Чорна рада (1943)/X
| ◀ Глава дев'ята | Чорна рада Глава десята |
Глава одинадцята ▶ |
|
Другого дня, на заході сонця, збли́жились наші подорожні до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку́ од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі.
Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущі жив коваль хуторськи́й), тільки-що Шрам одрізнивсь од своїх, щоб поспитати, чи дома пан Гвинтовка, як із дверей мов лихий пхнув жінку, трохи коневі під ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чоловік.
— Уже ж, — каже, — я тобі дам за ці пісні́! Добравсь тепер я до тебе!
Бачить жінка, що нікуди втікати, давай круг Шрамового коня бігати.
— Ось, — каже, — лихо велике! Хіба нельзя вже й заспівати:
Ой ти, старий дідуга́,
Ізогнувся як дуга́,
А я, молоденька,
Гуляти раденька…?
Чоловік справді вже був сивий, а жінка чорноброва й молоденька.
— Ось постой, — каже, — суча дочко, дай мені тебе за космаки піймати; я тобі покажу́ свою старість!.. Смійся, смійся! Засмієшся ти в мене на ку́тні!.. Морга́й, морга́й! Ось як моргну́ тебе, то й ногами вкриєшся!
Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня.
А вона:
— Оддиш бо трохи, Остапе! Бач, як засіпся! А я тобі заспіваю другої, коли ції́ не вподобав.
Та й заспівала, танцюючи кругом та плещучи в долоні:
Коли б мені або так або сяк,
Коли б мені запорозький козак.
То б він мене сюди-туди повернув,
То б він мене до серденька пригорнув!
— Е, так о́н якої ще! — закричав чоловік. — Уже ж тепер від мене не влизне́ш! То-то я бачу, що запорожці щось дуже часто заходять до тебе, суки, води напиться! А в їх не вода на думці!
Та й почав ізнов ганятись за жінкою. А вона бігає круг Шрамового коня та ще більш його дратує.
— Згиньте ви к нечистому! — каже Шрам, — дайте мені проїхати!
— Де ж мені, пан-отче, дітись? — каже жінка. — Він мене вб'є, як наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака.
— Сором тобі, — сказав тоді Шрам чоловікові, — сором тобі із сивими уси́ма та блазнем себе являти!
Коваль тоді розшоло́пав, перед ким він єсть, уклонивсь пан-отцеві та й потяг у хату, піймавши о́близня. Тільки на порозі ще посваривсь макогоном на жінку, а вона йому, регочучи, показала дулю.
— Чи дома пан осаул полковий? — поспитав у неї Шрам.
— Та дома! — каже. — Там усе з запорожцями бенкетує.
— Як? Гвинтовка з запорожцями?
— А чому ж пан-отче? Хіба не знаєте, що запорожці тепер перші люди у світі? Кажуть, подарував їм цар усю Україну.
— Щоб ти окаменіла, як Лотова жінка, за такі речі! — крикнув з досади Шрам, та скоріш і поїхав од неї.
— Сіль тобі на язик, печи́на в зуби! — оддала́ потиху ковалиха, бо була трохи п'яненька.
Наздоганяючи своїх, Шрам іще раз зупинивсь, стрівши божого чоловіка.
— Отак, — каже, — діду! Не схотів їхати зо мною, та перше ме́не тут опинився!
— Е, та це Шрам до мене говорить! — каже божий чоловік.
— Як оце тебе Госпо́дь сюди заніс? — питає Шрам.
— Та от, попали мене у свої руки прощальники, сиплють срібло-золото, не одпускають од себе жадною мірою, та оце й під Ніжень затягли.
— На́що ж ти їм тут здався?
— Оставили на мої руки товариша. Занедужав у їх курінний. „Одходи нам, батьку, цього козака, так ми тобі поможемо не на одного невольника”. Так оце живу тут та й няньчусь із ним, як із дитиною: то співаю йому, тощо. Здобувсь добре сіромаха. Той самий, що з твоїм Петрусе́м ізчепивсь.
— І оце тобі одогрівати таку гадюку!
