і вели в хату і садовили за стіл на почесне місце.

Глянув Матвій по людях і пізнав жінку.

— Ой Маріє — подумав собі — і ти небого постарілася, хоч не була в Америці.

Пізнав й дочку Анничку, що сиділа закосичена під прибраною ялинкою за столом. І хотів закричати Матвій, хотів признатися, кинутись рідним в обійми. Але якась таємна цікавість здержувала його.

Марія і свашки-кумки просили його їсти, поставили повні миски мяса, голубців. Пяний сват ліз з горілкою. Всі роспитували, припадали, припрошували. А Матвій скупо відповідав і пізнавав людий. Ось це Семен Зарічний щось шепчеться з його Марією. А оце Василина, така стара вже… А це Петро Лис з жінкою… А оті молодші якісь незнані… Були мабуть хлопцями, як Матвій їхав…

Знову зателенькала дрібно скрипка і задудніли ноги. Приспівували гості, плескали в долоні. А Матвій з боку дивився то на дочку, то на жінку і серце його тріскало.

А як танець скінчився, то самі старі ґазди полапалися за руки і затягли хриплими голосами своєї:

Заирзали в стайни коні
Заирзали білі,
Минулисі веселенькі,
Літа молодії…
Здогонив я літа свої
На діравім мості,
Вернітесі літа мої
Хоть до мене в гості.
Ой щож з того, тай що з того
Що ми сі вернемо,
Жалю тобі наробимо,
Знов собі підемо…

Похитувалися то в один бік, то в другий і так сумно тягнули ту пісню, як-би справляли похорони по молодих літах.

І згадав Матвій й свої літа, що так минули, пропали. Згадав і пекучий жаль здавив за горло. І він ще так недавно в оцій хаті був молодим, а зараз…

Хотів вже встати і сказати всім, що він, Матвій Шавала, з усіми справляє весілля своїй Анничці. Але гості заметушилися і почали засідати за стіл. А дзвінкі-жіночі голоси вже приспівували:

Ой летіла зазуленька сіла в сад,
Ой час тобі молоденький, на посаг…

А дружби з чоловіками вже з-за стола відгризалися:

А що-ж тобі зазуленько, до того,
До мойого посаженька пишного…

Гостилися. Кружляли чарки з горілкою, лунали сміхи. В жіночому куті похитувалися кумки і моргали до сухого музики. Скрипка заголосила, а кумки з Марією разом затягнули своїми високими голосами і захитали головами. Приплескували долонями, нахилялися то до Марії, то до сумної-закосиченої Аннички та приспівували:

…Тепер я сі свашки-любки
Тай розвеселила…
Що з одної дитиночки
Аж двоє зробила…
Тай ми одну дитиночку
Купали-люляли,
А другу нам дитиночку —
Ангели прислали…

Молодий-чорнявий парубок усміхався і щось шептав Анничці, а вона хилила низько голову і втирала сльози. Та на це ніхто не звертав уваги, бо воно вже такий звичай, що молода на свойому весіллю плаче. Кажуть, що це за дівоцтвом…

Щось зашептали на краю стола, підморгнула Марія дочці. Анничка втерла очі, засоромилася, але встала, щоби приступити до нового весільного обряду — перепою. Налила в чарку горілки і запишнилася, аби бути поважною і несміливо подала старому Паламаревому Іванові. Іван приняв, а Анничка поцілувала його в руку.

— Дьикую тобі дочко, за честь, за пошанівок. Дай боже, аби житє твоє плило тихо, як в плесі вода. Дай тобі боже і з води і з роси. Жийте в згоді, любітьсі як голубйита і множітьсі, як крілики… На нове господарство даю вам файного бичка…

І випив чарку.

Зашептали поза плечі кумки-свашки Анничці і вона нову чарку подала Матвієві. Задрожала чарка в його руках і він встав та хотів пригорнути Анничку до грудий, як вона нахилилася цілувати його руку.

