Чорна рада (1943)/XIV
| ◀ Глава тринадцята | Чорна рада Глава чотирнадцята |
Глава п'ятнадцята ▶ |
|
Розкажемо ж тепер, що діялось у дому в Гвинтовки, як отак працював наш паволоцький Шрам. Мабуть, тоді вже така година була, що й тут я́кось не було ладу ні між жінками, ні між чоловіками. У жіночій громаді не йшла влад ота княгиня, жона Гвинтовчина. Одно, що вона пані великого коліна, а друге, що з діда, з прадіда вона ляшка й католи́чка, так уже тут як ні підходь, а не потова́ришиш щиро.
А в чоловіків вийшло своє безладдя. Череваневі було я́кось дивно, що Гвинтовка наче іншим чоловіком зробився. Знав він його замолоду добре. Жвавий був козак. Як було пустить Хмельницький по Польщі загони, то вже ніхто дальш йо́го не пробереться; і говорять було козаки: „О, далеко наша Гвинтовка досягає!” І вже чи в компанії чи що́, так Гвинтовка друзяка та й годі. Тим то й полюбив його Черевань, і сестру в його засватав. Отже й тепер він, бачся, той же, та ні: усе в йо́го стало якось хистко, і слово його, хоч і бо́йке, та не таке тверде й щире, як правдиво-козацьке слово. Простий був чоловічина Черевань, а й йому стало розумно, що тут щось та не так.
— Як оце, Михайле, в вас учинилось, — питається Гвинтовка в Череваня, — що ти свою Лесю заручив за гетьма́на?
— А чом же бгате, — каже Черевань, — чом нам не заручити дочки хоч би й за гетьма́на? Хіба ж ми зроду з гетьманами хліба-соли не їли?
— Хто ж це говорить? — сказав Гвинтовка. — Дочка моєї сестри зуміє показати себе на всякому місті; тільки що зробили ви діло спішно, та коли б воно не вийшло смішно!
— Проти чого це ти закидаєш? — питає Черевань.
— Против того, що тепер, під цю заверюху, того й гляди, що спіткнешся…
— Нехай, бгатіку, — каже Черевань, — спотикаються наші вороги, а не пан Сомко!
— Ге-ге! — Гвинтовка йому. — Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі, — отже Га́дяцькі пункти і того зіпхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Га́дяцьких пунктах торгуватись. Коли б свого не проторгував! От Іван Марти́нович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим то й цар його, кажуть, у великому пошанува́нні має.
— Іванцеві, бгате, — Черевань Гвинтовці, — ні́чого торгуватись; він давно вже чортяці душу запродав так йому тепер чи турок, чи православний — усе однаково. Ось побачиш, коли він од царя не пере́йде до турка!
Не ждав Гвинтовка од свого зятя такого одвіту. Нічого однак же не промовив. Буцім і не він, повів свого гостя огля́дувать господарство. Там токи́, повні збіжжя, там овечі кошари, там млини з ставами, там по лугу́ ходить табун коней: усього надбав собі Гвинтовка, на всю губу був пан. Дивувавсь, розглядаючи все те Черевань, який то його шуряк учинивсь дука! А сам собі подумав: У мене нема ні таких гаїв, ні таких широченних лугів, ні таких вишнякі́в; та за те жаден міщанин київський не подивиться скоса на Хмари́ще, і поки стоятиме на маґістраті башта з дзиґарами, поти ніхто не скаже, що Черевань не по праву заняв Хмари́ще. За готові лядські дукати купив я його в маґістрата, і всяке знає, що за ті дукати збудовано маґістратську башту.
Огле́діли, вернулись. Аж ось приїхав із Ніженя сотник, Гордій Костомара.
— Що́ ти, — каже, — тут, пане осауле, си́дячи дома робиш? Там у місті ко́їться лихо!
— Яке ж там у вас лихо? — питає пова́гом Гвинтовка.
— Міщани, — каже, — гуляють з козаками.
— Ну, бгатіку, — озвавсь Черевань, — дай, Боже, і по вік такого лиха!
— Та підожди, добродію, — каже Костомара, — через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Домонто́виченко з війте́нком, та Домонто́виченко війте́нка й одолів.
