Вибрані твори (Винниченко, 1927, ДВУ)/Антрепреньор Гаркун-Задунайський
| ◀ Босяк | Вибрані твори Антрепреньор Гаркун-Задунайський |
«Мнімий господін» ▶ |
|
——————
ГАРКУН-ЗАДУНАЙСЬКИЙ.
Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N.
Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, але від нього було так здорово й легко, що можна було забути не тільки про холод, але й про те потрусювання, яким почав діймати все більш та більш драбинчастий візок. Хіба тільки тоді, як турсоне десь на вибоїні так, що голова дядькова нахилиться аж до хвоста миршавенької кобильчини, завважиш і почуєш увесь смак такої їзди. Але дядько очевидячки не поспішався, а більше їхав то підтюпцем, то ходою — то й милуватись околицею можна було без перешкоди.
Вільно й широко розлягались зелені поля; не тіснили їх похмурі ліси, не давили високі гори і далеко-далеко сягало око вподовж ланів та невеличких гайків, що зеленими вершечками виглядали з ярів та балок.Після душного, тісного города найбільш захоплювала ця широта краєвиду; після пороху й диму особливо милували око зелені хліба та шпориш, що поріс край дороги; а сила того чистого, запашного повітря неначе лила у груди якусь жвавість, бадьорість і енергію.
Все минуле десь ховалось в якомусь тумані, і будучність ласково й привітно всміхалася, як всміхався мій візник до високих і пишних хлібів. Думка за думкою легко спливали. Думки були про те здебільшого, як приїду я в N, заїду в «гостинницу Малороссію», знайду там добродія Гаркуна-Задунайського, антрепреньора української трупи, зійдуся з ним і… якось то воно буде. Ставала на очі навіть і та «гостинница». Маленький мабуть будиночок, чистенький, гарненький: коло його садочок, квітки, метелики і таке инше: маленька кімнатка старосвітського ладу з дерев'яним ліжком і ситцевими завісками на вікнах: сусіди, сусідки, тихо, любо й затишно. Спадав на думку і сам Гаркун-Задунайський, але думка цього образу якось не могла схопити виразно. Не знаю вже через що то, чи через те, що мій мозок був на той час такий легковажний, чи вже просто через те, що звичайно образ не простої персони важко уявити собі, — одним словом, я тільки міг схопити одно: вважаючи на гучне прізвище цього добродія, це повинен бути чоловік не аби-який і артиста славний. І думки порхнули в другий бік. То заносили вони мене на сцену N-ського театру, де я, не маючи ніякої иншої роботи в чужому місті, гадав добувати собі хліб; то ставали серед трупи, яка повинна була мені стати й товариством і родиною; то знов в «гостинницу Малороссію», де, як мені казано, живе сам Гаркун-Задунайський, то знов до трупи і знов до її антрепреньора.А візок усе торохтів, зсовуючи з-під мене солому на спину дядькові, що сидів вже на самому краєчку воза, спустивши ноги на оглоблі. Сонечко піднялося вже вище, зігнало росу і стало ніби й припікати, зганяючи, як і росу, бадьорість і нагадуючи, що можна-б і скоріше їхати.
— А що, чи далеко ще до N? — наважився я натякнути дядькові!
Він, очевидячки з охотою, ніби тільки цього й чекаючи, зараз-же повернувся до мене, і з уст, з синіх очей, навіть з рудої, кучерявої бороди його так і полилась на мене привітність і щирість.
— До N?.. Хм. Та як вам сказати?.. Та верстов, мабуть, буде з… десять… А може й усіх дванадцять… Ось минем цей лісок, то, мабуть, буде десять… А то, кажуть, що і всіх вісім… А я так думаю, що й восьми не буде… Верстов з шість як буде, то й буде…
Треба пам'ятати, що далина чи близина у селянина залежить від того, чи він ходить, чи він їздить. Як ходить, то неодмінно буде одно місце від другого далі верстов на п'ять, а як їздить, то ближче. Маючи це на увазі, я взяв середнє між шістьма й десятьма і вирахував, що до N вісім верст…
— Ну… а як N — хороший город?
— N?
Дядько хльоснув конячинку батогом і усміхнувся.
— Хто його зна… Чи хороший?… Хм… Господь його святий знає… Город як город… Ну, що там? Є собор, базар… Та от побачите самі!
«Хм… Трохи невиразно», — подумав я.
— Ну, театр там бачили? Грають там у театрі? Були коли-небудь у театрі?
— Театр?Дядько хотів одповісти, але кобильчина, певно заслухавшись нашої розмови, взяла та й стала собі, злегка помахуючи поскубаним хвостом.
— О! — здивувався дядько, хоча, правду казати, час-би йому було вже й звикнути до цього. — Ти диви! Н-но! Ач!.. Чи не капосна тварюка? А-н-но!
Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав віжками і знов повернувся до мене.
— Театр, кажете? Ні, театру не бачив… Не знаю… Що не знаю, то не скажу… Грають, кажете? Не чув, не чув…
— І про Гаркуна-Задунайського не чули?
— А то-ж хто? Сродственик ваш який, чи як?
— Ні… так собі.
Я змовк. Дядько ще посидів трохи боком, привітно всміхаючись очима, і повернувся нарешті до кобильчини.
Години через півтори ми в'їжджали в бажаний N.
— А це вже і N, — привітно повернув до мене свою руду бороду дядько. — Ото собор… о… А то пошта…о…
На цьому слові йому прийшлось змовкнути, бо ми виїхали на бруковану вулицю.
«Так оце N!» — думав я, і повертався на всі боки, не вважаючи навіть і на те, що під боком у мене стало колоти від «мостової».
Ми були саме на плацу. Тут уже я побачив на очі й собор, і базар. Плац був порожній, мертвий, тільки з боків його стояли ряди крамниць з чимсь червоним на дверях, з стільчиком коло входа і з неодмінною калюжею біля кожної, повною черепків, лушпайок та сміття. За крамницями йшли рундучки з насінням, перцем, бубликами; далі якісь порожні стойки, а ще далі починалася вже вулиця. На заляпанім, обшарпанім будиночку, що стояв під залізним червоним дахом на розі вулиці, висіла вивіска з написом: «И здесъ любопытно выпить і закусить Кышліхцы. И розкурка табаку».
Що там було таки справді «любопитно», про це я ні трохи й не вагався, але що повинні були значити останні слова, то як я не сушив собі голови, не міг нічого путнього вигадати і вже аж дядько вивів мене з непевности.
— Та то кислиці! — повернувся він до мене, коли я його запитав про «кышліхцы».
— Кислиці?
— Ну-да! Бо єврей, знаєте… От у нього замісць «кислиці» та «кышліхцы». Кислиці… Ну-да, бо там таки є кислиці. Колись, як не було ще монопольки, так після горілки раз-у-раз кислицями закусювали… Н-но! А диви!.. Та куди, куди? Тпрру!
Слухняна конячинка зараз-же як прикипіла.
— Що таке? — спитався я.
— Та вам-же до «Малоросії»? — зстрибуючи, кинув він і почав витягати мого чемодана. Я подивився на «Малоросію». То була друга половина тої «любопитної» пивної. Над дверима рундука, на яких біля клямки чорніла масна пляма од рук, висіла вивіска, що показувала: «Номера для прыежающих Малоросія», Стіни цеї «Малоросії» були облуплені: вікна, що дивились своїми зеленими од часу шибками на вулицю, наганяли якийсь сум і нудьгу. Чого її названо «Малоросією» і що в неї було «малоросійського», не відомо. Хіба через те, що хазяїном її був єврей і на двадцять хат навкруги не було ні одного «малороса».
Поторгавши за клямку, мій візник напнув плечем, і двері з шумом одскочили з защіпки. Перед нами встала дивна картина. Серед чорного, брудного, невеличкого коридорчика в самих різних позах лежали декільки великих і малих євреїв. Ноги одного були під самим носом у другого, третій уткнувся четвертому в живіт головою і сягав коліном в спину п'ятому; носи мішалися з пальцями, руки з ногами; брудні подушки, аж блискучі від сала, що назбиралось за немалий, мабуть, час, лежали десь аж біля порога. Повітря… Дядько мій тільки крутнув носом, плюнув і вперше за весь час сердито закричав:
— Ану, ви! Гей… Розляглись… Уставай! Е-е-е… — ставляючи додолу чемодан, рішуче протягнув він. — Що я довго з вами тут буду… Уставай! — і, таки не жартуючи, штовхнув ногою якусь спину. З-під якоїсь ноги вмить визволилась голова в пуху і в пір'ї на чорному волоссі і здивовано подивилась на нас маленькими, чорненькими оченятками.
