Три подорожі/Подорож філософа під кепом

Три подорожі
Майк Йогансен
Подорож філософа під кепом
Київ: Література і мистецтво, 1932
 
ПОДОРОЖ ФІЛОСОФА ПІД КЕПОМ
 
I

О пів до шостої на харківськім вокзалі з'явилася фігура в пальті з армійського сукна, в великому кепі і з рукзаком через плече. Фігура промчалася коридорами і ввігнала в «залю для пасажирів першої і другої кляси».

Хоча це була фігура філософського порядку (у чім переконалися добре пасажири «першої і другої кляси», рятуючи свої мозолі і боки від фігуриного наступу), та все ж вона настільки поспішалася, що не замислилась над отим клясовим написом: «Пасажири першої і другої кляси». Знищено клясовий принцип у вагонах: є бо тільки м'які і тверді вагони на наших залізницях — та ба! На вокзалах є ще й перша, і друга, і третя кляса; і народ, що пахне дьогтем, махоркою і мазутом, знає, що перша й друга кляси не для нього зроблені — і йде спати долі в «третій» клясі.

Та не ці дива аналізував філософ з рукзаком у руці. Його цікавили дві справи: перша — як живуть євреї-хлібороби в степу, друга — як поставитися до людей, що обіцяють прийти у «залю першої і другої кляси» о пів до шостої ввечорі та принести з собою квитки і маршрути і гроші і, пообіцявши все оце, не приходять. У шість сорок євреї-хлібороби ще змагалися за право існування з людьми, що не додержують свого слова. У шість п'ятдесят євреї схитнулися і відступили, а в шість п'ятдесят п'ять у голові під великим кепом запанували цілком і безумовно ті люди, що умовляються прийти на вокзал у пів до шостої, а не приходять і в шість п'ятдесят п'ять.

Чоловік у великім кепі (це був я) рішуче насунув на лоб кепа, переклав рукзак з лівої у праву і подався до виходу. Він знайшов, нарешті, формулу для такої поведінки, як Архімед колись найшов формулу для обсягу твердих тіл. «Евріка», — сказав дід Архімед, і то були три склади. «А…» — сказав я, але то були три слова. В цей момент у вокзал укотилася група переляканих людей з жінками, дітьми, портфелями, мішками, чемоданами…

 
II

Не буду згадувати, як прощалися з дітьми і з подругами, як неслися в вагон твердого типу, як провідник не пускав у вагон, як частина зосталася на пероні, як ті, що поїхали, захопили з собою всі літери — і ті, що треба, і ті, що не треба; як дізнавалися, хто саме найбільше винуватий в усьому, як пішов дощ, як рушив потяг, як склали тексти телеграм і писали розписку, що її мав підписати аґент ОДПУ; не буду цього згадувати, бо все те давно розписано в дешевих гумористичних журналах, і автори того давно вже пропили свій гонорар, хто в себе вдома, а хто і в підвалі «Заря Востока» чи в Літературному Будинку.

Признаюся тільки, що люди ці були — змішана робітничо-письменницька делеґація до єврейських колоній у степовім краю. Спробую дати портрети декого з делеґатів.

Насамперед — я. Знявши кепа, пальто і уклавши рукзака на полицю, я показався здоровим хлопом літ тридцяти двох, з засмаглим обличчям і з люлькою в зубах. У лівій руці я тримав про всякий випадок бутерброд з сиром. Уважний читач помітить, що все це рихтовання зоставалося при мені увесь час через усеньку ту подорож, — зник тільки бутерброд з сиром, все ж інше залишилося, як було.

Моїм співбесідником був Ман. Ман — це єврейський письменник (а я письменник український). В усіх колоніях спершу гадали, що єврейський письменник — це я, а не той невеликий чоловік, з м'якою русою борідкою, з блакитними задумливими очима, з тихим музичним голосом і з паризькою французькою вимовою.

Ман — француз. Він десять років жив у Парижі і над усе поважає поезії Андре́ Шеньє. Крім того, він — єврейський письменник.

Здається, що ми були в «тамбурі». Французи називають tambour'ом простий військовий барабан, у нас же так називається ота сама частина вагону, звідки легко пройти в убиральню і де «пасажирам під час руху потяга стояти забороняється». З нами був ще хлопець з бібкурсів — це був третій, а решта делеґації була у вагоні, де забороняється тільки «плювати, сорити, ламати попільниці, їздити без квитка, возити коней і тормозити потяг без достатніх причин», а стояти можна, скільки серце схоче.

Третім порушником залізничних правил був бібкурсант, а щоб коротше сказати — слухач Всеукраїнських Короткотермінових Курсів Бібліотечної Справи. Бібкурсант був комсомолець, поважав нову українську літературу і мав удосталь цигарок у коробку і ще цигарки в грудній кешені пальта, бож запас їсти не просить.

Падав дощ, і я поясняв бібкурсантові про українську літературу.

Я думаю, що після того була ніч і ми полягали спати. Крізь сон я чув диспут межи робітничою і письменницькою частиною делеґації. Падав дощ, і диспут був на ту тему, чи може єврей бути селянином, а селянин — євреєм. Крізь сон я чув, що Буценко підрахував, що євреї мають сто тисяч десятин землі, а коли б усі євреї були хлібороби, то мусили б посісти два мільйони двісті тисяч десятин землі.

Падав дощ, і я не дуже слухав того диспута. Нехай но не подумає читач, що нецікаво мені було те, для чого я їхав. Я допитливий філософ, я давно вже винайшов, що селянин — це не національність, а єврей — це не професія, і перевіряти своїх висновків у диспуті не збирався. Крізь сон я міркував, що я можу перевірити свої висновки там, де живуть селяни-євреї. Падав дощ, і я, мабуть, заснув.
 
III

Як швидко змінюється все в людському житті! Яке хвилинне й миттьоминуче це саме людське життя! Воїстину лише соняшні секунди всі наші століття й тисячоліття. І земля наша, кругла й зелена, що витворює час, пожираючи просторінь, сама не більше, як йон, що його пожирає китова паща зоряної безодні. Ми ж люди не то що комахи, а просто якісь вонючі мікроби на шкурі цього самого йону. Все минає, все з'являється замить і умить зникає: вчора ми були в Харкові, а сьогодні вранці ми вже в Олександрівському.

Мало того, ще нам треба пересідати на другий поїзд і їхати в Никопіль. І помчить нас поїзд зі швидкістю вісімнадцять верстов на годину у невідомий, незнаний, неуявний Никопіль. Не більше як по півгодини стоятиме він на маленьких станціях і все мчатиме нас вперед і вперед. «Ех, поїзд, птиця-поїзд! Хто тібє відумал?»

Я думаю, з цього ліричного пасажу видко, що я колись читав Гоголя і Ксав'є-де-Местра, та що й я колись під школою ночував і знаю, де яке слово прикласти годиться. Не можна нам, письменникам, без лірики і без космічного захоплення. У тім і сила письменникова, що, побачивши він одноконного ванька на вулиці, здіймає, сумирний, фетрового бриля і стиха, побожно каже: «Ех, тройка, птиця-тройка, хто тібє відумал, що летиш ти у міжплянетні простори! Не наче відумал тібє руськой мужик».

Та от з-за горбків виринуло щось чорне, швидко й діловито вилетіло за поворот і, як клин, увігнало в сонну і мокру станцію. На грудях паровозу — зоря. Невже ж це наш никопільський мотузяний, що плентається в П'ятихатки через Волноваху й Пологи? Ні, це потяг-металіст, і він летить у Дніпрельстан ущерть повний робочим молодняком. Вони висипали на перон, одшукали воду, розбуркали ранок жартом, свистом, посміхом, пострибали знову в вагони і щезли за обрієм.

Ми ж сіли в мотузяний, і допотопні шестиколісні роздовбані вагони, потюпали в Никопіль.

Держіть мене, братця, а то я знов почну, що: «багато міст районових розкинулося по широкій Україні. Ех, міста районові, хто вас…»

 
IV

Вулиця Карла Маркса, вулиця Карла Лібкнехта, вулиця Рози Люксембург, вулиця 21 січня, вулиця 1 Травня, вулиця 25 Жовтня, вулиця Революції, вулиця Паризької Комуни, вулиця Фрідріха Енґельса, вулиця III Інтернаціоналу, вулиця Декабристів — от бліда й неповна картина вулиць Никополю.

Кажуть, що такі самі вулиці є і в інших містах України, але того не знаю. Чого не бачив, за те не казатиму.

На якійсь із тих вулиць, здається 21 січня, а може й Фрідріха Енґельса, стоїть білий будиночок на два поверхи. Це ЄКО; інакше по-руськи сказати: «Jewish Colonization Organisation», а ще інакше — Єврейська Колонізаційна Організація. Що воно таке, про те буде пізніше, а зараз дозвольте вам рекомендувати всю делеґацію.

Окроме мене і Мана і тих, що позоставалися в Харкові на вокзалі і в себе вдома, тут є представники від робочих. А робочі такі.

Уповноважений ЄКО, предрайвиконкому, карти, пляни, діяграми, цифрові дані, малюнки переселенських домів, усе кругом аж зіпріло. Тиков, Шава і Енко обсіли цей «матеріял» і почали запитувати і записувати. Уповноважений ЄКО держався довго, але втік. Предрайвиконкому держався довше, але, видимо, охляв і почав здавати. Карти, пляни і діяграми зробилися не такі елеґантні, як були, а якось зблякли і знепевніли.

А Енко сидів за столом і запитував, і записував.

Десь ізник і предрайвиконкому, а Енко інтересувався далі. Знов виринув уповноважений ЄКО, і знов Енко запитував і записував.

Спершу я ніяк не міг добрати, як це в одній людині може вміститися така купа запитань. Потім я почав думати, що ці запитання розплоджуються не в одній людині, а в двадцятьох тисячах робітників Луганського заводу, що послали Енка запитувати й записувати.

Та признаюся, що я, кінець-кінцем, дослідив Енкову методу. Цей хитрий дядько запитував про все на світі по черзі, а, скінчивши всі можливі запитання, починав спочатку з першого. Далі, скінчивши знову увесь цикл, знову брався спочатку.

Здається, що ця ідея виникла одночасно і в інших, бо на п'ятому чи шостому циклі Енка перепинили і потягли обідати. Зате ж того, що вияснив Енко своєю циклічною методою, я вже тепер повік не забуду, хоч і нічого не записував. Він вияснив, що ЄКО — організація буржуазна, що витрачає вона проценти з капіталу, який заповідав був колись мільйонер такий барон Гірш, що існує договір з радянським урядом на допомогу євреям-колоністам, що кредитують їх по категоріях, що найвищий кредит виносить коло 1.700 карбованців на сім'ю, що в цей кредит увіходить хата, двоє коней, дві корови, мертвий інвентар, посівний матеріял, що в никопільському районі будують школи і будуватимуть бані, що озимина пропала, що колоністи три роки не платять податків, як і всякі колоністи в Радянськім Союзі, що євреї живуть з сусідніми селянами у ладу, а селяни сіл відлеглих ремствують, що був дощ, що ярина виправилася, що ховрашки їдять кукурудзу, що в кожній хаті є кімната, кухня і прибудовано стайню, що ураган зірвав солом'яні дахи і тепер роблять залізні, що вже час обідати і що пора вже йти.

Він вияснив усе це разів із шість, а то й сім. А наприкінці він вияснив ще одне: що ЄКО існує на принципі… самооплатности і що всі гроші повертаються назад, хоч воно починає брати назад тільки через п'ять років і бере тільки 3% на рік. Євреї-хлібороби повертають усе, що їм позичали.

 
V

Чи це гаразд — цікавився далі Енко, коли ми шукали через усе місто, де пообідати, — чи це гаразд, що предрайвику не розповів делеґації, як обідають приїжджі люди в Никополі? Чи не треба було б предрайвикові повести оту делеґацію в таке місце, де обідають люди?

Чи дорого візьмуть за обід? — далі цікавився Енко, коли ми, кінець-кінцем, увійшли в їдальню. Чи ж добру подадуть їжу — цікавився він далі, коли ми сіли до столу. Чи й не треба делеґатам випити по одній? — ставив він запитання, коли вже замовлено було печеню. І чи скрізь вимерзла озимина, як у Никопільськім районі? — запитував він, коли на стіл поставили сіруватий хліб.

До речі, про озимину. Озимі хліба, окрім того, що годують людей білим хлібом і піддержують наш експортний балянс, годяться ще для того, щоб випробовувати всякої шерсти людей.

— На всім півдні України, на Донщині, на Кубані вимерзли озимі.

Слухайте тепер, що вам на це скажуть люди.

— Так, — скаже один, — це може відбитися на курсі червінця. Та ми гірші вже перебороли труднощі, переборемо й це.

Так сказав би представник Озету, кругленький, делікатний чоловічок, що оце одмовився від горілки і налив собі трішки пива.

— У нас вимерзли всі озимі на півдні.

— Так, — скаже другий, — нічого буде їсти хліборобові в степу. Він уже продав коня і корову.

Так сказав би робітник Шава, простий селянський чоловік, що скільки не робив на заводі, а зостався дядьком, добрим і скромним дядьком, представником Каменського заводу.

— На всім півдні вимерзли озимі.

— Так, — сказав би третій, — це дуже, дуже погано.

— І в нас у недорід люди їдять лободу: від цього хворіють і пухнуть діти.

Так сказав би великорос Тиков, робітник Дніпропетровського заводу. І взявся б за чарку, бо тяжкувато про таке балакати.

— Озимі вимерзли на всім півдні.

— Так! — сказав би Енко з Луганського заводу.

Цікаво, яких буде вжито заходів? Чи вдосталь є посівного матеріялу? Чи вивезуть нас ярові? Чи буде дощ і коли саме? Чи пройде дощ по всіх районах, а чи тільки по деяких? Чи досить однієї половинки на всіх, а чи треба брати дві половинки? Чи кладуть лимон у білоголівку, а чи не кладуть туди лимону?

— На всім півдні вимерзли озимі.

