Чорна рада (1943)/III
| ◀ Глава друга | Чорна рада Глава третя |
Глава четверта ▶ |
|
Заглянув Черевань у пекарню:
— Е, — каже, — та це ж ти мені й жениха привів, пане бгате! (А в пекарні давно вже сидів Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою і з її дочкою, Лесею). — Бач, як у їх ве́село, не так, як у нас. Щебечуть, наче горобці. Що́ то за милий вік молодецький! Веди ж, Василю, гостей у світлицю, а я поздоровкаюсь із молодим Шраменям.
Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака (що ще то за луччих часів дід або батько збудував). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова з Святого Письма вирізані; вирізано, і хто світлицю збудував, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, та ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих людях ведеться. Одно тільки диво було в Череваня, таке, що вже тепер ніде не зу́здриш. Кругом стіни полиці, а на тих полицях срібні, золоті і кришталеві кубки, коновки, пляшки, таці і всяка посудина, що то на войні поздобувано. Як напали козаки шляхетськії двори і княжецькії замки, то все те мішками вино́сили. Так то Бог тоді погодив козацтву, що тії вельможнії каштеляни і старости, пишнії, несказа́нно горді, що гукали на гайдуків, си́дя із цими кубками та конвами поза столами, пішли в неволю до Криму, або полягли головою в полі, а їх кубки стоять у козака в світлиці. Іще ж по стінах висять і їх шаблі, пищалі, під сріблом, старосвітські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки-мисюрки, що вкриє тебе залізною сіткою, і ніяка шабля не візьме. Отже ніщо теє не оборонило ляхів і недоляшків! Допекли козакам і поспільству до са́мого серця. То от тепер і тії луки, і тії шаблі, і вся та зброя сіяє не в одного Череваня в світлиці, і веселить козацькі очі.
Тільки ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоч там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тільки самі квітки та запашнії зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний та високий хліб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: „У хаті в її, як у віночку; хліб випечний, як сонце; сама сидить, як квіточка”. І розговоривсь із нею Петро, як брат із сестрою. А сама Череваниха була пані ввічлива: знала, як до кого з речами обернутись. Так моєму́ козакові луччої компанії було й не треба: тут би він і засів на ввесь вечір, дивлячись на чорні дівоцькі брови та на шиті рука́ва. Як ось і лізе Черевань, сопучи, через поріг. Уваливсь у хату, та розставивши руки, до його:
— А бгатіку! — і почав цілуватись. — Ну, — каже, — бгате, не вниз ідеш, а вгору. То був козак над козаками, а тепер іще став кращий!.. Меласю! — обернувсь до жінки, — от нам зятьок! Лесю, от жених тобі під пару, так, так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловік? Сам набиваюсь із своїм добром. Так не бере ж бо ніхто, та й годі! Ходімо, бгате, в світлицю; нехай вони тут собі пораються. Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.
Та, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь козак, переступаючи через поріг — і серце в йо́го заграло: Леся не спускала з йо́го очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині.
— Ось подивись, дідусю, — каже Черевань, привівши Петруся до божого чоловіка, — чи той це Шраменко, що переплив Случ під кулями? Їй-Богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле! Пробравсь у лядський та́бор, убив хорунжого і корогов його приніс до гетьмана. Що́ ж би тепер воно зробило!
Божий чоловік положив Петрусеві на голову руку, та й каже:
— Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний і на войні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, і вмре своєю смертю.
— Нехай лучче, — сказав батько, — поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє.
— Ну, годі ж, годі вже про це! — каже Черевань. — Ось я вам дам краще діло до розмови.
І достав із полички жбан, прехимерно з срібла вилитий і що́ то вже за преукрашений! Не жалували пани грошей для своєї пихи́ і потіхи. По боках бігли босоніж дівчата, — інша і в бубон б'є; а зверху сидів, мов живий, божок гречеський Бахус. Тим то Черевань і звав цей жбан Божком.
— Шкода мені, дідусю, твоєї темноти, — каже кобзареві. — Ось на лиш полапай, яке тут диво. Це я в Польщі таке собі доскочив.
— Суєта суєствій! — каже той усміхнувшись.
— Ні, бгатіку, не суєта! Ось як вип'ємо з Божка по кухлику, то, може, не так заговориш.
— Із Божка? — каже Шрам. — Так оцей чортик зоветься в тебе Божком?
— Нехай він буде й чортик, — одвіту́є Черевань, — тільки кажуть, що в старовину у греків… Був народ греки, так, примірно, як ми тепер козаки… народ непобідимий, — о́т що!.. Так у тихто греків цьому Божку, кажуть, була велика шаноба.
— А в тебе вже не така? — питає Шрам.
— Ні, — каже, — на мене він не нарікатиме, а от коли б ви його не зневажили.
І достав мальовану тацю, сріблом ковану. А на таці було намальовано таке, що всяке б засміялось: жидок дає запорожцеві напитись горілки з барильця; запорожець так і припав до барила, а жид — одно од страху, а друге од скнарости — держить та й труситься. А зверху і підписано: „Не трусись, псяюхо: губи поб'єш!” От на таку то тацю поставив Черевань п'ять кубків-ріпок, та й почав наливати якусь настойку з того Божка.