— Ну? — прикрикнув дядько, — чого вилупив очі? Вставай!
— У вас номера єсть? — вмішався я.
Голова подивилась на мене і вмить весь сон збіг з неї, як тінь від сонця. Скочив, натягнув на себе якесь дрантя і зараз-же почав шарпати за якусь руку чи ногу, примовляючи:
— Лейзер! Лейзер! Ну? Штелль шуїн! Ну? Ґіхер!
Щось заворушилось, і з-під рядна, що ним укривалась уся кумпанія, з'явилась невеличка голова з запухлим носом і очима і, кліпаючи на світ, почала сопучи підійматись.
— Ну, ґіхер!.. Покажи їм номер! Вам самий луччий? Покажи їм самий луччий номер! Ґіхер! Вот он вам січас покажет номер… Вам із абедом і з чай?.. Ми вам дешево дадім абед… Ґіхер, Лейзер!.. Поведи їх в самий луччий номер… Вот он вам січас поведьот в номер… Тільки там тіпер спит моя жена, так она січас вийдьот зтудова… Ви будєтє довольни… Ґіхер, Лейзер…Лейзер насилу встав і почав одягатись…
Номерів було усього три і якраз «самий луччий» був занятий родиною хазяїна.
Зайшли ми. Ні! Нема, мабуть, на світі ніде такого пера, щоб змогло намалювати той «самий луччий» номер. Не було та й не буде, мабуть, ніколи такого хемика, що проаналізував-би те повітря. Я з свого боку берусь тільки сказати, що воно було не степове, хоча й пахтіла там і цибуля, й часник, і тараня, навіть живі якісь комахи, що поважно повзли по стіні у куточки. То було щось надзвичайне. А обстанова?.. Праворуч — залізне ліжко, що, здавалось, ще пахтіло тілом господарки і численного потомства її; просто — покривлений стіл, на якому валялись лушпайки від цибулі й тарані; подекуди декільки напівцілих стільців; лямпа з жовтим гасом і безліч патретів по стінах з суворими обличчями. На вікнах руді подрані завіски.
— І скільки за цей… за цей номер? — повернувсь я до Лейзера.
— Одін руб.
— Не менше?
— Хе! — усміхнувся він, ніби жалкуючи, ніби навіть соромлячись за мене. — Такой номер? Дєшевлєє ви не найдьотє нігдє! У нас завсєгда ночує здєсь Гаврилянський батюшка. У нас усьо благородниї гості зупиняються… Даже студєнти були… Ето самий первий номер у весь N. Ето не какой нібудь сєбє сарай…
— А Гаркун-Задунайський тут у вас?
— Гарку-у-н? — перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене, — Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?
— Нєт… так… А что такоє?
— Нічево… Я думав… Нєт, нічево… Да, он був у нас… Тєпєр он на другую кватіру… Ет! ето такой человєк! — вмить з презирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітерець і пух закрутився по хаті.
— Гаркун, он такой человєк, — зараз-же знов повернувся він до мене. — Єсли ви імєєтє к нєму какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у його дєньги… О! І тогда он будєт — ша! А єслі он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори усьо — благородниї люді, а он шарлатан какойсь… Ми його вигналі з нашой гостініци, так он завьоз наші 10 карбованців і годі! Босяк і больше нічево!
«Оттакої!» подумав я і замовк. І більше про «антрепреньора і режисьора русско-малорусской трупи» вже не мав охоти розпитувати.
Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут яку-небудь роботу. Вмить почув я легке стукання в двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене іти в цьому городі та ще і в таку ранню добу,
— Ввійдіть! — гукнув я, дивуючись. «Певно, Лейзер з самоваром», — згадав я і заспокоївся.
Коли-ж ні! В дверях з'явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. В синій, суконній чумарці, таких-же штанях в чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій — постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького, смирного єврея.
— Удівляєтєсь? — гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє принаймні. — І, конєчно, поражаєтесь?Я таки справді і здивувався, і «поразився».
— Позвольтє отрекомендоваться: Гаркун-Задунайський, антрепреньор і режисьор русско-малорусской мєстной трупи. Очень пріятно!
Шаркнувши ногою, він схопив мою руку і шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я скривився з болю і щось, не пам'ятаю вже що, пробурмотів і собі.
— Позволітє? — шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на ньому, промовив:
— Фу! Пріпєкаєт сєгодня! Абсолютно жарко будєт! Фу!
Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мнє сіє?» — думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун втирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.
— Но… позвольтє… — опам'ятався я нарешті. — Как-же ви… Откуда-же ви узналі, что я… прієхал… То… єсть… я просто нє понімаю. Откуда ви меня знаєтє?
— Я? — загорлав він знову і зареготався так, як, мабуть, ніхто і ніколи тут не реготався. Але заразже зробився поважним і, навіть зідхнувши, сумно додав:
— N, знаєтє, такоє болото, гдє лішній… как-би вам сказать, лішній голос в етом концертє е… е… слишен сєйчас-же… Д-да!
Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все таки мало з'ясована.
— Так! — одповів я. — Но…как-же всьо-такі… только что прієхал, нігдє нє бил, нікого нє знаю…
— О, ето пустякі! — заспокоїв він мене. — Абсолютно достаточно, єслі ви меня спросілі у Лейзера… Я к вашім услугам і душой, і тєлом… і… і всєм тєлом своїм.
І знов чогось зареготався. Проти волі задивившись на його великі, жовті зуби, я переніс погляд на лице і став роздивлятись його. Воно було кругле, скрізь виголене і страшенно червоне; здавалось — добродій Гаркун колись дуже чогось розсердився, почервонів та так і застиг навіки червоний. Над виголеною верхньою губою стримів гострий, орлиний ніс і разом з великими, круглими й безцвітними очима нагадував якусь птицю.
— Ну-с! — вмить повернувся він до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а діло ділом. — Как-же думайте здєсь устроїться? Ви… надолго сюда?.. Да постойтє: що-ж це я, ви-ж малорос, українець?
Я з цим згодився.
— Ах, щоб-же нас! Так будем-же розмовляти по свойому!..
Я й на це пристав. Він зрадів, ніби найшов те, що давно вже шукав і почав засипати мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипіла у нас, чи то пак у нього. Говорив він з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом «абсолютно» і весь час мав вигляд людини, що на своїх плечах носить таку вагу обов'язків, яку не кожний витримати може.
— Ви візьміть хоч-би таке, — говорив він з запалом. — Єсть у вас репертуар п'єс, п'єс передових; так сказать е… е… з — ну, з направлєнієм… Ви їх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е… е… з ними общество. І не можна!.. Абсолютно не можна!!
Він розставив руки і, визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на нього, закліпав очима і не знав, що йому на це сказати.
— А через що? — вмить одкинувся він назад, очевидячки зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю, — через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ді-фе-рентизм![2] Он-що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!!
Він смаковито вимовив це слово, подививсь на мене і знов заговорив:
— Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий «презрєнний метал?» Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав у кешеню): нехай мені дають мілійони, розумієте: мі-лі-йо-ни! щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: «Господа! ви мєня нє знаєте! Ви нє знаєтє Гаркуна-Задунайскаго!» І більш нічого! (Певно, він гадав, що мілійони йому будуть давати великороси, бо по їхньому й одповів так гордо). Сцена — це абсолютно все. Гроші…
Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорити про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.
— Знаєте що! — скрикнув він вмить з великою щирістю й одвертістю, — вступайте до мене… до нас в товариство! Га?
Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.
— Будем грать, служить е… е… іскуству… е… е…
— Дуже дякую, — пробурмотів я, — але я якраз тепер маю работу, я повинен…
— Ет! плюньте ви на неї, — перебив він мене.
— Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е… е… б'ється, публіка, аплодисменти — А тут ще музика… тром-тром-тром!
Хоча картина справді була досить колоритна, але я ще хотів подумати.
— І главноє дивіться: — він навіть устав і, широко розіп'явши ноги, став загинати пальці, до речи сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні. — Ви тільки будете грать! Тільки! Це — раз!
