Вибрані твори (Кониський, 1927)/1/Козарський ланок

by Олександр Кониський

◀ Олександер Кониський

Вибрані твори. Кн. I Олександр Кониський Козарський ланок

У тісної баби ▶

 

КОЗАРСЬКИЙ ЛАНОК.

 

I.

Над селом Горбанівкою стоїть страшенна спека: звісно — літо, варом так і варить, дух займається. Тимто отець Кузьма Гречаний з самого ранку, як заліз у клуні на засторонок свіжого сіна, так до хати цілий день і не навідувався. Та й чого йому до хати, коли й на засторонку він місця не знаходив від духоти й від уїдливих мух. Мухи, крий боже, як допікали Кузьмі!… Сам тому винен; сам приманив їх на засторонок. Через духоту та спеку отець Кузьма не пішов і обідати в хату, казав принести йому в клуню, а мухи чуткі, — як почули дух їстовного, так і вдарились роєм до клуні…

Поблагословивши полну миску холодцю з таранею та полумисок вареників з вишнями, отець Кузьма спорожнив глечик холодного кисляку та закусив динею-дубівкою. Коли-б не так було млосно, він-би ще дечого перехватив: нівроку йому, він не лінується розмовляти з стравами та їжою; так-же спека така, що до гарячої страви, хоч-би яка вона смачна була, хоч-би й индик пряжений з начинкою, не береться рука, рота не роззявиш. Відома річ, що в спеку не йде їжа на душу; так отець Гречаний хоч і перекусив дечого, то не тому, щоб він їсти хотів, а на те, щоб менш у горлі сохло, щоб «печія заніміла».

Перекусивши, отець Кузьма не то щоб заснув — спати мухи не давали — а так тільки трошечки очима звів.

Починало вечоріти. Гречаний протер очі, позіхнув, потягся і промовив:

— Господи! як я упрів; сорочка — наче хлющ, хоч викрути… коли-б за роботою, то-б і не жаль, а то лежачи. От спека! Воно то й добре, сіно люди впорають за години; та не шкодило-б, коли-б і дощик скропив землю.

Гречаний неправду мовив, кажучи, що він облився потом не від роботи: правда, руки його нічого не робили, зате в голові у його йшла невсипуща робота; думка про «Козарський ланок» куйовдилася там і не давала Гречаному спокою. Давно та думка туди залізла, давно звила собі кубло в мозку Гречаного й давно йому мулить, а сьогодні, мов умисне, в'їлася, присікалася і дратує о. Кузьму так, що нема у його сили відкараскатися від неї, просто наче її гвіздком хто туди забив, і мулить вона, так мулить, що аж у піт чоловіка кидає… Мулить так, що Гречаний не втерпів, щоб голосно не промовити:

— Та чи вже-ж таки той ланок не буде моїм! невже він втече з моїх рук? Ні! Я не я буду, коли не придбаю його… тоді я не Кузьма, не Гречаний, а просто гнила устілка з жидівської пантофлі, от що!

З сим словом Гречаний аж підскочив, наче його хто шилом в жижку вколов; він сів верхи на рубель, спустився з засторонку на тік, обтрусив з себе сіно, крякнув і пішов до господи.

— А хто тут є? — спитав Кузьма, прочиняючи двери в пекарню: — Горпино?.. нема; Лукино Максимівно! жінко! — нема… ні духу; а може хропуть. — Він зазирнув на піч, хоча й тямив, що в таку спеку ніхто не полізе спочивати на топлену піч. «Ні, і тут нікого… де-ж вони? хіба чи не на городі, або чи не в садку біля вишень замісць шпаків працюють… Ох! народ, народ!»

Отець Гречаний завернув в кімнату, зняв з кілочка рушник і пішов до колодязя. Тут трохи постояв, ніби чекав, щоб хто прийшов. Ніхто не йшов. Тоді він подивився навкруги й гукнув:

— Діду!

Ніхто не обізвався; дід не йшов.

— Діду! Кононе! — гукнув Гречаний вдруге, і знов те-ж святе: ні гуку, ні відгуку нема.

— Ну, народ! от народ, так народ! — хоч ти цілий день гукай, хоч горло перерви, гукаючи, їм байдуже… Не чує-б то, а певне отут де-небудь у холодочку рутиться. Ді-і-ду! Конно-не! — гукав Гречаний. — Нема! отсе-б то самому воду тягти! Кононе!… І де він забрався!… Готов забожитися, що чує, та навмисне не обзивається… заціпило-б йому. Вже… залив він мені за шкуру лою; коли-б не такий дешевий, і одного дня не держав-би його. С-то-о-ороже! Діду Коно-не! — гукнув ще раз Кузьма. — Тривай-же ти, знатимеш ти, як не чути, недовірок!.. А ну ще раз! — і Кузьма, що було сили, гукнув: «Ко-н-нно-не-е-е!!» Аж Рябко злякався від того гуку й загавкав на озереті.

— Бач! Собака й той почув, а він не чує. Ох ти, Аред, Аред!.. треба самому.

Гречаний взявся за журавля й витяг повен цебер свіжої води, налив трошки в ночви, сполоснув, вивернув, тоді постановив ночви на корито, насипав з цебра води, закачав рукава по самі лікті й почав вмиватися. Набере повні пригорщі води, та собі на лице і причитує: «Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Ух, яка холодна, гарно освіжає» — та знов вдруге, аж щоки одтопирує — порськаючи, наче хоче нагріти воду. «Серце чисте созіжді!  — пфу-пфу! яка-ж холодна! — во омовені душі моєя — ух-ух!.. наче лід!»

Трохи втершись, Кузьма повагом ішов до кімнати і, йдучи, кінчив втиратись. В хаті розчесався, накинув легенький синій каптанець, узяв солом'яний бриль, ціпок і став проти дзеркала, оглядаючи самого себе з усіх боків.

Подивитися було на що! Гречаний — чоловік не старого віку, може чи є й тридцять п'ять літ, тілистий, широкоплечий, русявий; борода, немов лопатою, усі груди йому покриває. Вид у його червоний, круглий, аж вилискується, як не репне з жиру; а на шиї хоч обіддя гни! Та й увесь він так обріс тілом, що аж із шкури преться. Голова у Гречаного нагадувала ті макітри, що наші молодиці становлять в них опару. Здоров'я у Гречаного так і світилося, нівроку йому.

— Гм! — промовив він, подивившись на себе: — піду, прохожуся, та на ячмінь подивлюся; може, чи не пора женців заводити.

Гречаний пішов за греблю, виводячи на півголосу: «Ой не спав я нічку та одную, та не буду спати ще й другую…»

II.

Сонечко сховалося вже за густими вербами, не видко його, тільки косе проміння його золотить воду на ставку. Гречаний зупинився на греблі біля водяного млина, перегнувся на містку через бильця і, дивлячись на лотоки, мовив:

— Бач! Я так і знав, що заставка не щільно стоїть! Ех, мірошник, мірошник! Ледащо ти, не бережеш ти мого добра: байдуже тобі, що вода й так спала, нічим скоро молоти, без борошна сядемо. Ох, скрізь треба своїх очей, свого догляду.

Гречаний притис щільніше заставку і рушив «подивитися на ячмінь».

Мовити правду, його тягло не до ячменю, а до «Козарського лану», що був суміжний з його двома ланами. Ланок той не так то й великий, та ба! черезполосицю він робить в землях Гречаного, лежить посеред їх.

От вже й царина. Ще кілька гоней і Гречаний, обпершись обома руками на ціпок, стояв перед «Козарським ланком» і так пильно дивився на його, неначе зроду вперше бачив його… Золотовусий ячмінь схилив униз своє буйне колосся, немов кланявся та прохав мерщій його жати.

Дивиться Гречаний на ланок та на ячмінь на ланку й гадає собі:

— Добрий ячмінь, та шкода, що в такого ледачого господаря! Будь инший господар — давно-б вижав, а Олешко не доведе його до пуття; перенівечить лодар, лінтюга… І нащо йому оцей ланок?! Скільки разів я торгував у його… затявся: «Не продам! батьківщина свята!»… А треба, треба якось умогоричити, а то аж дивитися мені нудно, що він перерізує надвоє мій лан.

— Добрий вечір вам!

Гречаний аж здригнув, почувши сі слова: він був певний, що він тут на-самоті і так задивився на «Козарський ланок», що й не примітив, коли підійшов до його горбанівський шинкар, жид Мошко, високий, сухорлявий чоловік з рідкою, рудою, ніби трохи попелястою, борідкою.

— Цур тобі, аж злякав мене! — мовив Гречаний. — Чого ти тут?

— Я чого? — спитався, наче-б то не дочув, Мошко.

— Еге.

— Гм! Чого-ж більш, як не за ділом… гостей жду…

— Яких се? Чи не з Бердичева цадика?

— Гм! — всміхнувся Мошко, — може й цадика, та не нашого і не з Бердичева, а з Дрімайлівки. Сьогодні приїде до нас новий вчитель.

— Як се ти знаєш? Сорока на хвості принесла, чи що?

— Мошко усе знає, Мошко мусить усе знати, — гордовито мовив корчмар: — не буде Мошко усього знати — з голоду опухне… Він учора з Дрімайлівки рушив, от-от небавом приїде…

— Шинкарі справді усе відають, — мовив Гречаний з глумом, — ну, вже народ з вас!… Де й не сієш — ви й там родитесь!… Не жнете, не косите, готове носите… Народ!... І яке тобі діло до вчителя? Що, ти знаєшся з ним?

— Нащо мені з ним знатися?! досить з мене й того, що я відаю, що він їде сюди й чекаю на його… Мошко мусить знати, що кватири у його тут нема, Мошко мусить тямити, що він, приїхавши, захоче їсти, треба йому десь заночувати, треба самовару, вечерю; хто-ж йому прислужиться тут? Вже-ж ніхто, як не Мошко… Мошко й заробить — з того Мошко й живе, з того й дітей контентує.

Се все Гречаний і сам добре розумів.

— Ох, — промовив він, — скрізь ви поспієте… Ну, рушай-же своєю стежкою, я тобі не товариш…

— Хіба я вам що? — здивувався Мошко.

— Те, що… ну, сам тямиш добре: ти шинкар, вчитель новий чоловік… для мене ніяково, «не благопристойно» з тобою прохожуватись без діла; він подумає, що ти зо мною за пані-брата, не годиться так… з шинкарем…

— Хіба шинкар не чоловік?

— Говори!

Гречаний ступнів зо три відступив і знов задивився на ланок.

— Ох, який добрячий ячмінь в Олешка! — промовив Мошко сам до себе, але так голосно, щоб почув Гречаний.

Гречаний мовчав.

Мошко знов мовив:

— Е-ех! коли-б сей ланок та в чиїх добрих руках, щоб не в Олешкових…

Гречаний не озивався… Мошко бачив, що його дипломатія не бере, не спокушає Гречаного на розмову. Тоді він повернувся до Гречаного й мовив:

— Сам бог призначив вам отсей ланок: гляньте, як його обгорнула ваша земля.

Тут вже Гречаний більше не видержав. Мошко зачепив його за саме боляче місце, він так і занявся, заіскрився і промовив:

— Чому-б не воно!…

Мошкові сього тільки й треба було; він добре відав і тямив, як той ланок мулить Гречаному, і став на тому, щоб подратувати його, помститися за те, що Гречаний одійшов від його на бік, кажучи, що йому з ним «не благопристойно» бути.

— Сам бог велить вам придбати, купити в Олешка отсей ланок, — мовив корчмар.

Гречаний аж зітхнув від сих слів і відповів:

— Купи вже ти, а я в тебе…

— Цм, цм! — зацмокав Мошко: — чому-б я не купив, коли-б було за що, коли-б у мене було купило… Ого! Я-б давно…

— Не продає Олешко! — промовив Гречаний і в голосі його чутно було, що йому і прикро, і шкода.

— Продав-би! Ще як продав-би! Я зумів-би купити.

Гречаний підійшов до Мошка, а Мошко, ніби не помітивши того, говорив:

— Коли-б купило!.. Коли-б мені гроші; коли-б вони з вашої кешені хоч подивилися на мене!..

Тут вже Мошко несподівано вразив Гречаного в инше боляче місце: Гречаний був вельми скупий, видавав з себе чоловіка убогого й сердився, коли хто уважав його за людину грошовиту. Він скоса блимнув на того і промовив до нього:

— Хіба ти був у мене в кешені? Як ти знаєш, чи є у мене гроші, чи нема?

— Нехай мене бог милує, щоб я лазив по чужих кешенях! Я від людей чув, люди знають… Ой, вай-вай! люди знають, ще як знають, що у вас грошей велика сила…

— Брешуть люди! — перебив Гречаний. — Хто рахував? Кому я признавався? То у вас, жидів, тугі кешені, а в нашого брата де візьметься, з чого? З якої благодати?… Ми не шахруємо, з неба нам гроші не сиплються… Ми трудівники, а в трудівників що? — вітер свище в кешені, от-що!

— І-ги! коли-б той вітер, хоч помилившись, подув у мою кешеню, я-б тоді з одного слова умогоричив Олешка; та на отсьому ланку такий-би заїзний двір з корчмою ушкварив, що ну, та й годі! Ой вай! цм, цм! — Мошко аж облизався і, глянувши на Гречаного, помітив, що вцілив як-раз туди, куди мітив. Тоді він, тямлячи Гречаного вдачу, зараз звернув річ на другий бік і став доводити, що «Козарський ланок» тільки тим і має вагу, що межа в межу з Кузьминою землею, а без того — тільки й годиться, що під заїзд…

— Чому так? — питається Гречаний.

— Що в тому ланку? — земля, як попіл, тільки слава, що земля; коли-б вона була така чорна, як ваша, наче сажа, тоді инша річ, а то… тільки під заїзд. Олешко не дорого-б взяв…

Гречаний аж розсердився.

— Не чуєш ти, що кажу я? Чи віри не ймеш, — мовив він: — ні-за-що не продає…

— То вам, він вас не долюбляє, а мені-б зараз продав.

— Купи, я перекуплю…

— Можна, а що буде факторового?

