Страждання молодого Вертера/Перша книга

by Вольфґанґ Ґете

Страждання молодого Вертера Вольфґанґ Ґете пер.: Марія Грушевська Перша книга

Друга книга ▶

• Цей текст написаний желехівкою.

Київ: Друга Спілка, 1912

Перша книга.

4 мая 1771 р. Як я тїшусь, що поїхав! Яке то людське серце, мій дорогий друже! Покинув тебе, котрого так люблю, з котрим майже не розлучав ся — і тїшусь! Я знаю, ти менї се вибачиш. Чи мої останнї звязки не були вишукані долею на те, аби трівожити моє серце? Бідна Лєоноро! А всеж таки я невинний. — Хиба се моя вина, що я забавляючись чарівною принадністю її сестри розбудив в біднім серцї Лєонори пристрасть! А всеж таки, — чи зовсїм я невинний? Чи я не підтримував її вражінь? Чи сам я не любував ся проявами її щирої вдачі, що примушували нас сміятись хоч і не були смішні, чи я — о, який же чоловік схоче на себе самого скаржити! Я хочу, дорогий друже, і обіцяю се тобі, я хочу поправитись, не хочу вже більше сю дрібку горя, яку нам подає доля, пережовувати, як се все робив; буду уживати теперішнього, а минуле нехай минає. Розумієть ся, ти, мій дорогий, правду кажеш, що людське горе було б далеко менше, коли б його люди — і Бог їх знає, чому вони такі — не старались з таким напруженнєм уяви охотнїйше виклика́ти в спогадах минулі нещастя, нїж байдужно зносити теперішнє.

Ти був дуже добрий, що сказав моїй матери, що я її дїло як найкраще полагоджу і як найскорше дам відомість про нього. Я говорив з моєю тїткою і зовсїм не уважаю її такою злою жінкою, як її у нас представляють. Се весела, жива жінка і дуже доброго серця. Я передав її обвинуваченнє́ моєї матери що до задержаної частини спадщини; вона менї росповіла свої причини, поводи і умови, під якими вона була б готова, віддати все, а навіть більше нїж ми жадали — одним словом я не можу тепер про се писати, скажи тільки моїй матери, що все буде добре. І знов на тій дрібній справі, я, мій дорогий, пізнав, що непорозуміння і лїнивство роблять мабуть більше помилок на світї нїж хитрість і злоба. А принаймнї ті останнї напевно рідше проявляють ся. З рештою я почуваю себе тут добре, самота у сїй райській місцевости се дорогоцїнний бальзам для мого серця, а ся молода пора року щедро огріває моє часто холодне серце. Кожде дерево, кождий корч — се цвитучий букет, і чоловік радо став би маєвим хрущем, щоб могти поринати в сїм морі пахощів і шукати в них поживи.

Саме місто неприємне, зато довколо нього несказана краса природи. Се спонукало покійного ґрафа М… заложити горо́д на однїм з горбків, які з прегарною ріжнородністю переплїтають ся з собою і творять чудові долинки. Горо́д простий і зараз на вступі відчуваєть ся, що плян робив не учений огородник, але чутливе серце, яке хотїло тут самим собою жити. Вже не одну сльозу вилляв я за покійником в запущенім павільончику, що був його улюбленим місцем, а тепер став моїм. Незадовго буду я паном города; огородник прихильний менї тільки від кількох днїв, та він не буде себе від сього зле почувати.

10 мая.

Цїлу мою душу наповняє дивна радість, така як ті лагідні весняні ранки, якими я тепер з цїлого серця любуюсь. Я тут сам і радїю своїм житєм, у сїй околицї, що наче сотворена задля таких душ, як моя. Я, мій дорогий, такий щасливий, так зовсїм потонув в почутю спокійного істновання, що на тім терпить моя штука. Тепер я не міг би і одного стришка нарисувати, а все ж таки нїколи не був я більшим артистом як тепер. Коли мила долинка довкола мене застеляєть ся мракою, а сонце стоїть в горі за непроглядною пітьмою мого лїса і тільки деякі промінї перекрадають ся у внутрішнє святилище, а я лежучи тодї у високій траві над бистрим потоком дивуюсь тисячам ріжнородних травичок близько при землї; коли я серцем чую суєту сього маленького світа, помежи стеблами, з його безчисленними, незбагненними формами хробачків, мушок, і чую також присутність Всемогучого, що нас сотворив по свойому образу, і подув Вселюбячого, що уносить нас і удержує у вічній роскоши; коли, мій друже, тодї перед моїми очима смеркаєть ся і світ довкола мене і цїле небо спочине в моїй душі, наче постать укоханої — тодї тужу я часто й думаю: ох, як би то я міг те все виразити на папері, — те що так повно, так ясно в менї живе, що було б зеркалом моєї душі, так як знов моя душа зеркало безконечного Бога. Мій дорогий! — але се мене знищить, я поляжу під напором величи сих вражінь.

12 мая.

Не знаю я, чи в сїй околицї ходять злудні духи, чи се в моїм серцю така чудова небесна фантазія, що все здаєть ся менї нїби райське. Перед сею місцевістю єсть близько криниця, що причарувала мене так як Мелюзину і її сестер. Зійшовши з маленького горбка натрафляєш на склепіннє а звідси двайцять ступнїв низше витїкає з марморової скелї чистесенька вода. І маленький мур, що служить огорожею в горі, і високі дерева, що покривають навкруги сю просторонь, і той приємний холод — все те таке принадне, таке миле. Нема дня, щоб я не просидїв тут годину. І приходять сюди дївчата з міста по воду найзвичайнїйша собі, але й найпотрібнїйша робота, яку колись виконували самі королївські доньки. Сидючи тут, я дуже живо відчуваю сю патріярхальність, — як-то вони, ті прадїди, коло криницї роблять знайомости й укладають подружя, як довкола криниць і жерел витають добрі духи. Хиба той не відчував сього, кому не доводило ся після тяжкої мандрівки в лїтнїй день покріплятись холодом криницї.

13 мая.

Ти питаєш мене, чи прислати менї мої книжки? Ах, ради Бога, мій дорогий, дай менї спокій з ними. Я вже не хочу, щоб мене заохочували, вели, підбадьорували: моє серце досить сильно ще живе само собою; менї потрібно колискової піснї, а її я маю досить в моїм Гомері. Як часто я зацитькую ним мою збурену кров; ти певно ще нїколи не бачив чогось такого неспокійного й нерівного як отсе серце. Та чи тобі, дорогий мій, про се говорити, тобі, що мав сю неприємність бачити мої наглі переходи від смутку до смілих поривів, від лагідної мелянхолії до пагубної пристрасти. І при тім держу я своє серденько як хору дитину: все йому позволяєть ся. Більше не скажу; єсть люди, що взяли б менї се за зле.

15 мая.

Місцеві прості люди знають вже мене і люблять, особливо дїти. Коли я зразу до них зблизив ся і приязно про се й те випитував, думали деякі, що я хочу брати їх на глум і відправляли мене навіть грубо з нїчим. Але я не зражав ся; я тільки відчував дуже живо, що вже й давнїйше помічав, що люди з иншого стану держать ся все холодно і здалека від простого народу, бо думають, що від зближення з ним можуть стратити. Крім того є ще люди пусті й примхуваті, що нїби на те тільки й знижались до бідного народу, щоб опісля живійше дати йому почути свою неласку.

Я знаю добре, що не всї ми рівні і не можемо такими бути, але я думаю, що той, хто уважає потрібним сторонити від так званого поспільства, аби задержати повагу, так само заслугує догани як і той трус, що укриваєть ся перед ворогом зі страху, аби не бути побореним.

Недавно тому я пішов до криницї й застав там молоду дївчину, служницю, яка, поставивши своє начиннє на останнїм ступню сходів, обзирала ся, чи не йде яка товаришка, котра помогла б їй поставити на голову збанок.

Я спитав: Чи помогти вам, дївчино? Вона почервонїла сильнїйше й сильнїйше. — О нї, пане, відповіла. — „Не стидайтесь“. — Вона положила собі на голову свій обручик, а я поміг поставити збанок. Опісля подякувала й пішла.

17 мая.

Я поробив ріжні знайомости, але товариства ще не знайшов. Я не знаю, чим притягаю до себе людей: я стрічаю їх так богато, вони привязують ся до мене і менї дуже прикро, коли по короткім часї наші дороги розходять ся. Якби ти спитав, які тут люди, то я б тобі відповів: як всюди! Люди се дуже одноманїтна річ. Найбільша частина з них працює майже все, щоб вижити, а ся дрібка свободи, яка їм лишаєть ся, так їх трівожить, що вони уживають всїх способів, аби її позбути ся. О, людске призначеннє!

А нарід тут дуже добрий. Коли я часом забуваюсь і уживаю з ними тих утїх, які ще доступні людям: чи то щиро й сердечно пожартувати за столом, чи то урядити прогульку, чи таньцї в добру пору, чи щось иньше, то се на мене дуже добре впливає; колиб я тільки не пригадував собі, що в менї спочиває ще богато иньших сил, які невикористані марнїють і які я старанно мушу укривати. Ах, се так стискає серце — а зрештою! се вже наша доля — щоб нас не розуміли.

Ах, померла товаришка моєї молодости. Знав я її колись! Я мігби сказати: який з мене дурень: шукаю того, чого нїде найти не можна, а я мав її, я чув її серце, її велику душу, в її присутности я признавав себе більшим нїж був — бо я був усїм, чим міг бути! Добрий Боже! чи лишилась не ужитою хоч одна сила моєї душі? Чи не міг я при нїй розвинути всю повноту того дивного чутя, яким моє серце обняло природу? Чи наші зносини не були тою вічною тканиною, від найнїжнїйших вражінь до найострійших дотепів, яких усї степенї аж до неприродности відзначені були маркою ґенїя? А щож! Ах, ті лїта, які вона ще мала перед собою, завели її скорше нїж мене в могилу. Я її нїколи не забуду, її сильного ума, її святої терпеливости.

Кілька днїв тому здибав я молодого Б… Се щирий молодий чоловік і вираз лиця у нього такий щасливий. Він щойно вертає з унїверситетів, і хоч не вважає себе мудрим, але всеж таки думає, що знає більше, нїж иньші. При тім був він і пильний, як я се по всьому помічаю, — одним словом має гарне знаннє.

Знаючи, що я богато рисую і знаю грецький язик (дві рідкости в тутешнїх сторонах) звернув ся він до мене і блиснув передомною своїми богатими відомостями, почавши від Бато́ до Вуда, від де-Піль до Вінкельмана, і запевняв мене, що прочитав цїлу першу частину Теорії Зульцера, й має рукопись Гайне про студіованє старинностей. Я йому не перечив.

І ще пізнав я одного чесного чоловіка, княжого урядника, щирого, добродушного чоловіка. Кажуть, що се велика приємність бачити його межи дїтьми; він має їх девятеро, особливо мила його найстарша донька. Він запросив мене до себе і я хочу його в найблизших днях відвідати. Він живе у княжім ловецькім павільонї, півтори години звідси, куди він одержав позволеннє перебратись по смерти своєї жінки, бо дальше жити в урядовім домі в містї було йому занадто прикро.

І ще кілька старих ориґіналів подибав я, у котрих все незносне, а особливо докази їх приязни.

Бувай здоров! Лист сей буде тобі до вподоби, він наскрізь історичний.

22 мая.

Що людське житє тільки сон, се вже признав не оден, і такеж почутє і мене нїколи не покидає. Коли я погляну на ті границї, в яких заперті людські сили дїяльности й дослїду; коли бачу, як вся праця до того тільки стремить, щоб здобути заспокоєннє потреб, які знов нїякої иньшої цїли не мають, як продовженє нашого бідного істновання, і що всяке заспокоєннє поза певними точками дослїду се тільки злудна резіґнація, яка малює людям рожево стїни їх вязницї — від всього того Вільгельме, нїмію я. Я вертаю в себе самого й находжу свій світ! І також більше в передчутю і пожаданню, нїж у представленню і живій силї. І тут все зливаєть ся в моїй уяві і я мріючи й сміючись мандрую далї в широкий світ.

Що дїти не знають, чому вони чогось хочуть, на се годять ся всї високо учені учителї й гофмайстри; але що й дорослі люди так само як і дїти товчуть ся на сїй землї і не знають, звідки й куди йдуть, так само мало свідомі правдивої цїли, так само дають себе вести ласощами і різками: сьому нїхто не хоче вірити, а менї здаєть ся, що се ясне, як день.