— А чому ж? Мені усі ви рівні: я в ваші чвари та свари не мішаюсь.— Іродова душа! — каже Шрам, — трохи мені остатнього сина не спровадив на то́й світ!
— А що пак твій Петрусь? Як мається?
— Тут ізо мною. Насилу бідний на ноги ізнявсь.
— Так ви оце в Гвинтовки гостюватимете?
— Хто в Гвинтовки, а я поїду просто до Васюти.
— Не застанеш ти Васюти в Ніжені; поїхав, кажуть, у Бату́рин на раду.
— На яку раду?
— Хто ж його знає, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от ізозвав раду ще в Бату́рині.
— Так і Гвинтовка там?
— Ні, мабуть, йому не треба Гвинтовки до цього діла. А то чому б не зозвать ради у свому столе́чному місті? Та цур йому! Що́ нам до того? Прощай, пан-отче, не задержуй мене.
Та з цим словом одвернувсь і пішов собі гаєм.
Шрам наздогнав свій поїзд коло високих воріт пана Гвинтовки.
Будинки в цього зна́чного козака були не Череваневих: ґо́нтова криша височенна, у два п'я́тра; а в криші вікна повироблювані, і різаною мережкою скрізь гарно облямовані. Зве́рху криші по ріжках шпилі, а наверх комина вертиться по вітру залізний півень. Панський будинок був. А посере́д двора в Гвинтовки стояв стовб, і в стовбу́ усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залізного; а хто зна́чний козак, то до мідного; якже хто рі́вня господареві, так той уже до срібного.
Череваниха, розгле́дівши те все, обернулась до Шрама, та й каже сміючись:
— Не дурно ж, мабуть, у мого брата жінка княгиня: у йо́го все не по-нашому.
А Шрам понуро:
— Це вже так: дьогтяр і смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрізь своїм духом пройме.
Як ось, тільки що́ наші в'їжджають у ворота, аж пан Гвинтовка вертається з полюва́ння в другі. Круг його хорти на мотузках; за ними їдуть козаки, трублять у роги, та ще пар зо́ дві й волів ведуть за собою.
— Еге, добродійко! — каже Шрам Череванисі: — та твій брат справді, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?
— Це ще не диво, — каже Череваниха; — а диво, що он якого зві́ря вполювали!.. Як ся маєш, як живеш, пане брате? — закричала до Гвинтовки. — Привітай лиш нежда́них гостей.
— І жда́них, і давно званих! — каже Гвинтовка, під'їжджаючи до ридвана. — Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, та хто ж оце ще з вами? Невже це пан Шрам?
— А кому ж би була нужда, — каже Шрам, — забиватись сюди аж із Паволочі? Ось мій і син, пане полковий осауле, тобі до послуги.
— Ну, вже такої радости я й не сподівавсь! — каже Гвинтовка. — Настусю, Настусю серденько! — крикне, обернувшись до будинка, — вийди лиш подивись, які до нас гості завітали!
У дверях з будинка показалась господиня. Ще була молода й хороша, тільки бліднолика пані. Зараз було видно, що це не нашого пера пташка. Не та в неї хода́, не та й постать, та й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані.
— Княгине моя! Золото моє! — каже їй Гвинтовка: — Привітай же моїх гостей щирим словом і ласкою. От моя сестра з дочкою; от мій зять; а ось високоповажний пан Шрам із сином. Його всяк знає на Україні і в Польщі.
Княгиня зійшла з рундука назустріч гостям, веселенько всміхаючись, тільки дивилась я́кось так жалібно, що аж чудно усім здало́сь. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душі якесь тяжке, невсипуще горе.
Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жінку за руку і підвів до ридвана. А Череваниха з дочкою тож вилізли з ридвана, щоб привітатись із своєю вельможною родачкою. Огля́дують тую княгиню, як яке диво; до неї, — аж княгиня наче їх і не бачить. Щось друге в неї перед очима; аж помертвіла, наче щось страшенне побачила. Далі як крикне несвоїм голосом:
— Ридван! — та й упала без пам'яті.
