Чорна рада (1943)/XIII
| ◀ Глава дванадцята | Чорна рада Глава тринадцята |
Глава чотирнадцята ▶ |
|
Одні кричать: — На шаблях!
А другі: — На пістолях!
— Куля лукава: кладе правого й винуватого, а з шаблею кому Бог пого́дить.
— Ні, шабля — чоловіча сила, а куля — суд Божий.
— Та ось пан-отець їде, — крикнули інші, — нехай він нас розсудить.
Дивиться Шрам, аж у гаю зійшлась купа люду чима́ла. Одні ж у карма́зинах і при шаблях, а другі в синіх капта́нах та сіряках, без шабель, тільки де́которі держать рушниці та коси на пле́чах.
— Чого оце, — питає Шрам, — попередили ви сонце, щоб зчинити ґвалт? Хіба ще мало буч по Україні?
От деякі пошапкували його та й кажуть:
— Зібрались ми, пан-отче, на Божий суд; нехай Госпо́дь розсудить людську кривду.
— Яка ж, — питає, — сталась кривда і од кого?
Кажуть: — Та от бач, полюбив молодець дівчину, ну, і дівчина не од того. Молодець же нашого міщанського роду — син нашого війта, а дівчина, бач, роду шляхетського — дочка пана Домонтовича. От і заславсь молодець до дівчини; а в свата́х пішли не аби́які люди, — бурмістрове та райці маґістратськії. Так що ж би ти думав, пан-отче? Як привітав їх пан Домонтович? Розлютува́всь, мов на свою челядь; назвав ха́мами, личаками. „Не діждете”, каже, „і рід ваш не діжде, щоб Домонтович оддав дочку за ґева́ла!”
— От як розвеличалась ледача шляхта! — перехопи́ли тут інші з синьокаптанників. — Це тії, що впрохались у батька Хмельницького на Україну. А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщі!
— Цитьте, цитьте, горлатії ворони! — озвались тут деякі з карма́зинів: — дайте й нам щоне́будь вимовити. Невже ви хочете, щоб за вашого війтенка отець силував одним-одну дочку?
— Який, — кажуть, — враг просить його силувати? Вона з дорого́ю душею піде!
— Чого ж це так? — одвіту́ють карма́зини. — А може й гарбуза втелющить.— Гарбуза? Ні, не гарбузом тут пахне, коли сама дала війтенкові каблучку.
— Годі, годі квакати! — кажуть карма́зини. — Побачимо ось, чия ві́зьме.
— Розводьте бойців! — кричать інші.
— Якже їх розводить, коли не згодились, чи на пістолях, чи на шаблях? Нехай розсудить пан-отець. Скажи нам, будь ласка, пан-отче, — обернулись до Шрама, — як лучче дознати суда́ Божого, чи пістолями, чи шаблями? От брат стає за сестру, а жених за себе і за все міщанство. Коли жених поляже, нехай потішаться карма́зини; як же поляже карма́зин, тоді дочку нам подавай хоч лусни! Не сховаєшся од нас ні за високими ворітьми, ні за привілеями!
— О, щоб вас Господь побив праведним громом! — каже тоді Шрам.
— За́ що це ти нас так проклинаєш? — каже зумившись, громада.
— О го́лови сліпії і жорстокі! — глаго́ле знову Шрам. — Як збирається на небі хуртовина, то й звірюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите криваві чвари!
І помчавсь од їх нео́бзир.
У Борзні́ заїхав Шрам одпочити до сотника Білозерця. Білозерець був старосвітський сотник, іще то з тих, що перші озвались потиху до батька Богдана: „Єднай, батьку, Україну, а ми тебе виручимо”. Так знав його Шрам добре, і були вони приятелі́.
Тільки що доїжджає до воріт, аж сотник виїжджає з двора. Пізнав Шрама, і сам не знав, що́ робить од радости.
— Ну, батьку, — каже, — у са́му годину завітав ти до нас у гості!
— Бачу я й сам. Бодай лучче нічого не бачити!
— Куди ж оце?
— Та в Бату́рин же, до навісно́го діда Васюти.
— Е, уже раду рушили!
— Як?
— А так. Ось заїдьмо лиш до господи.
Заїхали, ввійшли до світлиці, сіли кінець стола. Тоді Білозерець і почав розказувати.— Так і так, — каже. — Навісноголо́вий Васюта коверзував-коверзував, далі таке вигадав, що ледве й сам не пропав. „Присягайте мені”, каже, „на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам і капу́т”. Наустив вражий дід піхоту, та хотів так придавить у Бату́рині старшину, щоб і не писнула. От як у нас тепер завело́сь!