Я тобі се радо кажу, бо знаю, що ти міг би менї на се сказати, що ті, котрі найщасливійші, живуть як дїти з дня на день, тягають з собою свої ляльки, одягають і роздягають їх і з великою пошаною кружать коло шуфляди, де мама заперла цукорки, а коли нарештї одержать бажане, набивають собі ним повний рот і кричать: Ще! — Се щасливі сотворіння. І ще отсим добре живеть ся, котрі своїм нужденним занятям або й своїм пристрастям дають величаві назви і представляють їх родови людському як великанські дїла для його щастя й спасення. Добре тому, хто може таким бути. Але хто в покорі своїй знає, куди се все йде, хто бачить, як кождий горожанин, котрому добре ведеть ся, потрафляє зручно переформувати свій садочок на рай, і як терпеливо навіть і нещасливий штигулькає під тягарем своєю дорогою, а всї разом однаково заняті тим, аби се соняшне світло хоч хвилинку бачити довше — о, сей буде мовчати і утворить собі з себе самого свій світ, і буде також щасливий, тим що він чоловік. І хоч якби звязаний він не був, всеж таки в його серцї живе солодке чутє волї, і він знає, що зможе сю вязницю покинути, коли схоче.

26 мая.

Тобі здавна знаний мій звичай вишукувати собі в затишку хатку, щоб у нїй оселитись. І тут також я знов знайшов таке місце, що потягнуло мене до себе.

З годину дороги перед містом єсть місце, яке називають Вальгайм. Дуже цїкаве його положеннє на узгірю: коли вийти стежкою до села, видко звідти відразу цїлу долину. Добра шинкарка, яка невважаючи на свій вік все ще привітна й весела, подає вино, пиво, каву; а що вже понад усе, так се дві липи, котрі своїми розлогими галузами покривають маленьку площу перед церквою, окружену довкола селянськими хатами, стодолами й подвірцями. Такого спокійного й затишного місця я не змігби нїде найти, і от я кажу собі винести з гостинницї сюди столик і крісло, пю тут каву й читаю собі Гомера. Одного разу, коли я припадком одного гарного пополудня прийшов під липи, довкола було зовсїм пусто. Всї були в полї, тільки оден хлопчина, може шестилїтнїй, сидїв на землї й держав між колїнами двома руками наперед себе другу дитину — може піврічну, так що служив їй нїби кріслом, і хоч дуже живий, як се видно було з його чорних очей, — держав себе зовсїм спокійно. Менї сподобав ся сей вид: я присїв на плузї, що стояв напротив і нарисував сю братську позу з великим захопленнєм. Я додав ще поблизький пліт, ворота від стодоли і кілька поломаних колїс, усе як тут було, і по годинї побачив, що я зробив дуже цїкавий і добре зґрупований рисунок, не додавши нїчого від себе. Се скріпило мене в моїм намірі на будуче держатись близько природи. Тільки вона одна незмірно богата і тільки вона одна творить великого артиста. Можна богато сказати на користь правил, менче більше те саме, що можна сказати на похвалу міщанської суспільности: чоловік образований по правилам не утворить нїколи чогось зовсїм злого, без смаку, так само як той, що кермуєть ся законами і оглядом на добробит, нїколи не зможе бути злим сусїдом або великим злочинником; але натомість всякі правила (хай там говорять, що хочуть), знищуть правдиве почуттє природи і правдиве її представленнє! Ти скажеш, що се за гостро сказано: що вони тільки ограничають, усувають дикі пагонцї і т. и. — Мій друже, чи хочеш, щоб я тобі навів порівняннє? То так, як і коханнє! —

Молодий чоловік кохає цїлим серцем дївчину, проводить всї свої хвилї у неї, не жалує всїх своїх сил і цїлого свого маєтку, аби їй кожну хвильку доказувати, що він цїлком їй відданий. А тут прийшовби філїстер, чоловік, що служить в публичнім урядї і сказав би йому: Мій молодий товаришу! Коханнє — се людська річ, тільки треба по людськи кохати! Подїлїть собі години: одні до працї, а години відпочинку можете присвятити своїй дївчинї. Обчислїть свій маєток і що вам від конечних потреб лишить ся, се можете — я не бороню вам — видати на подарунок для неї, тільки щоб не за часто: от на уродини чи іменини і т. д. — Коли він сього послухає, то буде з нього ужиточний молодий чоловік, і я сам радив би кождому князеви дати йому службу; тільки з його коханнєм кінець! а як се буде артист, то з його артизмом. О, мої приятелї! Чому потік ґенїя так рідко збирає, так рідко коли шумить сильними хвилями, щоб порушити ваші зачудовані душі? — Дорогі приятелї, алеж там по обох берегах живуть статочні панове, котримби вона могла попсувати їх павільончики, клюмби тульпанів, грядки капусти, якби вони завчасу не постарались усунути будучу небезпеку ріжними гатями й спустами.

27 мая.

Я, як бачу, попав в запал деклямації й порівнань, а забув розповісти тобі, що сталось далї з дїтьми. Я сидїв ще може за дві години на плузї заглублений у свої артистичні вражіня, які мій вчорашнїй лист тільки дуже уривково тобі представив. І ось над вечір приходить молода жінка з кошиком в руках до дїтей, які одначе не порушились, і кличе з далека: „Пилипку, ти дуже чемний!“ — Вона привитала мене, я їй відповів, встав, приступив близше й спитав, чи вона мати сих дїтей. Вона потакнула, дала старшому половину булки, а молодше взяла на руки й поцїлувала з усею материнською любовю. „Я дала свойому Пиллипкови держати малого, а сама пішла з найстаршим до міста, щоб купити білого хлїба, цукру й глиняну ринку“. Все те я бачив в кошику, з котрого злетїла була накривка. „Я хочу свойому Гансови (се було імя найменшого) зварити на вечер юшечки; мій старший, вітрогон, розбив менї був вчера риночку, сварячись з Пилипком за пригари зі страви“. — Я спитав про найстаршого, і не встигла вона менї сказати, що він пасе на луцї пару гусей, коли вже він прибіг і принїс меншому лїсковий прутик.

Я розмовляв далї з сею жінкою і довідав ся, що вона донька учителя і що її чоловік вибрав ся в дорогу до Швайцарії, щоб забрати спадщину по стрию. — „Вони хотїли його в сїм обманути“, сказала вона „і не відповідали йому на його листи; отже він сам туди вибрав ся. Коли-б йому тільки не трапилось яке нещастє — нїчого про нього не чувати“. Менї було трудно розпрощатись з сею жінкою, я дав кожному з дїтей по крайцеру, і для найменшого дав також, щоб вона купила йому булку до юшки, коли піде до міста, і так ми розійшлись.

Кажу тобі мій милий, що коли вже мої гадки зовсїм плутають ся, то тодї держить їх ще вигляд таких істот, що в щасливій безжурности крутять ся в своїм тїснім крузї з дня на день і на вид листя що спадає нїчого не думають, хіба тілько те, що зима близько.

Від тої пори я там часто буваю. Дїти зовсїм до мене привикли, дістають цукру, коли я пю каву, а вечером їдять зо мною хлїб з маслом і пють квасне молоко. В недїлю також дістають вони по крайцару, і як що мене нема тут після молитви, то виплачує їм його шинкарка Ордре.

Вони сміливі, розказують менї ріжні річи, особливо мене захоплюють їх пристрасти і маленькі вибухи їх жадности тодї, коли збереть ся більше дїтей з села.

Богато труду я мав, поки заспокоїв їх маму, котра все думала, що дїти заваджають панови.

30 мая.

Те, що я тобі недавно говорив про малярство, можна також сказати і про поетичну творчість; треба тільки пізнати найважнїйше і рішитись його висловити, і справдї тут можна нечисленними словами богато сказати. Менї трапилась сьогодня сцена, котра, колиб її вірно списати, моглаб дати найкрасшу іділлю про світ; але пощо тут поетична творчість, сцена і іділля? Чи конче треба удаватись до штуки, коли хочемо пережити якесь явище природи?

Як що ти після сього вступу очікуєш богато високого і благородного, то чекає тебе знов гіркий завід; се по просту захопив мене селянський хлопець і розворушив так сильно моє співчутє. — Я, розумієть ся, буду, як звичайно, зле росказувати, а ти, як звичайно, будеш уважати те, я думаю, побільшеним; се Вальгайм і все Вальгайм приносить такі рідкости.

На дворі під липами зібралось було товариство на каву, а що воно менї не зовсїм підходило до вподоби, то я знайшов вимівку і не пристав до нього.

З недалекої хати вийшов селянський хлопець і почав щось лагодити коло того плуга, який я колисьто рисував. Він менї подобав ся і я заговорив до нього, розпитав про його відносини, ми скоро зазнайомились, і як се менї звичайно удаєть ся, з такими людьми, я скоро здобув його довірє. Він росказав менї, що служить у одної вдови і що йому добре у неї. Він говорив так богато про неї і так її вихвалював, що я легко міг запримітити, що він відданий її тїлом і душею. Вона вже не молода, говорив він, і її перший чоловік зле з нею поводив ся, та вона не хоче вже більше виходити заміж, а з його оповідання виходило так ясно, яка вона гарна і мила для нього, як дуже він бажав би, щоб вона його вибрала, аби затерти память помилок першого її чоловіка, що я мусївби все повторити слово в слово, аби представити тобі сю чисту прихильність, любов і вірність сього хлопця. Так, я мусїв би мати здібности найбільшого поета щоб заразом представити тобі живо вираз його рухів, гармонїчний голос і скритий огонь його погляду. Нї, нїякі слова не виразять усеї нїжности його висловів і цїлої його істоти; все те дуже важке, що я зумів би тут навести. Особливо зворушувала мене його трівога про те, що я міг би зле думати про його відносини до неї і сумнїватись про її добре поведеннє.

А як незвичайно мило було се, коли він говорив про її постать, про її тїло, яке і без молодечої принадности сильно потягало й причаровувало його, — се можу я тільки в глубинї своєї душі собі повторити. Менї ще не доводилось в життю стрічати пристрастне горяче бажанє таким чистим і навіть нїколи я не міг собі сього таким чистим представити й вимріяти. Не лай мене, коли я тобі скажу, що на саму згадку про сю невинність і щирість горить моя душа і що образ сеї вірности й нїжности всюди за мною ходить, так що я наче загоряюсь від нього і сохну і вяну.

Я буду тепер старатись як найскорше її побачити, або, може се й краще буде — уникати. Так буде справдї краще: я її бачу в очах її вірного приятеля, і може бути, що вона не видалась би менї такою, якою я собі її представляю, отже по-що псувати собі гарний образ!

16 червня.

Чому я тобі не пишу? ти питаєш, а ще називаєш ся ученим. Ти повинен відгадати, що менї добре живеть ся: коротко сказавши, я зробив знайомість, яка близько дотикає мойого серця. Отже — як його… Дуже се буде трудно оповісти тобі до ладу, як се стало ся, що я пізнав наймилїйше в світї сотворінє. Я вдоволений і щасливий, отже злий з мене історик.

Може се ангел? — фе! Так говорить кожний про свою, правда? А всеж таки я не в силї вичислити її прикмет, і які вони; досить, що вона цїлком полонила мою душу.

Стільки наівности при такім розумі, стільки доброти при такій рішучости, і такий душевний спокій при живій дїяльности й повнотї життя.

Се все, що я тут про неї кажу, се тільки погана балачка, мізерні подробицї, які анї одної риси її „я“ не виражають. Иньшим разом — нї, не иньшим разом, а тепер зараз я се тобі розповім. Коли я сього тепер не зроблю, то не зроблю нїколи. Бо, між нами сказавши, від коли я почав писати, вже приходила три рази хвиля, коли я хотїв кинути перо, казати осїдлати свого коня і поїхати собі. І вже нинї рано я присяг собі не виїздити, а все таки що хвильки підходжу до вікна і заглядаю, як високо ще сонце…

Я не міг сього побороти, і вийшов до неї. І отсе я вернув ся, Вільгельме, зїм тепер кавалок хлїба з маслом на вечерю і буду писати до тебе. Яка се радість для моєї душі, бачити її в кругу милих, веселих дїтей, її восьмерьох ріднї: братів і сестер!

Коли я й далї буду так оповідати як до тепер, то ти будеш з того так само мудрий при кінцї, як і на початку. Але слухай, я хочу себе присилувати і почати розказувати з подробицями.

Я писав тобі недавно, як я познайомив ся з судєю С… і як він мене просив відвідати його скоро у його пустелї, або радше в його королївстві. Я занедбав був сю справу, і можливо не пішов би був туди нїколи, якби припадок не відкрив менї був сього скарбу, що скриваєть ся там, в тихім кутку.

Наша молодїж урядила була баль на селї, і я також охоче до сього прилучив ся. Я подав руку одній з тутешнїх дївчат, добрій, гарній, але зрештою зовсїм незамітній дївчинї, і було постановлено, що я візьму коляску, сяду до неї з моєю дамою і її тїткою і поїду так разом з ними на місце прогульки, а по дорозї заїду ще за Шарльотою С… — „Ви познайомитесь з гарною панночкою“, сказала моя товаришка, коли ми їхали через просторий вирубаний лїс до стрілецького домка. — „Стережіть ся, щоб не закохались!“ докинула тїтка. — Як се так? спитав я. — Вона вже заручена, відповила та, з одним дуже чесним чоловіком, котрий виїхав, щоб упорядкувати свої справи, — бо його батько вмер, — і щоб старатись про якесь добре удержаннє“. Ся новина була для мене зовсїм байдужа.

Сонце мало ще чверть години до заходу, коли ми заїхали перед ворота. Було дуже душно і дами висловляли побоюваннє, щоб не зірвалась буря, якої признаки показувались на горизонтї як біло-сїрі і темні хмарки. Я старав ся їх заспокоїти своїм нїби то знаннєм погоди, хоч і менї самому здавалось, що нашу прогульку постигне якась біда.

Я висїв з коляски, а служниця, що стояла коло брами, просила нас хвильку пождати, — панна Льота зараз вийде. Я пішов через подвірє в сторону гарного дому, і коли я увійшов сходами і відчинив двері, моїм очам показав ся незвичайно милий образ, якого я ще нїколи не бачив.

В сїнях увивало ся шестеро дїтей, від одинадцяти до двох лїт коло гарної, середнього росту дївчини, в простій білій сукнї з блїдорожевими кокардами на плечи й на грудях. Вона держала бохонець чорного хлїба і краяла своїм маленьким, кождому відповідно до його віку й апетиту, і подавала кождому з такою ввічливістю, а знов кожде з них викликало так щиро своє „спасибі“, сягаючи в гору маленькою ручкою за хлїбом, ще як його кроїли, а взявши свій хлїб або бігло або йшло, відповідно до свого характеру, до брами, щоб побачити чужих людей і коляску, в якій їх Льота мала поїхати. — „Вибачайте, що через мене ви мусїли трудитись аж сюди, а дами чекати. За ріжними клопотами по дому й за одяганнєм я забула дати дїтям підвечірок, а вони не хочуть, щоб хто иньший краяв їм хлїб тільки я“. — Я поклонив ся незамітно, моя цїла душа була занята її постатю, тоном, рухами, і нарештї коли вона вбігла на хвильку в кімнату, щоб взяти рукавицї й віяльце, я мав час опамятати ся від наглого вражіння. Малі оглядали мене з далека з боку, а я підійшов до найменьшого, з милим, щасливим виразом лиця. Воно почало відступати, коли як раз в дверях показала ся Льота: „Люі, дай ручку стрийкови!“ — Хлопчик зробив се дуже охотно і я не міг здержатись, щоб не вважаючи на брудний носик, сердечно його не поцїлувати. — „Стрийкови“?, сказав я, протягаючи їй руку, „чи думаєте, що я варт того щастя бути з вами посвояченим?“ — „О,“ сказала вона, свобідно усміхаючись, наше посвояченнє дуже широке, і менї булоб прикро, якби ви були в нїм найгіршим.

По дорозї дала вона порученє Софії, найстаршій по собі, може одинадцятилїтнїй дївчинцї, уважати пильно на дїтей і привитати від неї батька, коли він вернеть ся з кінної прогульки. Малим знов сказала, щоб вони слухались своєї сестрички Софії, так якби се вона сама була, — що і прирекли виразно декотрі з них. Маленька бльондинка, може шестилїтня, сказала: Сеж не ти Льота, ми тебе таки більше любимо. — Два найстарші хлопцї влїзли були в коляску і на мою просьбу вона позволила їм їхати аж до лїса, під умовою, що не будуть пустувати і будуть сильно держати ся.

Не встигли ми добре розсїсти ся, а дами поздоровкатись і висловити взаїмно свої спостереження про сукнї, а особливо про капелюхи та перебрати належито те товариство, якого вони сподївали ся, коли Льота наказала візникови станути, а своїм братам злїзти; вони ж захотїли ще поцїлувати її ручку, і старший зробив се з великою нїжністю, яка відповідала його пятнадцатилїтньому вікови, а молодший жваво й весело. Вона ще раз поручила привитати маленьких і ми поїхали далї.

Тїтка спитала, чи прочитана вже книжка, яку вона їй недавно послала. — „Нї“, сказала Льота, „вона менї не подабаєть ся, і ви можете її відобрати назад. Попередня не була також краща“. — Я сильно здивував ся, спитавши, які се були книжки, й почувши її відповідь. Я бачив так богато характеру у всїм, що вона казала, стільки що раз нового було в кождім її слові, такими що раз новими промінями духа яснїло її лице і що раз більше виявляло вдоволення — бо вона відчувала, що я її розумію.

„Коли я була молодша, сказала вона“, то нїчого так не любила, як романи. Господи, яка я була щаслива, коли могла в недїлю сїсти собі десь в кутку і цїлим серцем занятись долею й недолею якоїсь міс Женї. Я не перечу, що вони менї й тепер подобають ся, але що я так рідко можу занятись книжкою, тож мусить вона бути відповідна до мого смаку. І тільки той автор менї наймилїйший, у котрого я можу віднайти мій світ, у котрого дїєть ся те саме, що у мене, котрого історія була б менї так само цїкава й близька, як моє власне домашнє житє, яке, що правда, не рай, але всеж таки в своїй цїлости може бути жерелом несказаного щастя.

Я старав ся скрити вражінє, яке зробили на мене сї слова. Але се, розумієть ся не тревало довго: бо чуючи, як вона з такою правдою говорила принагідно про „Векфільдського священика“, про ⁂ —, я зовсїм вийшов з рівноваги, висказав їй все, що мусїв сказати і аж по якімсь часї, коли Льота звернула розмову до иньших, запримітив, що ті цїлий той час просидїли так, наче їх не було. Тїтка поглянула на мене більше нїж раз своїм іронїчним носиком, але менї се було байдуже.

В дальшій розмові говорилось про те, чи велика приємність танцювати — „Коли ся пристрасть і заслугує догани“, сказала Льота, то я все таки признаю ся, що для мене нема нїчого понад танець. І навіть коли чимсь зажурю ся, а перетарабаню собі на своїм розстроєнім фортепянї контраданса, то зараз знов усе буде добре“.

Як я вдивляв ся підчас розмови в чорні очи, як сї живі губки й свіже, веселе личко поривало всю мою душу, як потонув я зовсїм у її чудовій бесїдї, не чуючи навіть слів, яких вона уживала! — все те ти можеш собі представити знаючи мене. Одним словом, я висїв наче у снї з коляски, коли ми станули перед балевим павільоном і справдї все довкола, цїлий світ бачив нїби в сонній мрацї, так, що ледви звернув увагу на музику, що звенїла нам з освітленої салї.

Два пани Одран і якийсь NN — хто годен всї імена спамятати! —, що були дансерами Льоти і тїтки, стрінули нас на вступі, забрали свої дами, а я повів свою.

Ми хороводили ся в менуетї; я запрошував до танцю одну даму за другою, і навіть найнезноснїйшим з них трудно було закінчити танець, подавши руку дансерови. Льота і її дансер почали анґлїйського, а як мило було менї, коли в рядї фіґур вона і з нами танцювала, — се ти можеш відчувати. Треба бачити, як вона танцює! Знаєш, вона віддаєть ся танцям цїлим серцем, цїлою душею; все її тїло — се повна гармонїя! така вона тодї безжурна, свобідна, наче справдї танець для неї все, наче вона й не думає про нїщо більше, нїчого не відчуває, і дїйсно в таку хвилю все иньше зникає для неї.

Я просив її на другого контраданса; вона обіцяла менї третього, і незвичайно мило й просто впевняла мене, що дуже любить танцювати нїмецького. — „Тут така мода“, говорила вона далї, що кожда пара лишаєть ся разом і на нїмецького, а мій кавалєр вальсує зле і буде вдячний менї, коли я його звільню з сеї працї. Ваша дама також не вміє й не любить, а я підчас анґлїйського бачила, що ви добре вальсуєте; коли отже ви хочете зі мною танцювати нїмецького, то йдїть і випросїть собі те від мого кавалєра, а я піду до вашої дами“. — Я подав їй руку, і ми уложили так, що підчас танцю її дансер буде забавляти мою дансерку.

Тепер се почало ся, і ми забавлялись хвилю ріжними рухами рук. А як чарівно, як незвичайно зручно порушалась вона! А коли ми вже прийшли до вальса і почали як кулї одно коло другого крутити ся, то зразу, розумієть ся, се виходило трохи нерівно, бо мало хто се уміє. Ми були розумні й перечекали трохи, поки найнезручнїйші уступлять з поля, і аж тодї прилучились іще з одною парою, Одраном і його дамою, і видержали цїлий час справно до кінця. Ще нїколи я так справно не танцював. Я вже не був чоловіком! Держати в руках наймилїйше на світї сотворіннє і летїти з ним як вітер, так що довкола зникало все! — правду кажучи, Вільгельме, я присяг собі, що дївчина, котру б я любив і на котру мав би якісь права, не повинна нїколи з другим танцювати вальса, тільки зї мною, хоч би я через те й пропасти мав. Ти розумієш мене!

Ми перейшли ся кілька разів по салї, щоб перепочати. Опісля вона сїла, а помаранчі, котрі я тимчасом принїс був, — останнї, які ще були лишили ся — були дуже на часї, тільки що за кождим кавальчиком, які вона з чемности подавала якійсь безцеремонній сусїдцї, почував я уколи в серцю.

При третім анґлїйськім ми були другою парою. Коли ми перетанцювали свою чергу, а я — Боже, з якою роскішю — вдивив ся я в її очи і постать, поглядом повним щирого, чистого вдоволення, — переходили ми по при одну даму, яка милим виразом уже не зовсїм молодого лиця здивувала мене. Вона поглянула з усміхом на Льоту, погрозила пальцем і минаючи нас вимовила дуже значучо два рази імя Альберт.

„Хто се — Альберт“ сказав я до Льоти, коли смію спитати? — Вона як раз хотїла відповісти, але ми мусїли розійти ся при великій вісїмцї, і переходячи попри неї менї здалось, що на її чолї показалась певна задума. — „Чому б вам не сказати — сказала вона, коли я подавав її руку до променади. — Альберт, се гарний чоловік, з котрим я так якби заручена.“ Се не була новина для мене (бо дами сказали менї се дорогою), а всеж таки було се для мене таке зовсїм нове, тому, бо я ще не думав про се відносно до неї — до неї, що за тих кілька хвилин стала менї такою дорогою. Досить, що я помилив в танцї, забув ся і увійшов в чужу пару, так що все поплутало ся, і треба було аж всеї притомности Льоти, тягання й порядковання, щоб знов скоро все пішло до ладу.

Танець ще не був скінчив ся, коли блискавицї, які ми вже давно помічали на овидї, і які я вважав тільки за такі, що прохоложують повітрє, почали сильно змагати ся, а громи заглушували музику. Три дами вийшли з свого ряду, за ними пішли їх кавалєри, настав загальний нелад і музика перестала грати. Коли нас постигне несчастє або щось нас перелякає підчас забави, то се робить сильнїйше вражінє нїж звичайно, і се зовсїм природно — почасти силою контрасту, який тодї сильнїйше дає себе відчувати, по части тому, що наша вражливість тодї буває значно живійша, і скорійше приймаємо вражіння. Сим причинам мушу я приписати сї дивні ґримаси, які я побачив у богатьох жінок. Найрозумнїша з них сїла була в куток, спиною до вікна й заткала собі уха, друга клякнула перед нею й ховала голову на її колїнах, а третя знов втиснулась межи них і зі сльозами обіймала свої сестрички. Декотрі хотїли до дому; иньші знов, які ще менче знали що роблять, не мали й стільки сили волї, щоб спинити зухвалі пориви ласих на пригоди наших молодих людей, які дуже пильно заходились коло сього, щоб переловити з гарних уст нещасних дам усї трівожні молитви звернені до Неба. Деякі з наших панів зійшли були на долину, щоб спокійно закурити люлечку; решта товариства не відкинула пропозиції господинї перейти в кімнату, де були заслони й віконницї. Ледви тільки ми туди увійшли, як Льота занялась уставлюваннєм крісел в колесо, і коли товариство на її прошенє засїло, запроєктувала забаву.

Я бачив вже неодного, що в надїї на ласий фант заздалегідь лагодив ся й смакував його. „Будемо гратись в рахованнє“ — сказала вона. Уважайте! Я буду ходити в колесї з права в лїво, а ви так рахуйте: кождий скаже те число, яке на нього випаде і се мусить іти скоро як іскра, а хто заікнеть ся або помилить, дістане хляпса; так піде до тисячі.“ — І почалась забава! Вона ходила в колї з протягненою вперед рукою. Перший почав: оден, його сусїд сказав; два, дальший: три і так далї. Тодї вона почала йти скорійше, чим раз скорійше, і ось вже помилив оден і — хляпс! а через сміх і другий — хляпс! І чим раз скорійше. Я сам дістав два рази і як з вдоволеннєм помітив — сильнїйше нїж иньші від неї діставали. Загальний регіт і галас закінчили забаву ще перше, нїж дійшло до тисячі. Найблизші собі потягнули одні одних на бік, тимчасом буря перейшла і я пішов з Льотою в салю. По дорозї вона сказала: „за хляпсами забули вони про бурю і про все!“ — Я не міг їй нїчого відповісти. — „Я також була сильно перелякана, але сказавши собі твердо, що я мушу додати відваги иньшим, стала й сама відважна.“ — Ми приступили до вікна. Греміло вже в сторонї, сильний дощ шумів на дворі, а свіжа струя теплого повітря плила хвилею до нас. Вона стояла спершись на локоть, її погляд то обіймав околицю, то звертав ся до неба, то на мене; я бачив повні слїз її очи, вона положила свою руку на мою і сказала. — „Кльопшток!“ Я зараз пригадав собі величаву оду, яку вона мала на думцї, й потонув в хвилях вражінь, які вона тим словом в менї порушила. Я не витерпів, нахилив ся до її руки й поцїлував її з повними роскоші сльозами. І знов я поглянув на її очи. О, ти благородний^[1]! Колиб ти міг бачити се велике обожаннє в її поглядї, а я бодай вже нїколи більше не чув зневаги для твойого імени як часто буває тепер.

