Твори Григория Квітки-Основяненка/I/Маруся

by Григорий Квітка-Основяненко

◀ Салдатський патрет

Твори Том перший Григорий Квітка-Основяненко Маруся

Мертвецький великдень ▶

• Цей текст написаний желехівкою.

Львів: Товариство «Просьвіта», 1911  Вікістаття •  Вікідані

II.

 

МАРУСЯ.

(ПРИСЬВЯЧУЄ СЯ АННЇ ГРИГОРЇВНІЙ КВІТЦЇ.)

 

 

[I.]

 

Часто менї приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сїм сьвітї до чого небудь, не то щоб до якої вещи, а то хоч-би і до наймилїйших людей: жінки, дїточок, щирих приятелей і других? Перше усього подумаймо: Чи ми-ж на сїм сьвітї вічні? І що́ є у нас, хоч скотинка, хоч хлїбець на току, худобинка у скриньцї, так сьому так усе без порчі й бути? — Нї, нема тут нїчого вічнього. Та й ми самі що́? Сьогодня жив, завтра — що́ Бог дасть! Адже-ж живучи промеж людей, тільки і чуєш: там дзвонють по душі, там голосють по покійнику, там справляють старцям обід… Що в Бога день тобі говорють: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти і не оглядиш ся і не счуєш ся, як і зоставсь сам собі на сьвітї: хоч і з людьми і промеж людей, та ба! Усе тобі або не такі приятелї, яких поховав, або і зовсїм незвісні; та воно тобі усе рівно, що́ блукаєш у дрімучому лїсї! Ось стань про приятелїв згадувать, то уся твоя пісня на один лад: от з тим ми хлопцями були — і вже він вмер; а з тим до школи у-купі ходили — і той вмер; з тим парубковали — і той вмер; і сей і той, і той і сей — усї повмирали. Коли ж се так є, так і памятуй собі добре, що не забудуть і тебе на сїм сьвітї, озьмуть, і не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б може погуляв?

А після такої думки, чого-ж би нам, невічним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: Наградив тебе Бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобі і дякують добрим словом, що ти їх при старости і кохаєш і поважаєш; або жінкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою; або дїточками покірними та слухняними — хвали за се Бога і лягаючи і устаючи, а їх шануй і кохай, і для них не жалїй не тільки нїяких трудів, худоби, та коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинай ся, умри за них, та усе таки памятуй, що й вони на сїм сьвітї такі-ж гостї, як ти і усякий чоловік, чи цар чи пан чи архиєрей чи салдат чи личман. Коли Отець наш милосердний кого з нас покличе, провожай з жальом, та без у кору і попрйоків, перехрестись, та й скажи, як що-дня у Отче-наші читаєш: Господи, буди воля Твоя з нами грішними! і не удавайсь у тугу, щоб вона тобі віку не укоротила; бо гріх смертельний накликать на себе не тільки смерть, і саму болїсть, хоч-би яку небудь, бо не поберігши тїла, загубиш і душу на віки вічниї! Більш усього памятуй, що ти ховаєш сьогодня, а тебе заховають завтра; і усї будемо у-купі, у Господа милосердного на вічній радости; і вже там не буде нїякої розлуки, і нїяке горе і нїяке лихо нас не постигне.

Іще ж і се ми думаємо, що як постигне кого небудь біда і нещастя, що похова кого із своєї сїмї або і родичів, то буцїм-то сеє чоловікові приходить за його гріхи і неправди прежнїї. Нї, не так се є! Ось слухайте лишень, як нам пан-отець у церкві чита, що Господь небесний нам як отець дїтям. А після сього не гріх нам буде і таке примінити: От зберуть ся дїти на вулицю грати, та будуть промеж ними шалісливі, та усе б то їм, замісць іграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покірна і що усяк її може з'обидити. Адже правда, що батько тієї дитини, щоб вона не переняла худа від своєвольників, жалкуючи об нїй, кликне з вулицї до себе, і щоб воно за товариством не скучало, посадить биля себе, та й приголубить, і понїжить, і чого воно забажа, усього їй дасть. Пожалуй, хлопцї, що́ на вулицї зостались, не знаючи яке добро тій дитинї у батька, будуть жалковати, що узят від них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отця дуже-дуже добре! — Оттак і небесний наш Отець з нами робить: бережеть нас від усякої біди і береть нас прямісїнько до себе, де є таке добро, таке добро… що нї росказати нї здумати не можно! Та ще й так подумаймо: Чуствуєш ти, чоловіче, що се Бог за гріхи твої послав біду? Так же і розсуди: Який батько покине овсї дїток, щоб без науки ледащіли? Усякий, усякий отець стараєть-ся навчити дїтей усьому доброму; а неслухняних по батьківськи повчить, та по батьківськи і пожалує. Не дурно сказано: ледача та дитина, которої батько не вчив! Се ж люде так з своїми дїтьми роблять, а то Отець небесний, що́ милосердию Його і міри нема! Той коли і пошле за гріхи яку біду, то Він же і помилує! Тільки покаряй ся Йому! А після сього не будемо журитись, що́ нам Бог милосердний нї пошлеть терпіти, і перехрестившись скажемо: »Господи, навчи мене грішного, як сповнять волю Твою сьвятую!« то й побачиш, що опісля усе гаразд буде.

Так робив Наум Дрот…

От його то постигла лихая біда! Що́-ж він? Нїчого. Хвалив Бога і з тим прожив вік, що не вдав ся в тугу; а письменний не стерпів… От-як се було.

Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матери слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, нї пів слова нїколи не збрехав, горілки не впивавсь і пяниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви — так хоч-би і маленький празник, тільки піп у дзвін, він вже й там: сьвічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметь-ся за дїло; коли прочує яку бідность, надїлить по своїй силї і совіт добрий дасть. За його правду не оставив же його і Бог милосердний: що́ б то нї задумав, усе йому Господь і посилав. Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою, слухняною; і що́ було Наум нї забажа, що́ нї задума, Настя (так її звали) ночи не поспить, усюди стараєть-ся, бєть-ся, достає, і вже зробить і достане, чого мужикові хотїлось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її як свою душу. Не було меж ними не тільки бійки, та й нїякої лайки. Що-день хвалили Бога за Його милости.

