Чорна рада
Пантелеймон Куліш
Глава друга
Краків ; Львів: Українське видавництво, 1943
ГЛАВА ДРУГА.
 

Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає — у Череваня щось іграє.

— Е, та це в вас і бандура!

— І бандура, — каже Василь Невольник, — та ще чия бандура!

— Так це в вас божий чоловік? — спитав тоді Шрам.

— А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом.

Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки́ — так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї.

Гляне Шрам, аж сидять на траві під липою і божий чоловік і Черевань, а перед ними стоїть по́лудень. Звався божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без поводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що́ ж він робив із тими грішми? — Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічить усякі болісті і замовлять усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а, може, і своїми пісня́ми; бо в його пісня лилась як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє то за все поважали його козаки, як батька; і хоч би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.

Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:

„Ой настала жаль-туга та по всій Україні…”

Не один козак гірко плакав од ції́ думи, а Черевань тільки похитувавсь, гла́дячи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача.

Полковник Шрам, сто́ячи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоч би кришечку перемінився Черевань; тільки лисина почала наче більш вилискуватись. А в божого чоловіка довга, до самого пояса борода, іще краще процвіла́ сідинами; а на виду́ дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.

Слухав його Шрам довго, а далі вийшов ізза дерева та й став навпротив Череваня. Як схопиться мій Черевань:

— Бгатіку! — каже (бо трохи картавив), — чи це ти сам, чи це твоя душа прилетіла послухати божого чоловіка?

Та й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом.

Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.

— Бувай же, — каже, — здоров, пан-отче і пане полковнику! Чули й ми, як Госпо́дь наустив тебе взятись ізнов за козакування.

А Василь Невольник, стоячи коло них, собі радується, похитуючи головою.

— Боже, — каже, — правий, Боже правий, єсть же на світі такі люди!

— Яким же, бгате, оце случаєм? — питає зараз Черевань.

Шрам одвітува́в, що на прощу до Києва, та й спитав сам у божого чоловіка:

— А тебе ж, діду, звідки і куди Господь несе?

— В мене, — каже, — одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тії помилувані будуть…

— Так, батьку мій! Так, мій добродію! — перебив йому Василь Невольник. — Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій ка́торзі, на тих безбожних ґалерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрищеним миром, ізнов почув козацькую мову!

— Не мені дякуй за це, Василю, — каже божий чоловік: — дякуй Богові та ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатів.

— Хіба ж я йому не дякую? — каже Василь Невольник. — Ченці звали мене у манастир, бо я таки й письменний собі трошки; низове товари́ство заклика́ло мене до коша, бо я всі гирла як свої п'ять пу́чок знаю; зазивав мене й кошовий, і отамання, як прохо́див я, повертаючи з неволі, через Запорожжя, а я кажу: „Ні, братчики! Піду я тому служити, хто визволив мене із бусурменської землі; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби якнебудь йому подякувати”.

Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тільки сміявся.

— Ка-знає що́ ти, — каже, — городиш бгате! Буцім уже сто червоних таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пилявців та Збаража носили козаки червінці приполами. Ну, сядьмо лиш, мої дорогії гості, та вип'єм за здоров'я пана Шрама.

Випили по кубку. Тоді Шрам і питає:

— Скажи ж мені, божий чоловіче; ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що́ в нас діється за Дніпром?

— Діється таке, — одвітує божий чоловік, важко здихнувши, — що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на цій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жадного ладу між козаками.

— А старшина ж із гетьманом, на́ що?

— Старшини там багато, та ні́кого слухати.

— Як ні́кого? А Сомко?

— А що ж Сомко? Хоч він і розумом і славою узяв над усіма́, та й йому не дають гетьманувати.

— Як же це так?

— А так, що диявол замутив голову Васюті Ні́женському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так отже захотілось на старість гетьманувати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояри, що на Москві коло царя, що хотять, роблять, і ті за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому „придіте поклонімося”. Оттаке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пішли один против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зотнуться. „Чия сторона?” — „А ти чия?” — „Васютина”. — „Геть же к нечистому, боярський підніжку!” — „Ти геть к нечистому, перея́славський кра́марю!” Це то, бач, що Сомко має в Перея́славі свої крамні комори в ринку, так васюти́нцям і звадливо. Отак зотнуться, та й до шабель.

Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову понурив.

— Та потривай же, — каже, — адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці?

— Одностайне, — каже, — і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приво́див; та як Сомко собі чоловік прямота, то й не в долад йому, що святий отець думав, ма́буть, заробить собі яку сотнягу, чи дві червоних на рясу. А Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою, — той і вимудрував щось на Сомка, та й послали у Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада козелецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя було на раді, щоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.