— Озимі, озимі, — скаже п'ятий. — Пробачте, будь ласка, що таке ці самі озимі, про які так багато говориться. Пробачте ще раз, бо я не дуже розуміюся на сільському господарстві. Озимі — це ті хліби, що їх косять зимою, чи не так я вас зрозумів? Чи, може, це ті хліби, що їх орють або сіють зимою? Цікаво також, чи це білі, чи чорні, чи питльовані хліби?

Коли ви почуєте таке, — а ви можете й таке почути, леле, не так уж рідко, як вам здається, — то знайте: перед вами людина, що її через якусь прикру помилку не встигли чи не управилися розстріляти під час громадянської війни. На превеликий жаль, тепер уже пізно. В кодексі і статті такої немає.

Ви можете тільки трішки придушити такого жевжика податковим пресом. Крім того, коли хочете посидіти тижнів з двоє за хуліганство, можете дати йому ляща, пхнути коліном, загнати його під стіл і побити об нього два чи три стільці. Але розстріляти його ви не можете.

 
VI

Двоє «Опелів» по десять сил, новенькі і блискучі, стиха туркотіли перед ґанком ЄКО. Всі вже сиділи на місцях. Тільки Енко затримався з якимось запитанням у конторі. З-посеред глядачів виділилася п'яна рудоголова постать і запропонувала, щоб барин дав п'ять копійок, явно звертаючися до Мана.

Хтось необачно відповів, що бар тепер немає. Тоді рудоголова постать вибухнула грозовою промовою. Елеґантно згадуючи матір і матерів матір що два слова, постать пояснила, що цей самий барин, який сидить в автомобілі, посадив її в п'ятому році в тюрму за страйк, що цей же таки барин громив жидів, що тепер, не зважаючи на це, він не хоче дати трьох чи хоч двох, чи хоч однієї копійки робочому чоловікові. Постать гриміла і гуркотіла. У перекатах громової промови проблискували матір і дві копійки. Ман сіпнувся і схватив шофера за рукав. Постать гриміла, а Енко не з'являвся. Шофер повернув ключа — і Опель викотив на головну вулицю.

Хороша штука — такий новенький Опель, і м'яко в нім сидіти. Всяка мисль легко іде в голову і, схитнувшися злегка на ресорах, береться дрімати десь у задньому покої в голові; натомість же з'являється друга, щоб тим самим порядком упокоїтися на подушках.

— Чи багато риби в плавнях і в Дніпрі? — запитую я в голови КНС і члена президії райвику, що їде з нами в Опелі. — Як вам ловилося сей рік?

Голова КНС — сам товстий, чорний і гладкий, як Опель — дивиться трішки ніяково.

— Немає часу рибку ту ловити, — одповідає він, кінець-кінцем.

— Ну, а як качки на плавнях? Скільки цього року заполювали?

— Рідко доводиться, — необачно зітхнув голова і член президії.

Але хитрий філософ: і бачить він, що багато заполював качок голова і член президії, та, щоб не бентежити його, філософ змовкає.

Летять дороги. Одкривається вигін: по зеленій травиці пасуться корови в болотці. Здаля червоніють дахи. При дорозі низочка злиденних землянок.

— Оце тут живуть переселенці? — запитує Ман. Він повернувся до нас, очі широко розплющені, в очах — жах.

— Це чистопільські чабани. Вони орендують вигін, — одповідає голова, мисливець і рибалка. Ман, заспокоєний, відвернувся. Він ще не знає, що в таких самих землянках живе ще багато переселенців, і то не тільки літом, як чабани, а через рік і через люту зиму.

Вирисовується перший дім. На нім залізний червоний дах. Кізякові стіни немазані. Вікон, рам і дверей нема. Бебехи лежать на землі, на плузі. Ні огорожі, ні городу, ні деревця. Коло дому вовтузяться діти. Але Ман не бачить. Всю його увагу забрав другий об'єкт. Уздовж дороги плентається неоковирна тупорила, скуйовджена істота. Ось вона спинилася і закопала писок у землю. Після цього вона двічі незадоволено хрокнула.

І враз цілий рій думок, леґенд з історії єврейського народу напливає в Опель, аж стає тісно. Вікові заборони і вікові забобони встають стіною перед автомобілем. Погане м'ясо!

— Перша єврейська свиня! — каже Ман.

«Перша єврейська свиня!»

 
VII

Перша єврейська свиня флегматично подивилася на Опель і подалася далі. Ми ж, навпаки, вилізли з Опеля і зосталися на місці. Навколо нас зібралося скільки душ євреїв, таких, що їх можна бачити по містечках Західньої України — у стоптаних черевиках, що колись були жовті і що колись були чорні, а тепер стали сірі, без галстуків, але з кнопкою там, де пристібується комірець, скуйовджені, неголені і зім'яті.

Це переселенці двадцять сьомого року. Як з-під ринви посипалися скарги, прохання — вони балакали швидко і скромно, як нелюби-діти з сердитим батьком — і всі хитали головами.

— Що ж, у них усе гаразд. Озимі вимерзли чисто, а вони сами не вимерзли, хоч топити було нічим, бо не заготували кирпичів. Городи оце садовлять, але городини немає, бо всю, яка й була, давно поїли. Хліба теж немає. Школи покищо теж немає. Бань покищо теж немає. Медпункту покищо не влаштовано.

Ми зайшли в дім. У високій, немазаній хаті стоїть шахва, переділяючи її на дві половини. Десь стоїть самовар, на самоварі чиїсь штани. Нема де ступити ногою — вовтузяться діти на купах одежі, мотуззя, подушок, горшків.

У цій хаті живе три сім'ї. Дух тяжкий.

— Як живете?

— Нічого живемо, тільки хліба немає, не вродило й сей рік. Зимою дуже було холодно, а топити нічим.

Коло однієї хати набилося людей уже на невеличкий мітинґ. Люди все такі ж самі. Тут же і наш брат — хохол Стеценко. Той дивиться певно і трохи гримає на інших. Його молодиця й зовсім кричить: «Криницю треба загородити. Ховрахів треба ловити — ось моя дівчина із десятеро вчора спіймала. Як ми сами будемо їх бити, з того діла не буде. Треба, щоб усі били, і щоб їм усе так дали, як євреям — то вони показали б, як треба хазяйнувати».

— Що їм дали, Стеценкам?

— Та дали: хату збудували під залізом, дали хід.

Стеценки зовсім забрали собі слово і ораторствують на всю губу. Євреї принишкли і стоять мовчки, як винуваті діти. Тільки подекуди хтось укине слово чи два, та враз замовкають, коли Стеценчиха повернеться в той бік. Стоять, як винуваті діти.

Опель загуркотів, і ми одпливали. Другий теж рушив був, але раптом став.

Що таке?

Нічого, все гаразд. Енко зчувся, що має щось запитати. Той Опель розтав у голубій далині край дороги. Ми впливли в другий присілок.

 
VIII

Та ж низка немазаних домів з кізяковими стінами. Та от дім зовсім інакший. Дах солом'яний, але даху того тільки половина. На другій половині соломи немає. Її зірвало ураганом.

Голова КНС, мисливець і рибалка, дивиться на присілок з байдужою зневагою.

Аж го! Коло однієї хати стоїть драбина і стіл; скільки бабів мажуть стіну.

— Хто це маже? — запитую я. — Євреї чи хохли?

— Наймають, — одповідає мисливець і рибалка. — Де вже їм!

І справді, одягнені ті баби, як селянки. Підходимо ближче: єврейки. Їх аж троє: машинерії і пристрою вистало б на три доми, але вони сами мажуть хату.

У цім присілку є школа. В хаті одного з євреїв стоїть дві лави уздовж усієї хатини, на стінах два льозунґи, два портрети, кілька плетених штучок з синього паперу (результати «ручної праці» школярів) і стінгазета.

Стінгазета двома мовами; єврейською і… як би ви думали? Скільки ні думайте, не відгадаєте зроду. Єврейською і… українською мовою.

Це і школа, і червоний куток, і парлямент. Ураз натовплюється повно народу. Говорять усі відразу, діти й дорослі, і дорослі не спиняють дітей. Спочатку пояснює все діло хлопчик літ дванадцяти. Він балакає певно і чітко. Старші слухають, пробуючи подекуди закинути слівце.

Але розмова перейшла з шкільних справ на дорослі. Хлопчик стерся. То один, то другий із старших пробує взяти собі слово. Нарешті, знаходиться промовець.

Це дівчина літ п'ятнадцяти чи шістнадцяти, комсомолка. Вона каже, як тяжко жити, як тяжко дітям учитися, як тяжко жінкам родити, як тяжко без хліба, без лікаря, без книги, як тяжко робити, як тяжко жити.

Всі мовчать, всі, як діти, слухають це дівча. Старі, ухвалюючи, кивають головами. Коли вона каже про жіночі хвороби, жінки зітхають, але ні одна стара і літня не насмілюється перебити ораторку. Видко, що чорнява дівчина стала на ці п'ятнадцять хвилин вождем цього дитячого народу, що, коли треба було б іти війною в цій хвилині, вона повела б за собою всю цю первісну юрбу малих, дорослих і старих дітей.

Із стайні, що коло хати, де стоїть один кінь і одне двоспальне ліжко, вилазить хлопець з ніжним, як у дівчини, голосом і заблуканими очима. Він сміливо встряває в розмову: у нього є своя ідея — покататися на автомобілі. Він просить уголос кожного з делеґатів, потім шофера. Його пробують спинити, але він править своє. Комсомолка розповідає, як довелося матері родити; він запевняє, всіх, що йому дуже, дуже хочеться проїхатися автомобілем.

Цілу годину ці двоє керували зборами, де дорослих було більше, як дітей. Коло дверей спинився старезний дід, що колись за свого єдинака сина подав супліку особисто цареві Ніколаю другому. Він став тоді був на коліна і тримав над головою «прошеніе». Ніколай спинився — і супліку взято з рук старого.

Цей самий одважний старий, одначе, мовчав і слухав, що казала комсомолка, а в належних місцях кивав жовтою головою.

Цілу годину оті двоє дітей керували зборами.

Не думаю, щоб існували на світі нації, де б діти могли керувати вічем дорослих людей. Навпаки, звичаєм, що старіші люди, то більше їх ціниться. Ходить поговір, що в Парижі навіть проститутки тим дорожчі, чим старші, і що зовсім стара проститутка становить, так би мовити, цінність у загально-паризькому маштабі. Правда, згадалося мені, є така порода птахів, що про неї говориться в Брема. Живуть ці птахи в нетрах бразілійських лісів, а також у лляносах і пампасах. У цих птахів дорослі екземпляри дуже скоро втрачають працездатність і займаються тільки тим, що пурхають межи ліян і цвірінькають на всякі голоси. Молоді ж пташенята цієї породи добувають корм і годують своїх батьків. На колір ці птиці зелені з фіолетовим хвостом.

Але то птиці, а це були живі і робучі люди, що працювали, добуваючи в поті лиця свого хліб, і то не символічний, а самий справжнісінький хліб. Та, щоб признатися щиро, і птиць тих я сам вигадав. Немає і птиць таких, а паче людей.

Я почуваю, що ті ідеалісти, хто вважають літературу за підручник хорошого тону і морального поступування, присікаються до мене з запитанням, як я сам, філософ під кепом, задивляюся на описуваний мною факт. «Чи це добре, чи це зле?» — запитують ці люди з властивою їм ориґінальністю мислення.

— Не знаю, — одповідаю я, — чи це добре, чи це зле і чи відповідає це «ідеалам істини, добра і красоти», як мовляв колись один липовий професор з катедри Державної Книгозбірні після лекції липового філософа театру Євреїнова. Ідеали істини, добра і красоти мене не цікавлять. Можу тільки поінформувати зацікавлених ідеалістів, що це явище тимчасове, і що попризвичаївшися євреї до хліборобського життя, незгірше від нас оперують формулою:

— Дєті, тіше!

 
IX

Цей хлопчик, що так хотів покататися на автомобілі, не зовсім нормальний. Денікінці застрелили його матір при ньому, і він з того часу став трохи не в собі. Шофер дозволив йому сісти в авто, і ми випливли з присілку. Ман сидів коло шофера; вони балакали по-французьки. Шофер той десять років жив у Франції, залишившися з проданими Франції російськими полками, а далі його тягали по всяких етранжер-леґіонах, і аж у двадцять четвертім році він потрапив назад. Це могутній добродушний дядько з довгими рудими вусами.

У другім присілку є й землянки. Першу землянку недавній переселенець найняв у старого (двадцять п'ятого року) жителя і платить йому за це десять карбованців на місяць. Коло низенького входу в землянку ставма стоїть вертикальна вивіска з лискучим чоботом і дамським лаковим черевичком. Коли зібралася коло дверей уся його сім'я, вони затулили собою і вивіску, і землянку; численну бідолаха мав родину.

Але й старі (двадцять п'ятого року) переселенці як коли живуть у землянках. От землянка такого хазяїна. У нього добрий город, землянка довга й тепла, всередині чисто, його дочка боса, але в блакитній сукенці варить щось на печі, і сам він виглядає уже як добрий, солідний хазяїн. Цього літа він усе ж таки переселиться в дім.

У цім селищі є вже чимало добрих хазяїв. Один з господарчих міркувань навіть оженився з українкою, — розповідають робітники, що становлять нову хату. Вона ж, ця українка, каже, що живеться їй, як у бога за пазухою: чоловік тихий, не б'є, не п'є і в гречку не скакає.

Іншої найманої праці, окроме будівельної, на селищах немає. Добре чи погано, а все роблять сами.

Я бачив, як роблять на землі недавні переселенці. Дівчата в міській одежі, в панчохах і пантуфлях, по кістку закопуючися в курну, порухлу землю, сапають город. Туфлі порвалися, крізь панчохи світить тіло. Але вони ще не навчилися роззуватися. Вони стоять на вгороді серед картоплиння такі самі, які ходили по вулицях західньо-вкраїнського містечка, тільки трішки неоковирніші і куди більше обсмалені сонцем.