— Та ти тільки купи, а за факторовим я не постою, могорич буде…

— Куплю, на те я фактор… тільки могорич — любовна річ, а в Мошка діти є, вони їсти хочуть… Шкода, що я давно не знав, досі-б кілька разів можна купити… Я куплю, аби факторове… Одначе, пора на зустріч: он бачте, курява, то певне вчитель їде… — Мошко став рушати.

— Тривай. Мошку, ще поспієш, не втече, давай з'єднаємось. Кажи, що візьмеш? Ну, кажи? Як буде?

— Якось воно буде, про се треба поміркувати колись иншим часом.

Гречаному кортіло зараз поєднати Мошка і швидше пустити його снувати павутиння, де-б заплутався Олешко з своїм ланком. А Мошко добре тямив, що чим довше подратує Гречаного, тим більшого заробить від його факторового.

— Він, він, треба йти назустріч, — промовив Мошко й пішов шляхом, а Гречаний став, встромивши очі на ланок.

III.

Мошко не брехав: того самого дня виїхав з Дрімайлівки в Горбанівку вчитель народньої школи Ілля Коломієць. Коломієць родом попович; сирітство і вбожество не дали йому довчитися й вийти на попа. Та з його вдачею навряд чи й вийшов-би дотепний піп, хоч не такий, щоб душу свою покладав «за овцы своя», та хоч би такий, щоб тямив духове життя своїх парафіян і дбав про його більш, ніж про власну кешеню. З духовної семинарії Коломієць мусів перейти на земську вчительську семинарію; скінчив її і став учителювати в селі Дрімайлівці. Шість літ сидів він тут, привик до села, до людей; обжився, гадав собі потроху завестись власними ґрунтом, збудувати власну хату, одружитися, коли трапиться до пари, та вже в Дрімайлівці звікувати вчителем. З ним жила й сестра його Настя.

Усе було гаразд, аж ось — несподівано приїхав саме на Петра й Павла шкільний інспектор і привіз йому наказ перенестися до Горбанівки.

— За що се ви мене караєте? — питався Коломієць інспектора.

— Хто вас карає! — відповів інспектор: — ні в кого й гадки про се нема. Ми відаємо, що з вас дотепний вчитель і, шануючи вас, переносимо в Горбанівку, щоб ви там завели лад. Старий диякон нехтував там школу, тільки марно брав гроші. Ми не хотіли ображати старого й мовчали. Тепер він догадався вмерти, так ми до вас, і певні, що ви заведете там лад, зробите школу школою.

Коломієць добре тямив, що інспектор лебезує, що справді його переносять з Дрімайлівки за те, що він не подобався інспекторові; одначе змагатись нікуди було. Прикро, шкода було кидати свою любу школу у Дрімайлівці, школу влаштовану, прилажену як слід, перебиратися до чужого села, заводити там «лад», спокутувати гріхи старого диякона, та розумів Ілля й те, що хоч не хоч, а перескоч: воля начальства — й годі. Не хочеш перебиратися до Горбанівки, знайдеться натомісць десять охочих, аби, мовляв, болото… Не поїхати в Горбанівку, йти проти інспектора, значить, на довгий час сісти без хліба; бо вже проти волі інспектора не добудеш вчительства в тому самому повіті. Мусів Коломієць зложити на два вози свою злиденну худібчину й рушати в Горбанівку…

Курява, що загледів Мошко, осіла й невидко було, щоб хто їхав. Мошко дивувався, одначе згадав, що не доїздячи до Горбанівки, великі піски; він запевнився, що новий вчитель з'їхав на піски, їде повагом, тим-то й куряви нема. Він тихенько пішов далі назустріч.

Справді Коломійцеві вози з'їхали на піски. Пісок був великий, трохи не по саму маточину, коні потомилися й ледве-ледве переступали з ноги на ногу.

— Н-н-но! Но, голуб'ята, но, ще трошки, не багато вже, от-от доїдемо, спочинете, — гомонів погонич, ідучи біля переднього воза і хвиськаючи по конях конопляною пугою. — Ну, та й пісчуга! І нащо вона, кому вона потрібна!.. Ну-ну-ну! коненята!… Затого виберемося з отсього пекла.

А коні наче й не чують, наче не до них річ. Погонич знов хвиснув пугою і, вже сердячись, мовив:

— Та нуте-ж бо, нуте! Везіть, гаспиди! Но!… Хом'як!… но!… Падло!

Пута простяглася вздовж Хом'якової спини, але від того не прибавилося у Хом'яка сили, він тільки махнув хвостом і прогнав уїдливих мух.

— Бач, Юхиме! — озвався погонич до свого товариша, що йшов, похнюпившись, мовчки біля заднього воза: — на моє вийшло! Раяв їхати об'їздкою, досі-б давно приїхали; сказано — хто кругу не боїться, той дальше становиться… Не послухали мене…

— Зате голови і в'язи цілі, — відповів погонич Юхим.

— Но-но, дияволи, гаспиди! Наче три дні не їли! Но-ж, кажу вам!… — Погонич з усієї сили оперезав оглобельного коня пугою й несамовито гукнув: — Тпрру! — Коні стали, наче вкопані.

— А бодай-би тебе рвало день і ніч та й не переставало! — квилив погонич. — Бач! тут і так вечір на дворі, а її розносило рватися, наче-б їй не було другого часу. Тпрру, здохлятина! якого ти біса не встоїш… як везти, так не підженеш тебе, а треба стояти, тоді не встоїш.

— Що там тобі бог дав? — спитався Коломієць у погонича.

— Який там бог!… Хіба-б бог пішов на таке! Є там у бога час рвати у подорожніх людей супоні, наче йому другого діла нема… Гляньте! супоня натроє! От клята! Що-б було довезти до села, та там і рваться, а то звязуй тепер! А бодай тебе на віки звязало!

— Святе діло до дишля, там супоня не порветься, — мовив Юхим.

— Говори-ж!… і який його враг вигадав отсі дуги! Ти її стягуєш, напручуєшся, а вона тобі — лусь! — і звязуй її, гаспидську душу. І чом-би не видумати дротяної або иншої якої супоні, такої, щоб звікувала, а не порвалася.

— Еге! — мовив Юхим, — може коли й видумають, он я бачив дротяну линву…

— Линву! — линву не штука, нехай супоню видумають.

— Ну, лагодьте та їдьте, — мовив Коломієць, — а я піду попереду. Ходім, Насте!

Брат з сестрою пішли понад шляхом і небавом, перейшовши піски, зустріли Мошка. Мошко зняв свій капелюх, вклонився по самий пояс і промовив до Коломійця:

— З приїздом поздоровляю — до нас вчителем?

— Еге! — відповів Ілля, — а вам що?

— Мені? — нічого; я з приїздом поздоровляю. Я тутешній фактор, заїзний двір держу. Може чого треба буде; ви чоловік новий, нікого тут не знаєте, вам у слуги треба… кватиру треба.

— Кватиру? Авже-ж!… Кватира вчителя в школі… де вона у вас?

— Школа?! Гай-гай! — школа стоїть у нас без вікон, дітвора повибивала. Там така школа, що просто тьфу! доброго слова вона не варта.

— А як-же вчительська кватира? — питався Коломієць, дивуючись.

— Кватира — така кватира, що й увійти в неї гидко… там диякон птичник був завів, гусей держав.

— Погано, — промовив Ілля; — чуєш, Насте, що він каже про нашу кватиру?

— Чую, та ще чи правда то? Самим треба побачити, тоді…

— Ай вай!… — перебив Настю Мошко: — не ймете мені віри… що там бачити!.. Ну, звісно, можна полагодити, причепурити, тоді инша річ, та на те-ж треба і людей, і часу… тепер які люди? — саме жнива… А доки полагодять, не сидіти-ж вам проти неба, треба якогось захистку, а в мене кімнатка просто — антик, хоч якому великому панові не встид…

— Знаю я ваші «антики», — відповіла Настя, — блохи та блощиці… хоч греби.

— У мене сього не водиться, я сам чистюк, і жінка моя чистючка… от і побожуся…

— Справді нема блощиць? — допитувалася Настя.

— Не без того, щоб ні одної; одна, нехай дві може де й завалялися, а щоб більше — їй-богу нема. Вже, пані, чи панночко, і самі тямите, що в болоті не без дідька, в хаті не без блощиць.

Тимчасом вози догнали Коломійців. Брат і сестра сіли на воза. Мошко й собі сплигнув на віз і промовив, сідаючи на передку.

— Я з краєчку.

Вони рушили; Мошкові довгі ноги звісилися з воза й телюпалися, наче причеплені до полудрабка. Мошко на те не вважав.

— У мене і самовар, і бублики, і молоко незбиране, і юшка з курятиною… — гомонів він, їдучи.

В кінці греблі догнали отця Кузьму: він пильно з-під лоба глянув на Іллю, а ще пильніше на Настю.

— Се наш священик, — мовив Мошко до Коломійця.

Ілля зняв бриль і вклонився Гречаному; піп ледве кивнув головою.

IV.

Шкільний будинок у Горбанівці був справді, як мовив Мошко, «тьфу». Це була стара, низенька будівля на дві половини. В одній була школа, та не було тут нічого прилаштованого для школи; троє звичайних маленьких вікон, тих вікон, що тільки влітку не плачуть, вельми мало давали світу; велика вариста піч займала трохи не третину хати; помосту в хаті нема; земляна долівка походила на шлях з великими вибоями. По стінах від стелі до низу видно було патьоки, в хаті несло цвіллю. Чотири шибки в вікнах були вибиті, дірки позатикані дрантям. В другій половині, де була призначена кватира вчителеві, було ще гірше. З хати смерділо так, що Ілля мусів швидче зачинити туди двері і спитався в того хлопця, що послав Мошко провести вчителя до школи:

— Хто тут жив?

— Ніхто не жив, — відповів хлопець, — сюди диякон пускав Мошка держати гусей та телят…

— Як-же се так?

— Мошко перепродує дробиною й телятами: накупить по селу курей, гусей, качок і возить спродувати до міста. Дома в його нема такого зручного захисту, так він і впросився у диякона, диякон і пустив його. Чому не пустити, хоч-би й на мене: все одно хата пустує, а Мошко за те давав йому щось горілки.

Настя нехотя згадала свою чепурненьку, як віночок, кватиру в Дрімайлівці і зітхнула; на очах у неї блиснула сльозина. Ілля понуро вийшов на двір.

— Гаразд, що ще хоч на дворі тепло: якось перебудемо, доки причепурять. Треба тільки прохати, щоб не гаялись, швидче… До старшини треба, — мовив Ілля.

— Вони тепер саме у волості, — озвався хлопець. — Коли що — я проведу вас туди, волость недалечко.

— Спасибі, хлопче! Я й сам потраплю, на тобі на бублики та йди до господи. — Коломієць дав хлопцеві мідного п'ятака, а сам пішов до волости.

Як тільки Ілля ввійшов у волость, на зустріч йому встав із-за столу пузатий, голомозий чоловік, обсмикав поли своєї жупанини й пильнував перенятися видом якоїсь значної урядової особи. То був волосний старшина, Тимофій Передерій. Ілля повів йому, хто він такий.

— Чув, чув, що ви приїхали, — мовив на те Передерій… — От воно й добре, що приїхали, ми сподівалися вас… Просимо сідати.

Ілля сів і мовив:

— Школа трохи теє, не так як слід… треба де-що полагодити…

— Може що й треба, не без того… Я, признатися вам, давно не був на тім кутку села, не доводилося; і не відаю що там такого треба лагодити…

Ілля розповів, чого бракує в школі.

— Егее, — мовив на те Передерій, — так воно виходить, що там і доволі дечого треба, от як! Гм!… Звісно, що треба, то треба, тільки хто його зна, коли його і як? Тепер гарячий час, жнива; усі люди на полі, хіба, як дасть бог обробитися… як ви про це гадаєте, Єлисей Савич? — обернувся старшина до писаря, що сидів за другим столом і писав щось так шпарко й так жваво, що гусине перо на всю хату рипіло.

— Га? Що кажете? — обізвався писар, ніби він нічого не чув з того, про що розмовляли Коломієць і Передерій.

Ілля глянув на писаря; Єлисей Савич зігнувся, зморщив своє пикате лице, надаючи йому такого виду, наче він бажав, щоб у ту годину не було у його жадного виду.

— Я кажу про школу, — мовив старшина: — от пан вчитель кажуть, що треба швидче лагодити школу, шибок нема, теча є, ще чогось нема… Так якої ви про се думки, Єлисей Савич?

— Що-ж, шибки повставляє шкляр, як приїде з міста, — ледве процідив крізь губи писар, не відводячи очей з свого писання, — шибки вставимо, та тільки не зараз; бо вже-ж не посилати до міста за шклярем, сам приїде — тоді.

— Що так, то так! — мовив Передерій.

Ілля почав змагатися, що з розбитими вікнами й серед літа не можна жити, і знов прохав швидче хоч трохи причепурити школу.

— Зробимо, зробимо, усе справимо, от тільки нехай трохи люди обробляться; стане вольніше, то ми зараз; бабів зженемо, вони вам за один день усе приберуть; а тепер — будьте ласкаві, повременіть, — благав писар.

— Авже-ж повременіть, — озвався луною за писарем старшина: — повременіть, а за нами діло не стане.

— Та коли-б ви на день, чи на два хоч одну бабу приставили, то-б вона причепурила поки що, я-б і заплатив їй. Сам бачу, що час робочий, так же-ж і в школі таке… коли-б ви сами зайшли та глянули, шо там діється…

— Отсе таки, нехай бог милує, щоб у школі гірш, ніж у хліві! Як се можна!… І що-ж там такого діється? Хата, як хата; звісно не по-панськи, та небіжчик же диякон кілька літ правив школою, а не нарікав, — мовив Передерій, гордовито міряючи поглядом Іллю.

— Диякон там не жив, то йому і байдуже було: він туди пускав Моткову дробину… — змагався Ілля. — Тим то й тепер так смердить, що й носа поткнути не можна.

— Коли дробина була, то вже-ж без того не можна… Ви двері та вікна порозчиняйте, то воно вітром і перейде, — радив Передерій. — І ніс згодя привикне, то так з першого разу воно вдарило, особливо хто не привик, а ми люди призвичаєні, то нам і байдуже!