У-в однім тільки була в них журба: не давав їм Бог дїточок. Так що́-ж? Настя, як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехрестить ся, прочита Отче-наш, то йому і стане на серцї веселїш, і пішов за своїм дїлом, чи в поле чи на тік чи у загороду або до батраків, бо був собі заможненький: було й воликів пар з пять, була й шкапа, були й батраки; було чим і панщину відбувати і у дорогу ходити; була ж і нивка, одна і друга ще дїдівська, а третю він сам вже купив, так було йому чим орудовати.

Оттим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась, що кому-то воно, каже, після нас достанеть-ся? Не буде нам нї слави нї памяти; хто нас поховає, хто нас помяне? Розтратють, що́ ми зібрали, а нам і спаси-бі не скажуть. А Наум їй було і каже: Чоловікові треба трудити ся до самої смерти; дасть Бог дїточок, дїткам зостанеть-ся, а не дасть, Його воля сьвятая! Він зна, длячого що́ робить ся. Нїщо не наше, усе боже. Достанеть-ся наше добреє доброму, він за нас і на часточку подасть, і мисочку поставить і старцям роздасть. А коли буде наслїдовати недобрий, йому гріх буде, а нас усе таки Бог милосердний помяне, коли ми те заслужимо. Не жури ся, Насте, об худобі; вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобі не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим підштрикнути! моли ся Богу, читай: »ізбави нас од лукавого«, то усе гаразд буде.

Аж ось, за отцевські і материнські молитви, дав їм Бог і донечку. Та й раді ж були обоє, і Наум, і Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж було куди дитина побіжить, чи до сусїдів, чи на вулицю, то вже котрий небудь, або батько або мати, так слїдком за нею і ходють. Та й що́ то за дитина була! Ще маленьке було, а знала і Отче-наш, і Богородицю, і Сьвятий Боже, і половину Вірую. А тільки було зачує дзвін, то вже нї заграєть-ся, нї засидить ся дома і каже: »Мамо! пійду до церкви, бач дзвонять; грішка не йти. Тату, дай шажок на сьвічечку, а другий старцю божому подати.« І в церкві вже нї запустує і нї до кого не заговорить, та все молить ся та поклони бє.

От і виросла їм на втїху. Та що́-ж то за дївка була! Висока, прямесенька як стрілочка, чорнявенька, очицї як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку, личком червона як панська рожа, що́ у саду цьвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цьвіточки розцьвітають і меж ними зубоньки неначе жарнівки, як одна, на ниточцї нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопілочка заграє з-тиха, що тільки б її і слухав; а як усьміхнеть-ся та очицями поведе, а сама зачервонїєть-ся, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажниї уста. Коси у неї як смоль чорниї, та довгі, довгі, аж за колїно; у празник, або хоч і в недїленьку так гарно їх повбира, дрібушка за дрібушку, та все сама собі заплїта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вінком, та заквітча квітками, кінцї у ленти аж геть порозпуска; усї груди так і обнизані добрим намистом з червонцями, так що разків двацять буде, коли і не більш, а на шиї — та й шия ж білесенька, білесенька, от якби з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї, на чорній бархатцї, широкій, так що пальця мабути у два, золотий єднус і у кольцї зверху камінець червоненький… так так і сьяє! Та як вирядить ся у баєву червону юпку, застебнеть-ся під саму душу, щоб нїчогісїнько не видно було, що́ незвичайно… вже-ж пак не так, як городянські дївки, що́ у паньїв понавчались: порозхристують ся, порозстїбають ся, що нї в чім нема запрету, не тільки дивись і заглядай у пазуху, як собі хочеш, та хоч і руку… Цур їм! зогрішиш тільки, дивлячись на таких!

Не так було у нашої Марусї, Наумової та Настиної дочки, ось що́ я росказую, а її, знаєте, звали Марусею. Що́ було, то й було, так Бог дав! Так вона ж їх не витріщала, а ховала і куталась з ними як мога; хоч і бачиш, що є, та ба! хоч воно для краси дано, та як прикрито та закрито, то і для дївчини чепурнїйш, і хто на неї дивить ся, і хто з нею говорить, то все таки звичайнїйш.

Сорочка на нїй біленька, тоненька, сама пряла і пишниї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нїй картацька, черчата, ще материнська-придана; тепер вже таких не роблять. І яких то цьвітів там не було! Батечку мій, та й годї! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як підпережеть-ся, так так рукою і обхватиш, ще-ж то не дуже і стягнеть-ся. Хусточка у пояса мережована і з вишитими орлами і ляхівка з-під плахти тож вимережована і з китичками; панчішки синї, суконні, і червоні черевички. Оттака як вийде, так що́ і твоя панночка! Іде як павичка, не дуже по усїм усюдам розгляда, а тільки дивить ся під ноги. Коли з старшим себе зострілась, зараз низенько поклонилась, та й каже: »здрастуйте, дядюшка«! або »здорові, тїтусю«! І таки хоч-би то мала дитина була, то вже не прійде просто, усякому поклонить ся і ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посьмів би її заняти? Ну, ну; не знаю! Вона й не лаяти-меть ся і нї слова й не скаже, а тільки подивить ся на нього так пильно, та буцїм і жалібно і сердитенько, — хто її зна, як то вона там згляне, — так хоч-би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько і нї пари з уст не мовить і відійде дальш. О, там вже на все село була і красива і розумна і багата, звичайна, та ще-ж к тому тиха і смирна і усякому покірна.

На вулицю і не кажи, щоб коли з подругами пійшла. Було мати стане їй казати: »Пішла б, доцю, на вулицю; бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пісеньок би поспівала.« Так де-ж! »Лучше я — каже — на те місце, упоравшись, та ляжу спати і за те раньше устану, заміню твою старість, обідати наварю і батькові у поле понесу. А на вулицї що́ я забула? Іграшки та пустота, та гляди, станеть-ся, хоч і не зо мною, хоч і аби з ким, яка причина, та опісля і страшно відвічати за те одно, що й я там була! Нехай їм вияснить ся, не піду!« А про вечерницї так і не споминай! Було і других дївчат відводить, та аж плаче та просить: »Будьте ласкаві, сестрички, голубочки, не ходїте на теє прокляте зборище! Та там нема нїякогісїнького добра, там усе зле та лихеє. Збирають ся буцїм-то прясти, та замісць того пустують, жартують, та вчать ся горілочку пити; від матерів курей крадуть, та туди носють, та ще і таке там дїєть-ся, що сором і казати. Чимало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч-би і Явдоха і Кулина і Пріська. Адже-ж і піп пан-отець не велить і каже, що гріх смертельний туди ходити. Та дивіте ся ж і на мене: от я дома більш усїх вас напряду, чим ви ходячи.«

Оттак було говорить, говорить, то гляди, одна перестане ходити, далї друга, третя; а далї і зовсїм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрі люде, а найбільш матери. А там опісля нечистий таки впять силу озьме, підцюкне і потягне низку добру до погибели.