На переселенцеві зефірова сорочка. Комірця немає, але блищить брондзовий ґудзик. Він підперезаний жовтим поясом з тою чудною, решітчатою застібкою, з якою тепер, наперекір усякій логіці, робляться всі фасонні пояси. Він держить за оброть коня. Довгі носи його модних черевиків закопалися в куряву. Трудно уявити собі більш неймовірну, більш театральну фігуру, ніж такий переселенець.

Кажуть, що якийсь ормен, прийшовши в зоологічний сад, дуже довго дивився там на жирафу, на її довгу шию, на її строкату шкіру, на її тонкі ноги. Він дуже довго дивився на жирафу і, кінець-кінцем, недовірливо захитав головою.

— Цього не може бути, — сказав він рішуче. — Цього не може бути! — повторив він і сердито вийшов з саду.

Цей самий ормен, про мене, є глибоко символічна фігура. «Цього не може бути», доповідав він Люї XVI перед самою великою Французькою Революцією. «Цього не може бути», сказав він одного вечора в Версалі і, взявши рушницю, пішов воювати Комуну. «Цього не може бути», — просторікував він у Комітеті Спасіння Батьківщини і Революції, — «щоб можна було поставити соціяльну піраміду догори ногами на вістря!»

— Цього не може бути, — пояснює він, сидячи в вагоні дачного поїзду, дамам, що торгують на базарі редькою і молоком, — щоб євреї могли орати землю. Вони здаватимуть землю в оренду, а сами торгуватимуть. Єврей не може не торгувати.

Я хвалив би цього ормена, якби він просто не вірив у чудеса, чи просто не йняв би віри своїм очам. На цьому

144

недовір'ї, відома річ, побудовано всю атомістичну систему, а також перевірку того, з ким гуляє ваша жінка, коли вона каже, що іде до подруги.

Та вся біда в тому, що він вірить у диво, хоча б це було те диво, що в сучки дівер. Вся біда його в тому, що він охоче вірить у те, що вже було (або чого не було). Він тільки не хоче вірити в те, що буде. Улюблена його граматична категорія — це плюсквамперфект.

Не знаю, чи є в єврейській мові плюсквамперфект, але в школі вісімнадцятого селища панував, коли ми приїхали в теє селище, цілковитий футурум. Школу цю — вона міститься в одній кімнаті — наймають батьки в одного з поселенців, і за це вони платять йому сім карбованців на місяць. У школі чотири групи. Наросвіта посилала вчителя на дві групи, але багато було охочих учитися, і вчитель організував ще дві групи. Наросвіта також дала вчителеві по два підручники з кожної науки. І з цим дуалізмом учитель теж не погодився і якось схитрував роздобути по чотири підручники для кожної науки. Платять учителеві два рази протягом півріччя.

Проти такого дуалізму учитель боротися вже не вправився. Одержує він з розрахунку сорока чотирьох карбованців на місяць, а з тих тридцять два карбованці посилає своїй сім'ї. Таким чином він проживає в місяць рівно стільки ж карбованців, скільки було апостолів, чи скільки не було апостолів.

За цю апостольську пайку він навчає дітей усіх належних наук та, окрім того, єврейської й української мови. Він дуже добре говорить і по-українськи.

Про українську мову на єврейських хуторах ще буде пізніше: тепер скажу тільки, що між собою балакають євреї по-українськи, надто діти, а старші частіше по-єврейськи.

У цій школі (а вже смеркло) відбувся, як годиться, знову мітинґ. Поселенців (все старожитні осадчі року з двадцять п'ятого) набилося в хату десятків з двоє. Були й діти, але мовчали й нишком сиділи по кутках.

Розмова була вже не про медпункт чи допомогу породіллям, чи про дахи та городи, а на зовсім інші теми точилася розмова. Разом була про «шкоду».

«Що робити з тими, хто випускає худобу на посіви?»

Складали списки, і тих, що випускали худобу, посаджено на п'ять діб під замок. Тих, що на цім піймалися вперше, посаджено на дві доби.

Виступало двоє дядьків-євреїв. Один — уповноважений присілку, що складав списки на шкідників. Другий — з тих, що «піймалися уперше». Ішла мова про кару, про загрози, про те, що корова сама одв'язалася, про те, чи має корова достатнє поняття в справах сільського господарства, і чи має достатнє в цих справах поняття сам власник корови. Оратори сперечалися, а Енко, користуючися замішанням, запитував і записував.

Говорили промовці російською мовою, щоб могла їх розуміти делеґація, а надто голова КНС, мисливець і рибалка, бо з делеґатів тільки один Тиков не все розумів по-українськи.

Нема чого й говорити, що ця російська мова була того ґатунку, що взивається в підручниках «лохвицько-одеським есперанто». З російських слів я занотував: «вопрос» (у нас уважають, що по-руськи всяка справа — «вопрос»), «на сегодняшній день» («на сегодняшній день озимі цієї зими пропали»), «создавшее положеніе», «плюс к етому», «почему я должен страдать», «спрашівається» і ще два-три вирази, що на їх підставі голова КНС, мисливець і рибалка, гадає що і євреї, і хохли у Никопільскім районі говорять російською мовою.

Ще швидко говорили осадчі і ще трішки перебаранчали один одному. Та на декому вже були свити й шапки, а вуса, схиляючися, затуляли голене підборіддя. Мовчали діти, мовчали жінки. І розмова була вже не про медпункти, а про «шкоду», про найуразливішу точку мужицького серця. Тому й хвилювалися дядьки, переступаючи з ноги на ногу і поправляючи шапки і натрушуючи махорку в паперовий ріжок. Тому й мовчали жінки і нишком сиділи діти.
 
X

Хороша штука — такий, хоч і десятисильний, Опель, коли смеркло і коли до Никополю двадцять верстов із деяким гаком. Перед колесом затанцювало щось, пурхаючи вправо і вліво, як підстрелена птиця, щось строкате і шпакувате і вмить, отямившися, перекотилось на ріллю.

Це найстаріший земельний колоніст — земляний заєць. Він утік і знову обіруч Опеля заплазували ховрашки, ховаючися в дірочки на толоці.

Ховрашок — не абияка персона в степу. За нього можна послухати не менше, як за вимерзлу озимину. Він живе на цілині, а в крайньому разі на толоці, але їсть переважно кукурудзу і буряки. Є такі місця, де він чисто виїв усю кукурудзу, і там пересівають просо. Його виливають водою, і доводиться як коли то й виливати відер із двадцять води, щоб вигнати одного ховрашка з його дірки. Виливши, треба ще його забити. Його викопують з землі і довгенько доводиться копати. Його труять усякою хемією і недешево та хемія стає. Він не дуже псує хліба і колись тихомирно жив у цілині лятифундій Фальц-Фейна. Та коли розорали цілину, він під давлінням такої політики пристосувався жити на толоці і обідати на кукурудзі.

Але вже смеркло, і ховрашків не видко. Та вночі в них і не установлено працювати. Вони сплять. Тепер видко тільки дорогу, засвічену двома ліхтарями Опеля. Рівчаки і горбки, перед якими рука хапається за ручкове гальмо, стають чорні і грізні. Рука хапає гальмо. Опель задержується, підкрадається до чорної смуги на світложовтім стрижні догори, завмирає — і враз легко і м'яко перепливає чорну оману. Рука одпускає гальмо — і Опель знову виноситься на чистий фарватер. Знову чорний зловісний зиб, знову Опель завмирає і знову легко і чисто перепливає оману.

Із сотні нічних рівчаків більша половина — це світляні ефекти, і враз переживаєш страх, напруження уваги, гальмуєш — і раптом стає спокійно й тепло.

Існує леґенда про те, як давно колись, у сиву минувшину, ще перед світовою війною, один веселий бурш вертався з Берліну в Потсдам (чи інше якесь місце, чого за давністю установити не можна). Був цей бурш трішки напідпитку і вертався він по тополевій алеї вночі, а по тій тополевій алеї він щодня ходив у Берлін на лекції за кілометрів десять чи дванадцять.

І от ступивши він скілька кроків по тій алеї, побачив перед собою акуратний на-свіжо викопаний рівчачок. Дещо здивувався студент, але бадьоро перестрибнув через рівчак і пішов далі — по рівній дорозі. Тільки ж не довго йому довелося йти по гладкому. За кроків дескілько він знову побачив рівчак.

Дуже здивувався студент і, бувши німецьким буршем, замислився про те, як невтомно дбає міське урядування і вдень і вночі копаючи рівчаки на користь державі і людям, у ній сущим. Але, замислившися, не став студент, бо вже було нерано, і, перестрибнувши через рівчак, бадьоро почимчикував далі, добрим згадуючи словом невсипні турботи начальства.

Та от за стільки ж кроків знову перед буршем з'явився рівчак. Думаю, що на цей раз уже не замислився і не здивувався добрий бурш, а просто стрибнув і пішов. По тому був рівчак четвертий і був рівчак п'ятий, і був рівчак шостий, і був рівчак сьомий, і бурш ішов і стрибав, стрибав і ішов аж до самісінького ранку.

Тільки коли свінуло, побачив добрий бурш, що рівчаків немає і не було рівчаків, а було то лише тіні високих тополь, що, немов університетські педелі під час урочистого іспиту, шпалерами вишикувалися понад дорогою.

«Корисно було б усе ж таки іноді не йняти віри своїм очам» — вирішив я, згадуючи тую леґенду. Скільки разів мусив стрибнути невдаха-бурш за те, що не розібрався попереду у відношенні нашого знаття до реальної дійсности.

Так міркуючи, я покинув ручку гальма і одхилився назад. Знову виросла глибока омана, але я сидів спокійно. Опель підійшов до чорної смуги — і враз усіх нас підкинуло на пів'ярда вгору. Шофер сам схопився за гальмо — і Опель прикро став.

Але став він на одну частку секунди; рука одпустила гальмо, і ми знову випливли на світлий рушник дороги. Перед нами заблимав Никопіль, виріс поворот, і насунули чорні куби домів.

Було холодно, як восени. Найприємніше було згадувати про чай.

Та згадка про чай так згадкою і зосталася.

Була ж Тройця, і никопільці наполягали на горілку. Отже чаю не знайшли. Ходили, балакали, наймали нумери, шукали убиральні і поснули. Чай був уже вночі — в готелі знайшовся самовар. Пили чай, ходили — балакали, знов ходили, знову балакали.

Перед тим, як заснути, я замислився про сифони. Сифон, відома річ, є машина, побудована по принципу Торрічеллі. Що це був за Торрічеллі, я на сонну голову не скажу — ручуся тільки, що якийсь італієць — але сифон — це машина не абияка. Згадайте тільки, яка від нього буває розвага дітям; содова вода в пляшках — це ніщо, це помиї проти сифону. Коли придушити його на потилицю, він, мов живий, сичить і ллє воду, зовсім як сичить, і ллє воду редактор провінціяльної газети, коли йому доводиться писати передову.

Пригадую, як я сам, підстібуваний жагою нових знань і філософічною допитливістю, придбав на всі свої двадцять копійок здоровезний сифон сельтерської води. Мені ніяк раніше не доводилося випивати уряд більше як одну шклянку тієї сельтерської води, за браком своїх власних грошей, і мені кортіло випити цілий сифон.

Перші дві шклянки я випив швидко і з великою приємністю, бо було тоді літо. Потім стало трохи важче, та я не здавався і пив далі.

Десь коло п'ятої шклянки я почав добирати, що непогано було б вийти на вулицю. Та ще в сифоні було чимало матеріялу. Я вихилив нашвидку ще дві шклянки і вийшов.

Що було далі — я того до пуття не пам'ятаю. Думаю, що було тяжко. Коли уявите собі, що вам у рота вставили клістирну дудочку, другий кінець якої утоплено в Атлантичнім океані, можна приблизно добрати, що я переживав у ті хвилини, так необачно поринувши у філософські експерименти.

Мною керувала в тій історії необорна жага знання і досвіду. Енка з Луганського заводу, навпаки, підганяла ідея режиму економії. Коли траплялося, розповідав він, що на столі після вечері залишався невипитий сифон, він запитував у бесідників, чи не хоче ще якийсь козак сельтерської води.

І от бувало, що ні один козак не хотів більше сельтерської води. Тоді Енко, щоб дурно не пропали гроші, брав сифон і випускав з нього воду під стіл. Змальовувалася картина переїзду через Атлантичний океан. Вода сичить і заливає ноги. Навколо все ходить ходором, усе хитається, з'являються ознаки морської хвороби, пляшки летять зі столу, звідкілясь у каюту втанцьовує не зовсім тверезий стьюард і, одержавши гроші за віскі і соду, виводить пасажирів на буксирі.

Багато всяких подій зв'язано в історії людства з отим сифоном. Один мій шкільний товариш, кажуть, під час такого переїзду через океан у кавказькому підвалі, настирливо вимагав від сифона, щоб він лягав спати. Він благав його зрозуміти, що він, сифон, уже п'яний, як ніч, і що йому треба якнайшвидше іти спатки.

— Люди, — кричав він, — хіба ви не бачите, що сифон хоче спати! Скажіть йому хоч ви!

— Дивіться, і справді сифон хоче спати, — сказав хтось і, поклавши сифон на скатертину, укрив його ніжним листом салати. Я дуже стомився. «Цього не може бути» — хотів я сам собі сказати, згадавши цю історію з сонливим сифоном. «Сифон хоче спати! Сифон хоче спатоньки!.. Чудно!..»

Все таки це були дуже ніжні, теплі слова. Я пошукав у своїй пам'яті якогось авторитету. Переді мною величною ходою пройшли Платон, Лярошфуко, маленький і скоцюрблений Кант, десь засивіла Марксова борода… але всі мовчали. Їхні авторитетні вуста були стиснуті й німі.

Раптом я згадав «Коротку граматику української мови», що не раз уже виручала мене там, де мовчали філософи. Химерними шерегами вийшли в пам'ять голосівки і шелестівки… — Нема нічого над моркву, нема нічого над попову свиню, нема впину вдовиному сину, нема… нема… нема нічого милішого за сон!