19 червня.

Не знаю вже, на чім я скінчив колисьто своє оповіданнє; знаю тільки, що була вже друга година по півночи, коли я скінчив і лїг до ліжка, та що якби я замість писати міг тобі переговорити, то задержав би тебе може аж до ранку.

Про те, що сталось при поворотї з балю, я ще тобі не розказував, і нинї також день не для сього.

Був чудовий схід сонця. Лїс цїлий в краплях, а довкола освіжені поля! Наші товаришки задрімали. Вона спитала мене, чи може й я схочу додержати їм компанїю? — про неї я можу не журитись. — „Доки я бачу сї очи“, сказав я і поглянув пильно на неї, „доти нема небезпеки.“ — І так ми обоє держались, аж до її воріт, які служниця тихенько відчинила і на її запитання впевнила її, що батько й дїти здорові і всї ще сплять. Я покинув її просячи позволеня побачити її ще того самого дня; вона позволила і я прийшов: і від сеї хвилї хоч сонце, місяць і звізди йдуть своєю дорогою, я не знаю нї дня нї ночи, і світ цїлий губить ся передо мною.

21 червня.

Я переживаю такі щасливі днї, які Бог приготовив своїм святим, і хоч би зі мною не знати що стало ся, то я не мав би права говорити, що не зазнав радости, найчистїйшої радости житя. — Ти знаєш мій Вальгайм; я там зовсїм оселив ся, звідти маю тільки пів години до Льоти, там відчуваю я все щастє дане чоловікови.

Чи думав я, вибираючи собі Вальгайм за цїль моїх проходів, що він лежить так близько неба! Як часто в моїх далеких мандрівках, то з гори, то з рівнини через ріку бачив я сей стрілецький домок, що тепер містить в собі всї мої бажання!

Я богато роздумував, дорогий Вільгельме, про жадобу чоловіка до щораз ширших просторів, до нових відкрить, блуканин, — і знов про сей внутрішнїй нахил до добровільного обмеження себе тїсними межами привичок, не журячись зовсїм тим, що поза ними з права чи з лїва дїєть ся. Дивно се: коли я прийшов сюди і з горбка споглядав на гарну долинку, то так мене тут все потягало до себе. — Там лїсок! — ах, коли-б то увійти в його тїни! — Там шпиль гори! — ах, якби то з нього поглянути на околицю! — А ланцюх горбків переплетених з собою і милі долини! — о, коли-б то потонути у них! — — І я спішив туди і вертав не знайшовши того, чого надїяв ся. Далечина то так, як будучність. Перед нашою уявою лежать у мрацї цїлі простори, наша вражливість тоне в них так як наше око і ось ми стремимо туди цїлою душею, душу нашу наповняє одно велике, величне чутє — і щож! коли їх досягнемо, коли „там“ стане „тут“, — знов буде все як і перше, а ми лишаємо ся з нашим убожеством, з нашою обмеженністю, і душа знов тужить за осолодою, що зникла.

Так затужить врештї і найбільш непосидющий волоцюга за своїм рідним краєм і в своїй хатї, коло жінки й дїтей, та в працї для їх удержання знайде сю роскіш, якої дармо шукав на широкім світї.

І так, коли я зі сходом сонця йду до мого Вальгайму і там в городї гостинницї зриваю собі сам трохи цукрового гороху, обриваю з нього волокна і між тим читаю собі Гомера; коли опісля в маленькій кухнї вибираю собі сам горнятко, кладу масла і пражу стручки на вогнї, прикриваю їх і сїдаю, щоб їх помішувати: тодї я дуже живо уявляю собі, як то надуті женихи Понельопп різали волів і свиней, розбирали їх і пекли. Нїщо так не наповняє мене таким тихим і щирим вражіннєм, як риси патріярхального житя, які зміг внести в мій спосіб житя — без пересади, слава Богу.

Я дуже радий, що серце моє може зрозуміти сю просту й тиху радість чоловіка, що приносить на свій стіл головку капусти ним самим виплекану, і споживає не тільки саму сю ярину, але в сїй одній хвильцї переживає ще раз усї ті приємні днї, гарні ранки, коли її садив, милі вечери, коли її підливав, і сю утїху яку йому справляв повільний її зріст.

29 червня.

Перед вчера був у радника лїкар з міста і знайшов мене на землї посеред дїтей Льоти; одні лазили по менї, иньші зачіпали мене, я лоскотав їх і робив разом з ними великий крик. Серед бесїди, доктор, доґматична маріонетка крутив безнастанно свої маншети й кризи і признавав що я держу себе низше гідности розумного чоловіка; се помічав я по його носї. Я одначе не дав собі в нїчім перешкодити, дав йому розводитись про дуже розумні річи і ставив дїтям знов домки з карт, які вони були повалили. Опісля ходив він по містї й нарікав, що мовляв дїти радника й так досить розвезені, а Вертер попсує їх до решти.

Так, дорогий Вільгельме, на землї найблизші мойому серцю дїти. Коли я до них придивляю ся і добачую в сих малих сотворіннях зародки всїх чеснот, всїх сил, яких вони колись так дуже будуть потрібувати; коли в уперности бачу будучу постійність і силу характеру, а в пустотах добрий гумор і легкість обминанню світових небезпек, і все таке незіпсуте, таке суцїльне! — то все, все тодї повторяю золоті слова Учителя людей: „Коли не будете, як одно з сих“! — І ось, мій дорогий, з тими, що рівні нам, які мають бути для нас взірцем, поводимось ми наче з своїми підданими. Вони не повинні мати своєї волї! А хибаж ми її не маємо. І звідкиж у нас се право? — Тому, що ми старші і розумнїйші! — О, добрий Боже, ти з своїх небес бачиш тільки дїтей — старих і молодих; а котрі тобі милїйші, то се вже давно оповістив твій син. Але люди вірять в нього, а не слухають його — се такеж вже старе! — і формують своїх дїтей по свойому взору і — бувай здоров, Вільгельме! Не можу я далї про се плести.

1 липня.

Чим може бути Льота для хорого, се я можу судити по мойому власному бідному серцю, яке страждає більше, нїж неодно на ложи хороби. Вона пробуде кілька днїв в містї у одної праведної жінки, яка, по словам лїкарів вже близька свого кінця і в останнїх своїх хвилях хоче мати Льоту коло себе. Минулого тиждня я відвідував з нею священика з Ст…; ся маленька місцевість лежить на годину дороги в сторонї в горах. Ми прийшли туди коло четвертої. Льота взяла з собою свою другу сестру. Коли ми увійшли на подвірє приходства затїнене двома великими деревами — оріхами, сидїв старенький на лавочцї перед хатою, а коли побачив Льоту, то наче віджив, кинув свою суковату палицю й підвів ся їй на зустріч. Вона побігла до нього, змусила його знов сїсти, сїла коло нього сама, переказала привитанє від батька, пестила його поганого замурзаного найменшого хлопця, потїху його старости.

Треба було її бачити, як вона забавляла старого, як підвисшала свій голос, щоб він, на пів глухий, міг її чути, як росказувала йому про молодих, сильних людий, що несподївано померли, про славні купілї Карльсбаду, як хвалила його намір поїхати туди будучим лїтом, як заявляла йому, що вважає його далеко жвавійшим, та що богато краще він тепер виглядає, нїж останнього разу, коли вона його бачила. Я забавляв підчас того жінку священика. Старий зовсїм оживив ся, а коли я, вважаючи се потрібним, похвалив гарні, старі оріхи, що нас так мило затїнювали, то він, хоч і з певним трудом, почав росказувати нам їх історію. — „Хто садив сей старий оріх“ — почав він, сього ми не знаємо: одні кажуть — що сей, иньші — що той священик. Але сей онтам, молодший, то має стільки лїт, що моя жінка, — в жовтню пятьдесять буде. Її батько посадив його ранком того дня, коли вона вечером родилась. Він був моїм попередником по службі, а як йому було миле се дерево, то й не говорити; а менї також не менче. Моя жінка сидїла під тим деревом на ковбку і плела на дротах, коло двадцять сїм лїт тому вступив я перший раз як убогий студент на се подвірє“. — Льота спитала його про доньку: показалось, що вона пішла з паном Шмітом на луку до робітників, і старий тягнув далї своє оповіданє: як то його попередник полюбив його, а донька також, і як він попереду став його вікарієм, а опісля наслїдником. Історія вже була близька кінця, коли надійшла через горо́д панна пасторівна з тим добродїєм Шмітом: вона сердечно поздоровалась з Льотою, і мушу признатись, що вона менї досить подобалась: жвава, гарного росту брунетка, що мусїла кождого на якийсь час зацїкавити на селї. Її поклонник (бо таким показав себе зараз добродїй Шміт), делїкатний, але тихий чоловік, не хотїв мішатись в нашу розмову, хоч Льота зараз хотїла його втягнути. Найбільше занепокоїло мене те, що — як я по його лицї завважив — більше упертість і злий гумор нїж обмежений розум здержували його від розмови. Далї показалось се дуже виразно; коли Фридерика гуляючи з Льотою йшла принагідно і зі мною, то лице сього добродїя, що вже й так мало брунатну барву, так замітно темнїло, що добре стало ся, що Льота торкнувши мене за рукав зробила мене уважним на те, що я занадто чемний супроти Фридерики. Мене нїщо так не сердить, як те коли люди оден одного мучать, особливо молоді люди, в цвітї житя, що моглиб бути найдоступнїшій для всїх утїх, псують оден одному ріжними дурницями тих кілька щасливих днїв і аж пізнїйше пізнають сю безповортну шкоду. Ся гадка не покидала мене, і коли ми перед вечером вернули на приходство і сїли за стіл до молока, а розмова зійшла на радощі і гризоти житя, то я не витерпів, і навязуючи до сього з цїлою щирістю почав говорити про злий гумор. — „Ми люди, нарікаєм часто“, почав я говорити, „що так мало щасливих хвиль, а так богато прикрих, і як я думаю — по найбільшій части несправедливо. Колиб наше серце завсїди було готове для уживання того доброго, яке нам Бог на кождий день приготовив, то ми мали б опісля досить сили, щоб знести й горе, коли воно прийде“. — „Але наш ум не в нашій власти“, сказала на те жінка священика; „і скільки то від тїла залежить! коли хтось нездоров, то йому всюди зле“. — Я признав їй се. — „Отже“, — почав я знов, „уважаймо се як хоробу, і спитаймо, чи нема на се якого лїку?“ — „Се правда“, сказала Льота, „і я бодай думаю, що від нас богато залежить. Я знаю се по собі самій. Коли менї щось докучає й має мене розсердити, то я зараз зриваюсь, біжу на город, переспіваю кілька контрадансів і зараз се минає“. — „Се і я хотїв сказати“, почав я знов; „злий гумор то зовсїм так, як лїнивство, бо се також рід лїнивства. Наша натура дуже до нього склонна, але як тільки раз зберем сили щоб себе перемогти, то піде робота жваво і ми знайдемо в працї правдиве вдоволеннє“. — Фридерика слухала дуже уважно, а молодий чоловік замітив менї, що ми не можемо бути панами самих себе, а що найменче можемо панувати над своєю вражливістю. — „Отже“, сказав я далї, „йде річ про якесь немиле вражінє, якого кождий радо хотїв би позбутись; а нїхто не знає, як великі його сили, поки їх не випробував, розумієть ся, хто хорий, той буде розпитувати всїх лїкарів, не відкине нї гірких лїків анї найбільших навіть ограничень, щоб тільки одержати бажане здоровлє“. — Я завважив, що чесний старенький напружував свій слух, аби брати участь в нашій розмові, отже я підносив голос, коли звертав розмову до нього. „На проповідях виступають протїв ріжних злих налогів“ — сказав я, „а ще нїколи я не чув, щоб на проповідницї виступали протїв злого гумору“. — „Се повинні б робити мійські священики“, — сказав він, „селяни не мають злого гумору“. — „Але не зашкодилаб також де-коли лєкція бодай для його жінки і для пана радника“. — Цїле товариство сміялось сердечно, і він також, аж нарештї закашляв ся, і се перервало нашу розмову на якийсь час: опісля молодий чоловік починаючи її знов сказав: „Ви назвали злий гумор поганим налогом; менї здавалосьби, що се пересадно“. — „Анї трошки“, відповів я, „коли тим іменем називати те, чим шкодимо собі й ближнім. Чи не досить вже того, що ми не можемо одні одних ущасливити, — треба ще відбирати оден у одного й ту радість, яку кождий може деколи найти у своїм власнім серцї? А покажіть менї такого гарного чоловіка, щоб укрив свій злий гумор і зносив його сам, не псуючи радости свого окруженя! І чи радше не буде се внутрішнє невдоволеннє з нашої власної негідности, обридженнє самого себе, сполучене звичайно з завистю, яку піддержує ще глупа пустота? Бачимо щасливих людей, яких не ми щасливими зробили і се для нас невиносиме“. — Льота усміхалась до мене, бачучи захопленнє, з яким я говорив, а сльоза в оцї Фридерики підбадьорила мене до дальшого говорення. — „Горе тим“, говорив я далї, „котрі визискують свою власть над чиїмсь серцем, щоб видерти сьому серцю ті прості радости, які з нього самого вицвітають. Нїякі подарунки, нїякі чемности в світї не винагородять тої хвильки власного вдоволення, яке нам наш тиран затроїть своєю згризливістю й завистю“.