Тільки було наша Маруся у ряди годи збереть-ся до подруженьки на весїльля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бігати з ними по вулицї та горло драти, мов скажена, як усї роблють; а прийде вже у недїленьку, посидить, пообіда, а як виведуть молодих на двір танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщій до дому; розібралась, роздяглась, давай піч топити і вечерять наставляти, і вже мати за нею було нїколи не поспішить ся.

 

[II.]

 

Оттак раз, на клечальній недїлї, була Маруся у своєї подруги у дружках на весїльлї і сидїла за столом. Против дружечок звичайно сидїли бояре. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто підголений, чуб чипурний, уси козацькі, очи веселенькі як зірочки, на виду румяний, моторний, звичайний; жупан на ньому синїй і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі шкапові, з підковами. Як пришивали боярам до шапок квітки, то усї клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора, і той пять шагів положив, що усї здивовались; а Василь усе вижидав, та усе у кишенї, довбавсь, а далї витяг капшучок, а там таки де-що бряжчало, засунув пальцї, достав, та й положив на викуп шапки за квітку цїлїсїнький гривенник!.. Як брязнув, так усї, хто був на весїльлї, так і вжахнулись, а дружки аж і співати перестали. А він собі і дарма: потряс патлами та за ложку, і став локшину доїдати, буцїм тільки копійку дав.

От сидючи за столом, як вже поприньмали страву, давай тогдї Василь дївчат розглядать, що́ були у дружках. Зирк! і вздрів Марусю, а вона аж у третїх сидїла, бо старшою дружкою, скільки було її де нї просють, нїколи не хоче: »Нехай, каже, другі сїдають, а менї і тут добре.«

Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на прикладки поперед усїх, тільки його і чути, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч-би пів слова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і нї до кого нї чичирк, усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очи під лоб.

Познимали страву і поставили горіхи на стіл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятать ся, щебечуть, регочуть ся, вигадують де-що проміж весїльних пісеньок; а наш Василь сидить мов у лїсу, сам собі один, нї до кого не заговорить і нїкуди не гляне, тільки на Марусю, тільки вона йому і бачить ся, тільки об нїй і дума, неначе увесь сьвіт пропав, а тільки він з Марусею і зостав ся; нї до чого і нї до кого нема йому нїякого дїла.

Що́-ж Маруся? І вона, сердешна, щось змінилась: то була, як і завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч до дому йти. Чогось-то їй стало млосно і нудно, і як подивить ся на Василя, так так їй його жаль стане! а чого, і сама не зна. Хиба тим, що й він сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так із-за плечий і озьме і все б вона плакала, а Василь — мов у самій душній хатї, неначе його хто трйома кожухами вкрив і гарячим збитнем напова. От мерщій і відвернуть ся один від другого, і бачить ся і не дивлють ся; то і гляди: Василь тільки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся і почервонїла, і впять і ззирнуть ся меж собою.

Думає сердешна Маруся, що мабути се з очей їй стало, та й каже собі: піду лишень до дому. Так думка така нападе: »Он-той боярин, що́ у синїм жупанї, чи він недуж, чи що́? То як піду, то щоб він ще гірш не занедужав, і нїхто йому не поможеть; бач, як жалібно дивить ся на мене і буцїм-то й просить: будь ласкава, Марусю, не втїкай відсїля! Добре, добре, зостанусь!«

А Василь собі нудить сьвітом і не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояре цятають ся, та й дума: »Ке́ лишень, поцятаюсь я он-з-тою дївчиною, що́ сидить смутна, невесела.« Тільки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто й шепнув: »Не займай її, ще розсердить ся; бач, яка вона одягна та пишна! Се мабуть міщанка: вона з тобою і говорити не захоче.« Поблїднїє наш Василь, та впять і похмурить ся. Далї збиравсь, збиравсь, та як дружечки дужче почали співати, а весїльний батько з матїрю частїш стали горілочкою поштувать і піднявсь гомін по хатї, він таки хватив у жменю горіхів, та до Марусї: »чи цїт, чи лишка?« Та як се промовив, так аж трохи не впав із ослона на спину; голова йому закрутилась, в очах потемнїло і не стямивсь овсї.

Та й Марусї ж добре було! Як заговорив до неї Василь, так вона так злякалась, як тогдї, як мати на неї розсердилась; а се тільки одним-один раз і було на її віку, як принїсши вона від річки платьтя, загубила материну хустку, що́ ще від її покійної матери, так за-те то на неї мати сердилась було, і хоч не довго, та вона, крий Боже, як було злякалась. Отже і тепер так їй було прийшло: як-би можно, скрізь землю б провалилась або забігла куди, щоб і не дивитись на сього боярина. Та й що́ йому казати? Як скажу »не цїт«, то він подума, що я чванна і не хочу більш з ним цятатись, а він і так чи смутний чи сердитий, а тільки жалко на нього дивитись. Скажу »цїт«. Що́-ж? як стала силоватись, щоб промовить слово, так нї жодною мірою не може сказать: губи злиплись, язик мов деревяний, а дух так і захватило. Дивить ся, що й Василь з неї очей не спустить і горіхи у жменї держить і жде, що́ вона йому скаже; от їй його жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що нїхто й не чув, промовила; цїт! та ззирнулась з ним. І сама вже не стямилась, як узяла з Василевої жменї горіхи, та як схаменулась, як засоромилась… крий мати Божа! Аж ось на щастя їх крикнув дружко: »Старости, пани підстарости! благословіте молодих вивести із хати на двір погуляти.« Тут і усї рушили із-за стола та, хто куди попав, мерщій на двір дивити ся, як будуть танцьовати. От і Марусї і Василеві неначе сьвіт піднявсь, полегшало на душі, вийшли й вони з хати.

