Вибрані твори (Кониський, 1927)/1/У тісної баби
| ◀ Козарський ланок | Вибрані твори. Кн. I У тісної баби |
Дід Євмен ▶ |
|
|
На другий день Водохреща, — саме, значить, на Івана Хрестителя, — сижу я собі самотою на хуторі, так мені самотному і сумно, й нудно, і журливо, — й не сказати як. Ума не приберу, ради собі не дам, що робити, ні до чого руки не здіймаються, наче я охляв. Хоч би вмів стріляти, то-б скинув рушницю на плечі, хортів на смик, та на полювання: чи вбив-би якого дурного зайця, чи ні, а нудьгу може-б і розвіяв по снігу; так наче на те-ж страшно мені й доторкнутися до рушниці. Пішов би так собі повештатись по надвір'ю, так фуґа-ж така курить, що й світу божого не видно… «Ану, думаю собі, кликну Опанаса, та з ним в юрдон. Зазирнув до пекарні, аж Опанас на припічку хропе; шкода куйовдити чоловіка, нехай спочине… Сів я собі під вікном, тарабаню пучками по шибці, а на душі густим очеретом так і встають споминки колишнього: от і мій вік за водою вже втік, прожив я його… Ба, коли-б то прожив, а то проблукав по всіх усюдах і ніде не залишив сліду; хоч-би тобі на макове зерно що зробив з того, що за-молоду мізкував, чого сподівався. Анічогісенько… Тим-то журба, злигавшись з нудьгою, і напосілись тепер і гноблять мене, їздять обидві по мені верхи. Що-б було мені хоч Опанаса послухатись, та літ тому двадцять назад побратися з ким: досі які-б у мене діти були! Онуків би тішив, а то нудьгу тішу-годую, журбу сповиваю, сум колишу, та бог-зна — колишнії случаї в своїй душі перебираю…
Тяжко…Годі! Сижу і нічогісенько не жду… Тільки тепер і мого, що сльоза за сльозою плине… та що з того?! Не виплачеш сльозами долі-волі, — се я добре тямлю, одначе не маю волі спинити сльозу, нехай плине.
Сумую, сумую… Хоч-би яку людину принесло, розважила-б. Думаю так, а згодя чую — сані на дворі риплять, до рундучка під'їхали й стали; бачу — хтось двоє з саней злізло, йде в сіни.
«Еге, думаю: се чи не попи з кропилом?»…
Чую, гомонять у сінях…
— Коли-б же нам отут не заблудить; я зроду вперше тут, а дверей аж троє, — от ти й вгадуй, в які! Кажи, Трохиме, в які?
— Тривай з дверима, не втечуть; треба спершу обтруситься, хата не льодовня, не годиться снігу наносити. Ось ну, Петре, ти мене, а я тебе…
— Ні, се не попи, думаю я собі: хто-ж би се? Прислухаюсь: голос наче й по-знаку, та не вгадаю.
— Добрий вечір вам у хату! З новим роком! чи пізнаєте, Якове?
Глянув я: — ба, ба! ще-б не пізнати! Трохим Шморгун та Петро Моргун!
— Вони сами.
— Живі, здорові — ваші голови! Чи вас хвищею сюди занесло, чи тихим духом прикотило?
Кажу отсе, а сам думаю: «Змилувалася доля надо мною, послала людей розважити мене самотнього»; і такий я радий…
— Сідайте-ж, люди добрі, сідайте! отут, біля грубки, або хоч на лежанці, тепліше буде. Сідайте, голуб'ята! грійтесь, певно перемерзли?
— Таки не без того: мороз то не геть великий, так-же вітер такий гострий, так наче ножем ріже, по-за шкурою проймає. Та ще й зверху наче з рукава сипле, аж коні стають: вже на що моя мишаста, хоч-би й під генерала; а й вона, бідолашна, біжить, біжить, та тиць і стане…
— Забивна путь, що й казати, — додає Петро услід Трохима, — замети навергало такі, що инде врівень з стріхою…
Сіли, нагрілись, балакаємо потроху, се та те…
— Виходить, — кажу я, — Трохиме, що й у вас на селі не гаразд стає, не з медом.
— Який-же там гаразд! про гаразд нам вже й не сниться, хоч-би спокій кублився, а то таке завелося, таке, що й не вимовити!
— Таки-так, — вставляє й Петро своє слово, — і де се таке видано, де таке чувано, як у нас сталося? Син батька в острог засадив!