Ось воно! «Нема нічого милішого за сон!» Нема нічого милішого за сон для всіх, для всього сущого. А значить, коли сифон хоче спати, то немає в цьому нічого поганого, нічого злочинного. Сифон хоче спати, ну, що ж — хай спить…

Тут я заснув сам.

 
XI

(Ми з Маном вирішили, що так їздити нам не годиться. Делеґація збиралася три дні об'їжджати Никопільський район, три дні — Криворізький, три дні ждати тих, що спізнилися, три дні — правий берег Інгульця, три дні — лівий берег Інгульця, три дні — кримські колонії…

Нам, людям неврастенічним і неврівноваженим, така система здалася за занадто систематичну. Ми поїхали вперед).

Ми розлучилися з шофером, що був у Франції, і з другим шофером, що не був у Франції. Ми розлучилися з Дніпром. Ми розлучилися з тихими безпорадними людьми, у яких скоро буде своя школа, своя баня, своя сільрада — і урожай; у яких скоро не буде модних черевиків, брондзових ґудзиків, зефірових сорочок і ховрашків. Ми розлучилися з Никополем, з його ориґінальними вулицями, з його головою КНС, мисливцем і рибалкою.

Але мені не так легко розлучитися з Никополем.

Переді мною лежить одірване вічко від цигаркового коробка «Куба». На жаль, у мене немає вже цілого коробка і я не можу поінформувати вас, яка ціна тих цигарок у Союзі і, зокрема, яка ціна їх у Сибіру та в Туркестані.

Зате насподі цього вічка записані інші інтересні, ба навіть сенсаційні цифри. Никопільський район має вісімдесят тисяч населення, з них дванадцять тисяч живуть у самому Никополі; там коло тисячі членів партії і коло півтори тисячі комсомольців. Розміром цей район не менший від якої округи.

І от на весь той район із усіма його жителями, євреями-колоністами, німцями-колоністами, українцями і теж на все місто з його многовзірними вулицями приходиться всіх троє (троє!) міліціонерів.

Я уявляю собі, яка купа, яка злива запитань здіймається в голові читача: Хто одводить у район п'яних? Хто керує двірниками? Хто реґулює вуличний рух? Хто приносить повістки про виселення з кватирі? Хто викорінює бандитизм? Хто боронить ридикюлі від безпритульних? Хто порядкує в черзі перед дверима Моссукна? Хто, нарешті, допомагає провадити в життя постанови райвиконкому?

— Труднувато, — відповідає на деякі з цих запитань секретар райпарткому. — Буває, що нікому іти арештувати в судовій справі. Але, як бачите, живемо. Бандитизму немає, безчинства відбуваються в нормальному маштабі, радянська влада порядкує, як скрізь, і авторитетність її не менша, ніж денебудь.

Десь у Техасі чи в Західніх Штатах Америки є (чи була) така система. Поліції нема. Є один такий собі шериф. Цей шериф є вся виконавча влада. Він арештує, він веде слідство, він, здається, і реєструє шлюби та народження. Коли потреба, він мобілізує скілька душ фармерів і з ними верхи виїжджає чинити розправу.

Але той шериф мобілізує собі де схоче і коли схоче, два десятки куркулів, верхи на конях, з вінчестером при сідлі і з довгими ремінними лясо (є таки приладдя ловити за шию злочинців і бунтарів).

А в Нікопільськім районі не то що в куркулів, а й у незаможників немає ні ремінних лясо, ні вінчестерів (коли не рахувати доброї дубельтівки, а то і двох, голови КНС, мисливця і рибалки). Та й міліціонер — не шериф, а просто міліціонер.

Я не майстер славословити виконавчі органи радянської влади. Більше того, я ще перед усякими критичними кампаніями великим був прихильником усякої критики. Крім того, я добре знаю, що міліціонерів немає, головне, не через те, що їх не треба, а через те, що районовий бюджет нагадує те саме славнозвісне порося, що в Петрівку мерзло. До того ж я і того навчений з книжок, що найлегше керувати не багнетом, а «тінню від багнета».

І все ж таки, згадуючи про трьох героїчних міліціонерів Никопільського району, а не можу не уявляти собі фізіономії тих знавців, що характеризують радянську державу як «поліцейську».

І ще признатися. Харківські житлокоопи, харківська електрифікація, ба навіть збори осередку товариства «Друзів Дітей» менше, про мене, символізують наближення до соціялізму, ніж три міліціонери вісімдесяттисячного Никопільського району.

Я дуже хотів зфотографувати кого-небудь з тих трьох мушкетерів, але мені на це не пощастило.

За довгих своїх мандрів я ні разу не бачив міліціонера.

 
XII

Одне тільки: у справі українізації в Никополі слабувато. Тобто місцеве начальство, мабуть, засвоїло в цій справі деякі тези, що в граматиці ідуть після речення: «нема над моркву», але тези ті, очевидно, занадто абстрактні.

Я вже казав десь про стінгазету двома мовами, про те, як переселенці, а надто їхні діти, говорять українською мовою, але це не заспокоїло мій допитливий розум. У день від'їзду з Никополя, рано-вранці я пішов швендяти по місту з офіціяльною метою розжитися платівок для камери.

«Все селянство говорить українською мовою, — міркував я, — мабуть що зате місто Никопіль говорить по-російськи, інакше звідки ж брав би свої відомості голова КНС, мисливець і рибалка».

З такими думками під кепом обслухав я шевців, кравців, «голярів», (а про мене, «парикмахерів»), хлопців, що чистять чоботи, дніпровських моряків, людей, що йшли на роботу в завод, і всякій люд, що ішов мені назустріч. Підслухав десь навіть і німців-колоністів.

І от, як не прикро це для мого німецького патріотизму, але навіть німці-колоністи балакали українською мовою, лише зрідка вкинувши дві-три німецьких фрази.

Щось треба робити. Треба спішно вимагати від усього населення знання історичної граматики української мови, старого і нового правопису, переказу віршів Івана Франка, відомостей з біографії св. Амвросія Метлинського і інших речей, що без них не може бути українцем ні один поїзний провідник і ні один офіціянт Нархарчу. Як цього не зробити в спішному порядкові, як не наполягати на граматику і правопис, то населення буде балакати по-українському, як і досі балакало. А спрощувати газетну мову не слід та й небезпечно: ще візьмуться читати українські газети. І побільше треба писати про те, що робиться в «Хіні». Світ не без добрих людей, а українська мова не без «хіни».

Знаю я, що Хіна — слово німецької вимови, не вчіть мене!

А по-англійськи читається воно «Чайна», як у нас на вивісках. Утворили назву «хінці» для того народу, що його хохли називають «китаями», можна незгірше втворити і від «Чайна» — «чайники». Просто і ясно.

Все це я знаю, але мені від того не легше. Кажуть, що коли один дурень закине в воду сокиру, то й десять розумних не витягнуть. Коли фізично-слабий, нервовий, засмиканий єврей може стати добрим хазяїном, то як здоровим дядькам сокири не витягти. Витягнуть, так я думаю.

 
XIII

Багато є в Харкові автобусів. Є Leyland'и, є Laurer'и, є й один довготелесий американець. Ходять і не знають, який у них є менший брат у Кривому Розі.

Був цей менший брат за царя Сибка простим грузовиком. Тепер же він став автобусом. Обшили його звідусіль диктом, поштрихували олійною жовтою фарбою скрізь, окроме дірок, дірки бо не то жовтою, а ніякою олійною фарбою не поштрихуєш, — і увійшов у нього кондуктор і став продавати квитки.

Межи гір руди, межи кам'яних огорож, над криворізькою річкою мчить криворізький автобус і спиняється лише тоді, коли треба його спереду підкрутити ручкою. Підкрутять і поїдуть, підкрутять і поїдуть.

Отак воно приблизно і з українізацією в місті Никополі і з євреїзацією в єврейських колоніях. Не підкрутиш — не поїдеш.

Я почуваю, що про українізацію вже досить. І слово воно якесь чудне — щось на штиб італізації італійців або германізації німців. Я думаю, я краще розповів про євреїзацію.

І це, сказати б, слово чуднувате, не без того. Все ж таки доведеться поговорити й про це в належнім місці.

Отже тепер у делеґації зосталося двоє: Ман і я, і поїхали ми втрьох з аґрономом Аґро-Джойнту по криворізьких колонках, на екіпажі в дві конячих сили, упряжених у дишель.

Не те щоб Аґро-Джойнт не мав машини, як ЄКО. Є в Аґро-Джойнту дві машини Додж, та вони виїхали назустріч непоспішливій делеґації.

Аґро-Джойнт працює довше, ніж ЄКО, — це пожертви американських капіталістів. Але дають вони поселенцям приблизно той самий кредит, що й ЄКО, тільки беруть не три, а два проценти річні та ще садовлять поселенцям виноград. І доми вони попереду будували більші — дві кімнаті і все інше, а тепер перейшли на те, що й ЄКО.

Присілок «Полтавці», що складає третю частину об'єднаного селища «Ларине», можна здаля взяти за німецьку колонію. Доми акуратно вибілені, навколо огорожа з колючого дроту, понасаджувані зелені садки, виноградники.

Так — здаля, а зблизу таке селище теж можна почислити за німецьку колонію. На вікнах біленькі завіси, десь із хати дуже одгонить олійною фарбою — там фарбують дерев'яну підлогу. Сказати правду, не при Мані будь написано, і мова схожа. Німці-колоністи, леле, теж пересипають мову коли українським, а коли й російським словом. Германізація колоністів спішно потрібна, а граматика німецького поселенця ще куди цікавіша й екзотичніша, ніж граматика українського службовця.

Цей самий дядько, що дивиться просто в мій f:4,5 анастигмат, трошки звощикує. Тим то він і фарбує свою підлогу олійною фарбою. Виноградник його і картопля олл-райт — можна повчитися. У коня ребер не видко, а натомість видко, що його прип'явши, охайненько прикрили кожухом. Кінь, зважаючи на настирні поради американських фото-журналів, в анастигмат не дивиться та й чи знає він, що таке анастигмат? Він знає твердо, що він сам анахтема, це так. «У, боїсся, анахтемо!» — таке йому, очевидно, частенько доводиться чувати, бо добрий хазяїн і не любить, коли кінь сумнівається.

Двоє босоногих дівчат пололи буряки. Дівчата-полтавки, а євреї-полтавці найкращі хазяї. Пололи дівчата буряки не свої, а хазяйські, по карбованцю на день. Веселі то були й сильні дівчата; якби ще межи собою розмовляли по-єврейському, то нічого і не треба. Все ж таки вони могли і по-єврейському цвірінькати з достатньою швидкістю, так що я не управився все розбирати.

Ах, я охоче побалакав би довше з тими дівчатами. Вони так весело сапали отой чортів буряк, що можна було б подумати, ніби нічого немає кращого на світі, ніж сапати буряки по карбованцю на день. Я не вірю в селянські ідилії і в те, що хліборобська праця є найкраще, що є на світі. Воно й голодно і холодно і, сказати правду, трудно.

Але для невтрастеніка, що живе в житлокоопі в прекрасному місті Харкові і їсть хліб, видоюючи своє перо, є якийсь давній і чистий спокій у такій роботі. Муляє вона руки і ноги і дубить шкуру, але одсихають мозолі, натерті на нервах, а потім геть одсихають, мов здимніли, й самі нерви. Чом би й не жити просто, без нервів і без істерик.

— У-у, боїсся, анахтемо!

 
XIV
І школа в такій колонці інакша. У школі є театр. Нема чого описувати цей театр, бо для десятків мільйонів людей оце й є театр, справжній, нормальний театр, а не ті величезні кам'яні клуні, що будуються для вистав у великому місті і зсередини нагадують дешевий кондитерський торт, добре заправлений горохом і капустою.

А це театр майбутнього. Замість картонних декорацій — дві рами, обтягнуті полотном. Одна рама одчиняється — це двері. У другій рамі діра — це вікно. Крізь тонке полотно ясно видно весь закулісний побут. Коли перед такою рамою поставити стіл, а на нім миску, то це буде хата. Коли ж там поставити лаву і амвон, то це буде англійський парлямент. Коли зачинити (і не одчиняти) вікно і двері, то це буде садок або ліс.

За зиму в цім театрі, коли він, бувало, не служив школою, пройшло шість п'єс: дві єврейських і чотири українських. З сусідніх сіл збиралися дядьки і разом з поселенцями зітхали над долею Назара Стодолі в виконанні єврея-поселенця. А дехто з селян і сами грали в п'єсах.

Що ж, це й є справжній театр. У такому театрі можна ставити і Есхіла, і Софокла, і Шекспіра так, як їх треба ставити. Більше того: тільки цей театр буде завжди мати глядачів.

У цій же таки школі є бібліотека-передвижка. Вся та бібліотека уміщається в шаховці, завбільшки в мою грудну клітку. Є єврейські, українські і російські книжки. Українські книжки понайбільше з ярижками; в місті такі книжки називається «бібліографічна рідкість» і «на руки» читачам не видаються.

Та тут ці книжки бували на руках, бо замуслені і обшарпані так, що не годяться вже й оселедці загортати.

Поки Ман розмовляв з двома культ-євреями (вони ж і укррежисери), я балакав з малими школярками. «Значить, ви український письменник», — казали школярки і обступили мене колом. «Так», — сказав я і ясно бачив, що вони мене вважають коли не за Шевченка (бо без вусів і шапки), то принаймні за Нечуя-Левицького або Квітку-Основ'яненка.

— А як ваше прізвище? — спитало мене мале.

Моє прізвище! Як я міг би їм сказати своє прізвище, що наробило мені вже стільки лиха. Я давно знаю, що якби моє прізвище було Грицюк, то був би я знаменитий поет української землі.

Та читаючи читач моє норвезьке прізвище, хитає головою і думає напевно. Норвежцям і іншим птицям німецького пера так і годиться писати тонкі й прекрасні вірші, думає читач; закордонний це товар і тільки українською мовою переложений. Каюся, з дурних гордощів не перемінив я фамілії свого батька на Остапчука або Якимчука і зоставсь невідомий українському читачеві на десятки років. Каюся теж: мало кланявся критикам і історикам літератури і мало книжок своїх посилав їм.