Троїста музика гра, що́ є духу: риплять скрипки, брязчать цимбали, а замісць баса сам скрипник скрізь зуби гуде та прицмокує. От і розколихались наші дївчата: вийшла пара, а там друга, пішли у дрібушки. Ніжками тупотять, підківками бряжчать, побравшись за рученьки виворочують ся, то впять розійдуть ся, то як утїнки плавно пливуть, тільки головками повожують; то впять у дрібушки… Вже й потомились, вже і хусточками утирають ся, вже б їм і годї; так що́-ж бо? музика гра, та й гра! Вже одна із дївчат, Одарка Макотрусівна, ледве ноги волочить, піт з неї так і тече, притьмом просить музику: »та годї бо, дядьку! та перестаньте бо, ось вже не здужаю!« Так що́-ж? музика гра та й гра!… Далї скрипник закінчав і пити скрипочкою попросив. От дївчатам годї, поклонились музицї і пішли до гурту.

»А ну горлицї!« гукнув з кучі Денис Деканенко, розтовкав людей кулаччам, потяг до себе з кучі Пазьку Левусівну і став з нею, і дожидаєть-ся, поки почастують музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка висока сїрих смушків з червоним сукняним верхом на бік йому похилилась, усами поморгує, на всїх погляда і приговорює: »Отже узяв ся танцьовати, та може і не вмію! Повчитись було у кривого Хоми, що́ на деревянцї ходить.« Як се почули люде, так і зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той і каже: »Оттак! оттой навчить добре, сам ходячи на одній нозї.« А Юхим Перепелиця сьміявсь, сьміявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: »Отсей не вигада! ну вже так!« А Денис стоїть, неначе і не він, і не всьміхнеть-ся.

Напившись горілки, музика і вчистила горлицї. Як же розходивсь наш Денис, так що батечки! Там його морока зна, як то мудро тогдї танцьовав! Як же вдрав на вприсядку, так ногами до землї не доторкуєть-ся, то поповзе на вколїшки, то через голову перекинеть-ся, скакне, у долонї плесне, свисне, що аж у-в ухах залящить, та впять в боки, та тропака-тропака, що аж земля гуде; а там стане викидовати ногами, неначе вони йому повиломлювані, а далї підскочить, та впять на вприсядку, та около Пазьки так кругом і вєть-ся, та приговорює:

Ой дївчина горлиця
До козака горнеть-ся;
А козак як орел,
Як побачив, та і вмер…

Добре було Денисові так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у танцях, чи так у речах або в молодецтві, бо він собі був на те уродливий. Коли було озьметь-ся за танцї, так і не кажи, що годї: перетанцює яку-хоч музику; коли ж підвернеть-ся до дївчат, то вже нї на кого більш і не дивлють ся, тільки на нього і його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж підсяде до старіших, та стане загинати їм свої балянтраси, так усї, і старі і молоді, сидять та пороззївлявши роти слухають, хоч до пізної ночи.

Такий-то був наш Василь до сього часу. Тепер же він мов остужений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та взявши дївчину туди б і собі танцювати; нї, пішов собі, сердека, стороною від людей, схиливсь на пліт, та й дума: »Що́ се менї сталось? Таки нїчого не чую, нїчого й не бачу, тільки одну сю чорняву дївчину! Вона в мене і перед очима і на думцї!… Чом же не займу її? Але! Бачить ся і не сьмію, або й боюсь, щоб і не розсердилась… А як здумаю, що вона на мене мусить розсердитись і коли підійду до неї, то вона відвернеть-ся від мене і прожене, то від сеї думки і сьвіт менї не милий, і сам не знаю, що́ з собою робити!… Пішов би й до дому, так оттут неначе прикований. Нудно менї на сеє весїльля і дивитись; а очей не відведу від тії хати, що́ он на приспі сидить моя дївчина та щось з подругою розговорює, та чи менї так вже здаєть-ся, чи таки справди, що на мене поглядають, може про мене…«

»Чого так зажуривсь, Семенович?« сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечам. »На дївчат зглядївсь, чи що́? На́ лиш, потягни люльки, то повеселїйшаєш, та й ходїм танцьовать. Бач, які бойкі дївчата з города понаходили.«

— Не хочу люльки, каже Василь; трохи́ не вона менї і завадила. Так щось нездорово! Або отсе до дому утїкати, або що. Кінчай тут за мене порядок.

»Цур йому, каже Левко: ще погуляймо. Мабути, чи нема тобі чого з очей? То проходись по вулицї, воно й минеть-ся; або йди лучше усього та подивись, як дївчата танцюють. Ну що́ вже Кубраківна вдрала, так там вже за всїх. Що́ за танцюра! Та й дївка, брат, важна! Коли-б до осени не втекла, то не мине моїх рук.«

Мов лихоманка стрепенула Василя; поблїд як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти від журби. Він бо думав, що се його дївчину Левко вихваля; бо звісно, коли хто котру любить, то й дума, що вона і усїм така хороша і любязна здаєть-ся, як і йому. Послухав трохи чмелїв, далї схаменувсь і на хитрощі піднявсь; давай його випитовати.

»Де Кубраківна? каже, чи не та чорнява, що́ повна шия намиста з хрестами?« (се-б то Маруся.)

— Нї, каже Левко; нам до тиєї далеко. Моя, он бач, русява, що́ трошки кирпатенька, у свитї, та рушником підперезана.

Полегшало нашому Василеві; аж здохнув і очицї як ясочки заграли, як почув, що не його дївчину Левко любить. Тепер йому дарма і Кубраківна, чи тут вона чи де, а давай мерщій допитоватись про свою, та й каже Левкові:

»А то про яку ти кажеш, що до неї тобі далеко? Хиба тут є попівна або приказчиківна?«

— Нї, каже Левко: тут усї наші рівні; а я кажу про нашу Марусю.

»А що́-ж то за Маруся?« спитавсь Василь, та й очи понурив у землю, буцїм йому і дарма, а у самого не тільки що уха, та що́ то, усяка жилочка неначе слуха; а він, сердешний, і дух притаїв, і боїть ся, щоб нї-жодного словечка не прослухати, що́ йому буде Левко росказовати.

