Гетьман Петро Сагайдачний/XVI
| ◀ XV. Під Очаковим | Гетьман Петро Сагайдачний XVI. Смерть Хведора Безрідного |
XVII. Сагайдачний в'їздить у Київ ▶ |
|
Та не так пощастило козакам біля Кизикерменю…
Літнє сонце освічує долину, всю збиту й стоптану людськими та кінськими ногами. Серед потолоченої трави лежать мертві козаки. Багато їх… Одежа на їх закрівавлена, вітрець ворушить довгими чубами…
На шпилечку горилиць лежить молодий козаченько у пишному, злотом гаптованому вбранні. Широко росплющені очі втуплені в блакитне небо. Але він ще живий, бо як вітрець замає чубом, що спустився на чоло, тоді в козака ворушуться повіки і кривлються засмаглі уста.
Ніхто не сказав би, що той козаченько — Хведір Безрідний… А то ж він лежить постріляний, порубаний…
Як байдужно дивиться на його це високе блакитне небо!.. Він заплющує очі, щоб не бачити його. Нащо воно йому? Йому аби б тільки лежати тихо, та щоб не палило огнем, щоб не ламало кістки, не боліло тіло…
Закрякало вороння, і Хведір знову розплющив очі. І знову очі бачуть те блакитне байдужне небо… Він, стогнучи, повертає голову і бачить, що на якомусь козакові сидять два ворони і крячуть сердито, змагаються… Ось один знявся, полетів і знову сів на чиюсь голову… А другий он примостився на чорнявій голові, вчепився кігтями в скудовчене волосся і починає клювати під чорною бровою…
Щось чорне майнуло над Хведором так низько, що він аж очі несамохіть заплющив. А розплющивши очі, побачив, що і в його на грудях ворон сидить. Сидить і дивиться, міркує мабуть, чи можно вже до очей козакові добіратися… Хведорови очі зустрілися з вороновими очима… Як попечений, махнув ворон крильми і полетів геть… Злякався!.. Ще таки вороння боїться його…
Що ж сталося?.. Чого він лежить тут?.. Хто його тут кинув?… Хто отих усіх тут кинув?..
Сонце скісним промінням зазирає йому в вічі… Боляче очам… Він заплющив їх і силкується щось згадати…
Щось зашамотіло травою саме біля голови… Хведір розплющує очі — знову блакитне небо!.. Де сховатися від його?.. О, щось ворушиться над головою… Придивився — то зелена ящірка вилізла на суху стеблину і дивиться на його чорненькими очками.
— О-ох! — застогнав Хведір, і ящірка зсунулася з стеблини і зникла в траві.
— Де ж море?.. Де Дніпро.. Де поділися чайки, козаки?..А, згадав нарешті!.. Їх же, отих козаків та його, послано прокрастися по-за Кизикерменем, а як пливтиме козацьке військо повз Кизикермень, тоді напасти на турків з того боку, з Дніпра; турки з несподіванки налякаються, вийде в їх зам'ятня, а запорозьке військо тим часом помине Кизикермень.
Ото ж, пливучи до Кизикерменю, побачили вони, що на березі коні посідлані пасуться…
Схотілося козакам коней добрих добути. Вийшли тихесенько на беріг, роздивилися, аж татарське військо в холодку безпешно спочиває, пустивши коней пастися. Ну, козаки на татар напали і всіх до одного повбивали… І Хведір убивав… І тепер там лежать татари посічені-порубані, отак, як отут козаки… І вони дивлються на блакитне небо…
А коней козаки позабірали… І Хведір здобув там собі пару добрих коней…
І далі згадувалося Хведорові… Вже вони Кизикермень поминули… І враз, як сарана, татари на їх напали… Багато, багато їх… Кричать: „Алла! Алла!..“ Козаки одбивалися… І Хведір одбивався… А далі вже він нічого не пам'ятає: мабуть його вбито!.. Але чого ж він на цьому світі?.. Та це ж його душа ще по землі ходить — сорок день же їй ходити. Та тільки чому ж не ходить вона по своїх, рідних місцях? Чому вона не на Вкраїні, а на цьому чужому полі, серед мертвих?…
А то хто йде і двох коней за поводи веде?.. І то мертвий? Чи живий може? Ходить поміж мертвими, нахиляється до їх, придивляється… А вороння його лякається і знімається з мертвих там, де він іде. Мабуть же то живий хтось. Та це ж неначе Ярема, джура Хведорів… Та він же… І коней веде Хведорових, тих, що він за Кизикерменем у татар здобув…
Хведір хоче скрикнути, гукнути свого джуру, але не може і тільки ледві ледві стогне, а в грудях наче все рветься і душа вилітає з тіла… І вже нічого не видко: ні джури з кіньми, ні блакитного неба, ні сонця…
Опритомнівши, Хведір побачив, що біля його стоїть навколішках джура Ярема й плаче.
— Це ти, джуро Яремо? Ти живий?
— Живий, — за слізьми насилу промовив джура.
— А мене вбито?
— Ні, не вбито, а мабуть поранено тяжко.
Хведорові знову заплющилися очі. Джура влив йому в засмаглі уста трохи вина червоного. Поранений ніби трохи ожив, глянув на джуру і попрохав пошепки:
— Дай ще, джуронько!
Джура дав ще трохи.
— Усіх наших побито?
— Усіх, тілько я сам утік.
— А де ж наші чайки та ґалери?
— Не знаю; може вже поминули Кизикермень та пливуть безпешно додому.
