Вибрані твори (Винниченко, 1927, ДВУ)/Босяк
| ◀ Бабусин подарунок | Вибрані твори Босяк |
Антрепреньор Гаркун-Задунайський ▶ |
|
——————
На горі, за містом я присідаю край дороги, скидаю чоботи й чіпляю їх на палицю разом з торбиною, в якій лежить хліб, сало, чай, цукор і сорочки. Потім зверх усього примадиковую блискучий бляшаний чайник. Кругла кепка надає мені вигляд пролетарія, який знає собі ціну і не дозволяє наступати собі на ноги.
Дбайливо склавши свою керейку, я вмощую її на плечі таким способом, щоб палиця лежала на ній, не муляючи мені тіла. Після цього підводжусь, розминаю пальці ніг і, переконавшись в цілковитій волі своїй, з полегшенням і незалежністю озираюсь назад.
Внизу, як п'яний чоловік, неохайно й широко розлігшись, лежить город, оперезаний широким поясом річки. Димарі заводів та фабрик, неначе застромлені в землю велетенські сигари, ліниво куряться. Небо над ними сірувато-зелене, з сивими хмаринками, розкудовченими і задертими в один бік, ніби пасма волосся у заспаної людини. Понад жовтими, лисими берегами Дніпра ледве сунуться незграбні берлини[1]. А за Дніпром степ, оповитий фіолетовим серпанком далини. І поперед мене степ рівний, гарячий, вільний і безмежно-вабливий.Прощай, город! Прощайте, автомобілі, асфальти, хмари пороху, що тріщить цілі дні на зубах, дзвінки, кнопки, капелюшики, зубочистки. «Моє поважання!».
Поправивши кепку на голові, зручніше примостивши торбинку, чоботи і чайник, я повертаюся спиною до міста і йду на зустріч сухому, гарячому, степовому вітрові.
За спиною порожнім дзвоном побренькує чайник, підошви ніг пече нагрітим порохом дороги так, неначе я ступаю по вигорнутій з добре натопленої печи золі. Гарно!
В хлібах заклопотано, хапливо цокотять коники, немов десятки малесеньких кравців шиють на крихотних машинках. Так і хочеться їм гукнути: «Гей, боже поможи, хлопці!».
Колоски, ті що стоять поперед усіх, поважно, гостинно уклоняються мені, привітно посміхаючись зеленими, настовбурченими, як у фельдфебелів, вусами.
А попереду все степ та степ, рідний, віючий спекою й життям, дорогий. Степ та далекий-далекий обрій, такий таємний, такий хвилюючий, такий повний незрозумілого, але солодкого болю і туги, ніби за ним лежить не яке-небудь повітове містечко, а незнана, загублена людьми країна радости й спочинку.
І по всій круглій, обточеній лінії землі стоять маленькі, як зелені прищики, старі запорозькі могили, мовчазні, сумні, всіма забуті свідки минулого.
Я йду не поспішаючи, покусюючи солодкуваті стебла жита, жмурячись від сліпучого сонця. Далеко-далеко попереду темніє ярок і конячинки по тім боці його видаються мишами, запряженими в малюсінький возик.
Раптом несподівано збоку, з-за якого-небудь горба з'являються крила млинів. Любі млинки! вони подібні до кузок, що повставали на дві задні лапки, а чотири передні виставили перед собою, немов благаючи когось.
Ось звідкись летять дурноверхі сороки. Вони літають таким рухом, ніби підстрибують по сходах, а кричать криком, похожим на тріск зломленої палиці. За ними плавко й легко — аж приємно дивитись — упевнено, не моргнувши крилом, пливуть степові шуліки.
По дорозі клопотливо, злодійкувато нишпорять посмітюхи з гострими чубчиками, похожими на літеру А.
Небо блідне все більше та більше і здається, що ось-ось воно голосно скаже: «ху!» і втре спітніле лице якоюсь волохатою білою хмариною.
Сонце-ж пече серйозно, скупчено, без посмішки жалю і співчуття.
Над вечір, не так уже бадьоро, як удень, помахуючи з мрійною повільністю торбинкою й чобітьми, які досить надокучливо постукують мене в бік, я звертаю до Дніпра. Баста, не хочу більше йти! Та чого ради я повинен іти неодмінно великим шляхом? Хіба степ не на всі чотири боки розбігається від центра, яким для нього без всякого сумніву являюсь я?
Здалеку поблискує дідусь Дніпро. Приємно побачитись з ним тут у степу після пекучих обіймів і поцілунків сонця. Таким спокоєм, розсудливістю, такою доброзичливою умиротвореністю віє від нього! Лежиш собі на піску горілиць, упершись благодушно покліпуючими очима в зеленкувато-сірий обшир неба, і слухаєш буркотіння беззубих хвиль дідугана. Поблизу вогник потріскує, димком наганяє в лице; над вогнем чайничок висить, відбиваючи в блискучому боці червоне вечірнє сонце над обрієм.
І от я вже, нарешті, на березі. Навкруги ні душі. Пісок чистий, ніжний, як тільце дитини. Вітер тут не сухий і пекучий, а м'який, вогкуватий, насичений духом сонця, води, осоки, листу, нагрітого піску.
Кротко, любовно хлюпаються об берег жовтуваті хвильки Дніпра. Червононосі чайки мовчки летять кудись на середину річки, безшумно розрізаючи повітря своїми загостреними, як сталеві пера, крилами. Ген-ген на тім боці сунуться вниз плоти, похожі на шахматні дошки, а на них ворушаться малесенькі фігурки людей.
Я набираю в чайник жовто-бурої дніпрової води. Вода подібна до перестояного чаю, який треба тільки розігріти, щоб пити. Далі, не хапаючись і посвистуючи, розкладаю вогонь з сухого коріння осокорів, а з гіллячок майструю триніжки, на яких вішаю над вогнем чайник.
