Чорна рада
Пантелеймон Куліш
Глава дев'ята
Краків ; Львів: Українське видавництво, 1943
ГЛАВА ДЕВ'ЯТА.
 

Чорногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула, сердешна, на той час і стид і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на йо́го; плаче, голосить, серденьком називає. Що́ їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б'є з рани в Петруся́, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала́ б тепер Леся душу, аби оборонить од смерти козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із гетьманом, об'їхавши байрак, прискочили до того бойови́ща, а їй байдуже; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.

— Годі, доню! — каже Шрам. — Слізьми рани не залічиш. Дай лиш ми перетягнем її поясом. Ще, може, не зовсім лихо.

А Сомко, щоб помагати Шрамові, або лютувать на комишників, він, замість того, сам давай рятувать од смерти Кирила Тура.

— Бідна, — каже, — Турова голово! Я думав, ти тільки жартуєш ізо мною, по-давньому, аж тебе справді заморочив нечистий! Лучче б мені до віку не женитись, ніж оце бачить тебе без пам'яті і гласу!

А проте йому й байдуже, що молода його розливається слізьми над іншим та взиває серденьком.

— Не знаю, пане гетьмане, — каже Шрам, — яке в тебе й серце, щоб возитись коло цього собаки!

— А що́ ж, батьку? Хіба так оце його й покинути?

— Та нехай би пропадав ледащо, як заслужив!

— Ні, батьку, він не так думав, виручаючи з біди мою голову.

— Виручаючи з біди голову! А тепер трохи не згубив тобі молодої!

— Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.

Леся дослухалась до його мови.

— Так от як він мене любить! — подумала собі небога, і серце її навіки од Сомка одвернулось.

Шрам тож посупивсь. Хоч і не сказав, та подумав:

— Йому жаль січового розбишаки, а що мій Петро лежить без пам'яті, про те йому й байдуже.

А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь і сюди.

— Що́ пан Петро? Чи єсть надія? — питає в Шрама. — Возьміть мою опанчу та припніть міждо коней.

— Гляди вже, пане гетьмане, свого запорожця, — каже понуро Шрам, — а в пана Петра єсть батько.

Та, знявши з себе рясу, і прип'яв до коней. Положили на рясу міждо двох ко́ней Петра та й повезли до подвір'я, придержуючи.

— От де, синку, довелось мені колихати тебе у козацькій колисці! — каже, йдучи позад йо́го, старий батько. — Не судив тобі Бог заквітчатись смертними ранами за Україну, а доскочив їх за чужу молоду!

Сомко хотів положити в таку колиску й Кирила Тура — не пожалував своєї саєто́вої опанчі, як тут де ні взялось двоє запорожців. Наскочили і зараз розпізнали, що́ сталось; не розпитували довго.

— Що́ це, — кажуть, — панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже він такий сирота, що якби не городові́ козаки, то отут би й оставсь на степу, звірю та птиці на поталу? Ні, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! Є в нас свої ліки — зараз поставимо його на ноги.

Та, не дожидаючись довго, моргну́ли чорногорцеві, схопи́ли Кирила Тура один за плечі, другий за ноги, положили попере́к коней перед собою, та й помчались як тії де́мони. Богдан Чорногор слідом за ними.

А Петра везли тихою ступо́ю із обережністю.

Сомко повів за руку Лесю, про здоров'я питав, голубив; та вона вже до йо́го була не та: за жа́лем та за ту́гою ні слова йому не промовить.

Пройшли за ярок, аж ось і Череваниха їде назустріч. Василь Невольник не жалуючи поганяє ко́ней. Зраділа мати, як побачила свою Лесю, що́ вже й казати!

А Шрам смутно привітав Череваниху:

— Бач, — каже, — нене, чого твоя дочка наробила! Уже де замішається ваш жіночий рід, то добра буде мало.

Посумувавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула, та й каже:

— Уже ж, пан-отченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобігти цьому лиху. Везіть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ноче́й досипа́ти, а вже його на ноги поставимо. Я на своє́му віку доволі попов'язала ран козацьких, та й Леся моя до цього діла здатна. Немов Господь нам і поможе!

Шрам ізгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища; а Черевань запросив гетьмана і всіх при йому знатних козаків до себе в гості.