Хведір помовчав трохи. Джура одгорнув йому волосся з лоба.
— Душно… пече мене… — шепотів поранений.
Джура зломив зелену гілочку і почав махати нею над пораненим. Хведір повів очима і побачив свою зброю.
— Кому ж моє добро достанеться? — прошепотів він, зітхаючи.
Тихо навкруги. Тільки джура плакав мовчки та вороння крякало часом, клюючи мертві очі.— Джуро Яремо, — загомонів ледві чутно Хведір Безрідний, — поживай моє добро… Дарую тобі по смерти моїй коня мого вороного і того другого, білогривого, і тягеля червонії од піл до коміра злотом гаптовані, і шаблю булатную, і пищаль семип'ядную…
Він замовк, утомившися. Джура заплакав ще дужче.
— Не плач, джуро, — сказав Хведір, трохи жвавіше. — Причепи шаблю до боку та сядь на коня: нехай я подивлюся, який із тебе козак буде.
Джура мовчки причепив шаблю до боку, перекинув мушкет через плече, скочив на коня і тихо поїхав поміж мертвими.
Проїхавши трохи, він вернувся до Хведора. Той тихо плакав і шепотів:
— Спасибі ж тобі, Господи милосердний, що не ледачому добро моє достанеться: буде кому за мене Бога молити.
І він знову заплющив очі, бо дуже втомився. Знову тихо-тихо стало навкруги.
Але що то?.. Здалека, з Дніпра, якийсь клекіт чути. Обличча Хведорове здрігнулося і все тіло випросталося. Він пильно прислуха́вся: клекіт ніби ближчав.
— Джуро Яремо, чуєш?
— Чую, пане отамане.
— Що то?
— Не знаю: може лебеді ячать, а може козаки гомонять.
Хведір силкується звести голову, але вона знову безсило падає на землю.
— Джуро Яремо! Сідай на коня та їдь ти понад Дніпром-Славутою, довідайся, що то за клекіт. Як що то козаки гомонять, то ти їм об'явися.Джура скочив на коня, взяв другого за повід і, сумно глянувши на Хведора, побіг до Дніпра.
Хведір Безрідний зостався сам…
І згадався йому рідний Острог, зелені садки, дзюркотлива Горинь, похмура, з закуреними стінами друкарня і літери, літери, — і кінця тим літерам немає, — а запорожець Карпо ллє з їх кулі на татар та на турків… Багато їх положив Хведір тими літеровими кулями… а яка ж куля положила його самого, Хведора Безрідного, що то був друкарем бідолашним, а тепер став лицарем славетним?.. Що тепер йому з тієї слави!.. А он море… синє-синє та безкрає… Кафа… пожежа… плач… лемент… маленька татарочка… Синоп палає… А он Катря… люба, кохана Катруся… чорні оченьки її так і зазирають у душу… Оті оченята і положили його тут… за-для їх пішов він слави-лицарства добувати… От і здобув…
А джура тим часом прибіг до Дніпра і побачив дивну картину. Дніпро захряс чорними, а то й помальованими чайками; попереду пливли пишно повбірані, здобуті в турків, ґалери, а на їх маяли корогви. Козаки в кольористому вбранні, у високих шапках з кольористими, переважно червоними верхами, цвіли, як мак, помішаний з гвоздиками та з волошками. На зброї вигравало сонце.
Джура Ярема скочив на шпилик, надів шапку на спис і почав нею махати.
— Глянь, та то ж козак! — загомоніли на чайках. — І справді козак! — Та то ж Ярема, що в Хведора Безрідного за джуру.
Кільки чайок пристало до берега; пристала й ґалера та, що на їй Сагайдачний був із військовою старшиною, бо вони догадалися, що то Ярема прибіг із звісткою від тих козаків, що їх послано було пройти по за фортецею. Але через віщо ж звістку привіз навіть не простий козак, а джура? І через віщо джура в такому пишному вбранні? Чи не сталося лиха якого?
Сагайдачний із старшиною вийшли на беріг. Джура вклонився низенько. Видко було, що він дуже турбується.
— Джуро Яремо, — сказав Сагайдачний, пильно дивлючися йому в вічі: — не своїми ти кіньми гуляєш і тягеля червонії, од піл до коміра злотом гаптовані, не свої на собі маєш, не своєю шаблею булатною та пищаллю семип'ядною владаєш. Мабуть ти свого пана зо світу звів.
— Ні, батьку кошовий, отамане військовий, — одказав джура, вклонившися старшині, — я свого пана зо світу не звів, а лежить він отам на бойовищі постріляний та порубаний, на рани смертельнії незмагає. То прошу я вашої милости козаків туди послати, щоб славного лицаря Хведора Безрідного та инших козаків поховати, звіру-птиці на поталу не подати.
— То й инших козаків на світі немає?
— Усіх, пане отамане, у пень посічено-порубано, тільки я обрятувався.
Сумно похилив голову Сагайдачний і все козацтво з жалю за товаришами…
Незабаром козаки були вже на бойовищі…
І на Хведорі Безрідному сидів уже ворон і добірався до очей, що все дивилися на блакитне небо, та тільки вже не бачили його…
Заходилися козаки своїм помершим товаришам довішні хати будувати: шаблями суходіл копали, а шапками та приполами землю з глибоких ям виносили.
Хведора Безрідного, славного лицаря, червоною китайкою накрили і високу-високу могилу над ним насипали; а в головах спис його встромили і вишиваною хустиною перев'язали. А поховавши товаришів, стрілянням з мушкетів ясу їм воздавали…