В сїй хвилї моє серце було переповнене; а в душі відзивались спогади чогось минулого, і в очах закрутились менї сльози.

„Колиб кождий говорив собі що дня“, сказав я, „що не має нїякого права супроти своїх приятелїв, як тільки те, щоб не псувати їм їх радости й побільшати їх щастє, якого з нами разом зазнає. Чи зможеш ти тодї удїлити їм хоч каплю полекші, коли їх душу буде томити пристрасть і трівога, або переповнить її гризота?

„А коли прийде остання, найтяжша хороба на сю людину, котрій ти в її щасливих днях псував всяку радість, коли вона буде лежати знесилена і з очима бездушно зверненими до неба, а смертельний піт зросить блїде чоло, ти будеш стояти перед її постелею як осуджений, з тим глубоким переконаннєм, що цїлим своїм маєтком нїчого тут не вдїєш, а внутрішня трівога буде тебе мучити так, що ти віддав-би все, щоб тільки сїй умираючій людинї подати хоч каплю покріплення, хоч іскорку відваги“.

Память такої сцени, при якій я був присутний налинула при тих словах з цїлою силою на мене. Я приложив хустинку до очий і покинув товариство, а опамятав ся аж на голос Льоти, що кликала мене до відходу. І як лаяла вона мене по дорозї за надто горяче чутє до всього — що я через се пропаду! щоб я щадив себе! — Ангеле! Задля тебе я мушу жити!

6 липня.

Вона все ще коло своєї умираючої подруги, і все однакова, все готова на поміч, чудова людина, котра куди тільки гляне, лагодить страждання і ущасливляє людей. Вчера вечером ходила вона на прохід з Маріяною й маленькою Мальхен; я знав про се, стрінув їх і ми пішли разом. Після півторагодинної дороги вернули ми в сторону міста, до криницї, що була менї така мила, а тепер ще тисячу раз милїйша стала. Льота сїла на примурку, ми стояли перед нею. Я розглянув ся, і менї так живо пригадав ся той час, коли моє серце було таке одиноке. — „О мила кринице“, сказав я, „відколи я вже не відпочиваю в твоїм холодку, а в переходї часом і не глянув на тебе“. — Я глянув вниз і побачив, як Мальхен дуже серіозно йшла до гори зі склянкою води. Маріяна хотїла взяти від неї воду. — „Нї!“ сказала дитина милим щирим тоном, „нї, Льота буде попереду пити!“ — Мене так очарувала доброта і щирість, з якою вона те сказала, що я не міг нїяк инакше виразити своє одушевленє і тільки піднїс дитину з землї і поцїлував її так міцно, що вона почала зараз кричати й плакати, — „Ви зле зробили“, сказала Льота. Я здивував ся. — „Ходи, Мальхен“, сказала вона, і взяла її за руку й повела східцями в низ, „умий ся скоренько, скоренько в свіжім жерельци, то нїчого не буде.“ — Коли я стояв і придивляв ся, як пильно мала дївчинка терла собі щічки мокрими ручками, та як вірила в те, що чудодїйне жерело змиє всяку нечистоту і відверне сю ганьбу, та не дасть вирости поганій бородї, — коли Льота сказала: „досить вже,“ а дитина все ще завзято терла, що, мовляв, лїпше за богато, нїж за мало, — кажу тобі, Вільгельме, я ще нїколи з більшою пошаною не бував при обрядї хрещення, і коли Льота вийшла, я був би радо упав перед нею, наче перед пророком, що змив гріхи народу.

Я не міг здержатись, щоб не розповісти сього вечера на радощах про сю подїю одному чоловікови, якому я признавав знаннє людей, тому що він має розум; але я зле трафив! Він сказав, що Льота дуже зле зробила: не треба перед дїтьми нїчого прикрашувати, бо се дає привід до незчислимих помилок і забобонів, а від сього треба дїтей вже завчасу обороняти. — Я згадав, що вісїм днїв тому у сього чоловіка були хрестини, тому й не хотїв з ним сперечатись і в душі лишив ся вірний свому переконаню — а то, що ми повинні так поступати з дїтьми, як Бог робить з нами, і ми найщасливійші тодї, коли він нас лишає в милій несвідомости.

8 липня.

Які ми дїти! Як ми гонимо ся за одним таким поглядом! Які ми дїти! — Ми робили прогульну до Вальгайму. Дами поїхали, і підчас наших проходів, менї здавалось, що в чорних очах Льоти… Який з мене дурень, але, якби ти бачив сї очи! Вибачай, що буду коротко оповідати (очи менї замикають ся до сну), — отже як дами всїдали до коляски, ми стояли коло неї: молодий В.... Зельштат, Одран і я. Вона жваво розмовляла з сими вітрогонами. Я шукав погляду Льоти, а він — ох, перелїтав від одного до другого! — та на менї, на менї, що тут близький розпуки стояв, на менї сей погляд не спинив ся! — Моє серце посилало їй тисячу прощань, а вона й не глянула на мене! Коляска відїхала, а менї станули сльози в очах. Я дивив ся за нею, бачив капелюшок Льоти, бачив як вона оглянулась, може щоб мене побачити? О мій дорогий! Я в непевности; се моя потїха: може вона за мною оглянулась! Може! — Добраніч! О, яка з мене дитина!

10 липня.

Колиб ти бачив, яку глупу міну я роблю, коли в товаристві говорять про неї! Та ще коли мене питають, чи вона менї подобаєть ся. — Подобаєть ся! Се слово я на смерть ненавиджу. І що то мусїв би бути за чоловік, котрому Льота подобалась би, а не наповнилаб собою всї його чутя, всї вражіння! Подобаєть ся! Недавно тому питав мене хтось, як менї Осіян подобаєть ся!

11 липня.

Панї М… почуває себе дуже зле, я молюсь за її житє, житє, бо спочуваю Льотї. Я видаю її рідко у моєї подруги, а нинї оповіла вона менї дивну пригоду. — Старий М… се незносний скупар, що досить в житю надокучив жінцї і жалував їй всього; але вона якось все вміла собі раду дати. Кілька днїв тому, коли лїкар не робив їй вже надїї на житє, покликала вона свого чоловіка — Льота була також в кімнатї — і так йому сказала: „Я мушу признатись тобі до одної річи, яка по моїй смерти моглаб викликати замішаннє й неприємности. Я вела до тепер хатнє хозяйство можливо найпоряднїйше й найощаднїйше: але ти менї вибачиш, що тих трийцять лїт я тебе обманювала. З початку нашого подружа ти призначив дуже незначну суму на кухонні і всякі иньші видатки. Коли наше хозяйство зросло і наші дїла також, — тебе не можна було нїяким способом намовити до того, щоб ти розмірно побільшив мій тиждневий прихід; одним словом, ти знаєш се, що і в ті часи, коли наш дім найбільше побільшив ся, ти вимогав, щоб я обходилась все сема ґульденами на тиждень. І я брала їх далї не сперечаючись вже, а недостачу поповняла тиждневими приходами, бож нїхто й не підозрівав, щоб жінка обкрадала касу. Я нїчого не змарнувала і могла б навіть не признаючись до сього відійти у вічність, якби не те, що та, котра після мене буде вести домашнє хозяйство, не зможе з ним дати собі ради, а ти все ще наставав би на тім, що, мовляв, перша жінка якось потрапляла виходити на своє.“

Я говорив з Льотою про неймовірне заслїпленє людського розуму, щоб можна було не підозрівати чогось иньшого при тім, коли хто обходить з семи ґульденів видатки, які вимагають може й два рази стільки. Але я й сам знав людей, які б без здивовання взяли собі до дому вічно повний збанок пророка.

13 липня.

Нї, я не помиляю ся! Я читаю в її чорних очах правдиве заінтересованнє мною і моєю долею. Так, я відчуваю се і серце мене не обманює, що вона — о, чи посмію я, чи зможу сими словами все небо висказати? — що вона мене любить!

Любить мене! — І як я сам себе тепер цїню, як я — тобі я се можу сказати, бо ти маєш зрозуміннє до чогось такого — як я тепер сам себе обожаю, відколи вона мене любить!

Чи се тільки моя велика смілість, чи почутє справжнїх відносин? — Я не знаю чоловіка перед котрим я бояв ся б за серце Льоти. А всеж таки — коли вона говорить про свого нареченого з таким теплом, з такою любовю — то я почуваю себе так як той, котрого позбавили чести і всїх почестей і відобрали йому шпаду.

16 липня.

Ах, як ворушить ся менї у всїх жилах кров, коли припадком мій палець діткнеть ся її пальця, коли наші стопи під столом стрінуть ся! Я тїкаю нїби від вогню, а якась таємна сила тягне мене знов — і так менї голова крутить ся. — А вона в своїй невинности і простоті душі не відчуває того, як мене мучать ті дрібні признаки її щирости. Коли вона навіть підчас розмови положить свою руку на моїй, або розмовляючи присяде до мене близше так, що її небесний віддих доходить до моїх губ — тодї я гину, наче громом ударений. — А як що я колись, мій Вільгельме, насмілюсь се небо, се довірє до мене… Ти мене розумієш. Нї, моє серце не таке зіпсуте! Але слабе доволї слабе! — А чи се не значить зіпсутя?

Вона для мене свята. Всї пожадання мовчать в її присутности. Я не знаю нїколи, що зо мною, коли я коло неї; так наче душа і усї нерви замирають. — Вона грає як ангел на фортепіянї одну мельодію, просту, а повну виразу. Се її улюблена пісня, а мене ся мельодія вилїчуе від мук, вертає свідомість, ледви вона ударить перші ноти. Анї одно слово про чародїйну силу старинної музики не здаєть ся менї неправдоподібним, коли на мене так виливає ся проста пісня. А вона все її починає в добрий час, — часто тодї коли я хотїв би всадити собі кулю в голову. І зараз зникає тьма з моєї душі, і я свобіднїйше віддихаю.

18 липня.

Дорогий Вільгельме, що значить для нашого серця світ без любови! Що значить маґічна лїхтарня без світла! Тільки що вставиш до неї лямпочку і вже маєш на своїй білій стїнї найбарвнїйші образи! І нехай се будуть тільки химерні привиди, то всеж вони роблять нас щасливими, коли ми як незіпсуті молоді хлопцї одушевляємо ся сими чудними явищами. Нинї я не міг бути у Льоти, задержало мене товариство, якого я не міг покинути. Щож було робити? Я післав туди свого слугу, тільки на те, щоб мати коло себе чоловіка, що був нинї близько неї. З якою нетерпеливістю я його вичікував, з якою радістю дивив ся на нього! Я був би радо взяв його за голову й поцїлував, як би не стидав ся.

Росказують, що болонський камінь, коли полежить на сонцї, втягає в себе його промінї і в ночи через якийсь час світить. Так здавалось менї, що буде і з моїм слугою. Свідомість, що її очи спочивали на його лицї, на його щоках, на ґузиках від сурдута, на ковнїрі від загортки, робила все те для мене таким святим, таким цїнним! В сю хвилю, я не віддавби був того хлопця і за тисячу талярів. Менї було так добре в його присутности. Не смій ся, Боже боронь, з сього. Чи се химерні привиди, Вільгельме, коли нам так добре через них?

19 липня.

„Я бачу її!“ кажу я рано, коли прокинусь і повний радости погляну на гарне сонце; „я побачу її!“ І вже на цїлий день не маю нїяких бажань. Ся надїя усуває все, все.

20 липня.

