Гетьман Петро Сагайдачний/XVII
| ◀ XVI. Смерть Хведора Безрідного | Гетьман Петро Сагайдачний XVII. Сагайдачний в'їздить у Київ |
XVIII. Хотинська баталія ▶ |
|
Гучно та бучно в'їздив гетьман Сагайдачний із своїм військом у Київ після того морського походу.
Мабуть чи не ввесь Київ вийшов до Дніпра, туди, де пристало до берега козацьке військо. І беріг, і гора над берегом, і всі вулиці поблизу, навіть дахи на будинках — усе захрясло людьми. Од усякого коліру вбраннів червоніло, жовтіло, голубіло, зеленіло мов на луці весняного часу. Назустріч славному лицарству вийшли з манастирів ченці та попівство з усіх церков з хрестами, з іконами та з корогвами, братчики з братства та спудеї (школярі) з братської школи, та цехи з своїми короговками. По всіх церквах дзвонено в дзвони.
Загули гармати, загомоніли мушкети — то Сагайдачний із військовою старшиною вийшли на беріг. Тут уже стояв чудовий білий орабський кінь у дорогому, злотом та шовком гаптованому, уборі. Сагайдачний ледві торкнувся червоним сап'янцем до позолочуваного стремена і в одну мить уже сидів на коні, мов приріс до його.
Велично їхав Сагайдачний з гетьманською булавою в руці. За ним ішли хорунжі з військовими корогвами та з турецькими й татарськими бунчуками, здобутими під час походу. За ними ішли козаки курінями. Поперед кожного куріня ішов курінний отаман і несено курінну корогву. Дивна це була картина! Вона вражала навіть тих, хто багато вже дива бачив на своєму віку. Пишне турецьке вбрання на козаках, здобуте під час останнього походу, козацькі та польські кунтуші з вильотами, попідшиваними всякого коліру дорогими тканинами: алтембасами, златоглавами, саєтами, адамашками; чорні, сиві, та білі смушеві шапки з червоними верхами; широкі штани всякого коліру; зелені, жовті, червоні чоботи — так і вбірали в себе очі; усяка зброя на козаках — мушкети, кинжали, ятагани, шаблі, — все так і горіло на сонці, аж сліпило очі.
Гордо виступало козацьке військо, знати було, що люде почувають себе ні від кого на світі не залежними і вільними робити, що схочуть і як схочуть.
Старий Небаба йшов поперед свого куріня і ледві помітно всміхався під сивим усом, скоса поглядаючи на велетня, що ніс на руках маленьку татарочку. Дитинка вхопилася правою ручкою за шию Хомі і здивовано дивилася навкруги своїми чорними оченятами. Біля Хоми йшов вусатий Карпо з своїми товаришами — з веселим Грицьком та з чорнобровим Юхимом, що колись возили на собі лозяну чортопхайку з довготелесим ксьондзом Загайлом. Не було з ними тільки колишнього друкаря Хведора Безрідного: зостався він довіку лежати край старого Дніпра під Кизикерменем, а замісць його йшов його джура Ярема.
За козаками йшли визволені невільники. Вони йшли не так як військо, а просто собі безладною юрбою, та на їх дивилися люде ще пильніше, ніж на військо.
— Дивіться! дивіться! — гомоніли люде, — он запорожець дівчинку на руках несе.
— Та яка ж вона манесенька, а він який велетень.
— То певне дочка його — яка ж гарнесенька!
— Ні, не скидається на його.
— Та то певне бранка-татарочка!— Грицю! Ох, Мати Божа! — гукнув хтось.
Грицько, що йшов поруч із своїм приятелем Юхимом, здрігнувся мов попечений і глянув по людях. Там, у стовпищі, якась дівчина з ціпком у руках і з клунком за плечима, впавши навколішки, простягала руки чи то до церкви, чи до сіроокого Грицька.
Грицько прожогом кинувся до дівчини.
— Одарю! ти тут, серце?
— Тут, Грицю!
Запорожець обняв дівчину, а вона пригорнулася до його і мовчала, тільки плакала.
Коли це позад їх озвався чийсь тремтючий голос:
— А мене не пізнаєш, дочко?
Дівчина підвела голову. Червона як маківка, крізь радісні сльози глянула вона туди, звідки озвалося до неї і побачила високого сухорлявого чоловіка з довгими просивими вусами у якомусь чудному не козацькому вбранні.
— Не пізнаєш батька? — спитав знову чоловік.
Голос той був по знаку дівчині і очі такі вона десь бачила… А, згадала, згадала! Ще маленькою бачила вона ті очі, ще як малою дівчинкою була. Вона лежала, а над нею нахилився хтось такий вусатий та ласкавий, і очі в його були добрі-добрі. І з тих очей викотилися дві сльозини і впали на неї… Бабуся казала їй потім, що то її татко прощався з нею. Бо він, як умерла його жінка, Одарина мати, занудьгував дуже і пішов на Запоріжжа, та з того часу й чутки не було про його…
— Тату! та це ж ви?