— Моє прізвище — Йогансен, — сказав я і пішов до бібліотекарів.

Ставлять вони п'єси, і густо ходить на них дивитися глядач. Одне погано — часто забагато буває в п'єсах дієвих осіб. Не то щоб не знайшлося актора — всякий рад би грати в театрі, а ніде вмістити на сцені. Сцени малувато. А що як різати п'єси та об'єднувати по чотири ролі в одну?

Укррежисер і культ-єврей задумливо хитає головою: «Різали і об'єднували, та це робота не легка. Треба ж уміти самому компонувати сцени — так виходить». Він стояв і задумливо хитав головою.

З сусідньої хати несе смаженою олією. Учитель їстиме оладки. Він запрошує мене і Мана і, користуючися з присутности високовчених гостей, хоче дізнатися: чи скоро вже будуть і в нас машиною пускати дощ на ниви, коли треба, а то вже ярина щось жовкне.

З цього вчителя населення не задоволене. Хотять іншого. Кажуть, що він мало знає і погано вчить. Української мови він теж не може викладати, а вона є в програмі.

Трандулет на дві конячих сили дав газ. Ми сіли. Зайд гезінд!

 
XV

За кожною хатою в такій колонці є виноградник. Аґент Аґро-Джойнту запевняє, що цього року поселенці їстимуть свій виноград. Правда, своєї озимини вони не їстимуть цього року. Але дещо з озимища вже пересіяно просом і просапними.

Є на ці три селища і на околишніх скілька — екпериментальне поле аґронома Мазо. На тім полі буває картопля всіх сортів, німецьких і американських і всякі інші сорти, що про них належиться знати аґрономові Мазо.

Є також ставок мало не в кожному селищі і є мало не в кожному селищі малярія.

Двоє поважних супокійних дядьків розповідають про свої справи. Якби не ота гаспидська озимина, добре були б хазяйнували дядьки, старі бо вони осадчі, вже з двадцять шостого року. Був би їм і хліб готовий і городина на всяку селянського життя потребизну.

Один з дядьків «куркуль», а другий «комнезам з самісінького початку», бо був він раніше робітником з-від варстата. Вони солідно обмірковують між себе хліборобські справи.

«Комнезам» трішки скаржиться на «власть», бо йому, комнезамові, не додали посівного матеріялу. Він пояснює це, як водиться, особистими симпатіями сільрадної «власти». «Куркуль» більше жаліється на малярію.

Розмов про лінощі й труд, що становлять головну філософську доктрину справжніх куркулів, тут ще не чувати. Вони будуть у присілку «Нова Зоря».

 
XVI

Дорога до «Нової Зорі» — вже вечірня дорога, і шофер двошкапосилої машини починає казати, що вже пізно і назад вертатися йому буде моторошно, бо ми сядимо вночі в потяг, а він поїде до Кривого Рогу сам.

Аґро-Джойнт пропонує шоферові ночівлю в колонії і полову для шкап, підморгуючи нам оком. Але шофер не погоджується. Він має завтра везти когось на станцію з Кривого Рогу і ночувати в колонії не може.

Цей двошкапосилий шофер теж був колоністом, тільки з власної ініціятиви. Щось у його не пішло, і він узявся звощикувати та так і звощикує по сей день. Він клацає батогом.

Дорога, вечірня дорога до «Нової Зорі» така сама, як і всі дороги в колоніях. Посіви і ховрашки, ховрашки і посіви. За ярдів двадцять від дороги сидить якась скоцюрблена фігура.

Це дід, дуже старий дід в облізлім кожусі і з дрюком. Він сидить цілий день на засідках у кукурудзі. Для чого сидить дід увесь день на засідках у кукурудзі?

Дід довго длубається в кишенях і з скорістю десятьох дюймів на півгодини добуває ганчірку. Він розгортає ганчірку, і на ній лежать п'ять пухнатеньких, жовтих шматочків вовни. П'ять ховрахових хвостиків. Сільрада постановила, щоб кожен приніс по п'ять хвостиків з що кожної десятини.

Цих ховрахів дід викопав лопатою і, зоставивши їх без помешкання, забив дрюком, а котрого, може, й лопатою. Потім він одтяв їм хвости, уболіваючи, що ні один з них не мав хоч два хвости замість одного.

Ман каже, що для такого старого єврейського діда забити живого ховраха — це страшне, жахливе діло. Убивство! І від трупів дід мусив одтинати ще теплі хвости, каляючи свої незаплямовані руки кров'ю. Але дід рівноважно і повагом сховав хвости в кишеню. Він охоче взяв цигарку і став перед камерою, ніби криваве діло, що він зробив сьогодні, не тяжило на його дідівській совісті.

Коло «Нової Зорі» є ставок — озеро, а не ставок. У тім Генісаретським озері багато риби, кажуть люди. А понад берегом цього озера другий дід пасе свині. Кажуть, що то цікавий старий — дід Бас, і багато чого міг би розповісти. Але сонце сідає, і дід погоджується зфотографуватися з своїми свиньми. Він жене свиню до Генісаретського озера і дивиться в камеру. Свиня ж ніяк не хоче увійти в кадр, і коли, нарешті, її пощастило спіймати в іконометр, вона погордливо стала тилом.

Це вже не перша єврейська свиня. Їх є чимало по колоніях і було б більше, якби не недорід цього й минулого року. Свиню добре держати, коли є багато хліба, бо одгодовують її під кінець її свинячого життя саме хлібом. Отож свиней поменшало, чимало їх довелося євреям спішно з'їсти, як не стало кормів.

Хитає сивою головою єврейський бог. Наслав недорід, щоб не розводили свиней на продаж, та не помоглося. Почали їсти свиней сами.

Діди пасуть свині, діди одтинають ховрахам хвости.

Хитає сивою головою єврейський бог.

 
XVII

Загальний вигляд селища «Нова Зоря» уночі дуже одноманітний. Темно і нічого не видно. Ні домів, ні людей, ні свиней, ні клясової ворожнечі, ні далекосяжної руки влади. Анастигмат f:4,5 начисто одмовився служити при такім освітленні. Запалюючи сірника, можна було добрати, що голова сільради має довгі руді вуса, а на зріст невеличкий дядько.

У «Новій Зорі» є знаменитий медпункт, каже Аґро-Джойнт. Зі свічкою в руці пройшли ми через кімнати медпункту. Пройшли повз чистеньке білим покриване крісло зуболікарні і зазирнули в шахву з щипцями і свердлами, що викликають таке сильне вражіння у пацієнтів під час сеансу, коли й сивоусі ветерани благають фортуни, щоб лікарка взяла на цей раз не дуже прикрий свердел. Пройшли ложе, на якому єврейські женщини родять єврейських пацанів, і ложе це (в силу нашої недосвідчености) здалося нам куди затишнішим від зубного крісла. Пройшли аптечку, акуратнішу від харківських, і зайшли, кінець-кінцем, у аналітичну лябораторію, ще не зовсім упорядковану і, сказати, маленьку.

Надворі було темно, і сироварню можна було пізнати тільки по такому запаху, ніби сотня солдатів, перейшовши сотню миль, ураз зняла по команді чоботи. Ми деяку складали надію на ту сироварню, бо їли тільки раненько-вранці. У сироварні ми побачили багато дівчат українок і єврейок, що принесли молоко, пляшки з-під проби молока, щоб не доливали водою, здоровенний шаплик, щоб варити сир, і всяку іншу машинерію і пристрій.

Не побачили ми тільки сиру, бо щось ремонт був там, де сир складають, і сиру не варилося.

Зате ж ми побачили двох чорнявих дівчат літ по сімнадцяти, що нам пояснили про сир. Одне з цих дівчат — завідателька сироварні в селищі «Нова Зоря». Не встигли ми очуняти від здивовання і поваги, як виявилося, що друге дівча, ще трішки молодше, є голова комітету незаможних селян у селищі «Нова Зоря». Тут товкся і якийсь білявий хлопець, що ми його були взяли за школяра і що, як показалося, був секретар осередку КСМУ.

Побалакавши про сир, скільки треба було, щоб переконатися, що сиру ми не їстимемо, ми вирішили, що натомість ми зостанемося на зборах КНС селища «Нова Зоря».

Та попереду голова і секретар повели нас вечеряти до одного місцевого куркуля.

Дорогою ми вели розмову з дівчиною, головою КНС, понайбільше на язикознавчі теми: про те, чи можна виступати єврейською мовою на зборах, чи легко все висловити по-єврейськи і чи треба удаватися до російської мови в таких випадках.

Головна незручність єврейської мови, казала дівчина-голова КНС, у тому, що нею скажеш усе, що думаєш, і квит — і нема чого далі говорити. А російською мовою можна говорити дуже довго і так і не дійти до того, що думаєш. А говорити можна дуже багато і це саме й буває треба.

Я тільки но налагодився розповісти милій дівчині дві анекдоти, та ми вже підійшли до куркульської хати, де нам випадало вечеряти. Одна анекдота — про урядовий санскрит і друга анекдота — про спартанську лаконічність.

А що я великий аматор спартанської лаконічности (хай вибачать мені цей звичний термін браття-елліністи, бо для них він звучить приблизно як «вовчий вовк»), то я не можу не розповісти вам, любі читачеве, цієї анекдоти.

Кажуть, що було в однім місті пелопонеськім те, що у нас зветься — «військовим станом», а попросту сказати — не вистачило хліба. І от вирішили тії містяни послати до Спарти послів по хліб. І, вирішивши прохати хліба, постановили: «балакати зі спартанцями лаконічно», бо спартанці неохочі до довгих промов.

Отож посли по довгих мандрах прибули в Лакедемон. Привітавши, як годилося в греків, спартанців, вийшли посли на майдан для промов і розстелили перед амвоном лантухи.

Далі на амвон вибрався спеціяльно для того обраний промовець, заклав руку за лацкан свого гіматіона, одкашлявся добре і сказав:

— Насипайте!

Вислухавши спартанці цю промову, почали приносити хліб і насипати в міхурі. Коли ж усі міхурі були повні вщерть, з-посеред спартанського народу виступив сивий дідусь і звернувся до послів.

«Друзі мої, — сказав він. — Спартанському народові дуже сподобалася ваша промова — і стилем своїм, і натхненною мислю, і героїчним змістом своїм. Ви переконали нас — і ми дали вам те, чого ви прохали.

«Але одного ще не навчилися ви, друзі наші і наші вірні союзники. Ви не навчилися лаконічности, ви не навчилися з достатньою короткістю висловлювати свою думку.

«Ви прийшли до нас і ви розстелили лантухи. Ми бачимо з облич ваших, що ви голодні, і знаємо від наших герольдів, що наполягає на вас упертий ворог (якого з допомогою Зевса і Арея ми сподіваємося в слушний час подолати). Ми бачимо, що вам потрібний хліб — ви розстелили міхурі свої — для чого ж слова?

«Для чого, друзі, ви виступали з промовою?»

Звичайне діло, я непевний того, чи могла мила дівчина обіходитися на зборах одним словом. Думаю, що вона не могла б бути настільки лаконічною.

Але я думаю також, що говорити на зборах довго лише для того, щоб говорити, теж не годиться. Боюся я, що ми забагато балакаємо.

 
XVIII

У хаті куркуля язикознавчі промови скінчилися. У селищі «Нова Зоря» за голови сільради, такої Алтаєвої, що її тепер, дякувати Аллахові, зняли, почалися «діла». Де в кого несправедливо одняли право голосу, декого зачислили в куркулі.

Здається, тоді відбулися дуже бурхливі збори, і в результаті декого посадовлено на п'ять діб. Серед тих бунтарів був і рідний брат і співхазяїн секретаря осередку КСМУ. Хтось був з'явився до військомату одбувати військову повинність, і там йому сказано, що він неповноправний громадянин Радянської Української Соціялістичної Республіки.

Тепер за столом у куркуля знов ожили старі незгоди. Самого куркуля теж позбавили були голосу, бо він несвоєчасно привіз довідку про те, що був службовцем і не торгував ще перед тим, як оселився на землі. Він промовляв дуже гаряче, усі погоджувалися, що він формально був правий, але мені не сподобалась його арґументація. Він наполягав більше на оту славнозвісну тезу про лінощі й трудолюбність, на те, що комнезами більше засідають і балакають, а він більше оре та сіє. Я не люблю цієї арґументації. Скільки б не балакав комнезам, а хліба він собі не набалакає: не ті тепер часи.

Але сказати, що видко було не гаразд за голови сільради Алтаєвої. Вона, кажуть, садовила в холодну за виступ проти її пропозицій і списків на зборах.

Отак балакали, коли на сцену з'явилася картинка стилю Люї XIV і встряла в розмову. — Ця порцелянова леді, що син її перебував у куркулях, забрала собі слово надовго, і от Манові яєшня враз застрягла в горлі. Говорила вона дуже чистою російською мовою, всі змовкли — неначе якісь давноминулі століття увійшли в дім єврейського поселенця і почали пред'являти претенсії на існування.

Ми з Маном почали соватися на стільцях. У мене якийсь дурний характер — мені трудно їсти в тих людей, що неоднаково зі мною мислять. Тільки Аґро-Джойнт весело їв вечерю і все підсовував мені сковороду, так що я, нарешті, утік у сінці і став там частувати якогось заїжджого дядька люлечним тютюном.

Якби я знав, що Аґро-Джойнт заплатить хазяїнові за вечерю, я, може, краще їв би ту яєшню. Якби ж знаття!

Але голова і секретар сиділи зовсім спокійні, тільки зрідка секретар знизував плечима. Я думаю, що вони, чорти, знали.

Та ніхто з них не торкнувся їжі.

І от ми вийшли уночі, щоб піти на збори. Збори були в домі, там були й лави, але більше людей стояло. Ман казав промову, дорослі слухали уважно й кивали головами, а діти сновиґали межи лав і критикували мене і Мана. Разів скілька їх заспокоювали, і знов вони знімали голос. Нарешті, хтось із дядьків розсердився.