Тремтячим голосом сказав:

— Я не пю дочко і ти пробач мені… Але ось тобі малий, сердечний подарунок…

І Матвій витягнув з кишені та поставив перед нею 500 корон. В хаті всі завмерли.

— Щоб ти знала — говорив далі Матвій — що це від твого рідного батька… Як будеш добре дбати, то будеш більше мати…

І не говорив далі, сльози здавили. Він похилив голову в низ і думав, що земля під ним всувається.

А в хаті ще тихіще стало. Ніхто ані не дихнув. Переглянулися всі по собі і мовчали. А Матвій підніс заплакане обличчя.

— Не пізнаєш Маріє? — спитав скорбно, жалісно.

— Боже! Таж це Матвій! — крикнув хтось.

І хата заревіла. Всі кинулися до стола, всі кричали, плакали. Але Матвій пригортав вже до себе Анничку і обоє ридали біля себе.

Заголосила Марія, кинулася до стола. Припала до Матвія і не тямила, що робить. Обвивала його шию руками, то знову безсило падала на стіл і заводила, як на похоронах.

З-за стола вставали гості і втирали теж сльози. Всі плакали. Налетів той плач відкись і наповнив цілу хату. І виривався на двір та голосив цілому селові новину:

— Матвій Шавала вернувся! Матвій Шавала воскрес!

Довго-довго цілувалися, довго-довго плакали і ніхто слова неміг промовити. Тільки втруть очі, глянуть на себе і знову в плач. А Матвій крізь ридання шептав:

— Любі мої… Дванайцять літ… Дванайцять літ не бачив…

І Митрик прибіг та протиснувся за стіл. І його гарячо цілував Матвій, а Митрик плакав і сам не знав чого. За хвилю він вже був в сінях і хвалився ровесникам:

— А в нас тепер буде два тати… Е!…

Перекривлявся радісно дітям, бо знав, що ніхто з них не похвалиться двома батьками.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Витягали з-за сволока папері, розгортали на столі і переказували Матвієві як і що написано в них. Дивувався Матвій, як воно сталося, що його мерцем зробили. Але поволі догадався і не знав з радости, що робити йому. Значить — праця його не пропала!… І в голос тричі перехрестився.

Потім росказав всім про своє дванайцятьлітнє життя в Америці, про працю, про нещастя. І знову люди плакали і він плакав. Вже й на світ благословилось, а Матвій все ще росказував. Дівчата й парубки забули про танці, ґазди й кумки про горілку, музики про скрипку, а молоді про своє весілля.

А як сходило сонце, всі тихо росходилися. Отак сумно та безшумно закінчилося весілля Аннички.

Не сумно і не радісно, бо обох було по трохи. І радости і смутку.

А кумки казали, що це поганий знак.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Під печею стояв блідий Семен Зарічний і перше проміння сходячого сонця падало на обличчя та робило його страшним. Тупими, як-би запитими очима дивився він на Матвія і не знав, що робити йому: стояти тут, чи утікати?

Біля Матвія на лаві сиділа Анничка з чоловіком і слухала, як мама сповідалася перед воскрещим батьком. Слухала і втирала сльози.

А Марія крізь плач говорила.

— Бідила я без тебе дуже… плакала, побивалася. А як прийшли оті гроші з папером, то бог і люди свідком мені, як приймила я їх… І прикупила трохи землі… Навідався Семен і так і так каже, тобі тяжко самій і мої літа йдуть марно. Поберімся… Я не винна, сам знаєш. Один бог бачив, як тяжко було мені… І жиємо вже пятий рік в злагоді, в спокою… Двоє діточок Матвію у нас…

І залилася плачем з Анничкою, як-би обі хотіли плачем заглушити оці слова. А біля печі сховав в долоні бліде обличчя Семен.

Матвій ласкаво пригорнув жінку.