Усі засмутились; не знали, що це з нею сталось. Один Черевань усміхавсь, догадавшись, що́ тому за причина.
— Ге! Не дивуйтесь, — каже, — бгатці: ридван цей узяли ми під Зборовим, а в ридвані сидів князь із княжа́м. Кня́зя ж погнали татари до Криму, а княжа́ вражі козаки, насунувшись, кіньми затоптали.
Княгиню тимчасом підвели з землі. Здихнула небога на вітрі, та, мабуть, почувши, що́ сказав Черевань, аж застогнала, наче її хто ножем шпирну́в у серце.
— Бач, лядське ко́дло! — каже тоді крізь зуби Гвинтовка. — Я думав, вона вже забула прежні норови́, аж, мабуть, вовка скільки хоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься!
— Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Хіба ж я тобі не казав: „Ей не бери, бгате Матвію, ляшки: не буде тобі з нею щасливого життя!
— Цур йому! — каже Гвинтовка. — Годі вже про це! Просимо до господи, дорогії гості. Ви, чорти! — гукнув Гвинтовка на свої слуги, — чого стоїте поторопівши? Однесіть панію в покої.
— Скажи, Бога ради, — спитавсь у Гвинтовки Шрам, як увійшли до світлиці, — що́ оце за дикий звір із рогами показавсь у ніженських пущах? Ганялись наші батьки по низових степах за білорогими сугаками; ганялись наші діди, коли правда, що співають у піснях, і за золоторогими тура́ми по дніпрових борах, а на такого тяжконогого звіря ще зроду ніхто не полював.
— Інший, — каже, — пан-отче, тепер час, інші й звичаї. Сугаки та тури їли одну траву, а цей тяжконогий звір перегризає дуб і всяке дерево, при самому корені.
— Га-га-га! — засміявсь веселий Черевань: — це вже, бгатіку, справжня загадка.
— Он, бачите, — каже Гвинтовка, — ідуть у двір, познімавши шапки, ніженські кушнірі та салогуби? Які тепер смирні та покірливі, що в мене воли в дворі; а піди поговори з їми в маґістраті: там зараз покажуть тобі трухлий шпарґал із вислою печаттю!
— Та що́ ж тобі заподіяли ці добрі люди? — питає Шрам.
— Справді, що добрі! — каже всміхнувшись Гвинтовка. — Коли б ти почув, пан-отче, як ці добрі люди на городову́ старшину з запорожцями похваляються! Запорожці тепер з міщанами як рідні брати; п'ють та компонують укупі, як би нашому брату яму викопати. І така завелась смілость у вражих мугирів, що їде зна́чний козак улицею, ніхто й шапки не ламає.
— Та підожди ж, пане брате, — каже Шрам, — а ти ж сам чия сторона?
— Оце ще! — каже Гвинтовка. — А вже ж гетьманська.
— А чого ж ти водишся з запорожцями?
— Хто це тобі сказав?
— Хто б ні сказав, а чутка така, що ти бенкетуєш із ними незгірш од міщан.
— Плюй ти, пан-отче, тому в вічі! Щоб оце я, будучи паном на всю губу, не знайшов собі ліпшої компанії над запорозьку челядь!
— Так, так, — каже собі крізь зуби Шрам, — бачу вже я добре, що ти пан, хоч і не кажи.
А Гвинтовка глянув у вікно та й гукнув на свої слуги:
— Хлопці! Бийте вразьких личаків по гамалика́х! Женіть батогами з двора хамове ко́дло!
— Ка-зна що, бгате! — каже Черевань. — Хто ж таки християнина, наче собаку, проганя од порога!
А Шрам, не витерпівши, додав:
— Так робили тільки пани ляхи та наші недоляшки. Чи не обля́шила й тебе твоя княгиня?
— Як оце так? — крикне Гвинтовка.
— Так, що твої речі і звичаї годились би й звірю Єремі.
Почервонів як мідень Гвинтовка.