Він загнув мизинець і подивився на нього.
— Далі: ви не знаєте ніякого реквизіту[3]. Абсолютно! Це — два.
Біля мизинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.
— О… Реквизіту ніякого… То вже моя нещасна доля така! — гірко усміхнувся він, — що я повинен і за реквизітом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і… Ви не знаєте, як це все… тяжко! І ви думайте, на багато більше я маю від инших артистів? На багато? Ех!
Він махнув рукою з загнутим мизинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.
— Грали ми в одному городі, — задумливо й дивлячись кудись у куток, заговорив він тихо і трагічно. — Збор… 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали… Ну, як вам сказать?.. Грали всі… нічого. Я, знаєте підібрав тоді трупку — первий сорт. Вона тепер зо мною тут… У мене вже… е… е… абсолютно око на це… «мєткоє». Подививсь, обдививсь, — раз, два, сказав слово-два: ступай вправо, ступай вліво. Абсолютно!.. Д-да! Підібралась трупка античная просто, зігрались усі… Іде п'єса. Вірите? У Кропивницького рідко так ішла (як ще йшла так коли-небудь)! Це — не хвастаючись. Абсолютно! Побачите!.. Публіка аж переривається: Гаркуна, Гаркуна, Задунайського!! Аж театр от-так… (Він похитавсь усім тілом вправо і вліво). Що-ж ви думаєте? Трупа вся… недовольна! Розумієте: не-доволь-на! А чого? Визивають мене, а не їх! Та при чому я тут? Абсолютно при чому? Треба грать і будуть визивать. Не партач! А то просто стидно дивиться на їх, партачать абсолютно, як… е… е… лошаді… Якби не я… провал-би абсолютний… Вивіз все таки… зато-ж… Ех! Ні, не знаєте, гірко! гірко і боляче! Душу надриваєш, абсолютно на одних своїх плечах вивозиш усю трупу і… Ех!
Він знов махнув рукою і картинно замислився. Ніс його виразно красувався на бруднім фоні стіни, очі мутно дивились кудись під стілець, чумарка разхристалась і звідтіль цікаво виглядала брудна ситцева сорочка.
— Тяжке… положеніє артиста, — не міняючи пози, якось дуже драматично, аж шепочучи, заговорив знов Гаркун. — Він мученик, він… е… е… він страдалець. Він абсолютно… страдалець! Ви загляньте до його в душу, загляньте!… Там… одна мука… Абсолютно!
Він на хвилину замовк, але зараз-же підвів голову і гордо й надхненно додав:
— Але він і… святий! Він святий! Він не індіферентно дивиться, як працює бідний народ, так сказать, пролєтарій. Він страдає. Вірте мені, я сам ізстрадався. В цій груді (він вдарив себе в груди так, що там аж загуло) страданій много! Я… плакав! Смішно? Да?.. Смійтесь, смійтесь! — гірко, але й гордо хитнув він головою, не вважаючи на те, що я навіть і не посміхнувся, — з нас сміються всі. Це — наша доля… Індіферентизм — от нам плата за страдання! Д-да! Мучся, мучся, артіст! Ти несеш, хрест великий!…
Він устав і заходив по кімнаті, а поли його чумарки так і маяли за ним, що-разу обдаючи мене якимись «артистичними» пахощами, якими за своє довге пробування на плечах артисти продхнулась чумарка. Я почував себе ніяково перед цим безмірним стражданням і соромився за свій індиферентизм.
— Сьогодні ми граєм, — почав він знов і зупинився передо мною, — п'єса розиграна… Сбор… не менш двухсот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!
— Невже? — здивувався я. — Такий маленький городок; здається, й на сотню не назбиралося-б…
— Правда? — живо підхопив він. — А отже!.. І мусить пропадати… Нема суфльора, — сумно додав він.
— Як? Та в кожній-же трупі…
— Єсть суфльор? — гірко перебив він мене. — Може скажете, в кожній порядочній трупі? (Він саркастично підкреслив «порядочній»). Не бійтесь, моя-то вже трупа порядочна… Да!.. Но… наш суфльор зостався в тім городі, де ми грали недавно і повинен приїхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора почтальйон телеграму: «Іграйтє без мєня, заболєл». Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злостную судьбу? Га? Ви бачите тут насмішку рока?
Признаюсь, я, крім його вилуплених, мудрих очей, виголених губ і червоного носа, нічого не бачив.
— Тепер пропадає все… І врем'я, і праця… і… сбор… Афіші надруковані, за театр заплачено, білєти продані… О!
Він з безмірним одчаєм ухопив себе за чуба та так і застиг на хвилину. То була дуже трагічна поза!
— Ні! — вмить енергічно зірвав він руку і заходив по кімнаті. — Я найду! Я… Індіферентизм мене не побачить… О, ні! Не на такого попав! Я жив і страдав! Я найду. Я ще оббігаю весь город, а найду. Найду і наплюю в саму морду нотаріусу. С-скотина, меррзавець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собі туди-ж… Хе! Давай йому перші ролі, так він суфльора дасть, свого паршивого писарчука. Йому перші ролі… Ха, ха, ха, ха!
Він саркастично зареготався сухим, робленим сміхом, яким сміються актори на драматичних ролях.
— Нотаріусу, куриному перу, доручить п'єсу? Ха-ха-ха! Ні! Він ще не зна Гаркуна-Задунайського, нічтожність паршива! Гаркун-Задунайський ще має очі. Я найду суфльора і без нього. На світі много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене… у нас суфльором! — раптом зупинився він проти мене і милостиво протягнув мені руку. А очі дивились суворо, мов хотіли сказать: «гляди! може й ти такий, як нотаріус!»
І я таки почув, що я справді такий, як нотаріус, хіба що не мав охоти й перших ролів брати.
— Одказуєтесь? — похмуро, не спускаючи своєї руки, промовив Гаркун. — Не хочете?
— Ні, не те.. — промимрив я, не знаючи, чим-би тут одбрехатись. — А, бачите, у мене робота… І дуже спішна робота… Я-б з великою охотою…
— Значить, пропадай все: і сбор, і расходи, і… афіші…
Він опустив свою руку і одвернув голову на бік; безнадійно дивлячись у вікно. Ми трохи помовчали. В коридорі було теж тихо.
— А роботу ви не можете оставить поки? — тихо кинув Гаркун і в голосі його зачулось щось жалісне і справді сумне. — Виручіть нас… Тут-же недовго: прийшли, прочитали… Та й читать що там: раз, два та й усе… Абсолютно… Нам тільки пози та жести… та щоб звикнуть хоч трохи до суфльора… Ну, і ввечері ще на спектакль… Пожалуста… Га? А ми-б може і в роботі вашій помогли… Пожалуста.— Ні… то робота не така… Ви не зможете. Їй-богу, не знаю, що робити…
— Ну, я вас умоляю… Пожалуста!
Він навіть схопив мого ґудзика і почав, невідомо для чого, крутить його на всі боки. Я глянув на ґудзика, на пальці, з яких один був з понівеченим нігтем, і мені чогось жаль його стало.
— І недовго-ж… часа три, чотири загубите… А як не можна в роботі, то якось так… їй-богу… Сидимо тепер без копійки грошей… їсти нема чого… Ви-ж самі знайте, яке життя актьора… — криво всміхнувся він і випустив ґудзика.
Я згодився.
— Ну от! Ну, от і спасибі! — радісно заговорив він. — Часа три не більше… Репетіція… Тепер котора година?… У вас часи є? Мої, знаєте, витягнув хтось у дорозі… Така жалість! Часи, я вам скажу, розкош… Мені вмісті з золотим перснем подарували в тому городі, де тепер суфльор… Великолєпниє часи… А перстень, аж горить, дають, знаєте, сто десять карбованців… но, навіщо продавать?.. Подарок, так сказать.… Я вам покажу, прямо поразить…
— Тепер без чверти десята…
— Ага!.. Ну, добре! Так в дванадцять я вас прошу буть в театрі… Тільки прошу не спізнятись… У нас, знаєте, акуратно…
Я пообіцяв, але на всякий случай упередив, що може хвилин на десять, п'ятнадцять спізнюсь, маючи на увазі, що нігде ще ні одна репетиція не починалась рівно хвилина в хвилину. Але він не дав мені навіть договорити.