— Розгубилися ми Маріє, але найшлися… Ти не плач, не будемо битися…

І підійшов до постелі та довго дивився в зарумянілі личка двоїх сплячих діточок. На думку прийшла дрібна-лагідна Поля і він потер високе чоло, як-би проганяв сон.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Семен Зарічний був тихеньким, богоязливим чоловіком, мягким на серце і чесним. Але всі ці прикмети ніколи не викликали сміху в людий. Знав він тільки роботу і жив нею, а позатим ніколи не вчинив нікому й зерна кривди. І ненадійна поява Матвія прибила його. Видавалося Семенові, що він зробив якийсь злочин і не міг подивитися в Матвієві очі, ще більше мовчав, снувався зажурений, похилений.

Матвій вговорював його.

— Та-ж знаю я Семене, що тут ні ваша ні її вина, а може більше моя, бо не писав я нічого. Дякую вам гарно, що були ви всім їм рідним батьком і оборонцем. Та двох нас в хаті не буде і самі про це рішати не будемо. Нехай розсудять нас ті, що судять всіх, що мають право і можуть дати нам право…

Хоч як старався Матвій доказати Семенові свою щирість та прихильність до нього, всетаки Семен не повеселів. Не виходив нікуди з хати, як-би соромився показатись на людські очі. Сидів біля вікна, дуже коротко відповідав на всі питання, мовчки слідкував за дітьми і думав. Думав днями й ночами.

А село шуміло, село клекотіло.

— В Марії два чоловіки! Ото дожилася…

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Суд розглянув справу, вислухав Матвія, вислухав Марію й Семена і — признав право першому чоловікові.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Як пяний повертався Семен з міста. Він терпів, дуже терпів. Знав, що не скривдило його право, бо инакше по його думці не могло бути. Але — щож тепер він вартий? Як показатись між людьми? А його діти? А Марія? Він так любить їх… І більше не буде вже в нього родинного щастя, затишного кутка. Повернеться Семен назад в свою самітну хатину і побратається з чорними думками. І за віщо так скривдили його? За віщо розбили щастя його? Він так любив всіх, так любив…

Твердими долонями втирав сльози і оглядався, чи не бачать люди. Але вечер насувався з широких-сумних піль і прикривав горе його.

Не зайшов в хату. Дивився в вікна і причувалося йому, як діти лебеділи:

— Тату! Сцо ви нам плинесли з міста?…

І причувався знайомий-любий голос Марії:

— Семене! Чого ти небоже не йдеш вечеряти?…

Але це тільки причувалося, бо кругом царіла пуста тишина осінньої ночі. Семен вже чужий цій хаті, ой Семен чужий і одинокий, як палець…

Повернувся і хильцем зайшов в стодільчину.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Громом пролетіла ранком по селі вістка:

— Семен Зарічний повісився!

І мала хатина Матвія Шавали знову вповилася смутком. А Матвій стояв біля посинілого-холодного тіла Семена, бився кулаком в груди і болісно, не своїм голосом кричав:

— Це через мене! Через мене!…

Аж люди відтягали його в бік.

І безталанного Семена похоронили. Без попа, бо піп відмовився хоронити самовбійця. Тихо-тихенько віднесли його на цвинтар і закопали в самому кутку, далеко від инших могил.

Такий тихий був похорон Семена, як його життя і смерть. І присипали його тіло землею в найпоганіщому місці, ніби вмисне хотіли, щоби й по смерти був він один. Бо таке право для вішальників. Та Семен вже не дбав. Від чорних думок втік в чорну землю і не чув, як його діти допитувалися:

— Цого насого тата забили в склиньку і кудись понесли?…

^**^*

Змінився Матвій. Поплили дні його в рідній хаті, як ті каламутні води весною. Хоч був вже між своїми дорогими-любими, але радости не було в нього. Нераз говорив Марії:

— Щастя не в грошах Маріє, а в життю… А я не знав. Я гнався за грішми і окалічів… Самий вже навіть на січку не здалий і чоловіка збавив віку і тобі світ завязав… Не в грошах щастя Маріє, не в грошах…