Після того, все так само без хапливости, яка абсолютно не гармонізує ні з лисим, сивим Дніпром, ні з велично-спокійним небом, розкладаю на хустці хліб, сало, чай, цукор, кешеньковий ножик, синій кухлик; і тільки тоді, підклавши під голову накидку, розлягаюсь на піску. Блаженство!
Ні, я рішуче тут ночую! Куди я маю поспішати? Правда, біля води багато комарів, ну, та від них вогонь і дим добре помагають.
Я лежу довго і філософствую. Мені дуже хочеться зрозуміти, збагнути, чого мені так гарно. І по довгому міркуванню виводжу: найбільша втіха для нашого брата-людини, громадської істоти, є в тому, що йому не треба лукавити з природою, не треба брехати, боятись, стежити за собою і другими. І потім, його право бути центром світотвору не однімається ніякими иншими центрами світотвору. (От через що ми ще любимо бути на самоті з природою). Сонце, вода, повітря, місяць, дерева, чайки, пісок, — все це для тебе, все це готове до твоїх послуг. І крім того, готове без зазирання в очі й кровожадного чекання «на чайок». Води треба? Будь ласка! Дідусь і не поморщиться, і не помітить, хоч бочку візьми в нього. А який з малярів краще намалює оці високі, малинові хмаринки, від яких в душу впиваються тонкі, золотисті струни невиразної туги?
Чайник давно вже сердито щось бурмотить і раптом начинає плюватись. Я визволяю його з обіймів вогню і заварюю чай. Потім обкладаю чайник жаром і знову лягаю.
Чайки догадуються, що за бенкет має бути тут на піску і починають частіше літати над моєю головою, заздрісно та жалібно кричачи. Старий Дніпро теж розуміє і привітно, з співчуттям підморгує мені своїми довгими, козацькими вусами-хвилями. Білокорі, молоденькі осокори схвильовано, з дивуванням шепочуться наді мною. У них, мабуть, так само, як у мене при погляді на рожеве сало і зелені з жовтими пасочками огірки виступає слина в роті.
А от то-ж бо то й є, осокоронько: центр світотвору все-ж таки не те, що ви, ви не знаєте…
Тут я здивовано озираюсь: до мене наближається якийсь другий. Звідки він узявся? Чудно.
На центрі світотвору була жовтобрудна кепка з видертою чи пропаленою посередині діркою, з якої, як пір'я, стерчало червонувато-чорне волосся. Червона і брудна до того, ніби нею мили підлогу, сорочка була з боку розпанахана згори донизу і маяла, як поли піджака. Босі ноги, здавалось, були обтягнені не людською шкурою, а порепаною, не добре вимазаною дьогтем шкурою для чобіт. Сам центр світотвору був присадкуватий, неначе збухлий, з величезними руками і понурим, зарослим колючою щетиною лицем.
Він прямував просто на вогонь без всякого вагання, без тіни нерішучости, байдуже поглядаючи на мене й ні на крихту не цікавлячись мною. Одною рукою він піддержував перекинутий через плече подертий, з висмиканою брудною ватою піджак, а в другій ніс поважну ломачку.
Так, сумніву не було: це був один із тих «центрів світотвору», яких природа так щедро розсипає побіля монопольок, на пристанях, базарах; обідраних, набухлих, сплячих удень поміж дровиняками лісних складів, обліплених, як стервятина мухами і яких на грубій, буденній мові звуть — босяками.
Босяк підійшов до вогню, кинув на землю своє лахміття й не хапаючись сів. Потім зараз-же притягнув близько до себе хустку з розложеною на ній їжею, взяв мій ножик, подивився його і сховав собі в кешеню. Замість нього з тої-ж кешені вийняв великого з жовтим костяним держальцем складного ножа. Все так само, не поспішаючи й не вагаючись, він одбатував великий шматок хліба, потім сала і став уминати, держачи ніж в одній руці і одрізаючи ним то скибочку сала, то хліба. На мене він не дивився і робив усе з незадоволеним, сонно-задумливим поглядом, як чоловік, який прийшов до себе додому і, занятий своїми думками, не має ні охоти, ні часу займатися сторонніми речами.
Гм! Цей чоловік почував себе далеко певніше центром світотвору, ніж я. Його навіть не дивувало й не цікавило моє мовчання, — так і повинно бути.
Але що він поважно був голодний, цей збухлий центр, то це помітно було по тому, як він зубами хапав і видирав із власних рук хліб та сало, як судорожно мняв їх зубами і не розжувавши, як слід, ковтав з таким звуком, немов гикав. Перешкоджати в таких обставинах людині я не хотів; одначе й безпричасним свідком зоставатись теж не дозволяло чуття власної гідности. Кашлянувши й тим нагадавши про своє істнування, я ввічливо спитав:
— А це-ж, дядюшка, як треба понімать? Га?
Босяк байдуже, неохоче глипнув у мій бік і храпнув:
— Що?
— Я питаю, як це треба понімать, що ти так розпоряжаєшся чужим добром? Га?
Гість мовчки одгилив ще шматок хліба і сів зручніше, піднявши коліна врівень з підборіддям. Поклавши на коліна руки з хлібом і салом в кожній, він люто жував і понуро дивився на Дніпро.
— Хм! А це, товаришу, неделікатно так робить…
«Товариш» одгриз сала з таким звуком, ніби оддер шматок полотна, і знов зажував. Щетина на щоках його кругло вертілася і здавалось — то був їжак, який непокійно вмощувався на плечах чудного чоловіка.
— Чуєш, земляк? Що-ж ти, брат, нічого не одвічаєш?
Мені все-ж таки хотілося почути, що він думає з цього приводу і які його остаточні наміри. Рожеве сало, хліб і смачно жуючий рот босяка побільшували мою цікавість.
«Земляк» з досадою повернув у мій бік товсте жуюче лице і подивився на мене злим і сердитим поглядом. Проковтнувши, він коротко й нетерпляче кинув:
— Пішов вон зцюдова!