От і почав йому Левко про Марусю казати усе, що́ знав, і чия вона дочка і який її батько багатий, і як він свою дочку кохає, а далї і про Марусину натуру: як вона усїх жахаєть-ся, що нїхто її не бачив не тільки щоб на вечерницях або у колядцї, та й на вулицю і на Купала і нї на які ігри не ходить; чи така вже собі пишна, або може несьмілива; а що́ роботяща, і на батька і на матїр і на себе пряде, шиє, миє, і сама усе одна без наймички і варить і пече, а мати сидить, ручки склавши.

Не пішла ж і Маруся до танцїв, а сїла собі сумуючи на приспі биля хати та ті горішки, що́ узяла у Василя, усе у жменї перемина, та назирцем за Василем погляда. Що́ ж у неї на душі, того й сама не розбере. То часом стане їй весело, так що зараз бігла б до матери та й приголубилась би до неї, то впять засумує і слїзоньки хусточкою обітре і бажа батенька, щоб розвів її тугу; то всьміхнеть-ся, то засоромить ся, і дума, щоб то й до дому іти (так було попереду усе робила: чи посидить чи не посидить на весїльлї з дружками, та мерщій і до дому, та як розглядить, що треба побиля Василя іти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думцї було: »коли-б оттой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначе-б менї на душі легше стало.« Як же тільки подумала об сїм, та як засоромить ся! Почервонїла як калина, закрилась рученьками і голову похилила.

Отто й прийшла до неї Олена Кубраківна, перетанцьовавши, та й сїла биля неї віддихати.

»Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?«

— »Нї, не плачу,« каже Маруся, і говорити б то, і замішалась, що й не знає, що́ й казати. »Отсе їм, каже, мочені кислицї, та було подавилась. А ти чого так засапалась?«

»Та перетанцьовалась собі на лихо, каже Олена. Як попав мене он-той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще на лихо музика не перестає; так не тільки що ноги, та й руки болять і голова крутить ся. Та вже-ж і танцюра! у нас такого і на усїй слободї нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю…«

От Маруся трошки і зрадовалась, що може Олена зна того парубка, що́ їй так у душу запав, бо й вона на свій пай думала, що вже красче її парубка і на сьвітї нема і що се його вона так вихваля. От і давай про нього випитовать:

»А який же боярин, чи не старший?«

— І вже старший, забормотала Олена: сидить собі як понура, нї на кого і не дивить ся, і дївчат нї которої не заньме. Нехай лишень сядуть за стіл, вже не я буду, щоб не приспівала йому:

Старший боярин — як болван,
Витріщив очи як баран.
Обручами голова збита,
Мочулою свитка сшита,
Личком підперезав ся,
У бояре прибрав ся.

От як йому приспіваю. Нехай зна і наших дївчат. Він може дума, що селяне не вміють танцьовати? Ну, ну! ще його батька навчать.

»А може він і не вміє?« спитала Маруся, а сама закрилась рукою, щоб не бачила Олена, як вона від сього соромить ся.

— Хто? Василь не вміє? аж скрикнула Олена.

»Та я й не знаю, чи він Василь чи він хто, і чи він вміє танцьовати чи не вміє, я не знаю; та й його зовсїм не знаю.«

Сказавши сеє, Маруся і схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього росказувати; бо їй кріпко хотїлось знати, хто він і відкіля, і тільки що хотїла випитовати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай впять жалїть ся, як він їй руки повикручував, як її вморив, і се і те, і довго усе про нього говорила.

Довго слухала Маруся і не знала, як Олену і спинити, бо та радесенька була хоч до вечера товкти про свого боярина. Далї, буцїм-то не второпала, про кого вона росказує, та й каже:

»Приспівай же йому вже добре, та добре.«

— Та се не йому! хиба ти не чуєш? крикнула на неї Олена: се я Василеві хочу приспівати.

»Та що́ там за Василь тобі дав ся?« каже Маруся (а се вже у дївчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то знарошне стане корити, щоб другі його похваляли). »От, не видала твого Василя, каже, і відкіля він тут узявсь? і з якої слободи забрів сюди?«

— Але! мабуть чи не з слободи! Він з города, він свитник, коли чула. Та що́ вже за завзятий! Вже де появить ся, то усї дївчата около нього. І танцьовати і жартовати, не узяв його біс. Та й красивий же! Бач, як вихиляєть-ся, за тин держачись! Спина так і гнеть-ся, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований; очи йому як зірочки, а патли так і мотають ся: бач, по купецькому…

»Мабути ти його любиш, так тим і хвалиш,« ледве промовила Маруся, ховаючи очи у рукав, а сама як на вогнї горіла від Олениних росказів.

— Потурай, що люблю! Пожалуй би любила, так він на таких і не подивить ся. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива та й красива і дуже багата. Він і сам ма копійчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривенника; оттак і усюди він робить. Вже як би не було…

Тут підбіг Денис, та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його і лаяла, і кулаччам у спину товкмачила, так нїчого і не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотїлось з Марусею посидїти, та про парубків наговорити ся.

Зостала ся Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає дочку і красну і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слїзоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрила ся рученькою, та й дума: »Ох, лихо менї тяжке! Лучше б я його не бачила!… Як то менї його забувати?… Тим-то городянські дївчата… у них і парубки свої, не такі як у нас, що нї на що і дивитись… Піду швидче до дому (а сама нї з місця), стану поратись, робити, то може й забуду… так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая! Тепер сих горішків нїгде не подїваю, так при собі і носити-му, більш нї на що, тільки на память. Хоч-би на сьміх вони менї сказали«… (та сеє думавши, потрясла у жменї горішки, та голосно й промовила:) »чи він мене любить? Цїт, чи лишка?«

— Цїт! і любить тебе від щирого серця! обізвавсь Василь, що́ вже давно стояв биля неї і дививсь на її смуту та не знав, як заняти.

»Ох, менї лишенько!« скрикнула Маруся і стрепенулась як тая рибонька, ускочивши у-в ятїр. »Хто такий? про кого ви говорите?« пита й сама не зна, длячого і об чім.