— Та ще за що засадив! — мовив Трохим, — нехай би вже за душогубство, чи за крадіжку, чи за яке инше злочинство, а то глум і сором промовити: з зажерливости, за гроші… А вже-ж ті кляті гроші, якого тільки лиха вони не коять!.. Дожились, бий його сила небесна! У батька син з рота рве! отаке! — Трохим зціпив зуби і трохи помовчав, потім і каже: — І що-б воно було, коли-б на світі грошей не було?
— Певно, що може-б злиднів не було і сліз людських поменшало-б, — відповів Петро.
— Коли-б моя сила та воля, — мовив Трохим, — я-б зараз усі гроші, які є на світі — геть, по-боку! а натомісць — міньбу: ти мені сіль, я тобі хліба, от як! Тоді-б ніхто нікому не заздрив.
— Ні, Трохиме, — каже Петро, — як на мою думку, так не в самих грошах уся сила: що гроші, то гроші, а що таки і людська вдача. Забісовані люди стали, все йому мало свого: за щелепами своє не поміститься, а до чужого куска квапиться… А тут ще й гаспидські брехунці розплодилися…
— Еге-ж! воно й є, і брехунці додають, і ніхто, як брехунець, і нас під таку хвищу випер. Ми до тебе, Якове від цілої громади, як до батька: дай раду й пораду: брехунець нас знесилює; вигадав гратись у «тісної баби», та таке витворяє — хоч ляж та й плач. Першим словом повідай нам, Якове, хто вигадав брехунців? — питається у мене Трохим.
— Себ-то адвокатів? Вони по закону.
— Се ми й сами тямимо, що адвокатів прописано по закону, та то инша річ: адвокати — ті, що з срібними вінчиками біля серця, вони при суді, а брехунці по селах людей баламутять та обдурюють… Хіба се по закону? Я чоловік і неписьменний, а міркую собі, що брехунці не по закону: нащо вони? Жили ми без них і гаразд було. На бісового батька вони нам? У нас і без них є кому брехати: Варка Тирлиха та Маруся Рокитна, як порозсупонюють свої ханьки, так за день не переслухаєш їх брехень. Ти, Якове, навчи нас: чи можна нам без брехунця?
— На се людям добра воля, примусу жодного ні від кого нема, — відповів я.
— От бач, Петро, бач! Хіба на моє не виходить, а ти не няв віри. Ну, добре! А нічого нам не буде за те, як ми свого брехунця на копильчаках та в замет за село? — питається Трохим, пильно вставивши на мене свої палкі очі.
— Себ-то як? силоміць, чи що? — питаю я.
— Ні, ні! нащо силоміць? Се-б то ми й самі зуміли, не велика мудрація, а ми бажаємо по-закону, по-людськи, любенько спекатись його. От ти й порадь нас.
— Гм! се не аби-яка річ! — кажу я, — та тривайте лишень, я гаразд не розберу, чого вам треба? Про якого се ви брехунця? що він вам таке заподіяв?
— Таки ти, Трохиме, — мовив Петро, — трохи поперед возу забіг; ти-б узяв та все по порядку, щоб воно було мов на долоні.
— А вже-ж не як, я й сам так думав, а ти взяв та й перебив. Ось мовчи ти, а я казатиму. Бач, Якове, ось воно як сталося: узяв вражий син та й обідрав батька; геть чисто обідрав, наче оббілував, тоді в острог його, та ще й каже: «закон постановив». А стовма-б тебе серед шляху поставило! Сам занівечив батька, а на закон звертає…
— Так хто-ж се такий, скажи, Трохиме? — питаюсь я в його.
— Вже-ж ніхто, як отой Дмитро Пухлина.
— Не сам він, а брехунець, — знов перебив Трохима Петро.