Признаюся: це було несподівано для мене.
— Як?!
— Я тебе як якну… Пішов звідци, говорю!
Гість зовсім не жартував. На збухлім, зарослім лиці його, особливо в круглих, маленьких, з обвислими мішечками під ними, очах була така ненависть і гидливість, що сумніватись в серйозності його настрою не було ніяких підстав. Було таке вражіння, що він довго терпів мене, довго терпів усякі мерзості і кривди від мене, і нарешті терпець йому увірвався. Ще слово і мені буде погано.
— Так це мені треба іти звідци? Оце добра справа!
Чоловік якийсь мент мовчки пильно дивився просто в очі мені важким і немов роздумливим поглядом, неначе рішаючи, що зробити з цим остогидлим і нахабним парубком. Але, постановивши, видно, не каляти собі рук чорт-зна-чим, помалу одвернувся й знов узявся за сало і хліб, водячи заспаними й недобрими очима по широкій, велично-мирній рівнині води. Що я міг кинутись на нього, він, очевидно, й думки не допускав, певний чи в собі, чи в моєму страху перед ним.
Чайничок несподівано зашипів і почав випльовувати з носика воду в жар.
Я машинально схватився, щоб зняти його, але гість раптово озирнувся в мій бік і наготовив ножа до оборони.
Я мимоволі засміявся.
— Ех ти, голова! Чого злякався? Я чайник з вогню знять хотів.
Індивід подивився на чайник, на кухлик і ніби тільки тепер зрозумів, що можна напитись чаю. Нічого не відповідаючи, він перехилився всім тілом до чайника і переставив його на свій бік. Потім налив у кухлик чаю і кинув туди дві грудочки цукру. Подумавши трохи, він кинув ще дві і потім ще аж три. Все це він робив одною лівою рукою, а праву з ножем весь час держав на коліні. Одначе на мене не дивився і мав вираз все тої самої сонної і злої задуми. Взявши суху гіллячку, він потер її об брудні свої штани, щоб стерти клаптики кори на ній, і почав розмішувати чай у кухлику.
Ситуація ставала непевною, а то навіть загадковою. Коли цей суб'єкт не дасть мені попоїсти, то доведеться чорт-зна скільки плентатись до найближчого села. А з другого боку, лишити цю справу так, було просто непристойно.
Я постановив поговорити серйозно й поважно: якби якийсь «центр світотвору» не був певний в собі, він все-ж таки иноді мусить посунутись трохи в бік і дати місце коло себе і другому «центрові». Тим паче, коли це місце захоплене ним несправедливо і коли другий «центр» не такий уже хирлявий і безпорадний.
— Ну, земляк, — почав я: — ти це кинь. Чуєш? Я з тобою за шматок хліба битись не хочу, а давай, брат, мирно повечеряємо вдвох. Жарти жартами, а я, голубе, теж їсти хочу. Ти пий собі чай, їж собі на здоров'я, я свариться не буду. Ну, тільки-ж і мені дай трохи.
«Голуб» не відповідаючи узяв за ручку кухлик, підніс до рота і сьорбнув. І зараз-же з злісною лайкою швидко поставив кухлик на землю, очевидно опікшись.
— Та тобі чого… треба, сволоч?! — з люттю повернувся він до мене.
— А ти, брат, не лайся, — зауважив я. — Що ти впікся, так я не винен… Коли розум в голові є, так повинен розсудить, що кружка залізна, а чай гарячий. Значить, нада підождать. Ти сам звідки?
— Я тобі покажу звідки я, ти у мене тут добалакаєшся…
Але, видно, мій тон, поза й постава всього тіла трохи здержували його. Він знов почав їсти. Здавалось, апетит у нього був такий-же безкраїй, як той обшир води, що сунувся вниз; а паляниця і два фунти сала для нього — як плоти, що ледве вже мріли на тім боці.— Ну, то як-же буде, земляк? Га? Даси, чи ні?
Земляк замість відповіди, не хапаючись, підтягнув між свої ноги хустку з їжею, поставив туди-ж чайник та кухлик і перекосив до мене очі. Ніж він держав зовсім наготові.
— Ти ще довго будеш тут варнякать? — з понурим нетерпінням кинув він. — Гляди!
Ну, що ти робитимеш з таким йолопом?! Зоставалося: або кинутись до нього і битись з ним, та битись доти, доки один із центрів не буде доведений до стану миролюбивої кротости; або піти мені звідци, покинувши противникові всі трофеї його перемоги, та шукати якогось села. А втім був ще й третій вихід: лягти собі з боку і, покладаючись на врождену шляхетність людської природи, чекати, поки в запухлім гостеві заговорить сумління. Коли апетит його буде задоволений, то жадність замовкне і голос сумління своє візьме.
— Ну, що-ж? Доведеться мені без вечері спать лягати! — сказав я, зідхнувши, і ліг на своє місце.
Босяк їв довго, але не з'їв усього. Витерши пальці об полу своєї страшної сорочки (при чому підняв її й показав жовте, як масло, зібране над штанами в складки, тіло), він узявся за чай, який вже давно прохолов. Я мимоволі посміхнувся, дивлячися, як він обережно витягував до кухлика свої сині, товсті та масні від сала губи, боячись опектись.
Випивши склянку і, видно, не в силі більше пити, він зняв покришку з чайника і вилив чай на пісок.
Я аж підвівся.
— Та що-ж ти робиш?! — скрикнув я. — Нащо-ж ти виливаєш? Я-ж можу випить.
Гість уперше слабко посміхнувся. Але посмішка була така мила, що я серйозно подумав, чи не зустрічались ми, справді, коли-небудь і чи не зробив я йому якоїсь великої кривди, за котру він тепер і мститься. Але пика абсолютно була незнакома.
— А випив-би? Га? — хрипко, з кострубатою іронією кинув гість, скоса зиркнувши на мене. — Може ще й з сахарцем?