— Батьку! — каже. — Од одного тебе, я сте́рплю такі речі, не проливши гарячої крови́! Я такий Єрема, як ти Барабаш. Єрема!… Та нехай сатана візьме мою душу, коли не рад я повсякчас вийняти за Україну шаблю один против десятьох!
Та й вийняв з піхви шаблю і блиснув нею на сонці; а сонце вже сідало, і тільки на сволоці крізь вікна червоніло.
— Ну, ну, угамуйсь, — каже Шрам, — хіба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться під гарячу мінуту? Не все, кажуть, переймай, що по воді пливе.
А сам собі подумав:
— І Єремі дорога́ була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?
— І справді, — каже Гвинтовка, — припало ж мені тепер змагатись, як треба гостей шанувати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!… Помиливсь ти, пан-отче, — каже знов до Шрама, — дуже помиливсь, сказавши, що жінка мене обля́шила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись, не гайдуки, не маршалки застилають у мене стіл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгині їх тепер слу́жать козакам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене обля́шила. Княгине, моє золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора!
Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотів притьмо́м довести перед Шрамом, що в йо́го жінка все одно, що служебка, хоч би вона була сто раз княгиня. І, так як ме́ртве не́хотя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов несвоїми ногами, увійшла до світлиці на грізний поклик свого чоловіка. І, так як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить і тремтить, і низько покланяється, так і та нещаслива княгиня, догоджаючи свому́ чоловікові, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл білою скатертю. А руки ж то білі, ніжнії, засукані по-хазяйськи по локоть, здаються чистішими од скатерти і ніжнішими од миткалевих рука́вів, — сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий сніг ранком надво́рі. Чи на те ж то вони викохані, випестовані, щоб, покинувши високі князькі́ї замки, застилати стіл козакові?
— Не честь, не слава хіба козакам, — каже господар, гле́дя на неї, — що в їх такії слуги? Сестро, небого, прошу ж до гурту. Сідайте та й не клопочітесь у мене в господі ні про що́, як пани над панами. Вам услуговуватиме горда польська пані, високоіменитая княгиня!
А Череваниха каже:
— Ридван наш так ізлякав твою господиню, що коли б їй — у добрий час мовити — чого не сталось із переполо́ху. Може б ізмить її свяченою водою, та нехай би наділа сорочку пазухою назад?
— Е, сестро! — одвітує Гвинтовка: — мій голос підніме її і з домовини. Не вважай, що вона така смутна сьогодні: скажу тільки слово, так зараз розвеселиться, та ще й через шаблю поскаче. Наші коза́чки танцювали ж колись під лядську дудку.
Хто б то зміг розказати, що́ на ту по́ру діялось на серці в бідної княгині! Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не здихає. Слухає теє гордува́ння од свого чоловіка, так мов не про неї й річ; тільки часом здрігнеться од його грізного голосу, як струна́ на бандурі.
— Боржій, боржій, жінко! — покрикує на неї Гвинтовка: — докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобі здала́ся. Давай нам якоїне́будь настойки, чи запіка́нки, тільки такої, щоб і старе помолодшало.
Принесла́ княгиня й запіканки, почала́ госте́й шанувати. Мусіла перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей обно́сити.
— Пийте тепер безпечне, дорогії гості, — каже господар: — Ляшка вас не отруїть.
— А од їх роду — не во гнів твоїй жінці — це іноді й станеться, — каже Шрам. — Може б, і батько Хмельницький пожив іще на світі, якби не сватавсь із ляхами.
— Бач, моє золото, які твої земляки! — каже Гвинтовка. — Хвали Бога милосердного, що я тебе слобонив од їх. Хоч може, мої липові світлиці й не те, що княженецькії замки, так хоч поживеш між православними християнами; усе таки не так смердітимеш лядським духом, як позовуть на суд перед Бога!
— Та чи по-нашому ж вона молиться? — шепнула Черева́ниха братові.— Отак, сестро! — одвіту́є той голосно. — Невже ж ти думаєш, що я мав би катели́чку за жінку? Уже не знаю, що́ там у неї в душі сидить, а вона в мене і до церкви ходить, і христиться по-нашому. Перехристись, моє золото!