Тепер часто згадував Матвій доброго Янаса. Ах, щоб він не дав, аби пригадати всі слова його! Та не може, тупа память, забита голова… А Янас говорив правду…

І Матвієві переплуталася в голові наука Янаса. Він не тямить її добре, тільки думає про Христа. І не може вже найти потрібної відповіді. Де Христос? Янас казав, що він є, є в кожному з нас, а Матвій шукає і не може найти…

Чим більше думав, тим більш загадочним ставало йому все. І почав лякатися самого себе, своїх гріхів. І молився знову богові, аби простив йому, бо він не знає, що чинить. Він не знає, бо він тільки Матвій Шавала, який дванайцять літ тяжко працював, силу свою лишив в Америці і не знає тої Америки.

Бачив Матвій людську біду й горе і там за морем і бачить тут в рідному селі. І там робота і тут робота, але ті, що роблять — однаково сумні, прибиті, бідні. Ех бідо! Чого ти тільки нас знаєш?…

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Рік вже Матвій дома і за цей рік ще гірше висох та похилився. Ой не той Матвій, що був колись, не той…

А в його хатину приповзло нове горе — Марія занедужала. Пухнули ноги, пухнуло ціле тіло. А Матвій ходив, як отроєний і говорив:

— Чи тямиш Маріє, як жилося нам в перших роках? Не в грошах щастя Маріє, не в грошах… Та я не знав і ми розгубили молодий вік… Тепер не доженемо, не найдемо, не позбираємо…

І на очах старівся Матвій.

^**^*

Полуміню загорілася Европа, заричав дико кровавий бог і грізно крикнув:

— До зброї!

Покулені-послушні міліони пішли. Пішов й Матвій Шавала. Тяжко прощався з хорою жінкою, з дітьми, бо чув, що не побачить їх більше. Брали до 42 років, а йому ще три місяці до 42. Але ніхто не дивився на це. Закон. Законові не в голові, що на нікого залишити Матвієві хати, що жінка його тяжко недужа. О! Законові треба міліонів Матвіїв і він безсердечний.

— Вперед!

— Гурра-а-а!

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

І в сірому-вояцькому одінню, з довгою русявою бородою та пожовклим обличчям, снується місяцями Матвій з похиленою головою по Карпатах і жде своєї черги. Він добре тямить слова товариша Янаса про війну, про військо. І на власні очі бачить, як люди силувано, проти власної волі ріжуть себе.

Чого таке тяжке Матвієве життя? Чого не зазнав він ані одного світлого-гарного дня? А він-же жив чесно, працював день в день і на старість його заставили різати й убивати таких людий, як він. І чи тільки його?

Чого-ж це так? Хто дасть відповідь, де найти мудрця, який з огидою плюнув-би на все це?

Кожний хоче жити, кожний для життя родився, і життя всіх Матвіїв Шавалів було таке трудне, таке невеселе. А й його відбирають їм. Чому це так?

Тому — що всі вони, тільки — Матвії Шавали. І по одному і по другому боці боєвої лінії.

Мучаться, гинуть, вбивають себе і шепочуть безнадійними устами:

— Богородице діво, радуйся обрадуванная…

Закрилася сумна сторінка Матвієвого життя, замовк його скорбний голос в нічній пітьмі церкви і важко в темноті зітхнули змучені стрілецькі груди. Тільки за хвилю почулося придавлене ридання Матвія.

— Вуйку, чого ви знов плачите? — питали стрільці.

— Нічого діти, тяжко дуже… Ви спіть, бо пізно вже…

Ніхто не пробував вговорювати Матвія. Молодим стрільцям було тяжко на серці від оповідання старого товариша недолі і вони не знали, що робити з ним. Підсувалися до нього, вложували до сну, як дитину, прикривали власними накривалами. А Матвій повинувався їм і придушено плакав, аби його не чули, аби не збавляли собі сну через нього.