Вашої гадки я не можу ще уважати своєю, щоб я їхав з послом*** Я не дуже люблю субординацію, а ще ми всї знаємо, що той чоловік дуже незносний. Ти кажеш, що моя мати хотїла б, щоб я був дїяльний; смішно менї з сього стало. Чи я тепер не дїяльний? Чи по правдї не все одно, чи я буду числити зерна гороху чи сочевицї? Все на світї зводить ся в кінци на дурницї, а той чоловік що задля других без власного бажаня й пристрасти гонить ся за грошима й почестями, буде дурнем.

24 липня.

Тому, що тобі дуже на тім залежить, щоб я не занедбував рисовання, то я б волїв радше сю річ промовчати, нїж сказати тобі, що дотепер зроблено дуже мало.

Нїколи я не був щасливійший, ще нїколи моя вражливість на красу природи, аж до малого каміньчика, до дрібної травицї, не була повнїйша й глибша, а всеж таки — не знаю, як маю висловитись — моя відтворна сила така слаба, так все в моїй душі зливаєть ся, що я не в силї схопити контурів; але я представляю собі, що якби я мав глину або віск, то представив би те образово. Я таки візьму глини й буду мняти, хочби се й довго тревало, навіть щоб аж балабухи з того вийшли!

Три рази я зачинав портрет Льоти і три рази скомпромітував ся; се мене тим більше сердить, що від якогось часу, я щасливо ловив подібність. Але за те зробив я її сілюет і се повинно менї вистарчити.

25 липня.

Добре, дорога Льото, я все полагоджу, все замовлю; давайте менї тільки більше поручень і частїйше. Тільки одного у вас прошу: не засипуйте піском своїх записочок до мене. Нинї я поквапно піднїс її до уст і в зубах менї захрустїло.

26 липня.

Я вже нераз постановляв собі не бачити її так часто. Але хто годен се додержати! Що дня я піддаюсь покусї і приобіцюю собі свято: завтра не піду; але прийде ранок і я знов винаходжу якусь неминучу причину і не огляну ся, коли я вже у неї. І то вона скаже вечером: „Ви ж прийдете завтра?“ — і хтож змігби не прийти? Або дасть менї якесь порученє і я рішаю, що годить ся менї самому принести їй відповідь; або знов день вже дуже гарний, я йду до Вальгайму, а коли я вже тут, то маю вже тільки пів години до неї! — Я занадто близько в тій атмосфері — гульк! і я вже там. Моя бабуня росказувала казку про маґнетову гору. Коли який корабель підходив заблизько до неї, то все його зелїзо забирала гора, всї цьвяки летїли до неї, а бідні нещасні падали між дошки розбитого корабля.

30 липня.

Приїхав Альберт, і я відїду; хоч би він був найкращим, найблагороднїйшим чоловіком, котрому б я з кождого погляду давав першенство переді мною, то всеж се булоб не до знесеня мати його все перед очима повного найкращих прикмет. Повного прикмет! — Досить, мій Вільгельме, наречений тут! Чесний, милий чоловік, до котрого треба бути прихильним. На щастє я не був при приїздї! Серце було б менї розірвалось від сього. І він на стільки делїкатний, що в моїй присутности не поцїлував ще Льоти анї разу. Нехай йому се Бог нагородить! Задля пошани, яку він сїй дївчинї показує, я мушу його любити. Він мене також рад любити, і я догадуюсь, що се більше дїло Льоти, нїж його власного почутя: бо жінки такі справи тонко розуміють і мають рацію; коли вони потрафлять двох поклонників удержати в добрих відносинах поміж собою, то воно все виходить їм на користь, хоч се і рідко коли буває можливе.

Всеж таки я не можу відмовити Альбертови поважання. Його спокійна поверховність дуже сильно відбиває від моєї неспокійної вдачі, чого не можна скрити. У нього багато чутя і він знає, що він має в Льотї. Він виглядає на такого, що не має злих гуморів, а ти знаєш, що се такий гріх, який я в людях ненавиджу більше, нїж всякі иньші гріхи. Він має мене за догадливого чоловіка; моя прихильність до Льоти, радість, якою переймають мене всї її вчинки, побільшує його тріумф і через те він її ще більше любить. Чи він там не мучить її деколи дрібними сценками зависти, се ще питанє, я бодай на його місци не був би зовсїм певним перед сим чортом.

Та нехай з ним буде, що хоче! Пропала моя радість бути з Льотою. Чи се глупота чи заслїпленнє? — Але що там про назву! Річ сама про себе говорить! — Все те що я знаю тепер, я знав і перше, нїж ще Альберт приїхав; я знав, що не можу мати на неї нїяких виглядів, і не мав нїяких — то значить, на скільки се можливе не мати нїякого бажання при таких милих відносинах. — А тепер — глупий чоловік — буду робити здивовані очи, коли приходить справдї другий і відбирає дївчину.

Я затискаю зуби й смію ся з своєї біди, але сміяв ся б два рази й три рази стільки з тих, котріб казали, щоб я погодив ся з своєю долею, коли інакше бути не могло. Геть з ними — з тими неживими людьми! — Я уганяю по лїсах, а як прийду до Льоти і коло неї сидить в холоднику в городї Альберт і я вже не можу відійти назад, то я тодї буваю страшно пустий: роблю ріжні дурницї, починаю жартувати, плести всїлячину. — „Ради Бога“, сказала менї нинї Льота, „я вас прошу, не виробляйте вже такого, як вчера вечер! Ви страшні, коли буваєте таким веселим“. — Між нами кажучи, я підстерігаю хвилю, коли він занятий — і ось! я вже вихожу, і все дуже рад, коли її застану саму.

8 серпня.

Я не про тебе думав, дорогий Вільгельме, коли прозивав незносними тих людей, що вимагають від нас підданя неминучій долї. Я по правдї не думав, що ти міг би мати такі погляди. А в самій річи твоя правда. Одно тільки, мій коханий: на світї дуже рідко коли поступають по правилу „або — або“; між чутєм і способами поступованя буває стільки відтїнків, скільки ґрадацій між орлиним і кирпатим носом.

Отже ти не візьмеш менї сього за зле, коли я цїлий твій арґумент лишу на боцї, а сам постараюсь перейти поміж „або — або“.

Ти кажеш „або маєш надїю на Льоту, або її не маєш. В першім випадку старай ся її здїйснити та сповнити свої бажаня; в другім випадку візьми себе в руки й постарай ся позбутись такого прикрого стану, що забирає всї твої сили“. Дорогий мій, се легко й скоро — сказати.

Чи міг би ти від нещасного хорого, котрого житє безупинно підточує й нївечить хороба, вимагати, щоб він одним ударом штилєта закінчив від разу свої муки? І чи сама ся хороба, що нищить його сили не відбирає йому й відваги увільнитись від неї? Вправдї ти міг би відповісти менї порівнянєм вродї того що, мовляв, хтоб не дав відтяти собі руку, аби через зволїканє й нерішучість не поставити на карту своє житє? — Я не знаю! але лїпше не будемо гризти себе порівняннями. Досить — так, Вільгельме, часом на мене находять мінути такої раптовної, рішучої відваги, і тодї я певно пішов би собі, — щоб тільки знав куди.

Вечером.

Мій дневник, від якогось часу занедбаний мною, впав менї нинї знов в руки, і я сильно здивував ся тим, як се я так свідомо крок за кроком у те все входив! Як я все ясно бачив мій стан, а поступав як дитина, і тепер бачу се так само ясно, а нема й натяку на поправу.

10 серпня.

Я міг би вести найлїпше, найщасливійше в світї житє, колиб не був дурнем. Такі гарні обставини, як ті, в котрих я находжусь тепер, на те щоб збудити захопленнє в людській душі, не легко трафляють ся. Ах, се так і єсть, що наше серце само собі щастє творить. — Бути членом такої милої сїмї, люблений старим як син, малими як батько, а Льотою! — Далї сей благородний Альберт, що не псує мого щастя нїякими капризними примхами; що окружає мене найсердечнїйшою приязнею; котрому я після Льоти найдорожший на світї — ах Вільгельме, се правдива потїха слухати, як ми на проходї оден одного забавляємо розмовою про Льоту; не може бути нїчого смішнїйшого на світї, як такі відносини, а всеж таки менї часто сльози до очей находять з тої причини.

Коли він росказує про її добру матїр: як вона на смертній постели передала Льотї свій дім і своїх дїтей, а йому повірила Льоту, як від тої пори цїлком иньший дух оживив Льоту, як вони старанно занялась господарством, як серіозно стала матїрю, як анї хвильки її часу не пропадало без чинної любови, без працї, і всеж таки її веселість, її легка вдача не покидала її нїколи, — я йду з ним поруч, зриваю квітки по дорозї, укладаю їх дуже старанно в букет і — кидаю в потік, що тут перепливає і дивлюсь за ними, як вони поволи упливають. — Не знаю, чи писав я тобі, що Альберт лишаєть ся тут і одержить при дворі, де його дуже любять, уряд і порядне удержаннє. Що до порядку й пильности в дїлах, то я бачив мало людей подібних до нього.

12 серпня.

Справдї, Альберт, се найкращий під сонцем чоловік. Вчера я мав з ним дивну сцену. Я прийшов до нього, щоб попрощатись з ним, бо мене зібрала була охота поїхати конем в гори, — звідти тобі й пишу, — і коли я проходжував ся тут по кімнатї, впадають менї в око його пістолєти. — „Позич менї пістолєтів на мою подорож“ — сказав я. — „Про мене“, — сказав він, — „бери, як що хочеш завдати собі труду, щоб їх набити, бо в мене вони висять тільки pro forma“. — Я зняв один пістолєт, а він говорив далї: „Від коли моя обережність зробила менї такого немилого збитка, я вже не хочу з тими річами мати до дїла“. — Я зацїкавив ся сею історією. — Він почав росказувати. — „Перебував я раз з чверть року на селї у одного свого приятеля, мав пару ненабитих пістолєтів і спав спокійно. Але раз одного дощевого пополудня, коли я сидїв без дїла, не знаю як впало менї в голову, що от на нас могли б напасти, пістолєти могли б бути потрібні, могли б — ти знаєш, як се буває. — Я дав їх слузї вичистити й набити; слуга жартуючи з дївчатами хотїв їх налякати, і Господь знає яким способом пістолєт вистрілив, коли ще в нїм була затичка і тота затичка попала дївчинї в мязень правої руки й розбила їй великий палець. Я мусїв заплатити за біль, ще й за лїченнє, і від тої пори всяке оружє у мене буває ненабите. Дорогий мій, що таке обережність? Небезпеки не можна свідомо відвернути! Хоч…“ — Отже мусиш знати, що я люблю сього чоловіка, аж поки він не скаже: хоч…; бо хиба ж се не розумієть ся само собою, що всяке загальне правило може мати виїмки? Але се вже такий чоловік, що сам зі всього оправдуєть ся! Коли йому здаєть ся, що він про щось надто поспішно висловив свій погляд, або занадто загально, чи не зовсїм правдиво, то він не перестане перед тобою застерігатись, сказане зміняти, додавши й віднимати, так що в кінци нїчого на річи не лишить ся. І з тої нагоди він запустив ся був дуже далеко: я в кінци перестав його слухати, попав в задуму і наглим рухом приложив собі отвір пістолєта до чола понад правим оком. „Фе“, сказав Альберт, вириваючи менї пістолєт, „що се має бути?“ — „Він не набитий“, сказав я. — А хоч би й так, то по що се?“ — відповів він нетерпеливо. „Не можу собі того представити, як чоловік може бути такий глупий, щоб себе застрілити; сама гадка викликає в менї відразу“.

„Як се ви, люде“ — сказав я, „не можете про нїщо говорити, щоб не сказати зараз: се глупе, се розумне, се добре, се зле! І що те все значить? Чи через те ви розслїдили внутрішні причини якогось учинку? Чи зумієте з точністю виказати поводи, для чого так сталось, для чого так мусїло статись?“

„Мусиш менї признати“, сказав Альберт, „що певні вчинки будуть все злочинні, з яких би там поводів не були вони виконані“.

Я здвигнув плечима й перечив йому. — „Всеж таки, мій дорогий“, говорив я далї, „і тут бувають також виїмки. Правда, крадїж, се злочин; але чи чоловік, котрий ратуючи себе й своїх рідних від близької голодної смерти рішаєть ся на грабіж, заслугує на співчуттє, чи на кару? Хто піднесе перший камінь на мужа, котрий в справедливім гнїві не пожалує невірної жінки, анї її негідного зводника? або на дївчину, яка поблудить в годину нездержаної радости любови? Навіть наші закони, ті холоднокровні педанти дають себе зворушити і здержують кару“.

„Се зовсїм щось иньше“, відповів Альберт, „бо чоловік опанований пристрастями тратить розсудок і його трактують як пяного або божевільного“.

„Ах, ви, розумні люди“, сказав я сміючись. „Пристрасть! Пянство! Божевілє! Ви, порядні люди, ви так холоднокровні, без нїякого співчутя лаєте пияка, з обридженєм минаєте дурноватого, зовсїм як той священик, і дякуєте Богу як фарисей, що він не зробив вас такими, як одного з тих. Я був вже більше нїж раз пяний, мої пристрасти були вже недалеко божевіля, та я не каюсь нї одного нї другого: бо за чаркою я зрозумів, як то вже від давна всїх незвичайних людей, котрі зробили щось велике, щось неймовірне, — окричувано пияками й божевільними.