Княгиня перехрестилась, як дитина, і що то! Бачся, нічого не заваджають слова, а Леся, та й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бідний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за́ що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Христа мучили, крутять та підкидають уго́ру: так ця безталанна княгиня попалась тепер між козаки; і що́ там тії князі, сена́тори та великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає.
Тільки ото що посідали за стіл, і Шрам поблагословив страву, як ось хтось одсунув знадвору кватирку і гукну́в на всю світлицю: „Пугу!”
Шрам з серця аж ложку покинув, а господар замішавсь-замішавсь, та й сам не знає, що йому робити. Як ось ізнов:
— Пугу! Чи ти спиш, пане князю, чи вже так звеличавсь, що не хочеш пустить доброго чоловіка і в хату?
— Просимо, просимо, пане добродію! — каже Гвинтовка. — І сіни й хата перед тобою на́стіж.
— А собаки ж у вас не кусаються?
— От славно! А на́що ж співають:
Запорозький козак
Не боїться собак…?
— А кішки в вас не дряпаються?
— Бог з тобою, добродію!
— Тепер чорт-зна як стало на Україні! — каже, усе-таки за вікном, голос: — наш брат не у всякі двері сунься.
— Коли не у всякі, — каже Гвинтовка, — так у мої і опівно́чі можна.
— Пане Матвію! — озвався тоді до йо́го Шрам. — Так оце ти так не братаєшся з запорожцями?— Е, добродію мій! — каже, зачервонівшись з сорома́, Гвинтовка. — Запорожець запорожцеві не пара. Це батько Пу́гач, ста́рець, або дід кошовий. Із ким, із ким, а з їм ладити треба. Тепер на Україні усе так перевернулось, переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проїдеш. Утремо́ ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а тепер, покищо, треба гладить за шерстю. Вони бо в царя велике пошанува́ння мають і, чого хочуть, усе одержують.
— Не їздить же нам, пане брате, із тобою одним шля́хом, — каже понуро Шрам.
Як ось увійшов до світлиці батько Пу́гач, старий, довгоусий дідуган, із своїм чурою. У простих сімрягах, а сорочки чорні, як со́пуха. Та господареві, мабуть, на цей час було байдуже, що неодягні гості: забувши й своє панство, зустрів батька Пу́гача з таким привітанням, мов той у найдорожчих карма́зинах.
— Прошу ж, — каже, — за стіл до громади.
— Не сяду! — каже Пу́гач, сто́я серед світлиці.
— Чому ж не сядеш?
— Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам.
— Про яких це ти добрих людей говориш?
— Та хоч би й про тих, що за віз хворосту пла́тять по дві пари волів. Та ось вони й сами йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти їм не дав і приступу.
Увійшли міщани в світлицю та й стоять у порога.
— Ну, скажи, — каже батько Пу́гач, — за́ що ти в їх воли забрав?
— Щоб не рубали га́ю, от за́ що!
— Та вони ж, коли хочеш знати, не в твому гаю рубали, а в городовому!
— У городовому, батьку! У городовому, пане! — загули міщани, кла́няючись то Пу́гачеві, то Гвинтовці.
— От славно! — каже Гвинтовка. — З якого ж це часу моя займанщи́на стала городовим га́єм?
— Та це, пане, — одвітують, — по-тво́йому вона твоя, а по нашим маґістратським записям вона наша Біг зна з якого ще часу. Ще скоро батько Хмельницький вигнав ляхів та недоляшків з України, то зараз і дав нам привілей осягти під го́род поля, гаї і сіножаті, які самі улюбимо. Ще й досі є знаки, що позначили наші бурмістрове.
— Та це то ми знаємо, — каже Гвинтовка, — що ви того тільки й пасли, як би вхопить щонайкращий шматок із козацької здобичі! Козакам було тоді не до займанщи́н; козаки тоді бились із ляхами понад Случчю, понад Горинню та топились по багнах, а ви з своїми пикатими бурмістрами давай викроювать щонайкращі поля та сіножаті! Це то ми знаємо! Так отже ні! Козацький бунчук переважить бурмістерську патерицю! Пан полковник сам давав мені бунчука, щоб я його рукою займав собі займанщи́ну, скільки за день конем обїду. Цілий день не вставав я з своїми з коня, і тепер нехай ніхто не говорить, що це не моє добро!