Я знову ліг. Центр світотвору одпихнув у бік своєю босою чорно-сірою ногою чайник і розлігся, спершись на лікоть, як чоловік, котрий добре попоїв. Витягнувши з кешені пачку махорки і книжечку паперу, він помалу скрутив цигарку. Потім взяв голими пальцями з вогню жарину, закурив і, прижмуривши одне око, з соннно-хмурим задоволенням затягнувся.
Покуривши трохи, він знов скоса зиркнув на мене і знов блідо й неохоче посміхнувся. І, не говорячи ні слова, ліниво взяв декілька грудочок цукру і недбало кинув їх у річку. Грудочки булькнули, дали декілька кругів, хвилі підхопили круги і знесли їх униз. Мені видно було, як помалу пускались на дно в жовтій воді біленькі квадратики. Босяк знов набрав у жменю цукру, затягнувся і, прижмуривши око, тим-же лінивим, недбалим жестом кинув їх у воду. Але на товстих губах, на які звисали чорні з червоним відтінком вуса, не переставала грати зловтішна, глузлива й немов викликаюча посмішка.
Це вже було явне глузування. Можна ще було помиритись з тим, що голодний, темний і грубий чоловік однімає в тебе їжу і їсть її. Можна було помиритись навіть з тим, що він не хоче поділитись нею з тобою-ж і ховає собі остатки на завтра. Але що він їх нищить собі навіть на шкоду, — з цим помиритись було вже не так легко.
— Навіщо-ж таке свинство робиш, земляк? Га? — з докором спитав я. — Так-же тільки свині роблять. Нажереться під дубом жолудів, та потім його-ж коріння риє. Ех, ти! Ти думаєш, я твого ножа злякався? Чоловіче добрий: та я таких, як ти, трьох зігну й вуха їм поодрізаю. Дозволив тобі жерти, бо бачу, що голодний, стомлений чоловік, свій брат, товариш, значить. А ти он як. Сам не береш і другому не даєш. Нащо-ж ти так? Совість у тебе хоч ночувала коли-небудь?
На поганих хлочиків з моральних оповідань такі слова завсігди впливають дуже добре. Але на мого вони зробили трошки инше вражіння. Він, правда, перестав кидати цукор у воду, але зате почав мовчки, з чудною понурою зневагою дивитись мені просто в лице. Потім, не промовивши ні слова, нехапливо підвівся, витер об штани ніж, зручніше взяв у руку і ступив до мене.
Трохи сутулуватий, з похиленою великою й тупою головою, з широченними грудьми і вузьким задом він нагадував бугая.
— Ну, коли ти такий товариш і добряка, так давай сюди свої чоботи! — зробив він легкий закликаючий жест ножем.
— Бач, я без чобіт… А як не даси з добрости… — (тут він трошки зупинився, немов милуючись цим словом), — так ми попробуєм, хто з нас дужчий. Хто дужчий, того й чоботи. Добре?
І він роздушив на губах синю, зловісну посмішку. Я сам почув, що блідію. Справа почала набирати ідіотськи-серйозного характеру. Що перешкоджало цьому непримиримому «центрові» пустельних місць встромити мені свого дурного ножа по саме держальце? Цитуй йому тоді моральні байки!
Дати чоботи? Але-ж він одними чобітьми не обмежиться. Вже коли для втіхи свого ближнього кидає потрібний йому самому цукор у воду, то він ні перед чим не зупиниться, щоб натішити цього ближнього, як слід.
Я мовчав і пильно, не рухаючись, дивився знизу вгору на гостя.
— Ну? — знов виразно кивнув він мені ножем.
— Це що-ж виходить, грабувать мене будеш? — трошки натягнуто посміхаючись, спитав я, в той-же час міркуючи, що краще: схопитись і раптовим натиском звалити його на землю, чи, не підводячись, вмить обняти його за ноги, шарпнути і таким способом повалити?
— Навіщо грабить? — вишкірив він свої гнилі зуби. — Ти от про добрість свою щось там базікав. Товариш, мовляв. Ну, так от, коли ти такий добрячий, так подаруй мені свої чоботи. У мене ноги больні, а у тебе он які білі та здорові.
Я подивився на свої ноги, на його, подумав і подав йому чоботи. Добре, побачимо, що далі буде.
— Правда твоя… — згодився я. — На, получай чоботи. Тобі вони потрібніші.
Босяк узяв, нашвидку оглядів їх і кинув назад себе до свого лахміття.
— Ну, а тепер пальто давай, чи що там у тебе… — промовив він з тою-ж іронічною й сонною посмішкою.
Не міняючи пози, але постановивши хапати за ноги, я байдуже сказав:
— А пальта, брат, не дам…
— Не даси? А чому-ж то так?
— Та от так. Не дам та й годі.
— Та чому-ж ти не даси?
Розмова, видно, давала йому велику втіху, як чарка горілки перед закускою.
Я згадав про свою палицю і швидко схопив її, — вже-ж таки яка-небудь зброя.Гість весело й гуняво зареготав, але не кинувся на мене.
— От добрий чолов'яга! Ай та й душевний, жалісливий!.. Ех, ви!
І, додавши ще лайку, одвернувся й пішов на своє місце. Що примусило його притишити свої претенсії: моя рішучість, палиця, лінь його чи досягнене ним підтвердження свого песимістичного[2] погляду на людську добрість, — я зрозуміти не міг.
Сонце вже зайшло, і тільки розплатлані хмари горіли рум'янцем, наче бились між собою та розчервонілись. Над рожевою блискучою поверхнею води, в якій оддавались фарби неба, поспішно зигзагами літали ластівки, немов хапались наловити до ночи мух. Навкруги стояла м'яка тиша, яка тільки підкреслювалась хлюпанням хвиль та щебетанням ластівок.
Мій гість, видно, не збирався нікуди йти. Він ліг, підмостив під голову пакунок з їжею та чоботи і став тупо, пильно дивитись на мене. Лицо його було вже знов понуро-сонне й немов задумане.