Тоді Череваниха з Лесею поїхали попе́реду, щоб усе дома якслід спорядити. Дорогою Леся десять раз розказувала матері, як бивсь Петро із Кирилом Туром; і вже, чи дуже, чи ні, клопоталась у Хмари́щі Череваниха, щоб заготовить ліжко недужому, а вона більш ні про що й не дбала. У кімнаті, де перше сама спала, послала йому на своєму́ ліжкові перину, убрала сволок свіжими, щонайкращими квітками, завісила вікно шитою хустиною, і вже й рідна сестра не буде така до брата, як вона була до бідолахи Петра. Гості Череване́ві пили, їли, бенкетували в Хмарищі або пробували з гетьманом у Києві за військовими речами; Череваниха їх трактувала; а в Лесі тілько було й роботи, щоб копать коріння, варить зілля та сидіти над недужим. Допомагав їй Василь Невольник.

Петро мій мов удруге на світ народивсь. Що́ йому тепер, що Леся не його суджена? Вона його любить — більш йому нічого й не треба. Чи раз же то в недузі, одкривши очі, не то вві сні, не то наяву́, бачив він, як вона, нахилившись над ним, підстерігала, чи вго́ру, чи вниз іде його здоров'я? Як мати дитинку забавляє очима, щоб воно їй усміхнулось, так вона заглядала йому в вічі, довідуючись, чи вернув він ік пам'яті.

А він же то, ослабши усім тілом, жив тільки серцем, і хоч не зміг дви́гнути ні рукою, ні ногою, а серце билось, як вода в джерелі в криниці. Не бажав би він ні жизні, ні здоров'я, коли б йому так і вмерти, ди́влячись у тії очі, як у чисту воду. У саду щебече соловейко; запашний вітерець повіває в вікно скрізь цвіт садовини; тихе сонечко заходячи йграє по стіні з вишневими вітами; коло йо́го сидить його Леся, бере його за руку, прикла́дує свою долоню йому до гарячої голови… ні, не треба йому ні жизні, ні здоров'я, дайте йому отак зомліть, заснуть і не прокидаться до віку! Отже здоров'я почало брати го́ру, наповняло козацьке тіло, як вода коло́дязь; і губи зачервоніли, і очі зайграли.

Радується старий Шрам, радується й гетьман, а вже ніхто більш, як сама Леся. Тільки її радість схожа була на місяць під негоду: то сіяє він, як сріблом сипле, звеселяючи й поля, і села, і сади понад річкою; то за́йде у хмару, і як за́йде, то ввесь світ наче печаль покриє: річка мов ме́ртва, без іскор, тече поміж берегами; почорніли сади; по темних полях смутно. Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко сумує, як згадає, що мусить одна-одинока тратити молодії літа у гетьманській світлиці, слухаючи тільки військовії розправи та погрима́ння кубків за трапезою. Розпізнала, голубонька, та пізно, що Сомко козак не до любощів. Нема в йо́го ні того ніжного слова, ні того люб'язно́го погляду, що веселить дівоче серце. Гетьман він на всю губу, пишен і красен; та не згляне й не заговорить так од серця, як той бідний Петрусь. Отже треба коритись своїй долі; шкода́ й казати батькові або матері. Нехай і сам Петрусь про те не відає!

Став він очуня́ти, стала вона рідше до його надхо́дити, ніби боїться його й соромиться.

— Чого ти, Лесю, наче ховаєшся од мене? — каже він їй раз, піймавши її за руку.

Вона нічого йому не сказала, тільки слі́зки заблищали на очах.

— Не ховайсь од мене, серденько, — каже Петро. — Будь мені за рідну сестру. Не судив нам Бог жить із собою, нехай оддають тебе за іншого, а я до віку не перестану тебе любити, як свою душу.

— Лучче вже зразу розійтись та й не зустрічатись! — промовила Леся, та й вирвалась од йо́го, і пішла в садок виплакати своє горе на волі.

Отже нераз і послі того при́йде було і сяде в йо́го коло ліжка, — сяде, заспіває яку смутную пісню; усе, що на душі єсть, усе виспіває. Нічого було й не говорять, дивляться тільки одно на одного, а що на душі робиться, усе їм розумно.

А Сомко про те не думає й не гадає; та й Шрам і Черевань і сама Череваниха байдуже. Бо в ту старовину коли дівка заручена, то вже й годі, уже й не кажи, що не цей, а той мені люб, а то на ввесь світ піде слава. Тим то усі були й безпечні та й самі вони, Петро із Лесею, мовчки сумували.