— Та чого доброго й ждать од такого, що полизав лядських полумисків? — каже Шрам. — Уже коли ти був раз „Золотаревським”, то „Золотаренком” ізнов не будеш! Ну, що ж старшина?
— А старшина, — говорить Білозерець, — почала його усовіщувати: „Побійся Бога! Чи тобі ж довго жити на світі? Нехай би молодші гетьманували. Ей, пане полковнику! Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за йо́го; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм!” Куди! Розходи́всь наш дідуган: „Скоріш у мене волосся на долоні виросте, ніж перея́славський кра́мар буде гетьма́ном! За мене бояри на Москві тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланці́ до Зінькова. — „Не йми”, — кажуть йому, „віри запорожцям: вони тебе уо́чевидьки ошукують. Приїжджають до тебе з Січі задля узяття тільки подарунків. Ми тебе гетьма́ном, ми тебе гетьма́ном оберемо́! А там своє на умі. Хіба не знаєш, яким вони духом на городову́ старшину дишуть? Це в їх обичай да́вній! Де тобі! І слухати не хоче! Як ось і гонці́ з Зінько́ва. „А що?” — „Еге!” — кажуть, — „прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожці таке провадять, що аж слухати сумно”. — „А князь же що?” — „А що́ князь? Князь із запорожцями за пані-брата, а твої подарунки приняв у сміх, бо в його й свого доволі”. Васюта й руки попустив. Тоді старшина за йо́го, а піхота й собі потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка́ лист до Васюти.
— Од Сомка? — питає Шрам, здивувавшись.
— Од йо́го самого, од Якима Сомка́.
— Із Перея́слава?
— Ні, із Ічні. Сомко вже в Ічні.— Не сподівавсь я, — каже Шрам, — щоб Сомко так скоро переміг себе.
— Еге! — одвітує Білозерець; — крута година наступала. Пише до Васюти: „Во ім'я Боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчи́зни. Чи вам”, — каже, „лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під рицарською рукою перея́славського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждувати, час за козацьку честь постояти. Я”, каже, „жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчи́зни, збирайтесь до мого боку. Не попустімо гетьманської булави в ледачі руки…” Бачить тоді Васюта, що ні́куди дітись, давай старшину до Ічні прохати, та й рушили всі з Батурина. І я оце, дещо впорядкувавши, туди ж їду. Так намовились між себе, щоб уже всіма голосами Сомка обрати і присягу йому виконати, і при йо́му всім стояти.
— Так чого ж гаятись? — каже Шрам. — На ко́ней та до Ічні!
— Господи! — сказав дивуючись Білозерець: — Чи тебе Господь сотворив із самого заліза, чи що? Ні рани, ні літа тебе не одолівають.
А Шрам йому:
— Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа й рани. „Обновиться яко орля юность моя”. На коня, на коня! Нічого гаятись!
— Та вгамуйсь, Бога ради! Хоч дух переведи, хоч чарку горілки випий та закуси.
Сяк-так осадив Білозерець Шрама. Шрам уже й сам тоді почувсь, що треба дать собі пільгу.
Виїхали з Борзни́. Чи проїхали з десяток верст, чи ні, як назустріч гоне́ць до Білозерця, щоб простував уже під Ніжень.
— Військо гетьманське пішло, — каже, — туди ще зранку, а Сомко гетьман з Васютою і з іншою старшиною тож із Ічні рушили. Уся старшина присягу виконала Сомкові на послушенство в ринко́вій церкві іча́нській, та почувши, що вже бояри під Ніженем, просто з церкви на коні, та й рушили до Ніженя.
— Заворуши́лись наші! — каже Шрам. — Слава Тобі, Боже! Ну, не тратьмо ж ча́су й ми.Повернули ко́ней на ніженську дорогу; їдуть спішно. Виїжджають на іча́нський шлях, недалеко од Ніженя, аж глянуть — і Сомко з Васютою їде. Старшина за ним купою. Повітавшись, Шрам зараз і питає:
— А що́, пане гетьмане, яково́?
— Не журись, батьку, — каже Сомко, — усе буде гаразд. Уже як ми з паном Золотаренком узяли́сь за руки, то нехай усто́їть против нас хто хоче. Лубенський, Прилуцький і Перея́славський полки́ я виправив з Вуяхевичем під Ніжень, а черні́говський буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти іще супишся?
— Ти кажеш, пане гетьмане, що з Вуяхевичем полки́ виправив? — питає Шрам.
— З моїм генеральним писарем, — одвіту́є Сомко.
— Та то́-то ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука під таку годину.
— Е, батьку! — каже Сомко. — Тобі бо вже дуже зневірились люди.
— А ти, синку, дуже багато ймеш їм віри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.