— Коли-б ви зайшли подивилися…

— Коли там мені заходити, у мене нема зайвого часу, та й чого я там не бачив? Нехай, як доведеться чого бути на тім кутку, то може й зайду, як не забуду, а тепер не до того. Вибачте… Он на завтра знов сподіваємось начальства, треба, щоб отут усе було до ладу, а школа ваша ніде не дінеться. На все свій час…

Ілля запевнився, що нема про що більш бити язиком і пішов.

Тоді Передерій мовив до писаря:

— Воно й справді, Єлисей Савич, наче трохи не до ладу наша школа; треба-б трохи причепурити. Як ваша думка про се?

— Треба, я не проти, та на все свій час. Люди аж рвуться з шкури на полі, а йому заманулося в сю пору школу мазати. Школа не втече, а жито, як перестоїть, що тоді? — вдруге літа не буде… Нехай підожде…

— Чи нехай, то й нехай, аби за себе від земців чого не було… як ви про се?

— А що там буде? — нехай жаліється… Хіба земці не тямлять, що у нас крепаків нема, з поля людей не зганяти.

— Що правда, то правда! Ще коли-б, сказати, для якого важного діла, або для начальства, то й зігнав-би, а то для школи, для вчителя! Ге, не великий пан, підожде!....

V.

В неділю вранці отець Кузьма, вернувшись з церкви, сидів над чаєм. На другому кінці столу проти його сидів Передерій. На столі, опріч чаю, стояла пузата куховка з горілкою, біля неї дві повних здоровенних чарки; на одній тарілці лежав нарізаний хліб, на другій сало шматочками і зелені свіжі гурки.

— Торкай Климе — мати підкине, — мовив Кузьма, ковтнувши з чарки і вказуючи старшині на другу.

— Може ліпше буде після чаю, — відповів Передерій: — більше смаку.

— По доброму звичаю не завадить і до чаю… Ось ну! торкай за попом.

Передерій взяв лівшою чарку, побожно перехрестився і мовив:

— Царство небесне, вічний спокій усім помершим, дідам, і батькам, і всім хрещеним, а нам посилай, боже, віку та здоров'я! Будьмо живі! — з цим словом обняв губами чарку, перекинув її й одним духом проковтнув горілку, скривився, втерся полою й мовив:

— Добряча! І гірка, і пече, і по серцю йде; так і чуєш, як іде!

— Животкова! — відповів Гречаний: — по рецепту одного лікаря настояна на різних лікарственних зіллях і квітках.

— Се зараз знати: тільки до губ притулиш, то й чуєш, шо лікарственна.

— Тепер літня пора, спека, недовго застудити живіт; часом холодної води невміру нап'єшся — от і лихо; попсуєш в животі, а от із сієї кринички, — говорив отець Кузьма, вказуючи на куховку, — як проковтнеш чарку-другу, то й полагодиш, нагрієш у шлунку. Звісно, там наче в печі — без огню страва не звариться… Еге… Так і новий був сьогодні в церкві?…

— Був; на крилосі біля мене стояв, славно співає; голос добрий у його; так реве, хоч лопатою горни, — мовив Передерій.

— Що й казати! Славно горою виводить, а низом як візьме, так аж гуде. От коли-б нам з таким голосом диякона, як-би то гарно на молебнях він виводив: «благоденственоє і мирноє житіє!» — о. Кузьма взяв горою й обірвався. — Еге! шкода, нема в мене голосу, а колись був гарний тенор; я в архиєрейському хорі співав. Еге… Так-би з таким голосом, — а з таким басом якби то диякон!… усе-б брав угору, вгору, та як ревнув-би: «М-но-о-га-я літа!», аж шибки-б у церкві задрижали! Люблю я басів… ох, як люблю… П'ють вони здорово, йдучи до церкви півкварти нахилки витягне, ну зате-ж і співають! — Гречаний допив чарку й попробував знову вивести басом «рцем всі от всея душі» і знов обірвався.

— Ні, шкода, — мовив він, перекашлявшись, — не бере… Еге… в церкві був, а до мене щось не йде…

— Прийде ще.

— Повинен-би вже! Як-же так — не ввічливо; та й те треба-б пам'ятувати, що школа під моїм доглядом. Хоч вона і земським коштом, а у мене єсть наказ з консисторії, щоб потай бога назирати і на школу, і на вчителя, щоб пильнувати, аби того духу, духу щоб ні, ні… Отець Кузьма посварився пучкою, наче той «дух» стояв у його перед очима і, дивлячись суворо на Передерія, казав далі:

— Духу, чуєш ти: духу…

— Еге-ж! а в нас, як на те покійний диякон завів у школі великий дух.

— Що кажеш? — спитався Кузьма полохливо: — диякон дух завів? Чи справді? Як-же се можна?

— Авже-ж завів! Нехай вже бог з його взище, коли се гріх… не сам він заводив його…

Отець Кузьма насторочив вуха і впився очима в Передерія…

— Ну, ну? — мовив він.

— Не сам, кажу, заводив, а пустив у школу Моткову дробину, а вона й завела той дух; звісно — птаство, без того вже не можна хоч де… Новий вчитель як вчув той дух, трохи не зблював.

— Ха, ха, ха! — зареготався отець Кузьма. — Та й налякав-же був ти мене. Я слухаю, слухаю: як-же се так, що я не догледів за дияконом? Аж бачу, ти не тямиш, який то дух…

— Смердячий, звісно, не який більше.

— Я не про той дух… ха-ха-ха! — реготався піп, взявшись у боки.

— Не про той! — протягом мовив Передерій, — а я гадав, що про той, та й собі якось ніяково; думка: коли у вас з консисторії наказ є…

Отець Кузьма взявся просвіщати старшину, про який «дух» іде річ.

— Еге, так воно он-що, — промовив старшина, вислухавши попову річ. — А я думав собі, що инше… Коли так, то се, звісно, непотрібна річ; до чого вона, і нащо нам той дух? — цур йому, цур. І звідкіль він береться, той дух?

— Таке вже попущення боже за гріхи людські. Та мабуть і розвелося його скрізь багацько, бо вже-ж то не даром шарять його і урядники, і станові, і жандарми. От і справник прибігав і мені і шинкарю наказував — пильно вартувати…

— Доки що в нас бог милував.

— Доки що! — переговорив отець Кузьма: — доки що! а хто нас запевнить, що завтра він і в нас не прокинеться? А може вже й прокинувся, та ми не спостерегли .

— Ні, ні! Вже коли-б був, то хто-хто, а Мошко спостеріг-би.

Отець Кузьма налив по чарці, похитав головою і мовив:

— У жида жидівська віра, може й спостеріг та мовчить… А хто то з новим вчителем? Жінка? — спитав він у Передерія.

— А хто з ним є? Я собі й байдуже, чи є хто з ним, чи нема.

Отець Кузьма докірливо похитав головою і мовив:

— От бач, як то ви пильнуєте свої обов'язки! А кому-ж се знати? Хто в нас на селі начальство? Га?.. Тото! Я й не старшина, а більш вашого відаю… Як-же… привіз… привіз кралю… Мошко каже: сестра.

— Вже коли Мошко каже, — мовив Передерій, — то так воно і є; Мошко все знає, на те він Мошко.

— А я тобі поражу, що в таких справах не слід на Мошка покладатися, — докторально напучував старшину о. Кузьма. — «Мошко каже?» Гм! А що, коли покажеться, що то сестра з Остра? Хто тоді відвітить перед начальством: чи Мошко, чи Передерій? Еге!... Ти старшина, ти й повинен спитатися: нехай він тобі «вид» покаже: чи там прописано, що вона йому сестра?… Тепер такі «сестри» розвелися, що!... — Отець Кузьма не договорив, а замісць того заплющив очі й плюнув.

— Що-ж! — це не довго, — відповів старшина, — я спитаю «вид», а не то — нехай писар, він дотепніший… та коли що, то ми зараз і теє… начальству на його напишемо!...

— Авже-ж! Треба вартувати. От я знов про той дух… Ось випиймо! Будьмо здорові!... Кажеш, духу того у нас не чутно?

— Не чутно!

— Ой, чи так! Вам воно, звісно, видніше, на те ви начальство, а на мою думку… Отой Олешко.

— А що таке Олешко?

— Він чоловік з духом, та ще з яким!

Отець Кузьма аж носом покрутив і нехотя згадав собі про Олешків «Козарський ланок».

— Олешко-б то? — дивуючись промовив Передерій.

— Авже-ж!

— Та він справді, наче теє…

— Я не брехатиму…. гріх!

— Я й сам помітив, що Олешко чоловік не гнучкий, — відповів старшина.

— Тото-ж!

— Що й казати… з духом людина…

— То й треба-б провітрити.

— Не гріх-би було.

— Не те, що «не гріх», а прямо треба приборкати… Що він проти громади діє? Чисто нехтує її, та й про вас…

— Про мене? — спитався старшина.

— Ще як! Таке несе…

— Що-ж він, вражий син, про мене?

— Гм, що? Таке, що й гидко, й сором… Коли-б у мене не сан мій, я-б сказав.

— Байдуже, байдуже, не соромтесь, пан-отче! Бог простить, кажіть… коли він що про мене таке, так я йому зараз теє… утру носа.

Горілка й цікавість підбурювали і дратували Передерія.

— Не тямлю, як і казати! — відповів Гречаний: — я досі мовчав, не моє діло було; а тепер, коли мене начальство напирає нишпорити дух… я проти начальства не потаю… гріх не на мені…

— Так то він таке про мене? може про те… — Передерій лукаво моргнув оком, усміхнувся і спитався: — може що до Марусі вчащаю? Так йому за те зась! — Передерій тупнув ногою.

— То-б ще нічого… а то, бачте… ви-ж у нас начальство.

— Авже-ж не хто! — гордовито відповів підпилий старшина.

— Значить, хто против вас, хто не кориться, не слухає вас, той іде проти начальства, значить його обуяв дух своєвольства…

— Ба! — перебив старшина, — тепер розумію, розумію! Тривай-же! Нуте, може ще що про мене?

Отець Кузьма нахилився до Передерієвого вуха й розповів йому щось нишком.

— Так отаке він! Цитьте-ж! Це вже іменно сущий дух! я-ж з його той дух викурю, вижену… знатиме він, як про мене таке верзти!.. Я його… — Передерій заскреготів зубами…

В ту саму хвилину відчинилися двері і в світлицю ввійшов Коломієць.

Отець Кузьма кинувся до його на зустріч, не знав, як привітати, де посадити.

— Чайку з нами? — потчував він Іллю.

— Дякую! — зараз тільки напився.

— Так по чарці?

— Дякую, я не питуха, не вживаю; зроду й не коштував.

— Як-же це так? — озвався Передерій, — який вже з вас і вчитель буде?…

— Сестриця ваша здоровенька? — спитався отець Кузьма, щоб натякнути Іллі, що й Настя повинна була прийти з ним.

— Дякую; впоравшись трохи, вона зайде до вас, щоб вклонитися і спізнатися з вами і з пані-маткою.

— Раді будемо… раді вельми… як-же вам наша Горбанівка?

Ілля зараз звів річ на школу.

— Не турбуйтесь про те, — озвався Передерій, — полагодимо; так не буде, тільки повременіть.

Отець Кузьма вступився за Коломійця і став дорікати старшині за те, що так неохайно в школі.

— Приберемо. От сьогодні під вечір збереться громада, так я і теє. Коли-б не такий робочий час! та вже-ж якось воно буде. На тім тижні в середу свято, Прокопія, здається; люди в нас в сей день на себе нічого не роблять, щоб довша вовна на вівцях росла; так коли не гріх на школу, то й нехай… Чи не гріх? — спитався Передерій у попа.

Піп пошився в дипломата й мовив:

— Не дай боже пожежі, то й на Великдень не гріх гасити.

— І в мене така сама думка, — сказав Передерій.

— А як що, то й повременити можна, — промовив Гречаний, помітивши, що Передерій навпаки зрозумів його дипломатію.

— Дуже вельми загиджена хата, — промовив Ілля.

— Диякон щось на те не нарікав, — відповів йому Гречаний.

— Те-ж і я їм казав, — додав Передерій.

— Та вже благословіть; нехай в середу хоч трохи приберуть, — благав Коломієць, дивлячись то на попа, то на посоловілого старшину.

— Як ви на се? — спитався у попа старшина.

— Про мене…

— А не гріх буде?

Отець Кузьма здвигнув плечима й відповів:

— Каяття здіймає гріх… Я не бороню, хоч-би й міг… Та вже вважаю… Он, здається, ваша сестриця йде? — мовив Гречаний до Коломійця.

Справді, в двері йшла Настя.

Отець Кузьма вийшов до неї на зустріч аж в сіни.

VI.

Того самого часу з Мошком у нього в корчмі розмовляв козак Наум Олешко. Се був чоловік на вид нестарого віку, літ може під сорок; бравий ще козарлюга, високого зросту, чорнявий, чорновусий, жилавий і кремезний.

Вдовець він, колись чоловік заміжний; з жінкою жив в одну душу, та не довго: родила йому Олена дочку Марусю та й богові душу віддала. Наум почав нудитися, потроху запивати. Дочка зросла така огрядна та вродлива; недовго дівувала, побралася з міщанином Притикою. Наумові не подобався Притика, та він не змагався:  — «Нехай іде, — думав він, — не мені з ним жити; я до міста зроду-віку не переберуся». Він спродав усі свої землі, які були, опріч оттого «Козарського ланка»; усі гроші дав дочці на віно; собі лишив хату з городом, та й перебував самотою. Сам того ланка Наум не пахав, люди брали в нього з половини, а в хату пустив жити до себе свого приятеля Василя Гуркала з жінкою. Грошей з них ні за хату, ні за город не брав, ще й з ланка віддавав їм половину скіпщини; за те вони його годували й доглядали, коли, траплялося, було вернеться до господи від шкляного бога не в доброму здоров'ї.