Їсти мені вже чомусь не хотілось.
Хвилі сумно хлюпались об беріг. Дніпро потемнів, засмучений і здивований. Он яке нетривке людське щастя! І до чого непокійні та невживчиві ці люди. Як мало у них мудрого спокою і як багато чудної й безпричинної ворожнечі одне до одного!
Так ми пролежали довго. Хмари на небі давно остигли, поробились сивими, хвилі потемніли, посиніли і той берег зовсім зник, розплившись у тьмі. Зазуміли комарі коло вух і стали колоти в ноги. В глибокій синій височині почали потроху висипати зорі.
Я встав, розгорнув вогонь і підкинув сухого коріння. Босяк не ворушився. Я подививсь на нього і мені здалося при світлі слабенького вогника, що очі гостя швидко заплющились.
Я присунувся з кереєю під дим і довго лежав так, дивлячись в небо. Раптом босяк заворушився, покректав і сів.
— Чи цілі гроші? — муркнув він ніби про себе. — А то добрячі люди у сні можуть обчистити добре…
І він витяг з кешені гаманець. Обережно розчинивши його, він почав рахувати гроші, ніби провіряючи чи всі там, чи не вкрав я їх у ньоґо в той час, як він дрімав. Що він ні трішки не сумнівався в цілості своїх грошей, про те й мови не могло бути; рахував-же і показував їх тепер немов для того, щоб подражнитись і показати, що він абсолютно не боїться спати, маючи таку суму в кешені (він налічив до п'яти рублів і п'ятидесяти трьох копійок).
Після того він ще раз покурив і влігся знову. Хутко почулось його рівне, з хлюпанням в горлі дихання.
Я зробив подушку з піску, зверху приклав свої сорочки, накрився кереєю і теж почав дрімати під заклопотане й незадоволене зуміння комарів, що настирливо силкувались пробратись до мене під накидку.
Коли я прокинувся, над Дніпром, якраз над тим місцем, де вчора ввечері пливли плоти, стояв червоний, великий місяць. Від нього через весь Дніпро до самих ніг моїх тягнулася широка кривава смуга світла. Весь краєвид прибрав якийсь таємний, суворий і моторошний вигляд. Берег змінився, неначе став крутішим; осокори поробились вищими й густішими — їх неначе цілий ліс тут виріс. Вода здавалась дуже темною, глибокою та густою, а по ній на гребінцях хвиль миготіли немов чиїсь руки чи ноги.
Вогонь ледве жеврів. Я подивився на свого співночліжника. Він спав, накривши голову піджаком, з-під якого чулося густе й голосне хропіння, похоже на звук тупої пилки по дереву.
Я підклав гіллячок у вогонь, прокашлявся, голосно позіхнув, — босяк не притих ні на мент. Лежав він боком і видно було при червонім світлі місяця широку роззявлену дірку кешені в штанях, де були гроші. Дурний чоловік: без всякої бійки можна було витягнути у нього гроші і він навіть не почув-би того. Я ліг на своє місце. Але спати не можна було: комарі літали цілим роєм круг голови і кусали з таким сказом, неначе завзялись вигнати мене звідци. Я трохи не в самий вогонь ліг, але нічого не помагало.
Босяк-же хропів ще смачніше. От варто-б повчити цього нахабу: устати, потихеньку витягти гроші і закопати їх у пісок, тут-же біля нього. А вранці, коли кинеться до грошей й, не знайшовши, почне лютувати, прочитати йому підходящу нотацію і показати, де його гроші. От, мовляв, дурню, бачиш, як благородні люди поводяться. Він буде зворушений і піде собі з миром, несучи з собою ясний спомин про чесного й великодушного подорожнього.
Та й на пику його втішно було-б подивитись після того, як він не знайшов-би в кешені своїх капіталів. От у сказ прийшов-би!
Я підвівся й ще раз подивився на скоцюрблену, з підігнутими під себе колінами, постать гостя. Кешеня лукаво, спокусливо роззявилась і манила своєю діркою. Хіба спробувати.
Я потихеньку встав і підійшов до босяка. Рипке, низьке хропіння чулося з-під піджака. Піджак злегка то здіймався, то спадав, і здавалось, що то хвилі цього храпу його здіймають.Я постояв трохи, подивився на місяць, що здивовано викарячив на мене свої круглі очі, і рішив попробувати.
Нахилившись до босяка, що мирно хропів собі, я злегка торкнув його рукою в бік. Ні темп, ні сила його хропіння не змінились. Добре. Тоді я обережно просунув руку в кешеню і почав намацувати пальцями гаманець, стараючись робити це яко-мога плавкіше й м'якше. Але в руки все ліз якийсь папір, мабуть пачка з тютюном. Затримуючи для чогось дихання, я зробив усилля і попхнув руку трохи далі! Босяк, як здалося мені, в ту-ж хвилину на один мент увірвав свій храп, але то, видно, так тільки здалось через велике напруження і шум у вухах від нахиленої пози. Нахаба хропів так само.
Нарешті, пальці налапали гладеньку металічну дужку гаманця і потягнули його до себе. Заціпивши його між двома пальцями, я помалу почав витягати руку.
І вмить вся купа тіла, що лежала переді мною й спокійно хропла, зразу підстрибнула з ревом угору. Я від несподіванки і з переляку хутко вихопив руку з гаманцем і в той-же мент почув, що його не стало поміж пальцями. Одночасно в воду щось ляпнуло. У мене мигнуло, що то ляпнув гаманець. Але тільки мигнуло, бо думати було ніколи: босяк уже душив мене і ревів:
— А-а, сто бісів твоїй матері!! Так ти так?! Так ти так?! Давай сюди гроші!
Я почув на своїй шиї шорсткі, дерев'яні пальці, що, як кліщами, душили мене. Шарпнувшись усім тілом у бік, я скажено крутнув босяком і вирвався.