— Дєті, тіше! — гукнув він на всю хату.

 
XIX

— По дорозі до станції «Радушна», — сказав куркуль, підганяючи добрі лошата, — бувало небезпечно. Виходили якісь дядьки і спиняли переїжджих. В одного забрали… віжки, в другого, здається, батіг, а в третього нібито шапку.

Для якої символічної мети знадобилися дядькам ці клейноди селянської достойности, куркуль не пояснив. Скінчилися козацькі походи так, що хтось із поселенців почав стріляти і охочекомонні символісти перестали спиняти людей.

На станції «Радушна» скромний касир, коли ми його підганяли з квитками до Херсону, виголосив барвисту промову на адресу Наркомосвіти і як вона пише літери для екскурсантів. Найбільше його дивувало в пізню нічну пору те, що Наркомосвіта зосталася інкоґніто і у графі, де пишеться, хто саме видає літери, нічого не було проставлено.

Коли він управився з нашими літерами, саме підійшов поїзд. Ми не дослухали до кінця його промови, і я не міг розважати його думками, що народилися в моїй голові, стоявши коло каси.

Наркомосвіта забула проставити себе на літерах!

Але скажіть, хіба вам не траплялося одмикати колинебудь двері, що ви не одмикали рівно десять літ? Чи не бувало з вами, що ви раптом згадували, куди треба надушити ці двері, щоб ключ легко повернувся в замку? Ви згадували це — і ключ зненацька одмикав.

Ви забули все — і як звуть ту, до кого ви йдете, і які на колір (були) її очі, і як вона була одягнена, коли ви її бачили востаннє. Ви забули все — і раптом ви згадуєте, як треба надушити клямку, щоб одімкнувся замок.

Химерні речі виробляє з людьми пам'ять.
 
XX

А надто химерні фиґлі строїть з людьми пам'ять, коли треба спати. «Хто з хлібом сліз своїх не їв…» — сказав Ґете, а я би сказав:

«Хто, засипаючи, не рахував до десяти тисяч, той нічого не бачив у житті своїм».

Всякі бувають причини для аритметики вночі, але є одна з них, про яку часто забувають. Це — холод.

Удень у херсонських степах віють смалії і суховії, здіймають кур з розораної землі і запорошують цілі десятини посіву. Колись тут були величезні лятифундії Фальц-Фейна, Бутовича й інших. Такий Фальц-Фейн був пас мільйони овець на цілині, засівав трішки пшеницею і, зібравши двічі по двісті пудів з десятини, починав сіяти з другого краю, без угноєння і без толоки. Вівці паслися на цілині, ховрахи товклися в них під ногами — і куряви не було. Фальц-Фейн був ситий, вівці цілі.

Тепер поселенці розорали степ. Смалії і суховії взялися засипати поля порохом. Поселенці кинулися на просапні культури — тоді з толоки з'явилися ховрахи, виїдаючи те, чого не засипали суховії.

Добра земля в степу, та не дається хазяйнувати. Удень віють смалії та суховії. А вночі холодно. Та й так холодно, що не допомагає ні джампер, ні пальто з солдатського сукна. Рукзак здається твердим і нерівним для голови, як харківський брук для ніжних жіночих ніг. Здається, що під голову як навмисне підкочується то коробок з тютюном, то люлька, то зубна щітка. А коли улаштувати для вуха м'яко, починають мерзнути ноги.

І пам'ять строїть химерні фиґлі в голові під кепом. От на ріллі сидять граки. Якби кинути в них грудкою, вони враз знялися б геть від полету грудки — кут падіння рівний кутові відбивання — летять геть, як бризки води. Як гарно і чітко!

Друга грудка летить у те місце, де вже нема граків. Треба тільки заплющити очі — і від місця падіння грудки знов здіймаються рівно і чітко — кут падіння рівний кутові відбивання — сталево-сірі, блакитні, райдужні птахи. Летять… Нехай же за ними летять і вівці.

І от від землі відділюється чорна вівця і летить, за нею здіймається друга і третя — летить з задубілими, нерушними ногами, наче вирізана з чорного картону, летить, як чорний цап над лису гору.

— Совай ногами! — І вівця починає м'яко й нечутно гребти — переступати в повітрі повстяними ногами, наче ворушаться на морозі пальці теплих рукавиць. Вівця гребе і зникає в хмарі: видно тільки піднятий хвостик і повстяні ноги.

Ноги замерзли і стали, як повсть; під вухом нестерпно муляє щось довге й колюче — зубна щітка. Треба перевернутися на другий бік, що унизу була права… ліва… кишеня, де квитки і гроші; верхня нога змерзла, а нижня затерпла…

 
XXI
 
Сон у вагоні.

Ман так і не заснув до Херсону. Не знаю, чи й приснилося б йому щонебудь корисне. Думаю, що йому все одно судилося б побачити уві сні циганські села намість єврейських колоній, бо обід нам і більша половина вечері — це були сухі бублики криворізького печива.

Я не описуватиму Херсону — список його вулиць, як викапаний, нагадує список вулиць Никополя й Кривого Рогу. Не описуватиму й маленьких провулочків, що ведуть униз до Дніпра, ані пароплавів, що попливуть ув Одесу, ані численних цукеркових кустарів, що їхня промисловість на око видається в Херсоні головною. Пірникові майстерні і цукеркові виробництва (так і написано на вивісках) ведуть вас куди хочете — і до Окрвиконкому, і до Дніпра, і до Аґро-Джойнту, і до базару, де торгують, між іншим, і дровами.

Тільки ж дрова продаються не на кубічні метри і навіть не на староденну сажінь, а скоріше на дециметри і дюйми. Просто не на сирій, а на сухій землі лежать три полінця, акуратно перев'язані мотузочком, щоб не розсипались, несучи їх додому. Коштує такий «комплект» від двадцяти до сорока копійок, а подекуди то й дешевше.

Коні в Херсоні як коли то бувають дешевші від дров, як рахувати на вагу. От на тім тижні був кінський ярмарок, де коня можна було купити за вісім карбованців.

Правда, коли випав дощ, то ціна на коні враз підскочила з восьми на вісімдесят карбованців. Так що ціна на цей сільсько-господарський інструмент залежить від метеорологічних станцій. Буде дощ — коні дорогі, не буде дощу — коні дешевші від дров.

Доводилося мені спостерігати падіння цін на коней і в рідній моїй Слобожанщині, але причина була інша, і не всякі коні подешевшали.

Подешевшали тільки добрі коні, а плохенькі зосталися як були, ще й подорожчали трохи.

Залежало це від причин іншого порядку (і я признаюся, що забував про цей факт, коли писав, що художня література ніякого не має впливу на основні явища життя нашого).

Селяни прочитали плякатик, де було написано приблизно таке: «Рабочие и крестьяне, будьте бдительны!»

Уже ця фраза завдала мені чимало клопоту і розмислу, хоч і не вона спричинилася до конячого ажіотажу. Я, щоб щиро признатися, й тоді не дійняв і тепер не розумію, що мала значити конкретно ця велегучна і елеґантна фраза. До якої «бдительности» закликалося, скажімо, селян? Як вони мусили проявляти конкретно цю «бдительность»?

у мене є туманне підозріння, що сам художник нічого конкретного собі не уявляв, а, просто сказати, захопився красою самого виразу. А втім, може я помиляюсь.

Далі було приблизно таке: «Международный капитализм мобилизовал все свои силы на борьбу с Советским Союзом».

Цю фразу я вповні зрозумів і до формули без застережень приєднуюсь.

Але дядьки, прочитавши слово «мобилизовал», ударили на ґвалт і почали спішно спродувати добрих коней. На базарі в великому селі загув поговір, що буде війна, бо вже об'явлено мобілізацію. Добрі коні враз подешевшали, а погані подорожчали.

Я все таки радив би повиганяти з відділів пропаґанди всіх поетів.

 
XXII

Окроме коней, і інші речі бувають дешеві в Херсоні. У кондиторській на якійсь з вулиць є пиріжні по шість копійок за штуку і дуже хороші, а хтось з учасників делеґації привіз із Херсону прекрасний сюрчок, на якому можна висвистувати дуже голосно й пронизливо, і заплатив за той сюрчок одну копійку.

Тепер він ходить з цим сюрчком у роті по Харкову і створює сенсацію серед нервозних і неврастенічних столичан.

До речі, це не я. Я терпіти не можу вуличних скандалів. Ще більше, я не переношу хатніх скандалів. У мене темперамент строго філософічний. Каюся, я не вбачаю ніякої втіхи для себе навіть у тому, щоб потайки загасити сусідів примус або вилити помиї в його цеберко для чистої води, або обкаляти свого товариша по пролетарській літературі всяким брудом у рецензії.

Ах, любі мої товариші! Я знову мушу повернутися до свого прізвища: боюся я, щоб воно не попсувало читачам вражіння від цієї книги. Я написав уже багато такого, що люди вважатимуть за лестощі і фалшування. Я написав уже, як євреї навчаються хазяйнувати, як вони орендують навіть землю у сусідніх селян і обробляють її, як вони стають добрими хліборобами, як звикають до них наші дядьки. Я написав усе це, і мені доведеться написати ще.

Так от, я не єврей. Мій батько, поки жив на світі, був стопроцентний німець, а може трішечки і лотиш; коли ж він умер, то перестав бути і німцем, і лотишем, а став звичайнісіньким небіжчиком. Моя мати походить з старобільських козаків. Я — не єврей. Затямте це собі і читайте далі.

Ми вже думали з Маном, що й по херсонських колоніях нам доведеться їздити двома кінськими силами, що такі дешеві в Херсоні, коли немає дощу. Машин немає — пояснили нам попереду в Аґро-Джойнті, побачивши двох тихого характеру інтеліґентів. Та потім все ж таки нам сказано, що ми поїдемо на машині, а покищо ми зайшли в другу кімнату — до аґронома.

З-за канцелярського столу виросла привітна, з соняшною усмішкою на вустах, гора. Я привітався з нею за руку і трішки злякався за свої ніяк не ніжні, а косарські і спортсменські пальці.

Цей аґроном під хмарну хвилину міг би роздушити мене одним ударом, як жука. Він сам єврей, селянин з старої колонії в Херсонській окрузі. Він добув зі стіни плян, розстелив на столі і почав показувати нам розполіг колоній по правому і по лівому берегу ріки Інгульця.

У кадетських корпусах і в інститутах благородних дівиць за часів оних виникла теорія, що євреї від природи нездатні їздити верхи на конях, пити вино, стріляти з револьвера, битися шаблями і взагалі бути корнетами і молодцями. Кадетські корпуси і інститути благородних дівиць давно пішли за водою, але теорія ця, скоряючися законові, що надбудова відстає від бази, живе далі в серцях перекупок, професорів, старих акцизних і інших платонічних поклонників корнетської відваги. І нічим тут не зарадиш.

Коли б такому аматорові корнетської відваги довелося на свої очі побачити єврейських дівчат, що гасають верхи на конях по степу, хлопців, що орють землю, заганяючи плуга на шість вершків у землю, футболістів, що грають у збірній Української Радянської Республіки, коли б навіть цей аматор вклав свою в'ялу руку в сталеву долоню херсонського аґронома, він похитав би головою і сказав би рішуче:

— Цього не може бути!

Є в Херсонській окрузі і зовсім давні єврейські колонії — вони по правому березі Інгульця, і про них, свою батьківщину, мало розповідав нам єврей-аґроном, бо такі колонії нічим не різняться від селищ українських і німецьких.

Він сам скінчив український сільсько-господарчий інститут і був признався, що легше б йому було вести роботу серед поселенців українською мовою. Аґро-джойнтівські колонії в Херсонській окрузі існують з двадцять п'ятого року, і є там, як і скрізь, добрі хазяї, а є й погані.

І не тільки від того це залежить, чи давні, а чи недавні ті поселенці, а й від того, звідки вони сами зроду. Найкращі хазяї бувають з євреїв полтавців. Теж добрі хазяї з чернігівців.

Вже гірші хазяї з киян, а зовсім біда буває спершу з волиняками і подолянами. Це народ містечковий, і коли вони приїздять на землю, то спочатку з ним буває суте нещастя. Не вміють вони взятися до роботи, — і аґроном взявся за голову, згадуючи їх.

В однім такім селищі в перший рік хліборобства колоністи ухитрялися в селян, що приїздили в усяких своїх справах, одкручувати гайки з возів і знімати з коней обротьки.

— Які ж це жиди? Це злодії, — казали здивовані дядьки, чухаючи потилицю.

Але й ці злодії згодом почасти призвичаїлися до роботи, почасти і втекли назад, ковтнувши гіркої. Тепер на різдво до них приїхали сусідні українські поселенці і забрали усіх до себе гостювати. Приїхали, як годиться, з музикою і напідпитку.

Старожитні селяни, надто ж ті, що живуть оддалік і знають про євреїв тільки з поговору, ставляться до них гірше. Надто спочатку «були випадки». Тепер «випадків» немає.

Поки ми дивилися на карту селищ, що її дляради цієї нагоди знято з стінки і покладено на столі, відбулося скілька подій. З сусідньої кімнати зам. представника Аґро-Джойнту жалівся нам на аґронома, що той проти виноградників у єврейських селищах.

— Зап'ють євреї, — застерігав був аґроном. — Побачите, що зап'ють.

З сусідньої ж кімнати увійшла чорнява машиністка і завелася говорити телефоном про парасольку, яку аґроном Любарський покинув (чи не покинув) у канцелярії Аґро-Джойнту, супроводячи Шолом-Аша.

У цій кімнаті ми з Маном гадали, чи доведеться нам знову їхати візником, чи нам, інтеліґентам, пощастить на автомобіля. Смачні уяви про Опелі і Доджі носилися в моїм голоднім мозку.

Перед вікном кімнати щось дуже заторохтіло і загуркотіло, наче висипано на брук вагон каміння.

— А це ваш автомобіль, — сказав аґроном, і, побачивши, що ми трішки перелякалися, пояснив, що це хоч і старий автомобіль, але їздить справно.