Траплялося це ряди-в-годи; Наум не був п'яницею, а як доведеться в добрім товаристві, то таки любив поцілуватися за чаркою. Не без того, що, було, й переборщить, та це нікому не шкодило, бо Наум був вдачі тихої, рахманної, а вже правдивої — то й не сказати; за правду ні проти кого не змовчить: чи піп, чи урядник, чи старшина, чи хоч-би хто там — Наум в зуби не дивиться, на догад буряків не буде, а що гадає, те й мовляє; що на душі, те в його й на язиці. Особливо допікав він багатирям Горбанівським; та ще, було, коли під чаркою, та як почне прикладувати, як скаже, та прикаже, так аж пучки знати. Зате-ж багатирі й «начальство» недолюблювали його, ворогували з ним. Та на це він не звергав уваги: «що вони мені! — каже, було, він, — моя душа не їла часнику, то й не смердітиме!» Чіплявся Наум тільки до таких річей в громаді, які належали до чого будь громадського, а про себе він байдужий був. А коли що й траплялося самому в кого для себе прохати, він наче не вмів слова промовити, наче уста в нього зашиті, такий неговіркий він тоді та соромливий, наче дівчина перед старостами. Аби-ж річ знялася про що громадське, або про такого чоловіка, що треба було вступитися, де тоді в Наума й слова бралися! Та ще які слова! Гострі, колючі, добірні, сипле ними, немов з рукава, і ніхто його не переговорить! І вже коли кого захоче — роздратує. допече так, що чоловік і не стямиться!

Так ото Мошко, запевнившись, яка в Гречаного оскома на Олешків ланок, і напосівся могоричити Наума.

— І нащо тобі, Науме, той ланок? — говорив жид.

— А тобі нащо? Хіба сажі там побудуєш, та свиней на сало годуватимеш?

Мошко скривився й мовив:

— Мені… мені що инше, я там заїзний двір заведу.

— Брешеш, по очах бачу, що брешеш. Для кого там заїзний двір? Коли-б ще тут ішов який великий шлях, а то чисто, наче злодійська доріжка.

— О! о! буде колись і шлях!

— Се вже ти скажи своєму рабинові, а не мені, мене не проведеш. Побаришувати сверблять у тебе руки, хіба я не тямлю.

— Кому, опріч мене, треба твій ланок! — зневажно мовив Мошко.

— Кому?… Ох Мошку, Мошку, наче ти й не тямиш, кому? Наче не Кузьма тебе підставив! Наче, не відаєш, як Гречаний зориться на той ланок? — Олешко вийняв із рота люльку і цвиркнув крізь зуби, так, що слина долетіла аж до порога від столу.

— Добрі-б тобі гроші дав, — говорив Мошко.

— Годі! Сказано — не продам! Доки живий не продам.

— Чому?

— Тому, що не хочу!

— Чому «не хочу»?

— Тому, що не хочу й годі, і відчепись; пристав, наче кліщ до ягниці… той ланок мене до смерти догодує.

— А як помреш? Ну? За пазуху з собою не візьмеш… А я-б… я-б… ой, ой і догодував-би тебе і поховав, та ще як!... цм! цм! — Мошко зацмокав і облизався…

— Бач, невіра, що вигадав: він мене поховає! Не діждав-би ти про це й думати.

— Ну, ну, Науме! ти не сердься; ти розкинь головою; а голова в тебе не абияка, золота; коли-б у мене така голова!

— То-б рабином був? — перебив Олешко.

— Що рабином! Слухай, Науме: кому піде на спадщину твій ланок? Хіба тому?

Мошко не договорив кому. Олешко й без того догадався, на кого він натякає, і відповів:

— Тому я ось що дам! — Олешко скрутив дулю.  — Нехай він подавиться тим, що я дав за дочкою! Громаді покину, на школу запишу, от кому.

— Пхе! Велика вам користь з тієї школи! Як з цапа вовни…

— Про те вже я знаю; а щоб продав, — доки живий, свій предківський ланок, — ні во вік!

Довго ще Мошко частував Наума, довго влещував його, та нічого не здобувся: Наум, як затявся, з чого почав, на тому й скінчив: «не продам! Та ще, щоб у Гречаного руки — хоч ти мене золотом обсип по саму шию, сього не зроблю…»

У Мошка, одначе, надія умогоричити Олешка не зникала: «Не тепер, то в четвер» — думав він; а коли Олешко вийшов з корчми. Мошко промовив услід йому:

— Ведмідь дужчий, та й йому в губу циган каблучку управляє.

VII.

Біля волости зібралася громада. Старіші громадяни сиділи — хто на рундуці, хто по призьбах; молодші поприсідали, на чім стояли. На рундук вийшов Передерій.

— Перше діло, — мовив він і повів очима по громаді; погляд його впав на Олешка й очі заіскрилися зеленими іскрами, наче вночі у сіроманця. — Еге, громадо! Першим ділом ота школа, як з нею будемо?

— Так, як і було досі, — відповів чийсь голос з громади.

— Коли-б то так, — мовив далі Передерій. — Также новий вчитель каже — треба полагодити… знов-же й начальство часом щоб не гримало… диякон не доладу зробив, що дух завів там… Та як на вашу думку: чи тепер, чи нехай ще? Як ти, діду Охріме? — спитався старшина у низенького сивобородого діда, що стояв попліч його.

— Ат, про мене байдуже, — відповів дід, — мені треба дбати та лагодити не школу, а домовину; на той світ я й неписьменним втраплю, а ви собі як знаєте.

— Еге! а ти, Семене, як? — спитався Передерій у другого діда.

— Я за людьми…

— А люди-ж як?

— Ми так, що це самі вигадки. Де в біса видано, щоб у жнива возитись коло тієї школи! Дощ за шию не йде, можна повременить, — обізвалося кілька голосів.

— Коли-б отим временінням не навременили ми собі якого лиха, — промовив Корній Сластьон. — Повременить не штука, а що, як прибіжить яке начальство, та зараз до школи?… А що се, скаже, у вас таке: чи школа, чи свинушник? А вчитель додасть ще: я, скаже, благав і старшину, і громаду… Еге! на кому тоді окотиться, як не на старшині?

— Авже-ж на мені, — мовив Передерій: — твоя, Корпію, річ до діла і моя така думка — не рука временити; а виходить-би то воно ось як: отсе-б то на середу зігнать людей, та й нехай полагодять коло тієї нахаби…

— Так не добре буде, — відповів Корній.

— Авже-ж так не до ладу! — говорив ще хтось. Сластьон смикнув за полу Охріма.

Охрім кашлянув і мовив:

— Який вже там лад буде? Гуртова робота там не годиться; се не те, що толокою в клуні тік місити, та й там треба ладу і приладу, а то, сказано, школа…

— Так що, що школа, — перебив Охріма Семен, — хіба вже наші баби недотепні зашпарувати та вибілити; от і все…

— Ні, не все, — мовив Сластьон, — треба, щоб у вікна вітер не віяв, щоб стеля не плакала, щоб криша не світилася, та ще що може… треба роздивитися; раз робить треба, а не десять. Хіба к Петру, а не к Різдву йде? Треба, щоб діти не дубіли, й тому, хто вчитиме, щоб за шию не текло та шпари в руки не заходили.

— Авже-ж так! — озвався десь ззаду Олешків голос.

Звірем блиснули Передерієві очі на той голос.

— Авже-ж, — говорив Сластьон, — треба добре роздивитися, що воно там і чого бракує? Тоді, може, хто один пійметься на всю роботу, а громадська робота незручна, сама тільки переводня часу буде. По-моєму отак: роздивимось спершу, а вже як зведемо рахунки, полагодивши, тоді й розкинемо на громаду, скільки впаде чи на двір, чи на душу, стільки й заплатимо.

— Так себ-то виходить, Корнію, ти на підряд гнеш?  — спитався Передерій. — І моя така думка. А як ви, Єлисей Савич, про се? — спитався старшина у писаря.

— Як громада; нехай вона радиться, її діло, вона й платитиме… по-моєму і з підряду річ не лиха.

— Ні, вже з підрядом гетьте! — озвавсь Олешко: — знаємо ми добре підряди! Тямимо, що тим підрядчиком ніхто більш стане, як Сластьон, або Мошко… вони нам навергають на громаду такого підряду, що опісля мулько нам буде. Не треба підряду, сами полагодимо.

— Не треба, не треба! — загомоніло кілька голосів коло Олешка.

— Цитьте! — гримнув Охрім, — дайте старішим слово сказати; по-моєму — святе діло підряд; оддав гроші і квит; з підряду нехай Корній бере…

— 3 підряду, — гукнули голоси біля Охріма й Сластьона.

— Не треба, не треба! — перегукували їх з другого кінця.

— З підряду!!

— Не треба!

— З підряду!!

— Не треба!!

Серед такого галасу виразно було можна спостерегати, що старішого віку й заможніші люди гукають «з підряду» й тягнуть руку за Сластьоном: він-же й орудував підрядами на цілу волость. Люди молодші, найпаче голота, стояли за Олешка. Сам Наум змагався не стільки проти підряду, скільки проти Сластьона: він добре тямив, в яку ціну Сластьон вжене підряд.

Цей Сластьон був з панських ще крепаків, колись був у панів за гуменного; як завелося земство, він туди й примазався, спершу за якогось прикажчика, далі став брати підряди, лагодити греблі, мости, перевози. Йому поталанило, він розжився й тепер коверзує, як сам знає. В громаді він ніколи різко не виступає, більш того, що нишком-тишком верховодить; жив він в добрій згоді з старшиною, з писарем, з попом; має власних підручників, а вони вже за ним, як за батьком! В церкві він раз-у-раз, жадної служби не пропустить: сьогодні подасть на часточку «о здравії», завтра «за упокой», позавтрому молебень найме; тричі на рік водосвяття у себе в господі справить. До одного образа в церкві лямпадку купить, до другого — привіски, перед третім — Сластьонів ставник. Отак після кожного доброго зиску з підряду Сластьон не забуває божого дому й наділить його коли не хунтом оливи, то квартою церковного вина. Зате Сластьона всі знають, хоч не всі шанують; але таких не багацько: Олешко та ще там кілька чоловіка з молодших. Голота, звісно, як і скрізь голота, — не любить Сластьона, підлизою та здирником величає, звичайно не прилюдно, а де в закутку, нищечком. Прилюдно в громаді — на се не відважиться й сам Олешко. Що тут дивуватися — хіба між нами, людьми освіченими, інтелігентними, не те-ж святе? Хіба є у нас такі відважні, щоб злодія і шпигуна цуралися скрізь, гидували їми, не давали руки? Ого! більшість за вічі ганить, а в вічі лебезує і їсть у злодія накрадений хліб-сіль… Компроміс та погані умови з власним сумлінням що-дня більш і більш, як той вовчий лишай, роз'їдає нашу моральність…

Ото-ж і горбанівські громадяни рік чи два роки назад тому були ніби сміливішими проти Сластьона, а отсе як той та другий покоштували на власній шкурі або кешені Сластьонової сили, так щось осілися, вгамувалися. Молодші може й не пом'ягшали, не зробилися приязнішими до Сластьона, вони тільки притихли, їх приборкали, а в душі вони ще гірш лютують.

Отець Кузьма запевняє повітове начальство, що горбанівська молода громада стала чогось жорстокою, черствою «до всіх людей». Я й сам помітив, що по українських селах з того часу, як розвелися урядники та «кулаки»-жмикрути, люди стають нещирими, не сердечними і менш прихильними до чужого безталання, до чужої біди. Мені здається, буцім-би то разом з жмикрутством, почало ширитися по наших селах «філософське» правило: «кожен сам для себе»; або — «не постерігся, не зумів обминути лиха, сам вскочив у пригоду, сам і вилазь із неї, а моя хата з краю». Та годі про це…

Так ото за ту школу і зчепився Олешко з Сластьоном. Наум аж охрип, доводячи, що підрядом не слід лагодити школу. А Передерій аж пінився, перебиваючи Наума й не даючи йому говорити.

— Та годі вам гиркатися, ось прикуси ти, Науме, свого язика, а ви, люди добрі, не вважайте на його, та послухайте моєї поради, — мовив нарешті дід Охрім:  — нехай старшина з писарем та чоловіка два тямущих обдивляться ту гаспидську школу, зведуть рахубу, що вона коштуватиме, та й скажуть Сластьонові полагодити.

— І моя така сама думка! — промовив старшина. — Як ви, громадо?

— Авже-ж так, так! Дід Охрім добре радить, нехай по його, годі нам язики клепати, — загуділи громадяни.

— Ні, так не можна! — гукнув з усієї сили якийсь босий чоловік в латаній свитині.

— Ти чого тут ореш! — гримнув на нього Передерій: — це тобі не в шинку і глухих між нами нема… Ще й воно лізе з своїми латками… Чого ти?

— Того, чого й ви, — огризнулася латана свитина.

— Цить, кажу! Латаний! — гримнув Передерій.

— Латане, та не хапане, а зароблене, замозольоване, — вставив своє слово Олешко.

— Що ти кажеш, Олешку?

— Те, що чуєте.

— Ану, ще раз скажи!

— І скажу, коли треба буде…

— Це ти до мене «хапане» рівняєш?… що я хапав?

— А хіба я знаю… я собі до людей, а не до вас… а то виходить таке, наче ви за Сластьона, як за себе…

— Мовчи! бодай тобі заціпило…

— А хто мені закаже?!

— Я! — гримнув Передерій, тупочучи ногами.

— Овва!

— Не оввакай, а цить, не-то я тобі засупоню пащу.

— Овва! Отсе який страшний, наче попова квочка на припоні!

Дехто з громадян так і покотився з реготу, а Передерій так і занявся, немов хто на нього приском сипнув.

— Так се ти мене, сякий-такий сину, до попової квочки прирівняв! — гукнув старшина на Олешка, сікаючись до нього з кулаками.

— Гетьте! — мовив Наум, подаючись назад. — Чого лізете? Запінився, наче шум на буряках, аж трясеться.

— Бодай під тобою земля стряслася, Ареде! Та я тебе, знаєш як! — похвалявся старшина: — ти бунтуєш, ти проти начальства!! Я з тебе викурю той собачий дух!! Я тебе широким шляхом запроторю геть за Москву…

— Короткі руки! — спокійно відповів Олешко: — ви-б то й радніші, та бачте, коли-б на кропиву не мороз, то вона-б і зимою людей пекла.