— Ну, так і амінь йому ду́рню! — каже Гвинтовка.
— Амінь? Ні, ще цьому ділу не скоро скажуть амінь. Ось слухайте лиш. Міщани повикочували на улицю бочки з пива́ми, з медом, з горілкою, роблять війтенкові по́минки на ввесь хрищений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до па́токи, та загуло́ так, що аж слухати сумно. П'ють та лають усю городову́ старшину.
— Ну, так що ж? Нехай собі лають, — каже Гвинтовка.— Отак!… А це як тобі здається, що всі зна́чні люди, що понаїжджали на раду в Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту та буяють, як тії бугаї в череді, — хочуть двори́ ламати та грабувати старшину.
— А що ж ваш полко́вий суддя робить? — спитав Гвинтовка.
— А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоч кого візьме. Коли б ще під цю заверюху, під цю чорну раду, якого лиха не зчинилось.
— Що буде, те й буде, — каже понуро Гвинтовка.
— І тобі оце байдуже, добродію?
— А що ж би мені робити?
— На коня та гамувати козаків!
— Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді!
— Та що по тому пірначеві! — каже Костомара. — Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають. Поїдьмо, Бога ради, поїдьмо!
— Послухають, та не тепер, — каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно брова́ми. — Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пірнач не в мене, так я й не полко́вий старшина. Нехай там хоч догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю.
— Еге-ге! — каже потиху сотник Костомара. — Так, мабуть, не брехня тому, що люди пронесли… Пане осауле полко́вий! Побійся Бога. Мені здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш.
— Пане Гордію сотнику! — каже засміявшись Гвинтовка: — побійся Бога. Мені здається, що ти щось недобре на нас із зятем компонуєш. Ось обід на столі, а ти розвів не знать яку розмову. Сідаймо лиш та підкріпімось, то чи не повеселішаємо.
Сів сотник Костомара обідати, та й страва йому в душу не йде. Про́бував то так, то сяк закидать оддалеки́ кручка, щоб вивідать, що в того Гвинтовки на думці, так той же не таківський: зараз і переверне його речі на жарти. Од'їхав назад до Ніженя ні з чим.— Послухай, братіку мій любий! — озвалась тоді Черева́ниха: — як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов.
— Ось лихо! — каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка: — чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У йо́го, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, зави́дуючи, то й коневі не минеться.
— Од пристріту, братіку, я дала б собі раду; а од твоїх річей голова в мене завернулась.
— Бо не жіноче діло до них дослухатись! — сказав понуро Гвинтовка.
— У такому, братіку, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших річе́й козацьких за обідом; а зоставшись на самоті, не во гнів тобі скажу́, що мені чогось страшно зробилось. Ми ж ізмалечку, брате, навчені закону Божого… Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш…
— Що то зна́чить жить під самим Києвом! — перебив її Гвинтовка: — зараз і видно чернечу науку. А в нас у Ніжені так жінок розумні люди учать „Жіноча річ коло припічка!”
Та й вийшов із світлиці.
Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й цей, що бачив у Романовського Куті. Черева́ниха ж із Лесею вжахнулись і поблідли на виду́, та й Черевань понурив голову, а Гвинтовка слухаючи тільки всміхається. Дивиться Череваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадливих запорожців та про тії чвари.
Чом же оце — тепер спитаюсь я — чом оце Петро і Леся не зі́йдуться і поговорять? То було таки, хоч і стереглись одно одного, та все-таки й повітаються й погу́торять де́ про що, як брат із сестрою, а тепер бояться й очей звести одно на одного. Е, шкода́ й питати! Єсть у їх у обох якась думка, тайна, невимовна. Раді б вони ту думку задавить як гадюку-спокусницю, а тимчасом против волі голублять її в серці. Тим то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного…
Засумувала дуже Черева́ниха, а Черевань, ди́влячись на неї, і собі, мабуть, щось порахував: смутний сидів за вечерею, смутний устав і з-за сто́лу. Тільки княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ і в погоду зелені віти додолу, так і вона — чи хто сміється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить ту́га.