— Я, доню, голубко…
Дівчина кинулася до батька.
— Тату! татуню! Так ви ще живі?— Живий ще, донечко.
— Таточку! Як же вас Господь визволив?
— Визволив, донечко, визволив Господь милосердний та оцей козак молоденький.
І він показав на Грицька, що стояв біля їх та червонів.
Так виходить, це він визволив батька своїй Одарі? І йому згадується та страшна ніч, як козаки запалили Кафу. Вона вся взялася вогнем і палала, освічуючи і море, і далекі гори. Гоготіло полум'я, руйнувалися мури, кричали, лементували люде, і посеред усього того галасу Грицько почув, як хтось гукає: „Поможи, Господи, козакам!.. Помоліться, браття, за душі бідних невільників!.. Однесіть од нас поклін на Вкраїну — на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, де народ хрещений!“ Грицько озирнувся і побачив заґратоване віконце в льоху, а з-за ґрат визирають висохлі, вимучені невільники з довгими бородами.
— Боже! та це ж козаки! — скрикує Грицько.
— Були колись козаки, братіку, а тепер невільники…
Грицько кинувся до дверей і висадив їх геть. З льоху, дзвонючи кайданами, виходють невільники, кидаються до Грицька, цілують його і плачуть, і моляться… А Кафа горить… Кафа палає…
— А як же ти, доню, потрапила сюди з Острогу? — спитав батько в Одарі.
— Я, тату, до печерських святих прийшла помолитися за…
— За Грицька? — одказав сміючися батько. — А старі живі ще?
— Живенькі ще — і дідусь, і бабуся, — хвалити Бога.
Та далі вже не можна було розмовляти, бо не чуть було нічого за радісними вигуками: то люде вітали гетьмана Сагайдачного. Він їхав до Софійської церкви. Біля Золотих Воріт зібралося панство — українське й польське. Тут серед того панства був і ксьондз Загайло…
А дзвони дзвонють усе голосніше. Ось уже козаки під'їздять до Золотих Воріт. Сагайдачний проїздить проз панів і вітається з ними. Передні бунчуки схиляються на привітання.
— Здорові були, пане Загайло! — гукнув хтось весело.
Здивований Загайло глянув на козаків. З межи їх вийшли Грицько та Юхим і підійшли до Загайла.
— Невже не пізнаєте нас? — спитав Грицько.
Загайло мовчав.
— Та як таки, коней своїх не пізнаєте? — жартував Грицько.
— То ж ви нас у свою чортопхайку запрягали, — пояснив Юхим, — а тепер ми з коней козаками стали.
— Еге, тепер ми покозачилися, — сміявся Грицько. — Були коні, а тепер покозачилися.
— Єзус-Марія! — тільки й міг сказати здивований Загайло.
Всюди чуть було радісні вітання та вигукування. Знайомі й незнайомі віталися, цілувалися, мов на Великдень. Матері вітали своїх синів-козаків, що повернулися з походу чи з далекої неволі; жінки — чоловіків, сестри — братів; дівчата — женихів, часом давно вже оплаканих та обтужених. Батьки, повернувшися з неволі, не пізнавали своїх синів та дочок, бо покидали їх ще малими дітьми, а тепер вони вже були зовсім дорослі. Багато сліз лилося з радощів, та багато було й тужіння-голосіння по тих, що не вернулися з неволі та що полягли в бої, у далекому чужому краї…
Коло джури Яреми зібралася купка людей, і він оповідав їм про бій під Кизикерменем.— Як наскочила на нас татарва, та такого їх багато, як хмара облягли нас. Як же заходилися наших сікти!.. Ну й наші добру одсіч їм давали! Сам Хведір Безрідний скільки їх положив!..
— Ой, матінко Божа! — скрикнула молоденька, чорнявенька дівчина.
— Та тільки ж дуже їх багато було — так і сунуть! Ну й полягли наші всі до одного, усіх татари посікли та постріляли. Сам тільки я живий зостався.
— А Хведір Безрідний?
— І Хведора Безрідного посікли та порубали, там над Дніпром тепер спочиває. Високу-високу могилу козацтво йому насипало, бо добрий лицарь був!.. А в головах спис устромили і хустиною гаптованою перев'язали. Мабуть дівчина йому вигаптувала, у Січ виряжаючи.
— Ох!.. — застогнала чорнявенька дівчина і похилилася, зомлівши.
І вона прийшла сюди аж із Острогу, стрівати свого Хведорка… Та й почула, що вже ніколи його не побачить…