— Це правда, — загомонів хтось збоку, — коли-б жабі хвоста, вона-б усю траву витолочила.

Знов почувся регіт; старшина ще більш лютував і гукнув з усієї сили:

— Цить, голото!!

— Плюньте на них, та нумо кінчати діло, — радив Охрім.

— Ні, так не можна! — вихрився Передерій. — Я цього не подарую Олешкові! Я йому покажу, чи можна царське начальство до квочки рівняти.

— От розприськався, наче сукно мочить! — промовив спокійно Наум.

Новий регіт.

Вмішався писар, спитавши громаду:

— Кажіть, як з школою буде?

— Вже-ж не як, як так.

— Іменно так.

— Еге-ж так.

— Себ-то як?

— Та так-же, як казали.

— А як казали?

— Хіба не чув?

Після такої розмови громадян, Передерій промовив до писаря:

— Так і запишіть: така, значить, прирада громадська, от і все.

— Значить за Сластьоном? — спитався писар.

— За Сластьоном! — ревіла громада, покриваючи кілька голосів тих громадян, що не годилися на таку прираду. Олешко насунув на очі шапку й повагом пішов геть.

VIII.

Увечері в Сластьоновій господі пили могорич: Передерій, писар, діди Охрім і Семен, та ще чоловіка зо три Сластьонових підручників громадян.

— Ну, та й невживчива-ж людина отой Олешко, — мовив Сластьон, докірливо хитаючи головою.

— Запекла вдача, нікому не вважає, — відповів Передерій.

— Сама пиха! Несеться — «ось я — не я», а розбереш, то й вийде попове теля, — вставив Семен.

— Баламут; начальства не шанує, — мовив Сластьон.

— От в цьому то вся сила! І де він набрався такого поганого духу? — питався старшина.

Дід Охрім на те:

— Він з батька такий.

А дід Семен:

— І мати в нього така була; було як гляне на тебе!.. Крий боже! ти їй слово, а вона тобі сотню. Постав проти неї сім терниць — усіх переб'є! Вже язиката людина була! нехай їй там легко лежати.

— Я ще й діда його зазнаю. — мовив далі Охрім: — так і він, нехай вже царствує, на всі чотири був кований; і вмирав, а ногою дриґав.

— Не диво-ж, що й Наум з зубами родився…

— І кому тільки він не залив за шкуру сала! От і сьогодні, як при всій громаді образив Тимохвія Кипріяновича! — піддратовував Сластьон.

— Я йому сього не подарую…

— Не можна й не слід: дивлячись на його і другі будуть неслухняні… Баский він, треба спинити, та мабуть не нам його гамувати! — промовив Сластьон, лукаво дивлячись на писаря.

— Чому не нам? — озвався писар. — Наче ми не люди, не громада, або Олешко велика цяця! — аби воля громади: зараз приговор і гайда широким шляхом на Сибір….

— Шкода, швидкий ти вельми! — мовив дід Охрім. — Сибір далеко, на се громада не пристане.

— Вміючи взятися, так пристане: підмогоричити, відро-друге божої сльози, от і пристане.

— Я готов четверо відер постановити, аби його спекатися, — мовив Сластьон.

— І моя така думка, — озвався Передерій. — Вже він давно у мене в печінках сидить, та я людина добра, усе терпів, усе переносив, а тепер бачу — ні, годі! Гляньте й сьогодні — прирівняв мене до квочки.

— Як його й переносити таке! Тут хоч-би і кам'яне серце, то не видержиш, а то ваше?.. На мене-б, то я-б його в мотлох! — дратував Сластьон.

— Утру я йому носа! — Передерій перехрестився і мовив: — побий мене отсей святий хрест, коли я його не запроторю у хурдигу, в саму Сибір, на саме дно! Можна, кажеш ти? — спитався він у писаря.

— Аби воля громади, та ще коли-б і отець Кузьма шепнув у місті.

— Шепне! Отець Кузьма шепне! — запевняв Сластьон. — А громаді що йому в зуби дивитися! Нащо громаді такі непокірливі, таж баламути?!

— Цитьте-ж,  — озвався Передерій,  — я йому! Я йому!...

Довго ще в господі Сластьона кружала чарка й пошикували про Наума Олешка.

IX.

Минуло тижнів зо два.

Одного дня над вечір Коломієць вовтузився в шкільнім дворі на дровітні над корявим дубовим оцупком. Треба було на ранок нарубати дров. З волости привезли таких грубих оцупків, що, не поколовши, вони не влазили в піч.

Колоти було нелегко, бо окоренкуваті оцупки були вельми сухі, клин не брав їх. Треба було доволі сили вигнати з себе, щоб загнати клин. Уволю нагепався Коломієць, доки розколов один оцупок, взявся за другий, а піт з його так цівкою й біжить…

— Добрий вечір вам! — промовив Олешко, підійшовши до Коломійця.

— Здорові були! — відповів Ілля, втираючи з чола піт рукавом сорочки.

— З цим днем, що сьогодні, поздоровляю, поможи вам боже!

— Спасибі.

— Самі колете?

— Як бачите, Науме.

— Бачу, що окоренок неслухняний, — всміхнувшись, мовив Олешко; — та таки й руки не по окоренку; звісно, хто до чого призвичаївся. Не на цьому зросли… Тяжко?

— Байдуже, не первина… Сторож мій занедужав, треба самому.

— Хоч і не первина, а сокира у вас не туди дивиться; та ще й сухе дерево, наче кістка… тут якби шлягою, так-же шляга не по ваших руках…

— Чому?

— Тому, чому ваше перо для моїх рук важче, ніж шляга… А кете лишень мені сокиру, може в моїх вона стане слухнянішою й окоренок пом'якшає.

Олешко зняв шапку і свитку, затесав кілька клинів і взявся колоти окоренки. Обух відскакував, а Олешко тільки: ге! ге! ге!

— От завзяте, прямо — кістка! Коли вже мене не слуха, то де вже вам…

Нарешті Олешко переміг; окоренок почав тріщати й розколовся.

— А що, на чиє вийшло! — весело мовив Олешко: — сказано, то чоловік, а то дерево! Чоловік усе переможе, аби умів, аби тямив, якого де пристрою треба.

У воротях показався отець Кузьма. Ілля пішов на зустріч йому. Повітавши Іллю, отець Кузьма спитався в Наума:

— На поденщину став, Науме?

Олешко ніби й не помітив, з якою думкою спитався у його отець Кузьма, і відповів:

— Вгадали, пан-отче!

Коломієць пішов з попом до хати, а Олешко доколював дрова.

— Нащо ви берете поденшиків? — мовив Гречаний до Іллі, вдаючи, ніби-то й справді він поняв віри, що Олешко рубає дрова за гроші: — волость повинна вам постачати колоті дрова; ви їм нічого не даруйте, а то вони й на шию сядуть… Та й сторож у вас є.

— Сторож нездужає.

— Нехай з волости пришлють кого, доки видужає.

— Шкода людей відривати, — відповів Ілля: — час робочий, у кожного ще роботи по шию; в кого на полі, в кого на дворі.

— Вже-ж і вам з яких достатків наймати поденщиків!

— Я не наймаю; то сам рубав, а се Наум, спасибі йому, поміг. Йде повз двір, бачить, що я нічого не вдію з окоренками, він і взявся поколоти.

— Се що инше; а я думав, він за гроші. Наум, чоловік роботящий; одначе я не раяв-би вам… теє… ви дальш від його.

Ілля зумився; він не знав Кузьминої вдачі, нічого не відав про ланок.

— Хіба Наум що? — спитався він.

— Лукавий чоловік…

— Хто-б його отсе гадав! А мені він здавався таким щирим…

— Лукавий! На ввесь світ чи є хто такий лукавий, як він; та се ще-б байдуже; а то гірше лихо: баламут з його неприкаянний; задира великий і не доведи господи, який невживчивий! — Отець Кузьма обома руками погладив бороду.

— А я сього й не помітив, — відповів Ілля.

— Коли-ж вам було й помітити; поживете довше, побачите більше.

Настя подала чаю.

— А моя попадя й досі ніяк не збереться до вас, — мовив Гречаний до Насті; — ви вже, будьте ласкаві, вибачайте їй, не ремствуйте.

— Помиримося, — відповіла Настя.

Гречаний знову звернув розмову на Олешка й малював його вдачу недобрими барвами. Ілля слухав уважно; він хоч і не суперечив, бо ще не встиг добре спізнати Олешка, одначе сам не тямив, чому душа його не няла віри Гречаному; Коломійцеві здавалося, що в такого лихого чоловіка, яким Гречаний малював Олешка, не може бути такого ясного і привітливого погляду, такої щирої усмішки, такого симпатичного виду, як у Наума. З усіх горбанівських людей, з якими досі спізнався Коломієць, йому Олешко найбільш сподобався, найбільш припадав йому до серця.

Гречаний не довго сидів. Напившись чаю, зараз попрощався, ще раз застерігши Іллю й Настю, аби були «дальш від Олешка».

— Він чоловік такий, що з «ним дружи, а каменюку за пазухою держи», — промовив отець Кузьма, виходячи з хати.

Наум чекав на вулиці, доки піп піде до господи і, спостерігши його на вулиці, зараз повернув до Іллі в хату. Слово по слові Олешко й питається у Коломійця:

— А що, Гречаний доволі висипав на мене гречки та рудяку?

Коломієць всміхнувся і змовчав…

— Я знаю, — мовив знову Наум, — він примів-би в ложці води мене втопив. А чи знаєте ви за що? — повідати, так глум один: за те, що я не хочу поступитися йому предківською нивою. — І Олешко розповів Іллі й Насті історію з «Козарським ланком».

— Зроду-б я на таке не сподівався, — промовив Ілля.

— Не продавайте, Науме! — не втерпіла порадити Настя: — тримайтеся землі, хоч-би що: в землі вся сила.

— Авже-ж! без землі чоловік що? — відповів Наум: — все одно, що деревина без кореня; ні на чому йому рости і кріпнути; поневолі мусить засохнути…

X.

Почав Олешко вчащати до Коломійця трохи не щодня; або дров прийде нарубати, або води наносити, двір прибрати; зайде він чого замутитися, та й просидить кілька годин, розмовляючи з Ілльою. Коломійцеві щоразу більш і більш подобався Наум за свою вдачу. Іллі здавалося, що Олешко — чоловік тієї нової генерації, за якою йтимуть вже люди, призначені оновити життя селян. Він гадав, що Наум з тих людей, що геть далеко вже відбилися від того покоління селян, що родилося, росло, жило і вмирало під пугою панів, або «окружних начальників», та ще не встигло пристати до певного берега і плентається самотою, не тямлючи, де його беріг, не бачучи в потьмах, де та стежка, що веде до спасенного берега. Справді, Наум вештався самотою, тинявся незадоволений нічим і сам не тямив, не міг зрозуміти, чого йому бракує, чим би він задовольнився. Одно тільки він на-віки добре тямив, що «жить так погано, що аж остобісіло так жить», що «певна річ, треба якось инакше жити, щоб ліпше було».

— Та як-же, вам здається, треба жити? — питався у його Ілля, щоб вивідати ума.

— Якось инакше, не так, ладу більш треба; треба… ну, як-би вам мовити?... треба, щоб не так було.

— А як-же?

— Та от кривди багато в нас; коли-б багатирі та оті пузаті Сластьони менш кривдили нашого брата; особливо хто вбогий, тому тяжко.

— Се вже, Науме, про других… Остогидло, кажете, що-ж вам не подобається?

— Не скажу гаразд; не по-людськи якось ми живемо!.. Чи я не такий, як усі люди, чи люди не такі, як я.

І скільки Ілля не допитувався, Наум не вмів виразно повідати, чим йому не подобається життя селян і як треба жити «по-людськи».

— Чоловік в чоловіка в'їдається, наче кліщ в овечку, — мовив Наум. — Ну, чому воно так? Чому на мене напосідаються і Передерій, і Сластьон, і Гречаний? Гречаний — ще туди-сюди, розумію, ланок мій йому спати не дає. Добре. А ті за що?

— На всіх не вгодиш, Науме!

— Авже-ж… Та тільки-ж і остогидли вони мені дуже; особливо той Сластьон, Мошко, Охрім… що я їм вдіяв?.. Громада таки ледача в нас: вівці, а не люди… От скажіть, чому воно так? — ще доки чоловік босий і голий, то наче й по-людськи думає; аби-ж почав обростати м'ясом, зараз і верне проти людей…

— Ви, Науме, нарікаєте на громаду, а й вона неповинна.

— Так хто-ж повинен? Чому вона живе не власною головою, а Сластьоновою? писаревою? — чому? — От які думки мене за війна беруть! Безголова громада, дурна громада; тільки звання, що громада, а всім орудує писар. На кого нацькує Єлисей, на того й гавкає вона… Сама свого лиха не розбере.

— Громада — великий чоловік! — мовив Ілля, щоб заспокоїти Олешка, у которого очі горіли, лице аж палало.

— Може де й так, та не в нас, не привикла вона жити своєю головою, чи хто його знає.

— Ніколи було привикати. Науме! Чи ви пам'ятаєте крепацтво?

— Авжеж! Я був добрим вже парубком тоді, як люди здихалися панів.

— Ото-ж нагадайте собі, як тоді люди жили? Чи своєю головою, як ви кажете, чи панською? Що пан або окружний веліли, те люди й робили. А чи гаразд воно, чи добре, чи ні, про те ніхто не міркував; ніхто не розбирав, чи доладу, чи ні; сказано, звелено робить — роби та й годі…

— Та хіба-ж воно й тепер не те-ж святе? Та тепер ще чи не гірш; то було пан орудує, а тепер такі п'явки, як Сластьон. І нічого йому не вдієш, усі за його: і волосний, і становий, і мировий, і піп, і земці — усі за його, а він окульбачив громаду, та й їздить на нас верхи… що товста кешеня у його, що він лямпадки у церкву справляє, так хіба-ж то не з людського поту та крови?.. От ви й гадайте, чи не гірш отсе, як було за панів… Сластьон став паном!... Тьфу!