— Онде твої гроші, дурню! — з злістю крикнув я, одбігши в бік, і показав на воду. Але в той-же час став так, щоб бути наготові й не датись схопити себе.
Босяк, мабуть, теж чув, як щось ляпнуло в воду, де, справді, на сажень від берега пливли ще униз широкі круги.
— Ах, ти-ж бісова душе! — рявкнув він і кинувся вперед. Я вмент наготовився, весь перехилившись йому на зустріч. Я відразу-ж зрозумів, що він шукав свого ножа. Я сам кинувся туди-ж. Босяк зміркував мій намір і, озирнувшись, як бугай з похиленою головою, прожогом посунувся на мене.
Зчепившись і тісно до болю в ніггях пальців уп'явшись один одному в тіло, тяжко хакаючи й аж стогнучи від люти, ми почали ломати один одного, гнути, піднімати. Але сили були майже рівні. І вмить я чудом якимсь, не мозком, а всім тілом, мускулами згадав один спосіб борні, який колись, в юнацтві, давав мені успіх — здається, я дико крикнув при цьому — і босяк уже лежав на землі. Надушивши одною рукою за горло і навалившись всім тілом на груди йому, я гарячково почав шукати кривавими очима по піску. З-під піджака блищав кінчик ножа. Схопивши його і повернувши держальцем до себе, я краще взяв у руку і прохрипів над босяком, який судорожно, скажено вигинався підо мною:
— Ну? Що? Дивись! — (і я підняв руку з ножем над самим горлом його) — один мах і заллєшся юшкою.
Босяк затих і дивився прямо в лице мені вилупленими очима, на одному з яких червоно одблискував місяць. Рот був роззявлений і щелепи судорожно зо всеї сили душили на руку мені.
— Пус…сти… — нарешті прошипів він.
Я згадав про другий мій ніж і, не випускаючи босякової шиї, витягнув його з кешені нахаби. Потім я встав і одійшов у бік з ножем в руці.
Босяк повернувся на бік, одвернувшись од мене, і, тяжко дихаючи, лежав не рухаючись, неначе зразу-ж
— Ну, щастя твоє, воряга! — раптом понуро просипів босяк таким голосом, наче в горло йому набралося піску,
— Сам, дурень, винен, — відповів я. — Чого накинувся? Я хотів тільки посміяться з тебе, щоб ти не був такий занозистий. Скільки там було?
Босяк нічого не відповів. Він почав шукати в кешені, неначе сподіваючись, що гаманець там. Але сподіванки не справдились: в кешені нічого, крім пачки з тютюном, не було. Зробивши цигарку, він розгорнув сірий попіл, припав до нього всім лицем і став плямкати губами, стараючись закурити. Нарешті підвівся з червоною цяточкою на фоні лиця і ліг на свій клунок головою.
— Скільки було грошей, я тебе питаю? — спитав я знов.
— Пішов вон, воряга!
— Я тобі кажу: скільки було там грошей?
— Що, може оддать хочеш?
— То моє діло. Скільки, кажи.
Босяк в червоній напівтьмі хмикнув плямою свого лиця.
— От чесний чоловік! Настоящий товариш. Сказано, добряка… І не зчувся, як гроші витяг. Ну, оддавай, товариш, там було десять рублів. Виймай, розплачуйся.
П'ять він набавив. Оттаке-ж подле творіння: я так і знав, що набавить. І отже міг спокійненько взяти собі ці гроші, коли-б я їх дав йому, ані на крихту не подумавши, чи має він яке право на них. Те, що він одняв у мене чоботи, які коштували більше, ніж його десять (та й не десять, а всього п'ять, чи й того, мабуть, менше) рублів, він цього не брав на увагу.
— Ну, що-ж ти сидиш? Оддавай гроші! — знов заговорив він. — Закинув і давай.
Їй-богу, він, здається, починав вірити, що я справді віддам. Про чоботи йому — ані гадки!
— Так, говориш, там було десять рублів? — понуро й немов визнаючи за ним право вимагати, перепитав я. Ану, що то він скаже, цей нахаба?
— Да. Десять рублів і п'ятдесят три копійки. Викладай січас мені!
Він ще не зовсім був певний, що я так «січас» і викладу, ще не добре розумів, через що я зроблю це, але що в нього є якась сила вимагати їх у мене, це він уже чув по моєму голосі, винуватому й хмурому. Значить, треба було користуватись цим.
— Ну, давай, давай!
— Та де-ж я тобі візьму їх? — сказав я. — Нема в мене таких грошей. Я чоловік робочий, що зароблю,те й проживу.
— А мені яке діло? Ти взяв мої гроші і оддай… Коли ти чесний чоловік!
Ага! от на чому він хотів утвердитись: на чесності. Ах ти-ж моя понура бестія![3] А чоботи-ж як?
Але про чоботи я не хотів ще говорити. Побачимо, до чого він може дійти, цей чесний нахаба.
— Я вернуть тобі твої гроші не відмовляюсь, — сказав я. — Тільки їх зараз нема в мене. Хочеш, я зароблю і оддам тобі?
— Е? — явно насмішкуватим голосом обізвався він. В таке у нього вже не вистарчило нахабства повірити.
Місяць за цей час підліз уже досить високо. Від утоми чи страху, що забрався так далеко, він позеленів і розтеряно дивився вниз круглими очима. Смуга світла теж позеленіла. Під нашими ногами одноманітно, ритмічно хлюпали хвилі. Ставало вогко і ноги горіли від укусів комарів. Пісок під руками був холодний і мокрий, — падала роса. Осокори стояли нерухомо, неначе заснули під балачку двох людей. Босяк заворушився, помалу підвівся і почав скидати з себе сорочку. Потім чогось довго колупався коло пояса у себе, часами з ляском б'ючи на собі комарів, і, нарешті, зовсім роздягся. Я догадувавсь, що він хотів робити.
Місяць заграв зеленяво-червоними смужками на жовто-сірому тілі, особливо освітлюючи живіт, роздутий і на диво великий.
Не говорячи ні слова, босяк пішов до берега, одбиваючись од комарів і придивляючись до води. На березі він зупинився, зрівняв себе з тим місцем, де бився зі мною, одступив кроків на два вниз і тоді обережно ввійшов у воду. Перед ним з бульканням плигнуло декілька жаб, виринувши кроків за два в зеленкуватій смузі місячного світла і пливучи вниз за водою.
Босяк ліг у воду і почав шукати, водячи руками по дні й пересуваючись з місця на місце.
— Він туди далі впав! — не видержав я.
Але ворог мій немов не чув.
Він довго шукав і ближче і далі, пірнав, сопів, хукав, знов виміряв очима місце, і знов пірнав, сидячи подовгу в воді й пускаючи бульки. Але гаманця не знаходилось.
Небо стало сіріти. Мені нарешті зробилось так холодно, дивлячись на бовтання тіла в холодній воді, що я не міг уже більше цього терпіти.
— Годі, земляк! Кинь! — крикнув я йому. — Не найдеш все одно. Вилізай, я оддам тобі твої гроші.
В гаманці у мене були тільки дрібні, останні я зашив у пояс штанів, маючи на думці зустрічі з подібними «земляками». Розпорювати пояс при босякові і через це скупчити його увагу на своїй особі мені, розуміється, було незручно. Тому приходилось віддати йому все, що було в гаманці, себ-то по точному відрахункові два рублі і дві копійки. Я висипав усі монети на долоню і, підійшовши до води, протягнув їх босякові, що хмарно дивився на мене.
— На, бери. Всі свої гроші оддаю тобі. От. На й кошельок разом. Все, що маю. Бери.
Він узяв і міцно затиснув у руці гаманець, у який я висипав гроші. Вираз його посинілого, набурмосеного обличчя був понуро непроникливий. Руки його трусились від холоду і пахло від нього водою й жабуринням.
Одягаючись він так дрижав, що не міг попасти в рукава сорочки. Але, коли я хотів помогти йому, він одпихнув мене й вилаявся. Одначе від синіх губ його і танцюючих у різні боки колін на мене несло таким холодом, що я поспішно став розкладати вогонь.
— За тобою ще вісім рублів! — раптом, зовсім несподівано заявив босяк, сидячи під своїм піджаком. Я озирнувся. Він дивився на мене упевненим і злим поглядом.
— Да, вісім рублів, — повторив він. — Поняв? Чого вилупив очі?
— Ну?
— Ну, от тобі й ну. Подавай їх сюди!
— Та де-ж я тобі їх візьму, чудак-чоловік?! Сам-же бачив, що до копійки оддав.
— Це мені без надобності. Одроби. А щоб мені ці дєньги були!
Що за дивний поворот? Через що раптом така впевненість, такий тон? Він, очевидно, готов був іти за мною і ждати поки я йому відроблю ці гроші.— Тоб-то як одробить? Заробить та заробіток тобі оддать?
— Атож, атож.
Коліна його весь час здригувались від холоду, ноги посіріли від довгого купання, ніс блищав, але очі дивились твердо, з свідомістю знайденого грунту під ногами.
— Добре, — сказав я. — Од своїх слів не одмовлюсь. Значить, ти хочеш тепер іти зо мною?
— Еге-ж, з тобою.
— Чудесно.
Ситуація ставала надзвичайно цікавою.
Вогонь потріскує й стріляє в нас іскрами, що зараз-же гаснуть. Ми мовчимо. Я маю винуватий і скупчений вигляд, (ножа, одначе, ні на мент не випускаючи з рук).
Мене хилить до сну і страшенно хочеться лягти, укритись з головою і віддатися всім тілом солодкій слабості. Але я тільки на хвилину дозволяю собі заплющити важкі й теплі, як подушки, повіки. Від цього мені зараз-же стає далеко тепліше, думки робляться надзвичайно легкими, приємними й трохи фантастичними.
Швидко розплющую очі й випрямляюсь, трохи не впавши в вогонь, що тріщить. Босяк спить, поклавши голову на коліна. Волосся мокрими кільцями звисає йому на ноги.
Я знов заплющую очі. Над головою в осокорах неупевнено й обережно попискує пташинка. Писк її надзвичайно приємно чути, але я цього не дозволяю собі і силкуюсь розплющити очі. І мені здається, що я вже розплющив їх, я встаю, набираю в чайник води і ставлю його на вогонь. Пташка в цей час пурхає круг моєї голови і приємно цвірінькає. Потім вона потроху віддаляється, цвірінькання її стає глухішим та глухішим.
Коли я розплющую очі, сонце вже горить на небі. Дніпро — рожевий, молодий, свіжий весело іскриться і широко блищить. По другий бік вогню сидить босяк і п'є чай. Волосся так кільцями й засохло йому на лобі, але обличчя вже не синє від холоду. Він зирка на мене, вихлюпує на пісок остатки чаю з кухлика й, простягаючи його мені, строго говорить:
— На, пий чай. Треба йти. Нерано.
— Куди йти? — спочатку не розумію я.
— Куди? Забув уже? Гроші одроблять.
Ні в лиці, ні в голосі ні трішки іронії. Тон строгий, начальницький, не допускаючий зайвих балачок.
Мені стає весело, але я серйозно, мовчки беру кухлик і п'ю чай. Босяк лежить на боці, жмуриться на Дніпро, покурює й мовчить. Небо чисте, чисте, без єдиної хмариночки, рівного, зеленяво-блакитного кольору. Пісок одсвічує ніжною рожевістю, а трава та листя здаються матовими від роси. На тім боці Дніпра димиться легкий, синюватий туман.
Але звідки-ж все-таки ця певність, строгість, ця свідомість свого права вимагати від мене чогось? Адже ніж у мене, сила на моїм боці, про це у нього, непевне, нема ніяких сумнівів, — в чому-ж річ?
