Чорна рада (1943)/VI
| ◀ Глава п'ята | Чорна рада Глава шоста |
Глава сьома ▶ |
|
Хто б то мав таке слово пишне та красне, щоб так як на картині змалював той манастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, тії церкви під золотом та під скульптурою? Це ж то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тоді знахо́дивсь манастир Печерський. Далось і йому взнаки Бати́йовське лихоліття. „Велика церква”, що прописана в літописах „небеси подобною”, зруйнована була по вікна. Хоч же князь Оле́лькович Симеон підняв її знов із руїн, тільки далеко їй було до стародавньої ліпоти́. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє на Лаврі всюди; усе було тоді убо́генько.
Е, та були скрізь по стінах у Великій церкві помальовані князі, гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церкву боронили й підпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх узріти! А внизу поуз стін скрізь були надгробки тих великих людей, того рицарства православного. І того нічого вже немає!..
Вистоявши службу, Шрам ходив із своїми од одного надгробка до другого. Тут читав, що такий то „Симеон Лико, муж твердий вірою і хоробрий, почив по многих славних подвигах”. А там — буцім озивавсь до йо́го з того світу пишний князь золотими словами: „Многою сіяв я”, каже, „знатностію, властію і доблестію, а як умер, так з убогим старцем зрівнявся і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не дивуйся”, каже, „тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємось, а рівними вмираємо”. А там іще якийнебудь пан просить, хто читатиме підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово: „Боже! милостив буди душі раба Твоєго”. Хто б і неписьменний був, так ди́влячись тільки на ті шаблі, на ті панцери, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками, з Ада́мовими главами, що повироблювано горорізьбою з міді та з каменю понад тими надгробками, — хто б, кажу, був і неписьменний, так і той би догадавсь, против чого то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава — усе воно суєта суєт: і шабля, і булава́ з бунчуком, і горноста́йова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.
Отже й Шрам, розгля́дуючи ту горорізьбу та читаючи епітафії, засмутився душею та й каже:
— Колико то гробів, а всі ж то тії люди жили на світі, і всі пішли на суд перед Бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.
Та, погадавши так, виняв із-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войні у лядського пана, чи в недоляшка, та й повісив на ризі в Богоматері.
Із Великої церкви повернули наші прочани до печер; коли ж дивляться — іде з печер против їх хтось у дорогих карма́зинах, високий і вродливий; а по карма́зинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея підбита соболем; підпиравсь срібною булаво́ю. А за ним купа людей чима́ла, усе в карма́зинах та в сає́тах. Ченці їх проводжали.
Шрам аж затремтів, як глянув.
— Боже мій! — каже, — та це ж Сомко!
А той собі зрадів, побачивши Шрама.
Обнялись, поцілувались і довгенько держали один одного, обнявшись.
Далі привітавсь гетьман із Череванем.
Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітання, та вже обнявшись промовив тільки:
— А, бгатіку мій любезний!
Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала, і вже нащебетала йому всячини.
— А ось і моя наречена! — сказав Сомко, обернувшись до Лесі. — Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!
І взяв її за руку, і поцілував як дитину.
— Давно ми, — каже, — не бачились за військовими чварами, та ось немов Госпо́дь нас ізведе навіки докупи.
Леся почервоніла та аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку.Тут то вже Петро мій догадавсь, що́ за гетьман снився Череванисі. У їх, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тільки здалось йому, що Черевань про те ані гадки; та, видно, це така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка.
Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоч він був і зна́чний козак, та не против гетьмана; хоч він був юнак уродливий, та не против Сомка. „Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної” (пишуть у літописах), був високий, огря́дний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові!
Не пустив Шрама Сомко у печери; завернув до себе з усіма на козацьке подвір'я. А козацьке подвір'я було не вкупі з манастирем; бо мирянам здумається гримнути іноді й лишній раз кубком, або загомоніти буйними річа́ми; так, щоб не вво́дили братії в іскушеніє, стояв на о́дшибі про такий случай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей.
Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду.
Шрам іще раз обняв Сомка.
— Сокіл мій, — каже, — ясний!
— Батьку мій рідний! — каже Сомко, — я здавна привик звати тебе батьком!
Тоді Шрам сів кінець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав.
Усі засмутились. Здивувався гетьман. Знав він Шрамову тугу́ натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий попрощавсь із ме́ртвим тілом мовчки, і без плачу й жалю поблагословив на погре́б. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні грима́ли самопали, три дні сурми́ли смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.
— Батьку мій! — каже гетьман, приступивши до Шрама, — що́ за біда тобі склалась?— Мені? — каже, піднявши голову Шрам. — Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.
— Так чого ж, Бога ради?
— А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву́, а що Україна розідрана на́двоє, про те усім байдуже!
— Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоч один за неї вхопиться, поки я держу в руках!
— А Іванець? а Васюта?
— Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тільки над п'яницями. Давно я потоптав би цю ледар, та тільки честь на собі кладу!
— Так, ледар — то вони, ледар; та й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Україні!
— Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом; бо в Козе́льці на раді усі полковники, осаули, сотники, усі значні козаки присягли мене слухати.
— Аже́ ж цьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства?
— Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким.
— Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?
— І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юро́дства запорозького? У їх, що ватажок, то й гетьман.
— Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакости. Окаянна сірома ни́шпорить усюди по Україні, та баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?
— Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Перея́слав царські бояри, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю́ як макуху, гетьмана їх поверну́ в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!
Подумав Шрам, та й каже:— Од твоїх річей душа моя оживає, яко злак од Божої роси. Тільки смущає мене, що запорозькі гультя́ї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва.
— Знаю й це, — каже Сомко, — і, правду тобі сказати, воно мені й да́рмо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: „Ось ми то люди, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло — тільки по шинках вікна та пляшки бить”. Потурай тільки їм, то якраз заведуть на Україні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Україні правда і сила.
Шрам за ці слова обняв і поцілував гетьмана.
— Дай же, — каже, — Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Україні!
— І дай Боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву́! Я оце, скоро одбуду царськи́х бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, і громитимем усякого, хто покуситься ступить на Руськую землю!
Шрам аж помолодшав од такої речі.
— Боже великий! Боже милосердний! — каже, простягнувши руки до образа, — положив-єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати цю справу!
— Годі ж уже про великі діла, — каже Сомко, — давайте ще про малії. „Не добро бути чоловіку єдиному”. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже ознайму́ю перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, пан-отче, і ти, пані-матко!
Та так говорячи, узяв за руку Лесю, та й поклонились обоє батькові й матері.
— Боже вас благослови, дітки мої! — каже Череваниха.А Черевань щось хоче сказати, та не зможе вимовити й слова, а тільки „Бгатіку!” та й замовкне.
Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна, білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тільки не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадаться.
— Що ж ти́ нас не благословляєш, пан-отче? — каже Сомко Череваневі.
— Бгатіку! — каже Черевань, — велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тільки вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було пів заручин.
— Як же це так сталось, пані-матко? — обернувсь тоді Сомко до Череванихи.
Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:
— Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш укла́д. А тепер лучче я свого сина оддам у че́нці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас Бог, а ми собі ще найдем. Цього цвіту, кажуть, багато по всьому́ світу.
— Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.
Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.
Як ось під вікном хтось: „Пу-гу! пу-гу!”
Сомко усміхнувсь:
— Це, — каже, — наш юродивий Кирило Тур.
І звелів одвітувати по-запорозьки: „Козак з Лугу!”, бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.
— Не знаю, синку, — каже Шрам, — що́ за неволя тобі води́ться з цими пу́гачами! Городово́му козакові треба стерегтись їх, як огню!