— О, ні, — гордо усміхнувся він. — Превратноє понятіє про мою трупу. Абсолютно! Ви, значить, моєї трупи ще не знаєте… Ні, я вас уже прошу прийти рівно в дванадцять. У мене цього нема! Сказано в дванадцять ночи, всі будуть в дванадцять ночи, сказано вранці в шість, будуть в шість. Ні, це у мене поставлено не так… Перве — це дісціпліна… Абсолютно! Ні, я вас жду в дванадцять рівно!
По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в дванадцять. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи в-останнє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені «рівно дванадцять!» і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.
Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер, і пішов одшукувати театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно й пристойно, ходили парами повбирані євреї (тоді були якраз якісь їхні свята), звернув у якийсь глухий переулочок, де, крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами, нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад — і нічого похожого на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця з стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі. А будинка, що мав бути театром, — не було.
«Чи не помилився я?» — подумав я, але, перевіривши себе, мусів таки признати, що це таки та вулиця.
— Дивно! — стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред вулиці. А на ній хоч-би одна жива людина, — неначе вимерло все… Постояв я, постояв та вже хотів рушати назад, коли це з одного двору, біля якого стояла крамничка під залізною покрівлею, вийшла червона жіноча постать, за нею дві чоловічі в сіренькому й жовтенькому, і, оглядаючи одне одного зо всіх боків, пішли просто на мене. Почекавши, поки вони порівняються зо мною, я звернувся до них і розпитав, де грає трупа Гаркуна-Задунайського.
Найшов «большоє дерево», вивіску шевця і… афішу. На ній стояло:
«19 — Город N. С дозволеній начальства — 02 г.
Сєго N… мєсяца N… чісла в зданії театра Г-на А. Цибельмана по Херсонской уліце товаріществом руско-малорускіх артістов под управлєнієм режісера і антрепренера В. А. Гаркуна-Задунайского прі благосклонном участії знаменітой артісткі імператорскіх тєатров А. Галіной (ці два прізвища великими літерами) представлено буде:
I.
ЛЮТЕ СЕРЦЕ
або-ж
ЧОТИРИ СМЕРТІ РАЗОМ.
Драма на 4 дії Сьогобережнього.
II.
ОНА ОДНА.
Водевіль в 1 д. соч. Мансфельда.
Переконавшись, що театр таки існує, я зайшов у двір, знайшов хвірточку, як сказано, у сад і пішов по стежці, що ховалась за кущами бузку. Пройшов бузок, проминув якийсь загін з дерев'яною повіткою, продерся ще крізь якісь кущі і… опинився в кінці сада.
— Ну, а де-ж все-таки театр? — запитав я в повітря. Одповіддю мені було цвірінькання горобців та скрекіт коників в густій злегка пожовклій траві. Садок кінчався ровом, за яким починалась чужа левада з городом і подвір'ям. Я ще постояв трохи, послухав коників і вернувся назад,
— О! а я вас шукаю! — вмить наче виріс з-за загону, повз котрий я проходив, Гаркун-Задунайський і злегка торкнувсь до шапки.
— Що це, «обозрєвалі окресності»?
— Еге-ж, — одмовив я, — шукав театру, та щось не найшов.
— Театр? — скрикнув здивовано Гаркун. — Та ви-ж коло його стоїте? Оце-ж театр!
Оттут то вже я здивувався: той загін, що я минув так байдуже і та дерев'яна повітка і були театром.
— Так оце він?
— А ви гадали де?.. Трохи не… той… не ізящний… — повів він навколо театрально рукою. — Ну, та не в формі діло… Форма, по мойому, абсолютно-ніщо!.. Главноє, іскуство… Хоча… А скільки, ви думаєте, тут може бути збору? — вмить хитро подивився він на мене. — Скільки по вашому, ану?
— Не знаю, — промовив я, — треба в середині подивитись.
— Добре! Гайда в середину!
Через хвилину ввійшли ми в середину. Чи бачили ви коли загін серед поля для худоби? Як бачили, то приставте до цього загону ще… повітку не повітку, а так якесь чорт-зна-що з поганеньких, старих дощок, запніть це чорт-зна-що спереду старим, полатаним брезентом, і ви матимете перед очима N-ський театр. Тільки й різниці між загоном і «партером» буде, що в загоні не може бути набитих на стовпчики шаршавих дощок, а тут їх було рядків з п'ятнадцять. Перед повіткою, чи то пак — перед сценою, було щось подібне до великого корита, де теж були понабивані стільчики. То — місце для музиків. Я порахував ряди, накинув їм ціну і промовив:
— Рублів з… сімдесят?
— Ха-ха-ха! — зареготався Гаркун. — От вам і неізящний театр! Ха-ха-ха! А двісті карбованців хочете? Га?
Я не посмів не повірити йому, але-ж… щось не вірилось. Він це запримітив.
— Не вірите? — скрикнув він. — Думайте, шарж? Утріровка?.. Побачите самі… Я в один свій бенефіс узяв тут двісті двадцять сім руб. тридцять шість копійок!.. Тут-же багаті буржуа, поміщики наїзжають… Тут треба тільки уміючи ставить спектаклі… Ну, а мене… в цьому вже не учить, — додав він з такою усмішкою, яка так вам і говорила, що про це «абсолютно» навіть і говорити не варто, та…
— Та й чого-б я й їхав сюди, якби зборів не було? — здивовано підняв він плечі догори. — Дурак я хіба, чи що?.. Театр? Форма? Єрунда… Хоча… Тут куліси, знаєте, хороші… Да, куліски, славні… Не великі, не на шикарному полотні, но… намальовані порядочно… Абсолютно хороші! Вид знайте, такий симпатичний… пробуждається, знайте, чувство… е… е… якби вам сказать, е… е… затишка, чи що… Миленькі куліски… От побачите!— Так… — промовив я. — А де-ж ваші артисти… Здається, уже… — подивився я на годинника — трохи більше дванадцятої. Вже чверть на першу.
— Невже? — здивувався він. — Хм…Що-ж це їх нема? Може де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..
Але не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, як-би тут лежали, мертві із труни посхоплювались-би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.
— Хм… Що-ж це? Певно, щось помішало… Але вони зараз прийдуть… Гонта!.. Залізняк… Фю-фю-фюю-ю!.. Абсолютно дивно!
Я вже «абсолютно» не дивувався. Я покірно присів на одне з «кресел» першого ряду і зібрався чекати. Зараз-же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідати історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів з зерном, як він, Гаркун, потративши силу енергії, одвоював її у хазяїна, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля «партеру» і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувати суспільство (не обійшлось, розуміється, без «індіферентизму»). Потім перескочив на себе і з дружною щирістю ввів мене в своє минуле — велике й славне…
Так минав час.
— А ваших все-таки нема, — похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись. — Вже хутко й перша…
— Та ну? Це щось не… той… не певне! — скрикнув він і схопився з місця. — Щось сталося!.. Знаєте що? Посидьте ви тут, а я побіжу, покличу… Тут недалеко… Десять минут…
Він хутко повернувся й вибіг з «партеру». Я зостався серед загону сам. Пройшло п'ять хвилин, пройшло десять, пройшло вже й п'ятнадцять, а я все сидів самотою. В загоні було тихо й вогкувато от холодку, що раз-у-раз тут стояв від гіллястих берестів, які ніби в обіймах тримали і загін і повітку. На вишнях, що зазирали із садка через тин «партера», гуділи горобці і иноді цікаво злітали на «кресла» і, підскакуючи бочком, скоса подивлялись на мене.
Вмить десь з того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвін балабайки й ледве чутний спів. Грало на голос «Камаринського мужика». Потім стихло й хвилини через дві знов задзвеніло біля самого загону, і зачулась навіть пісня:
Чай пила я, булки єла,
Позабила, з ким сидєла,
Чай пила я з сухарями,
Домой пошла з фонарями…
— Уххха-уха-ха!
Хвіртку мов вихром розчинило і в загін, танцюючи, ускочив добродій в чоботях «гармонікой», в картатому піджаці і брилі на-бакир. Сам був високий, білявий, безусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась і друга постать, коротенька, присадкувата в вузьких сталевого кольору штанях. Ці штани були страшенно вузькі і, крім того, одягнуті на чоботи, так що халяви аж випиналися з-під них, і ноги вище колін були тонші, ніж на литках. В обох під піджаками були однакові червоні сорочки з однаковими навіть поясами. У першого на вузькій та довгій голові — бриль, у другого на короткій круглій — картуз.
