Чорна рада (1943)/VII
| ◀ Глава шоста | Чорна рада Глава сьома |
Глава восьма ▶ |
|
Сомко почав саджати госте́й своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на по́куті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом.
Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоч він би тепер рад був одгороди́тись од неї горами й морями. Що́ там ні вигадував той запорожець, як там ні потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.
— Ну, скажи ж мені, пане отамане, — питає Сомко в Кирила Тура, — яким вітром занесло тебе в Київ?
— Самим святим, пане ясновельможний, — одвітува́в запорожець: — проводжаєм прощальника до Міжи́горського Спаса.
— Чого ж це ти одбивсь од свого товариства?
— Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду: дай перше промочити гортань. Тільки у вас такі нікчемні ку́бки, що ні́ вві що гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерного й ляшка.
— Пгавда, бгате, їй-Богу пгавда! — озвавсь Черевань. — Я давно кажу, що тільки в Січі і вміють жить по-людськи. Їй-Богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирську́ю, та й пішов до вас на Запорожжя!
— Гм! — каже Кирило Тур, озирнувши його тушу, — не багато таких пото́впилось би в курені!
Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівли́вий був собі пан.
— Я з душі люблю цього пройдисвіта — каже гетьман Шрамові стиха. — Ча́сом він закине й дуже вже круто, та, враг його знає, я́кось так щиро засміється, що ні за що́ на йо́го не розсердивсь би.
— Погано тільки, — каже Шрам, — що ці братчики сміючись чоловіка куплять, сміючись і продадуть.
— Що правда, то правда, батьку! По їх січовому розуму, ніщо на світі не сто́їть ні радости, ні печалі. Філосо́фи вражі діти! Дивляться на Божий мир із бочки, тільки не з порожньої, як той Діоге́нес, а по шию в горілці.
— Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? — каже Кирило Тур, спорожнивши кубок. — Ось чого! Може, ви чували колине́будь про побратимство? Де вже не чувати? Це наш січовий звичай. Як ні одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до когоне́будь прихилитись; нема рідного брата, так шукає назва́ного. От і побра́таються, та й живуть довіку вкупі, як риба з водою. „Давай, — кажу я своє́му Чорногору, — давай, побра́таємось!” — „Давай!” От і зайшли у Братство, та й попросили пан-отця прочитать над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе Слово Боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою.— Ну, а далі?
— А далі… Це вже так завсегда буває, що, скоро чоловік зробить добре діло, то сатана — не за хлібом його згадуючи — і підсуне іскушеніє… далі дивлю́сь, аж стоїть краля така, що тільки гм! та й годі.
— О, невже таки жіночий рід спокусив хоч раз запорожця?
— Ой, ой, ой, пане гетьмане! Та ще як! І не диво бо: Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!
— Звідки ж узялась та краля?
— Спитай її сам, звідки: я такої пишної панни не зумію й заняти.
І поглянув на Лесю.
— Тю-тю, дурню! — каже засміявшись Сомко. — Це моя молода!
— Та мені не те горе, що вона твоя молода, — каже, здихнувши, запорожець, — а те, що зовсім мене причарувала.
Усі зареготали, почувши таке діло.
— Браво! — каже Сомко, — ведмідь попавсь у тене́ти! Що́ ж тепер буде?
— А що́ ж? Ведмідь піде до свого берлога, і тенети за собою потягне.
— Як! Оце у Січ би то?
— Чого ж у Січ? Хіба тілько й світу, що в вікні?
— І оце такий жвавий козарлюга, та ще й отаман, ради жінки покине товариство?
— А чом же? Та для такої кралі можна покинути й усе на світі, не то́ що товариство.
— Ну, куди ж би ти потяг свої тене́ти?
Кирило Тур засміявсь.
— Ти бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитать. Не хочеться тобі й признаватись, не хочеться й брехати.
— Бо ще, кажеш, ізроду не брехав? — додав шуткуючи Сомко.
— Ні збрешу́ й тепер, — каже Кирило Тур. — Дайте тільки гортань промочити.
Та й кашлянув, випивши кубок, і поглянув по всіх гостях, розгладжуючи уси.— Треба, — каже, — вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж святе, що й наша Січ, тільки що там не цураються бабського роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх „братства”, і над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тільки ви знали! Як зачне розказувати мій „побро”, то аж душа вго́ру росте. Побро мій, знаєте, забрівши на Україну, скучив без своєї Чорної Гори, і вже давно зазива мене в гості. І то́ казать: чом не погуляти козакові по́ світу? Чом не подивитись, як живуть інші язики?
Всі слухають, до чого він доведе свою річ. Очарував усіх запорожець.
— Добре, — кажу, — поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство; нехай і нас там знають! — Ото ж і побра́тавсь я з ним у Братстві, так уже, щоб у нас не було „це моє, а це твоє”, а все укупі; щоб помагав один одному у всякій пригоді; щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому рідним батьком. Воно б і добре, та як побачив я оцю кралю, так душа й дала сторчака. „Як хочеш, — кажу, — побро, а я без ції „дівойки” не поїду з України!” Не бабак же й мій побратим. „Море!” — каже, — „у нас, як кому припаде до душі „руса коса” то вхопить, як сокіл чайку, та й до попа”.
— Це вже по-римськи! — каже, сміючись, Сомко. — А як же в тої чайки єсть брати-орли, або родичі-соколи́?
— Тим бо й ба, що юнаки знають і цьому лиху запобігти. Тільки натякни, то самі визвуться! „Гайде, море! да ті отмемо дівойку!” Себто по нашому: „Гайда! однімем тобі дівчину!” От і збереться чоловік десять тих „отмичарів”; спорядяться як на війну, і вже як попадуть у свої лапи „русу косу”, то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матері! Такий зви́чай по смаку мені! І вже хіба не я буду, щоб я не доказав такого ж „отмичарства”. Вони беруть однією хистю, а в нашого брата про запас і характерство єсть.
— Що́ за баляндрасник оцей пруди́ус! — каже сміючись Сомко. — Мабуть, у вас в Січі тілько й роботи, що потіша́ть один одного вигадками.— Е, пане гетьмане! Наші братчики, що в Бога день, виробляють такії чудасі́ї, що не треба й вигадок. Та вже знаю, що пани молодці не почують луччої, як я сьогодні викину. Ще такої чудасі́ї зроду ніхто не чував.
— Що ж то буде за чудасія?
— Так, нічого: підхоплю́ тільки на сідло оцю кралю, та й шукай вітра в полі. Махнем з побратимом навпростець до Чорної Гори. Ох, та дівчина ж гарна! — додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.
Леся вже давно була сама не своя од стра́ху. Зроду вона нікого так не боялась, як цього запорожця. Кріпилась однак же, сердечна, сидячи за столом. Як же поглянув він отак на неї, то наче аж до серця досяг їй очима. Злякалась голубонька, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила руками очі, а сльози між пучки так і капотять. Мати собі стривожилась, устала зза стола і одвела її в кімнату.
А козакам і байдуже, тільки сміялись.
— О, вражий ти комишнику! — каже Шрам: — бач, до чого добалакавсь! Ізлякав справді бідну дитину.
Череваниха вже не вернулась до сто́лу; однак ніхто послі обід не догадавсь довідатись, чи не занедужала з переполоху Леся. Тоді ще козак мало зважав на жіноче серце. Жіночі сльози й печаль не скоро проймали йому душу.
Уставши зза стола, Кирило Тур подякував за хліб за сіль по-сво́йому:
— Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, — та й потяг із подвір'я з побратимом, не сказавши нікому й прощайте, наче з свого куреня. Тільки чутно було, як виспівував за ворітьми:
Журба мене сушить, журба мене в'я́лить,
Журба мене, моя мати, скоро з ніг ізва́лить.
— Чи чуєш? — каже тоді Шрамові гетьман. — Ніхто не розбере, чим дише низовець, поки сам себе не виявить. Отже я знаю, що в цього Кирила Тура щось на душі важке лежить. Удає він із себе пали́воду, а постерігав не раз я, куди прямує цей юрода. „Дивно во очію”, а так воно єсть, що він тільки й живе душі спасенієм.
— Ледачу ж вибрав він дорогу! — каже Шрам.
— На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе бу́їм і безумним для Бога. Он воно що! Господь його знає, куди він за́йде; а бачив я раз, як Кирило Тур, мо́лячись серед ночі Богу, обливавсь гарячими сльоза́ми, і нехай би пустинник зніс таку молитву до Бога, як цей гульвіса! Прислухавшись, я сам… та що́ про те розказувати? То діла́ Божі. Одкрию тобі, пан-отче, чого оце я в Києві. Не сватання в мене на думці. Повінчаєш ти мене, одігнавши ляхів до Случі, щоб моя жінка була гетьманша на всю губу. А тепер перед війною треба нам поставить у Києві твердо ногу, треба понасипать горлахи пашнею, припа́сти доволі пороху і військової зброї, та ще спорядить одно діло. Ось ходімо лиш до архімандрита, до нашого порадника. Ґізель, батьку, тепер у нас такий головатий чоловік, як колись був Могила. Поговоримо з ним де про що́ з „Га́дяцьких пунктів”. Не дурень був Виговський, що написав їх, тільки дурень, що з'якша́всь із ляхами. З ляхами в козаків во віки вічні ладу не буде, так, батьку!
— Ой, синку! Рознюхали ми тепер добре і бояр та воєвод московських! Та Бог його знає! — каже, здихнувши, Шрам: — може воно буде й лучче.
— Уже ж пак не гірше, батьку! Бо там, що пан, то й король, а всяке ледащо норови́ть, як би козака в грязь затоптати.
— Не ді́ждуть вони цього, невірнії душі! — каже Шрам, ухопи́вшись за уса.
— Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам всім за руки держатись. Тоді в нас заведеться добро… Ось нехай лиш Госпо́дь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпро́ві, тоді ми позаводимо всюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Україну вго́ру, і возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів.
Розмовляючи про такі речі, пішли до отця Інокентія удвох, чи втрьох, а деякі розійшлись по манастиреві.
Що́ ж діялось із Лесею? Вона, голубонька, справді рознемоглась. Не жартами здавались їй химерні речі запорожця: вона боялась, щоб не вхопи́в він її, як шу́ляк, і просила матері позащіпати кругом двері. Чого вже не робила мати, щоб її заспокоїти! Сердечному дівчаті так і стояв перед очима страшенний запорожець. Уже й Черевань, увалившись у кімнату, про́бував її уговорювати, щоб не лякалась не знать чого; разів зо́ два назвав забувшись аж бгатіком; далі бачить, що нічого з нею не врадить, махнув рукою, та й ліг одпочити: проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечерні.
Послі вечерні знов позбирались усі в козацьке подвір'я. Гетьман і Шрам вернулись іще веселіші, пили за здоров'я великої, одностайної України. Од щирого серця празникували. Черевань собі був рад, що Шрам повеселішав, і все тільки вигукував за кубком: — Щоб нашим ворогам було тяжко!
І ввесь же той гармидер чинивсь через стіну од Лесі. Лежала вона зовсім мов недужа, а про неї ніхто й не спогадає. Сказано — козаки: байдуже їм про жінок, як заходяться з військовими реча́ми. Отже, хоч небожата жіноцтво вже й знали і корились своїй долі, та защеміло серденько в моєї Лесі од того занедба́ння; жаль їй було не помалу на свого ясного жениха, на Сомка Якима. Рицар над рицарством, вродливий над вродливими, та, видно, тілько в йо́го й думки, що про гетьманські порядки. А дівочому серцю що́ й молодецька краса, що́ й козацька слава, коли до неї козак не горнеться?
Леся полюбила Сомка іще тоді, як він було носить її на руках і дарує їй то золоті сере́жки, то добре намисто. Іще тоді звав він її своєю судженою і зложив з Череванихою руки. Череваневі здавалось жартами таке залицяння, а вони з Череванихою не жартують словами. З щирого серця зове він її своєю ненею, з щирої душі зове вона його своїм зятем. І зросла Леся, його кохаючи, кохаючи щиро дівочим серцем. Що́ тільки в піснях виспівують про те кохання, усе вона складала у своє́му серці. Отже зове вже він її своєю й молодою, тільки все воно вийшло не так, як то вона собі компонувала. Про іншії речі клопочеться він із старим Шрамом, про іншії речі ши́роко розмовляє, а її мов би нема йому й на світі. Защеміло горде дівоче серденько, та мовчала небога, не сказала й матері.
А що́ ж Петрусь? Петрусь зараз послі обід узяв рушницю і пішов у гай ніби на полюва́ння. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвір'я, аж там усі веселяться. Гомін справили такий, мов справді на бенкеті. Інші й до йо́го присіпались із кубком, а йому притьмом прийшлось так, як співають у пісні:
Чомусь мені, братці, горілка не п'ється.
Коло мого серця мов гадина в'ється!
Сіли за вечерю, аж ось ізнов іде Кирило Тур, тільки вже без побратима.
Леся не вийшла вечеряти. Розгорілась і рознемоглась сердечна дівчина, що притьмом мусіла Череваниха посилати у хутір до чернечого пасічника по шептуху. Прийшла шептуха і наварила якогось зілля, щоб напоїти на ніч, та й сама бабуся осталась ночувати на подвір'ї. Надвечір ублагала була мати Лесю роздягтись та лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так і затруси́лась; і вже шкода було й казати їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопи́в той пу́гач її сонну. Не вонтпила вона, що цей пройдисвіт не своєю силою дише, бо нераз чувала про запорозьке характерство.
А Кирилові Туру, мабуть, були жарти з того дівочого жаху. Сів за вечерю, та зараз і почав викидати.
— Ну, панове, — каже, — тепер я вже зовсім налагодивсь у дорогу.
— У яку це? — питає Сомко.
— Та в Чорну ж Гору.
— Усе таки туди? Ти не покинув своєї думки?
— Коли ж це бувало, пане гетьмане, щоб наші братчики, задумавши щоне́будь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що іншому і загадать страшно, те низовець, си́дячи над широким морем-лиманом, викомпонує, вимізкує, і вже хіба лусне, а не покине своєї гадки. Так оце й мені прийшлось, бачу, або луснуть, або доказать слави; бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дівочі очі.
— І тобі оце, запорожцеві, одшельникові, не сором признатись? — каже Шрам, бо й він, старий розвішав уші, як поніс той свої баляндраси. — А що́ скаже товариство, як дочується, що курінний отаман так острамив своїх братчиків?
— Нічого не скаже, бо я вже тепер вільний козак.
— Як то тепер вільний? А перше ж хіба був невільний?
— У нас, панове, поки козак не випишеться з коша, чи з куреня, то слухай січової старшини, так як ігумена. Знюхайсь тоді, коли хоч, з бабою, то знатимеш, по чім ківш лиха! Тільки наш чернечий устав кращий од манастирського. У нас, скоро чоловіка спантеличить мирська́я суєта, то в куну́ або до кози не саджають, а зараз — іди собі к нечистій матері! Вибрикайсь на волі, коли дуже розжирів на товариському хлібі!.. І чи раз же то траплялось, що сердечний сіромаха попогасає по „городах”, ухо́пить, як там кажуть, шилом патоки, та, побачивши на власні очі, що чорт-має в світі нічого путнього, покине жінку й дітей, вернеться в курінь: „Ей, братчики! Прийміте мене знов між товариство! Чорт-ма́ на світі добра! Не сто́їть він ні радости, ні печалі!” А братчики тоді: „А що́, ледащи́це! Ухопи́в шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами цієї дури, то, може, порозумнішаєш”. От бідолаха сідає між милим товариством, п'є, розказує про своє городове́ життя з жінкою та з дітьми; а тії слухають, кепкують з йо́го, як із блазня, та тільки за боки беруться. Так і мій покійний пан-отець — нехай царствує — іздючи колись із прощальником по города́х, натрапив на такі очі, що й товариство йому стало немиле — замутив зовсім лукавий йому голову. Ну, виписавсь із куреня, сів хуторком десь коло Ніженя, і господарство і худібчину завів, і діток сплодив двойко — карапуза хлопчика та скверуху дівчинку. Тільки років через п'ять чи що так йому обридло усе в госпо́ді і в полі, як приборканому степовому птаху. Сумує та й сумує козак; бо чи статечна пак річ — іспо́внити козацьку душу жінкою-квочкою та дітьми-писклятами? Козацької душі і ввесь світ не спо́внив би: увесь світ вона прогуляла б і розсипала, як таляри з кишені. Тільки один Бог може її спо́внити…
— Що́ ж сталось із твоїм батьком? — спитав Сомко. — Ти бо вже, коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть і за попа і за дяка.
— Із моїм батьком? — каже Кирило Тур, мов скрізь сон; бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… — Еге! Я ж кажу, що мій батько, скоро розчовпа́в, що пожививсь як собака мухою, то й заскучав по братчиках. Уже нераз казала йому моя мати, так як та жінка в пісні:
Що́ ти, милий, думаєш-гадаєш?
Мабуть, мене покинути маєш:
Рано встаєш, коня напуваєш,
Жовтенького вівса підсипаєш,
Зеленого сінця підкладаєш;
В сінечки йдеш — нагайки питаєш,
В комору йдеш — сіде́льця шукаєш;
Дитя плаче — ти не поколишеш:
Все на мене важким духом дишеш!
Тільки батько мій не пускавсь у такі жалібнії розмови, як той козак із своєю жінкою, а, надумавшись сам собі, сів на коня, ухопи́в на сідло карапуза синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на Запорожжя. Не вибігала ж за ним услід моя пані-матка, як у тій пісні; не хапала за стреме́на, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голуби́й жупан, та хоч раз іще подивитись на свою милу. І жупани і худобу покинув він їй на прожиток, а сам у семрязі убравсь за гряницю бабського царства. Отже й мені, бачся, доведеться йти ба́тьківським слідом!
— Ну, бери ж кубок, — каже гетьман, — та підкріпись на дорогу! До Чорної Гори не близьки́й світ! Ось і ми погладимо тобі дорогу!
— Дякуємо тобі, пане гетьмане! — каже Кирило Тур, кла́няючись низенько. — Уже коли ти й сам гладиш мені дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в Чорну Гору.— Що́ ти думаєш, синку? — каже нишком гетьманові Шрам. — Ти знаєш, що за божевільні люди ці комишники: не розбере їх і сам нечистий. Не вір, бо то звір; хоч не вкусить, то злякає! Держи, синку, в голові цю пословицю! На юродивих іноді справді находить безуміє!
— І-і, батьку! — каже, сміючись, Сомко. — Добре я знаю цього юроду! Нема, може, і в світі такої щирої душі до мене! Як проганяв я ляхів з України, та одбивавсь од Юруся, то він із своїм німим чорногорцем визволяв мене нераз із великої біди, служив він мені за язика́, за шпи́га, за сердюка, і все тільки ради доброго слова та коша горілки. Нераз я насипа́в йому шапку талярами, так ідучи й витрусить на порозі. „Звідки”, каже, „це такого смі́ття набралось?” — такий химера! Було кажу: „Кирило, скажи Бога ради, чим мені тебе наградити? Ти ж нераз слобоняв мою голову од смерти!” — „Не тобі”, каже, „награждать мене за це!” От воно що, батьку!
— Справді, — каже Шрам, — це золото, а не козак! Пане отамане, — до Кирила Тура, — ходи сюди, дай я обніму тебе та поцілую!
— За́ що це така ласка?
— Ходи, мені то вже знать, за́ що!
Та й обняв і поцілував запорожця.
— Да наградить же, — каже, — тебе Госпо́дь за твої рицарськії вчинки!
— Е, батьку! — каже запорожець, — то ж іще дурниця, та так мене голубиш; що́ ж ти скажеш тоді, як укра́ду зпід поли в гетьмана молоду?
Черевань більш од усіх уподобав Кирила Тура; усе реготав із його вигадок.
— Враг мене візьми, — каже, — бгатці, коли я бачив такого жвавого молодця́! Душа, а не запорожець! Іди, бгатіку, й до мене, і я тебе поцілую!
— От добрі люди! — каже Кирило Тур: — у їх кра́деш, а вони тебе цілують! Їй-Богу, добрі люди! Шкода́, що вже більш не побачимось! У Чорну Го́ру ворон і кісток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громада! Дякуємо за хліб та за сіль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.І, виходячи з дверей, розпростер руки, та й каже:
— Двері одмикайтесь, а люди не прокидайтесь! Двері одмикайтесь, а люди не прокидайтесь!
— Що́ за неподобна голова в цього Кирила Тура! — сміючись каже Сомко. — Себто вже ворожить, характе́рствує!