— Правда твоя, батьку! — каже Сомко; — низовці зледащіли послі Хмельницького, а все таки між ними єсть люди драгоціннії. От хоч би й оцей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий воїн і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащи́цю і характерника. Та вже без юро́дства в їх не буває.
— Щоб їх лихий злизав із їх юродством! — каже Шрам. — Їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підно́сили вони гіркої.
— А все таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.
— Гріх мені це сказати! — одвіту́є Шрам. — Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх якраз поліг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас осталось тільки четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь сто́я. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглуми́тись так, як над Наливайком й іншими бідолахами. Коли ж тут звідки ні візьмись запорожці: „Пу-гу! пу-гу!” Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.
— О, між ними єсть добрі рицарі! — каже Сомко.
— Скажи лучче, синку, були, та загули. Перевелись тепер рицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
— Овва! — гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.
Увійшов у хату, не знімаючи шлика́, узявсь у боки та й дивиться на Шрама, покрививши губу.
Шрам так і загорівсь.
— Що́ то за овва? — каже, підступивши до запорожця.
А той ізнов:
— Овва, пан-отче! — та й заложив за ухо лівого уса (себто — знай, не боюсь тебе). — Перевелись? — каже. — Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: Течуть річки з всього світу до Чорного моря? Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мій побратим… та не про йо́го тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик). Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, так я́к же ти вернувсь до табора не маючи коня?
— Іроде! — сказав Шрам, грізно насу́пивши на його білії брови, — коли б не таке місто, то навчив би я тебе шануватись!— Себто виняв шаблюку та сказав: „Ану, Кириле, поміряємось, чия довша?” Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та цього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє, од чуба до матні́; а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!
Знав бо, щ́о й сказати запорожець. Зараз старий і вгамувавсь.
— Чого ж ти, — каже, — осо, од мене хочеш?
— Нічого більш, розкажи тільки, як ти добравсь піхтурою до та́бора?
— Пфу! сатано! — каже тоді Шрам, усміхнувшись. — Розкажу, тільки не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались ік нечистій матері ляхи; а ватажко тоді: „Е, батьку! Та це в тебе коня нема?.. Братчики, добудемо йому коня! — та й припустив за ляхами.
— Що́ ж, добули́?
— Добули́, вражі діти; вернулись із добрим ме́рином. Здивувались ми тоді з козаками. Як же й не здивуватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і йграє на по́воді?
— Еге! Знай наших! Наш брат не спроста́ воює: часом низовець і чортом орудує.
Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи уси і поглядаючи на всю компанію; а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.
— Та і в мене самого, — каже Шрам, — така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: „Як ви доскочили такого огира?” — „Нам теє знати, батьку. Сідай та їдь собі з Богом: ляхи не за горою; ча́сом жах у їх проходить швидче од похмілля”.
— Ага! У нас та́к! — каже Кирило Тур; — наші не кудкудахчуть, ізнісши яє́чко. А воно було о́сь як. Припустили братчики за ляхами; а ляхи огле́ділись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь, та й влучив їх ротмістрові якраз міжи́ очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня… чи то пак отаман за коня!..
— Що́ за вража мати! — каже тоді Шрам, протираючи очі. — Та це ж ти, бачу, сам і отаман?
Запорожець тоді в регіт.— Ага, — каже, — пане полковнику! Так то ти шануєш давніх приятелів?
— Ну, вибачай, братіку, — каже Шрам, обнявши його. — Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями та келепами: щось не держиться в їй пам'ять!
— А що́ ж оце ми так заговорились? — озвавсь Сомко. — Давно пора по чарці, та й за стіл!
— От бгатці, розумна річ, так-так! — каже Черевань. — Я так отощав, не ївши зранку, що й радуватись не здужаю.
Випив Кирило Тур горілки, та й каже:
— Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.
— Не оставим, — каже Сомко. — Я знаю, що він шаблею воро́чає лучче, ніж язико́м.
— Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори, — десь аж за венґрами. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тільки „бре” та „море”! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його!