Тільки-що знявсь Петро на ноги, аж ось надійшла Сомкові чутка, що воєводи од царя прибудуть швидко до Переяслава. Годі тоді в Череваня бенкетувати; рушив зараз Сомко у дорогу, щоб привітати їх у себе в гостині. А Шрам собі ждав — не дождався Ґенеральної ради, щоб, забравши з того боку усі козацькі потуги, і йти на Тетерю. Череванисі було на думці гетьманське весілля, а Черевань рад був гуляти хоч до віку між веселим козацтвом. І так між собою уряди́ли, щоб їхав він із дочкою під Ніжень до свого шуряка Гвинтовки, осаула полкового ніженського; а Шрам з сином мав їхати у Перея́слав до Сомка гетьмана і щоб, одбувши воєвод, справити гетьманське весілля на всю Україну, і на весіллі разом усю старшину до походу на Тетерю приклонити, та зразу його мов сіткою й накрити, щоб не було двох гетьманів на Україні.

Як ось, виїжджають за Броварський бір, за піски, аж із Перея́слава до Сомка гонець курить.

Хто ж той гонець? — Сам перея́славський сотник, Іван Юско. Скоро наші розпізнали таке диво, зараз наче хто й сказав усякому, що склалось щось недобре.

— Із якими вістьми́? — питає гетьман.

— Бодай і не казати, пане ясновельможний!

— Що́? Невже татари?

— Гірш од татар! Із одного Васюти народилось тобі, пане гетьмане, четверо, коли не лічи́ть Іванця!

— Та кажи просто, щоб тобі язик усох! — крикне Сомко.

— Лучче, якби всох, пане гетьмане, ніж возвіщати тобі таку вість! Зінько́вський, миргородський і полтавський поклонились Іванцеві!

— Як? Мої полковники перейшли до Іванцевого боку?

— Усі троє, як чуєш, пане гетьмане.

— І миргородський, і полтавський, і зінько́вський?

— Усі троє; оставсь при нас по цей бік Ніженя тільки лубеньський та га́дяцький.

— Чому ж мені не дано звістки?

— Ще не пройшло й дня, як прийшла вона у Перея́слав.

— Що́ ж? як? чи коли? Хоч розкажи толком.

— А от як, — каже сотник Юско. — Їздив наш бурмістр до князя Ромода́новського з грошима у московську казну́; аж чує, що князь у Зінько́ві. Завернув туди, аж там Остап миргородський і Дем'ян полтавський з старшиною; бенкетують усі у зінько́вського Грицька. Ну, це ж іще нічого. До кня́зя, аж у кня́зя повно запорожців, і все з тих гольтяпак, що́, попропивавши худобу, служили в козаків по дво́рах, а далі, не звикши слухати господаря, повтікали п'янствувати на Запорожжя. Пізнали деякі бурмі́стра. „Чи не од кра́маря”, кричать — уже вибачай, ясновельможний у цім слові — „чи не од перея́славського кра́маря до кня́зя? Чорта з два тут поживитесь! Ось ми вас, городови́х кабанів, хутко впораємо!” Розслухається, аж тут о́сь яка вродилась новина — бодай мені не чути і не казати! Князь із Іванцем побратавсь, зове його гетьма́нушкою запорозьким, оддав йому, покищо, Україною по Ромен владіти.

Сомко аж за голову взявся.

— Миргородський, — каже, — полтавський… проміняти мене на Іванця! Ні, пропала вже, бачу, рицарськая честь на Україні! Положили ми її з батьком Богданом у домовину! Та гляди лиш, — каже Юскові, — чи правда ще цьому́?

— Ой, коли б то цьому́ була брехня! — одвіту́є Юско. — Так отже істинно, що Іванець у Зінько́ві гуляє в кня́зя. Бачив його бурмі́стер, так як ти мене, пане ясновельможний. А запорожці, кажуть, велику ласку у царя мають і чого попросять, усе цар по їх робить. Тим то князь, зазвавши полковників до Зінько́ва, погодив їх царевим словом, слухати Іванця як гетьмана. А в нас тепер бач, як завелось? Що кожен себе гледить, аби йому було добре. Запобігаючи царської ласки, усі троє згодились, щоб Іванець по Ромен Україною правив.

— Так, так! — каже гірко Сомко, — гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар, чи свинопас — аби ми полковникували. О, неситая жадоба старшинува́ння! Тепер то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу́, аби тільки верхово́дить над іншими!.. Ну, а Васюта ж? І той поклонивсь Іванцеві?