— Послухай, пане князю, ти мене, старого Пу́гача, — каже поважно січовий дід. — Старий Пу́гач ні для кого в світі душею не покривить. Нехай міщани дечим і поживились од козаків у польську заверюху, та вже ж і козаки почали тепер нагинати їм шиї, справді по-шляхетськи. Засівши в їх маґістраті, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмістрами і райцями, як чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщи́ну, то нехай воно так і буде; тільки ж не обиджай добрих людей, верни їм їх воли.
Помовчав трохи Гвинтовка та, глянувши на Шрама, й каже:
— Ні, нехай шукають їх у бурмістрів, що поробили в моїх гаях прикмети; а я докажу́ їм, що я в своє́му добрі пан. Треба цим безшабельним ґе́валам збить трохи пихи́.
— Ох, швидко ці ґе́вали зроблять вас гамаликами! — сказав тоді батько Пу́гач. — Не поможуть вам ні шаблі, ні бунчуки! Дурні ви, дурні з своєю пихо́ю, та й не каєтесь! Дітки мої! — обернувсь до міщан. — Плюйте ви й на його гординю й на його здирство! Ми вернем вам ваше добро десятерицею.
— О, спасибі ж тобі батьку, що хоч ти за нас уступився! — кажуть міщани. — Просимо ж до нас на вечерю. Не погордуй уступити до нашої простацької господи. Прощай, пане князю. Прийде й на нашу юлицю празник.
— Потривай, пане добродію, — каже Гвинтовка; — я не хочу спречатись із тобою через личаків. Нехай беруть воли к нечистій матері, а ти оставайсь вечеряти.
— Не до вечері тепер нашому брату, — одвітува́в Пу́гач. — Будуть хутко наші сюди під Ніжень. От їдуть уже царські бояри; ми їх до Перея́слава не пустимо. Гарний город і Ніжень для чорної ради. Так не до вечері вже нам тепер.
І, не дожидаючись одповіді, насунув шапку та й потяг із хати. Міщани за ним.
А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом ні в цих, ні в тих. Бачить, що вже Шрам розкусив його. Отже ще таки хотів замазати щілку то козацькими воскликами — на це був дуже здатен — то лестивими привітаннями; та вже Шрама нічим не розважив. Насупивши брови, сидів старий за вечерею; а другі гості, бачивши, що він такий похмурний, і собі сиділи мовчки.
Узяла́ Гвинтовку досада; напавсь на бідолашну княгиню. А княгиня, не сідаючи за стіл, усе ходила слідом за дівчатами, що подавали до сто́лу страви. Жадна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на лядський лад приправлено. Давай корени́ти ляхів і всі їх звичаї.
А бідна княгиня, бачачи, як він розлютува́всь, аж тремтить уся, що та билина од вітру. Порядкує і сама не знає, що куди і до чого; далі якось зачепила рукавом срібну ко́новку, повну вишнівки, та й розлила́ по всій скатерті.
А Гвинтовці, ма́буть, аби найти приключку:
— Чортова кров! — крикне так, що аж вікна затремтіли, та й пхнув од стола княгиню. Бідна так і бря́знулась об землю.
— Гей! Чорти! — крикне Гвинтовка на свої слуги. — Візьміть ік бісовій матері цю лядську погань!
Вибігли дівчата з кімнати, підняли́ та й повели́ з світлиці свою панію.Черевань поглядував на Шрама, що́ то він тепер скаже; а Шрам сидить понурий, буцім нічого й не бачить. Не сказав нічого й Черевань, і всі мовчки скінчили вечерю.
Шрам по вечері сказав тільки господареві, що завтра рано на зорі поїде в Батурин, а Петра оставляє, яко неду́гуючого, одпочивати у йо́го в хуторі.
З тим і порозхо́дились на спочинок.