На другий день, скоро повставали та повмивались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки:
— Казав пан — надівайте білі сорочки та жупа́ни луда́ни, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояри царськії, і Сомко, і наш полковник з старшиною.
Здивувавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати.
А Черевань міркував про стьожку, що княгиня прислала:
— Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а це вже, мабуть, польська мода. Да́рмо, надінемо й польську: одна́ково вже тепер на Україні усе почалось вестись по-лядськи.
Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Невольник за своїм паном.
Гвинтовка, обернувшись, тільки сказав:
— Гледи ж, сестро, — ти в мене тепер господиня — щоб доволі було всячини на вечерю; бо я верну́сь із ради не без госте́й.
Виїхали на узлісся, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш — чернь-мужики. Мужики ж і міщани ва́лять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп'ято царськи́й намет, і московське військо з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тільки ж, за тими купами люду, мало що можна було й розгле́діти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові́. У запорожців на білих корогвах тільки червоні хрести, а в городови́х орли і всяке малюва́ння з золотом. Гомін чинивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда́. Одно конем їде, друге піхо́м; той у карма́зинах, а тії в личаках та в семрягах. Поперед себе звелів Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б і не прото́впивсь до намету.
— Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському! — кричать козаки.
— Е, це князь наш! — гукне́ один у личаковому кунтуші. — Тривай лиш, не довго верхово́дитимеш!
А другий зупинив його: — Не дуже, — каже, — гукай супроти цього пана: я дещо чув про йо́го од запорожців.
— Що ж ти чув?
— Чув таке, що не дуже гукай на йо́го, о́т що!
Це ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову:
— Як ти думаєш? Чия візьме?
— А чия ж, як не Йвана Марти́новича?
— Е, потривай лиш! Он у Сомка, кажуть, ув обозі доволі гармат і чорного проса, є чим у вічі заглянути; а він то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву́ з бунчуком.
— Будуть наші й гармати, як Біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в карма́зинах, то й за стіл не посадять.
Проїхали ще трохи.
— Чи правда пак, — питає один бурлака в другого, — що вчора ховали війте́нка?
А той йому: — А як же? Похорони простягли́сь через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки. Зроду ніхто таких похорон не зазна́є.
Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знакомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Ґаґіна. Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там то було послухати, як привітав Іванець Сомка!
— О, Іванець — собака! — каже, зни́зивши голос, Гвинтовка: — як уїсться в ко́го, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По нашому?
— А вжеж!
— І Сомко згодивсь?
— Згодивсь по неволі. Тільки бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по йо́го рада станеться.
Гвинтовка тільки засміявсь. — Нехай, — каже, — б'є на здоров'я!
Роз'їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається, з молотом на пле́чах.
— Ти запорозька сторона, Остапе? — питає в йо́го вівчар з ціпком.
— Щоб вони, — каже, — виздихали тобі всі до одного, тії запорожці!
— Як! За́ що це?
— За́ що? Є за що!… Гм! Сказано — не вір жінці як чужому собаці!
— Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жінок липнути?
— Еге! Ти ще не знаєш цих пройдисвітів! Це, коли хочеш знати, самі пали́води!
— Йо?
— І не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. „Ось там це та те треба нам перекувати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було”, та й давай мене по́штувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
— Та то тобі на похмілля так іздало́сь, брате.
— Іздало́сь! — аж крикнув коваль. — А це ж як тобі здасться? Питаю ув Йвася: „З ким же ви, синку, без мене вечеряли?” А вона, сука, вже й перехоплює: „З Богом, скажи Йвасю, з Богом!” А дитина — звісно, мале, лукавства не знає — поглянуло на неї та й питає: „Хіба ж, мамо, то Біг, що в червонім жупа́ні?
Проїхали й мимо цих. Що ближче к царському наме́ту, то все трудніш було пробиратись. Коло наме́ту б'ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники та все кричать: „У раду! в раду! в раду!” хоч народ і без окличників звідусюди мов плав пливе. А найбільш преться того мужицтва.
— Ну вже, брате, — каже інший, — з порожніми кишенями до жінок не вернемось!