Ще довго не могли заснути стрільці, бо перед їх очима стояла відкрита ціла сторінка Матвієвого життя і вони ще раз в своїй уяві проходили її від початку. Забували, що вони діти кровавого бога лежать на хорах самітної-бойківської церкви. В цій хвилі вони далекі від сучасності. Снуються думками по дебрах американського лісу, по підземеллях копалень, по німецькій пристані і по відливарні з великими залізними цебрами. І бачать перед собою невідомі постаті бідної Зосі з Лодзі, Шведа, Янаса, Антонаса, Полі… А в слід за їх думками згорбленою марою йде тихий, покірний Матвій Шавала…

І думають стрільці: Це сторінка життя тільки одної людини. Проста, звичайна, а яка болюча. І ніхто не знає про неї. Ходить людина з своїм болем, що точить її цілу і нікому не з голові це. А таких людий багато-багато. І всі вони мовчазні, покірні, замкнуті в собі. Повинуються тяжкій долі, бо раби вони, бо затуркані життям.

Мимоволі думають молоді мученики кровавої епохи:

— За віщо такі муки? Чому женуть нас на смерть, як худобину, не питаючи, чи ми хочемо вмирати чи ні? Ніхто нас не питав, як творив наше життя… Ніхто не питається, як позбавляє його… Таке насильство! Така наруга над гідністю людини… Вмерти може охоче людина, як знає, що її смерть принесе користь для инших, спасе братів й сестер від мук, від наруги. Але вони вмирають сьогодня силувано і смерть їх зродить ще більші муки бідним людям…

Думки ці не були такі ясні, ні в стрільців, ні в Матвія Шавали. Але всі вони відчували так, хоч не вміли сказати. Людина, як не може добре говорити, то серце її дуже чуле. Серце говорить, бо серце болить.

Бойківська церква спала. Бойківська церква болем дихала. Кричали в сні вояки, стогнали, зітхали. А чорна ніч прикривала все це своєю плахтою, як би боялася, що росприскається іскрами пекучий біль і запалить цілий світ. А іскор болю кровавий бог дуже боїться.

Десь істнували села, десь істнували люди, що в цей час спали і не знали про страшні терпіння кровавих днів. Десь в цей час співали треті півні і лаяли собаки. Але тут, в бойківській церковці, царіла лячна тишина. Бо тут догнивали сотні людий, які за день, за два підуть на заріз. Так просто. Насильно убють їх такіж люди, як вони.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Як всі поснули й на хорах, тоді тихенько підніс голову Матвій Шавала і надслухував. Потім сів. Оперся плечима в мокру стіну, коліна підібгав аж до похиленої голови і зробився маленький, як хлопчик. Мучили чорні думки Матвія, багато-багато думок. Тиснулися з усіх боків на нього, як тиснеться темна ніч в хату. І Шавала не міг собі ради дати. Вони скручували його, давили, розбивали журну голову. І в темноті власних віч блискавкою пролітали давні і сучасні картини. А всі болючі, всі невеселі. Америка, рідна-недужа дружина, Карпати, кров, муки, смерть…

— Ах!

Не видержав Матвій. Тихенько встав і опіраючись на стіну обережно переступав через сплячих та повільно зійшов на долину. Десь в захристії застогнав ранений і одинокий-протяжний стогін трівожно роспливався по забрудненій церкві та бив Матвія тяжкою каменюкою в груди.

Вибіг з церкви. В кухнях жеврів вогонь і Матвій не міг дивитися на нього. Відвернувся, якби боявся, що вогонь живий і підглядає його. Побіг в другий бік, поза церкву.

Впереді час від часу гримали рушниці і гомін котився по горах та не знати було, хто стріляє: “наші” чи “вони”. А ніч морозом скрипіла, ніч з білим блеском снігу боролася.

Чи від холоду, чи від думок, Матвій почав хутко бігати за церквою, то в один, то в другий бік. Втоптав стежечку і поширював її. А сніг скрипів, сніг пищав під його ногами, як-би боронив свою незайманість.