— Трохи чи не вся ваша громада, Науме, ті-ж люди, що родились і зросли під панами та під окружними. З тих, що родились на волі, ще не багацько в громаді…

— Чоловіка десять є; сі, правда, иншим духом дишуть; инколи наче й думають і йдуть не вслід Сластьона та писаря; так що-ж! — їх така жменя, що й голосу їх не чутно…

— Тривайте, що-року більшатиме таких.

— Овва! доки їх побільшає так, щоб переважити, то Сластьон та писар з Мошком усе село, немов обценьками, або супонею, стиснуть та обдеруть. От і вчора була в нас рада, як магазей полагодити, і нічого не вдіяли: як Сластьон схотів, так і сталося.

— А ви-ж що?

— Нічого! Гукав, а мене не слухали…

— І віддали Сластьонові?

— Ні, на весну сказали — нехай… Та що-ж з того. На весні инакше не буде.

Наум замовк і сумно повісив голову. Ілля тим часом доводив йому, що не треба рук опускати, треба ходити на громаду, терпіти, ні на що не вважати.

— Ні вже! Втомився я з ними! Годі! — мовив Наум.  — Ще коли-б у самого на серці не така нудота, а то й без них мені світ божий не милим стає. Часом примів-би що!... — Наум аж зубами заскреготів… — Нудно мені, нудно!.. На серці наче холодно! Сам сижу — до людей тягне; з людьми сижу — верне від них… Одинокий я чоловік, от що.

— У вас-же доня є! — вмішалася Настя. — Ви-б до неї перебралися.

Олешко махнув рукою.

— Чого я там не видав?

— Пожили-б з ними, помогли-б по хазяйству і вам-би веселіш було…

Олешко похитав головою й мовив:

— Зять любить взять, а доньчин хліб гіркий мені; я вже коштував його раз, вдруге не хочу!...

Наум зітхнув, помовчав трохи, далі мовив:

— Як видав я доньку та поїхала вона від мене, напала на мене така нудьга та журба, що я сам себе не тямив… Потягло мене до доньки; так потягла, що я все кинув, жнива навіть кинув, та до неї. Живу у них, придивляюся до їх життя, а про свою господу й забув. Бачу, живуть вони собі в згоді, в любові і до мене нічого, тільки ніби чого стережуться зо мною, не так, як з батьком, а наче з ким чужим… щось воно не так, думав я: чи не я тому причиною? Усе думаю, усе думаю; ні, за собою нічого не бачу; тоді друга думка до мене; от, кажу сам собі: зі пса солонини, а з зятя дитини не буває… дарма про нього, а от дочка так скребе мене по душі, та й скребе! Чим, думаю, я не догодив їй? Чому воно не так, як у людей? У людей і кілька дітей та гарно, а в мене вона одна, та не ладна… Вже як я не спостерегав, як не примірявся, не зрозумію — чому моя дитина не горнеться до мене? Більш пильную зрозуміти — більш почуваю, що серце гірш у мене щемить… От, думаю, правду люди кажуть, що від малих дітей у батьків голова болить, а від великих душа кипить… Знов я став помічать за дочкою якусь зажерливість: дітей нема в них і достатки є, злиднів не видно, а вона зранку до ночи все працює, та дбає, та скриню набиває; нащо воно? кому треба? хто споживе? Хіба їм на двох мало того, що є в них?... Як почав я от над цим міркувати, чую — еге! верне воно мене й від доньки. Я тоді шапку, за ціпок: «Прощавайте, діти! Нехай вам талан росте!» — сам до старого свого кішла….

— Чудний ви чоловік, Науме! — мовила до його Настя: — вже-ж люди на те й живуть, щоб робити та працювати…

— І нехай собі робить і заробляє, та міру знає. На мою вдачу так: зароби собі, скільки тобі треба на прожиток без розкошів, та й годі, а більш і не рвись, нехай ще другим.

— Як-же се так?

— Я вже не тямлю того, як; а мені здається — по-божому так; вже-ж і в церкві читає отець Кузьма: «не собирайте в житниці».

— А сам він? — перебила Настя.

— Ото-то мене й дратує! З книжок людям одно, — а собі друге… Чи воно скрізь так? На що-ж ті святі книжки? Е-ех! Коли-б я був письменний!

— То що-б?

— Знав-би, як на світі жити… кажуть, усе те в книжках прописано. Я тоді-б тямив, що і як людям порадити. Добре письменним бути.

— Отже ваш писар письменний… — подратував Ілля.

— А п'явка… воно правда: от ви й навчіть мене, чому воно так? Значить, і письменство не в лад.

Наум вертався додому ще більш роздратований, ще більш мучили його нові питання: чому не всім людям добре жити? Як треба жити? Як спекатися лиха? Хто винен, що люди бідують? — Він не міг дати собі жадної поради…

XI.

Коломійцева сестра, Настя, була людина простої, щирої вдачі, сама зросла на селі, серед народу. Тим-то і в Горбанівці вона не цуралася людей, небавом здружилася з дівчатами і стала між ними «своїм братом». Почала, було, ходити з ними й на вулицю, та о. Кузьма косо на те глянув і порадив їй «не шкодити і собі й братові».

— У нас, — казав він, — урядник і становий — лихі люди: довідаються, то ви з людьми за пані-брата, зараз почнуть сочити, якого ви духу, чи не баламутите людей проти начальства, чи віруєте в бога, чи не сієте в народі «плевел крамоли»… Послухайте мене, не то побачите — накличете на свою голову лихо; брата за вас зсадять з учительства.

Натякав на це й писар Коломійцеві. Мусіла Настя не ходити на вулицю з дівчатами…

Внадився до Коломійця писар; спершу він заходив раз на тиждень, далі двічі, а нарешті трохи не що-дня. Ілля не цурався його; Ілля був чоловік сторожкий, не любив дратувати «начальства» і хоч инколи і прикро було йому сидіти цілий вечір з писарем, одначе він і виду того не подавав. Та правду мовити, пан писар більш залицявся до Насті та все силкувався манівцями натякати, яка то він заможна людина, які у нього великі достатки і як йому нудно жити самотою.

— Чом-би-ж вам не одружитися? — мовив йому Ілля.

— Пари бог не дає; не знайду до вподоби, — відповідав писар.

— Мало хіба дівчат в Горбанівці, — мовила Настя.

— Дівчат не мало, та не по мені…

— Який-же бо ви вередливий…

— Не вередливий, а вже-ж не можна мені братися з простою дівчиною, що не вміє ні стати, ні сісти. Мені треба дружини такої, щоб вгадала мою душу, щоб була такою освіченою, як я… та бог досі не привів… — писар зітхнув і пильно глянув на Настю. Настя не помітила ні зітхання, ні погляду і, не відриваючи очей від свого шитва, мовила:

— Мабуть ви не шукали такої?

— Де його шукати? — та й часу у мене нема: за службою ніколи з села вирватись. А в Горбанівці — хто тут? самі мужички! Та й що з того шукання! Сказано: — судженого конем не об'їдеш; коли вже кого бог призначив, то й не шукавши знайдеш.

Траплялося, що разом з писарем сидів у Коломійців і Наум. Наум мало розмовляв, більш мовчав та слухав, хіба коли-не-коли шпигне писаря такою приказкою, що того наче шилом уколе. Зате Наум не зводив очей з Насті: куди вона повернеться, де ступить, туди її Наумові очі. Писар помічав це і йому здавалося, що Настя більш привітна до Олешка, ніж до його. Він почав ревнувати! Писарське серце почуло, що воно кохає Настю.

На Миколая з самого обіду писар до вечора пересидів у Коломійця і все залицявся з Настею. Він бажав висловитись їй, посвататись до неї й ніяк не відважувався. Усміхнеться Настя, — в його так і закипить коло серця, так і заграє кров, так слова й обсядуть язик, повен рот їх, та ні одно не зірветься з язика, наче вони поприлипали до піднебення, наче хто губи йому зашив…

З тим вернувся він до господи і цілу ніч не спав. Настя не давала йому спати; вона стояла у його перед очима, всміхалася, очима говорила, дратувала його, а він ніяк не набереться відваги! Насилу вже перед світом задрімав Єлисей. І тут знов наснилася йому Настя: привиділося йому, що вона стоїть на рушничку з кимсь. Єлисей хоче вгадати, з ким — придивляється й пізнає, що то Олешко!

— Не буде сього, ні во-вік не буде, не попущу! — скрикнув писар, прожогом схопився з ліжка, умився, причепурився й побіг до Коломійця.

Ілля був у школі, Настя на базарі… І тут невдача! — мовив собі писар і побіг на базар.

— Куди се так? — спитався у його Гречаний, стоячи біля своїх воріт.

Писар відповів якоюсь вигадкою.

— Ось нуте, лишень, заходьте ліпше до мене та поснідаємо.

Зайшли. У попаді сиділа Настя. Єлисей, як побачив її, так і занявся! Усе, шо ввижалося йому у сні, знов повстало в його думці! Він сам себе не тямив! Не йшло йому на душу снідання; зате прийшла нова світла думка:

— «От хто мене і порадить, і поможе — поможе! Дурний я, що досі не обернувся до отця Кузьми». З сим словом Єлисей налив собі другу чарку горілки, випив і мовив до попа тихенько:

— Пан-отче! Треба вам «Козарського ланка»?

Отець Кузьма аж підскочив.

— Як не треба! З думки у мене не йде: так-же вражий Олешко наче затявся.

— Ото-ж послухайте мене — будьмо сватами: вам кортить ланок Олешків, а мене господь бог привернув до Коломійцівни. Висватайте за мене Настю — ваш ланок буде!

— Як-же се ви вчините? — спитався Кузьма.

— Вже я про те знаю.

— Так не можна, треба щоб і я знав, а то я вам висватаю, а ви й забудете про ланок.

— Убий мене бог, не забуду! Аби Настя моя була, ланок — ваш… Мало сього, от ще вам п'ятдесят рублів за сватання, п'ятдесят — за повінчання… Берете?

— Я з дорогою душею, — відповів Кузьма, дякуючи в душі богові і всім святим угодникам, що посилають до його таку благодать.

— Коли-ж ви? — питався писар.

— Я хоч і сьогодні, та тільки як-би ви мене запевнили за ланок… Олешко не продасть…

— Продасть! Ми так прикрутимо його, що продасть… Ми не будемо панькатися з ним та могоричити так, як Мошко; ми так зробимо, що мусить продати…

— Як же се ви так?

— Тоді побачите.

— А нуте-бо скажіть, щоб не кортіло.

— Громада вся проти його; старшина давно гострить на його зуби, а я вже зумію підвести Олешка, тільки тут треба, щоб і ви помогли…

— Авже-ж поможу…

— Не велика там і поміч: аби написали до благочинного та до справника, що Олешко баламутить людей…

— Що-ж, се правда; я давно остерегаю Передерія, що в Олешка недобрий дух проти начальства.

— Отож-то й воно… Так ми його теє… а вже-ж ланка з собою не забере… Нуте-ж, тепер помолимося богові та й ідіть сватом.

— Готов, готов!

Увечері того-ж самого дня отець Кузьма лебезував коло Насті, сватаючи її за Єлисея. У Насті й на думці не було зробитися писарихою. Одначе вона не відважилася дати прямого гарбуза, а мовила, що нема в неї думки виходити заміж, доки бурлакуватиме Ілля.

Гречаний сього не сподівався. Така близька, така, здавалося, вірна надія і на ланок, і на сто рублів так швидко зникла!... Вернувшись до господи, він застав Єлисея.

— По вас бачу, що нема удачі… — мовив Єлисей.

— Неможна сього сказати, — відповів Гречаним: — не дала ні одказу, ні приказу… сказала: «подумаю».

Єлисей похнюпився й кілька хвилин сидів мовчки, наче хмарою обгорнений. А Гречаний тим часом ходив по хаті і скуб свою бороду. По очах його знати було, що він щось пильно мізкує. Нарешті він підійшов до писаря, ласкаво вдарив його долонею по плечі й мовив:

— Не журись, Єлисей Савич! Я певний, що можна справу налагодити на твою руч… Настя тебе не втече… Мені здається, що вона й тепер-би згодилася, та якась тут з боку притика є…

— Яка-ж би се? — спитався писар і погляд його трохи повеселішав.

— Вгадай.

— Не вгадаю.

— Закохана вона… та чи знаєш у кого?  — в Олешка.

У писаря аж ноги зомліли.

XII.

За кілька днів Олешко зайшов до Коломійця. Таким сумним і суворим ніколи ще Ілля не бачив його.

— Прийшов поздоровити вас. — мовив він якось понуро.

— З чим добрим? — спитався Ілля.

— З тим, що старостів відбули.

— Ви се як знаєте? — здивувалася Настя: — сорока вам на хвості принесла?

— Ні, не сорока, а Мошко. Мошко все знає. Мошко факторує в попа, могоричить мене за ланок; от воно й виходить, що піп ділиться з Мошком, а Мошко зо мною…

Олешко замовк і якось незвичайно поводив навкруги очима… Згодя він мовив, наче сам до себе:

— Щастя його, що йому гарбуза дали, а то-б… тямив-би він… Я-б йому ребра порахував.

Коломійці промовчали на се, — чи вони не дочули, чи може й дочули, та не хотіли розводити про се річ.

Згодя Настя пішла до вечерні. Се трапилося в суботу. Наум лишився з Іллею й сидів понуро мовчки. Ілля й собі мовчав та спостерегав Наума, вгадував, чого він такий журливий, такий сумний.

— У вас, Науме, — мовив він нарешті, — щось недобре є на душі.

— Чи воно добре, чи недобре, — про те не скажу, а тільки важке; хотів-би спекатися його, скинути, та не скину… не здолію.

— Чому?

— Тому, що, бачте, сам тямлю, що селеха з куркою не спаруєш…

— Ви так чудно сьогодні манівцями говорите, що я й не розумію.

— Хотіли-б ви, щоб просто я говорив?

Олешко став проти Іллі і впився в його своїми великими, палкими, чорними очима.

Ілля не видержав того погляду, спустив очі вниз і відповів:

— Авжеж просто.

— Настю вашу хочу сватати! — от вам і просто, коли хотіли! Чи чули ви таке?

Ілля нехотя подався назад.

— Чого-ж мовчите? — сміливо якось незвичайно допитувався Наум: — Що? Нерівня? Кажіть: чи гарбуз, то й гарбуз…

Ілля не сподівався такого від Наума; ніколи про се й не гадав, ніколи з Настею про се й слова не промовив і не тямив, що відповідати. А Олешко кидав на його іскрами з очей і твердив одно:

— Кажіть, кажіть!

— Се бачте, Науме, така річ… се вже самої Насті треба спитати, се її діло.

— А ви якої думки?

— Я?

— Еге, ви?

— Що-ж я! Про мене… як знає… заміж піти не те, що кисличку покуштувати…

Наум мовчки сів на лавку. Йому здалося, що Ілля виляє, не хоче правди мовити. На серці у Наума заклекотіло почуття, похоже трохи на те, яке він почував до панів і урядників: «і в його та сама кров, ті самі нелюдські думки, і він з того-ж кодла!... Помилявся я, гадаючи инакше про його», — думав собі Олешко.

Трохи згодя він промовив до Іллі:

— Як-же буде?

— Спитайтесь у Насті…

— Добра рада, й за те спасибі… У Насті? Авже-ж… тільки самому мені боязко питатися, не відважуся, а от ви поможіть мені, спитайте у неї… Завтра, йдучи до церкви, я заверну до вас і почую ваше слово. Ви тільки скажіть їй, що я не Єлисей Савич, що без неї не буде мені життя… Прощавайте!

Наум не пішов до господи. З вечора вештався по селу, потім до півночи просидів у корчмі, хоч до чарки й не доторкався, з корчми знов тинявся до самого світу по селі й думав одно: що скаже Настя?

«Не рівня я їй, сам добре тямлю, та тямлю й те, що я її кохаю, що в бога всі люди однакові. Люди повигадували панів і мужиків, а в бога сього нічого нема; люди кажуть: «кінь з конем», — так що-ж! І в мене душа не яка, — людська; а що вона панночка… Гм! Що-ж! Що-ж і мені діяти? Хіба я винен, що вона панночка? Що моє серце покохало її? «Мужик, подумає вона, неотеса». Авжеж!... Ну, а що, як згодиться! Господи, який я тоді буду радий та щасливий…»

Ледве розвиднялося, Наум сидів вже під школою на рундуці, ждав, щоб Ілля вийшов відчиняти оконниці… Віком здавалися Наумові години того ждання.

— Нуте! — спитався він, як тільки побачив Іллю на порозі.

— Які ви ранні, — відповів Ілля.

— Сон не бере… кажіть швидче…

— Треба, сказала, підождати.

— Підождати… переговорив сумно Олешко… Довго?

— До тієї осени, хоч до Покрови…

— До Покрови не близько…

З цим словом Наум рушив до церкви. Усю службу він простояв наче несамовитий: не то що не міг молитися, а навіть рука ні разу не знялася положити хрест. Як ввійшов у церкву, то вставив очі в образ Христа, розп'ятого на хресті, так до кінця служби й не зводив їх, тільки зітхав глибоко.

— Чого се, Науме, ти такий смутний? — мовив до Олешка Сластьон, виходячи з церкви.

— Геть к бісу, ідоле!! — гримнув на його Олешко й почвалав своєю стежкою до господи.

XIII.

Наступили різдвяні свята.

Єлисей Савич хоч і не відав, що Олешко сватався до Насті, та він був певний, що Настя кохає Наума і через те дала йому гарбуза. У його цвяшком засіла в голові думка спекатися Олешка, і він усі свята тільки те й робив, що, гостюючи то в Сластьона, то в Охріма, то в кого иншого, баламутив громадян проти Олешка й вигадував на його нісенітницю.

На другий день водохрищ зібралася громада перевірити своїх збірщиків і касу, кого зсадити, кого наново обібрати.

Олешко, йдучи на громаду, зайшов до Мошка. За третьою чаркою Мошко не втерпів, щоб не зняти річ про «Козарський ланок».

— Чи знаєш, Мошку, що я тобі скажу, — мовив Олешко.

— Н-ну, почую.

— Слухай-же мого останнього слова.

— Н-у, н-у…

— Не нукай, вражий сину, а то я як нукну тебе отсією пляшкою по голові, так або пляшка, або твоя голова надвоє!

— Який ти, Науме, сьогодні, ой вай! — мабуть лівшою встав.

— Надопік ти мені отим ланком, так що примів-би, межи вічі тобі плюнув…

— Пфе! Який ти!... Пфе!

— Ось слухай, доки я не пфекнув тебе: щоб ти мені до самої Покрови жадним словом і не згадав про той ланок. На Покрову я сам тобі скажу. Чуєш? Не доведи-ж тебе господи хоч одним словом нагадати мені до того часу! Я тебе тоді, як те кошеня задушу! Чуєш?

Мошко глянув на Олешка і спостеріг, що він не шуткома веде річ.

— Нехай і до Покрови… я мовчатиму, аби ви — аби Єлисей Савич не перебив… він теж…

— А що він?

— Хоче ланок придбати.

— Ось йому що покажи! — Олешко скрутив дулю.

— Він не для себе, він для Гречаного, за те, щоб висватав йому Коломійцівну…

Олешко не всидів на лаві, схопився і швидче побіг з корчми.

— Так отак ти… моїм добром поступаєшся проти мене моєму ворогові… — Олешко скреготів зубами гірш, ніж рипів у його під чобітьми сніг.

Збентежений, обурений прийшов Олешко на громаду. Хто-б глянув тоді на його, спостеріг-би, що в душі у його полум'ям палає, що він у ту годину — сам не свій.

На громаді як на те-ж повстала колотнеча. Рахунки збірщиків викликали нарікання кількох громадян. За збірщиків вступився Передерій, за громадян Олешко. Передерій слово — Олешко йому десять.

— Та вгамуйся ти, удоде смердячий! — гримнув старшина на Олешка.

— Вгамуйся сам, шершень рудий!

— Отсе так! Отсе славно! Отсе так на старшину!  — лебезував Сластьон.

— Се так на царське начальство! — озвався писар.

— Се так на мене! — гукнув Передерій.

— Та як-же се він смів так на начальство!

— Ах він чортів кришеник!

— Ах він бунтівник! Баламут!

Велика більшість громади так і накинулась на Олешка, більш усіх лізли осою на його Сластьон, Єлисей та збірщики. Громада забула про рахунки, а збірщики тому й раді і пильнували ще більш розводити огню, більш цькувати Олешка.

— Сього у нас зроду-віку не чувано, не видано, щоб хто отаке на начальство! — гомонів писар.

— Треба йому заціпити рота.

— Авжеж, треба!

— Як-же так можна!

— Ти чого стаєш на диби! — спитався Олешко у Сластьона, — хочеш покривати мошенство? Свого тобі мало?... Га? — Олешко так зблизився до Сластьона і таким хижим звірем дивився на його, що той подався швидче назад.

— Чого тікаєш? — гукнув на його Олешко. — Правди боїшся!...

— Плюю на твою правду!

— Плюєш! Так ось-же тобі, на!

З сим словом Наум на повен рот плюнув межи очі Сластьонові, насунув шапку й повагом пішов до господи.

— Протестуюся, громадо! Протестуюся!  — гукав Сластьон: — такого мені зроду-віку не траплялося! З земцями, з великими панами, з губернатором говорив, а ніхто мені в вічі не плював! Люди добрі, заступіться-ж за мене. Згляньтесь на мою наругу!...

Люди добрі загуділи, наче рій чмелів коло дупла.

— Сього так не можна!

— Не можна! Не можна!

— Під арешт Олешка, в холодну!

— Під різки його!

— Засипать йому березової каші, такої, щоб аж ногами вкрився!

— Хлосту йому, хлосту!

Писар, помітивши, що громада добре вже нашпигована проти Олешка, мовив:

— Ось цитьте, люди добрі, та послухайте, що старшина казатиме.

— Добре, добре, нехай каже.

— По-моєму, тут хлости мало, — мовив Передерій.

— Мало! мало! — гули громадяни.

— Він показав зневагу громаді.

— Правда, правда!

— Він мене образив! — мовив Передерій.

— Старшину образив, а старшина, ви знаєте, царське начальство, — додав писар.

— Він у нас баламут, людей бунтує! ось нехай Єлисей Савич виложить вам усе те, що в його списано про Олешка, — мовив старшина.

— Нехай, нехай.

Писар витяг з-за пазухи папір і став вичитувати Олешкові «провинності»: чого там тільки не стояло! — зневага громади, неслухняність, непокірливість, баламучення проти урядників, нехтування начальства!.. Все те було списано правничою мовою російських канцеляристів. Громада слухала, нічогісінько не розуміла; одначе вслід за Сластьоном чутно було голоси громади:

— Так, так! Правда!

— Що-ж йому за се? — спитався Передерій, коли писар скінчив читати.

— Що-ж йому? Коли, кажете, хлости мало, нехай ще поставить він на громаду відер двоє горілки, — радив дід Охрім.

— Ні, не так! Так не можна! Олешко всім допік, — говорив Сластьон. — У його й на макове зерно нема шановання до громади…

— Се правда: несеться, наче вихор поверх дерева,  — додав дід Семен.

— Треба його приборкати, спинити, а чим його спиниш, такого голінного? До його ні лайка, ні бійка не пристане. Нам треба його спекатися, відцуратися від його, — мовив Передерій.

— Пора! Давно пора!

— Як-же його спекатися? — спитався хтось з громадян.

— Вже не як, по-закону треба, — відповів старшина.

— Звісно, по-закону, щоб було не гріх, по-божому… а як-же там по-закону? — питався Охрім.

Писар вичитав закон. Громада тільки й зрозуміла одно слово з того закону: «Сибір».

Писар став висловлювати, що громаді закон надає право зробити приговор і заслати непотрібного громадянина на Сибір.

— Коли вже що робити, то робити раз та гаразд,  — додав писар.

— Авжеж ліпше зразу, — мовив Охрім: — відтяв зразу і квит! А то воловодься з ним!

— На Сибір його!

— І моя така думка, — промовив Передерій, — але воля громади.

— На Сибір! — гукнуло кілька голосів.

— Тривайте, люди добрі! — озвався Наумів приятель Василь Коряк. — Сибір ніде не дінеться, не провалиться. Треба по-божому. За що Олешка на Сибір? — ні душогубства, ні розбишацтва, ні крадіжки за ним нема.

— Се правда, — озвався навіть дід Семен: — сього гріх на його сказати.

— Єсть за ним ще гірше: царське начальство нехтує, — мовив писар.

— На Сибір! на Сибір його!

— Не треба, не треба!

— Шкода чоловіка…

— Кому шкода його — нехай сам за ним мандрує, — мовив писар.

— Та за що-ж?

— За що? Не чув ти хіба? — проти царського начальства йде! Він гірш душогуба! — твердив Передерій.

— На Сибір! На Сибір його!

— Пишіть приговор, усі руки дамо, щоб його на Сибір.

— Ні, брехня! Не всі! Я гріха на свою душу не візьму, руки не дам.

— І я не дам.

— І я не дам!

— Еге, так се, значить, і ви однієї з Олешком думки! — промовив писар. — Ану, виходь на бік, хто руки не дасть! Побачимо, хто там проти царських законів, значить і проти самого царя…

Остання писарева грізьба уцілила в свою мету: ніхто не відважився вийти на бік. Одначе змагання довго ще стояло. Нарешті, громада розійшлася, сказавши, щоб писар написав громадський присуд, аби запроторити Наума на Сибір.

XIV.

На такий присуд громади Олешко ніколи не сподівався; почувши про його, він спершу не няв віри. — «Що-ж я такого вчинив, за що-б мене в Сибір? — питався він сам у себе. — Яка за мною провинність? Що я кому заподіяв лихого? Хіба що пильнував про громадське добро? Хіба що сперечався з Сластьоном? Заступався за людей, не давав кривдити, та не згодився продати попові свій предківський ланок? Так отсе така правда на світі! А ще кажуть: правда є!.. І той самий Гречаний напучує: «Живи по правді». От тобі й правда! А може і я не по правді жив?»

Олешко починав сповідатися перед власним сумлінням: нишпорив у себе в душі, силкувався знайти там що таке, що-б вимагало на його такої нелюдської кари. Не знаходив нічого.

— Та що-ж діяти? Чи вже-ж отак живцем і пропасти, віддати себе кровопивцям на поталу, та й мандрувати на Сибір? Мабуть-же можна поборюкатися ще? Мабуть, і для них закон є? Повинен бути…

Олешко йшов на пораду до Іллі.

Коломійця глибоко вразила звістка про Наумову пригоду.

«Треба запомогти людині, треба вжити всіх засобів і скасувати сей нелюдський присуд» — думав собі Коломієць і не тямив з якого боку зайти. — «Почну з попа», — думав він: «піп приятелює і з старшиною і з писарем, а писар тут усім орудує».

Ілля вдався до Гречаного заступником за Наума.

— Я в такі справи не втручаюся, — відповів о. Кузьма Коломійцеві: — як собі знає громада, а моя хата з краю. І мені, по-християнству, шкода Олешка, велика шкода, та що-ж я вдію! Коли-б було знаття, та ще заздалегідь, то можна-б декому й мовити, а тепер вже приговор…

— Та приговор ще не написаний, а хоч-би й написаний був, то громада має право сама його скасувати, наче його й не було, — мовив Ілля.

— Про се не скажу, не темлю, се річ правнича, а не духовна. Як собі громада хоче; її сила, її й воля, нам, духовним, не можна в такі справи вмішуватися… Та й вам не радив-би; проти громади змагатися не годиться… Нехай вже як бог дасть, так і йде воно, а я молитимуся за Наума.

— На бога надійся, кажуть люди, та й сам не плошай, — мовив Ілля, — що бог, то бог, а що люди — то люди. Треба, пан-отче, запомогти Олешкові… запоможіть!

— Чим-же я запоможу? — питався Гречаний, зложивши навхрест руки і дивлячись ласкавим привітним поглядом на Іллю.

— Ви сказали-б писареві…

— Не послухає: се вам самим ліпше сказати йому; вас він швидше послухає, та ще особливо, коли-б ваша сестриця…

— Ні вже, — перебив Ілля, — годі сюди сестру вмішувати.

— А писар певно-б послухався її, — напучував Іллю Гречаний.

Похнюпившись, пішов Ілля до писаря.

— Я з дорогою душею; я радніший-би, — лебезував Єлисей Савич. — Та що-ж я вдію! Сами тямите, що я тут нічого, п'яте колесо до воза; моє діло писарське; шо громада скаже, те я напишу… А громада уся до одного чоловіка на диби стає проти Олешка, — усім він увірився… до всього він лізе, усе ганьбить; старіших людей нехтує, зневажає…

— Так за се на Сибір?

— Звісно, занадто вже; та бачите, коли-б не такий час… тепер аби що хто трохи проти начальства зараз його і в лабет… бачте, велено стерегтись, щоб ніхто проти начальства ні слова не смів; щоб, бачите, духу неслухняности ніде й не пахло.

— Значить, погибати Наумові?..

— Як бог та начальство… їх воля… Ми пошлемо свій приговор до повітового начальника, а звідтам піде у губернію; може там і не затвердять нашого приговору… та ще коли-б зумів Олешко підмазати… Тільки — ви йому не кажіть, шо се від мене чули… се для вас тільки… Я вас поважаю, і серце в мене не лихе, і бога в душі маю. Рад запомогти, та нічим. А коли в Наума єсть чим підмазати…

— Де в його ті гроші!

— Нема… звісно… а вже-ж і без грошей не вдіє нічого; хто маже — той і їде. Не штука й на гроші розжитися: у його єсть нивка, поміж з поповою, — нехай її по-боку, та й теє… Вже-ж душа миліша, ніж нива; а отець Кузьма добре-б заплатив за неї.

Ні з чим вернувся Ілля від писаря, а Олешко, довідавшись про його розмову, мовив:

— Ні вже! Сього не буде! Піду на Сибір, а попові не поступлюсь ланком.

— Вже-ж я не правник, — мовив Ілля, — а маю надію на бога, то коли не в повітовому, так у губерському місті, а відкинуть присуд громади!

Ілля сів і написав Олешкові, як сам умів, скаргу на громадський присуд.

Час ішов. В Горбанівці усі були певні, що Олешкові не втекти вже від Сибіру.

— Отак, ні-за-що, ні-про-що загине чоловік! — балакали проміж себе молоді громадяни.

— Говорили-ж! Чиста напасть! На Сибір — за що? Глум сказати: значить, що-б не говорив Сластьон, що-б не робили наші волосні урядники, а ти собі мовчи, рота проти них не роззявляй… Се-ж до того йде, що скоро нікому життя не стане.

— Прямо що так, чисто — хоч спродуйся, та виходь на Кубань, або на Амур…

— Далекий край…

— Авжеж далекий, та й тут-же вони, отті сіпаки, заїдять ваші голови.

— Тепер за їх усі… в кого кешеня повна, тому все можна, а наш брат хоч умирай… де та в бога правда…

— В кешені, брате, захована.

А Сластьон тим часом ще більш набирався сили. Пригода з Олешком, немов важким каменем, придавила усіх молодших громадян: кожен став остерегатися на громаді проти Сластьона та проти старшини й писаря. Люди то були несміливі, а то наче їм заціпило.

Час ішов.

В повіті затвердили громадський присуд і послали в губернію.

— Довго щось нема нічого з губернії, — говорив отець Кузьма писареві.

— Прийде! Хіба в них там тільки й діла, що про Олешка… прийде: буде по-нашому… я певний — коли в повітовому місті за нас, то і в губернії.

— Повинно-б так… Сластьон хвалився, шо він і там дещо… теє…

— Хвалився й мені…

XV.

Прийшла весна. Весняне тепло пригріло і горбанівців; вигнало їх на поле. Ожила рослина, ожили й люди. Орали, сіяли, сподівалися, що літо полатає ті дірки, яких наробила довга, голодна й холодна зима.

— Добра корівчина була в мене, та не догодував до весни, нічим було, — говорив один, — мусів продати… За безцінь взяв Мошко.

— А в мене яких пару назимків Сластьон забрав за те, що дав топлива та борошна. Тепер-би, кому й не треба, за тих назимків дав-би сорок рублів, а він за десять придбав… клята його душа.

— Збувся і я телиці.

— А я лошиці.

— Що лошиці! Лошиця річ наживна, а он Петро Хрущ трьох дітей збувся: ми думали, з якого недугу вони повмирали, а лікар, як подивився — каже з голоду…

— Авжеж з голоду, се я без лікаря тямлю, бо знаю, що в Хруща з самої масниці не стало хліба, цілий піст сиділа сем'я над самою картоплею; і то ще добре, що піп зглянувся, та на відробіток дав.

— Спасена душа наш отець Кузьма: мені зарадив чотири мірки картоплі, щоб літом поставив йому за те чотирьох женців… Воно-б і нічого, хоч трохи й сутяжно, та недобре те, що як перебрала молодиця ту картоплю, так половина одійшла гнилої… «Не моя вина, — каже отець Кузьма: — я її не гноїв, сама погнила».

— Авжеж сама…

— Еге, сама, а ти за гнилу картоплю постачай йому женців, та ще й мовчи.

— Авже-ж мовчи, а то буде те, що з Олешком.

— Пропаде Олешко, знівечать чоловіка.

— Вже його й так знівечили, став він на себе непохожий: сновигає, немов непритаманний…

— Сновигатимеш, коли знатимеш, що не сьогодні, завтра тебе в путо, та й поженуть з душогубами і з злодіями.

— Великий гріх взяла наша громада на душу…

— І нащо ми приставали на той присуд? Шкода!

— Говори-ж, коли-ж страшно й не пристати. Що, коли-б не пристали — де-б тепер ми добули на насіння ячменю та гречки, як не в Сластьона! Хто-б нам дав випасів, як не він?

— Звісно, ніхто-б; бо він побрав в оренду і панські й казьонні землі; його сила: не схоче й не дасть… Де тоді пастимеш скотину, — хіба на току?

— Та воно так, та й за Олешка гріх…

— Бог простить! Отець Кузьма відмолить нас… сам він радив…

Одначе-ж не сталося так, як сподівалися Горбанівці.

Одного дня писар, вернувшись з міста, прийшов до Іллі: по виду було знати, що Єлисей Савич вдає з себе веселого чоловіка, а що на душі у його якась хмара.

— Добру новину привіз я з міста, — мовив він до Іллі.

— Кажіть.

— Олешко виграв справу.

— Як?

— В губернії не затвердили нашого присуду, сказали: ні-за-що. Се таки правда, що ні-за-що було; я й тоді казав, та мене не послухали.

— Знає про це Олешко?

— Зараз я звістив його: дивна річ, і не зрадів чоловік, та ще якось скоса, вороже подивився на мене. Наче я в чому винен був; моє діло писарське… отець Кузьма та Сластьон мутили проти його.

XVI.

Коли чиї найбільш пішли тепер прахом мрії й надії, так іменно попові: ланок — немов той в'юн — винирнув у його з-під рук. А був він так близько! Тільки Олешка на Сибір — і «Казарський ланок» у Кузьминих руках. Отже ота губернія вирвала у Кузьми з рук ланок. «Та ще тепер і Олешко, — думав собі Гречаний — набереться смілости, ще більш глумитиметься з людей». У голові Гречаного повстали роєм нові думки:

— Се все так винирнув Коломієць, — говорив він Передерієві: — він поглумився з нас; у його там в губернії якась рука є, він вступився за Наума. А чи тямиш ти з якої речи?

— Одним миром мазані, — відповів Передерій.

— Усі ми одним миром мазані, та не всі-ж такі баламути. Я тобі давно кажу: треба стерегтися того духу…

— Та й стережемося.

— Не бачу сього я: як се «стережемося», коли Коломієць пускає між людей той дух.

— Може й так.

— Не може, а певне, що так. Раджу тобі пильнувати ліпше та прислухатись, присочити, чому напучує Коломієць людей? Чого у його цілу зиму збиралися парубки в школі по вечорах?

— Не самі парубки! ходили й жонаті, навіть і я раз заходив; книжки він читав, а люди слухали.

— Еге, книжки, а які книжки?

— Про те не скажу! При мені щось про жука читав, та я гаразд не розібрав, що він там про його твердив… а більш не знаю що.

— А я знаю…

Небавом отець Кузьма поїхав до повітового міста; якась там у його справа була і до благочинного, і до справника, і до інспектора народніх шкіл.

А тижнів за два приїхав у Горбанівку справник розпитувати, нащо Коломієць збирав у школу дорослих людей і про що розмовляв з ними?

Саме на Тройцю прийшов до Коломійця приказ переноситься в инше село.

— Що воно за морока отсе? — думав собі Коломієць, — за що земці не злюбили мене? За що другим вже рік туряють мене з села в село?

Так-би ніхто й не тямив причини, коли-б попадя не проговорилася Насті, та не натякнула, що не слід Іллі вступатися за Олешка.

— Так се нам за те? — спиталася Настя.

— Авжеж за те; се я запевне відаю від самого інспектора.

Небавом, як скінчився в школі іспит, Коломійці рушили з Горбанівки.

Олешко, провівши їх, вернувся до корчми.

— Давай, Мошку, чвертку! — мовив Наум, і, взявши повну шклянку горілки, проковтнув її одним заходом.

— Ну, Мошку! — мовив Наум. — Не забув про нашу умову?

У Мошка аж очі заблищали.

— До Покрови ще далеко, — відповів жид.

— Не твоє діло; не ти змилив слово, я. Купуй тепер і ланок, і ґрунт, і хату!

Мошко не зразу поняв віри; йому здавалося, чи не причувається йому Олешків голос.

— Ви шуткома? — спитався він у Наума.

— Не до того мені, щоб шуткувати! — кажу купуй.

З'єдналися…

Олешкова земля була предківська, козача, і по-закону йому не можна було її прямо продавати нікому, опріч козакові. Але на се є об'їздки… Мошко взяв з Наума не купчу, а векселі… Олешкові землі пішли на ліцитацію… Купив їх Мошко за свої векселі…

XVII.

З того самого дня, як Олешко, взявши з Мошка гроші, невідомо куди зник з Горбанівки, минуло більш року…

«Казарський ланок» опинився в руках Гречаного.

Там, де була Наумова хата, виросла добра Моткова корчма.

Про Олешка якось забулив Горбанівці; ніхто не відав, де він дівся; не було про його ні слуху, ні вісти. Хіба коли-неколи на громаді, як вже почне Сластьон вельми цупко тягти з громади, то дехто з молодих стиха промовить: «Нема Олешка! Що-б то він заспівав, коли-б був отаке почув».

Не було в Горбанівці ні сварки на громаді, ні лайки! Тихо і спокійно йшло життя в громаді. Село, бачте, спекалося «баламута» Олешка…

На Кузьму-Дем'яна Гречаний що-року справляв свої іменини. Тут вже на обіді у його благочинний, і справник, і становий, і инше таке «начальство».

Торік на Кузьму-Дем'яна день винявся гарний, хоч і холодний, — мороз був, — зате ясний. Сонечко підбилося вже геть високо й так привітно дивилося на Горбанівку, наче ніжна мата на своїх коханих діток. Задзвонили до служби. В сей день отець Кузьма забороняв людям робити і кілька вже років Горбанівці святкують сей день, наче яке урочисте свято.

Люди зібралися до церкви. Правив благочинний з отцем Кузьмою. Тільки що почали «Іже херувими», як на дзвініці ударено на ґвалт.

— Пожежа! пожежа! — загомоніли люди і раптом кинулися з церкви.

У попа на дворі горіла комора. Поломення шугало через двір прямо на будинок.

— Рятуйте, рятуйте! — голосила несамовито попадя! — біжіть, хто в бога вірує, до отця Кузьми, нехай швидче ключі несе, у його ключі від усіх комір, скринь і комодів!..

А в церкві, опріч благочинного та Гречаного, не зісталося нікогісенько, бо навіть і диякон і дяк лишили службу божу й побігли на пожежу. Попам не вільно було вийти з церкви, доки не скінчать службу. Вони й не правили, а тільки якось нервово шепотіли слова.

— Пан-отче! давайте ключі швидче, у вас горить! — промовив до отця Кузьми титар, вбігши у вівтар… комора горить, на будинок так і пре.

Не дожидаючи відповіди, титар дістав ключі з кешені попової ряси, що висіла на кілочку у паламарні, і прожогом побіг з церкви.

Отець Кузьма й не стямився, — затрусився й снопом гепнувся на долівку…

На попівському дворі страшенно гоготіло полум'я. Огонь з комори перекинуло на стіг сіна. Чорний густий дим закрив сонце… Попадя здіймала до бога руки й невимовно голосила, аж квиліла, люди кричали, коні в стайнях іржали, воли, корови, назимки ревіли, немов скажені… Люди, немов та комашня, снували то в будинок, то з будинку, виносячи усе, що попало на очі. Покрівля на коморі впала на стелю і разом з нею провалилася в комору.

— Ха, ха, ха! — реготався хтось у клуні й плескав у долоні. Аж ось ворота з клуні відчинилися, на порозі стояв Олешко…

— Олешко! Олешко Наум! звідкіля ти взявся?! — дивувалися люди й на якийсь час забули й про пожежу.

— З неба впав, дурні! Ха, ха, ха!

Олешко реготався несамовито й плескав у долоні.

— Добре горить! важно горить! Ха, ха, ха! Є де руки погріти! Ха, ха, ха! Є де люльку запалити! А що, добре? чи й мій ланок тут згорить? Ха, ха, ха! А Настя де? де Настя? Отам? там?..

Олешко вказав на стіг сіна, що вже палав навкруги, розігнався, що сили було, й плигнув в огонь.

За годину витягли вже мертве, обгоріле Олешкове тіло.

17–29. IV. 1885.

---

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.