— Вже-ж не сам… та ти, Петре, будь ласкав, не перебивай, а то ми ніколи до берега не пристанемо. Ти мовчи, Петре, нехай Яків слухає, а я почну від самого краю… Жили ми, Якове, без брехунця, а бог, хто його зна за що, взяв та й наслав на наше село оту сарану, брехунця. Ми таки самі й вигодували його на свої голови! Се я про Василя Рудого… Ти його знаєш? ні? і ліпше… нехай його добрі люди не знають. Слухай-же, як ми розжилися на того Рудого. Паламарував у нас Лука Шестопал: навряд, чи знаєш ти його, давно його кістки тліють. Та собі чоловічок був, нехай вже царствує: ні до чобота на закаблук, ні до черевика на рант, а проте — своє діло правив: коли треба подзвонить, свічки посвітить, потушить, кадило розідме й подасть, зривався часом і поспівати на крилосі, так дяк йому не давав: бач, він голосом не вийшов, а наш дяк предучесно співав! Було, як візьме горою: «Іже херувими», та спустить «попечение», так хоч-би ти й не хтів, а зітхнеш і поклона вдариш. І голос-же в його був! неначе срібний дзвін; а в Луки вже ні: Лука було й рад-би, так не виходить у його: як заскиглить — так тебе наче серпом по серці. От зовсім наче цапиня на загаті… Хтось-то взяв та й підкинув до паламаревої хати нехрещену дитину. Лука бездітний був. Ми то, бач, і догадувалися, чий то гріх, та… не наше діло! яка-б не була мати, а не легко їй свою кров з-під серця та до чужого причілка. Наші баби почали було пащикувати, так я визвірився на їх: «Цитьте, кажу, вам яке діло? дивіться за своїми приполами, а до чужого проса не квапте носа, зась!» Вони, спасибі їм, чи злякались мене, чи так послухалися, — замовкли, не цокотіли… Узяв Шестопал ту дитину, у віру ввів, Василем охрестив, думає: яке-ж йому прозвище? Нехай, каже, Рудим росте. Справді воно таке руде, наче на цибулі лушпиння. Росте те байстря — нівроку йому. Лука його дзвонити привчає, в одного дзвона навчив, псалтир йому проказав; вже воно починало ходити по покійниках читати… Може-б Лука був і вивів його на яку добру путь, так-же смерть не дала: зимою Лука жінку поховав, а на осені й сам переставився. А те паламарча, чи хто вже воно, лишилося, немов верства на шляху: без роду, без племені, без захисту, без пристановища, та ще ніде й не приписане; наче на гріх — узяв отець Харлампій та й забувся його в метрику завести. Що нам з ним чинити? куди його привернути?.. Я до отця Харлампія:
— Візьміть хлопця.
А він мені:
— Бога бійся, чоловіче! У мене й своя з'їжа на дев'ять ротів, снаги моєї не стає, а ти ще чужого тичеш.
Я до того, до другого:
— Беріть хлопця.
Ніхто не хоче, усі цураються, усі в одно.
— У мене злидні та воно і в метрику не заведено, ще в яку халепу вскочиш. Морока мені. Ну, думаю, вже не гинути йому під тином, і в його душа не з ремінця; треба десь приткнути його. Коли, кажу, на те пішло — нехай у мене зимує, хліба не переїсть, а на весні — ми його за підпасича до громадських свиней.
Так і вчинили. Отець Харлампій трошки змагався: «Воно, каже, читати вміє, а ви його на свинопаса».
Люди на те йому й кажуть:— Одно одному не пошкодить! Он у Буханівці громадський пастух влітку товар пасе; а взимку дітвору вчить. Нехай же і в нас хоч трошки на те походитиме… Ще коли-б воно хазяйська дитина була, а то нажироване… нехай пасе.
Нехай і нехай.
Пасе Рудий перістих.
На друге літо ми його з підпасича та на пастуха, і гаразд-би. От-же ні! почали люди ремствувати.
Таке, кажуть, воно забісоване — себ-то Рудий, не вважає на те, чи порісна яка свиня, чи ні, а коли що не по його, так і глезне, чим попаде. Я покликав Рудого, любенько напучую його:
— Треба, кажу, Василю, і з скотиною по-людськи, по-хазяйськи: воно хоч і свиня, а від бога, треба чужу худібчину шанувати.
Він вирячив на мене баньки, так зневажно щось белькоче, а очі йому аж світяться, наче серед ночи у вовка. Правду сказати, рижий — чоловік хижий.
Перебули літо. Перезимувало воно, тіла набралося; то було таке миршаве, а то щоки йому як не репнуть.
На провесні взяло воно та й зґедзкалось.
— Не хочу, каже, свиней пасти; піду иншого хліба шукати. Давайте мені пачпорту.
— Іди, кажемо ми, хоч світ за очі, а пачпорта тобі у нас нема, бо ти не приписане.
Воно таке в'їдливе, сичеться!
— Чому нема? хиба я не людина?