— Ні, ма́буть, — одвітува́в сотник Юско, — бо, каже бурмі́стер, попившись, запорожці і на Васюту похвалялись та й на всю городову́ старшину недобрим духом дишуть, а найбільш тії, що́ з винників та з парубків, що которого хазяїн коли вдарив або злаяв, то вже тепер похваляються за все оддя́чити.

— Ось якими новинками привітають нас у моїй гетьманщині! — каже, гірко всміхнувшись, Сомко до Шрама. — Ну, та ще поміряємось, чия візьме. О, та й провчу ж я своїх зрадників.

— Що ж ти, сину, думаєш чинити? — спитав Шрам.

— А що ж! Їхати до Перея́слава, постягати до обозу підручні мені полки, та й стоять хоч против цілого світу! Що́ мені тії князі та бояри? Що́ це вони видумали — шматувати Україну? Наше право козацьке, ніхто міждо́ нас не втручайся! Де два козаки, там вони третього сами́ судять. Побачимо, чия буде сила!

— І оце, — каже Шрам, — замість войни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між сьогобічними полками! Бо вже коли загарбав у свої руки Іванець три полки, то без бою його з України не випреш. А Васюта собі підніметься, бо за ним уся Сіве́рія, уся Стародубівщина потягне. Дожидайтесь же тепер, паволочани, поки Сомко справиться з своїми ворогами! Коли б іще під цю заверюху сам Тетеря не переліз через Дніпро: бо в їх з ляхами щось таке вже компонується.

— Ну, а що́ ж би робив, батьку? — питає гетьман. — Порадь мене своєю головою; я тебе послухаю.

— От що́ я тобі пораяв би! Їдь лиш ти у Переяслав, та пиши листа до усіх полковників, щоб убоялись Бога та подумали про козацьку славу, що ось Іванець простягає руку, щоб її скаля́ти, внівець обернути. А я тимчасом поїду з Череванем у Ніжень. Я одкрию божевільному Васюті очі, що й сам пропаде́ і другим наробить лиха, як не буде за тебе держатись. Нехай лиш він приложить свої потуги до твоїх; тоді в усякого руки опустяться, а твої полковники знов до тебе вернуться.

— Нехай тепер вертаються, а вже не я буду, коли не зроблю з ними так, як покійний гетьман із Гладким.

— Ну, не хвались іще, синку, та Богу молись, — сказав понуро Шрам. — Тоді скажеш гоп, як перескочиш. Не тратьмо дармо часу, попрощаймось.

Попрощались і роз'їхались. Ніхто нікому не сказав на прощання веселого слова. Усім на серце пала тяжка ту́га, мов перед яким великим горем.

— Еге-ге! Бачу, бачу, куди доля хилить Україну! — говорив сам собі Шрам, понуривши голову. Їхав позад усіх, не хотів ні з ким розмовляти. — Невже ж, — каже, — оце справді усе й розкотиться, як горох із жмені? Невже ж на те козаки воювали і кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула?

Та й згадав старий смутну пісню, що зложив божий чоловік, як умер батько Хмельницький:

Чи вже ж дармо тая безщасна Україна Богові молила,
Щоб міцна Його воля з-під кормиги лядської слобонила,
На позо́р та поругу невірним не давала, щастям наділила, —
 Чи вже дармо вона Богові молила?

— Мабуть, що дармо, — думає собі Шрам, — мабуть, не така Божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-соли уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого? І звідки ж підійметься хмара, Боже Ти мій милий?.. Запорожжя перше було гніздом рицарства козацького, а тепер виводить тільки хижих вовків та лисиць. Оце, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу́, щоб під каламутний час людськи́м добром поживитись. Зави́дно, мабуть, стало проклятим сіромахам, що в городово́го козака повно в господі. А який же враг посилав на Запорожжя, як по розгромі ляхів усякому було вільно займати займанщи́ну? Ні, ось підем рицарювати! П'я́нствувать та баглаї́ бить, а не рицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні душі справді одбігли займанщи́ни, яко суєти мирсько́ї; а другий розбишака пішов у Січ, аби не робити діла на господарстві. От і нарицарювали! Утішайсь, Україно, своїми дітками! Іванець підлестивсь до січовиків, та тепер і ко́їть з-під руки в кня́зя, що хоче. Бачу, до кого він добирається — хоче Сомкові дружби доказати; та ще ж Бог нас не зовсім покинув, іще, може, набереться сотня-друга вірних душ на Україні!

