Чорна рада (1943)/V
| ◀ Глава четверта | Чорна рада Глава п'ята |
Глава шоста ▶ |
|
Рідко, може, єсть на Україні добра людина, щоб ізжила вік, та не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає Братство на Подолі, знає ту високу з дзиґарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно з переднього лиця розмальовану церкву, тії високі кам'яни́ці по боках. Отже років за двісті назад, тоді як отой то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного; і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи — усе те було дерев'яне. Усередині в манастиреві стояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані, Ганна Гугуле́вичівна, що подарувала на Братство свій двір із са́дом; і на тому то дво́рі гетьман Сагайдачний церкву збудував і манастир Братський з школами устроїв, щоб теє Братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало.
Постоявши прочани наші в церкві, подали срібла пан-отцям Братським на школи, і прогаялись геть то, огля́дуючи манастир. А було тоді на́ що там задивитись. Придавсь один чернець на малюва́ння і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу, а в Братство миряни йшли дивитись на малюва́ння. Що́ тільки в Біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь по манастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке рицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь та не забував, як колись за батьків та за дідів діялось.
Був там намальований і Ничай, і Морозенко. Круг йо́го горять костели й замки, а він січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками. Іще й підписано: „Лицар славного війська Запорозького”; а над ляхами: „А це проклятущі ляхи”. Знаєте, тоді ще Хмельниччина тільки-що втихла, так любив народ, ди́влячись, споминати, як наші за себе оддячили. А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католи́ка. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш сла́вен і хва́лен, як Морозенко.
Був там і козак Байда, що висів ребром у турків на гаку, а не зламав своєї віри. Так і те все там помальовано, щоб усяке знало, які то колись були рицарі на Україні.
Був і Самійло Кішка, що й досі про йо́го співають кобзарі, як він попавсь у турецьку неволю, і п'ятдесят чотири роки був на ґалерах у кайданах, за замка́ми, як йому Господь допоміг і себе і товариства півчвартаста визволити, і як, узявши ту ґалеру, приплив до козаків і корогви хрещаті давні у кишені козакам привіз — не зневажив козацької слави.
Дивляться наші на тії намальовані дива́, доходять уже до дзвіниці, аж слухають — за оградою щось гуде, стугонить, наче грім гримить оддалеки, — і музики йграють.
— Це, — каже ченчик, що проводжав їх по манастиреві, — це добрії молодці-запорожці по Києву гуляють. Бачте, як наші бурсаки-спудеї біжать за ворота? Жадною мірою не вдержиш їх, як зачують запорожців. Біда нам із цими іскусителями! Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись — половина бурси і вродиться за Порогами.
Тимчасом музи́ки, галас і тупотня підхо́дили все ближче. Люди один одного пхає та біжать дивитись на січових гуляк. Тільки й чути: „Запорожці, запорожці з світом прощаються!”
Що́ ж то було за прощання з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старости, що воювати більш не здужає, то наб'є черес дукатами та забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, та й їде з ними в Київ бенкетувати. Дома у Січі ходять у семряжках та в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани із дорогої саєти; горілка, меди́, пива́ так за їми в куфах і їздять, — хто стрінеться, усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки, і всякі викрутаси. Оце одкуплять було бочки з дьогтем, та й розіллють по база́ру; одкуплять, скільки буде горшків на торгу, та й порозбивають на череп'я; одкуплять скільки буде маж із рибою, та й порозкидають по всьому місту: „Їжте, люди добрі!”
А погулявши неділь ізо дві та начудувавши увесь Київ, ідуть було вже з музиками до Міжи́горського Спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до са́мого манастиря. Сивий, сивий як голуб, у дорогих карма́зинах, вискакує попе́реду йдучи запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками і всякі ласощі. Пий і їж до своєї любости, хто хочеш.А вже як прийдуть до самого манастиря, то й стукає запорожець у ворота.
— Хто такий?
— Запорожець.
— Чего ради?
— Спасатися!
Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирська́я, з музиками і скоками і солодкими ме́дами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани карма́зинові з себе, а надіне волосяну́ сорочку, та й почав спасатись. Так то розказують старі люди про тих прощальників.
Отже й тепер, перед Шрамом та Череванем, висипали вони з улиці, як із рукава, танцюючи. Чупринди́рі такі, що любо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, та знов, схопи́вшись, навприсядки, та через голову, та колесом! А бурсаки, повибігавши за ограду, дивляться на їх, та й плачуть.
— Не плачте дурні! — кажуть їм запорожці: — Дніпро тече просто до Січі…
Дома в себе, вони, кажу, ходять було у дьогтяни́х сорочках та в дірявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такі жупани, що хоч би й гетьманові, — і все, щоб тільки показати перед миром, що запорожцю тії сукна й блаватаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу вбачить де на дорозі, так у калюжу й лізе в карма́зинах; чи ширітвас дьогтю зуздрить, так і вскочить туди з сап'я́нцями. Химерний дуже був народ!
Шрам, хоч і сердивсь на запорожців, та й сам не постеріг, як задививсь на їх. Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Україні, та, мимо того, якось припадали до душі всякому. Нераз дово́дилось мені самому слухати, як інший дід, споминаючи їх пакості, зачне було їх коренити, а далі, як заговориться, як забалакається про їх звичаї та ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль стане сіромах, і зачне сива голова гу́торити про них, як про своїх родичів. Чим же то, чим тії запорожці так припадали до душі всякому? Може, тим, що вони безпечне, та разом якось і смутно, дивились на Божий мир. Гуляли вони і гульнею дово́дили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали як полову. Може, тим, що Запорожжя споконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду́ дней не замовкали, і було те Запорожжя як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому!
Черевань, ди́влячись на тії скоки й викрутаси, аж ногою притупував, узявшись у боки.