— Людина, та не нашого звання.
— А якого-ж я звання? — гарикається воно.
— Святий тебе знає, може й ніякого.
— Де-ж мені пачпорта добути? Я хочу на Дін, у Таврію.
Ми йому, як доброму, раємо:
— Попитайся у благочинного, може він дасть, або вкаже, де тобі об'явитися треба. Куди тебе припишуть, там тобі і пачпорт буде.
Воно й повіялося з нашого села.
Чуємо з другого повіту, приняв його до себе Микита Білогруд. Сей Білогруд був колись у Манастирищі за писаря, а потім головою, та щось таке пошахрував — його й скинули. Він тоді куди діватись, взяв і записався на брехунця. Робота, бач, не важка; сказано — брехати, не ціпом махати, а зиск в неї великий. Розжився на всю губу, багатирем став, земель силу селющу надбав. Не скажу, з якої речи він приняв до себе Рудого, ще й до школи віддав.
Два роки ходило воно і вийшло таке письменне та друковане, що ну! Білогруд за якийсь там час і каже до його:
— З тебе, небоже, такий робітник, як за шага свічка, тебе й за хліб ніхто не візьме, ні до плугу ти, ні до ціпа не призвичаєний, а я от спостеріг твою вдачу і знайшов як-раз на твій копил роботу: візьмися до неї — хліб матимеш і чоловіком будеш. Я тебе законам навчу, і до всяких крючків привчу, і на адвоката виправлю. Воно й понялося; так воно за писаря правило та шахрайства і крючечки робило — доки позаторік Білогруд не прогнав його, та ще, кажуть, і межи плечі напхав…
Тоді воно, капосне, до нас на село, та й об'явилося брехунцем: у Білогруда, значить, набралося науки брехати.
Зараз з суміжних сіл обіруч до його. Почало воно і в мирового ставити, й патенту собі виправило на брехунця. Нам про те байдуже, й досі-б було байдуже, коли-б воно по-людськи жило та не скоїло такого лиха з Пухлиною.
— Чув, Якове, з Пухлиною яка пригода трапилась? — спитався у мене Трохим.
— Щось не доводилося, — мовив я.— Отсе так! — сплеснув Трохим руками, дивуючись. — Де-ж ти живеш? неначе не в нашому царстві, не в нашому государстві!
— Я, Трохиме, живу ченцем в мирі та душу спасаю.
— І ченцеві не гріх дбати про людей. Нічим, як людьми, і в гріх ввійдеш, людьми і душу спасеш! Слухай-же знов: Пухлина Іван, наш таки, козак був. От вже чоловік був — і не сказати! нехай його душа з святими приподобиться! ніхто проти його нічого лихого й на мезинну пучку не покаже: добрий та тихий такий, хоч в ухо його вбгай. Ніхто зроду-віку не чув, щоб Іван Пухлина кого покривдив, або про кого яке ледаче слово вимовив. А що за трудевник був! Зранку до ночи на ногах, не присідає. Потом та мозолями надбав собі й лугу, і поля, і левад, і лісів. Еге, надбав, та не спожив. За свою добрість довелось гірш, ніж під лісою ноги простягти… От вже святу правду сказано: «Будь гірким — сплюють, будь солодким — злижуть». Не вгодиш на людей. Занівечили людину ні за понюх табаки. Та ще хто занівечив? син! рідна дитина.
— Не сам же син, — брехунець, — перебив Петро.
— Ну-бо, Петре, вгамуйся! От не гадав; що ти такий марудний. Кажу тобі не перебивай, а ти буцім не до тебе; ніби й не чуєш, наче умисне. Вже-ж я й сам тямлю, до чого річ веду. Будь ласкав, зашморгни язик, доки я мовитиму, а замовкну, тоді розсупониш. У Пухлини був син, Дмитро: одно воно тільки й було, молодим і побрався Пухлина, а тільки й свічки й воску, що Дмитро, та й з того… у кого, кажуть, синів сім, то й доля всім, а в кого оден, та й той не ладен… Отак і в Пухлини. Віддав Іван Дмитра до школи, тут таки до нашої, до Іваницької. Взялася дитина до науки та так цупко взялася, що шпектор і напосівся на Івана: «Давай, та й давай сина до повітової школи, світу навчиться, в люди вийде». Послухався Іван. Дмитро і тут береться, прямо наче навзаводи: панські діти геть задніх пасуть, а Пухлиненко насамперед; паненята до його листочком липнуть, таке воно — все знає. Скінчило воно й повітову школу, аж чотири роки там вчилось. А куди-ж його тепер? — думає Іван: від ріллі воно вже одірвалося, треба йому де більшої стежки. Шпектор знов йому рає: «Вези до губернії, нехай учиться, в його голова не аби-яка…» — Коли-б воно не спаніло там? — каже Іван. — «Ні, чим є, тим і буде». Батькове серце й поняло віри.