— Той тебе любить… про кого… ти думала… казав Василь, задихаючись від несьмілости і з ляку, як почув, що вона ма когось на думцї.

»Та я… нї про кого не думала… я так…,« сказала бідна дївка, та й злякалась гріха, що з роду у-перше збрехала; а опісля й каже: »хто б то мене й полюбив?«…

— Марусю, Марусю! каже Василь, тяжко від серця здохнувши; та й впять на-силу дух перевів і каже: я знаю такого…

— »Марусю, Марусю! а ходи-ке сюди!« так кликнула її та ж Олена. Маруся нї жива нї мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опісля і сьміяти меть-ся їй; а що найбільш те їй було страшно і жалко і нїби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить, а їй би хотїлось, щоб він їй сказав, що він сам її любить. От як злякалась, скочила з місця, та й не може і ступить, а Олена знай їй кличе: »Та йди сюди, ось ось-де я.« А Василь теж став як укопаний і не зна більш, що́ й казати. На думцї б то й багато де-чого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще на біду підслухав, що Маруся об комусь вже дума, і що йому нїчого тут убивати ся; а тут ще Олена збила його з товку… От і стоять вони обоє сердешні і не знають, на яку ступити і чи йти їм куди чи що́ робити?

Вже сама Олена прийшла до Марусї і питаєть-ся, чи вона тутечки довго буде?

»Нї, каже Маруся, уже менї пора і до дому. Нїчого більш тут дожидатись.« Та сеє кажучи, так важко здохнула, що крий Мати Божа!

— І я отсе йду до дому, каже їй Олена; мати прислала за мною. Чи знаєш, що́? Ходїм завтра у-купі на місто; мати казала де-що куповати, так ходїм зо мною, ти таки усе лучше знаєш.

»Добре, ходїм. Моя матуся щось не здужа, так що́ нам треба, я й куплю; заходь тільки за мною,« сказала їй Маруся.

— Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходїм же тепер у-купі до дому, та в перекупки купим кисличок.

От подруженьки, побравшись за руки, і пішли собі.

 

[III.]

 

Зоставсь Василь, і стоїть сам не свій. По його думцї, він, бачить ся, закинув Марусї на догад, що се він її любить, і дума: коли-б вона не мала кого на приметї та щоб його хоч трохи любила, то більш би йому нїчого і не треба, не хотїв би нї грошей нї панства. Так бо почервонїла, як я їй став закидати, що її полюбив, і очицї опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже вірно з серця; а як пішла за Оленою, то не тільки йому і словця не сказала, та й не глянула на нього.

Сумовавши пішов він назирцем за Марусею і бачив, що вона аж поки ввійшла у другу вулицю, то аж тричі оглядалась, — а чого? хто її зна! Дївчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцїм-то і не люблять, хто їх займає, і буцїм-то й сердють ся, а там собі нишком так його люблять, що й сказати не можно! Та таки і тії правди нїгде дїти, що инша дївочка, ще молоденька, що́ з роду в-перше побачить такого парубка, що́ їй прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що́ з нею дїєть-ся. На думцї так би на нього усе і дивилась би, і говорила б усе з ним з одним і сїла б биля нього, так чогось-то усе стидно; хоч нї душі нема близько, а їй здаєть-ся, буцїм-то усї люде так на неї і дивлять ся, або хоч і не дивлять ся, так по очам пізнають, що вона з парубком говорила. Оттим-то така і жахаєть-ся і втїкає, нї слова не сказавши парубкові, що́ залицяєть-ся до неї; як же відбіжить від нього, то й сама жалкує, та ба! вже не можно дїла поправити! Добре ж, коли парубок не розсердить ся та ще і у-друге стане ляси підпускати, так ще не зовсїм біда; а як же подума: »лихо її матери, яка пишна! цур їй!« та й підвернеть-ся до другої, так тогдї вже зовсїм лихо! І сумує сердешна і нишком поплаче, та притьмом нїчого робить! і вже-ж самій його не заньмати, щоб не сказав: »сама, каже, на шию вішаєть-ся.«

Смутна прийшла до дому наша Маруся, та тільки не об тім. Вона думала, що Василь її не любить, а коли-б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про когось другого казав, а об собі нї пів слова. Та й Олена ж казала, що хазяїн бере його у прийми, так се вже певно, що він любить хазяйську дочку. Та як її і не любить? Вона собі городянка, міщанка, та, кажуть, хороша та й хороша! А думаю, як убереть-ся, так намиста ще більш чим у мене; а скриня з добром мала? та ще, думаю, і не одна: там може такі великі та розмальовані та на колесах; а подушок, подушок, так може під саму стелю… Так куди вже йому до мене! Він на таких і не подивить ся. Ось так думала Маруся, прийшовши до дому і сївши у хатї на лаві.

Дивила ся стара Настя, мати її, лежучи на полу та стогнучи від недуги, що дочка її сидить смутна і невесела і нїчого про весїльля і не росказує, і за дїло не приймаєть-ся; дивила ся довго, а далї стала питати:

»Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? чи не занедужала, нехай Бог боронить? Гляди лиш, як ще й ти звалиш ся, що́ батько з нами буде робити! Кажи бо: що́ в тебе болить?«

— Нїчого, мамо! каже Маруся.

»Чи не порвала намиста, жартуючи на весїльлї?« пита Настя.

— Нї, мамо!

»Чи не з'обидив тебе хто? то батькові скажи, він зараз уступить ся.«

— Нї, мамо.

»Так коли ж нема нїчого, так чого так сидїти? Ішла б по воду, пора наставляти вечеряти.«

— Зараз, мамо, сказала Маруся, а сама нї з місця.

Дожидала мати, дожидала, далї впять за неї: і уговорювала її, а далї і сварилась на неї; так вже на силу, та на превелику силу розколихала її, що вона роздяглась і, не поховавши гаразд нї скиндячок нї намиста і нїякої одежі, узяла кошик, щоб то у-в огородї зїльля нарвати, та замісць огорода пішла до криницї по воду, неначе з відрами; іде і байдуже. Та вже як прийшла до криницї і як стали над нею люде там сьміятись, так вона тогдї схаменулась і мерщій до дому. Що́-ж? І до дому вернувшись не лучша була: затопила у печі, і приставля горшки порожні; замісць пшона, щоб замняти борщ, вона сіль тре у макотретї, та підлива борщу… І що́ нї озьме, до чого нї кинеть-ся, усе не так, усе не до шмиги, так що і старий Наум, вернувшись до дому і дивлячись на таке її пораньня, аж сам дивовавсь.