Побачивши мене, вони раптом змовкли і чогось засміялись.
— Давай, брат, закурить! — повернувся високий до короткого. — Щоб, значиться, дома не журились.— Закурить, так закурить…
Очевидячки їм обом були ніяково і цю ніяковість хотіли заховати і від мене і від себе під робленою розвязністю.
— В тебе «Ласточка»? Давай, давай «Ласточки»!
Запалили «Ласточки» й одійшли трохи в куток, иноді кидаючи на мене цікаві погляди. Я чекав, що буде далі. Вони посідали на тинок, що одгороджував музиків від публіки і тихо загомоніли про себе. Иноді долітали до мене слова: «роль, Гаркун, реквізит». Я почав догадуватись, що це були артисти.
— Чи не Гонта це з Залізняком? — подумав я. Але не вспів одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розбирати і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний — то був голос Гаркунів, другий може й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.
— Скажіте пожалуйста! Пхі! — дзвенів жіночий. — Какая аккуратность! С какіх ето пор?.. Удівітєльно!
— Не удівітєльно, а нужно являться во время. Я тєбє єщо вчера говоріл, что на базар нужно раньше ходіть…
— Ну, так і ході, какого-ж ти чорта не ходіш? Скажіте пожалуйста! я єму должна вставать в четире часа і бєжать на базар… Ізвольтє відєть мода какая!
— Не мода, а…
— Ах, замолчі ти раді создатєля, пока я тєбя не отчістіла, как послєднюю скотіну. Что ето в самом дєлє.
По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь мантильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.
— Аккуратность началі заводіть! — саркастично усміхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм руку. Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз-же тихо спитала у Залізняка й Ґонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.
— Ви знакомі? — похмурно кинув Гаркун і повів рукою на мене і на панію.
Я встав і ми перезнайомились. То була «артістка імператорскіх тєатров А. Галіна» і жінка Гаркуна-Задунайського, а добродії, як і гадав, високий — Гонта, а короткий — Залізняк.
— Ну, а Петренків і досі нема? — ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун.
— І за ними бігти? Та й ви тоже, господа… — повернувся він сухо до Ґонти й Залізняка. — Сказано в дванадцять, а приходите в час… Це…
Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:
— Та хіба-ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз-у-раз-же так!
— Багато ви понімаєте! — одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка.
— На сцену! — скомандував Гаркун.
Гонта й Залізняк перелізли через «оркестр», підняли брезент і сховались у повітці. Через якийсь час щось дуже заторохтіло всередині, заскрипіло і брезент почав хилитатись, мов від вітру великого. «Завіса» піднялась. Перед моїми очима з'явився малюнок… сказать-би лісу, так то не ліс був, тину… так і не тин. Було щось мені невідоме.
— А що? — зараз-же звернувся до мене Гаркун, — гарненькі куліски? Маленькі, правда… Але-ж не можна було зробить більші… Цілу неділю красив сам… Це — ліс. Бачите он там з лівого боку ніби даже десь е…е… лужайка такая. А там — он… Перспектіва удачно вийшла!… Куліси, знайте, це — один із е… е… факторів…е…е… артистичної жизні. Абсолютно!
Він ще посмакував трохи й закликав мене на сцену. Тут я ближче придивився до «лісу» і справді мусів згодитись, що то був ліс. Були й дерева, і кущі, і навіть листя. І зроблено було таки не погано. На рямах заввишки в чоловіка нап'ято було полотно і з одного боку намальовано хату, а з другого ліс. Ліс був зроблений так: по середині рями рівненько й чепурно зроблено сажею широку смугу, — це стовбур; з боків ішли теж рівненькі й чистенькі тонші смужки, то — гілля; по гіллях начіплено кругленькі, як яблука, листя, штук по десять на кожній. Рями приставлялись одна до одної щільно й рівно, тільки з двох боків лишались проходи для героїв драм і комедій. І виходив справжній ліс. Акуратно було зроблено.
— А, наконєц-то! — почув я гучний голос Гаркунів і повернувся. В той саме час з-за «лісу» виходив якийсь добродій в чорній одежі і сам чорнявий і якби не дуже худий, то й дуже-б гарний. За ним з'явилася струнка жіноча постать, одягнена в темну сукню і з рушником на голові, що гарно облягав її смугляве, гарненьке личко з великими, ніби здивованими очима. Вони мовчки зо всіма поздоровкались, не минаючи й мене, і зараз-же стали на бік.
— А за вами, господа, може карету посилать? — кинув їм Гаркун, перегортаючи книжку, що взяв у Галіної.
Петренки, не розуміючи, подивились на нього.
— Сказано в дванадцять на репетицію, а ви коли приходите…
— Та раз-у-раз-же ми так збираємся! — промовив Петренко, дивуючись.
— Молчать! — вмить чогось скипів Гаркун. — Я — режисьор і приказую вам не спізнятися більше… Абсолютноє свинство!.. Ставайте на місця… Пожалуста! — звернувся він до мене і ткнув пальцем в першу дію драми «Люте серце, або-ж чотири смерті разом».
Репетиція почалась. Гаркун був справдешнім режисьором. Він кричав, лаявся, бундючився, викривлявся і весь час коверзував Петренками, як сам хотів. То не туди стала вона, то не так повернувся він, то не з того боку обняла вона, то не в ту щоку поцілував він. Петренки покірливо робили, як хотів він, і иноді перекидались сумними поглядами.
— Ну, от! ну, от! — кричав Гаркун, підбігаючи до Петренка. — Хіба-ж так хто сердиться? Ви понімаєте, що так не можна сердиться?!. Насупте брови… Ще!.. Ще!.. Стуліть губи…
— Та мені-ж говорити треба, як-же я стулю губи?
— Пожалуста не розказуйте! Коли треба говорить, вони самі розтуляться… Ну… Тепер… Зробіть взгляд грозний…
Петренко стулив губи, насупив брови і «зробив взгляд грозний». Вийшло, ніби він зібрався заплакати.
— Ну, так… Тепер далі… Тільки станьте до рампи ближче… І ви, і ви… — злегка штовхнув Гаркун Петренкову, — положіть йому руку на плече… Ну, й дивіться на його. Пріятнєє, пріятнєє дивіться… Смійтесь до його… Більше… Ну, далі…
Тут увійшли ще дві панії й, нашвидку хитнувши всім головою, стали збоку. Гаркун тільки суворо подивився на них.
— Залізняк! Що ви все руками тикаєте, як говорите? — причепився він до Гонтиного приятеля. — Ви-ж не дратву просовуєте в чоботи? Коли ви вже забудете свою мастерськую?.. Абсолютно глупий народ!
Залізняк ніяково всміхнувся і міцно склав руки на животі.— Ну, от! Він їх на живіт!.. Ну, положим, нехай так… Держіть, держіть так… Та веселєй смотріть… Підніміть голову… Та громче говоріть, бо вас і не почують… Ну, повторіть вашу фразу…
— Та годі вам уже свариться! — крикнув Залізняк із ролі і махнув рукою. Але, злякавшись, зараз-же склав її знов на живіт і подивився на Гаркуна.
— Більше інтонації треба… — сказав Гаркун. — Ну, далі.
Тільки до Ґонти та до Галіної не міг причепитись. Гонта, очевидячки, був «талант». Він поводився вільно й розвязно. Коли кінчалась його роля, він брав у руки балабайку і, підморгуючи двом паніям, що несміливо усміхались до нього й скоса подивлялись на Гаркуна, тихо дзвенів на ній. Талант-же його мабуть виявлявся в тому, що він за одним духом викрикував свою ролю, котру знав, як отченаш, і умів добре «реготатись». Гаркунові дуже подобалось, як Гонта починав тарабанити свої «місця», не зупиняючись ні на один мент, хоча, треба додати, сам він дуже погано знав свою ролю. Але він на це не вважав.
— Я таки ніколи й не учу ролі, — говорив вів. — Суфльор, вдохновеніє, от і все… Старий, опитний артист ніколи не учить… Іскуство така штука, що… е… е…
Тут він зупинявся, жував трохи губами і накидався на кого-небудь. Так таки я й не довідався, яка така «штука» іскуство. А шкода, та й не мала!
Почалася п'ята дія.