Але і в звичайнім життю стає незносним вічно слухати викликуваня майже за кождим смілим, благородним, несподїваним вчинком ще в початку його, що ось сей чоловік пяний, несповна розуму! Стидайтесь, ви розважні! стидайтесь, ви мудрецї“!

„Все те походить з твоєї нудьги“, сказав Альберт, „ти все доходиш до крайностей і бодай тут не твоя правда, коли ти порівнюєш сомовбийство, про котре тепер мова, з великими вчинками, — коли його нїчим иньшим вважати не можна, як тільки слабістю. Бо, справдї, легше вмерти, нїж твердо зносити повне страждання житє“.

Я вже хотїв перервати, бо нїякий арґумент не виводить мене так з рівноваги, як коли на мої слова сказані з глубини серця хтось відповідає оклепаними пустими фразами. Але я здержав себе, бо вже нераз я се чув і нераз на се сердив ся, і відповів йому тільки з певною живістю: „Ти називаєш се слабістю? Будь ласка, не вір зверхнїм признакам. Чи посмів би ти назвати се слабістю, коли нарід стогнучи довго під ярмом тирана вкінци стає і розриває свої ланцюги? Коли знов чоловік зі страху, що огонь обхопив його дім, напружує всї свої сили і з легкістю переносить тягарі, які в спокійнім станї душі ледви міг би зрушити; або знов коли хтось розлючений образою пориваєть ся на шістьох і перемагає їх, — чи сих також треба називати слабими? І чомуж се так, мій любий, що коли напруженнє називаєть ся силою, то найсильнїйше напруженє має бути чимсь зовсїм противним?“

Альберт поглянув на мене й сказав: „Не бери менї сього за зле, але менї здаєть ся, що ті приклади, які ти подав, сюди не належать“. — „Можливо“ — сказав я, „менї вже нераз дорікали, що мій спосіб лученя гадок граничить з грою слів. Постараймо ся отже инакше представити собі, якто може почувати себе чоловік, котрий рішив позбутись сього зрештою милого тягару — житя. Бо ми можемо мати право говорити про якусь річ лиш на стільки, на скільки її відчуваємо“.

„Людська натура“, говорив я далї, „має свої границї: вона може до певного степеня зносити радість, гризоту, біль, і гине коли перейде за сей степень. Отже не в тім річ, чи хтось слабий чи сильний, а тільки чи може він видержати міру свого страждання — морального чи фізичного; і для мене се однаково дивно — назвати трусом чоловіка, що собі відбирає житє, як і того, що вмирає від тяжкої пропасницї“.

„Парадокс! великий парадокс!“ сказав Альберт. — „Не такий дуже, як ти думаєш“, відповів я. „Ти признаєш се, що ми називаємо смертельною сю хоробу, яка так підкопує орґанїзм, що він по части зуживає свої сили, по части стає такий обезсилений, що вже не може собі помогти, і нїякі щасливі обороти не в силї привернути звичайний процес житя.

„Отже тепер, мій дорогий, застосуємо се до душі. Приглянь ся чоловікови свідомому свойого я, як впливають на нього вражіня, як формують ся у нього гадки, аж доки в кінци якась зростаюча пристрасть не відбере йому спокою і свідомости й не знищить його зовсїм.

„Даремне буде терпеливий, розсудний чоловік розглядати стан сього нещасного, даремне буде його вмовляти! Так само і здоровий, що стоїть коло ліжка хорого, не в силї удїлити йому хочби й найменчої частинки своїх сил“.

Для Альберта було се сказано занадто загально.

Я пригадав йому дївчину, яку недавно тому найшли в водї мертву й повторив йому її історію. — „Добре, от молоде сотворіннє, що виросло в тїснім кругу домашнїх занять, означеної тижневої працї, яке не знало і виглядів на иньші приємности, як піти в недїлю з своїми товаришами, в святочнім одягу, поволї придбанім, на прохід по місту, а часом в великі свята трохи потанцювати і в кінци з живим і щирим заінтересованєм перебалакати якусь годинку з сусїдкою з нагоди якоїсь сварнї або злобної обмови. Її горяча натура починає в кінци відчувати якісь бажання, скріплені ще підхлїбствами мущин; її давнїйші приємности починають їй що раз більше не подобатись, аж нарештї натрафляє на чоловіка, до якою пориває її непоборимо якесь незнане чутє, на котрого вона покладає всю свою надїю, забуває цїлий світ, нїчого не чує, нїчого не бачить, нїчого не відчуває, тільки його, його єдиного, за ним тільки, єдиним, і тужить.

„Вона не зіпсута пустими забавами й підхлїбствами, а йде за своїм бажаннєм просто до цїли, вона хоче належати до нього, хоче у вічній злуцї найти те все щастє, якого їй бракує, зажити всїх нараз радостей, за якими вона тужила.

„Численні приреченя зміцняють тільки всї її надїї, смілі ласки побільшують бажання, захоплюють зовсїм її душу, свідомість затемнюєть ся, а передчутє великої радости доводить її до найвисшого степеня напруження, так що нарештї вона простягає руки, щоб взяти всї свої бажаня — і її коханий покидає її.

„Переражена, без памяти, стає вона над пропастю; довкола неї пітьма, нїяких виглядів, нї потїхи, нї надїї! Бо її покинув той, що був її істнованнєм, їй житєм. Не бачить вона широкого світа, що довкола неї лежить, анї тих багатьох, що моглиб її заступити утраченого; вона почуває себе самітною, покинутою цїлим світом — і доведена до крайности своїм страшним сердечним горем, кидаєть ся на ослїп в обійми смерти, щоб закінчити свою муку. — Отсе, мій Альберте, історія багатьох людей! Скажи, чи се не так само як з хоробою? Натура не знаходить виходу з того лябіринту поплутаних і суперечних сил, і чоловік мусить умирати.

„Горе тому, хто дивлячись на се сказав би: „От, глупа! нехай би була зачекала, щоб якийсь час пройшов, а роспука булаб заспокоїла ся, найшов ся б уже певно иньший і розважив би її. То зовсїм так, якби хтось сказав: от, дурний чоловік умирає на пропасницю! Колиб він почекав, аж його сили зміцнять ся, бушуваннє крови уляжеть ся, то все було б добре й він жив би певно по нинїйшний день!“

Альбертови се порівнанє було ще не зовсїм наглядне і він ще де що закидав менї, між иньшим і таке, що я говорив тільки про глупеньку, наівну дївчину; але як оправдати чоловіка розумного, не так ограниченого, що знає лїпше всякі відносини, — він не розуміє. — „Мій дорогий“, сказав я, „чоловік все чоловіком, а ся дрібка розуму, що може у когось бути, не все приходить до слова, коли розгорить ся пристрасть, коли чоловіка давлять границї його людської натури“.

„Зрештою — иньшим разом про те“ — сказав я і взяв за копелюх. Моє серце було таке переповнене. — І так ми розійшли ся не порозумівши оден одного, як звичайно на сїм світї нїхто не годен другого зрозуміти.

15 серпня.

Нїщо не робить чоловіка таким потрібним, як любов, се певно. Я відчував, що Льотї буде прикро мене стратити, а дїти й зрозуміти б не могли, якби то я не приходив до них що рана. Нинї я пішов, щоб настроіти фортепіян Льоти, але не міг до того взятись, бо дїти не давали спокою, щоб я їм сказав казку, і Льота сама сказала, щоб я вволив їх волю. Я краяв їм хлїб на підвечірок, — вони тепер беруть його від мене майже так само радо, як і від Льоти, і розказував їм улюблену казку про царівну, якій прислужували зачаровані руки. Справдї, я богато при тім научив ся, і дивовав ся дуже, яке велике вражінє робило се на дїтей.

І коли я при повторюваню якусь подробицю забуду і мушу собі щось на те місце скомпонувати, то вони зараз же кажуть, що попереднього разу було інакше, і я тепер стараюсь вирецетувати їм казку незмінену ритмічним розміром все як слїд. З того я научив ся, як дуже шкодить свому творови автор, другим зміненим виданєм, хоч би навіть воно випало більш поетично. Перше вражінє найсильнїйше, і чоловік так зробленний, що можна в нього вмовити і найбільш неймовірне, і воно приймаєть ся так сильно, що горе тому, хтоб схотїв все те вичеркнути й випустити.

18 серпня.

Чи так вже мусить бути, щоб те, що творить щастє чоловіка, було й жерелом його горя?

Моє глибоке й тепле чутє для живої природи, яке переповняло моє серце такою роскішю, яке зміняло менї цїлий світ в рай, стало для мене тепер незносним тираном, злобним духом, що мене на всїх моїх дорогах переслїдує.

Коли я давнїйше з вершка скали споглядав по за ріку на родючі ниви і бачив як все довкола мене прозябало й росло; коли дивив ся на ті гори порослі від низу до вершків буйними деревами, на ті долини з ріжноманїтними заломами, затїнені милими лїсками, на таку річку, що промикалась межи густими очеретами і відбивала в своїм зеркалї милі хмарки, які злегка пересував на небі лагідний вітрець; коли чув як пташки оживляли лїс, а мілїонові громади комарів танцювали завзято в останнїм червонім проміню сонця, — як з останнїм, дріжучим його поглядом висувались з трави з бренькотом хрущі, а шум і рух довкола мене звертали мою увагу на землю — на той мох, що витягав собі поживу з твердих скель, і сю тернину, що росте на сухім пісчанім горбку — все те відкривало менї внутрішнє жагуче, святе житє природи; з якою жадобою я приймав тодї те все до серця! серед тої надмірної повноти почував я себе нїби божество, а в моїй душі оживали величаві форми безконечного світа.

Мене окружали великанські гори, передомною лежали пропасти, дощеві потоки гнали в долину, підо мною в низу плили ріки, гомонїли лїси й гори.

Я бачив в глубинах землї роботу тих всїх недослїджених сил, а над землею, і під небом незчислені найдивнїйші роди сотворінь. Все, все наповнене тисячами ріжних форм; а люди знов тулять ся й гнїздять по своїх хатках і в думках своїх панують над цїлим широким світом! Бідний і глупий ти, чоловіче, що все таким дрібним уважаєш, бо сам ти малий. Від недоступних верхів і пропастей, в яких не станула ще людська нога, аж до кінця незнаного океану всюди носить ся дух вічно творящого і радуєть ся кожному зерняткови пороху, що його відчуває і живе.

Ах, як часто тодї, споглядаючи на журавля, що лїтав понадо мною, тужив я за берегами безконечного моря, за повного чашею безконечної й надмірної роскоші житя, і щоб хоч на одну хвилю почути своїми обмеженими силами одну краплю тої великої блаженности істоти, що творить все у собі і через себе.

Брате мій, менї мила сама згадка тих хвиль.

Навіть само напруженнє відтворити тоті невисказані почутя, наново виповісти їх — підносить мою душу понад неї саму і опісля каже менї далеко сильнїйше відчувати мій тужний теперішнїй настрій, який мене тепер не покидає.

Перед моєю душею наче розступила ся завіса і сцена безконечного житя переміняєть ся в пропасть, як вічно відкрита могила. Чи можеш ти сказати: „Отсе істнує“, коли все минає, все скоро, як блискавка щезає, і рідко коли всїми своїми силами зможе остоятись, бо пірве його хвиля, затопить, об скалу розібє?

І нема хвильки, яка не нищила б тебе і всїх довкола тебе, нема хвильки, колиб ти не нищив чогось і не мусїв нищити; найневиннїйший прохід коштує житя тисячам бідних хробачків, оден тільки крок розбиває трудні будівлї мурашок, і так цїлий маленький світ з погордою втоптаний в могилу. Нї, не ті великі й незвичайні світові катастрофи зворушують мене, не ті повенї, що ваші села затоплюють, не ті землетрясеня, що нищать ваші міста; серце моє угнїтає ся руйнуюча сила, укрита в цїлій природї, що нїчого не утворила такого, що не нищило б себе самого або свого окруженя. І так блукаю я пригноблений, а довкола мене небо й земля і її невсипущі сили! Я не бачу нїчого тільки великанське чудовище, що вічно пожирає, вічно пережовує.

21 серпня.

Даремне я простягаю руки за нею, коли ранком прокинусь зі свого тяжкого сну, даремне шукаю її в ночи коли себе, коли приснить ся менї щасливий і невинний сон, що я сиджу коло неї на луцї й держу її руку цїлуючи тисячі разів. І коли я так ще напів у снї її шукаю і підчас того прокинусь зовсїм, то з мого змученого серця ллють ся потоки слїз і я безнадїйно плачу на мою гірку будуччину.

22 серпня.