Сяк-так віддавши вечерю, Маруся пішла до коров, а Настя стала журити ся і каже Наумові: »Ох менї лишенько тяжке! Що́-ж отсе з Марусею дїєть-ся? Каже — зовсїм здорова, а за що́ нї приньметь-ся, що́ нї почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собі чи журить ся, чи що́? Нехай Бог боронить, чи не з очей їй сталось?«

— У вас, у жінок, усе з очей, заворчав Наум. Чи дитина змерзла на холодї, чи дитинї душно в хатї, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить, — з очей; наївшись, не хоче, — і то з очей; чи засьміялась, чи зажурилась, чи сїла, чи встала, — усе з очей, усе про все у вас очи. А що́ очи можуть зробити? Нїчого, дивлять ся собі на сьвіт божий, та й годї. Рукою чоловікові біду зробиш, а язиком ще й гіршу, а очи нїчому непривинні.

»А чому-ж баби, котрі знають, та й злизують і шепчуть? Як-би воно нїчого, то нїчого б і не робили, а то…«

— На те шепчуть і злизують, щоб таких дурників дурити, як ти і прочії. Потурай тільки їм: вони, пожалуй, раді, щоб тобі за все, про все шептати, аби-б грошики лупити. А хто що́ може чоловікові зробити, опріч Бога милосердного? Він нашле біду, Він і помилує; тільки молись і Його одного знай, а з тою бісовщиною, з ворожками та з знахурами не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, Богу, коли не здужаєш підвестись; і я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсїм здорова буде. Мовчи ж, он — вона іде.

Маруся, зовсїм упоравшись і поприбиравши, розпитувала матїр, чого треба на містї купити, і узяла у батька скільки треба грошей, послалась на лаві, помолилась Богу, і зверх-усього вдарила три поклони, щоб вже більш не думати про Василя. Її так батько вчив: коли, каже, тобі чого треба, або журба тебе озьме, зараз до Бога. Вдар три поклони і проси, об чому тобі нужда, і жди певно від Нього милости. Він наш отець, Він зна, що́ кому і у якоє уремя послать.

От з такою думкою лягла Маруся. Так що́-ж? І сон її не бере. Те й дїло, що дума… та не об Василеві, де-то вже! Вона його і знати не хоче… та й на-що́ їй він… Він доси вже посватаний; адже і хусточка у нього, що́ з кишенї виньмав, то не хлопяча, а притьмом дївоча, і вже вірно вона йому подаровала… та він же невеселий на весїльлї був… отто мабути скучав за своєю голубкою… та ще щоб я об ньому думала? Як би не так! Він собі і сидїв, неначе один у лїсї, нї на кого і не дививсь… Далї здохнула і дума: і мене заняв тими горіхами, аби-б то вже так!… Нї, Василю, не нашим дївчатам об тобі думати, у тебе є своя… От уже любить її, думаю?… Бачить ся, усе об нїй так і думав, бо у-в очах так і видко були слїзоньки… тепер вже вони доси у купочцї… і вона вже, вірно, цїлує його у тії оченьки, що́ як блискавка, як згляне, так і сьяє… от вже не цїлує вона їх!… Того-ж то він по нїй мав плакати… Чого-ж я отсе плачу?… Ох, горечко менї тяжке!… Коли-б було знала, не ходила б на те весїльля!… На-що́ було розпитовати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсїм про нього і не думаю… та й він же про мене тож. Може він думав, що… теє-то… я б то… що каже: я знаю такого, що́ тебе любить, а йому б то вже не можно, що вже він посватаний… Бог з тобою! Нехай тобі Бог помага! І ожени ся, і люби ся… Та чого-ж я усе плачу?… Оттого і туга така, що за-чим я на те весїльля ходила… Тепер засну вже… Завтра чим сьвіт устану, піду на торг, та й розібю свою тугу. Коли ж з ним зострічусь на містї, то буцїм його і не знаю, і не буду на нього і дивитись. А вже він, вірно, з нею ходити-ме по базарю, та де-що куповати-муть… бо мабуть і весїльля швидко буде… То-то вже він буде рад, як оженить ся!… А вона?… Чого-ж я заливаюсь слїзоньками?… Ох бідонько моя!… Ох, горечко моє! Чого таки я на те весїльля ходила?…

Оттак-то бідна Маруся, не хотївши і споминати про Василя, тільки об нїм однім і думала і хоч-би тобі на часиночку очицями звела; плакала та журилась цїлїсїньку ніч. А й довга ніч у нас на клечальній недїлї? Вечірня зоря ще не погасне, а сьвітова вже й заньмаєть-ся; блисне Віз, та вже докотившись до сход сонця.

От і тепер. Тільки що зірочки засьяли у Бога милосердного на небесах, тільки що розсьвітились, та й то не зовсїм ясно а неначе скрізь серпанок, соловейко стих биля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садкам дрімаючи ледве-ледве колишуть ся; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цїдить ся і мов хто нищечком казку каже, що так і дрімаєть-ся, а то усюди тихесенько… Аж ось — недовго, зірочка покотилась, далї друга, третя — і поховались у синьому небі, мов у море канули, а прощаючись з землею трошки сплакнули… от від їх слїзоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестїла у аєрі — і прокинув ся вітерець, та й поколихав тихенько гілочки по садкам та по лїскам. От і попрокидались птичі самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками; тут зараз їх самчики, що́ биля них дрімали, попробурковались і з радощів — що настає впять божий день і вони будуть з своїми самочками лїтати, гратись, любитись, і що може яка і яєчко знесе — з таких то радощів заспівали своїх пісеньок, що́ рано й вечір хвалять Господа небесного, отця, милосердного як чоловікові, так усякому зьвірю, птицї, та й самій манюсїньцїй комашечцї, що й оком не вздриш. А не-хто вже виспівувать, як соловейко! Защебетав, залящав, зачиркав, засвистав, затріщав… то стихне, нїби пошепче своїй самочцї, як її любить, а вона йому мабуть скаже, що й вона його любить і похваля його пісеньки, то з радощів і гукне на увесь садок; а як промеж того ще й носичками поцїлують ся… тут він вже і не стямить ся: зажмурить ся, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрибоче, що аж дух йому запираєть-ся… Та усе-ж то так гарно, так гарно, що росказати не можно, а на душі весело!