А другий, сміючись: — Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани карма́зинах, які тиляги́ під золотом та під срібло́м понадівали! Аж хрястить! Усе наше буде!
— Та й коло крамни́х комір руки погріємо! Казали запорожці, що все по́рівну між миром поділять.
Гляне Петро, аж тут між мужиками тиснеться й Тарас Сурмач.
— І ти, — каже, — оце супротив Сомка́ й пан-отця?
А той: — Спасибі вельможному пану Сомко́ві! Спасибі й твойму́ пан-отцеві. Ви звикли обирати гетьма́на тільки козацькими голосами, а тепер і наш міщанський речни́к чогось на раді стоїть! — та й потяг далі.
Ось уїжджають наші у саме колесо віщо́ве. Узяли́ козаки од їх коні. Тут уже були самі козаки, так зараз і дали́ Гвинтовці дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з Череванем пробравсь. Інші зустрівшись тисли Гвинтовку за руку. Він тільки всміхаючись кла́нявсь.
Гляне Петро, аж поміж старшиною козацькою тільки де-не-де видно у комірі червону стрічку: усі повипускали голубії. Ошибло його стра́хом: тут щось недобре скомпоновано!
І Черевань щось поміркував. Обернувсь до Василя Невольника:
— От, бгате Василю, яка тут чудна́ мода завела́сь на стьожки! У нас червоні, а тут — дивись — усе блакитні!
А той похитав головою та тільки: — Ох, Боже правий, Боже правий!
Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, між полковники, сотники та осаули, судді полко́ві та обознії з хорунжими; тут і писарі стояли з каламарями й білим папером. Посеред колеса — а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледве можна було що́ почути, якби́ перекликну́ться, — так посеред колеса стояв стіл під турецьким килимом. На столі лежала булава́ Брюховецького, з бунчуком і корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубо́му жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в Романовського Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тільки всміхавсь, узявшись у бо́ки.
Аж ось крізь царський намет увійшов і Сомко з своєю старшиною — усі в панце́рах і мисю́рках, з шаблями й келепа́ми, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову́ корогов і бунчук. Два тимпанники стали перед його, з срібними бубнами.
— Гордий, пишний і розумом високий гетьман! — подумав Петро: — та на кого ти опираєшся, коли б ти тільки відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі… По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога… Жаль мені тебе, золота голово, хоч ти і перепинив мені дорогу!
Так думав Шраме́нко, сто́ячи позад Гвинтовки. А кругом раднього колеса крик і гомін такий, мов Чорне море йграє. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховці́:
— Положи й ти булаву́! Положи бунчук і корогов, перея́славський крамарю!
Сомко звелів ударить своїм тимпанникам у срібні бубни. Ущухнув трохи галас. Він тоді, голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу протрубив:
— Не положу́! Нехай скажуть мені мої підручники (і поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, звідки ви втерлись між козацьке рицарство!
Боже! Як схопиться ґвалт! Інші вже сова́лись із колеса наперед, щоб зчинити бой; бо січовики, хоч прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, та припасли́ по кийку́ під полою. Може б, без бучі й не обійшлось, та сивії діди, батьки січовії, сто́ячи перед братчиків, зупинили. — Стійте, — кажуть, — діти, стійте, ладу ждіте!
А з боку Сомкового старий Шрам, сто́ячи у первій лаві, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, та й каже:
— Бачте, діти, з ким нам довело́сь важитись за гетьманство! Чи достойні ж ці буії вепри Дніпровії, щоб трактувать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо́ цих п'яниць нікчемних!
Петро хотів би пробратись до пан-отця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотів заздалегідь пристать до невеличкої купки вірних, що стояли круг старого Шрама, з червоними стрічками. Та вже не можна було тепер жадним побитом протиснутись. А круг йо́го стоять усе тії окаяннії зрадці, у блакитних стьожках та в голуби́х жупа́нах, і вже, не боячи́сь, голосно розмовляють.
— Ну, брате, — каже один, — діждали ми свого празника; будемо панами на Україні! Нехай усяке козака знає!
— Над ким же ми пануватимем, — питає другий, — коли всяка душа буде рівна?