І в губернії вчився Дмитро чотири роки. Чому воно там вчилося, якої премудрости набиралося — про те не скажу. Що-жнив приїздило воно до батька: такий огрядний, та чепурний, та моторний парубійка, наче вилитий, наче намальований; тільки й шкоди, що паненям визирало, зовсім не нашим духом тхне, з людей часом кепкує, проти батька губу копилить.
Батько того не помічає, не надивиться, не нарадіє. Нам збоку видно, що Дмитрик верхи їздить на батькові, а батькові те й не вдогад… На весні Іван овдовів, а на літо приїхав Дмитрик, та й вже зазимував у батька. Значить — зовсім вивчився. Старий почав був налягати, щоб воно ще йшло до науки до Київа, так де тобі!
— Не хочу, не піду, буде з мене.
І не пішло, таке забісоване! Нічого з ним батько й не вдіяв; звісно, парубка 22 літ — на налигач не візьмеш. Справив собі з батьківської кешені рушницю, хортів, живе у батька, готове їсть, п'є, байдики б'є, вередує, та полює. Коли-б на мене, Якове, я-б його знаєш, як повередував! Не подивився-б я йому в зуби, чи вони у його письменні, а першим ділом: «чти отця твого», а не кепкуй; ні, — то геть з очей. Не хоче? я-б його на черезсідельник, та до сохи. А Пухлина панькається з ним, потурає. Кажу-ж тобі: хисткий чоловік був, земля йому пером, куди хили, туди він і гнеться, наче той шелюг, а воно так не можна. Хилку лозину і снігир зігне.
Слухай-же: злигався Дмитрик з отим брехунцем Рудим: зранку до глухої ночи у Рудого: поїть його, кормить, не дихає без його, наче його хто пришив до Рудого. Я не витерпів таки і кажу якось Іванові:
— Чи таки Дмитро пара Рудому? Він чесного батька син, а то безбатченко, та ще й брехунець. Стережись, Іване! щоб часом не обув Рудий Дмитра у пришви… На моє воно й вийшло: тільки пришви на Іванів копил прийшлися.
Гуляв Дмитро, гуляв, гайсав з міста та до міста, так років з два, нагасався та до батька:
— Годі мені, тату, бурлакувати, женитимусь!
— Час добрий, синку, женися.
— Шукайте, тату, пари.
— І вже, шкода, сину! Нехай само серце знайде пару, а на мене не вповай.
— Коли так, тату, так я вже собі знайшов.
— Кого се?
— Варку Ходотиху.
— Кожум'ячишину вдову?
— Еге, — знаєте її?
— Не бачив, яка вона, а чув про неї. Хто-ж се тобі пораяв?
— Василь Рудий.
— Гарний сват… Що-ж, твоя воля, тільки пам'ятай, що в удови — два норови.
Та й більш нічого йому.
А сказати тобі, Якове, та Варка Ходотиха — молодиця, не взяв її кат! З себе чепурна, огрядна, чистючка така, наче вона не міщанка, а яка велика пані; бездітна і грошовита. Грошей — ще від батька принесла вона повен припіл, і чоловік добру торбу лишив. Чом їй не розкошувати! А тут жіноча муха залізла в ухо! Заміж, мовляв, притьмом! Убралася в червоний очіпок… Підвернувся молодий та моторний жевжик, вона й припасувала лутку до дверей… проворна баба. Трохи ніяково, що літ на десять вона переспіла Дмитрика, та йому до того — байдуже, аби гроші йому та розкоші. До грошей він і не сказати який ласий. Старий Пухлина і остерегав таки сина, казав йому: «Дивись, щоб жінчині гроші випадком не випали; не забувай, що з великих хором і миші втікають».
Не послухався, — то-б-то не Дмитрик був, щоб послухався батька!...
На самого Михайла і весілля призначили.