— Це, бгатці, — каже, — така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку.
Та й обніс усіх; не минув і Василя Невольника, хоч той стояв собі оддалік, мов у манастирі служка перед ігуменом.
— Ну, брате, Михайле, — каже, повеселівши трохи од того трунку, Шрам: — загадаю ж я тобі про твого Божка зага́дку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: „потіха моя!” краля каже: „погибель моя”.
— Ну, бгатіку, — каже Черевань, — хоч убий, не второпаю. Так як, як? Король на трьох ніжках, а краля каже: „Погибель моя?”
— Не король, а божок на трьох ніжках, як от і твій. Король каже: „потіха моя!” краля каже: „погибель моя?”
— А, пек же його матері, як мудро!.. Король каже: „Потіха моя!..” Себто, бач, як чоловік уп'ється, то вже тоді кричить: „Я король!” А жінка: „Ох, погибель же моя! Де ж мені тепер діться?”
— Якраз так! Тільки, братіку, твоя жінка не злякалась би тебе, хоч би ти й королем ізробивсь.
— Іще не одгадав! — каже Черевань. — А ну ж ти сам!
— Мені не диво, а от якби ти показав свою премудрость!
— Моя премудрость, бгатіку, — сказав Черевань, — знає тільки налить та випить; а там собі мізкуйте як-хотя. На те ви попи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови.
— Не вадило б і не попам, — одвітує Шрам, — не вадило б і не мужам совіта знати, що король тут — тіло, а краля — так це душа. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.
— Пгавда, бгатіку, їй-Богу, пгавда! — сказав похитуючи головою Черевань. — Вип'єм же ще по кубку!
Аж ось увійшла до гостей Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма як тополя, — замолоду була дуже хороша. Підійшла до Шрама під благословеніє. Він її поблагословив, та, як пані була гожа і вони ж таки давні приятелі, то ще схотів і попросту з нею привітатись, та й каже:
— Позвольте з вами привітатись, добродійко!
А вона каже:
— Та як же зволите, добродію!Та й поцілувались любенько.
Тоді Череваниха ще обнесла гостей.
Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув під стелю, та й каже:
— Щоб наші діти отак вибрикували!
А Череваниха почала вести за чаркою розмову:
— Так оце, — каже, — ви на прощу, пан-отче? Святе діло!.. От, моя дружино, — обернулась до чоловіка, — от як добрі люди роблять: аж із са́мої Паволочі їдуть молитись Богу. А ми живемо ось під самим Києвом, та ще не були цю весну й одного разу у святих угодників. Аж сором! Та вже ж, як собі хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. Причеплюсь за пана Шрама, та куди він, туди й я.
— От божевільне жіноцтво! — каже Черевань. — Куди він, туди й я! А як же пан Шрам махне за Дніпро?
— То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти нам у цьому воронячому гнізді? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб приїхали до йо́го в гості! І чому б не поїхати?
— Та їй-Богу, Меласю, — каже Черевань, — я рад би душею, коли б мене хто взяв та й переніс до твого брата під Ніжень. Кажуть, і живе добре — таки зовсім по-панськи. Не дурно його козаки прозвали кня́зем.
— Оце буцім би за достаток його кня́зем зовуть! — перебила Череваниха. — У йо́го жінка княгиня з Волині, ляшка. Як руйнували наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.
— Князь Гвинтовка! — зареготавши, каже Черевань. — То були Вишневецькії та Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки… Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії́ княгині. Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко!
Гу́торять попиваючи, аж ось — двері рип! і — так як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.
— От моя й краля! — каже Черевань, беручи її за руку.
„В світлоньку входить,
Як зоря сходить.
В світлоньку ввійшла,
Як зоря зійшла.
Нічого не сказав Шрам, тільки дивився на Лесю.
А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша та прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то і очи́ці спустила в землю, а на виду́ аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, та й годі. Тим то Петро, як побачив, то й умер, дарма що вида́в доволі світу!
— Ну лиш, доню, — каже Черевань, — піднеси нам по кубку, як там кажуть, із „білих ручок”.
Леся поблагословилась і піднесла. І що́ то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.
Випив старий Шрам „із білих рук” од Череванівни, та й каже Череваневі:
— Ну, брате Михайле, тепер і я скажу, що є тобі чим на старість похвалитись.
А Черевань тільки сміється.
— А що ж, приятелю? — каже Шрам далі, — хоч би мені ходилось би про одно вже помишляти, та, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати — чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?
А Черевань йому:
— А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?
— Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!
Та й подали собі руки, та й обнялись, та й поцілувались. Тоді за дітей, та й кажуть:
— Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти!
Петро од радости не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що́ він тільки подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось ніби злякалась, та й каже:
— Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті?
Обернувся Черевань, — немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в світлицю.
— Меласю! — каже Черевань, — чи бачиш, що́ тут у нас діється?