— Е, годі! Ти мого Вуяхевича не знаєш. Ніхто лучче йо́го не вміє гамувати козаків: тим я й дав на цей день йому бунчук, а не іншому.
— Похмурна, похмурна година! — каже сам собі Шрам.
— Не така ще, як тобі здається, — сказав Сомко.
— Дай, Боже! А що́ ти скажеш про поспільство, що купиться коло Ніженя, нехай Бог криє, наче як було на поча́тку Хмельниччини? Це все брюховці́!
— Нічого не скажу́! Мені більш їх жаль, ніж досадно; більш досадно, ніж страшно. Поки в мене в таборі козаки та гармати, я ні про що́ й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже засмутили миргоро́дці та полтавці з зінькі́вцями? Не засмутили вони мене, а преогорчи́ли. Не те мені шкода, що три полки́ одпало, а те, що честь, правда поламана.
— О, голово ти моя золота! — подумав Шрам. — Коли б то так усі, як ти, держались чести та правди! А то на кого ні зглянеш — усяке, мов звірюка, про свою тільки шкуру та про свій берліг дбає!
Уїхали в місто. Тільки що переїхали Гала́товку уро́чище, аж ось перегородила їм дорогу процесія: несли́ ме́ртвого.
Питається Шрам: — Кого ховають?
Кажуть: — Війте́нка.
— Що сьогодні з Домонтовичем на Божий суд ставав?
— Того самого. Не послужила фортуна горопасі. Тільки стяли́сь на шабля́х, зараз так і положив його вражий карма́зин.
— Е, ні, бо! — перебив тут хтось ізбоку. — Перше Домонто́виченко влучив війте́нка по лівій руці, — кров так і задзюркотала. Мій батько сам там був, так розказував. Шарпонув та й каже: „Годі, буде з тебе!” А війтенко: „Ні, або мені або тобі не жити на світі!” — „Так нехай же”, каже, „Госпо́дь упоко́їть твою душу!” та й почав налягати ще більш на війте́нка. Поплямував його скрізь ранами. „Ей, каже, годі! Пожалуй сам себе!” А той маха́ та й маха́ наосліп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як сніп.
— Нехай, нехай! — каже ще один, ідучи мимо. — Візьме колись і наша!
Дивиться Шрам, аж за труно́ю того війте́нка трохи́ не ввесь Ніжень піднявся; і все сами́ міщани: жадного в карма́зинах. Дивиться Васюта, аж за міщанами сунуть і козаки ніженські; і все тільки товари́ство: жадного сотника ні ота́мана. Ідуть, уту́пивши очі в землю, і мов не бачать ні гетьма́на, ні Васюти з старшиною. Шрам тільки похитав головою. Нічого не сказав і Сомко́, ди́влячись, що козаки, замість та́бора під містом, опинились на війте́нкових похоронах, наче в свого полковника, та ще під такий великий час. А старшина тільки між собою зглядувалась. Зрозумів, мабуть, щось і Васюта; бо, скоро, перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьма́нові, повернув до свого дво́ру. Старшина ніженського по́лку теж роз'їхалась по дворах; а з других полків поїхали за Сомком до та́бора. А табор Сомків стояв під Ніженем, за Біляківськими левадами.
Доїжджають до та́бора, аж у та́борі ще оддалеки́ чути гомін, галас. Приїжджають ближче, аж округи та́бора жадних беке́тів. Козаки змішались, як у бразі гуща; той туди, той туди йде, і жадного порядку між ними немає. А тут ще почало́ темніти, так Сомкове військо — наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилі ходять, а дальш, у темноті, так уже тільки реве та бурха́є.
Добравшись до свого намету, Сомко́ зараз звелів позвать перед себе Вуяхевича. Кинулись шукати його по та́бору, та не так то його й знайти у такій мішанині. Сомко́ напавсь на підручників генерального писаря, сердивсь, кричав; далі бачить, що тим серцем мішанині таборовій не запобігне, розіслав старшину по всьому обо́зові козаків гамувати, а сам сів на коня і поїхав поміж наметами. Шрам їхав за ним, похмурний, як ніч, що надіхо́дила.
Аж ось і генерального писаря узріли. Той давно вже їздив по та́бору, гамуючи козацтво, тільки од його гамува́ння іще гірш підіймавсь гомін.
— Вражі діти! — кричить, — печкури́! Навчимо ми вас старшину шанувати! Не будете ви в нас копи́лить губу, як тії запорожці, що всі в їх рівні. Порівняємо ми вас так, що й не захочете. Мало чого не буває, що запорожцям усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман за панібрата. Пожалуй! У їх нема ні вбогих, ні багатих; так на те ж вони запорожці, козаки над козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Та ми вас, вражих дітей, батогами! Ось нехай лиш рушать раду, — ми вас повернемо в земляну́ роботу! Дамо ми вам знати козацькую вольность!
Так вигукував військовий писар, і байдуже йому, що круг йо́го наче море йграє. І так як от хвилі розходяться перед байдаком, а ззаду знов буркочучи́ зливаються, так тії козаки спе́ршу розступляться, щоб дать дорогу писарському поїзду, як же проїде, то й зачнуть іззаду вигукувати:
— Чи чуєте, що́ пан писар глаго́ле? Ми мужва! Нас батогами! Сипать вали по города́х нас приставлять! Так ми будемо працювати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? І так, ще мало нам зневаги? Вали сипати? Не діждуть же вони цього!
— Не діждуть, не діждуть! — гукали ще голосніше тії, що були дальш од писарського поїзду.А військовий писар, хоч і чув, та не озиравсь. Він своє козакам провадив.
— Пане писарю, — каже Сомко, перестрівши його. — Що оце в тебе за порядок? Хіба на те я дав тобі бунчука?
А той уклонивсь, правда, низенько, та й каже:
— Та от, пане ясновельможний, яке тут лихо. Недалеко звідси табор запорозького гетьма́на…
— Гетьма́на! — крикне Сомко, що аж покрив увесь галас. — Хіба в тебе й опріч мене єсть гетьман? Так убирайся ж до йо́го їздить на свинях! — і вирвав у йо́го з рук бунчук гетьманський.
Почувши Сомків голос, зараз круг його всі замовкли. — Гетьман, гетьман прибув, — пішло скрізь по та́борові; і скоро рознесла́сь така чутка, зараз деякі бурлії схаменулись, подумали про свою голову. Сомко бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був рицар, та вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У та́борі в йо́го або в похо́ді знай свою лаву — не так, як в інших. Тим то й били сомкі́вці неприятеля всюди, де тільки стинались. Знали, чого сто́їть Сомко, усі старії, зна́чні козаки; а військо́ва чернь про те байдуже: їй аби воля. От під цю то волю й під'їхав Іванець із своїми запорожцями, і пішло усе як у казані кипіти.
— А що́, пане гетьмане? — каже Шрам. — Може, ще й тепер за свого писаря заступишся?
Сомко тільки махнув рукою, і поїхав до свого наме́ту.
— Дай лиш, сину, мені свого бунчука, — каже Шрам: — я ліпше од якогоне́будь недоляшка в тебе попорядкую.
Сомко оддав йому мовчки.
— Бідна козацька голово! — подумав сам собі Шрам. — Отак то завсегда́ доводиться нам та честь та слава! Збоку дивляться люди, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не загляне. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чига́ють.
Так собі мізкуючи, обійшов він з бунчуком увесь та́бор і всюди постановив варту, щоб ніхто вночі з та́бора не вештавсь, і до та́бору нікого без оклику не звелів пускати. Та й ні на часиночку не дав собі одпочинку. Де козаки чи кашу варили, чи круг огнища за салом на спичка́х сиділи, тихії речі не про що́ вже, як про чорну раду ведучи́, він до їх і пристане; і як спом'я́не старого Хмельницького, як тоді в козаків була воля й дума єдина, то козацтво наче й протверези́ться. А іншій громаді Христову притчу розкаже, схиляючи буії душі до кротости та до любови; то козаки, так як тії бджоли од кропила, погудуть та й осядуть.
І добре б воно було; може б, Шрам і до кінця козаків утихомирив, так отже — як за тим сіятелем по ниві, так і за Шрамом паволоцьким слідом ходив диявол і всівав пле́вели в пшеницю. А той диявол не хто був, як поли́гач Брюховецького Вуяхевич. Надувшись мов той сич, прохо́див він із своїми підручниками мимо козацькі купи, і, бачся, нічого злого й не діє, тільки то там то сям щоне́будь блявкне, та так же то козаків гірким словом зневажає, так їм те нещасне панство та гетьманство в вічі тиче, що козаки, прислухаючись, тільки уси кусають. І як от рибалка, їздячи човном, кукольван розсипає, так той потайни́й зрадця Вуяхевич розсипав гіркі слова в козацькії душі.
Аж ось наступила темна, глуха ніч; і добре й зле опочило. Чи спав же то Сомко гетьман, чи ні, а Шрам не змигнув оком і на годину. Ніхто б не розказав, ніхто й не списав би всіх його думок. З тяжкою од клопоту головою, ходив він од варти до варти, частенько поглядаючи против Романовського Кута. А в Романовського Куті широкі дуби́ од огнищ світяться; через поле чути глухий гомін; ячать здалеку людськії голоси, наче та хвиля на морі перед лихою бурею.