Горе зі мною, Вільгельме, мої сили цїлком упали. Я зовсїм розбитий і неспокійний, трудно менї дармувати, і не можу знов нїчого робити. Нїякої фантазії, нї почутя природи, а книжки обридли менї. Коли нам не стає нас самих, тодї не стає всього. Кляну ся тобі, що часом я хотївби бути зарібником, щоб ранком прокинувшись мати вигляд на будучий день — якесь бажанє, якусь надїю. Часто завидую Альбертови, якого бачу по уха засипаного актами, і представляю собі, що менї булоб добре, колиб я був на його місци!

Вже кілька разів приходило менї до голови написати до тебе і до мінїстра про місце при посольстві, якого, як ти запевняєш, не відмовили б менї. І я так думаю. Мінїстер від давна мене любить, давно вже менї радив, щоб я присвятив ся себе якомусь дїлу; і так хвилями менї приємно чимось заняти ся, а зараз за хвилю, коли знов про се подумаю, пригадуєть ся менї байка про коня, що невдоволений з своєї свободи дав собі заложити сїдло й уздечку і був на смерть заїджений — і так я й не знаю, що менї робити. — Ах, мій дорогий, може се бажанє переміни, буде вічною внутрішньою нетерплячкою, яка мене всюди переслїдувати буде?

28 серпня.

Се правда, що якби моя хороба була до вилїченя, то й люди булиб се зробили. Нинї мої уродини і я дуже раненько дістав від Альберта пакетик. Коли я його відчинив впала менї в око блїдо червона стяжка, котру Льота мала при сукнї, коли я її перший раз бачив і яку кілька разів від неї випрошував. Було там дві книжечки формату дванайцятки маленького Ветштайнового виданя Гомера, яке я вже давно бажав мати, щоб не тягти з собою на прохід ідучи виданя Ернесті. Ось так вони йдуть на стрічу моїм бажанням, роблять ріжні дрібні приятельські услуги, які тисячу раз цїннїйші нїж величаві подарунки, котрими принижує нас хвальковатість подавця. Тисячі разів цїлую я сю стяжку і з кождим віддихом втягаю в себе спогади того щастя, яким наповняли мене тих небогато щасливих, неповоротно минулих днїв.

Се так Вільгельме, цвіт житя — тільки хвилеве явище! Як богато з них минає, не лишаючи слїду за собою, як мало котрий з них дає овоч і як мало з тих овочів достигає! А всеж таки їх доволї богато! всеж таки, брате мій, чи можемо ми занедбувати достиглі овочі, погордити ними й так без ужитку дати їм пропасти?

Бувай здоров! Тепер чудове лїто, я часто сиджу на овочевих деревах Льотиного саду з довгою ломачкою до зриваня овочів і дістаю з самого вершка грушки. Вона стоїть під деревом і бере, коли я їх скидаю.

30 серпня.

Нещасний! Чи не дурень я, що обдурюю сам себе? По що ся бурлива, безконечна пристрасть? Я вже не молюсь — хиба тільки до неї; моя уява не відтворює нїяких образів крім неї, і все на світї довкола мене я бачу лиш на стільки на скільки се дотикає її. І се дає менї не одну щасливу годину, аж поки я знов не мушу відриватись від неї! Ах Вільгельме! По що мене серце так мучить! Коли я посиджу коло неї дві три години й насичую ся видом її постати, її рухів, чарівним звуком її мови, і мої почування поволї доходять до такого напруженя, що менї аж в очах темнїє, я майже глухну, а за горло стискає наче хтось мене душить, — то моє серце починає дико бити ся, а почування не заспокоюють ся, а плутають ся ще більше, і часто, Вільгельме, я не знаю чи я ще на сїм світї! І — часом, коли смуток не перейде границї, а Льота дозволить менї тої нужденної потїхи виплакати моє горе на її руки — тодї я мушу втїкати, далеко, і уганяю тодї по полях; видряпатись на стрімку гору для мене приємність, або пробити стежку через зарослий лїс, перелазити через плоти, що мене калїчать, через тернє, що мене рве! Тодї менї стає трохи легше! Трохи! І коли я часом ляжу по дорозї з утоми і спраги, коли пізньою нічю, як повний місяць в самотнім лїсї стоїть високо понадомною, я сїдаю на кривім пни, щоб дати хоч трошки спочити моїм утомленим ногам — я засипляю над досвітком томлячим сном! О Вільгельме! Самітна келїя, волосїнниця й пояс з колючками — все те булоб роскіш для моєї утомленої душі. Бувай здоров! Я не бачу иньшого кінця тим мукам, як тільки могилу.

3 вересня.

Треба йти відси! Спасибі, Вільгельме, що піддержав мене в моїй хиткій постанові. Вже дві недїлї ношусь я з гадкою покинути її. Треба тїкати. Вона знов в містї у моєї подруги. І Альберт, і… — треба тїкати!

10 вересня.

Яка се була ніч, Вільгельме! Тепер я все видержу. Я вже не буду її нїколи бачити! О, коли б я міг кинутись тобі на шию мій дорогий і виплакати й виповісти всї ті почуття, що опанували моє серце. Тепер я сиджу тут, з трудністю віддихаю, стараюсь заспокоїти ся і очікую ранка, а конї замовлені прийдуть зі сходом сонця.

Ах, вона спить спокійно й не думає про те, що вже мене нїколи не побачить. Я вирвав себе відси і був на стільки сильний, що підчас двохгодинної розмови не зрадив мойого заміру. О, Боже, яка се була розмова!

Альберт обіцяв менї був, що зараз після вечері буде з Льотою в городї. Я стояв на терасї під високими каштанами й дивив ся за сонцем, що останнїй раз заходило для мене над сею милою долиною, над тихою рікою. Так часто стояв я тут з нею й споглядав на сей великий вид, а тепер — я почав ходити туди й назад по алєї, що була для мене така мила; якийсь тайний симпатичний порив придержував мене часто на сїм місцї, перше нїж я ще пізнав Льоту, і ми тїшились дуже, коли на початку нашої знайомости відкрили в собі взаїмно симпатію до сього місця — з певністю одного з найбільш романтичних з тих штучно зроблених, які я бачив.

На початку з поміж каштанів відкриваєть ся далекий вид — ах, правда, я пригадую собі, що писав вже тобі багато про се! В кінци буки стїною замикають вид і густі корчі зміняють алєю на що раз темнїйшу, аж нарештї вона кінчить ся замкненим кутиком, окруженим понурою самотою. Я ще нинї памятаю, як менї стало мило, коли я перший раз зайшов сюди одного дня в само полуднє; в менї заворушилось неясне передчутє, ще сей затишок буде місцем і щастя і горя.

І так вже з пів години я віддавав ся прикрим і солодким думкам про вічну розлуку і стрічу колись, коли я почув, як вони почали виходити на терасу. Я побіг їм на зустріч, сильно дріжучи взяв її руку й поцїлував. Ми саме вийшли на гору, коли з-за гаю на горбку вийшов місяць, розмовляючи ми й самі не спостерегли, як наблизились до понурого павільоника. Льота увійшла і сїла, коло неї Альберт, я також; але мій несупокій не дав менї довго сидїти; я встав, приступив до неї, ходив сюди й туди, сїв знов: се був прикрий стан. Вона звернула нашу увагу на гарні ефекти місячного світла, що освітлювало перед нами цїлу терасу в кінцї букової стїнки; справдї вид був величавий і виступав тим різкійше, що нас довкола окружала густа тїнь. Ми сидїли тихо і по хвилї вона заспівала: „Не піду нїколи гуляти при світлї місяця, нїколи, щоб не прийшла менї гадка про моїх померших, щоб не найшло на мене почуттє смерти, про будучність. Ми все будемо!“ співала вона далї голосом повним великого чутя — „але чи стрінемось ми з вами, Вертер, чи пізнаємо оден одного? Як вам говорить передчутє? що ви про се скажете?“

„Льото“, сказав я і протягнув їй руку, а очи зайшли менї сльозами, „ми стрінемось і тут і там!“ — Я не міг далї говорити — мій Вільгельме! чи треба було, щоб вона мене про се спитала, коли я задумав сю гірку розлуку!

„Та чи знають про нас дорогі померші“, говорила вона далї, „чи відчувають вони, коли нам добре, чи знають, коли ми їх з любовю згадуєм? О! Тїнь моєї матери витає все коло мене, коли я тихим вечером сиджу з її дїтьми, з моїми дїтьми, а вони зберуть ся довкола мене, довкола неї. Коли зверну око з тужною сльозою до неба та бажаю, щоб вона на хвильку глянула, як я додержую слова, яке дала їй в годину її смерти бути матїрю її дїтей. З яким чутєм кличу я: вибач менї, найдорожша, коли я для них не те, чим ти була. Ах! як роблю все, що тільки можу: вони одягнені, нагодовані, а ще що більше нїж се, вони мають опіку і любов. Колиб ти, дорога, свята, могла бачити нашу згоду, ти б найгорячійшою подякою славила Бога, котрого ти останнїми, прегіркими сльозами благала про щастє своїх дїтей“.

Вона се сказала! та хто зможе, дорогий мій, повторити се, що вона сказала! Чи зимна мертва буква зможе представити сей небесний вицвіт духа! Альберт перебив їй лагідно: „Се вас занадто зворушує, дорога Льото! Я знаю, що ви всею душею віддаєтесь тим гадкам, але я вас прошу“… „О, Альберте“, сказала вона, „я знаю, що ти не забудеш тих вечорів, коли ми разом пересиджували при маленькім, круглім столику, як батько був виїхав, а малих ми післали спати. Ти звичайно мав добру книжку, а рідко коли міг її читати. Чи товариство сеї прегарної душі не значило більше нїж все инше? Гарна, лагідна, весела і все занята жінка! Бог знає мої сльози, з якими я на своїй постелї припадала перед нього, щоб він зробив мене подібною до неї“.

„Льото!“ сказав я упавши перед нею на колїна й обливаючи її руку сльозами, „Льото! благословенство боже витає над тобою, і дух твоєї матери!“

„О, як би ви її були знали“, сказала вона, стиснувши мою руку, — „вона була варта сього, щоб ви її знали!“ — Я думав, що згину. Нїколи ще не було висказано про мене таких гордих, таких великих слів — та вона почала знов: „І ся жінка мусїла зійти зо світа в розцвітї своїх лїт, коли її наймолодший син не мав ще й шести місяцїв! Її хороба не була довга; вона була спокійна, зрезиґнована, тільки жаль їй було дїтей, особливо найменшого. Як то вона сказала до мене, коли вже був близько кінець: „поклич їх сюди“, і я їх привела до неї — і малих, що нїчого не знали, і старших майже непритомних з горя, всї вони станули коло постелї, а вона витягнула над ними руки й молила ся за них і цїлувала їх всїх, а опісля казала їм вийти і сказала до мене: „Будь їм матїрю“ — Я дала їй на се мою руку! — „Ти багато обіцюєш, моя доню, — сказала вона, „серце й око матери. Я часто по твоїх вдячних сльозах помічала, що ти відчуваєш, що се значить. Се для твоїх сестер і братів; а для батька будь наче вірна й послушна жінка. Се його потїшить!“ — Вона питала про нього, він був вийшов, аби скрити від нас невиносиме горе, бо він помічав, що був зовсїм розбитий.

„Ти, Альберте, був тодї в кімнатї. Вона почула кроки, покликала тебе до себе і подивившись на тебе й на мене, трохи потїшена й заспокоєна, що ми будемо щасливі, разом щасливі будемо“…

Альберт кинув ся їй на шию і цїлуючи її, говорив: „Ми ж щасливі! Ми й будемо щасливі!“ — Спокійний Альберт вийшов зовсїм з рівноваги, а я не знав зовсїм, що зі мною.

„Вертер“, — почала вона знов, „і ся жінка мусїла піти зі світа! Боже! І так дає собі чоловік забрати, що має найдорожшого, та нїхто так сильно не відчуває сього, як дїти, що ще довго скаржились, як якісь чорні люде забрали їх маму“.

Вона встала з місця, я був сильно зворушений і потрясений, сидїв далї й держав її руку. — „Підемо вже“, сказала вона, „вже час“. — Вона хотїла, взяти свою руку, та я придержав її сильнїйше. — „Ми знов стрінемось“, сказав я, „ми знайдемо одно одного й спізнаємо себе під всякою постатю. Я йду“, говорив я далї, „я йду добровільно, а все ж таки, коли б я схотїв сказати, що на віки, то не видержав би сього. Бувай здорова, Льото! бувай здоров, Альберте! Ми знов побачимось“. — „Думаю, що завтра“, додала вона жартом. — Я відчув се „завтра!“ Вона виняла свою руку з моєї й вони пішли по алєї. Ах, вона не знала, як я стоячи дивив ся за ними в світлї місяця й кинув ся опісля на землю і плакав і раптом знов підняв ся й побіг на терасу і ще звідти бачив в долинї в тїни високих лип її білу сукню коло фіртки саду. Я простягнув руки — і все зникло.

---

——————

1. До Кльопштока.