— От, бгате, — каже Шрамові, — де люди вміють жити на світі! Коли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці!
— Не знать що́ ти провадиш, свате! — дав йому одвіт Шрам. — Тепер чесному чоловікові стид мішатись між ті розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на́ що запорожці. Поки ляхи та недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там, окаяннії, в Січі, та тільки п'я́нствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи́, та тут і величається, як порося на орчику. Цур їм з їх скоками! Поїдьмо боржій у Печерський, а то не застанем на службу.
Коли ж тут хтось із-за плечей: — Овва́!
Обернувсь Шрам, аж у йо́го ззаду стоїть запорожець у карма́зинах; стоїть і сміється.
— Овва! — каже, — і оце б то наче і правда, а воно зовсім брехня.
— Іроде! — не сте́рпівши, гукну́в на йо́го Шрам; та, схаменувшись, де він, зараз і переміг себе. — Цур тобі! — каже, — опріч Божого дому.
Та скорій до коня, та й поїхав. Черевань із Петром за ним.
Череваниха теж поспішала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, і хоч нічого їй не сказали, та поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опа́систий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і йграють, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, су́питься; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз підні́ме тебе на́ сміх. А другий був молодий, високий козак, тільки щось азіятське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок, і турка приймають; прийде німець, і німець буде запорожцем, аби перехристивсь та сказав: „Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську”.
Зрадувалась Череваниха, як наздогнала своїх, мов слобонилась од якої напасти. От і поїхали всі через Верхній го́род, а далі Михайловською Стежкою через Євсійкову долину, на Печерську гору. А по Печерській горі росла тоді скрізь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась поміж деревом, то спускалась у байра́ки, то обхо́дила кудлатії кучугури. Ридван, що́ дальш, усе одставав од верхових; а Петро, послі тих чудних Череванишиних річей, не державсь уже жіночого боку. Остались наші прочанки тільки з Василем Невольником.
Аж ось, з обох боків дороги закопотіли коні, затріщало сухе гілля під копита́ми, і показались крізь зелену ліщину карма́зини. Їх наздогнали запорожці, — тих двоє, що одрізнились коло Братства од прощальників.
Череваниха з дочкою сами не знають, чого злякались. Бо ці гультя́ї їдуть не по-людськи: не глядять і дороги, а так куди здря і мчаться по гаю; тільки все крутяться поміж деревом коло ридвана; не попереджують, і ззаду не остаються. А коні наче знають, чого цим шиба́йголовам хочеться: скачуть як кози то сюди, то туди поміж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпається копита́ми на кручу, то оце з кручі кинеться в провалля, і не видно її стане, тільки глухо тупотить і хропе у байра́ці. Наші нераз уже думали, що кінь перекинувсь назад і задавив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру, та й зайграє на сонці карма́зинами.
Так поринаючи та крутячись, мов не перед добром, запорожці переклика́лись через дорогу, як хижії орли, і повели таку розмову, що в наших прочанок і душі не стало.
— От, брате дівка! — гукне один. — Нехай я буду шмат грязі, а не лицар, коли я думав, що є на світі таке диво!
— Еге, є сало, та не для кота! — озветься другий через дорогу.
— Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцілую?
— А як поцілують коло стовпа кия́ми?
— Що́ мені киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!
Леся боялась, щоб справді він не напавсь на неї; аж тут на дорозі байрак. Запорожці так і кинулись туди, як тії де́мони.
— Василю! — каже тоді Череваниха, — куди оце ми заїхали? Що́ оце з нами буде?
— Не бійся, пані, — каже всміхнувшись Василь Невольник, — добрі молодці тільки жартують. Вони зроду дівчат не займають.
А Череванисі щось дуже сумно. Звеліла їхати швидче, щоб наздогнать своїх. Як ось запорожці знов по боках дороги. Жупа́ни позабризькували в грязь у байра́ці, та їм про те байдуже.
— Гей, брате Богдане Чорногоре! — гукне знову старший, — знаєш, що́ я тобі скажу?
— І вже!.. путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
— Отже почуєш од мене таке, що аж оближешся!
— Ого!
— І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, та для такої дівчини можна покинути і батька й матір.
— Чи вже б то?
— А то що́ хіба?
— Куди ж тоді?— Овва!
Тут запорожці знов ізчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх ісправді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою, та й каже:
— Що́ за любий народ оці братчики! Ох, був і я колись таким вига́дником, поки літа не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав і я, як божевільний по степах за каба́рдою; вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у города́х і на степах, знали мене шинкарі й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлібороби!
— Ще я не таке скажу тобі! — гукнув як із бочки запорожець.
— Було б з тебе й цього! — одвітува́в другий, — якби почув батько Пугач, одбив би він у тебе хутко до баб охоту!
— Ні, таки справді, Богдане. Який враг шуткуватиме, як увіп'ються чорні брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дівчина буде моя! Чи знаєш, що?
— А що́?
— Подивиться б, що́ там у вас за гори!
— Отакої!
— Такої, брате! Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх, воювати турка. Коли хоч, ухопимо „дівойку”, та й гайда в Чорну Го́ру!
— І ти оце поправді говориш?
— Так поправді, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дівкою за сідлом помчався б я хоч ік чорту в зуби, не то до чорногорців.
Отак тії ка́верзники змовлялись уочевидьки на ґвалтовний учинок, і ніхто не розібрав би, що́ справді в їх на думці. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жить, чи вмерти — йому байдуже; що людям плач, те йому іграшка. Тим то Череваниха й боялась, щоб лукавий не підкусив пали́вод на яку пакость. Аж ось стали наздогнать своїх. Запорожці бачать тоді, що ба! та й зникли з очей, як той сон, що чоловік жахається, мучиться, коли ж гляне, аж і нема нічого.