— Якого це Брюховецького? — аж скрикнув Шрам. — Що́ це ще за проява?

— Проява, — каже, — така, що слухаєш, та й віри нять не хочеться. Ви знаєте Іванця?

— Отак! — кажуть, — іще б не знати чури Хмельницького!

— Ну, а чули, яку наругу приняв він од Сомка?

— Чули, — каже Шрам. — Що́ ж по тому?

А Черевань: — Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?

— Не свинею, а собакою, та ще старим собакою, та ще не на самоті, чи там якнебудь на підпитку, а перед отаманням, перед Генеральною Старшиною, на домовій раді в гетьмана.

— Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Одважив соли добре.

— Одважив соли добре, — каже божий чоловік, — та зробив не гаразд. Іванець був собі незначний товариш, та, за свою щиру службу старому Хмельницькому, мав велику в його повагу і шанобу. Бувало проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: „Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний! — озветься до його, під веселий час, за чаркою. — Держись, Юру, — каже бувало синові, — держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає”. От Юрусь і державсь його ради, і вже було що скаже Іванець, те й святе. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру, Ганну: так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Та ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина, та почали радувати про військові речі, от Іванець і собі до гурту — немов би гетьманський чура — та щось і блявкнув з простоти. А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. „Пане гетьмане”, — до Юруся, — „старого пса не пристойно мішати в нашу компанію”… От як воно було, панове, коли хочете знати. Я сам там лу́чивсь, то й чув своїми ушима. Та при мені ж зчинився й ґвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Та ото й судили його військовою радою, і присудили усікнуть голову. Воно б же й сталось так, панове, та Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадить ве́рхи на свиню, та й провезти по всьому Гадячу.

— Га-га-га! — зареготав ізнов Черевань. — Котузі по заслузі.

А Шрам усе слухав мовчки та й каже понуро: — Це все ми знаємо.

— Знаєте, — каже кобзар, — а чи чували, що послі того вко́їв Іванець?

— А що ж він, бгате, вко́їв? — питає Черевань. — Якби на мене, то враг би його й знав, що́ й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю?

Той тільки мовчки похитав головою.

— От що́ зробив Іванець, — приняв ізнов слово божий чоловік. — Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві та пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, та й махнув на Запорожжя. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: „Іван Марти́нович! Іван Марти́нович!” А він, ледачий, з усіма обнімається, та братається, та горілкою поїть…

— Ну, що ж із цього? — ізнов таки спитав понуро Шрам.

— А о́т що з цього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, та й бух Іванця кошовим.

— Іванця! — аж скрикнули всі в одно слово.

— Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав божий чоловік, — тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький!

— Сила небесная! — закричав, ухопи́вшись за голову, Шрам. — Так це його зовуть запорожці гетьманом?

— Його, пан-отче, його самого!

— Боже правий, Боже правий, — сказав Василь Невольник, — переведеться ж видно, ні на́ що славне Запорожжя, коли такі гетьмани настали!

А Черевань тільки сміявся:

— Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І вві сні такого дива не снилось нікому!

— Браття моє миле! — рече тоді полковник Шрам, — тяжко моє́му серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Перея́слав, до Сомка гетьмана; а їду о́т чого: Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на́ що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в йо́го душа щира, козацька, — так міркував я, що як раз підійму його з усіма полками на Тетерю, та й привернем усю Україну до одної булави́. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче; та ще може якне́будь діло на лад повернеться. Їдьмо зо мною на то́й бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають…

— Ні, пан-отче, — перебив його кобзар, — не слід мені встрявати до тії заверюхи.

Не нам теє знати,
Не нам про те, за те рахувати:
Наше діло Богові молитись,
Спасителю христитись…

— А більш, — каже, — мені не по́-нутру ота мізерная пиха́, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу і Богу не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тільки й знають різати до танців. Дух мій не терпить цього!.. І наша темна старчо́та, ради тієї ледащиці горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх Божий. Уже ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із цього світу: так чого ж тобі вертатись до гріхів людських? Умудрив Господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи Господа; так співай, щоб чоловік на добре, а не на зле, почувся!

— Бгатці! — сказав Черевань, — от я почувся на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке горе на душі одлигне. Годі вже вам гуторить про свої смутки. Я радуюсь, що Господь послав мені таких госте́й, а ви тільки охаєте та стогнете. Не засмучайтє моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогодняшній вечір.

Так говорячи, устав та й повів своїх гостей до хати.

Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гле́дячи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі.