Повна збірка творів (Васильченко)/III/В холодку
| ◀ Не співайте півні, не вменшайте ночи | Повна збірка творів Том III В холодку |
Зіля королевич ▶ |
|
Платон Гаврилович — сільський дука, остаркуватий парубок.
Федора — молода покритка.
Дорош — хлопець-пастух.
За сценою — пастухи і дівчата.
Сад. В саду поміж деревами покошене сіно. В холодку солом'яний курінь, а коло куріня — граблі, коса, рушниця, то-що. Із-за саду долітає бадьорий робочий гомін: співають дівчата, гукають біля скотини хлопці, ірже кінь, хтось далеко клепле косу. Спека. Платон Гаврилович в солом'яному брилі, без піджака, варить недалеко од куріня варення. На тину примостився Дорош — мрійно зазирає в сад. Вид у нього засмажений, полуплений од спеки, чуб кучмою, не стрижений. На голові — новий козирок. Вигляд — завоїстий.
Платон Гаврилович порається біля варення, щось собі мугиче, часом диригує рукою. За садом із гомону вириваються голоси.
Голоси:
— Федора вже й граблі кинула.
— Федоро, може по воду?
Федора. Піду по холодну, а то ця нагрілася, як окріп.Голоси:
— То принось-же й сюди.
— Та гляди, щоб у яру не вхопив тебе який дідько. А то тебе пошли, то хіба увечері побачиш.
Федора. Хай-но хто зачепить, то чи й радий буде.
Голоси:
— Федорі тепер вільно бігати.
— Поки друге набігає.
Федора. А чого-ж гаятись. Думаєте, як ото ви — гави ловите: хватай, Петре, поки тепле. Хліб у людей, дякувати богові, зародив гарний: годувати буде чим. (Сміх).
З другого боку, за садом, де сидить Дорош, ляскає батіг: „Куди тебе поперла марюка, — перегодя, — чого ти примостився там, Дороше?“. Дорош повертаєтея назад, підморгує.
Дорош (звертаючись.) Так не дасте? (Платон Гаврилович не одповідає). Ну, дайте груш. А то вкраду. Їй-бо, вкраду. Чуєте, дядьку, дайте!
Платон Гавр. (наспівуючи бере лозину, що лежить про запас, свариться). А цього не хочеш?
Дорош. Хіба вам жалко. У вас-же багацько. Дайте хоч одну. (Пл. Гавр. мовчить). А щоб-же вони погнили вам, коли ви такі скупі.
Пл. Гавр. Іди геть звідсіля, а то ти чогось заробиш у мене сьогодні. Іди, не обламуй мені тину. Чуєш!
Дорош. А груш дасте?
Пл. Гавр. А цього не хочеш? (Повернувшись кругом, хоче дати дулю).
Дорош (погрожуючи). Ану-ж ну. Ану дайте.Мимо саду з глеком іде Федора, задумавшись, тихо й сумно наспівує:
А в черницях добре жити…
Тільки тії досадоньки,
Що в чорні ходити…
(Побачивши її, Пл. Гавр змовкає).
Федора (побачивши Пл. Гавр., жваво). Бач, кому роскіш: йому й скосять, і звозять, і змелють — мало в рот не покладуть. Лежи в холодочку та з вареннячком чай попивай… Ото життя. Ех, враг-би його взяв: прийміть мене до себе — оце-б так добре спочилось у холодку.
Пл. Гавр. Добре тут і без тебе.
Федора. А зо мною може ще краще буде. (Жартуючи). Бо що двоє, кажуть, то не одно. (Моргає).
Пл. Гавр. (поважно). Казали люди, Федоро, що ти закаялась, аж бачу, то мабуть уже тебе й сам дідько не впинить. А час-би… давно час, — це знову хлопці кортять.
Федора. Ну, що-ж його робити, коли кортить. А як кортить, то, кажуть, і бог простить. Ні вже мабуть.
Пл. Гавр. (привітно). І де ти взялася на мою голову — іди собі.
Федора (підступає до тину). Ось слухайте, що я вам скажу.
Пл. Гавр. Ніколи мені. (Сміється).
Федора. Та я нашвидку. (Озирнувшись кругом). А-хи!
Пл. Гавр. Це якась мара, прости господи, не молодиця. (Веселіше). Мабуть, як умреш ти, Федоро, то не скаже вже душа, що в пеньку жила. Знаєш, що я тобі поражу… (Підводить голову, осміхається, але забачивши Дороша, що, боязко озираючись, сидить уже на тину, люто кричить): Гей, ти, чортове насіння! Куди ото! (Дорош зіскакує із тину). Чисте мені горе з ним, так і никає, щоб куди в шкоду вскочить. Тільки на часинку заворонишся, — дивись, він уже тут.
Федора. А ви ото-б обідніли, коли-б він яблуко або грушу собі вирвав. Ну, самі дали-б йому, то він-би й не лазив.
Пл. Гавр. Скільки їх єсть, та як почнеш усіх обділяти, то й собі нічого не останеться.
Федора. Та й скупі-ж ви… Ну й скажіть, чого ото ви такі скупі?
Пл. Гавр. (похмуро). Дарма. Що скупий, то не дурний.
Федора. Та хоч-би ж знали, для кого оте все добро збираєте. А то — не п'єте, не курите, доладу не з'їсте — все ті карбованці та червінці складаєте. А помрете, то якась випорожнить кутки та й спасибі не скаже. Так ні за собаку й пропаде. Бо женитись — вас уже й сам чорт не оженить. Отак і пропадете сивим дідом.
Пл. Гавр. Гм… А ти-ж звідкіль знаєш, що я не оженюсь.
Федора. Видно вже, що з вашого женіння ладу не буде. Скільки вже — мабуть більше як десять років сватаєтесь. Виникали всі Лисовки й Борисовки та й досі не жонаті.
Пл. Гавр. А отже й оженюсь, щоб ти знала.
Федора. Це тоді, як зовсім голова посивіє?
Федора (задираючи). Тоді ви будете женитись, як у млині на каміні буде кукіль зубитись.
Пл. Гавр. Побачимо. (Підморгує). Та коли-б же ти знала, ще й яку дівчину висватаю. Очі — як терночок, брови як шнурочок, станок тонісінький, як стеблина, а сама… (Зразу прислухається). А, щоб ти головою йому наложив, клятого сина вилупок. Ну, підожди-ж ти. (Швидко побіг поза деревами).
Федора (сміється). Тікай, Дороше, а то сорочку здере. (Пішла сміючись).
В темному закуткові саду чути шелест. Дорош стрибає з дерева, тікає садом. Пл. Гавр. женеться за ним, на бігу здіймає з Дороша козирок. Той зопалу біжить далі. Пл. Гавр. вертається до куріня, щось сердито бубонить собі. Тимчасом за садом із дівочого гомону долітають слова: „Мино, гов! Куди йдеш? — Мино, голова в шапці“. Здаля чути нерозбірний парубочий одгук. Дівчата здіймають регіт.
— А ти чого, Мавро, вивернулась. Вставай, гладка, копиці не розтовкуй.
— Ой, рятуйте, не підведуся.
— Чи ти бач, яка ніжна.
— Зведи, хто ближче, граблями.
— Не руште, бо вмру. Геть чисто зварилася.
(Знеможено співає):
| Болить мене спина Помежи плечима… | |
| Гукає: | Дайте мені козака З чорними очима. (Регіт). |
Дорош (помалу виходить із-за дерева, плачучи). Оддайте, дядьку, я більше не буду.
Пл. Гавр. Ага! Бач! Казав-же тобі: не лізь, Дороше. Не послухав, тепер будеш знати, коли по груші лазив.
Дорош. Оддайте, дядьку, я-ж іще нічого не вкрав.
Пл. Гавр. А чого ото понесло тебе на дерево? Бач який — не вкрав… Та я тобі не подарую ще того, що ти мені на тому тижні щепу зломив.
Дорош. Хто — я!? Мене-ж тоді й дома не було. Хто вам наказав?
Пл. Гавр. Люди казали. Хто-ж більш, як не ти, сади витовкує. Знають уже всі тебе. Всім сидиш у печінках.
Дорош. Оддайте вже: ну — намніть мені вуха або дайте разів зо два по шиї, та й оддайте. А я більш ніколи не буду. Пожалуста.
Пл. Гавр. Бач який, тепер і прохати навчився. Ні, хлопче, прийдеш ти за козирком до управи, та ще не сам, а з батьком. (Суворо). А тепер іди геть, коли не був битий. Іди собі звідціля. Іди.
Дорош. Я не хо… (Схлипує).
Пл. Гавр. (підходить до Дороша, бере його легенько за в'язи, одпихає до перелазу. Дорош починає тоненько верещати). Іди, іди. Голови даром не мороч. (Вертається до куріня; за ним слідком — Дорош, але близько не підходить. Стає під деревом).
Дорош. Оддайте…
— Заходь із яру.
— Загрібай краще.
— Варко, чого там огинаєшся.
— Та дайте хоч перепнутися. Ой пити — вмираю:
— Де та Федора затерялася в ката?
— Кидайте там, ідіть сюди… (Й таке инше).
Федора (вертається з водою. Побачивши Дороша). Ну що, Дороше, солодкі груші? (Дорош похмуро одвертає голову). І де вже ти бачив, щоб хто тут поживився. Захотів у жука та меду.
Пл. Гавр. Не чіпляйся, Федоро, краще іди своєю дорогою.
Федора (привітно). О, а ви вже й розсердились. А я оце саме хотіла вам дівчину нарадити.
Пл. Гавр. Бога-ради, з твоєю дівчиною.
Федора (сміється). Там така, як ластівка. (Платон Гавр. мовчить). Молодісінька.
Пл. Гавр. (крізь похмурість зразу осміхається). Може така, що й зубів іще не має?
Федора. Ні, справді молоденька. Сказать?
Пл. Гавр. Коли хочеш говорить, то йди сюди ближче.
Федора. Е — там он дощ находить. Хіба, може, до себе в курінь приймете.
Пл. Гавр. Та йди вже — тут договорятимешся.Федора. Ну, а як Хівря довідається, — не боїтесь?
Пл. Гавр. Яка Хівря?
Федора. Кажу — Хівря. Пху! Горпина, хай вона вам скрутиться. Ота сліпа на одно око, що ходить до вас у кімнатах прибирать.
Пл. Гавр. Ну, а їй вже яке діло. (Мішає варення). Іди ось покуштуєш, чи гарно варення уварилось. Може що збрешеш веселеньке.
Федора. О! Може пошануєте?!
Пл. Гавр. І пошаную.
Федора. А шкода не буде? Може після того три дні плакати будете.
Пл. Гавр. Втрата не велика.
Федора. Гм… (осміхаються). Чи ви бачили таке. Сказати людям, то й не повірять. (Підходить до куріня й одразу одміняє мову. Говорить чемно, ввічливо). Добридень.
Пл. Гавр. Доброго здоров'я.
Федора. Боже поможи.
Пл. Гавр. Спасибі.
Федора. Коли-б оце справді бог дощику хоч трохи послав. А то вже так вам пече, так парить, що аж у голові туманіє.
Пл. Гавр. (дивиться на небо). А мені здається, що не буде. Отак погримить-погримить та й мине. Хіба може краєчком зачепить. (Десь за садом хлопці подають голос; співають).
Дорош. Оддайте. (На нього не звертають уваги).
Пл. Гавр. (знову порається біля варення). Ну, хвались, як же живеться. Дитинку оце бог прибрав, то світ тобі трохи повільнішав.
Федора (махнувши рукою). Вільніший він мені завжди був.Пл. Гавр. Сусіди допікають.
Федора. Сусіди допікають, мати гризуть. Та я на те не вважаю; од одного одгризешся, од другого одплачешся, часом перемовчиш, та й живеш якось.
Дорош (він помалу наблизився, прислухаючись до розмови). Життя — як собаці на перелазі… (Сказав і сам злякався, одскочив).
Пл. Гавр. (до Дороша). А ти таки честю не хочеш іти звідціля.
Дорош (скиглить). Оддайте…
Федора (розглядається біля куріня). Боже, скільки ви вже тих вареннів понаварювали, добра всякого надбали. Роскошуватиме хтось на готовенькому.
Пл. Гавр. (впоравшись біля варення, дає ложку Федорі). А на покуштуй, чи добре зварилося. (Федора бере ложку, присідає на ногах, починає ніби знехочу куштувати. Пл. Гавр. розмовляючи порається біля куріня, приховує дещо од дощу в курінь. Федора з ним погожується, слухає уважно, часом киває головою і зітхнувши, знову починає їсти варення). А я так думаю, Федоро, коли в тебе тільки одні пучки голі, то на який враг тобі женитися та старців плодити. Само голе, та візьме друге, та й нудять тоді світом увесь вік. Долю кляне, на людей нарікає. А чим та доля винувата, що воно само за себе не подбало. Кажуть усі, що я скупий. Я не скупий.
Голос за садом. Дороше, гов!
Дорош. Дядьку, оддайте козирок. (Плаче).
Пл. Гавр. (хапає палічку). Ой, ти мені допечеш сьогодні. Одійди од гріха. (Федора зітхає).Пл. Гавр. (перегодя прояснівши). То яку ти мені хотіла панночку радити, Федоро.
Федора (сміється). Е, там дівчина, хоч видивись. Та ви, мабуть, її знаєте.
Пл. Гавр. Молода, кажеш.
Федора. Ще зовсім молодісінька. Не знаю, чи єсть їй хоч сімнадцять.
Пл. Гавр. (задоволений сміється). Гм… то яка-ж вона мені пара, що вона молода, а я, бач, який старий, вусатий. (Гладить уси).
Федора. І які ви там старі. Не знаю, чи тридцять є, чи може немає.
Пл. Гавр. Ось дивись. Сивина в голові. Та пробуй-же варення — чого боїшся.
Федора. Кілько там тієї сивини. Ви-ж іще он який молодець. Любитиме краще ніж молодого. Знаєте, про кого це я? Максимовського сідельця баришню Пашу — бачили?
Пл. Гавр. (сміється). Я так і знав…
Федора. То може погана, скажете?
Пл. Гавр. (подумавши). Дівчина вона гарненька, гудить не буду. Тільки у неї, здається, трохи зайчики в голові стрибають. Хвостом дуже крутить.
Дорош (він тимчасом знову наблизився і увесь час слухав пильно і щось пригадавши). Це ота, що срібні пряжки на ботинках.
Пл. Гавр. (зиркнувши на нього зіскоса, охмурнівши). Слухай, Дороше, ти-б ішов уже до своїх хлопців. Чуєш — давно вже кличуть. (Дорош витирає носа, трохи одступає, але вже розмовою захопився).
Федора. Чого-ж вам іще. Придане дадуть. Кажуть, що на неї тисяча у збанкові лежить.Пл. Гавр. (таємничо). То ото ти й віриш, що за нею справді дадуть що-небудь. Болячка там лежить на неї, а не тисяча. Ото тільки усього добра, що черевики з пряжками. А вдома — то там-же, аж пищать злидні.
Дорош. На нозі сап'ян рипить, а в борщі трясця кипить. Еге — дядьку?
Пл. Гавр. Одна тільки слава, що пани. (Несе посуд до куріня).
Федора. Ну, скажемо й так. А навіщо вам те придане. Аж у вас свого не мало. (Пл. Гавр. пішов у курінь).
Федора. А ти, Дороше, корови пасеш?
Дорош. Ухму.
Федора. Чиї?
Дорош. Рудого Кременя.
Федора. А що платить? Поденно чи в літо?
Дорош. До Покрови дев'ять карбованців і чоботи.
Федора. І того ніде взять. Хоч на одежину буде.
Дорош. Буде: он іще на весні взяли батько на одробіток мішок жита.
Федора (зітхає). Отакі наші заробітки.
Дорош. Та коли-б хоч харчували доладу. А то — м'якого хліба ніколи не бачу.
Федора. Знаю. Робила колись у нього. Не згірше цього. (Киває на курінь).
Дорош. Що скупі, що дурні, так аж чудно. (Сміється). Оце попрокидаються серед ночи та й заведуться гризтись. Він: „ти думаєш, не знаю, що ти од мене гроші ховаєш… Он ряба курка давно несеться, а крашанки де?“
Із куріня виходить Пл. Гавр., Дорош і Федора змовкають, ховаючи усмішки.
Голос за садом. Федоро! Який там тебе хапун ухопив? (Спокійніше). Так немов у воду впала молодиця. (Федора швидко набирає велику ложку варення).
Пл. Гавр. (Помітивши те, відразу змовкає). Кхм… (Поперхнувся). Ну, що-ж, як, Федоро, варення не переварилося?
Федора. Ні, саме добреньке.
Пл. Гавр. Ану покуштуй ще оцього. (Дає иншу банку). Це з кизелю. Найкраще, я ухвалив його до чаю. Трішечки, пів ложечки покладеш його в стакан, то такий дух піде од нього, як із вина. Воно тільки для духу й гарне.
Федора (пробує). Воно й так хороше. (Заговорює). Ви оце кажете, а я й думаю: добре-ж ото, як кому доброму доведеться панувати на вашому добрі, а як бог-зна кому доведеться, то й за чуже буде жаль. (Тимчасом набирає ложку варення, моргає на Дороша). Ось на, Дороше, й ти покуштуй, яке добре.
Дорош (гидливо кривиться). Ве-е…Федора. Не хочеш? Та ти покуштуй, тоді побачиш. Ти ще зроду такого доброго не пробував. Їж, дурненький, та скажи спасибі Платонові Гавриловичу, що шанують.
Дорош. Якесь воно таке…
Федора (силою тиче йому в руку ложку). На, дурний, та їж швидче, а то може тобі ніколи й не доведеться його куштувать.
Дорош (з осторогою куштує). Ай добре-ж. (Смакує). А я думаю собі, чого то в панах добре жити, кажуть.
Пл. Гавр. (позирає на нього з-під лоба). Ти-б же, лобуряко, хоч-би з хлібом. (Десь гримить грім).
Голос за садом. Дороше, та чи ти будеш іти. Ми вже ось корови женемо. (Дорош, доївши варення, облизав пучки, утерся рукавом і весело, вистрибом подався вперед, але на бігу зразу лапнувся рукою за голову й спинився).
Дорош (повернувшись). Дядьку, оддайте. Дядечку, оддайте козирок, — я вже ніколи більше не буду. (Платон Гавр. та Федора сміються).
Пл. Гавр. Ага. Ти думав, що це тобі жарти? (Дорош плаче).
Федора (з осторогою). Оддайте вже йому, Платоне Гавриловичу, він більш не лазитиме в сад. Ти, Дороше, попрохай їх гарненько, то вони й оддадуть.
Пл. Гавр. Е — ні, цього нехай не дожидає. Це, як дати їм таку потачку, то вони мені із саду все з пеньками повиносять.
Дорош. Отже, їй-богу, більш не буду, дядечку.
Голос за садом. Дороше, чи тобі позакладало, чортула. Он твоя корова вже в Головатеньковій леваді. Ми тобі не будемо бігати за нею.
Дорош (швидко просить). Дядечку, ой, дайте швидче… (Тупотить із нетерплячки). Ой, оддайте швидче, їй-богу-ж, оддайте!
Пл. Гавр. (спокійно). Ага, припекло. Ні, так іди й до батька.
Дорош (побіг). А щоб ви удавилися ним. Жироїд!
Пл. Гавр. Бач, яке кляте. Не шкода було-б оддати, коли-б воно не таке сибірне. Воно не жаль того яблука, дерева жаль, що воно мені знівечить. (Перемовчавши всміхається). Ти ось кажеш, Федоро, добре, як попадеться щось добре. А доброго треба пошукати, бо воно на вулиці не валяється. Инші кажуть: він дуже перебирає, молоденької шукає. А чого я шукаю молодої. А через те, що молоденька — вона ще не збалована, душа в неї чиста, як у ангола. З неї лекше зробити гарну жінку й добру господиню.
Федора. З молодого, кажуть, як із воску, що схочеш, те й виліпиш.
Пл. Гавр. Візьмеш, скажемо, удову; а в удови два норови — вже її учить пізно.
Голос за садом. Федоро, гу! (Бідкаючись). Це таке, що хоч біжи та шукай її. (Голосніше). Федоро, безвісти пішла-б ти. Чи ми тебе дождемося?
Федора (озирається, голосно). Та йду-йду. Чого там мордує вас. (Бере глек із водою). Ох, треба таки іти… А правду кажучи, то й не хотілось-би.
Пл. Гавр. Та куди ти підеш там. Дивись, дощ уже накрапає. (Бере банки з варенням, несе до куріня).
Федора (потягається). Коли-б же ви знали, як ще спина болить у мене. Спасибі, хоч трохи перепочила. (Одступає під дерево).
Пл. Гавр. пішов у курінь, чути, як зашелестів дощ. За садом перегукуються хлопці: „Чого розсівся там. Жени швидче, коли женеш“. — Голос Дороша: „Чого розсівся. Ось виразку підколов — ходить не можна“. З другого боку саду: „Кидайте, дівчата, дощ. Тікайте під попову клуню“. З гомоном біжать кудись далі. Чути вже здаля трохи згодом пісню заробітчан. Платон Гавр. виходить із куріня в сторону.
Федора (жартовливо). Чи знаєте що, Платоне Гавриловичу, сватайте мене, їй-бо, піду. (Позіхає). Бо як по правді сказати, то мабуть молоденької вам узяти не доведеться. Отак із Горпиною й вік звікуєте. (Щиро, жваво). Слухайте: нащо справді принадили її отаку.
Пл. Гавр. (закутуючись у кобеняк, підходить ближче). Яку?
Федора (тихіше). Вона-ж, боже, яка погана.
Пл. Гавр. О, хіба мені з лиця у неї воду пити?
Федора. Та вже-ж не без того, щоб коли не пожартували на самоті. (Кривиться). Як ви її тільки цілуєте? Я-б, здається, за кару не схотіла.
Пл. Гавр. (засоромившись). Іще що вигадай… Став-би я цілуватися з нею.
Федора (лукаво). Не сховається у мішку шило; хіба-ж ото даром так виряжається, як іде до вас. Де вона бере все теє. Заробила? Тут ось і по тютюнах і по буряках бігаєш, і намерзнешся й наголодуєшся, — все один чортів батько: як не було нічого, так і нема. Ні на собі, ні за собою. Переодягаєшся із дранки та в перепіранку, та так і баламутиш своїм світом. (Дивиться вгору на дерево, одступає далі).
Пл. Гавр. Що, капає? А давай лиш я кобеняком тебе вкрию. (Озиряється кругом, закутує Федору).
Федора (соромливо). Бачите, як укупці. Як ті голубочки, може вам і не з руки зо мною стояти, та під дощ уже зійде. Та я й кажу: коли-б оце лежали на мені тисячі, тоді — дарма, що покритка — взяли-б і таку. А то кому треба отакого деркача. (В зелені стиха спалахнула блискавка, осяяла Федору й Платона Гавриловича. Трохи згодом гримить).
Пл. Гавр. (підступаючи щільно). Не журися, Федоро, впізнають хлопці і в драній сорочці.
Федора (зітхає). Е-е, Платоне Гавриловичу, доки вже його за тих хлопців думати. Зазнала я добра од них досить. Коли-б знайшлася добра душа та взяла за себе — уміла-б уже шануватися. Учити вже не треба.
Пл. Гавр. (стиха). Знаєш, Федоро, що я маю тобі казати. Горпину я вже давно збираюся одіслати — будеш ходити до мене, варити обід. У мене тобі добре буде. Я тобі вишивану сорочку справлю. Намиста, дукачі у мене єсть, будеш проношувати.
Федора. А оженитесь — жінка і дукачі поздирає і мене прожене. Сиди тоді, грибе, поки тебе нове лихо здибле. І тепер ось може сто очей за мною наглядає, хоч із хати не виходь. Ні, вже буде з мене того, що маю…
Пл. Гавр. Як на людей зважати, то не треба в світі жити.
Федора. Коли-б вже воно так на світі велося…
Пл. Гавр. Ех, Федоро, чорні брови мавши, та я-б вік свій отак марнував. (Обнімає).
Федора (не пручаючись). Атож, тільки того добра, що чорні брови. Коли-б не вони, то може-б менше у світі бачила горя. (Задумано). Ізвів з ума, щоб йому добра не було, та й пустив між люди слави набиратись… Пошукай тепер людини, щоб із того сорому викупила. Гляне на тебе хто привітно, а ти, дурна, вже й рада, вже й хилишся… Така думка — хоч серце перегрію. Марієш дурною головою, а може… може візьме. А йому хіба те на думці. Хіба-ж нащо здалася бурлацька дівчина на світі, та ще й провинна: як отой вітер травою, як хвиля водою — покрутить, помутить, пограється в охоту, насміється та й покине… Покине та й полине… Та йому-ж десь іще пришиють і квітку, а ти, дівчино, оставайся, слави прикупивши… (Важко зітха).
Платон Гавр. помалу одводить руку од Федориного стану, трохи одступає од неї, думає. Федора стоїть задумана, схиливши голову. Співають дівчата за сценою. Із-за дерева накульгуючи виходить Дорош, заглядів цю картину, спинився, уважно, серйозно дивиться. Його не помічають. Хмарка проходить, дощ перестає. Виднішає.
Федора (зітхнувши). Правду кажуть: зеленість — буйність, а молодість — дурість. (Відразу жваво). Ет — біс біду перебуде. Ну, чого-ж ото ви вже зажурились. Ех ви… Знаєте що: коли ви не хочете женитись на мені, то дайте хоч яблук на дорогу.
Пл. Гавр. (повеселівши). О! Отак краще. А то надумала смуткувати… Ти краще справді подумай про те, що я тобі казав. Добре? (Хоче обняти).
Дорош (зразу голосно, радісно). Ага… ага… Цілуватись… цілуватися.
Пл. Гавр. (одскочивши). О, а тебе знов оце принесла лиха година. Чого ото ти репетуєш?
Дорош (сміливо). А ви нащо ото цілувалися? Люди роблять, а вони цілуватися заходились. Де це такий порядок?
Пл. Гавр. (до Федори). Видав — не бачив такої нав'язки. (До Дороша тихіше). Який-же тут чорт цілувався, нащо-ж ти брешеш, бісової пари вилупок. Я-ж тільки за руку взяв.
Дорош (теж стиха, уїдливо). А я груші крав. Кажіть, крав, — що ви козирок з мене зняли.
Федора. Та годі, Дороше, не тумани людей: вони вже оддадуть тобі козирок… і грушу дадуть…
Дорош (голосно). Ага, тепер уже козирок. Тепер уже груш. Поцілувалися — тепер груш. Ні, не треба мені козирка (Гукає). Сюди! Гей, сюди!
Федора (стурбовано). О, це мені знову напасть, кому скрутиться, а Федорі змелеться! (До Дороша). Дороше, бач, який ти, — нащо-ж ти на мене отаке пускаєш?
Дорош. А нащо-ж вони таке роблять. Хіба це по правді: як грушу вкрасти, то не можна, а цілуватися — то й гріха нема.Пл. Гавр. (грізно до Дороша). Ей ти, чорток, хочеш, щоб я тобі по шиї надавав!?
Дорош (приспівує й на одній нозі пританцьовує). Не боюся. Цілувалися. Під яблунькою. Під зеленою. (Платон Гавр. хапає хлудину, женеться за Дорошем). А, рятуйте, цілувалися.
(За садом дівчата перестають співати. Чути голос: — Що воно репетує? Ріжуть його, чи що?).
Дорош. Ось тут… Платон Гаврилович із Федорою…
За садом: „Впіймали. Ану, дівчата, гайда“. — Федора озирається, оступається стурбована, не знає, що почати.
Федора. Отак не знаєш, звідки на тебе й лихо складеться.
Дорош. Трата-та. Трата-та! Милувалися. Кобеняком укривалися.
Пл. Гавр. (заклопотано до Федори). Ну, й що ти вдієш із таким арештантом. Подумають, що й справді я тут із тобою робив не знати що…
Федора (одступивши, одразу міняє тон, сердито, голосно). Бо чого ото справді причепилися ви до мене. Що я вам таке? Яка я вам пара. Бач — дурку яку знайшов: ходи до мене в кімнатах прибирати. Щастя якого не бачила; та гори ти із твоїми кімнатами, із своїм багацтвом.
Пл. Гавр. (очамрівши) Федоро, чи ти не сказилась?
Федора. Не знаю, хто тільки сказився. Бач, який святий та божий. Женитись збирається, а на молодиці очі витріщає, як жировий туз. Це по благородному так… (Передражнює). Я візьму за себе молоденьку, щоб вона була невинна, як янголь… А, котюго старий… На чотири вітри оженило-б тебе та п'ятий шум. Волос сивіє, а в голові шаліє!..
Платон Гавр. кидається од Федори до Дороша раз із проханням, вдруге з погрозою, далі нашвидку починає вдягати піджак.
Дорош. Ей, швидче, а то втіче.
Федора. Бач — стидно, тікаєш швидче…
Пл. Гавр. Я вам цього не подарую. Я вам покажу… Я зараз до волости піду.
Федора (підвищує голос). У волость. Думаєш, волостю налякаєш. Я і у волості так скажу. Коли ти пан, то якої лихої години причепився до покритки. (Передражнює). Я тобі сорочки справлятиму. А щоб вони погнили тобі, як ти хочеш ними зовсім сироту погубити. (Плаче). Де який чорт — кожне до тебе чіпляється, кожне хоче посміятися з тебе. Це — як покритка, то хоч і у світі не живи божому… Зав'яжи очі, та й у шум сторч головою…
Дівочий гомін наближається до саду. Платон Гавр. одягшися взяв ціпок, намагається йти із саду поважно, нахваляючись на Федору й на Дороша… Але на половині дороги, коли дівчата загомоніли під самим садом, він не видержує, підбирає поли й прожогом тікає.
Федора. А куди ото?.. Бач — як собака зігнувся… Страмно поглянути людям у вічі, тікаєш…
Дорош. Лови! Держи! Аля-ля! А тю-тю!