Я раптом згадую, що босяк чудно-пильно подивився на мене тоді, як я дав йому всі свої гроші. Його це, мабуть, дуже вразило й наштовхнуло на такі міркування: чоловік оддає всі свої гроші, оддає тому, хто ограбував у нього чоботи, але за те, що закинув гроші цього гребіжника. Значить, цей чоловік — чесний, або-ж другими словами — дурний. Фізична сила на боці цього дурня, але розумний чоловік завжди дужчий і дурістю повинен користуватися.
Мені така роля видається несправедливою і я хочу вияснити йому, що можна бути чесним, але зовсім не дурним. І тому говорю:
— А знаєш що, земляк: а відробляти тобі твої гроші мені наче-б то й не слід. Га?
Земляк поверта в мій бік свою круглу голову і деякий час уважно й понуро дивиться на мене. Погляд у нього до того тупий і здобний, що в мене з'являється сумнів у справедливості мого психологічного аналізу[4].
— А це-ж як? — кидає він.
— Та так. Ти чоботи мої взяв?
— Ну?
— Ну, от і виходить, що ми — квит. Я твої гроші закинув у воду, а ти взяв у мене чоботи. Грошей у тебе було всього п'ять рублів, а чоботи стоять у три рази дорожче. От і маєш.
— А ти-ж що сам сказав, що одробиш?
— Верни чоботи, одроблю.
Він зручніше, усім тілом повертається до мене й знову дивиться важко й неприємно-пильно.
— Таж ти чоботи мені сам дав! По добрості. Я не однімав.
Тепер він уже не посміхається іронічно, вимовляючи слово «добрість».
Ага, он як? Так, правильно, я сам простягнув їх йому.
— Вєрно? — питає він, не зводячи з мене очей.
— Та воно.., може й вєрно… — нерішуче згоджуюсь я.
— Ну, от. Виходить, чоботи ти мені подарував. А грошей я тобі не дарував, ти їх витяг у мене в сні, украв значить. А чесні люди так не роблять. Ну? Повинен ти їх мені оддать, чи ні?
Иншими словами: чесний ти чоловік чи ні?
Підривати у людини віру в чесність — ні, я цього не хочу брати на себе. Я мовчу і думаю.
— Ну? — добиваються він.
Я розумію, що він повинен хвилюватись: дурень я чи ні.
Але питання так поставлено, що я не хочу прийняти його в подібній формі. Дурість і чесність повинні бути розмежовані.
— Так, все це, брат, вєрно!.. — зідхаю я. — Але-ж ти силою примусив мене «подарувати» тобі чоботи! Коли-б я не дав, ти-б мене й ножем штрикнув, а все-ж таки взяв-би їх. Вєрно?
— Нікада! — переконано й строго стріпує він головою.
Але тут я вже не можу здержатись і сміюся. Він-же навіть не посміхається й хмуро-сонно позирає на мене.
— Ех, брат! — нарешті говорю я йому повчаючим тоном, — треба бути людиною, а не свинею. Узяв чоботи і буде з тебе. А ти ще гроші требуєш. Та й знов і тут свинею виказуєшся: сам при мені нащитав тільки п'ять рублів, а говориш десять. Навіщо брешеш?
Ну, нарешті він таки побачить, що не з дурнем має діло.
Але він тим самим понуро-злим голосом відповідає:
— Сам брешеш, воряга! Десять було. А що сказав п'ять, так це для того, щоб ти не позаздрив та не кинувся на мене.
Ач як! Він, у кожнім разі, був не дурень, умів, як збрехати.
— І це правда? Не брешеш?— Та бреши сам! Думав, що з чесним чоловіком спать лягаю… Ну, та я тебе скрізь найду. Не оддаси добром, оддаси инакше…
Ага! Так? Система примусової моральности? Ти мусиш бути чесним зі мною, який тебе має сам грабувати. Коли-ж по добрій волі не будеш моральним, то будеш инакше.
Власне він нічого нового мені цим не сказав, я з дитячих літ це чую.
І все-ж таки я на таку чесність не згоджуюсь.
— Он-як? — кажу я. — Ти лякаєш? Е, брат, не вийде діла, тобі-ж гірше буде: возьму та й не оддам тобі грошей. Тільки я цього не зроблю. Я тобі оддам, але не з страху. Адже ніж у мене? Га?
Босяк скоса зирка на мене й мовчить.
— У мене? Кажи.
— Ну?
— Можу я, значить, тут-же покончить з тобою, щоб одчепиться од тебе? От візьму «пришью» оттут тебе, засиплю піском, та й уже. Можу чи ні?
Він мовчить, не ворушиться, тільки скоса поводить на мене запухлими настороженими очима.
— Мовчиш? Ну, так от, брат, погрози свої кинь. А що я чесний чоловік, так я це тобі хочу неодмінно доказать. Ти чоботи ограбував у мене. Добре. Це твоє діло, ти за це одвічай. Я витяг у тебе гроші, я й верну тобі їх. По своїй добрій волі верну. Знаєш, що це таке — по добрій волі буть чесним чоловіком? Ні?
Він так само мовчить, вичікуючи.
Я знаю, що зо всього сказаного мною йому важно, що надія на те, що йому дадуть гроші, ще не зовсім загублена для нього. Це головне. А через що — це питання другорядне.Але нічого, нехай. Як-не-як, а наочний доказ чесности мусить на нього вплинути.
Рішено: ми йдемо далі разом. В першому-ж селі я стаю на якусь роботу і в поті лиця відробляю закинені в Дніпро гроші. Тепер час робочий, пора сінокосів, — можуть і по карбованцю в день дати. Десять день — і благородне завдання виконане.
Я кажу про мою постанову босякові і починаю збиратись у дорогу. Його відношенням я не цікавлюсь, але бачу, як він, натягаючи на свої ноги мої чоботи, не то допитливо, не то з підозрінням поглядає на мене.