— Ну, тепер ви вже, пожалуста, тільки репліку мені, тільки репліку… — звернувся до мене Гаркун, — тут такі місця, що без суфльора треба…
Він грізно нахмурився і став серед кону. Здавалось, от-от стіни не витримають цього погляду, заваляться і помнуть так гарно намальований ліс.— Ну? — скомандував він мені.
Я подав йому репліку, він сказав її… але далі у нас не поїхало.
— Далі, далі, що-ж ви!
— Та вам-же тільки репліку…
— Ах, пожалуста, давайте! Що ви, хочете все настроєніє моє прогнать?!
Я злякався цього й почав йому прямо таки суфлірувати.
— Ні! Так не можна! — махнув він рукою і розправив брови. — Я-ж вас просив тільки репліку, а ви… Ех!
Я тільки руками розвів.
— Петренко! Це вам не поліцейськая канцелярія! То там можна було строчить бумажки й сідать… Прошу встать! Що це справді таке?! — загорлав він. — Я й на репетиції скликай, я й реквізит готов, я й за музикою бігай, я й на сцені вивозь, я… а ви будете гроші забирать і сидіть собі! І прошу мені з інтонаціями й жестами репетірувать… Залізняк! Це вам не сапожная мастерськая! Що, ви думаєте, що й театр вам сапожная мастерськая?.. Станьте ближче… Та куди? до кругу ближче… Ви, Гонта, перейдіть на той бік… Треба, щоб група вийшла, картина… Галя, перейди сюди…
— Глупості! — одрізала Галя. — Нікакой картіни не вийдєт… Нужно, чтоб Петренко стал за Людмілой Петровной… Когда я буду падать в обморок, нужно, чтоб…
— А ти всьо-такі думаєш падать в обморок? — перебив її Гаркун, — но ето-ж… абсолютно…
— Ти абсолютний дурак! Раз я говорю, что буду падать в обморок, так, значіт, буду… І нє тєбє меня учить, вот что! Лучше-б своїх сапожніков учіл… Вон
— Но, вєдь… Как-же ти будєш падать в обморок, єслі етого в драмє нєт? — не звернувши навіть уваги на Залізняка, скрикнув Гаркун, — ето-ж… єй-богу…
— А в драмє єсть, что она пойот по нотах? єсть?
— Но… Єслі-б ти знала напам'ять, так…
— Ну, так і не разсказивай… Ну, словом, я падаю в обморок, ілі… іді сєбє к чорту с твоїм спектаклєм, вот і всьо!..
І, повернувшись, одійшла в куток і сперлась на «ліс». Гаркун стиснув плечима й замовк.
— Сєбє небось можно! — знов почала Галіна, — єму й то, єму й сьо… Скажітє, пожалуйста, цаца какая… Набрал какіх-то… пісарєй, сапожніков… І грай с німі… Єщо указиваєт…
— Анна Семєновна! — вмить обізвався трохи блідий Петренко,— не я просив Василя Олександровича грать з ними, а вони мене, значить…
— Ну, то й поцілуйтесь з ним!..
— А для чого-ж оскорблять нас? — вмішалась Петренкова, І гарненьке її лице спалахнуло полум'ям. — Що ми вам должни десять рублів, так ми… одиграєм вам… а…
— Воображаю ету ігру!
— Ви тільки умієте іграть? Не задавайтесь, пожалуста! — блиснула очима Петренкова і круто одвернулась від Галіної.
— Васька! — вмить кинулась та до Гаркуна, як опечена. — Еслі ти не вибросіш їх вон сейчас-же, я іграть не буду! Оні уже давно мнє дерзості говорят! Я со всякой швалью іграть не желаю!
— Сама бариня!.. — кинула Петренкова.— Та цить! — спинив її чоловік, але пізно! Піднялась лайка, крик, галас. Гаркуна й не слухали, ось-ось вчепляться в коси одна одній. Бачучи, що така репетиція не скінчиться й до спектакля, або скінчиться таким, що доведеться ще побувати в поліції, я голосно заявив, що або будемо кінчати, або я кидаю і йду додому. Сварка затихла і драма якось скінчилась.
— Ну, тепер ще водевіль, та й годі! — промовив Гаркун і підсунув мені другу книжечку.
— Я водевіля іграть нє буду! — суворо бовкнула Галіна і пустила носом дим.
— Почему?
— Не хочу!
— Хм…
Усі замовкли і подивлялись то одне на одного, то на Галіну, що «індіферентно» палила собі цигарку розвалившись на стільчику.
— Так давайте дивертисмент та й шабаш! Що там! — скрикнув Гонта. — Я на балабайку. Залізняк на губах… Ідьоть, Залізняк?
Залізняк тільки усміхнувся й подивився на Гаркуна.
— Так не будєш? — спитав той у Галіної.
— Нєт.
— Ну, то ми поставим справді дивертисмент… Скажем публіці, що… Ну, словом, щось скажем… А що-ж на дивертисмент?
— А я вийду, постою, постою, та й піду… — засміявся Гонта. — І буде ефект, єй-богу!
— Хм… — замислився Гаркун. — Так… Хм… Ну, знайте що?.. Ви, Людмило Петровно, проспівайте «Мотильочек-дружок», ви Залізняк… Що ви зробите? Що ви вмієте?..
Залізняк ніяково всміхнувся й почервонів.— Ну?.. Що ви знаєте?
— А «Прекрасную злодєйку», Залізняк? — повернувся до нього Гонта. — Він зна і дуже добре зна «Прекрасну злодєйку»… Стішки такії…
— Хм… Ну, нехай «Злодєйку»… Я прочитаю з Гамлета…
— А потім хор! — підхопив Гонта: — «Вніз по матушкє по Волгє», або «Ой, у лузі»…
Нарешті гуртом складено програму дивертисменту і я вже зібрався додому, як мене зупинив Гаркун.
— Віноват!.. Осмєлюсь просить вас до себе на обід… По трудах, так сказать… — не випускаючи моєї руки, шаркнув він навіть ногою по підлозі — Жена моя приглашена на обід до… е… е… справника, так ми, значить, по холостому…
— Спасибі, дуже дякую, — одмовив я, — але-ж я маю обід і мушу…
— Не хочете? — суворо подивився він на мене. — Пр-ренебрегаєте?
Нічого робити, мусів я згодитись. Пішли ми.
— Живу я просто, без розкошів і… без церемоній. Не через те, що не можу, а просто… люблю простоту, — говорив він мені дорогою з тою величною простотою, що раз-у-раз відрізняв велику людину від звичайної. — Простоту люблю і уважаю… Д-да… «Простота ето — всьо, роскош — нічто», — сказав Декарт і я з ним согласен… Здоровий образ жизні і простота — це… моя жизнь… І знаєте, що я вам скажу? Ніколи талант і не може ужитись з розкішшю… Йому треба, так сказать, абсолютно… е… е… атмосферу… е… е… так сказать… простую… Да… Потому іскуство така штука, що… е… е… «Роскош — то мать пороков», сказав Шопенгауер. І правильно сказав! Мудро сказав!.. Це ум… Я, знаєте, Шопенгауера уважаю… Согласен, і Лев Толстой тоже… можно сказать принціпіяльний… но знаєте, я замєтіл між ними велику разницю! Той, знаєте, більше все, так сказать… е… е… в атмосферу… духовную… А ось і мої апартаменти! — перебив він себе і уступивсь мені з дороги, пропустивши в невеличкий двір.
«Апартаменти» справді були досить прості. То була друга половина звичайної хатки, брудна й темна. Долі валялись клапті з паперу, якісь стружки, на столі розкидані були афіші й ролі, на широкім, дерев'янім ліжку в великій простоті лежала неприбрана постіль. Простоти було вже занадто, занадто навіть і для такого таланту, як Гаркунів.
Театрально посадивши мене на стілець з діркою по-середині для руки, він зараз-же витяг з печи горщик, розставив на столі два залізних полумиски і, згадуючи про простоту, налив з горщика по самі вінця. Найшлось дві дерев'яних ложки з погризеними кінцями і ми взялись до теж просто звареного борщу. Закусили м'ясом, що було вкрито якоюсь слиззю, і я став прощатись, зважаючи на покинуту ніби роботу.