— Бачу, бачу, пишний мій пане! — дала вона такий одвіт, та зараз взяла од його дочку за руку.Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесі? Де ж той жаль дівся? Де ділось те, чого не вимовиш ніякими словами? Вона схилила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не згляне. Гордо піднялась її губка — не добрий знак для залицяння!..
— Ну, ні́чого сказати, пан-отче! — каже Череваниха Шрамові, — швиденько ви добуваєте із своїм синком замки! Отже ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше над усі царства.
Черевань тільки сміявся.
А Шраму́ було не по́-нутру.
— Враг мене возьми, — каже, — коли з іншим замком не скоріш ісправишся, ніж із бабою! Тільки ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам?
Черевань, стоячи збоку, усе дивився на Шрама, роззявивши рот, та слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повернув шию до жінки, що́ то вона скаже.
А та вже тоді медовим голосом:
— Пан-отче, пане полковнику, приятелю наш любий! Нема на Україні чоловіка, що б не знав, чого сто́їть старий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, пан-отченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за йо́го свою дитину; тільки ж бо треба чинити таке діло по-християнськи. Наші діди й баби як думали заручати дітей, то перше їхали з усією сім'єю на прощу до якого манастиря та молились Богу. От Бог давав дітям і здоров'я і талан на всю жизнь. Це діло святе: зробімо ж і ми його по-предківськи.
Знала Череваниха, що́ сказати: так і осадила Шрама, мов горщок од жару одставила.
— Ну, брате Михайле, — каже він Череваневі, — благословив тебе Господь дочкою, та не обидив же й жінкою!
— Га-га-га! — каже Черевань. — Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе і за гетьманом.
— По цій же мові та буваймо здорові! — каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.— Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват, — каже Шрам.
— А діти наші нехай отак вибрикують! — додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.
— Амінь! — каже Череваниха.
На тім і застряло сватання. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро: він зараз догадався, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, та й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала ту́га, така печаль, що й сказати не можна́!
Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлиці і не ввійшла на вечерю; а послі вечері зараз порозхо́дились на спочинок.
Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці; а Петро, по-козацьки, ліг у садку під чистим небом.
Не знаю вже, яково́ то йому послі того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії; поплентавсь дідусь іще до-схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, сто́я перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую невпокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях.
Старий Шрам звелів синові сідлати коні, як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тобі Бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотисті герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба — леви, струсеві пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що́ цими гербами величались…
Мати з дочкою сіла в ридван, а Черевань не покидав таки козакування — поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду.
Петро хотів їхати поруч із верховими, та й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Їде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:
— Пані-матко! Учора діло пішло було на лад, та й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати по́просту, та й годі. Ну, що́ в вас на мислі? Скажи, пані-матко, щиро, чи думаєш ти оддать за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?
— І єсть, і нема; і нема, і єсть, — каже сміючись Череваниха.
— Що оце в вас за загадки? — аж скрикнув з досади Петро. — Уже коли рвати, то рви не дьоргавши! Скажи мені, пані-матко, щиро, кого ви собі маєте на думці?
— Е, паниченьку! — каже Череваниха, — потривай бо трошки, ще рано брать нас на і́сповідь!
Замовк Петро, понурив голову, а на виду́ поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою.
Усміхнулась горда мати, та й каже:
— Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну́ планету; ще як я з нею ходила, приснився раз мені сон дивен, дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила, на могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу — од Подолля, од Волині, од Сіве́ри, і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли́ по городах; вкрили, та й стались бити один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий, — як де ні взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили, та й поняв ясную панну. Такий то був мені сон, козаче! Проходить день, другий, — ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що́ ж ворожка? Як ти думаєш?
— Я думаю тільки, — каже Петро, — що ти, пані-матко, з мене глузуєш; от і все!
— Ні, не глузую, козаче. Слухай та на ус мотай, що́ сказала ворожка. „А що ж”, каже, „пані? Цей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на ввесь світ красою, а зять — на ввесь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивуватимуться красі твоєї доні, даруватимуть їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами й гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобу́ — сонце, на потилиці — місяць”. Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені Господь дочку — справдилось бабусине слово: нівроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом, зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани та гетьмани, — справдилось друге бабусине слово. Усі дивувались на мою дитину, дарували їй сережки, дорогі перстені; тільки ж ніхто так не обдарував її, як той гетьман, що мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе панство і лицарство був молодий гетьман: замість очей — зорі, на лобу́ — сонце, на потилиці — місяць. Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів затемняв він красою. І говорить мені: „Не оддавай же, пані-матко, своєї дочки ні за кня́зя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте, — буду їй вірною дружиною”. Дай же, Боже, і ти, Мати Божа, щоб і це справдилось на щастя й на здоров'я!
Тут саме виїхали вони із-за гори. Перед ними так і заблищало, так і замиготіло, так і замережило церквами, хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв як той Єрусалим. Сонце ще не піднялось високо; так не то що церкви й хоромини, та й зелені сади, і все, що́ загле́діло око в Києві, усе горіло, мов парча́ золототканая.
Прочани перехристились і сотворили молитву. А Петро їде собі, і не бачить і не чує нічого: так опента́ла його Череваниха.