Напозичав Іван грошей на те весілля: у кого сотню, у кого-й дві. Вже-ж, бач, не як: щоб гучно погуляти і молодих бучно зустріти, — звісно: один тому час!
Поїхав Іван на весілля; приїздить до молодої ще зранку. Сидять, балакають; от-от би вже й до церкви рушати, а молода не починає вбиратися. Помічає Іван, що у неї наче під язиком горошина мулить; знати, що молода хоче щось говорити, та не відважиться. Він і каже до неї:
— Чи не час-би, дитино, збиратися тобі?
А вона йому на те:
— Час то час, та я маю щось вам сказати.
— Кажи, дитино!
— Не тямлю і як його: язик руба стає; не відважуся; нехай Дмитро скаже, — та з сим словом — брись з хати, а той вертопрах тоді й каже-говорить:
— Хтось нам недобрий, тату, дорогу перейшов: Варка зґедзкалася: «Не стану, каже, під вінець, доки твій батько не дасть тобі уступної на всю худобу». Я вже чого їй не казав, як не усовішував, не йметься, своє править.
— Та й годі? — питається Іван.
А воно прикинулося святим та божим.
— Мало хіба сього? — каже.
— Тільки-б і лиха, синку! Се така пригода, що від неї світ в голові не замакітриться! Я хоч зараз готов; що моє, то не чиє, як твоє. Мого віку й на гони вже чи є; з собою на той світ не понесу. Зови кого там тямущого, нехай риґують уступну.
— До нотаріуса треба.
— Ходім.
Ідуть, а Дмитро й слебезує — таке воно лукаве:
— Ви тату, тільки на землі, а ґрунт і левада нехай за вами.
— Про мене! я на все згоден, як собі хочете.
— Я, тату, нічого не хочу, се все вона коїть, — звісно, перед вінцем вередує; треба потурати, доки руки не звязані…
— Отака лукава душа! як лукавнує, а Іванові й не в тямки, який куций воду каламутить… йме він віри. А воно, бач, ніхто й наустив Варку, ніхто й пострунив її, як не Дмитрик за приводом Рудого.
Кинувся нотаріус писати: овва! не можна, закавика, та ще й не аби-яка! У плані на землю перекручено: у Івана батько був Іпат, а вийшов Ігнат, треба значить у саму палату, аж у губернію, щоб там знов обернули Ігната в Іпата. Отаке!
Дмитро тоді в сльози:
— Пропала-ж моя голова! Сорому на цілий вік не обберуся! Люди очі висміють мені; просвітку мені не буде! стидовище таке, що хоч з мосту та в воду!
Рюмає та голосить, а нотаріус і рає:
— Доки, каже, палата розвяже нам вузлик, можна лиху зарадити, можна порятувати справу векселями. — Іван і на те здався; така вже в його воскова вдача була: аби до духу, так і тане.
Взяли та й написали векселі від Івана на сина.
Написали і гаразд! Векселі справили як слід.
Живуть молоді на місті, розкошують, рутяться; ряди-в-годи і до батька навідаються; а батькові у них якось мулько… звісно, — чужа хата гірше ката. А приїдуть вони до його — він такий-же їм радий! примів-би, душу з себе виняв, та їм віддав.
Після Водохреща прийшло з Межевої палати, що нехай на плані стоїть не Ігнат, а Іпат. Зараз уступну й спорудили. Що-ж би Іванові догадатись та векселі назад забрати. Де йому! Воно й те правда: як його зневіритись в рідну дитину? тяжко! Еге! А воно саме отут занялося… сказано: не кидай іскри в попелі, сама згорить і село спалить. Вийшло таке, що і в світі не чувано й не видано… Ох, ох!
На весні перед Благовіщенням гомонять у нас на селі:
— «Варка показала приймакові двері». От тобі й на! — думаємо: не на довго свинота залізла до чужого болота! Пухлина вболіває за сином, сумує, Варку ганить: «Не вміла, каже, моєї дитини шанувати. Та дарма! я його до себе; може хоче господарювати, а я собі в просо на піч».
Ще й шуткує! Не чув старий, яка гадина крадькома лізе до його господи…
На Великдень — нова чутка: Дмитро сплюндровав батьківщину, попродав усі землі, а сам п'є — гуляє з офіцерами. А тоді саме гусари прийшли на постой.
Іван віри не йме: нехай, каже, після провід поїду, сам довідаюсь.
Поки він поїхав, аж у середу по проводах — чуємо, щось з дзвоником торохтить прямо до Пухлини в двір; бачу я: судовий пристав, я туди, цікаво… Чую: щоб ти думав? Зроду-віку не вгадаєш! Привіз пристав Іванові оповістку, щоб ставав на суд: син і невістка позивають, чому не виплачує їм своїх векселів… Бач! От як виплили ті векселі, наче олива на воді… Вони усі були на Дмитрика, а він узяв та один на жінку пережирував.
Іван і каже тоді:
— Тут щось непевне: або вони показилися, або світу преставлення не за горами вже: які їм гроші? Коли я їх брав? Се так! Славно, батька в суд! Та за що? Які то векселі? Вони, простіть на слові — тьфу! Вони замість уступної, уступну виправили, — векселям квит!
— Се вже не моє діло, — каже пристав, — моє діло доручити вам отсі оповістки, щоб на суд ставали.
— А як не стану? — питає Іван.
— Поставте за себе адвоката.
— А як і сього я не схочу?
— І так присудять…
— Платить?
— Авжеж.
— Гм! а як не схочу? Я-ж на те батько?
— Про се не скажу: порадитесь з яким адвокатом, може він відбрешеться.
Пухлина взяв ті оповістки, заскреготав зубами, та до Рудого.
А Рудий як виложив йому, що воно оті векселі і до чого вони ведуть — в Івана наче серце одірвалося, буцім хто, казав він потім мені, узяв моє серце та в розтоплену живицю вложив. Сидить він біля столу, а сльози йому кап-кап!...
Старі сльози, Якове, крий боже, які пекучі! Сидів, сидів, далі зненацька як демене кулаком об стіл, як гуконе не своїм голосом:
— На Сибір, на шибеницю піду, а свого не попущу! ні! Щоб моя кров та з мене знущалася, щоб мій син — та мене з моєї хати випер! ні во вік не попущу! Я його де зустріну — задушу; щелепи йому надвоє роздеру, сокирою голову зітну. Суди мене тоді!..
Отак розлютувався, звірем став чоловік, аж труситься, а очі аж горять… Рудий те бачить та лиса вдає, заспокоює, вболіває.
— Втихомиртесь, каже, до Сибіру далеко, обійдемось без сокири; перо гостріше сокири і ліпше ріже.Ох, боже мій, Якове! Різачка була-б попорізала його, вражого сина.
— Ми, — каже Рудий до Пухлини, — без хустки носа втремо.
Та й наустив старого повидавати векселі на віру, він, каже, проти вас три тисячі, а ми проти його тридцять; от йому і буде дуля під ніс. У мене є такі людці, що на їх, як на скелю.
Пухлині наче світ хто заслонив. Положився на Рудого, а він його й підвів під манастир.
Наробили вони векселів.
Скоро прочули про се ті люди, що давали Іванові в позичку гроші на весіллі — і ті зараз до його.
— А як-же з нами? Ми готовиком давали, плати! Се така річ — умів брати, умій вертати.
Іван і каже їм:
— Нічим вертати: або цінуйте мою леваду, або ждіть, доки сам продам.
Люди не те до його:
— Ми хіба що, щоб цінувати добро свого чоловіка! Підождемо.
Люди по-людськи, а Рудий потай Пухлини, з тими векселями, що нариговали проти Дмитрика, у суд. Суд таке діло — плати!
— Нічим!
— Коли нічим — цінувати.
Пішла сутанія.
Звелів суд Рудому обписати і поцінувати усе Іванове добро, а самого Івана… Світку наш милий!.. Кажуть: «Ти навмисне об'явився банкротом! іди-ж в острог».
Він сюди-туди, кинувся на Рудого з колодачем… Рудий в бік, а його під плечі та в острог.
Повезли!.. аж млосно, як згадаю!
Цінують леваду, двір, хату, волів, коней; усе геть-чисто поцінували, пошматували й попродали… Зруйнували чоловікове кішло й самого його навіки занівечили… Слухай, Якове, до чого воно йде. Якийсь «конкурс» спорудили, та туди Дмитрика й Рудого й посадовили орудувати. Рудий цькує, Дмитрик гавкає на батька, а «конкурс» той рве… Розшматували, розшарпали Іванову худобу, та годі до його самого, — душу з його виймати заходились. Чуємо, лагодяться його судити та на Сибір запроторити, за те, що він таку силу векселів повидавав. — Еге, чоловік у домовину дивиться, а вони на Сибір йому воза лаштують… Мордують чоловіка, а заступитися нікому.