— Ну, бог з вами, одпускаю, — протягуючи мені руку, нарешті згодився він пустити мене. — Тільки глядіть, рівно в половині дев'ятого будьте… Я терпіть не можу, як починають в десять, а пишуть рівно в вісім. У мене це не так, як по других трупах. Написано в вісім, в вісім і начинаєм, в вісім з половиною — начинаєм в вісім з половиною… Абсолютно!.. Пожалуста-ж…
Я хотів нагадати йому про репетицію, але тільки махнув про себе рукою і пообіцяв не спізнитись.
Знов рівно в двадцять п'ять хвилин на дев'яту я підходив до воріт шевця, біля яких стояла купка хлопчиків, що цікаво заглядали у двір, декільки євреїв і… полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на ньому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля нього сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з панєю, я пройшов у садок і тільки що мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє та гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Потім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, щось застогнало, зашипіло і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними і серйозними лицями примостилось чотири добродії і що-сили один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів, що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години я чув у себе в номері. То грав цей «оркестр»!
Маючи на увазі, що здалека мелодія раз-у-раз вчувається краще, я поспішив одійти й попростував до театру. По доріжках саду й біля театру було темно й безлюдно, а в самім театрі в темряві чорніли тільки «кресла» сумними рядами. Артистів і духу ще не було. Я постояв, постояв і вийшов знов у садок, силкуючись порахувати, на скільки єсть уже збору. Але не дивлячись і на музик, його було щось мало, у всякім разі на двісті карбованців не було. Ходило декільки пар євреїв, сидів на лавочці якийсь старенький поштовий чиновник з дівчинкою, реготались за кущем якісь гімназисти та ще коло музик, зазираючи чотирьом добродіям у рот, стояла купка «зайців» — хлопців і дівчаток.
— Певно, щось помішало публіці, — подумав я і, заспокоївшись на тому, пішов собі в глибину садка. Під бузковим кущем була широка лавочка, я ліг собі на ній і, здригуючись від несподіваних варіяцій «оркестру», став дивитись у небо.
«От коли-б Гаркунові стільки публіки, як оце зірок зараз!» — зідхнув я, блукаючи оком по безкраїм, темно-синім небі, з якого, мов моргаючи до мене, світились-усміхалися зорі.
І раптом стало тихо-тихо. Я здивовано підвів голову і став слухати. Було таки тихо. Десь здалека долітав до мене ледве чутно гомін, підо мною цвірчав цвіркун і бережно, потиху затьохкав у кущах соловей. Було якось спокійно і легко, мов я тільки-що вирвав болячий зуб.
«Ах, то музики перестали! — догадався я й за цею догадкою острах наче морозом пройшов по мені. — А що, як вони це тільки спочивають, набираються духу, щоб ще голосніше утнути?»
І соловейко теж, мабуть, цього боявся; бо наче поспішавсь наспіватись; оксамитні, м'які згуки приємно голубили ухо і нагадували багато-багато таких-же зоряних ночей, таких-же соловейків… тільки без «оркестрів» і Гаркунів-Задунайських.
І вмить все зникло: і минуле, й соловейко, і зорі; в очах потемніло, в ухах заляскотіло, а по тілі мов громовина пройшла. Музики врізали якусь польку.
Я, як опечений, схопився й побіг до театру. В середині уже світилось і я, радий тому, як не знати чому, підбіг до дверець, що були позаду театру, і поторгав нами. Мені відчинив Гонта і люб'язно шаркнув ногою.
— Добродію Гаркун! чи хутко-ж ми почнемо? — звернувся я зараз-же до антрепреньора. — Вже хутко десята година!
Він мовчки повернувся до мене від дзеркальця, дивлячись у яке щось мазав у себе на лиці і, трохи подивившись на мене, одмовив:
— Ви-ж бачите, що гриміруємся…
Я спершу цього не бачив, але, придивившись, побачив, що вони справді «гримірувались». Цеб-то: кожний з актьорів мачав пальцем спершу в одну череп'яну мисочку з водою, потім у другу з червоною фарбою і «нічесоже сумняшеся»[4] навмання розтирав у себе по лиці всею долонею, — тільки у Гаркуна був шматочок дзеркальця. Потім таким-же чином умачалось у воду і в другу мисочку з сажею і вже один одному наводив брови, а кому треба було — то й вуса. Поклавши, як казали вони, «грунт», починали робити зморшки. А це вже робилось так. На свічці, що одиноко світила на всю низеньку, голу «уборну», запалювався сірник і зараз-же гасився. Потім, де треба було бути зморшкам, засмаленим кінцем сірника проводилось декільки тоненьких смужок.
Але, не вважаючи на цю простоту «гриму», лиця були поважні й навіть урочисті; видно було, що мало бути щось таке, до чого «індіферентно» ставитись «абсолютно» не можна.
Я попробував був заговорити до Гаркуна про те, що може сьогодня й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і що-б не було, а буде грати, з таким надхненим лицем попрохав не чіплятись до нього в такий час з «матеріальними пустяками», що я аж засоромився самого себе. Але не вспів я одійти, як в уборну ввійшла касирка і звернулась до Гаркуна з тим-же:
— Василій Олександрович! Публіка просить начинать, а в касі всього 6 р. 73 коп. Будем іграть?
Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, до віку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирки. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирка вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:
— Ви бачите, що я роблю! Ви бачите, до чого я готовлюсь? Вам повилазило? Що, ви хочете, щоб я сьогодні оскандалився? Ви хочете все настроєніє моє зігнать?.. Скільки-б не було збору… ми граєм! Підіть і скажіть це публіці! Через полчаса начинаєм!
Касирка зникла, наче її вітром змело.
— Васька! — вмить почувся з-за перегородки, що переділяла жіночу «уборну» від чоловічої, голос Галіної. — Нєужелі ти думаєш іграть прі 6 рублях сбору? Вєдь ето ідіотство!
Тут, я думав, добродій Гаркун не витримає такої наруги над своїм «настроєнієм» і покаже, як можна так «індіферентно» ставитись до «іскуства, котре єсть така штука, що»… Але вийшло инше. Правду кажуть, що чужа душа — темний ліс. Добродій Гаркун тільки лагідно відповів:
— Ну, а що-ж робить?.. Треба… Може, хоч музикантам стане… Та, може, ще й публіка надійде…— Смотрі! — почулося з-за перегородки.
— Дайте первий звонок! — скомандував Гаркун.
Усі кинулись шукати дзвінка і один з добродіїв, що знайшов його в куточку на табуретці, несамовито загримів і вискочив у садок.
Я подивився ще трохи, як добродій Гаркун репетирував перед дзеркальцем різні страшні пози і вийшов знов у садок. Музики мовчали і з доріжок садка неслась тиха розмова парочок. На тину «партера» вже сиділа частина публіки і, то спихаючи одне одного, то виробляючи всякі гімнастичні рухи, весело чекала початку.
Через десять хвилин задзвенів удруге дзвінок, і публіка потягла в «партер». Було декільки чиновників, декільки гімназистів і студентів з великими купами різнокольорових панночок, було декільки купців з жінками й дітьми, якихсь добродіїв у чоботях і круглих картузах, мабуть прикажчиків з економій. Музики ревнули й посунули теж у «партер», на ходу виробляючи такі варіації, які ні одному композиторові й уві сні-б не приснилися. Всі умостились і стали чекати. З дерев і з-за дерев виглядала «безпашпортна» публіка.
Я поспішив у театр. Там вже було наготовлено все, як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях «бутилками» і «гармоніями», — не то шевці, не то візники, — як я потім довідався хористи; гасали чогось Гонта й Залізняк по сцені і скажено гукали на хлопців, що добивали цвяхи в куліси; поважно й надхненно ходив Гаркун біля «уборних», заклавши руки в кешені чумарки, що служила і на сцені і поза сценою, не злазячи ніколи з широких плечей артисти.
І ось третій дзвінок. Тромбон в-останнє ревнув, бубон гупнув, і в «партері» і на сцені стало тихо. Запалили дві свічки біля суфльорської будки, і я почав залазити в неї. А туди залізти було не так просто, як і все робилось тут. Треба було трохи підняти завісу, стати навколішки задом до будки і тоді вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинути будки в «оркестр».
— О! Суфльор поліз, суфльор поліз! — почулось з публіки. — Диви, диви, як пнеться… Як жук!.. Ач!.. Ач!..
Вліз я. З сцени повтікали всі; за сценою зарипіло, заторохкотіло, і завіса, зачепившись попереду за будку і ледве не перекинувши її, піднялась і відкрила публіці ноги Гонти, що чогось був вернувся і тепер тікав за «ліс».