 
XXIII

Це був дійсно дуже старий автомобіль. Угорі він був весь латаний дошками, а типу його не можна було добрати ніяк. І не грузовик, — і не пасажирська машина. Тільки пізніше ми довідалися, що це колись був санітарний автомобіль. Шофер закрутив ручку, і ми хитнулися вперед.

Нічого, можна було їхати і цією машиною. Правда, Ман грозився, що коли його ще раз ударить головою об стелю, з ним буде нервовий шок і його доведеться везти в лікарню. Але, врешті, він учепився руками за дошки і з честю витримав іспит.

Мене не вдарило головою об стелю: я зразу ж зрозумів, що моє призначення — придержувати рукою дверцята. Інакше ті дверцята розчинялися кожні півхвилини, бо намість автоматичного замка вони трималися на доброму старому іржавому гвоздку.

І все ж таки це був Додж. Тим то він і держався так довго в роботі.

— Давно б пора його перевести на соцстрах, — казав єврей-шофер. — Є вже нові машини, але на них херсонське начальство виїхало в об'їзд по окрузі.

Ми довго підстрибували і падали. Ховрахів не було видко, бо грізний гуд старого санітара розганяв їх за троє гін. Взагалі нічого не було видко, бо…

Наука доводить нам, що люди бачать не тоді, коли видко і коли близько, а тільки коли в них вистачає уваги на те, щоб бачити. Коли ж у тих людей через якісь причини уваги не вистачає, то вони не бачать.

Мені доводилось не раз спостерігати, як люди, граючи в шахи, не бачили якогось єхидного слона, що матував їхнього короля. Тим часом той слон стояв увесь час на дошці, націляючися на його королівську величність. «Вибачте, — казав такий неуважливий партнер, — слона то я й не бачив. Дозвольте взяти хід назад!»

Є ще й інша категорія людей. Ці не прохають дозволу взяти хід назад, а просто кажуть, що слона там і зовсім не було, і що ви його поставили умисне на фатальне поле. Після того ці люди перекидають шахівницю і кажуть усякі нехороші слова.

З такими людьми сперечатися не слід, хоч би це навіть були рецензенти вашої книги. Взагалі, коли в суперечці один із ваших опонентів виймав з-поза спини дрюка, сперечатися вже не випадає. Такий спір все одно не дасть ніяких позитивних наслідків. Ви мусите просто і ввічливо сказати:

— Пробачте, я не знав, що в вас є такий хороший дрюк. Тепер я ясно бачу, що ви маєте повну рацію заперечувати мої тези. Більше того, я дуже шкодую, що, не знавши попереду всіх обставин діла, взявся сперечатися. Пробачте ще раз!

Отже ховрахів ми не бачили, бо мусили більше зважати на верх і низ і берегти свою голову від стусанів.

Ми падали і підстрибували, знов падали і знов підстрибували.

Мені було трішки легше, ніж Манові. Мені було легше, бо сам я був важчий.

Хай не лякає нікого цей парадокс, і нехай ніхто, хай бог милує, не нагадує мені, що в нього є голобля чи інший який інструмент проти парадоксів. Це хоч і парадокс, але це свята істина. Буває і таке в науці. Не треба казати «цього не може бути», доки не обслідуєте справи, як треба. Все може бути.

Мені було трішки легше ще з однієї причини, я умію їздити селянським возом ристю без ресор. Щоб їхати так без шкоди для здоров'я, треба сісти зовсім прямо і напружити м'язи спини і живота. Тоді ці м'язи сами стають ресорами, і внутрішні органи не збиваються вкупу всередині вашого тіла.

Спробуйте сами. Втім, якщо ви уже досягли вершків своєї кар'єри і відповідно до цього запливли жиром — вам це не вдасться.

Ми підстрибували й падали, падали і підстрибували. Саме коли нам стало дуже важко, доджів тайр на задньому колесі бабахнув на всю околицю і луснув. Шофер виліз ремонтувати шину.

Ми вилізли і покищо пішли на сільське кладовище серед степу. Цікаво, що це кладовище ніяк не скидалося на сільські, коли судити про них з віршів Жуковського чи з дитячих спогадів Багрова-онука. Нікоторих дерев'яних хрестів з дашком — сами кам'яні білі й сірі монументи. Понад монументами сновиґають зелені ящірки.

На каменю грубо й подекуди наївним курсивом вирізьблені прізвища покійних хліборобів. Це — селянське кладовище, а кам'яні на нім монументи через те, що камінь куди дешевший від дров у херсонськім степу.

Чи через те, чи через те, що мистецтво занепадає за наших часів, я не зложив ніякої елегії про це сільське кладовище, хоч і мусив це зробити як поет. Навіть філософських мрій ніяких не родило в мені те кладовище, я тільки спробував зловити за хвоста зелену ящірку замість зеленої мрії, але й та втекла. Ман сказав щось про те, що пишне дуже кладовище, та, згадавши за ціну на дрова, змовк. Шофер налагодив тайр.

Ми покинули сільське кладовище.

 
XXIV

Є така категорія людей, що не читають книг, а тільки, перекинувши скілька сторінок і прочитавши скілька уступів, беруться до другої. Такі люди подекуди пишуть потім на цю книгу рецензію. Спеціяльно для таких людей написане речення останнього розділу перед цим. Побачивши вони ліричну фразу:

„Ми покинули сільське кладовище“
відразу догадуються, що перед цим була елегія на тему про ницість людського життя, людських радощів і болещів, і пишуть про це в рецензії.

Ми покинули сільське кладовище і приїхали на експериментальне поле. Двоє аґрономів — і були то теж здорові хлопці й привітні — показали нам аґропункт: двох жеребців — майбутніх предків конячого племени, скілька новеньких ходів, що роблять сами переселенці — такий хід коштує сто двадцять карбованців і дається переселенцеві в кредит…

(Сором вам, що живете в селянській країні і не знаєте, що таке хід! Хід — це основа майбутнього возу з залізними осями).

…показали свою хату, розповіли про три сорти кукурудзи, що сіються на полі — на корм, на насіння і на сильос…

(Ви, що не знаєте, що таке сильос! Сильосування є заквашування качанів у ямах на корм худобі).

…розповіли про смалії та суховії, про те, як треба дощу, про тракторні товариства; про те, як торік, коли не вимерзла озимина, з колонії вивезено цілий пароплав сортової пшениці — двісті тисяч пудів, про ховрахів, що нищать кукурудзу і буряки, про те, як їх тепер отруюють і як це дорого коштує.

Нагодували сметаною з хлібом і почали лагодитися їхати.

Переконавшися, що ні в одного з них немає з собою голоблі, я завів дискусію про люцерну. Я висловив парадоксальне твердження, що її треба часто косити ще й тоді, коли вона не дає ніякого врожаю, щоб краще росла. Я спирався на власний досвід і доводив, що люцерну треба якнайчастіше косити, чого я переконався, бувши сільським наймитом під час гетьманщини.

Аґроном, визнаючи, що є й така теорія, почав сперечатися. Але ми сіли в Додж, і дискусія припинилася. Замість дискутувати ми знов почали підстрибувати й падати. Так чи інакше, і на цю дискусію знайшлася голобля. Це були нові, тугі ресори на старому Доджі. Не дурно сказано було в Письмі: «не ставте ресор нових на доджі старії».

Двадцятьчотириметровий колодязь, викопаний ще колись за Фальц-Фейна, завалився — і в селищі не стало води. Треба було б свердлити артезіянські, але вода дуже глибоко. У колодязях же часто вода буває солонкувата і взагалі її мало. Багато грошей коштував такий колодязь, обкладений величезними камінними плитами, і все ж таки він завалився. Нелегко й сутужно з водою в херсонськім степу.

Коли Додж заторохтів і загрюкав уперед від колодязя, двоє чудесних коней зірвалося з припони і помчали ріллею. Гриви і хвости розвівалися по вітру, коні випередили Доджа з написом: «maximum speed 40 miles» і угнали в степ. Дівчата, що сапали буряки, були цим дуже незадоволені. Їх не тішило естетичне видовище розвіяних грив і хвостів — ми завдали їм зайвої роботи — так казали вони. Аґроном узяв в однієї сапку і почав показувати, як сапати, щоб викинути ввесь бур'ян. Ман знову трішки побалакав на язикознавчі теми.

Дванадцятилітній хлопець поряд на полі винайшов спосіб не сапати руками буряки. Він запріг коня до просапника і повів його межи рядами. Йому не пощастило, як і всім винахідцям. Аґрономи не ухвалили його винаходу і наказали йому всяких слів.

Стало ясно, що хлопцеві доведеться повернутися до старих способів роботи руками.

Я глибоко співчуваю цьому хлопцеві. Я знаю, що таке просапати десятину буряків. Найбільше стомлюється спина. Це сливе так само тяжко, як в'язати снопи.

Та сей рік не доведеться євреям в'язати багато снопів. Озимі пропали. Їх пересівали на кукурудзу і просо. Подекуди доводилося пересівати й кукурудзу, бо її поїли ховрахи.

Якщо коні подешевшають у Херсоні ще раз, то і з ярини небагато буде діла. Не доведеться в'язати снопів.

— Буде сніп від снопа — як чорт від попа.
 
XXV

Два роки поспіль у херсонській окрузі недорід. Ті самі дядьки, що позаторік навантажили на пароплав двісті тисяч пудів сортової пшениці, сидять без хліба. Смалії й суховії засипають ярину курявою. Оранка на пар і угноєння без дощу не помагають. Ранній посів як коли то пропадає, а пізній дає кращі наслідки. Аґрономам біда на півдні України. Доводиться перебудовувати всю аґрономічну теорію. Північні спеціялісти сміються з південних:

— Яка в вас може бути аґрономія, коли в вас усе навпаки!

Треба садовити дерева, щоб затримувати хмари куряви. Треба переключатися на молочне хазяйство. Треба копати колодязі і треба нищити ховрахів. Треба тяжко боротися з степом, що його природа призначила на пасовище для мільйонів овець.

При такім рискові, при такій боротьбі п'ятнадцятидесятинний наділ — це дуже небагато.

О, мої любі земляки, куми й сватове мого діда, козаки старобільські, не заздріть переселенцеві, згадуючи про його п'ятнадцять десятин землі і навіть його кредитового коня і його кредитовий хід. Не думаю я, щоб ви управилися там краще хазяйнувати, ніж хазяйнує він чотири роки, що з них два були неврожайні. Не забудьте того, що я казав про хліборобство в степу, хоч я й не дуже часто повторював це. Не забудьте того, бо не треба нічого забувати. Велике лихо буває на землі тим людям, що забувають. Нічого не можна забувати на цій землі: ні добра, ні лиха, ні кривди, ні правди. Лихо забутнім людям на цій зеленій землі.

А щоб ви, куми і сватове, не забули того, що не можна нічого забувати, я розповім вам одну казку.

«Була колись у однім місті, в одній країні, де сонце вранці сходить, а ввечорі западає, одна дівчина. І от дівчина тая, попрацювавши, поки сім раз сонце зійшло і сім раз зайшло, пошила собі на здобуток роботи своєї нову сукню.

Була та сукня хитро гаптована і мудро мережана на тім шовку, що його китайська черва випускає з себе, годуючись листям шовковиці, і зизоокі китайці, збираючи ту черву, не дають їй перетворитися на метеликів, а віднімають у неї шовкове павутиння і тчуть його на файну — найтоншу тканину.

І от, пошивши собі дівчинка тую сукню, стала збиратися до свого милого. Довго прибиралася вона — розчесала ніжне волосся, закучерявила його теплим залізом, оприскала тіло своє пахощами, обличчя присипала трішки рожевою пудрою, одягла капелюшок і шубку, кошлатим підбивану міхом, і вийшла на вулицю.

І от пройшла вона одну вулицю, другу вулицю і перейшла майдан, де в свята набивалося народу — як той мак, і вже підійшла до дверей свого милого, та перед дверима отими вона зчулася, що забула.

Забула, чи одягла вдома на шовку мережану сукню, задля якої сім день працювала, чи не одягла на шовку мережану сукню… і одягла шубу просто на тонку білизну.

Ще добре було б їй, коли б знала запевне, що одягла свою сукню, тоді, не соромлячись люду, могла б вона розстібнути шубку свою і подивитися, чи є під шубкою на шовку мережана сукня. Але люду було, як того маку, і вона не могла насміти розстібнути шубоньку свою.

Довелося їй повернутися додому, вона розстібнула шубку — і під шубкою була… її на шовку мережана сукня.

Отак не прийшла в той день забутня дівчина до свого милого».

 
XXVI

Нічого не забули в лікарні й медпункті, що на скілька селищ витягають людям зуби, витягають з матерів дитинчат, становлять клістири, напувають рициною хворі животи і годують хіною малярійні тіла. Є там і крісла зуболікарні, і ложа для породіль, і аптека, і ліжка для хворих, і лікарка, і помічниці її, і на стінці плякат.

Плякат той розповідає, як рятувати людей, що потопають у воді. Небагато в степу води і не вистачає її не то виливати ховрахів, а й хоч би пити людям у спеку, але не забули про плякат як рятувати потоплеників.

Не знаю чому, але цей плякат навіяв мені одразу цілу хмару думок. Я згадав рятувальні обручі, що висять у Харкові на парапеті мосту над двовершковою глибиною зеленавої ріки Лопані. Я згадав також і об'яву, яка висить у садках і скверах у місці, де написано, що ламати дерева в садку не можна і що за це треба платити штраф, ніби громадяни столиці, у парк прийшовши, тільки одне і мають на думці, як би наламати побільше дубів і сосен чи собі на дрова, чи дітям своїм на цяцьки. Але мені здалося, що в степовій лікарні я забув би повісити плякати про рятування потоплеників.

Та коли ми прийшли в сільраду, я зрозумів, для чого повішано на стінці той плякат.

Це була перша єврейська сільрада, до якої ми спромоглися зайти в нашу подорож. До цієї сільради ходять єврейські селища, а також одне чи два українських. Була вона така сама, як і всі сільради на просторій українській землі, тільки трішки чистіша і світліша.