Якось після жнив зустрів я нашого мирового суддю, питаюся у його про Йвана:
— По якому се, — кажу, — з ним таке нелюдське, невідоме?
— Не моє діло, каже, — і спасибі йому, пораяв нам вдатися до слідчого та випрохати Івана на поруки.
Вернувся я додому. Саме на першу Пречисту зібралася наша громада порадитись, кому з чим проти жука виходити. Жук такий хотів на наші ярини налетіти, а начальство, як прочуло про його гаспидську думку, зараз веліло громадам виходити проти його й нівечити.
От я тоді й кажу до громади: так і так — той жук чи прилетить ще, чи ні, а от вже настоящий шершень налетів на нас: син з батька знущається, в острог задав, ще й в Сибір похваляється, а ми мовчимо? По якому се? Оте руде щеня баламутить людей, цькує, а нам байдуже? гріха не боїмося? За що Пухлину на Сибір? Кому він що лихого заподів? Люди добрі! схаменіться!
Громада взяла моє слово до серця. Зараз покликали Рудого: усі на його мокрим рядном в один голос: «Що ти, песький сину, витворяєш? на те ми тебе вигодували, щоб людей рвав?Ганимо його, а воно — наче й не до його, ще й сміється:
— Нападіться, — каже, — на кого багатшого! — і зуби скалить.
Хтось гримнув з громади недобрим словом.
Тоді воно на дибки:
— Вам яке діло до мене! я не вашого звання, — я міщанин, а ви козаки.
— Нехай ти й не нашого звання, так наших людей з кругу сонця зводиш, наше село поганиш. Вже ніхто, як ти пострунив Дмитрика. Ти й векселі вимудрив, ти Іванові стежку до острогу протер, ти всьому лихові привід давав.
Змагається він:
— Моєї вини нема, я нічого проти закону не заподіяв; проти громади не йшов. Хіба то моя вина, що батько не зважив своєї сили, не звернув уваги на свій вік, та й ну гратися з сином «у тісної баби»? Звичайна річ — хто дужчий, той і випре. Син молодий, при здоров'ї, — він і випер…
Чи чув ти, Якове, таке? Добре випер — з рідної хати та в острог. Се, каже, «в тісної баби» гратися! га? чуєш? Добра гра, — на аркані-б він попограв!... Громада обібрала трьох чоловіка: мене, отсього Петра та Кіндрата Соху й вирядила нас визволяти Пухлину… Нам тоді наче хто памороки забив: зовсім про тебе забули… На те вже воно йшло…
Ми до слідчого:
— Добре, — каже, — можна Пухлину на поруки, аби ви застанову положили.
— Велику?
— П'ять тисячів.
— Ігі! Твоя сила, твоя воля: усе село перевішай, такої грошви не збереш… Чи не скинете чого? — благаємо слідчого.
— Не можна, не моя воля.Поставили Івана на суд, питаються:
— Яка за тобою вина?
— Велика моя вина, — каже він: — вигодував такого ледачого сина, — і вказує на Дмитрика, і він вже тут.
Присяжні й не судили його: моргнули один на одного та в один голос:
— Не виноватий Пухлина.
Суд зараз його й випустив, каже до його:
— Іди додому, тільки спершу верни казенну одежу.
Пішов Іван в острог передягатися. Було вже зовсім смерком, він і каже:
— Куди я проти ночи піду? Переночую ще раз в острозі.
Йому й не заборонили того.
Вранці повставали, дивляться… Пухлина не встає, до його, а він вже закляк.
Трохим замовк.
Петро глибоко зітхнув і перехрестився.
Ми сиділи мовчки, німо, понуро… наче хто роти нам позашивав. Згодя Трохим підвів свої вохкі очі й каже:
— Бач, Якове, яка у нас «тісна баба» завелася! Порадь же ти нас: чи не можна й нам погратися з отим Рудим брехунцем «у тісної баби»? За сим ми до тебе приїхали.
У мене в серці заходила така «тісна баба», що я насилу промовив:
— Нехай завтра, Трохиме. Сьогодні час спати… втомився слухаючи…
Полягали спати…
Цілісіньку ніч я й очей не сплющував… Усю ніч ввижалася мені «тісна баба» й не давала спати.
|
1889 р. У Київі.
|
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |