Страждання молодого Вертера/Друга книга
| ◀ Перша книга | Страждання молодого Вертера пер.: Марія Грушевська Друга книга |
Видавець до читача ▶ |
|
2 жовтня 1771.
Приїхали ми тут вчера. Посол нездоров і мусить кілька днїв пробути дома. Коли б тільки він не був такий непривітний, все було б добре. Бачу я, бачу, що доля зготовила менї тяжкі проби. Але, відважно! Веселий настрій все зможе знести! Веселий! Мене сміх збирає, коли се слово підпадає менї під перо. О, хоч би крапелька веселої, жвавої крови, вона могла б зробити мене найщасливійшим під сонцем. Та що се! Коли иньші з дрібкою сили й талану гуляють собі менї на очах спокійні і вдоволені, то я з моїм таланом, з моєю силою попадаю в розпуку? О Боже, коли ти менї се все дарував, чому не задержав половини з сього, а не дав менї віри в свої сили і умірковання!
Та годї, годї! все буде добре. І я бачу, мій дорогий, що твоя правда. Відколи я щодня між народом обертаю ся й бачу, що вони роблять, чим займають ся, то менї стало багато лекше. І справдї, бо ми вже так зроблені, що порівнюємо все з собою самим і себе з усїм, отже щастє або горе залежить від окруження, і нема, значить, нїчого небезпечнїйшого, як самота. Наша уява, що з природи рветь ся щораз вище, при помочи поетичної фантазії творить собі цїлі громади істот, побіч котрих ми самі будемо найнизшими, і все крім нас самих буде величавійше, краще. І все те дїєть ся зовсїм природно. Ми часто почуваємо, що нам чогось бракує, і що власне те, чого нам не стає, посїдає хтось иньший, а ми ще віддаємо йому те все, що самі маємо, а ще до того й певні ідеальні вигоди. І так виходить готовий щасливець, сотворений нами самими.
Навпаки, коли ми при всїй своїй слабосильности, при всїх трудностях тягом вперед поступаємо, то можемо тяганиною й лавірованєм допровадити далї нїж иньші гребучи правильно.
26 падолиста.
Я починаю тут в нових відносинах досить добре почувати себе. Найлїпше се, що тут єсть досить роботи; а крім того ще ті ріжні люди, всїлякі постати, все те для моєї душі цїкаве, ріжнородне видовище. Я познайомив ся з ґрафом Е…, чоловіком, якого мушу з дня на день що раз більше поважати; ясна, вітверта голова, яка тому не остигає, що багато бачить, а в поведенню своїм має так багато вражливости для приязни і любови. Він заняв ся мною, коли я звернув ся до нього в урядовій справі, і з перших слів завважив, що ми один одного розуміємо, і що він може зо мною говорити не так як з кождим иньшим. Крім того я ще не можу досить нахвалити ся з його щирого поведення зо мною. Нема в світї правдивійшої, теплїйшої радости, як бачити таку велику душу, що для нас відчиняєть ся.
24 грудня.
Посол робить менї багато гризоти; я сього сподївавсь. Се найточнїнший в світї дурень, якого тільки можна найти; вибагливий наче стара баба; чоловік, який нїколи з себе не вдоволений і якому нїхто догодити не може. Я працюю досить легко і вже як зроблю так зроблю, та він потрафить завернути менї письмо назад і сказати: „Воно добре, але перегляньте його ще, все можна найти ще більше відповідне слово, яснїйший вислів“. — А мене чорти беруть. Не можна пропустити анї одного „і“ анї якогось злучника, а до того ще він смертельний ворог всїх язикових неправильностей, які часом трафляють ся у мене, періоди мусять іти оклепаним рітмом, інакше він нїчого не розуміє. Горе мати дїло з таким чоловіком.
Одиноке, що мене ще держить, се довірє ґрафа Е… Останнїм разом сказав він менї зовсїм вітверто, як дуже він невдоволений повільностю й нерішучістю мого посла. „Люде утрудняють роботу собі й другим; але“, додав він, „треба з тим погодитись, так як подорожний, котрий мусить перейти через гору; розумієть ся, як би не було тої гори, була би дорога вигіднїйша й коротша, але коли вона тут стоїть, то треба через неї лїзти“!
Мій старий бачить також, що ґраф цїнить мене більше нїж його, і се його сердить і він використовує кожну нагоду, аби сказати менї щось зле про ґрафа; я, розумієть ся, заперечую і справа через те ще більш погіршаєть ся. Вчора аж розсердив мене: мовляв, до світових справ ґраф зовсїм добрий, в його роботї багато легкости, видно гарне перо, але бракує йому глибшої науки, як всїм белєтристам. При тім він ще зробив таку міну наче б хотїв сказати: А що? відчув шпильку? Але се не зробило на мене вражіння; я погорджував чоловіком, який міг так думати і так поводити ся. Я не уступив і досить сильно опирав ся йому. Я сказав, що ґраф, се чоловік, якого мусить кождий поважати, так задля його характерности, як і задля відомостей. „Я“, — кажу йому — „не стрічав чоловіка, який потрафив би так широко і так всесторонно розвинути свій ум і при тім зберігти таку дїяльність для щоденного житя“. — Се вже було йому щось незрозуміле, і я попрощав ся, аби дальшим нерозумним говорениєм не псувати собі крови.
А тому всьому ви всї винні, що загнали мене в се ярмо і так багато деклямували про дїяльність. Дїяльність! Коли не більше робить той, хто садить картоплю і їздить до міста продавати своє збіже, то нехай я ще десять лїт пропадаю на сїй ґалєрі, до якої я тепер прикований.
А й ще ся блискуча нужда, ся нудьга серед того поганого народу, якого тут так повно! А ся погоня за карієрою — як вони тут все на сторожі, як старають ся хоч на один крок один одного випередити; найнужденнїйші, наймізернїйші пристрасти, і зовсїм без нїякої обслони. Наприклад, якась жінка, яка кождому росповідає про своє шляхетство і про свій край, так що кождий чужий мусить собі подумати: як ся дурна носить ся з тим бідним своїм шляхетством та представляє собі не знати що про свій край. — Але тут ще гірше: ся жінка — донька урядового писаря з сусїдства. — Не можу я бачиш зрозуміти людського роду, що так мало має глуздів, аби ловити ся на такі дурницї.
Та я щодня переконую ся, як се немудро судити иньших по собі. І тому, що я так багато занятий собою і серце моє таке бурливе, то я полишу — о, з великою охотою иньших людей, нехай собі йдуть своєю дорогою, щоб вони тільки мене в спокою полишили.
Найбільше дражнять мене погані міщанські відносини. Правда, я знаю так добре як і кожний, яка потрібна ріжниця станів і скільки користи менї самому вона приносить, — тільки щоб вона менї в дорогу не входила, де я можу ще зазнати трохи радости, трохи блиску щастя на сїм світї. Недавно тому я познайомив ся на проходї з одною панночкою Б… незвичайно милим сотворіннєм, яке серед непривітного житя задержало дуже багато природного чару. Нам сподобалась наша розмова, і при прощаню я попросив позволення відвідати її у неї дома. Вона згодилась з такою щирою радістю, що я ледви міг діждатись відповідної хвилї, щоб піти до неї. Вона не тутешня і жиє в домі своєї тїтки.
Вираз лиця старої менї не сподобав ся. Я виявив їй багато уваги, розмову звертав найбільше до неї і менче нїж за півгодини зрозумів те, що менї пізнїйше панночка сама казала: що дорога тїточка на старість лишилась зовсїм без нїчого, не має нї достатного маєтку, нї якоїсь опори — тільки ряд своїх предків, нїякої ослони — тільки свій шляхетський стан, в якім вона сидить наче за шанцями, і не має иньшої утїхи як тільки дивитись згори, з свого поверха на міщанські голови. За молоду, кажуть, була вона гарна і перегайнувала житє, зразу мучила своєю упертістю не одного молодого чоловіка, а в дозрілих лїтах прирекла покірно послух старому офіцерови, котрий за ту цїну і за яке-таке удержаннє прожив з нею осїнь житя і вмер. Тепер в своїй зимі вона самітна і нїхто й не глянув би на неї, як би не добра своячка.
8 сїчня 1772.
Що то за люде, котрих вся душа занята церемонїалами, всї гадки й старання цїлі роки зводять ся до того, як би то за столом хоч о одно крісло посунутись висше! І не можна сказати, що їм бракує нагоди: нї, скорше буває, що призбируєть роботи, власне через те, що за дрібними клопотами не пильнуєть ся важних справ. Минулого тижня з причини їзди санками стільки було церемонїї, що цїла приємність пропала.
Дурнї не бачать того, що властиво не від місця залежить, і що той, кому дістаєть ся перше місце, дужо рідко коли грає першу ролю! Не одним королем править його мінїстер, не одним мінїстром його секретар. І хто ж тодї перший?
Я думав би — той, хто опанує других і має на стільки сміливости й сприту, що потрафить сили й пристрасти других використати для переведення своїх плянів.
20 сїчня.
Мушу писати вам, дорога Льото, тут, в бідній кімнатї селянської господи, куди я укрив ся перед непогодою. Відколи я перебуваю в сїй сумній дїрі Д… серед чужого мойому серцю народу, не було ще такої хвилї, коли б моє серце наказувало менї писати вам; а тепер, в сїй хатинї, в тій тїснотї, в самотї, коли снїг і град лютують за моїм віконцем, тут ви були першою моєю гадкою. Коли я сюди вступив, мої гадки опанувала зараз ваша постать, память про вас, Льото! так свято, так тепло! Добрий Боже! І знов се перша щаслива хвиля.
Коли б ви, моя дорога, бачили мене серед тої суєти! Як висохли мої почування! нї однїської хвильки повноти серця, нї однїської щасливої години! Нїчого! Нїчого; Я стою наче перед калейдоскопом і бачу фіґурки людські і коників, як передомною пересувають ся і часто запитую сам себе, чи се не оптична злуда. І я граюсь з ними разом, або радше мною грають ся, як маріонеткою, і я часами беру свого сусїда за деревляну руку і жахаюсь. Все з вечера постановляю собі полюбуватись сходом сонця, і не встаю з постели; вдень надїюсь порадуватись світлом місяця, і сиджу в кімнатї. Я, справдї, не знаю по що я встаю, по що лягаю спати.
Нема тої закваски, що вводила б в рух моє житє; пропав той чар, що не давав менї ночей спати, що будив мене досвіта зі сну.
Одну одиноку жіночу постать стрінув я тут, се панна Б…, вона подібна до вас, дорога Льото, на скільки можна бути до вас подібним. А! скажете ви, сей чоловік почав знов говорити делїкатні комплїменти! Зовсїм неправдиво се не буде. Від якогось часу я став дуже чемний, бо нїчого иньшого не можу, маю багато дотепу, а жіноцтво говорить: нїхто не потрафить так делїкатно хвалити як я (і брехати, додасте ви, бо без сього справа не піде, розумієте?). Я хотїв говорити про панну Б… У неї багато душі, яка так і проглядає з її блакитних очей. Її стан, її положеннє се тягар для неї; він не може заспокоїти нїякого бажання її серця. Їй нудно в тій суєтї і не одна година минає у нас в мріях про повне щастє; ах! і про вас також! Як часто мусить вона висловляти вам свою пошану — та не мусить, вона робить се добровільно, так радо слухає про вас, любить вас.
О, коли б так можна було усїсти при ваших ногах, в тій милій кімнатцї, а наша дорога дрібнота пустувала б довкола мене, і коли стала б вона вам занадто голосна, я б заспокоїв би її збіраючи вколо себе якоюсь страшною казкою.
Величаво заходить сонце понад блискучими в снїгу просторами, хуртовина пройшла, а я — знов мушу замкнути ся у своїй клїтцї — Прощавайте! Чи Альберт у вас? і як же там?… Нехай Бог вибачить менї се питаннє!
8 лютого.
Вже вісїм днїв у нас найпоганїйша в світї погода, а для мене вона добра. Бо від коли я тут, не було ще такого гарного дня, якого б менї хтось не зіпсував, або мене не знеохотив до нього. І коли на дворі іде добрий дощ, або мете завирюха, чи мерзне або тає — га, думаю собі, то і в хатї но може бути гірше, як на дворі, або навпаки, і так воно добре. А як рано зійде сонце і обіцює гарний день, то я нїколи не можу здержатись, щоб не сказати: „Ось знов дістали вони дар божий, який можуть одні одним попсувати“. І нема нїчого, чого б вони одні одним не псували. Здоровлє, добре імя, радість, спочинок! А все те найчастїйше з глупоти, з тупости і узкоглядности, а, послухати їх — все те в добрій гадцї. Не раз хотїлось би менї на колїнах просити їх не бушувати так страшно у своїм нутрі.
17 лютого.
Боюсь я, що ми з моїм послом не довго видержимо разом. Се цїлком не можливий, незносний чоловік. Він працює і веде справи так смішно, що я не можу здержати себе, аби йому не супротивитись і не полагадити часом якоїсь справи своїм розумом і своїм способом, а се йому, зовсїм зрозуміло, нїколи не подобаєть ся. Він недавно оскаржив мене за се перед двором, і мінїстр зробив менї докір, вправдї лагідний, але все таки докір і я вже хотїв просити димісії, коли одержав від нього приватний лист [1], перед яким я схилив ся і поклонив ся високому, благородному і мудрому умови. Як він повздержує мою велику вражливість, і поважаючи в менї як гарні прикмети молодости мої побільшені понятя про дїяльність, про вплив на других, про совістність в дїлах, не хоче їх усувати, а стараєть ся їх злагодити і добре ними покермувати, звернути їх туди, де вони мали б властиве пристосованє і сильний вплив. І я на цїлий тиждень покріпшав і погодив ся сам з собою. Душевний спокій се величава річ і сам собою приносить радість. Дорогий мій! коли б тільки ся дорогоцїнність не була на стільки нетривка, на скільки вона гарна й коштовна.
20 лютого.
Нехай благословить вас Бог, мої дорогі, нехай дасть вам усї ті щасливі днї, яких поскупив менї!
Спасибі тобі, Альберте, що ти обманув мене: я ждав звістки, коли буде ваше весїлє і постановив собі свято того дня зняти зі стїни сілюету Льоти і поховати її між иншими паперами. А тепер ви вже в парі, а її образ ще тут! І нехай лишаєть ся! І чому ж би нї? І я знаю, що я все з вами, і в серцю Льоти без шкоди для тебе, і маю в нїм друге місце і хочу, хочу доконче його задержати. О, я збожеволїв би, як би вона могла мене забути, — в сїй гадцї, дорогий Альберте містить ся пекло. Прощай Альберте! Прощай, ангеле небесний, Льото, прощай!
15 марта.
Я мав гризоту, яка мене вижене звідси. Я скреготав зубами! До чорта! не можна вже сього направити, а всему тільки ви винні, що підгоняли і заохочували і мучили мене поки я не заняв місця, яке цїлком не по моїй гадцї. І маю тепер за се! І ви маєте! А щоб ти знов не говорив, що мої побільшені понятя все псують, то маєш ось тут, мій пане, точне й ясне оповіданє, так, якби зробив його якийсь хронїст.
Ґраф Е… любить мене, виріжняє мене, се всї знають, і про се говорив я тобі сто раз. Отже вчера я був запрошений до нього на обід; се як раз той день, коли вечером збираєть ся у нього вибране товариство мущин і дам; я й не подумав, що я, низший урядник можу до сього товариства не належати. Отже добре. Я обідаю у ґрафа, а після обіда похожаємо всї по великій салї, я говорю з ним, з начальником Б…, що також був тут і так наближаєть ся година товариських сходин. Я думаю, Бог зна, про віщо. От і входить архивельможна панї С… з своїм добродїєм мужем і гарно висиженим гусенятем — донькою з плескатою грудею і делїкатним ошнурованим станичком, в переходї завертаючи високо-аристократичними очима й задераючи носи, а що я не можу знести того рода людей, то хотїв як раз попращатись і чекав тільки поки ґраф увільнить ся від пустої балаканини — коли моя знайома панна Б… увійшла. Менї все трошки ворушить ся серце, коли я її бачу, отже я ще зістав ся, станув за її кріслом і аж по якімсь часї зауважив, що вона не з такою щирістю як звичайно, а з певним заклопотаннєм зі мною розмовляє. Се здивувало мене. Вона така сама, як вся тота громада, подумав я в роздратованю і хотїв іти, але всеж таки ще зістав ся, бо бувби рад її звинити, не думати сього про неї, дочекатись від неї доброго слова — і так далї. Тимчасом товариство побільшалось. Являєть ся барон Ф… в повній туалетї з часів коронації Франца першого, радник двора Р…, тут з огляду на своє полїтичне положенє названий „von“ Р., з своєю глухою жінкою і т. д.; далї щоб не забути погано одягненого І…, який латає недостачі свого старофранконського костюма новомодними латками, і ще цїла громада того. Я заговорюю з деякими моїми знайомими і всї вони дуже ляконїчні. Я подумав — і не звертав більше на нїщо уваги, тільки на мою Б. Я не завважив, що в другім кінцї салї жінки почали собі до уха шептати, що пізнїйше і мущини пішли їх слїдом, що панї С… почала щось з ґрафом говорити (все то розсказала менї пізнїйше панна Б…), аж нарештї ґраф підїйшов до мене і потягнув з собою до вікна. — „Ви знаєте“, сказав він, „наші дивні відносини; я завважив, що товариство невдоволене, що бачить вас тут; я нїколи не хотїв“ — „Ваша ексцелєнціє“, перебив я йому, „я прошу тисячу раз вибачення; я повинен був скоріш про те подумати, та я знаю, що ви вибачите менї сю мою неувагу; я вже хотїв давнїйше попращати вас, та якийсь злий ґенїй задержав мене“, додав я зі сміхом і поклонив ся. — Ґраф стиснув мою руку з таким чутєм, що говорило все. Я висунув ся незамітно з сього вибраного товариства, пішов, сїв до кабріолєту і поїхав до М…, аби там з горбка дивитись як сонце заходить, і читати собі Гомера, сю величаву пісню, де Улїса гостить шановний свинар. І все було добре.
Ввечері зайшов я до гостинницї щоб повечеряти, там було ще тільки кілька осіб: вони грали в кутї в кости і зтягнули при тім обрус зі стола. Тодї входить чесний Аделїн, кладе свій капелюх, дивлячись на мене, приступає близше і тихенько питає: „Ти мав прикрість?“ — „Я?“ питаю. „Ґраф випросив тебе з товариства“. — „Нехай його, те товариство, чорт візьме!“ сказав я, „менї було приємно вийти звідти на вільне повітрє“. — „Добре“ — каже він, „що ти се легко береш і тілько те менї прикро, що вже се рознесли“. — І аж тодї почала менї ся справа докучати. Всї, що сїдають за стіл і дивлять ся на мене, думав я, — роблять се задля того! І кров почала буритись.
А що сьогодня, куди тільки не ступлю, всюди мене жалїють, а ще й чую, що мої завистники тріумфують і говорять гірше песього бреху: ось кажуть, куди доводить зарозумілість тих, що задля своєї крихітки таланту вважають своїм правом не звертати уваги на нїякі відносини — то від того всього мігби чоловік застромити собі ніж в серце; бо нехай говорять що хотять про самостійність, а я хотївби бачити того, що стерпів би, аби негідники про нього говорили, коли мають над ним перевагу; як що їх говореннє пусте — о, тодї можна їх легко залишити.
16 марта.
Все мене злостить. Нинї стрічаю я панну Б… в алєї; я не міг здержати себе, щоб не заговорити з нею і скоро тільки трохи віддалимо ся від товариства, показати їй, як мене обійшло її недавнє поведенє. — „О, Вертер“, сказала вона сердечним тоном, „ви, могли знаючи моє серце, так пояснити собі моє замішаннє? Скільки я перенесла прикростей задля вас, ледви тільки увійшла на салю! Я все вгадувала наперед і сто раз мала вже те на язику, щоб вам сказати. Я знала, що та С… і Т… з своїми чоловіками скорше заберуть ся відти, нїж згодять ся лишитись у вашім товаристві; я знала, що ґраф не посміє розсваритись з ними — а тепер сей крик!“ „Як то, панї?“ сказав я і укрив свій перестрах; бо все те, що менї вчора Аделїн сказав, в сїй хвилї наче огнем перебігло менї по жилах. — „Скільки гризоти все те мене вже коштувало!“ сказало миле сотворіннє з сльозами в очах. — Я вже не міг більше володїти собою і хотїв їй в ноги упасти. — „Скажіть все“ — сказав я. — Сльози текли їй по лицї. Я був сильно зворушений. Вона витерла сльози не стараючись їх скривати. — „Ви знаєте мою тїтку“ — почала вона; „вона була при сїм і все бачила, та якими очима! О Вертер, я мусїла вислухати проповідь вчера в ночи і ще нинї рано про моє поведеннє з вами, мусїла слухати як вона вас принижувала, і могла й сміла тільки на половину вас боронити“.
Кожде її слово било менї наче удар мечем в серце. Вона не відчувала сього, яким милосердієм булоби все те передо мною замовчати, та ще й додала, що ще далї буде — якого рода люди будуть мати з того забаву й утїху. І все те, Вільгельме, чути від неї, висказане голосом правдивого співчутя!.. Я був зовсїм прибитий, а в собі лютий. Я бажав, щоб хтось оден відважив ся виступити з закидами, щоб могти йому застромити шпаду в тїло; менї сталоб лекше, якби я побачив кров. О, я сто раз хапав ся за ніж аби сьому умученому серцю дати свободу.
Розказують про одну благородну породу коней, що вони, коли сильно змучені й зігнані, власним інстинктом накусують собі жилу, аби улекшити собі віддих. І менї так часто буває, що відтворив би собі жилу, котра далаб менї вічну свободу.
24 марта.
Я просив при дворі димісії, і надїюсь її одержати, та ви вже вибачайте менї, що я не попросив у вас вперед позволення. Я мусїв конче піти, а те, що ви менї сказали б, аби намовити мене зістатись, я знаю сам, і — матери моїй подаю сю гірку відомість присолоджучи її трохи; я не можу сам собі помогти, отже нехай вона вибачає, коли я їй помогти не можу. Розумієть ся, що їй буде прикро. Сїй гарній карієрі, яку її син розпочав — приходить знову кінець, і треба знов вертатись до чорного житя. Робіть собі що хочете, видумуйте все можливі услівя, при яких я бувби міг і повинен був зістатись тут; досить, що я відходжу, а щоб ви знали, куду я дїнусь, то єсть тут князь **, який знаходить багато приємности в моїм товаристві; він просив мене, почувши про мій намір, поїхати з ним в його маєтність і там провести милу весну. Він прирік менї, що буду зовсїм собі полишений, а що ми до певної точки оден одного добре розуміємо, тож я попробую щастя і поїду з ним.
19 квітня.
Спасибі за оба твої листи. Я не відповідав, бо придержав був сю записку, поки не буду мати з двора увільненя; я бояв ся, що моя мати могла б звернутись до мінїстра і утруднити менї мій замір. Але тепер вже все скінчене, я дістав увільненнє. Не маєте понятя, як нерадо менї се звільненнє дали, а що менї пише мінїстер — ви від сього розпочали б ваші жалї на ново. Наслїдник престола прислав менї на прощанє двайцятьпять дукатів — з таким словом, що мене до слїз зворушило; отже я вже не потребую від матери грошей, про які недавно писав.
5 мая.
Завтра їду звідси, а що моє родинне місце лежить тільки шість миль з дороги, то я хочу і його також побачити, хочу згадати давнї, щасливо перемріяні днї. Хочу як раз тою самою брамою увійти, котрою виїхала була зі мною моя мати, коли після смерти мойого батька покидала сю милу, затишну місцевість, щоб замкнути ся в своїм незноснім містї. Бувай здоров, Вільгельме, про мене ти ще почуєш.
9 мая.
Я відбув прощу до мойого родинного місця з усею побожністю, як справжнїй прочанин, і ріжні несподївані чутя опанували мене. Коло великої липи, що стоїть на чверть години ходу перед містом в сторону С… казав я станути, зійшов з екіпажа і казав почталїонови їхати вперед, щоб ідучи пішки як можна найживійше, найсвіжійше відчути серцем всї спогади. І ось стояв я під тою липою, що колись, ще хлопцеви, була метою й границею моїх проходів. Яка переміна! Тодї в щасливій невідомости я тужив за незнаним менї світом, де сподївав ся знайти стільки поживи для свого серця, стільки насолоди, де надїяв ся наповнити й заспокоїти свою неспокійну душу, що все до чогось рвала ся. Тепер вертаю з широкого світа — і скільки знищених надїй, мій друже, скільки розбитих замірів! Я бачив зблизька ті гори, що були тисячу раз предметом моїх бажань. Я міг цїлими годинами тут сидїти й тужити, блудити розчулений по лїсах долин, що показувались менї такими принадно задуманими; а коли після сього я мусїв в означенім часї йти назад, то з якою неохотою покидав я се миле місце! — Я наближив ся до міста, витав всї старі знайомі менї домки з городцями, а нові показались менї незносними, як також і всї переміни, які тут взагалї пороблено. Я увійшов через браму і згадав відразу і вповнї все. Дорогий мій, я не хочу запускатись в подробицї: на скільки мило було те все менї, на стільки в оповіданню вийшло б нудно. Я рішив замешкати на ринку, зараз коло нашого старого дому. В переходї я побачив, що наша школа, де колись стара, чесна жінка опікувалась нашим дитячим віком, перемінена тепер на крамницю. Я згадав всї тоті трівоги і сльози, всї тоті смутки і гризоти, що пережив в тій дїрі. Кождий мій крок тепер був чимсь незвичайним. І прочанин у Святій Землї не найшов би так багато релїґійних спогадів і душа його, певно, не була б така повна святого зворушення. — Ще одно понад все. Я пішов далї рікою, аж до одного подвіря; тудою також вела колись моя дорога, тут були місця, де ми, хлопцї учились кидати камінцями „качки“ на воду. Я памятаю ще дуже добре, як нераз стояв над водою й дивив ся їй в слїд, які дивні гадки посилав я їй на здогін, якими чудними, дикими представляв я собі ті околицї, котрі вона перепливала і де скоро знайшов я границї своїй фантазії; а вона все мусїла йти далї, все далї, поки я не згубив ся зовсїм в невидимій далинї. — Так, мій дорогий, такі ограничені і такі щасливі були наші чудові предки, такі наівні були їх чутя, їх творчість! Те, що говорить Улїс про незміриме море, про безконечну землю, таке правдиве, таке воно людське, миле, тісне й таємниче. І що менї з того, що тепер я можу за школярами повторити, що вона округла? Чоловік потребує тільки не великого клаптя землї до ужитку, а що менче, щоб у нїй спочити.
Я тепер тут в княжім стрілецькім замку. З тим чоловіком дуже добре можна жити, він правдивий і простий. В його окруженню єсть дивні люди, яких я зовсїм не розумію. Вони, певно, не лихі, а все ж не мають вигляду честних людей. Нераз видають ся менї совістними, а все ж таки я не можу їм довіряти. А ще те менї прикро, що він часто говорить про річи, про які тільки чув або читав, і то з тої точки погляду, з якої хтось инший міг йому їх представити.
І цїнить він більше мій розум і талант нїж оте серце, одиноку мою гордість, одиноке жерело всього — і сили і щастя і всего горя. Ох, бо те що я знаю, може знати і инший — а серце — воно виключно моє.
25 мая.
11 червня.
Говори, що хочеш, а я не можу довше лишатись. По що я тут? Я не знаю, куди час подїти. Князь задержує мене, як тільки може, а всеж таки, я тут не на своїм місци. По правдї ми оба не маємо нїчого спільного.
Він розумний чоловік, але його розум зовсїм звичайний. Його товариство не робить менї більше приємности нїж якби я читав добре написану книжку. Побуду тут ще тиждень, а опісля піду знов блукати. Найлїпше, що я тут зробив, се мої рисунки. Князь відчуває штуку і відчував би її ще сильнїйше, якби не його погана наукова рутина, та оклепана термінольоґія. І нераз я скрегочу зубами з досади, коли він на мої горячі вирази про природу або штуку влїзе, бажаючи краще пояснити мою гадку, з якимсь опатентованим незграбним словом.
16 червня.
Так, я справдї тільки подорожний, скиталець на сїм світї! А ви хиба щось иньше?
18 червня.
Куди я хотїв-би? Се я довірочно тобі відкрию. Ще чотирнайцять днїв я мушу пробути тут, а опісля, я пересвідчив ся, що хочу побачити копальнї в ***; нїчого тут в самій річи нема, я хочу тільки бути знов близше Льоти, се все. І я смію ся з свого власного серця — і чиню його волю.
29 липня.
Нї, добре так! Все добре!.. Як би я був її чоловіком! О, Господи, що сотворив мене єси, колиб ти менї те щастя приготовив був, моє цїле житє повинно б бути одною безнастанною молитвою. Я не буду супротивляти ся, прости менї сї сльози, прости сї даремні бажаня! — Як би вона була моєю жінкою! Як би я міг се наймилїйше на світї сотворінє обняти — мороз проходить менї по цїлім тїлї, мій Вільгельме, коли Альберт візьме її за стрункий стан. І, чи вільно се менї говорити? Чому нї, мій Вільгельме? Вона була б зі мною щасливійша нїж з ним! О, він не такий, щоб зміг відчути всї бажання її серця. Йому бракує чутливости і — розумній се як хочеш — його серце не забєть ся живійше в певнім місци улюбленої книжки, підчас коли моє серце і серце Льоти все дружно відзивають ся тодї, так само і в сотнї иньших випадків, з нагоди вчинків третьої особи. Дорогий мій! Правда, він любить її з цїлої душі і така любов чого тільки не варта…
Перебив менї оден незносний чоловік. Мої сльози обсохли. Я вже не можу думати. Прощавай, мій дорогий.
4 серпня.
Та се не тільки моя доля. Надїя обманює всїх, і нїчиї бажаня не сповняють ся. Я відвідав мою добру знайому з під лип. Найстарший її хлопчик вибіг менї назустріч, а його радісний оклик привів матїр, яка виглядала дуже пригноблена. Ії перші слова були: ах добрий пане, мій Ганс помер!“ Се був наймолодший з її хлопчиків. Я мовчав. — „А мій чоловік“, сказала вона, „вернув з Швайцарії і нїчого не принїс, і якби не добрі люди, так мусїв-би був жебрати, бо в дорозї дістав він пропасницю“. — Я не міг їй нїчого сказати, подарував дещо малому, а вона просила мене взяти від неї пару яблок; я зробив се й покинув місце сумних спогадів.
21 серпня.
І нараз все коло мене змінило ся. Часом навіть здаєть ся, що засвітить ясний промінчик житя, так щож, тільки на хвилинку! — І коли я так потону у мріях, то не можу остерігти ся перед думкою: а що, якби Альберт помер? Тодї б я!.. так, тодї вона — і її примари мене захоплюють аж поки не заведуть на край пропасти, перед якою я здрігаюсь.
А як я вийду через ворота на дорогу — тож се та сама дорога, котрою я їхав перший раз, аби відвезти Льоту на баль! Як тодї все інакше було! Усе, усе минуло! Анї слїду з попереднього житя, і нї разу не забє живчик тим тодїшним чутєм.
Я відчуваю те, що відчував би той дух, котрий навістив би свій збурений і зруйнований замок, який він колись, бувши князем, будував в повній силї, надїлив усїми достатками й величністю, і вмираючи лишив повний надїї свойому укоханому синови.
3 вересня.
Часом я не можу зрозуміти, як се хто иньшин може її любити, сміє любити, коли я один так глибоко, так сильно її люблю і нїчого ииьшого не знаю й не маю тільки її.
4 вересня.
Се так. Так, як природа клонить ся до осени, так настає осїнь і в менї і коло мене.
У мене вже листє пожовкло і на сусїднїх деревах вже листє облетїло. Чи не писав я тобі про одного селянського хлопця, зараз же коли я сюди прибув? Тепер я знов звідував ся про нього в Вальгаймі; кажуть що його прогнали із служби і нїхто не знав про нього нїчого більше. Вчера стрінув я його несподївано на дорозї до другого села, заговорив до нього, а він росказав менї свою історію, яка мене незвичайно сильно зворушила, що ти й сам легко зрозумієш, коли я тобі її переповім. Але по що те все? Чому я не задержую для себе того, що мене трівожить і гризе? Чому засмучую ще тебе? Чому подаю тобі все нагоду жалувати й лаяти мене? Нехай! може і в тім моя доля!
З тихим смутком, в котрім я наче зауважив трохи страху, відповідав менї сей чоловік зразу тільки на мої питаня; але скоро вже, так якби нараз пізнав себе й мене, — відкрив менї щиро свої похибки, жалїв ся на своє нещастє. Колиб то я зумів, мій друже, кожде його слово поставити на твій осуд! В його признанню, в його словах була замітна певного рода насолода і щастє самої згадки, що мовляв, його пристрасть до його господинї щодня зростала, так що вкінци він не знав вже що́ робить, зовсїм, як він виразив ся, стратив був голову. Він не міг вже нї їсти, нї пити, нї спати, його дусило в горлї, він робив те, чого не треба було, а забував те, що йому було поручене так, наче злий дух його обпутав, аж нарештї одного дня, коли він знав, що вона в кімнатї на горі, пішов туди за нею, а радше потягло його туди; а що вона не хотїла вислухати його просьби, він хотїв її силою зневолити; він не знає, що йому стало ся, і бере Бога на свідка, що його наміри супроти неї були все честні, і що він нїчого так горячо не бажав, як щоб вона вийшла за нього замуж і прожила з ним свій вік. Він говорив вже досить довго і почав по трохи спотикатись в мові, як буває, коли хтось має ще щось сказати, але не відважаєть ся; нарештї признав ся несміло, яку близкість з ним вона собі дозволяла. Він уривав два, три рази й повтаряв все з найживійшими запевненнями, що він не говорить сього, аби про неї сказати щось зле, що її любить і шанує як і перше, що ще нїколи щось таке не перейшло через його уста, що він се тільки менї говорить, аби мене переконати, що він ще не зовсїм злочинний і шалений чоловік — і тут, мій дорогий, я розпочинаю знов мою стару пісню, яку все буду починати: якби я міг показати тобі того чоловіка, як він стояв передомною і як він ще стоїть! якби я міг все тобі вірно переказати, щоб ти почув, як я співчуваю йому в його долї, як я йому співчувати мушу! Але досить вже, а що ти і мою долю знаєш і мене знаєш, то розумієш се аж надто добре, через що мене тягне до всїх нещасних, а передовсїм до сього нещасливого.
Перечитуючи сей лист бачу, що я забув росказати кінець сеї історії — його, одначе, легко догадатись.
Вона боронилась перед ним, на те надійшов її брат, котрий його вже давно ненавидїв і хотїв позбутись з дому, бо бояв ся, що через нове одруженнє сестри його дїти стратять наслїдство, на яке вони тепер, з причини бездїтности сестри, мали повну надїю; він отже вигнав його зараз з дому і так розголосив сю справу, що сестра, хочби й навіть і хотїла, не моглаб його знов в дім приняти.
Тепер вона має вже иньшого наймита, і, кажуть, що вже і через нього посварилась з братом, та всї говорять, що на певно вона вийде за нього замуж, а сей рішив твердо сього не пережити.
Те, що я тобі росказую, анї трошки не побільшено анї прикрашено і навіть я можу сказати, що слабо, дуже слабо я розказав і навіть споганив, уживаючи наших оклепаних, приличних слів.
Ся любов, ся вірність, ся пристрасть — се нїякий поетичний винахід. Вона жиє в найбільшій чистотї серед кляси, яку ми називаєм неосвіченою, грубою. А ми освічені — освітою зведені на нїщо! Прочитай, прошу, сю історію з пошаною. Я нинї пишучи се, зовсїм спокійний, по письмі можеш пізнати, що я не так базграю, як звичайно. Читай, мій дорогий, і думай при тім, що се також історія твого приятеля. Так! так було зо мною, так і буде, а я й на половину не такий честний і рішучий, як сей нещастний, з котрим я й не відважаю ся себе порівнювати.
5 вересня.
Вона писала записку свому чоловікови на село, куди він поїхав задля своїх справ. Записка так починалась: „Наймилїйший, найлїпший, приїдь, як можеш найскорше, чекаю тебе з великою радістю“. — Але приїхав знайомий і повідомив, що чоловік її задля певних обставин ще не так скоро поверне. Записка лишилась і вечером впала менї в руки. Я прочитав її і усміхнув ся; вона спитала чому? — „Який то божеський дар, ся уява“, сказав я, „одну хвилину я зміг собі представити, що се до мене писано“. — Вона перервала розмову, се, видно, їй не подобалось, і я замовчав.
6 вересня.
Дуже тяжко було менї рішитись скинути мій простий, синїй фрак, в котрім я перший раз з Льотою танцював; він став був вже зовсїм непоказний. І я казав собі зробити другий, зовсїм такий, як попереднїй, і комір і вилоги і також знов жовтий жілєт і пантальони до нього.
Але всеж таки не вийшло воно зовсїм так, як перше. Не знаю — але мене здаєть ся що з часом і сей буде менї милїйший.
12 вересня.
Вона була виїхала на кілька днїв, щоб вернутись з Альбертом. Нинї я увійшов в її кімнату, вона підійшла до мене, і я з великою радістю поцїлував її руки.
З зеркала злетїв їй на плече канарок — „Ось новий приятель“, сказала вона і зманила пташка собі на руку, „він призначений для моїх малих. Він такий милий! Гляньте на нього! Коли я даю йому хлїба, він тріпоче крильцями і так чемно дзьобає. Він і цїлує мене, ось погляньте!“
Коли вона протягнула рот пташкови, то він так мило припав до тих милих губ, наче відчував справдї сю велику роскіш, якої заживав.
„Він і вас поцїлує“, сказала вона і звернула пташка до мене. — Маленький дзьобик перебув віддаленє від її губ до моїх, а легкий його дотик був наче подув, натяк на милу ласку.
„Його поцїлунок“, сказав я, „не зовсїм безкористний, він шукає поживи і вертає невдоволений пустими ласками“.
„Він і їсть менї з уст“, сказала вона. — Вона дала йому кілька кришок хлїба своїми устами, з котрих усміхала ся невинна любов в повній своїй красї.
Я відвернув лице. Вона не повинна була сього робити! не повинна дражнити моєї уяви тими образами небесної невинности і сього щастя, і не будити мойого серця з того сну, у який його деколи заколисує житєва байдужність! — Але чомужби нї? — Вона менї так довіряє! Вона знає, як я її люблю!
15 вересня.
Ах, Вільгельме, злість бере чоловіка, що єсть люди без нїякого зрозуміння і почутя до тих нечисленних річий, які ще мають на світї якусь вартість.
Ти знаєш ті оріхи у шановного пароха в С., під котрими я сїдав з Льотою, ті величаві оріхи, які все будили в моїй душі, Бог зна'чому, найбільшу втїху! Яким затишним робили вони подвірє приходства, який холод давали! А які чудові були галузи! І спогад про тих шановних священиків, що їх садили. Учитель згадував нам часто одно імя, яке чув від свого дїда; він мав бути дуже честний чоловік; я згадував імя його під тими деревами і воно було менї святе. Кажу тобі, що учитель мав сльози в очах оповідаючи менї вчера, що сї дерева зрубали. Зрубали! Я страшно розсердив ся і мігби був навіть убити сього собаку, що перший ударив сокирою. Я загриз ся би на смерть колиб на моїм подвірю стояло два такі дерева і одно з них з старости згинуло б, а тут не можу нїчого зробити. Одно тут тільки замітне, мій дорогий, — чутє людське! Цїле село нарікає, і я певний, що панї матка мабуть помічає по маслї, яйцях і иньших припасах, яку рану завдала цїлій місцевости. Бо се вона зробила, жінка нового пароха (наш старий також помер), сухорляве, хоровите сотворіннє, яке з повним оправданнєм не інтересуєть ся нїчим на світї, бо нїхто не інтересуєть ся нею. Глупа жінка, яка представляє з себе учену, береть ся критикувати Канон, займаєть ся богато новомодною критично-моральною реформацією християнства, здвигає плечима на мрії Ляфатера, а при тім має зовсїм розбите здоровлє і не знаходить собі тому нїякої радости на божім світї. Тільки така креатура змогла зрубати мої оріхи.
Бачиш, я не можу прийти до себе! Представ собі, листє, що спадає з дерев засмічує їй подвірє і роблять вохкість, самі дерева не допускають сонїшного світла, а коли оріхи достигнуть, то хлопцї збивають їх камінями, а се дражнить їй нерви і перешкаджає у глубоких роздумуванях при порівнаню Кенїбота, Землєра і Міхаелїса.
Бачучи, що люди в селї, особливо старі, такі невдоволені з сього, я сказав: „чомуж ви допустили до сього?“ — „Як тут на селї війт щось захоче“ — сказали вони, „то що ми можемо зробити?“ — Але одно тут добре сталось. Війт і парох, якому не богато лишають доходів капризи його жінки, схотїли тут скористати і подїлитись оба; про те довідав ся заряд княжих маєтностей і сказав: Стій! А що заряд мав давні претенсії до приходського подвіря, де стояли сї дерева, тож і продав їх тому, хто дав найбільше. І вони лежать! О, якби я був князем, я б і жінку священика і війта і той заряд… Якби я був князем!.. Та якби я був князем, то що обходилиб мене дерева в моїм краю?
10 жовтня.
Коли тільки погляну на її чорні очи, вже менї лекше! Але ось що гризе мене, се те, що Альберт не виглядає таким щасливим як він… надїяв ся… як я бувби — колиб… я не радо уживаю крапок, але тут не можу інакше висловитись — і я думаю, се досить ясно.
12 жовтня.
Осіян заглушив в моїм серцю Гомера. В який світ веде мене сей величавий поет! Йти так за ним степом серед буйного вітру, який у густій мрацї при затемненім місячнім світлї водить духи предків; слухати на горах серед шуму гірського потока напів приглушені нарікання духів з їх печер і жалї на смерть зажуреної дївчини коло чотирох порослих мохом і травою каменів на гробі помершого героя, її коханого. Якби так його здибати — сього сивого мандрівного барда, котрий на широких лугах шукає слїдів своїх батьків і, о горе, знаходить тільки гроби, і тодї зі скаргою звертає свій погляд на вечірню зорю, що тоне у схвильованому морі, а в душі його оживають ті минулі часи, коли ще ласкавий промінь присвічував у походах тим відважним героям, а місяць товаришив у побіднім поворотї їх увінчаним кораблям. Коли я так читаю глибокий смуток на його чолї і бачу сього останнього, облишеного велитня, що в найбільшій утомі наближаєть ся до гробу і все ще упиваєть ся болючими радощами серед безсилих тїней своїх померших, а споглядаючи на холодну землю, на буйну траву кличе: „Прийде, прийде подорожний, що знав мене у моїй красї і спитає: ,Де співак, славний син Фінґаля′? — „Його стопа стане на мій гріб, а він даремне буде питати про мене на землї“. — О, дорогий мій! Я вирвав би оружє благородному оруженосцеви, освободити від муки повільної смерти, мого князя за увільненим півбогом післати свою душу.
19 жовтня.
Ах, ся порожнеча! ся страшна ирожнеча, яку я почуваю тут, у своїм серцю! Я часто думаю: колиб я лиш раз, лиш оден раз міг притиснути її до свого серця, то цїла, ся порожнеча заповнила ся б.
26 жовтня.
Я переконуюсь і то що раз певнїйше, мій дорогий, що людям дуже мало залежить на чиїмсь житю, дуже мало. До Льоти прийшла її подруга і я вийшов у сусїдню кімнату, аби взяти книжку, але не міг її читати і взяв опісля перо, щоб писати. Я чув, як вони зтиха розмовляли; вони росказували одна другій про ріжні дрібні справи, мійські новини: що от ся виходить замуж, та знов хора, дуже хора. „У неї сухий кашель, на лици вистають кости, і вона все омлїває; я не далаб і гроша за її житє“, каже одна. „А з N. N. також вже зле“, говорить Льота. „Він уже спух“, відповідає та. А моя жива уява перенесла мене до ложа сих нещасних; я бачив, як нерадо вони покидають житє, як вони… ах Вільгельме! а мої жіночки говорять про те так собі байдуже, як звичайно говорить ся про смерть чужого. Я оглянув ся на сю кімнату — все тут і Льотина одежа, і Альбертові рукописи і всї меблї і навіть сей каламар все те менї таке близьке, і я подумав: Справдї я щось значу для сього дому, з усїм тут я звязаний. Приятелї мої шанують мене! Я приношу їм богато радости і нераз мойому серцю здаєть ся, що воно не моглоб без них бути. А все ж таки — нехай тільки я відійду, нехай я сей круг покину — як довго будуть вони відчувати сей вилом, який зробить в їх житю моя страта? Як довго? — О, як коротко треває чоловік, коли навіть і там, де він певний, що бутє його лишало слїди, що присутність його робила сильне вражінє, в памяти, в душі своїх дорогих, — навіть і там мусить він скоро зникнути, згаснути, і то дуже скоро.
27 жовтня.
Я не раз роздер би собі груди і розбив голову з досади, що люди можуть так мало чим бути оден другому. Ах, анї любови, анї приязни, анї тепла і радости не дасть менї нїхто, коли їх не буде у мене, а знов серцем переповненим щастєм я не ущасливлю того, хто холодний і безсилий.
Вечером.
Я маю так богато, а гадки про неї все пожирають; я маю так богато, а без неї все те на нїщо не здалось.
30 жовтня.
Сто разів вже я задумував кинутись їй на шию! Тільки Бог знає, як тяжко се — бачити перед собою стільки чару і не сміти доторкнутись до нього, — а сеж найприроднїйший рух людський. Чиж дїти не доторкують ся і не беруть все, що їм на гадку прийде? А я?
3 падолиста.
Бог се знає, як часто я лягаю в постїль з бажаннєм, часом навіть з надїєю не прокинутись більше: а ранком я вітворяю очи, бачу знов сонце і починаєть ся моє горе. О, якби я був капризний, то міг би звалити вину на погоду, на когось третього, на невдале підприємство і на менї спочивала б тільки половина незносного тягару невдоволеня. І горе менї! Я відчуваю занадто добре, що на менї самому лежить вся вина — не вина! але досить того, що в менї самім криєть ся жерело мойого горя, як колись крило ся жерело всего щастя. Чи я вже не той що перше, безмірно вражливий, який на кождому кроцї бачив рай, а серцем радби був цїлий світ обгорнути з любовю. Те серце тепер мертве, з нього вже не плине одушевленнє, очи мої сухі, їх вже не зрошують сльози і чоло моє журливо морщить ся. Я сильно страждаю, бо втратив те, що було одинокою радістю мого житя; сю святу, животворну силу, якою я творив собі світи, — вона пропала! Коли я погляну з вікна на далеке узгірє — як ранїшнє сонце з поза нього, продираючи туман, освітлює тихі луки, а мила річка з поміж безлистних верб поблискує протів мене, — вся та величава природа здаєть ся менї наче лякерований образок і вся тота роскіш не в силї витиснути з мого серця й одної каплї щастя для душі і весь я стою перед обличем божим як висохла криниця, як розбита кадь. І часто я падав на землю й просив у Бога слїз, як хлїбороб просить дощу коли бачить над собою сталеве небо, а довкола себе спрагнену землю.
Алеж я відчуваю, що Бог не дає дощу й сонця на наші бурливі мольби, а чомуж були такі щасливі ті давні часи, яких спогад мучить мене, — коли я ще терпеливо очікував зіслання його Духа, і те щастє, яке він виливав на мене, приймав глубоко вдячним серцем.
8 падолиста.
Вона дорікала менї за мою непоміркованість, але як лагідно! За мою непоміркованість, коли я починаючи одною чаркою вина позволю собі випити цїлу фляшку. — Не робіть сього!“ сказала вона, „подумайте про Льоту!“ — „Подумати!“ сказав я, чи потрібно менї се приказувати? Думаю — не думаю! ви все перед моєю душею. Нинї сидїв я на тім місци, де ви недавно вийшли з коляски… Вона заговорила про щось иньше, аби не дати менї розговоритись. Дорогий мій, пропав я! Вона може робити зі мною, що схоче.
15 падолиста.
Дякую тобі, Вільгельме, за твоє сердечне спочутє, за твої добрі ради, і прошу тебе, будь спокійний. Дай менї се все перенести; не вважаючи на мої довгі стражданя, я маю ще досить сили, щоб себе перемогти. Я поважаю релїґію, се ти знаєш, я почуваю, що неодному утомленому вона може бути підпорою, не одному обезсиленому — підкріпленнєм. Але — чи для кождого тим буде і чи мусить бути? Коли поглянемо на широкий світ, побачимо цїлі тисячі, для котрих вона ним не була, тисячі, для яких ним не буде, однаково чи їм говорили проповіди чи нї, і чомуж вона мусить ним бути для мене? Чиж не говорить сам Син Божий, що ті будуть коло нього, котрих дав йому Отець? А як що мене йому не дано? Як що Отець хоче задержати мене для себе, так як се менї моє серце говорить? — Будь ласка, не розумій сього хибно; не доглянь лиш насмішки у сих невинних словах; тут цїла моя душа, яку тобі предкладаю; а то краще булоб менї мовчати: про те все, що кождий таксамо мало знає, як і я, я нерадо говорю. Хиба се не людська доля — вистраждати свою міру, випити свою чашу? Хибаж чаша страждання Сина Божого не була за надто гірка на його людських губах? чомуж як раз я маю представляти з себе великого і вдавати, що вона для мене солодка? І чомуж мавби я стидатись, у сю страшну хвилину, коли все моє єство дрожить між бутєм і небутєм, коли все моє минуле світить як блискавка над темною пропастю будучности, а все довкола мене западаєть ся і зі мною разом гине світ — чи ж се не буде голос сотворіння, що в невимовнім утиску… падучи безстримно в пропасть і надармо напружуючи свої сили застогне з глубини своєї: Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув? Чи маю я стидатись сього висказу, маю нудитись перед тою хвилею, якої не оминув і Він, що може небеса двигнути, як хусту?
21 падолиста.
Вона не бачить, не відчуває, що приготовляє отруту, яка згубить мене і її, і я з великою охотою випю сю чашу, яку вона, підносить менї на мою згубу.
Що значить сей добрий погляд, який вона часто — нї, не часто, але всеж деколи на мене звертає, ся ласкавість, з якою вона слухає невольних висказів мого чутя, се співчутє для мойого страждання, яке так часто малюєть ся на її обличю?
Вчера, коли я відходив, вона простягнула менї руку й сказала: „Прощавайте, дорогий Вертер!“ — Дорогий Вертер! Се вона у перше назвала мене дорогим, а я захолов від сього до мозгу костей. Я повтаряв собі сї слова сто разів, і вчера в ночи, лягаючи у постїль і балакаючи ріжне сам з собою, сказав нараз: „на добраніч, дорогий Вертер!“ і мусїв опісля сам з себе сміятись.
22 падолиста.
24 падолиста.
Вона відчуває, що я страждаю. Нинї її погляд пробив менї глибоко серце. Я знайшов її саму; я не сказав нїчого, а вона поглянула на мене. І я не бачив вже в нїй тільки нїжну красу, тільки відблиск високого духа; все те зникло з перед моїх очий. Мене вражав далеко величавійший погляд, повний найнїжнїйшого, найсолодшого співчутя. І чомуж не смів я припасти до її ніг? Чому не смів з тисячними поцїлунками кинутись їй на шию? Вона втїкла до фортепіяна і прилучила до гри свій тихий, лагідний голос. Нїколи я ще не бачив її губ такими чарівними; виглядали вони так, наче б ловили ті нїжні тони, що виходили з інструменту, і тільки їх дивний відгомін звучав з її уст — о, як би я зумів те росказати! Я не противив ся довше, похилив ся й присяг: Нїколи я не відважусь діткнути поцїлунком ті уста, на котрих духи небесні витають — а всеж таки — я хотїв би… І, бачиш, се наче перегорода стоїть перед моєю душею — з одної сторони се велике щастє — з другої погибель і кара за сей гріх. Гріх?
26 падолиста.
Часом говорю я собі: Моя доля виїмкова; иньші всї можуть називатись щасливими, ще нїхто так не мучив ся. Опісля читаю поета давнини, і менї здаєть сь, що наче я бачу своє власне серце. Я мушу так богато винести! Ах, чи були вже коли люди такі нещасні, як я?
30 падолиста.
Я не можу, не можу прийти до себе! Куди тільки не поступлюсь, стрічаю явище, що доводить мене до безпамяти.
Сьогодня! О, доле! О людство!
Я йшов понад водою в час обіду і не мав охоти до їди. Всюди було пусто; холодний, вохкий вітер дув з гори і сїрі дощеві хмари розляглись над долиною. З далека побачив я чоловіка в зеленій, лихій одежі, як він пролазив поміж скалами і нїби шукав зїля. Коли я наблизив ся до нього, а він оглянув ся на той шелест, який я робив, я побачив інтересне лице, якого головною рисою був вираз тихого смутку, який одначе нїчого иньшого крім добродушности виявляв; його чорне волосє було роздїлене шпильками у два ряди, а решта була сплетена в грубу косу, яка звисала йому на спину. Тому, що його одежа вказувала на чоловіка низького стану, я подумав, що він не возьме менї за зле, коли зверну увагу на його занятє, отже я спитав його, чого він шукає? — „Я шукаю квіток, і не находжу нїчого“, відповів він глибоко зітхнувши, — „І пора року не відповідна до сього“, сказав я усміхаючись. — „Єсть одначе богато квіток“, сказав він, сходячи до мене. „В моїм саду цвитуть рожі і капріфолїї двоякого рода; одну з них дав менї батько; вона росте як бурян; я вже два дни її шукаю і не можу найти. Тут все бувають квітки, жовті і блакітні і червоні, золотник також має гарненькі квіточки. І нїчого не можу я знайти“. — Я запримітив тут щось підозріле й спитав, нїчого не зраджуючи: на що йому сих квіток? — На його лици показав ся дивний, нервовий усміх. — „Якби я його не зрадив“, — сказав він, кладучи палець на губах, „я обіцяв своїй коханій букет.“ — „Се гарно“, сказав я. — „О“ — відповів він, „вона має богато иньших річей, вона богата“. — „А проте вона любить ваші букети?“ — додав я. „О! вона має дорогоцїнности й корону“ — говорив він далї. — „Якже вона називаєть ся?“ — „Якби Ґенеральні Штати схотїли менї заплатити“, сказав він, — „я ставби иньшім чоловіком! Так, був раз час, коли менї так добре було! Тепер кінець зі мною. Тепер я —“ Вохкий погляд звернений до неба відкрив усе. — „Значить, ви були щасливі?“ — спитав я. — „Ах, я хотївби знов таким бути!“ сказав він. „Тодї менї було так добре, так мило, так легко, як рибі в водї!“ — „Гайнріх“, закликала якась стара жінка, що надійшла дорогою, „Гайнріх, де ти? Ми шукали тебе всюди, ходи обідати!“ — „Чи се ваш син?“, — спитав я приступаючи до неї. — „Так“, відповила вона, „се мій бідний син! Бог вложив на мене тяжкий хрест“. — „Давно вже він такий?“ спитав я. — „Такий тихий він тільки пів року. Слава Богу, що він вже такий, а перше цїлий рік мав він напади, і був в ланцюхах в домі божевільних. Тепер вже він нїчого не робить, тільки вже має дїло з королями й цїсарами. Се був такий добрий, тихий чоловік! він помагав менї, він так гарно писав і нараз став задуманий, дістав горячкову пропасницу, опісля збожеволїв, а тепер вже такий, яким його бачите. Як позволите вам розповісти…“ Я перебив їй потік слів питаннєм: „який то час був, в котрім, як він каже, було йому так добре, такий він був щасливий?“ — „О, нерозумний чоловік!“, сказала вона усміхаючись зі співчутєм, „се той час, коли він був в домі божевільних, коли нїчого про себе не знав“… Се впало на мене як грім, я вложив їй в руку золоту монету і спішно покинув їх.
„Коли ти був щасливий“! викликнув я, йдучи скоро просто до міста, „коли тобі було так добре, як рибі в водї!“ — Господи Боже! Ось яку ти долю дав чоловікови, що він буде щасливий, поки до розуму дійде, і коли його знову втратить… Нещасний! І всеж таки як я завидую тобі твого божевілля, помішання свідомости, у якім ти загибаєш! Повний надїї йдеш ти зимою шукати квіток для своєї царівни, і сумуєш не найшовши їх і не знаєш, чому се так. А я — я виходжу без надїї, без цїли, і знов вертаю ся, так як вийшов. У своїм помішанню ти фантазуєш, яким би то ти був чоловіком, якби Ґенеральні штати платили тобі. Щасливе сотворінє, що може своє нещастє приписати якійсь земній перешкодї. Ти не відчуваєш! не відчуваєш, що твоє горе йде з твого розбитого серця, з ростроєного мозку, і що всї королї світа не в силї тобі помогти.
Нехай безутїшно загине той, хто кепкує з хорого, який мандрує до найдальшого жерела, і тільки збільшає свою хоробу, і тяжшим робить кінець! хто гордить серцем переповненим горем, яке задля заглушення докорів совісти і задля зменшення душевних страждань йде на прощу до святого гробу. Кождий крок в сїй незнаній дорозї се цїлюща капля для утомленої душі, а кождий день пережитий в подорожи знимає з серця якусь часть горя.
І ви смієте се називати божевілєм, ви пусті балакуни? — Божевілє! — О Господи! Ти бачиш мої сльози! Чи мусїв ти чоловікови, якого і так сотворив досить бідним, дати ще братів, котрі забрали б йому сю крихітку довіря, яке він має до тебе вселюбящого! Бо й віра в цїлющі корінцї, в каплї винної лози, — чи не буде се віра в тебе, котрий у все, що нас окружає вложив цїлющу і помічну силу, якої ми що хвиля потрібуємо? Отче незнаний! Отче, котрого часто перечувала цїла моя душа, котрий тепер відвернув своє лице від мене! поклич мене до себе! не мовчи довше! твоє мовчаннє не здержить вже сеї спрагненої душі! І чи чоловік, батько мігби сердитись на свого сина, що несподївано вернеть ся, кинеть ся йому на шию і закличе: „Я знов тут, мій отче! Не гнївись, що я перервав свою мандрівку, яку по твоїй волї довше повинен був тягнути. Світ всюди однаковий, і труд і праця, і плата і утїха, — але що менї з того? Менї тільки там добре де ти, і перед твоїм обличем я хочу і страждати і радїти“. — А ти, отче небесний, мавби його від себе відтрутити?1 грудня.
Вільгельме! Чоловік, про котрого я тобі писав, сей щасливий нещасний був писарем у батька Льоти і сильне чутє до неї, яке він плекав, скривав і нарештї відкрив, — за що його зі служби відправили, — довело його до божевілля. Чи можеш собі представити з сих сухих слів, якою безглуздою видалась менї цїла ся історія, коли менї Альберт росказав про неї так спокійно, як може і ти її прочитав.
4 грудня.
Послухай, прошу — бачиш, зі мною вже кінець, я довше не видержу! Нинї я сидїв коло неї — сидїв, вона грала на своїм фортепянї ріжні мельодії і все з тим виразом, з тим! — з тим! — Що менї робити?… Її сестричка одягала ляльку у мене на колїнах. Менї закрутились сльози в очах. Я нахиливсь і менї впала в око її обручка — сльози потекли — і нараз вона почала грати стару, солодку мельодію, так якось нагло, а менї в душі заворушилось чутє потїхи, згадка минулого, сього часу, коли я чув сю пісню, і опісля часу гризоти, розбитих надїй, і нарештї — я почав ходити сюди й туди по кімнатї, а серце моє розривалось під напливом чутя.
— „Ради Бога“ — сказав я з сильним вибухом підходячи до неї, „ради Бога, перестаньте!“
Вона перервала й поглянула пильно на мене. — „Вертер“, сказала вона, з усміхом, що пройняв менї душу, „Вертер, ви дуже хорі, ваші улюблені страви остогидли вам. Ідїть! Прошу вас, заспокійтесь“.
Я відорвав ся від неї і — о Господи! Ти бачиш мою нужду й положиш їй кінець.
6 грудня.
Як переслїдує мене її постать! На яву і у снї цїла моя душа її відчуває! Коли заплющу очи, то тут, у чолї, де скупляєть ся внутрішня сила зору, стоять її чорні очи. Тут! Я не годен тобі се виразити…
Як тільки закрию очи, то вони зараз заявляють ся; наче море, наче пропасть стоять вони передомною, у менї, наповняють всї гадки мойого мозку.
І що таке чоловік, сей славлений півбог! Чи не бракує йому все тодї сил, коли їх найбільше потрібно?
А коли уносить його радість, або прибиває горе, чи не мусить він все опамятатись, вернути до холодної, тупої свідомости, тодї, якби він бажав потонути у хвилях безконечности?
——————
- ↑ З великого поважаня для того гарного чоловіка не поміщено в сїй збірцї згаданого листу і другого ще, про котрий далї згадуєть ся, бо думалось, що й найживійша подяка публїки не усправедливіть такої сміливости.