Нараз Матвій пристанув. Пристанув і вдивився в недалекі, присипані снігом, кущі. І чим більше вдивлявся, тим нище хилився, аж доки не впав на коліна. І тихо шептав:

— Я бачу тебе Христе… Прийдіте поклонімся ко Христу…

…Кров… на тобі кров за правду, а за віщо на нас?…

…А ми самі… Я бачу тебе спасителю…

І склонився на сніг і цілував його і тремтів в гарячці. А за хвилю раптово встав, знову вдивився в біліючі кущі і якось з жалем проговорив:

— Вже нема тебе, але я бачив… Я перекажу всім…

Підніс голову й руки в гору і крізь сльози мовив:

— Сину божий! Я негідний того. Ти наказав мені голосити твою правду, а я такий маленький… Але не зраджу тебе…

І по цих словах побіг до головних дверий. Його очі знову зустрінулися з вогнем в малих дверцях похідних кухонь, що слабо освічували бліде-страшне обличчя Матвія.

— А-а-а! — якось гнівно простогнав він і що сили було, кинув своєю шапкою в вогонь. Але шапка відбилася від кухні і впала в сніг. І ніби оскаженів Матвій. З страшною лютістю почав рвати на собі одіння. Його руки найшли на ремінному поясі дві пари набійниць і він мигом росщепив їх, повитягав всі набої, підбіг до кухні і підняв шапку. Десь в захристії скрипнули двері і заскрипів від кількох кроків сніг. Матвій здрігнувся. Вдивився в чорну ніч і не тямлючи себе хутко завинув в шапку всі набої та всунув її в дверцятка кухні. І що сили було побіг в церкву.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Нічну тишину розбудив голосний вибух. Зразу великий, потім де кілька поодиноких вистрілів. На дворі хтось голосно закричав.

Ще протяжніще застогнали в захристії ранені, а в церкві зашуміло. Одні одних трівожно будили, шептали, метушились.

— Що за вистріли? — кричав з престолу поручник.

— Світла!

— Вже тут! Підійшли!

— Боже! Пропали всі!

— Світла!

— Не дали й спочити…

Сонні, змучені і перелякані вояки зривалися на рівні ноги і безрадно тиснулися до холодних стін.

Засвітили дві свічки. Передні боязко висували голови на двір і знову ховали назад. Всі були на ногах. Старшини спішно одягалися і щось кричали. Але в тій хвилі з захристії вбіг задиханий кухар і уривано, злякано росказував поручникові:

— Тільки я вийшов… підложити дров, снідання треба… Не дійшов, як хтось від кухні утік. Я пристанув, а тут — в кухні вибух… Ціла бомба… Кухню розбило… Я не знаю…

Поручник гостро допитувався.

— Куди побіг? Багато їх?

— Я не знаю, не бачив…

— Десятник першої сотні! — крикнув поручник. — Мигом вийдіть зі своїми людьми і перегляньте все… Вставайте! Всі вставати!

Ціла церква зароїлася. Брязкіт зброї, злякані шепоти і голосний стогін ранених. Всі були певні, що “ворог” підсунувся аж до церкви, окружив її і жде на вихід всіх, щоби перестріляти.

Та саме в тій хвилі, як перші вояки підходили до дверий, в церкві залунав хриплий-переразливий голос:

— Премудро-о-о-о-сть!

На хвилю всі остовпіли і притихли. Очі кожного шукали того, хто кричав. І найшли. На проповідниці, з простягненими руками і тільки в сорочці, стояв розхрістаний-блідий Матвій Шавала і кричав:

— Ко воякам послання від Христа, якого я бачив, чтеніє-є-є… Бога вбили, бога застрелили кажу вам!… Бог сконав з простреленою головою, а є Христос у кожному з нас… Муки, кров, Карпати…

— Матвій! Це Матвій! — залунали оклики.

— Він божевільний! Стягніть його! — кричав поручник.

— Братіє! Не слухайте їх, бо Христос мені казав, що кров наша…

— Чого стали, тягніть!