— Хто тобі сказав?
— А як же? Он, бач, тепер між козацькою старшиною бовваніють, наче гриби в траві, товстопикії бурґомістри од міщан? А он пороззявляли роти́ на раду і мужицькі ви́борнії.
— Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Івана Марти́новича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. — „Один”, — каже, — „тому час, що батько в плахті. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з їх буде й греблі гатити. Буде кому панувати на Україні і без мугирів. Івану Марти́новичу аби козацтво пригорнути до свого боку.
Як ось — ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського наме́ту боя́рин, князь Ґаґін, з ду́мними дяками. У руках царська гра́мота. Його підручники несуть царську́ корогов козацькому війську, карма́зин, оксами́т, соболі од царя у подарунок старшині з гетьма́ном. Усі посли, по-московському звичаю, з борода́ми, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у кня́зя гаптовані золотом, виложені же́мчугом, сап'я́нці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно́ було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв гра́моту високо — два дяки йому руки піддержували — і почав вичитувати царське́ ім'я.
Як ось, позад брюховці́в, сільська голота, не чуючи нічого, що́ читають, почала гукати:
— Івана Марти́новича во́лимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!А Сомко́ве козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьма́ном Брюховецького, почало гукати:
— Сомка́, Сомка́ гетьманом!
І по всьому полю зчинивсь галас несказа́нний. Тоді й передні, бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів — усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави.
— Брюховецького!
— Сомка́!
— Не ді́жде свиноїзд над нами гетьманувати!
— Не діжде кра́мар козацтвом орудувати!
— Так от же тобі!
— Візьми ж і ти од мене!
І зачепились. Хто шаблею, хто киє́м, хто ножакою.
— Стійте, стійте лавою! — крикне Сомко́ на своїх. — Даймо шаблями їм одвіт!
Хто ж виймає шаблю та горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричачи́:
— Не наша сила! Не наша сила! До та́бору! Втікаймо до та́бору!
А запорожці схопи́ли Іванця на руки та вже й на стіл саджають, і булаву́ й бунчук до рук дають. Зопхнули й кня́зя з думними дяками, як поперлись.
— Гетьма́н, гетьма́н Іван Марти́нович! — кричать на все горло.
— Діти! — крикне на своїх старий Шрам. — Так оце ми поте́рпимо таку наругу? Спихайте Іванця к нечистій матері!
І кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячи́сь нічого, з одними кия́ми та ножаками, лізуть і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву́.
Оглянеться Сомко, аж при йо́му тільки зо жменю старшини.
— Ей, — каже, — годі! Нема тут наших!
Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи булавою, кричить:
— Бийте, небожата, кра́маря! Шапку черво́нців за добру руку!Тоді Сомко́ва старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем поуз плече, та назад до наме́ту. А інші там же поклали голови. За наме́том стояли їх коні. Може б, і тут не влизну́ли, та московське військо, що прийшло з Ґаґіним, пропустивши до наме́ту Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців.
Тимчасом Черевань усе окрикував Сомка гетьманом.
— Що́ це ти, вражий сине, репетуєш, сто́ячи між нашими? — крикнуть на його запорожці.
— А що́ ж, — каже, — бгатці? Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом.
— Еге! — закричав отаман: — Це кра́марів тесть! Бийте його, каба́нячу тушу!
Тут деякі поточились до Череваня і, може б там йому й капут був, та Василь Невольник пізнав ватажка́.
— Пугу, пугу! — закричав: — пугу, Головешко! Гаврило! Хіба не пізнав Василя Невольника? Не чіпай цього пана: він на моїх руках!
— Еге? Ось де зійшлись! — каже той, пізнавши Василя. — Угамуйтесь, братчики, — каже до своїх, — багацько нам тепер роботи й без йо́го.
Та й поперлись до столу, б'ючи́ всякого, хто не з блакитною стрічкою.
А Гвинтовка тимчасом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вго́ру срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов'язана широка блакитна стьожка. — Гей, — каже, — козаки, непорожні голови! Хто не забув держатись за Гвинтовку, до мене! За мною! — та й поїхав з ради до та́бору, держачи високо над головою пірнач із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли.