«Приставлення» почалось.
Гаркун, само собою, грав героя, Галіна — героїню. То була виразна гра! Ви бачили коли-небудь, як гнівається чоловік? Ви скажете, що бачили, а я вам скажу, що не бачили. Для цього треба подивитись на добродія Гаркуна. Ви, мабуть, бачили, як чоловік почервоніє, зробить який-небудь рух руками, підніме, може, чутко голову, словом — бачили гнів звичайного чоловіка. Е, так то — дурниця! Тут, уперше, сердився дуже палкий і добродійний герой Мирон, а вдруге — грав його сам Гаркун-Задунайський. Мене він, відома річ, і не слухав, грав, як і сам казав, «по вдохновенію». І то таки-ж гра була! Голос його лунав, як рев здоровенного вола, що почув кров; очі, підмазані сажею, весь час грізно світилися, крутилися і ось-ось мали вискочити, а з ногами робилось таке, що я гадав, чи не корчі вхопили славного, палкого артисту. Куди там Гонті, хоча й він досить голосно торохкотів свою ролю, куди Петренкові з його тихим голосом і звичайними рухами! Одна тільки добродійка Галіна й рівнялась з ним, але й то не могла так вигукнути, як він, не могла з таким запалом ляснути себе долонею по лобі, щоб аж луна пішла по садку, не могла крутнути так вилупленими очима, щоб у вас аж мороз пішов поза шкурою. Я тішився, подаючи иноді слова Галіній або Петренкові. Шкода тільки, що я багато втратив через те, що мусів аж кричати з будки, бо один тільки Гонта й знав свою ролю. Вже мені й гукали з публіки «тіше, суфльор!», вже якийсь добродій з галереї вилаяв мене досить виразно, пообіцявши «каменюкою затулити мені горлянку», а я тільки думав про себе: «не ведают бо, что творят» і постановив хоч-би й постраждати за правду. А до того ще комарі, користаючись з того, що мені ніяк було й поворхнутись, щоб будка не заворушилась за кожним моїм рухом, пили мою кров, скільки самі вже хотіли. Лице й шия мої аж пашіли від їх поцілунків, а я не вгавав, бачачи перед собою тільки перелякані лиця артистів, що забували вже і про «інтонацію і про жести», а чекали, як манни, від мене слів, — одних-однісіньких слів, щоб не було таких довгих павз.
І ось першій дії кінець. Я загасив одну свічку, подав Гаркунові його слова й загасив другу. То було ознакою, що завіса повинна була впасти й заховати від публіки й хату, і героїв, і колодязь, який перекинув у запалі Гаркун, і випустити мене із тісної халабудки. Але завіса чогось не падала. І публіка не знала, що й робити, чи плескати вже, чи почекати ще, артисти повтікали, а сцена показувала, що ніби ще не кінець. А сталося, бачите, таке, що коли підняли дуже енергійно завісу, вона зачепилась там за щось і, скільки її не шарпали, ніяк не хотіла спадати. Прийшлось добродієві Гаркуну виголосити перед публікою, що це вже кінець і антракт буде десять хвилин, а завіса не падає «по непредвідєнному стєченію грустних обстоятєльств, бивающіх в жізні е… е… каждаго человєка». Почувши це, я без церемонії виліз з будки і на очах усіх прошмигнув за куліси.
Так скінчилась перша дія, скінчилась-би й друга, і третя, і, може, усе скінчилося-б добре, якби не трапилось нове «непредвідєнноє стєченіє грустних обстоятєльств».
Почалась друга дія. Гаркуна вже не було (його заслано на Сахалин і він за кулісами готувався повернутись в четвертій дії звідтіля, цеб-то: чіпляв собі бороду, намазувався крейдою, бо з Сахалину вертаються блідими, й переодягався з чумарки у Гонтин піджак). На сцені були Галіна, Петренкова, ще одна пані, Гонта й Залізняк. Я аж переривався у будці, покручуючи тільки головою на всі боки від комарів, коли це… двері розчиняються і на сцені з'являється тільки-що засланий на Сахалин патлатий, весь у крейді, бородатий, у Гонтиному піджаці, обшарпаний Грицько (Гаркун). Від такої несподіванки ми всі наче покам'яніли. Та де-ж! Тут ще Маруся повинна плакати та й ще плакати. Максим повинен її розважати, повинен сватати її, вона повинна падати йому на груди й дякувати за це; а в третій дії вона повинна усе говорити, що ця зрада їй так не минеться, а Максим знов мусить розважати її. І на-ж тобі: Грицько! Що його було робити? Радіти? Коли-ж дуже рано повернувся він, та й по драмі зовсім радіти не приходиться. Жахатись? Коли-ж Маруся ще не вийшла заміж за Максима, ще навіть той і не сватався. Схопити й запровадити його знов на Сахалин? Теж якось ніяково, а до того ще-ж нема ні урядника, ні чоловіків, які саме й заправляють цим. Мовчати і дивитись на нього? Перед публікою якось не приходиться. Настало дуже трагічне мовчання. Грицько почав був щось говорити, але, очевидячки, зрозумівши й сам, що тут щось непевне, замовк і тільки подивлявся на всі боки. Ми теж мовчали й почували зі страхом і жалем, що це вже кінець драмі, що пропадають і третя й четверта дії. І дуже нам жаль їх було.
— Марусю!., голубко… я утік із… Сахаліну… до тебе… Я… я… ти… ти… — почав було знов Гаркун і замовк.
І хоча він не сказав цим нічого нового нам, але це нас наче збудило. Я почав щось суфлірувати, Маруся чогось впала навколішки й почала благати царицю небесну, а Максим, схопивши Грицька за груди, заговорив до нього щось по-російськи напів з українським. Не знаю, чим-би скінчилась ця драматична сцена, якби не загула, не затарахкотіла завіса і не заховала нас від публіки, що, нічого не розуміючи, слухала нас і почала вже реготатись.
І тоді тільки кожний з нас запитав, чого це Гаркуну-Задунайському прийшло бажання так рано втікти з Сахаліну і тим самим скоротити так нашу драму. Коли я, вибравшись із будки, прибіг з цим питанням за куліси, я застав там таку сцену. Серед уборної червоний навіть крізь крейду, з париком, що зліз на одне вухо, без Гонтиного піджака, стояв Гаркун і грізно насовувався на Петренка.
— Ви знайте, що ви наробили?! — гукнув він, махаючи кулаком під самим носом нещасного Павла. — Ви знайте, що ви мені весь ефект спортили?! Ви знайте, що ви мене оскандалили?! Хто вас просив випихать мене з хати? Хто? Хто?
— Я не випихав, я…
— Мовчать! Ви ще врать хочете!.. Тут весь драматізм, тут ефект в цій сцені…— Але-ж… почекайте! — вмішався я, здивовано, — ви-ж не в тій дії з'явились. Вам треба в третій… у лісі… Який-же тут ефект?
— Який? який? — грізно повернувся він до мене. — Такий ефект, що плювать мені на всі ті дії!.. Я ошибся… Да! Усяк може ошибиться… Але це — пустяк! Ті дії можна викинуть і драма од того не теряє… Да! А ви не дали мені сказать монолога, ви убили роскошную сцену… Да! Тепер скандал! Скандал на весь город! Осоромили ви мене! О!.. Хто спустив занавіс?
— Я думав, що… — почав був Гонта, але зараз-же спинився.
— Хто вас просив? Хто вас просив! Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З сапожниками, з писарчуками, з якоюсь… Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені портили гру!
— Та ви-ж самі винні! — не втерпів я, аж скрикнувши з дива. — Ви-ж самі з'явились тоді, як…
— Я? — гукнув Гаркун. — Я винен? Хо-хо-хо-хо! Ще я й винен?.. Ха-ха-ха-ха!.. О, ні! Ні, годі, годі!.. Скажіть публіці, що представлення дальше не буде… Завтра я виїзжаю… Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрени, що ви говорите?
— Та вже-ж…
— Ха-ха-ха-ха-ха-хо!!
Я схопив з кілка свою шапку й мовчки вискочив з «уборної». По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу «непредвіденного обстоятильства», купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили «безпашпортні» і, не розуміючи, розпитувались одне у одного, чого так хутко скінчилось «приставлення». З театру чувся крик і галас.