Кількох вояків боязко підступили до сходів проповідниці.

— Братіє! Не лякайтеся тих, що вбивають тіло, бо вони більше нічого не можуть зробити… Божий син Христос і його брати, товариш Янас і невірний Антонас і я, ученик його Матвій Шавала, глаголю вам… Ближайшіє нам спасення…

Голос Матвія все більше дрожав і він цілком не зважав на крики старшин та на метушню санітарів. А як передній санітар, що підліз до нього, намагався схватити його за руки, Матвій скажено схватив санітаря за горло і всею силою кинув ним з проповідниці стрімголов по вузьких сходах.

В церкві піднявся крик. Всі товпилися і тиснулися до проповідниці. Старшини самі намагалися пробитись крізь натовп до сходів і щось голосно кричали. А Матвій лютував.

— Геть з божого дому! Не скверніте фарисеї порогів святих! — І бив кулаками в стіну, грозив усім. А потім відломив малу дошку, що служила попові за столик на проповідниці і скажено кинув нею в товпу. Розскочилися вояки, ще більше закричали. А Матвій тупав ногами, верещав, рвав на голові волосся. З його покалічених рук спливала кров і він розмазував її по цілому обличчю та виглядав ще страшніщий.

Тихо підкрався поручник по сходах і як тільки Матвій відвернувся, закинув на нього шнур і потягнув до себе. З лоскотом злетіли оба по сходах на долину. І почалася страшна боротьба. Матвій копав ногами, ревів, кусав. На нього навалилася ціла купа вояків і він люто, всіми силами боровся.

— Ви проти правди! Гадюки!…

А як звязали його, то повільно втих. Втих і росплакався, як дитина. Блудні очі замазані кровю, шукали чогось по всіх.

— Чому я нічого не тямлю? — питав роспучливо.

— Христос… Янас… Де Христос?…

І знову заридав, забив головою в підібгані коліна.

— Розсудіть нас!… Розсудіть!… Товаришу Янасе!…

Гірше куль били по серцях ці слова. Вояки стояли довкола і голови їх хилилися сумно і обличчя їх були біліщі снігу. Кожний співчував великому горю доброго Матвія Шавали. І кожний жахався думкою, що й з ним може таке саме статися.

А Матвій — несвідомо плакав. Плакали й деякі вояки. Ніхто вже не спав. Повільно біліли церковні вікна, бо на дворі дотлівала ніч.

Морозна-карпатська ніч.

——————

1. горище це під, стрих.
2. По німецьки я значить так.
3. Два.
4. Ти жабо!
5. Книга Екклезіяста голова 3, стих 19, 20, 21.
6. Мат. 10: 16, 17
7. "Єв. Йоана 10: 11, 12.
8. Їж, їж, не дивися.

“УКР. РОБІТНИЧІ ВІСТИ”

одинокий український робітничий часопис в Канаді, який виходить три рази на тиждень.

Передплата на рік виносить $4.00, на пів року $2.00, на три місяці $1.00.

Адресуйте так:

UKRAINIAN LABOR NEWS

Cor. Pritchard & McGregor Sts.,

Winnipeg, Man.

Читайте і поширюйте журнал

“РОБІТНИЦЯ”

яка виходить два рази кожного місяця і поміщує цікаві статті з области науки і літератури. Передплата виносить на рік $1.50, на пів року 80 ц.

THE WORKINGWOMAN

Cor. Pritchard & McGregor Sts.,

Winnipeg, Man.

“УКР. ЩОДЕННІ ВІСТИ”

одинокий український робітничий часопис в Злучених Державах, що виходить кожного дня окрім державних свят.

Передплата виносить на рік $9.00. Пишіть на слідуючу адресу:

UKRAINIAN DAILY NEWS

17 East 3rd St., New York, N. Y.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Канаді. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Термін дії авторських прав на цей твір у Канаді закінчився до 1 січня 1988 року, оскільки авторське право у Канаді закінчується 50 років після смерті автора. Автор помер у 1937 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.