Чорна рада (1943)/I
| ◀ Вступне слово | Чорна рада Глава перва |
Глава друга ▶ |
|
По весні 1663-ого року, двоє подорожніх, ве́рхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білгородського шля́ху. Один був молодий собі козак, збройний як до войни; другий, по одежі і по сивій бороді, сказать би піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду́ — старий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й тороки́ позапилювані: зараз було знати, що їдуть не зблизька.
Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку, та й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмари́ща. А Черевань був тяжко грошовитий та й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню войну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу, та послі войни і сів хутором коло Києва.
Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари, і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки́ співали і свистали усюди по гаю так голосно та гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Череваня.
Отже вони вже й під Хмари́щем. А те Хмари́ще було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка, з зеленими плава́ми, лозами й очерета́ми. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул рублена башта під ґонтовим щито́м, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до ни́зу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя — тата́рина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом — гостроверхий гребень із дубових паль, а округ хутора — годящий вал.
Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; та вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця; лізе та й гу́торить само з собою.
— Враг його, — каже, — знає, який тепер люд настав! Приїде казна що, казна звідки, та й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову. Ох, Боже правий, Боже правий!
— Це Василь Невольник, — каже тоді піп. — Однаковий і досі.
— Хто там грюкає, наче в свої ворота? — питає Василь Невольник крізь віконце.
— Та годі тобі розпитувать! — озвався піп. — Бачиш, що не татари, то і впускай.
— Боже мій правий! — аж скрикнув Василь Невольник, — та це ж Паволо́цький Шрам!.. Не знаю ж чи одчинять ворота, чи перше бігти до пана.
— Одчини перше ворота, — озвався Шрам, — а потім біжи собі, куди хоч.
— Правда, правда, добродію мій любий! — каже старий ключник, та й почав іспускатися вниз, усе таки розмовляючи сам із собою: — Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама!От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син) схилившись і в'їхали. Василь Невольник з великої радости не знав, що й робити: кинувсь до Шрама і поцілував його в коліно.
Далі до сина:
— Боже правий! та це ж твій Петрусь! Орел, а не козак!
Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Невольником.
— Орел, а не козак! — каже знов Василь Невольник. — Що́, якби таких друзяк приплило хоч дві чайки до Кермана, як я пропадав там у неволі? Ох Боже правий! Далась мені та проклята неволя добре знати, не забуду її до віку!
Справді Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз-тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий; очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він ізроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шараварах, та й те на йо́му було мов позичене.
Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од пан-отця коня.
— Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? чи в світлиці, чи в пасіці? У йо́го здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.
— Еге, добродію, — каже Василь Невольник: — благую часть ізбрав собі пан Черевань, — нехай його на світі подержить! Мало куди й виходить із пасіки.
— Ну, та все ж од людей іще не одцурався? Чи може справді зробивсь пустинножителем?
— Йому од людей одцуратись! — каже Василь Невольник. — Та йому й хліб не піде в душу, якби його люди покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що́ в нас за гість тепер у Хмарищі.
Та одчинивши дідусь у пасіку фірточку, і повів Шрама попід деревом.
Що́ ж то був за Шрам такий, і як це він був разом піп і полковник?Був він син Паволоцького попа, по прізвищу Чепурно́го, учився в Київській Братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то й він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам, і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і унитів над греко-руською вірою. Тоді бо дойшло безладдя в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий зна́чний чоловік, що́ йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, которі не мали жадного способу супротив його стати. Почали жовніри, консистуючи в города́х і селах, беззаконні окорми і напи́тки од людей вимагати, жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордувати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичувати й поганяти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисували. А тимчасом католицькі пани з нашими перевертнями усиловувались унію на Вкраїні прищепити, і не в одну церкву попом унита, на огиду людям, поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, нераз із селами й церкви їм на одкуп оддавали. І ні́кому було на такі наруги жалуватись, бо й самого короля сена́тори, пани та біскупи у руках держали. Городова́ ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орендарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою — по тридцяти злотих на всякого реєстрового, од короля і Речі Посполитої. То й реєстровим, чи городовим козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; которі ж остали реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість тисяч тільки їх оставлено у реєстрі, та й тії, бувши в великій неволі в старшини, тягли хотя й нехотя за ляхів руку, і тільки вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісно́ті й нуждах жалувались?.. Жалувались миряни і попи благочестивії тільки далеким своїм землякам — козакам запорозьким, которі, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самі з себе вибирали, і гетьману коронному узять себе за шию не давали. От і виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця, з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю.
Тільки ж не на́довго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полум'я, і знов по-сво́йому обертали Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили ті старости й комісари з городовими козаками, тії консистенти-ротмістри з своїми жовнірами, та й наші перевертні недоляшки з надвірньою сторожею, як уже не вмудрялись, щоб погасить теє полум'я, як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустить нікого з України на Запорожжя, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварі, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини немощних батьків і матерок, і всяке, манівцем та ночами, степами, тернами та байра́ками, чимчикує на Запорожжя до Хмельницького. І от тоді то вже „розлилась козацька слава по всій Україні”…
Де ж пробував, де тинявсь попович Паволоцький Шрам десять рік од Остряниці до Хмельницького? Про те багато треба б було писати. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низовцями; вида́в не раз і не два смерть перед очима, та й загартувався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія… У тих то случаях пошрамовано його вздовж і впо́перек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах, то коли хочете знати, не Чепурни́м його записано. Било козацтво у ту війну на те, що або пан або пропав; то не кожен писався власним прізвищем.
Отже минули, мов короткі свята, десять рік Хмельниччини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у похо́дах. Двоє полягло під Смоле́нським; оставсь тільки Петро. Іще таки й послі Хмельницького нераз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи, та й почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву.
„Вже”, думав, „Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай”, каже, „живе громадським розумом”.
Коли ж дивиться, аж ізнов не гаразд починається на Вкраїні. Свари та чвари, і вже гетьманською булаво́ю почали йгратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіже́ного Юруся Хмельниченка, що́ одержав після його гетьманування; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопи́вся. Чи молиться, чи Божу Службу служить, одно в його на думці: що ось погибне Україна од цього не́друга отчи́зного і похлібці лядського. Було чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править:
— Блюдітеся, да не порабощені будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!
Як же вмер Паволоцький полковник, що послі Шрама уряд держав, та зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради у попівській рясі, та й каже:
— Діти мої! Наступає страшна година: перехри́стить, мабуть, нас Госпо́дь ізнов огнем та мечем. Треба вам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.
Як почула ж се рада, то так і загула од радости. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, та й став пан-отець Шрам полковником.Тетеря аж здригнувсь, як почув про таке диво. Що́ б то робив? Та нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусів Тетеря прислати Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чига́ють.
Отже думав Шрам, думав, як би Україну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський пірнач, а сам виїхав, ніби кудись далеко на хутір для спокою, та ото й махнув із сином з Паволочі.
Куди ж він махнув, і що́ в його було на думці, незабаром того довідаємось.