Козацтво ж просте реєстрове собі, а старшина, зна́чні козаки, собі. Хто оддалеки́ забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула. Поки переїхав поле до Сомко́вого та́бору, назбиравсь за ним такий поїзд, як і за гетьма́ном. Сомко ж із своєю купою на конях прибуває у табор до полку перея́славського, а Гвинтовка до полку ніженського.
Покликне Сомко на своїх козаків:— До шику! До лави! Пушкарі, риштуйте гармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах!
Поїхали генеральнії старшини з полко́вою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шикувати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панце́ром. Одна в йо́го думка — ударить на Іванців табор, розметать, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвать бунчук і булаву́ в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Україні!
Іще ж не пошикувала старшина полків, іще не крикнув він „рушай”, а вже полк ніженський з та́бору й рушив.
— Е, Васюта не звик слухати старши́х! — каже Сомко. — Ну, да́рмо, нехай б'є первий, а ми підопремо́ його.
Коли ж прибігає сам Васюта конем:
— Біда, пане гетьмане! От тепер ми посіли!
— Що? Як?
— От тепер то в нас кобила порох поїла! Не я́ вже полковник ніженський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує!
За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сотник Костомара кричить:
— Пропала справа! Без ніженського полку, як без руки правиці!
Іще Сомко не нава́живсь, що́ в таку трудну мінуту чинити, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви, та одвернули, та зараз і почали́ вози своїх старшин жакувати, — тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомкі́вці теж заворуши́лись. — Якого, — кажуть, — чорта чекатимем, поки нас візьмуть шаблею з безбула́вним нашим гетьманом? — та, похапавши кожна сотня корогви і собі рушили на поклон Брюховецькому.
Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царсько́го наме́ту, до кня́зя. Уходять у наме́т, а Іванець там од кня́зя царські́ дари́ приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші зна́чні сомкі́вці з запорожцями.— Га-га! — крикнув клятий на радощах, — от яка рибка в сак ускочила!
А Сомко́, нічого не слухаючи, до князя:
— Що́ це ти князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Україну, щоб ти потака́в запорозьким бунтам?
А князь стоїть мов торопле́ний, бо ще й до себе не прийшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої фуґи не бачив.
А Сомко: — На́ що ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухне́ться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати! Давай мені свою воєводську палицю — я одіб'ю твоїми стрільцями голоту од та́бору!
Князь тільки переступав з ноги на ногу.
Як тут гукне Брюховецький: — Властю моєю гетьманською бороню́ тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки сами собі су́дді: два з третім що хотя роблять. А возьміть, небожата, та вкиньте в глибку цього бунтовника!
— Так нема ніде правди? — каже Сомко, — ні в своїх, ні в чужих?
А Іванець: — Єсть правда, пане Сомко́, і вона тебе покарала за твою гордість! Возьміть його, братчики, та забийте в кайдани!
— Пане гетьмане! — каже вірна старшина, обступивши Сомка: — лучче нам положить усім отут голови, ніж оддать тебе ворогу на наругу!
Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.
— Братці мої, — каже, — милії! Що́ вам битись за мою голову, коли погибає Україна? Що́ вам думати про мою наругу, коли наруга́всь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю.
Усі круг йо́го теж поки́дали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки.
— Боже правосудний! — кажуть, — нехай же наші сльози упаду́ть на голову нашому ворогу!
Дуже звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту і всю їх вірну старшину взяти за сторо́жу, а Вуяхевичу — на Москву листи писати, що ось нібито Сомко з своїми підручниками на царя козацтво бунтує, „Гадяцькії пункти” ознайму́є людям, ра́дячи царського величества одступати.
А князь Ґаґін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушкувати, щоб не сплила́ наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тимчасом повів нового гетьма́на з старшиною в соборну ніженську церкву до царсько́ї присяги.
А, вийшовши з церкви, гетьма́н запросив князя з посла́ми до себе на обід, у двір до бурмістра Колодія. Там міщани наготовили бу́чний бенке́т Брюховецькому з старшиною.