поживати

поживати

Пожива́ти, ва́ю, єш, сов. в. пожи́ти, живу́, ве́ш, гл. 1) Жить, поживать, пожить. Та буду без отця й без матері поживати. Чуб. V. 646. Я ще хочу на світі пожити. Мет. 95. 2) Ѣсть, съѣсть. Стали ми хліба-соли поживати. АД. I. 181. Дай, Боже, пожити з жінкою і з дітками на тарілочці. Мнж. 80. 3) Потреблять, потребить, пользовать, воспользоваться. Скупий складає, а щедрий поживає. Ном. № 4669. Поживе добро чесно. Шевч. Краще… чесно заробляти й поживати. Мир. ХРВ. 349. Узяв моє власне та і не віддає, — Бог із ним — хай собі пожива. Новомоск. у. Як умру, дак худобу поживе чорт знає хто. Борз. у. 4) Пожи́ти сме́рти. Умереть. Таки ж бо я Рузю люблю, хоч смерти пожию. Чуб. V. 143. З його рук пожила смерти. Св. Л. 323.

Словарь української мови / упоряд. з дод. влас. матеріалу Борис Грінченко. Берлін: Українське слово, 1924