Коло столу сидів так само звичайний писар сільради і писав посвідки, заповнював анкети, складав відомості про те, скільки пудів хліба буде зібрано з десятини на той рік, словом сказати, робив те, що роблять усі писарі всіх сільрад по всій українській землі. Діловодну книгу, що нам її довелося дивитись, велося єврейською мовою, тільки папірці до району складалося по-українськи.

Найбільше посвідок доводилося йому писати взимку для хлопців і дівчат, що хотіли вступити до вищої школи.

Така тенденція у нас, звичаєм, дуже поетично називається «потяг до знання». Я гадаю, що краще було б назвати це жадобою кращого життя, яскравішого побуту, культури, книги, командних гір. Селянин все ж таки проти городянина живе гірше; і він це знає. Він не кидає своєї проклятої роботи тільки через те, що йому ніде дітись покищо. Він прикутий, як до скелі, до лютої землі, що висотує з нього всі соки, що так само виснажатиме його дітей і, на жаль, мабуть ще дітей його дітей. Даремно він переконує себе, що земля свята і ще хліб святий, і що робота його свята.

Зважте це ті, хто ремствує на переселення євреїв на землю!

Є в писаря єврейської сільради записи народжень. Народжується багато: більше, ніж родить земля хліба. Є в нього також і записи про число шлюбів, але реєструють шлюби найчастіше в місті, щоб пишніше було. Не обходиться часом і без рабина, щоб було кріпше.

Є в нього також і запис смертей. За останній рік умерло четверо на ввесь район сільради. Троє вмерло старих дідів: в одного було хворе серце, а двоє інших були надто вже старі діди. Четвертий умер хлопець дванадцяти літ.

— Цей хлопець утопився, купаючись у ставку.

 
XXVII

Степові колонії, що ми в них були, не дуже старі. Це найбільше переселенці двадцять п'ятого, двадцять шостого року. Це євреї — полтавці, київці, чернігівці, волиняки, подоляни.

Але тепер уже не легко було б добрати, хто з них звідки приїхав. Це вже одна компактна селянська маса. Вони вже однаково хазяйнують, однаково орють і однаковий збирають урожай.

Більше того, їх уже тепер не легко одрізнити від околишніх селян. Спокійні і статечні, мовчазні й дотепні, стоять вони навколо заїжджого філософа і ждуть доброї нагоди, щоб прикласти влучного слова. Навіть лікуватися вони вже тепер не так полюбляють, як раніше. У лікарні буває щодня з вісімдесят душ, і все це справді хворі селяни й селянки.

Тим то серед них велику має популярність леґенда про одного, що його якось ударило машиною і його родичі прибігли до медпункту, галасуючи, що чоловік помирає. Спішно зібралася лікарка, спішно запрягли коней і спішно примчали на місце невчасної смерти.

Та коли приїхали до хати, мерця не знайшли вдома. Стурбовані й перелякані кинулися земляки його шукати. Його ніде не можна було знайти. І лише надвечір вияснилось, що він замотавши собі руку рушником, пішов у сусіднє селище гуляти до кума, а може й косити.

— Нема єврея дома, пішов косить!

 
XXVIII

Любі мої куми і сватове з Старобільщини, що козакували колись з моїм дідом, що для вас я пишу цю книгу і для дітей ваших, і для дітей дітей ваших. Жаль мене бере, але книга моя кінчається, як кінчається все гарне на цім невдалім світі.

Та хоч ми і виїхали з Маном з степового перестанку Ґалаґанівки, прямуючи на Запоріжжя і Харків, але на цім не скінчилася подорож у єврейські колонії.

Чи не доводилося вам, щирі мої куми і сватове, одштовхнувши човна від берега тихого Айдару, бачити, як довго ще після того потопає й поволі виринає з води ніжне стеблиння молодого рогозу і ще якої сочистої річкової рослини. Уже од'їхав човен і далеко зостався рогіз, а все він киває й дихає наче у вогких обіймах Айдару.

Уже сіли ми в вагон уночі і розташували на чім собі спати — я рукзака, а Ман портфеля — ніяких більше речей не було в Мана, окроме портфеля, і він покладав свою голову на доповідь про Івана Франка і на новельки французького поета; уже налагодилися ми спати, а все ще не скінчили подорож у єврейські колонії; вони кивали нам і наче дихали, то потопаючи в пам'ять, то випливаючи знову, як серед рогозу голий і мускулястий дядько в плякаті про рятування потоплих.

У темних вікнах ніч гула й гуркотіла, наче тисячі доджів мчали ріллею, везучи тисячі делеґатів у тисячу «Нових Зір». І от поруч за переділкою завелася тиха селянська розмова.

Про неврожай була розмова і про лошицю, що здохла, і про податок, щоб він здох, і про чоботи, що дорого, і про іншу всяку селянську потребизну і справу.

Нелегко спати в вагоні, коли субіч тебе балакають дядьки. Уперто й довго гудуть вони, мов сірі бджоли про мед, про сірий хліб і сіре своє життя.

Та все ж таки я мабуть би заснув, коли б не почулося мені, що трішки чуднувато балакають дядьки, ніби то були столітні мудрі діди, що й по містах жили, і під школою ночували і чи не бачили й далеких німецьких країв і чудного неправославного люду.

Довго я думав, що то мені верзеться у сні, але, як не хотілося мені вмерти, п'ять днів не спавши і ївши не щодня, взяла гору філософська моя натура. Мені захотілося подивится, що то за дядьки гудуть субіч мене в вагоні.

Коли мені було сімнадцять років, я ходив по вулицях та й у полі не так, як зараз. Мені повсякчас здавалося, що варт дійти до ріжка вулиці або вибратися на гору, як побачу щось, чого зроду ще не бачив і що втрачу навік, коли не заверну за ріжок. Ніби десь за кам'яною стіною на розі написаний був кінець моєї повісті, та, стіну обійшовши, той кінець зникав за рогом дальшої вулиці.

Тепер я вже знаю, що повісті мого життя кінця немає ані за третьою, ані за четвертою стіною, а на стіні написано всього тільки:

«Мочиться строго воспрещається».

Тільки вночі я ще бачу ті стіни, що за них мені треба завертати, щоб прочитати кінець, а надто глибокої ночі, коли дуже темно й не видко, яке століття ходить ярами, полями й містами. Я зліз з полиці, насунув на сонниву голову кепа і зайшов за стінку.

За стінкою сиділо четверо однакових дядьків. Двоє з них були українці, а двоє — євреї.

 
XXIX

Уранці ж забуваєш про стіни і в вікно сипле сонце двадцятого століття, і треба вмитися, і пристроїти комірця, і зав'язати галстука, і якось розчесати заблукане в снах волосся.

В пляцкартних вагонах для цього буває над дірою для екскрементів чимале дзеркало. Коли нікого немає в убиральні, в це дзеркало дивляться тільки прохолодні зелені ранішні ліси і поля. Тоді можна туди зайти і побачити свій розпатланий портрет у кватрочентськім тлі ляндшафтних ліній.

Та в непляцкартних вагонах в убиральні буває тільки діра, і над цею дірою нічого, як над тією першою дірою, що була перед створінням світу.

Якщо увечорі я був би стояв коло вікна, обійнявшися з дівчиною, що з нею треба розлучитися на одній із станцій, то, може, я вранці зміг би знайти в неї люстерко.

Але я був сидів з чотирма дядьками, що вранці не спішать причісуватися, а тільки дужче насувають шапку на заклопотані брови; і не возять вони з собою люстерка. Та вранці я не поет. Я геометр і фізик. Я шукаю скла, що було б на темному тлі.

Таке скло є тільки в тамбурі, коли одчиниш вихідні дверця і притуливши їх до напису, що «в тамбурі під час ходу потяга стояти суворо забороняється». Отже попереду треба покласти в кишеню цигарки.

Потім треба піти в тамбур, почастувати провідника цигаркою і, поки він буде закурювати, скористуватися з темного скла дверцят. Так треба робити і, значить, як сказав Кант, так можна зробити.

Не можна так зробити тільки коли провідник не курець ще й, хай бог милує, намовляє і вас покинута курити.

Тоді доводиться дужче насунути кепа на заблукане в снах волосся.

 
XXX

Серед ночі дядьки десь зникли, а намість них знайшлися дві тітки: вони сіли в куточку і стиха балакали межи себе. Ми з Маном почали грати в шахи. Крім шахів, ще трішки балакав з залізничником про неврожай, експорт хліба і закупівлю тракторів. Я висловлювався дуже популярно, щоб і тіткам було ясно.

Раптом одна із тіток припинила розмову з другою і запитала не дуже чистим, але дуже нарочитим російським язиком, для чого завели тепер оцей український.

Я вже звик до того, що найлютіший ворог українського язика — це деякі верстви українського населення, отже я нічого не одповів, а тільки поставив на місце в куточку туру, яка тим часом успіла перешкандибати, підстрибуючи, на одне поле направо. Але тітка не вгамувалася і ще уїдливіше запитала, звідки в мене ті цифри.

Не встиг я відповісти, як тітка, захлинаючися від злостивої іронії, виправила мої цифри, повідомила, що в неї брат інженер і знає все про закупівлю машин, ще раз знищила український язик і дала невигідну характеристику радянській владі.

Ман їй щось відповів, а я одразу здався і почав міркувати про тітчине життя.

Не треба було бути філософом під кепом, щоб ясно побачити велику куркульську садибу, міцних низьколобих синів, що вчаться зимою по школах, дочок, що їх видано заміж за сусідів, що стали тітками, милі серцю денікінські загони, продрозкладку й цілу зливу лютої хазяйської ненависти проти нехазяйновитої, безбожної, нещадної радянської влади.

І хоч ця тітка називала шахові фігури сахматами і сашками, але це була дуже небезпечна тітка. Її політична свідомість і обізнаність, її непереможна клясова запекла ненависть роблять її лютим і загрозливим ворогом.

Було б дуже корисно, думав я, коли б та голобля, що опускалася часом і на мою неповинну голову, звернула б свою увагу на отаких тіток. Думаю, що тут, може, не помогла б і голобля, а довелося б і постріляти трохи.

Але що я не взявся б учити голоблю, де їй треба гуляти, то я зоставив ці думки при собі. Не моя це справа, нарешті.

Отож я не став розповідати тітці про дамоклову голоблю, що нависла над її головою, і став читати далі книгу Ліфкедіо Герна про Японію.

Десь, здається, на тім місці, де зникла молодість ширабайоші, тітки зникли. Коли ж почалася історія садівника, що мав у собі чотири душі, в простий англійський язик Герна почали западати уривки якоїсь дуже високостильної і по-канцелярському пишної української мови, щось на взірець лекції з українознавства. Ці уривки неначе виринали межи рядків, їх ставало чим раз більше, і, нарешті, я зчувся, що хтось поруч у купе виголошує довгу ораторську промову.

Це був по-простому одягнений чоловік, у правій руці він тримав шпарґалку, та майже не заглядав у неї, а, мов маком, сипав барвисті перли канцелярської мови, звертаючися до подорожніх.

В елеґантних фразах він пояснював, що він каліка, що хата його згоріла і що він збирає, що хто може дати з вельмишановних (так і сказав) добродіїв та добродійок, аби відбудувати хату і запомогти йому прогодувати дружину і малих діточок. Його становище (так і сказав) дуже кепське, і він уклінно прохає щиросердних добродіїв та добродійок йому допомогти.

Спершу я думав, що бачу і чую якогось неймовірного оптиміста і мрійника — хто б, справді, думав збирати в вагоні гроші за допомогою канцелярської мови, ще й трохи петлюрівського типу. Ще бо не перевелися ідеалісти на радянській землі, і міцно ще держиться в людей віра в чудеса.

При березі харківської Лопані в неділю можна бачити довгу низку рибалок, озброєних підсаками (щоб не зірвалася трипудова риба), вудками з дзвониками, провіянтом, фарбою, штрихованими стояками для вудок і горілкою. Окроме всього цього справилля, рибалки ті озброєні воістину апостольським терпінням, бо з не меншим успіхом вони могли б закинути свої вудки з дзвониками у калюжу на майдані Рози Люксембург після доброго дощу.

Оратор скінчив промову, глянувши разочок у шпарґалку. Подорожні почали добувати з кишень копійки. Одна копійка покотилася під лаву.

— Вельмишановний громадянине, — сказав оратор, — ви загубили копійку.

Він нагнувся, підняв копійку, акуратно приладнав шпарґалку, щоб видко було початок промови і пошкутильгав з вагону.

Тепер я думаю трішки інакше про того оратора. Вірив у чудеса не він, а той напівбожевільний сільський інтеліґент, що писав йому цю шпаргалку з добродіями і звертанням уваги. Промовець же вірив тільки в силу мистецького виконання і театральну ориґінальність свого нумеру.

Так чи інакше, але він одержав за лекцію української мови копійок з десять.

 
XXXI

Я пожалкував тільки, що не було вже тітки з уїдливим язиком. Цікаво було б, хто з цих двох шкідників взяв би гору.

Але промайнула Лозова, і подорож стала кінчатись. Я, мабуть, довго вже не побачу євреїв-хліборобів. Гостей у них і без того буває багато, нових заселень буде вже мало, і за років троє в степах житиме одна одноманітна мужицька маса. Рабинам роботи поменшає, а комсомольцям побільшає.

Я, філософ під кепом, бачив ці місця в тисяча дев'ятсот двадцять восьмім році, на одинадцятім році робочої революції. Я нічого не навчився з цієї подорожи, бо й раніше вважав, що бути євреєм — це не професія, а бути хліборобом — це не національна ознака; я побачив те, що й чекав побачити.

І вас, щирі мої куми й сватове з Старобільщини, що козакували колись із дідом моїм, я не раджу їхати в єврейські колонії. Бо якщо ви не схочете побачити, то й не побачите, любі мої куми й сватове.

Натомість, любі мої, сядьте на призьбі, натопчіть у люльку ручкового, викрешіть огню на губку, прикуріть і подумайте.