Мізкуючи так, слухає, аж із-переду піднявся якийсь галас. Косили над дорогою косарі, а один упивсь, та й простягсь серед шля́ху; а Василь Невольник, мабуть, задрімав та й наїхав; от і зчинилась заверюха. Завзятий під ту чорну раду сільський люд ізробився.

Шрам стиснув коня острогами і підбіг швидче до ридвана.

— Карма́зини! — гукали п'яні косарі. — Ізнов розплодилась вельможна шляхта поміж миром! Та нам не вперше викошувати цей бур'ян по Україні!

Та й точаться до ридвана, махаючи косами. А один преться з сокирою, щоб притьмо́м колеса рубати.

— Геть, іродові душі! — крикне на їх Шрам.

Побачивши перед собою попа, усі зараз трохи й зупинились.

— Що́ це? — каже Шрам. — Чи ви турки, чи татари, що нападаєте на подорожніх? Чи в вас християнська душа, чи вже і Бога й віру забули?

— Ні, пан-отче, — обізвавсь один, — не забуде чоловік християнської віри довіку! Та як же сте́рпіти, коли притьмо́м да́влять карма́зини людей по дорогах?

— Та ще, слава Богу, в нас руки не в кайданах! — озвалось уже двоє, чи троє, — ще не попустимо глумитись над собою! Буде вже й того, що один свиту золотом гаптує, а інший, може, й сірячини не має; один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо. А вибивались із-під ляхів усі укупі.

— Так! Бачу, бачу! — каже сам до себе Шрам, — усюди пробралась із Запорожжя ха́лепа!

— Із Запорожжя! — кажуть. — Де тобі, пан-отче, із Запорожжя? Це все наші городові́ ко́ять, а на Запорожжі усяк ріве́н. Нема там ні панів, ні мужиків, ні багатих, ні вбогих.

— Біднії, сліпорожденнії ви діти! — сказав їм крізь сльози Шрам. — Нехай Госпо́дь змилується над вашою темнотою! Пустіть коней, пустіть! Не заступайте дороги, а то я призову на ваші глави проклятіє Господнє!

— Ну вже пустімо, ні́чого робити, — кажуть косарі, розходячись по боках дороги. — Знав ти, пан-отче, що́ сказати! А вже, якби не ти, то ми б дознались, із якого дерева повиточувані спиці в ридвані. Не оборонили б його й позлотистії цяцьки, що дурнії ляхи повимудровували!

— Нехай вас Бог милує! — каже од'їжджаючи Шрам. — У тяжкому недузі ви ходите! Про́клят, про́клят химородник, що заморочив вам голови!

Отакі пісні́ слухали наші подорожні до са́мого Ніженя. Чи заїжджав Шрам до кузні, підкувати коню́ підкову — у кузні коваль, забувши про залізо в горні, балакав з хуторянами про чорну раду:

— Що́ ви, — каже, — лагодите чере́сла та лемеші? Лагодьте лучче ба́тьківські списи́, бо буде хутко усім робота. Їхали в Ніжень запорожці, так казали, що знов піднявсь такий гетьман, як Хмельницький.

Чи схо́дилась де у сельці між миром судня рада — діди, замість щоб укладати громаді суд, розказували, звідки почало́сь козацтво, і як увесь мир вибивсь був із-під ляхів і недоляшків на волю.

— Що́ тепер за державці-козаки, — каже інша сива борода (бо тоді поважні посполитії люди носили бороди), — ще з такими можна поборотись. То он як за Наливайка, або за Павлюгу були ляхи-державці та недоляшки! Один над сотнею сіл. Та і з тими я́кось же наші справлялись. Он, як був Кисіль, або Вишневецький Єрема… батечки! Було йдеш, чумакуючи, сте́пом: Чиє село? „Вишневецького”. Чиї лани? „Вишневецького”. Чиє старо́ство? „Вишневецького!…” та й за тиждень не пере́йдеш його держави. Знаєте, робили тії великії пани з королем, що хотіли, так усі городи́ й при́городи пороздавав їм король то на старо́ства, то на волості. Та й з такими ж то, кажу, дуками батьки ваші справлялись.

Отак як зачне оповідати, мов із письма беручи, сива голова, то судня рада й про свій суд забуде.

— Ну, як же, як вибивались наші з-під лядської кормиги? — питають молодші.

— Ге, як! Біг нашим помагав. Ляхи та недоляшки думали, що як притопчуть козака, або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на гре́блі; мали вони нас за скот незмисле́ний. А наш брат, сірома, у своїй драній свитині, що день, що ніч, з плачем зове на поміч Бога. Ляхи та недоляшки тонуть було у перинах, п'ють, гуляють, а наш брат, як той невольник до отця-матері, озивається до Бога, перед Богом душу свою, як горющу невгасиму свічку, ставить: тим то й не слабло наше серце, тим то ми сміливо рушали супроти нечестивої сили, і Господь по всякчас помагав нам!

Та отак гу́торить-гу́торить сільська громада, та й зачне ту Хмельниччину до свого ча́су прикладувати, зачне перебирати, як хто з козацької старшини розбагатів і з чого то так на Україні стало, що в одного ні ґрунту, ні хатини немає, треба в підсусідках проживати, а другий на свої лани людей не назоветься, за всю осінь не обореться. От інший тут знов прийме річ, та й піде про займанщини прикладувати:

— Як слобонили наші з Божою поміччю од ляхів Україну, так тоді по обидва боки Дніпра уся земля стала козакам спільна і обща. От і давай ділить по полка́х Україну: одні села до одного по́лку, а другі до другого тягнуть, і у полковому го́роді судову справу собі мають. Ну, а в полках осягли козаки й позаймали землі під сотні, а в сотнях під городи́ та під села; а там уже під свої двори́, хутори́ та левади. От би, здавалось, і добре, та горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно. „Які вони”, кажуть, „козаки? Їх батьки та діди зроду козацтва не знали. Зробимо пе́репись, і хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто па́хатний хрестянин, той нехай свого діла гледить!” Зчинилась була буча немала: поспільство свого козацтва рішатись не хотіло, що ледве покійник Хмельницький утихомирив. І ото, которі багаті, що на доброму коні збройно до обозу могли виїжджати, тії зостались козаками і до леєстру козацького записані; котрі ж ходили піхом, так зостались у поспільстві (опріч міщан, що по городах торги і комори крамнії мали), осіли на ранґових, або на маґістратських та на чернечих ґрунтах, або у шляхти та в козаків підсусідками, а інші зостались козацькими підпомічниками, що двадцять, тридцять чоловік одного козака споряджають. Ці б то, може, й собі, як от і ми, козацької вольности пошукали, коли ж не сила! Як старшина з гетьманом розпорядила, так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку од диму, давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає. При́йде було полковник, або військовий старшина, до гетьмана: „Благослови, пане гетьмане, заняти займанщи́ну!” та й займе, скільки оком закине, сте́пу, гаїв, сіножатей, рибних озір, і вже це його родова́ земля, уже там підсусідок хоч живи, хоч до другого державці, коли не любо, вбирайся. Зно́в прийде сотник, чи осаул, чи там який хорунжий полковий, до полковника: „Благослови, батьку, заняти займанщи́ну!” — „Займи, синку, скільки конем за день об'їдеш”. А сотники козакам займанщи́ни по всій сотні роздавали. Оборе плугом, обнесе копця́ми, ровом обкопає, або огряничить кляка́ми, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб'є на болоті палю, там уже ти млина не будуй: сам він, або його діти збудують. Отак то, братці, отак то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібля́ники з голоти розплодились! У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Україні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелі́чиш! Деякі повила́зили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана ба́тьківщину або матери́зну; а більш цього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіромяжці йшов. Той же зоставсь ув убозстві, а йому фортуна на войні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі займанщи́ну заняв, свиту гаптує, а ми, сімряги, мовчки латаємо. Отак то, братці! отак то, діти!

А Шрам збоку слухає-слухає, та не знає, що вже тим навісни́м речника́м і казати.

— Нічого й річе́й дурно тратить, — думає собі. — Тут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто більш, як отії проклятії комишники! Бач, яку старовину розворушено! Тоді ж і Бог благословив против гордих дуків та беззаконної шляхти ставати; а тепер Іванець для своєї кори́сти роздуває старе огнище. Темний люд закарбував собі в голові „карма́зини” та „нашийники”, так тепер тільки тюкни, він по готовому сліду безумнії речі й городить, сам себе возмуща́є, а лукавий Іванець тимчасом до свого добирається! Велика буде милость Божа, як ми його подужаємо!