От на березах і листя зашупотїли промеж себе, що й вони, по ласцї божій, будуть красоватись на ясному сонечку. — Схаменулась травонька, як скропила її небесная рісочка; піднялись стебелинки, розпукались цьвіточки і пороззївавши ріточки свої, надихали на усю долину таким пахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: »Боже милосердний! Отець наш небесний! І се усе, що́ тільки є на землї, у водї, під небесами, се усе Ти тільки по єдиному милосердію свойому для чоловіка сотворил єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же Тобі благодарить? і як?… О Боже праведний! буди і усегда милостив нам грішним!…« Більш сього не вміємо що́ і сказать!…

От і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дївчиноньки, і у-купі з нею побігли ховатись меж крутими берегами. Далї і хмарочки стали розходитись, порідчали і стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, нїби царя якого, дїющого добро усьому миру, і покотились геть-геть за крутиї гори, щоб тільки відтиля дивити ся на те, що́ тут буде!… Ось і зачервонїло на тій дорозї, де йому треба йти, і розіслалось мов сукно, як кармазин красне; далї неначе срібні цьвітки по ньому хто посипав, а тут і увесь путь став мов золотим піском по червоному полю посипаний. Зазолотились і верхівя дерева по лїсам, і ось золотий по них пісок сиплеть-ся по дереву низче, усе низче, низче… Усе стихло… Чогось жде!… Стало винирять з-за землї… що́? І сьвіт і огонь і краса. І вже і на крайок його не можно зиркнути оком, що́-ж буде, як усе явить ся миру?… І золоті промінї від нього обсипали усю землю, і самії небеса стали нїби ще красче… Усе мовчить, жада, щоб швидче явила ся у повнотї краса миру… Ідеть, викотилось зовсїм, озирнуло землю і неначе повелївало: »Хвалїте Господа, що создав і мене і вас, і кожний день посила мене давать усьому миру сьвіт і усякому диханню жизть…« Тут знова пташечки неначе по чийому научению защебетали, усе мов знова ожило, чоловік знов принявсь за дїло своє… і що то: увесь мир ізрадовав ся!

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

 

[IV.]

 

Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились у-купі йти на місто, так він і не пішов вже до дому у город, а у тім-же селї, від города верстов з чотири, скитав ся усю ніч, і як стало сьвітати, то він вже і беріг їх. Визиравши із садочка побачив, що дві дївчини геть-геть відстали від прочого народу, тихенько йдуть собі і розговорюють; він зараз відгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло і подало звістку. Отто він і пішов, буцїм-то у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумав ся; а у самого аж жижки трусять ся і дух йому захватує від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.

От ідуть дївчата; Олена як та сорока скригоче, що́ на ум збреде, а Маруся буцїм-то і слуха, та усе про своє гада… аж зирк! і пізнала свого Василя!… Руки й ноги затрусили ся, у животї похолонуло, і дух занявсь і сама нї з місця.

»Та йди бо швидче!« крикнула на неї Олена: »чого ти зопинаєш ся? і так опізнились.«

— Та хто його зна, чи спіткнулась, чи що́, каже Маруся, сама ж нї з місця, хоч так би і летїла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що мабуть він не її любить, що він вже посватаний на хазяйській дочцї… усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути у-купцї з своїм Василечком.

От як почув Василь, що дївчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже: »Добрий-день, дївчата. Боже вам помагай!«

— Спаси-бі!… нехай і вам Бог помага! сказали йому у-в один голос дївчата.

От їм і каже Василь: »Чи не бігла против вас яка собака?«

— Цур їй, пек від нас! каже Олена: ми її не бачили; хиба де біга?

»Ось тутечка тільки перед вами кидалась на людей,« казав Василь: »то проженуть її, а вона відтиля забіжить, та й не знаєш, відкіля її і стерегтись. Та така сердита, на всїх так і кидається. Так я отсе виломив собі коляку, та йду і озираюсь.«

— Ох лишечко! я її боюсь. Вернїмось, Марусю! каже Олена.

»Не бійтесь, дївчатка; адже ви у город і я у город, то з вами буду йти, а коли набіжить, то вас обороню.«

— От за се спаси-бі! Тепер нам, Марусю, не страшно, сказала Олена, а сама радїсїнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Оттак і пішли собі у-купцї.

Зовсїм же то наш Василь збрехав, що будьто там бігала яка-б то собака. Се він знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх і щоб не церемонили ся з ним іти.

Ось як ідуть, і Василь їх попережа — звісно вже, молодецька походка против дївчачої — та й піджида їх; от Маруся збирала ся, як би то з ним заговорити, а далї й каже: »Бачите, як ми тихенько йдемо і ви нас піджидаєте. Може ми вам боронимо?«

— А чим? каже Василь.

А Маруся каже: »Тим, що може вам… пильно треба у городї бути? Може Вас хазя… хазяїн жде?« Се-б то на догад буряків, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.

— І вже менї тепер город! забув про його і думати, сказав Василь, а далї тяжко здохнувши, і каже: Одно в мене на думцї, коли-б то Бог поміг! Тільки за тим і піду до хазяїна, щоб…

»А чому ви учора на весїльлї не танцьовали?« перебила йому Олена, та й почала з ним пащиковати. Він їй слово не хотячи скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так і стриже, так і стриже, та вигадує та докладає та придираєть-ся, що вже Василь нїяким побитом і не відчепить ся від неї.

А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, тепер і сама не рада. Вже-ж тепер він не таючись сказав, що у нього щось є на думцї і що за тим тільки і йде до хазяїна. Се вже певно, щоб домовитись об сватаньнї на його дочцї.

От у таких думках та гадках іде не йде, і ноги не служать; і сердить ся на себе, чого вона на торг пішла, сердить ся на Василя, чого він їм на зустріч попав ся, і вже мов засватаний, а з чужими дївчатами ходити-ме по базарю; сердить ся і на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащикує; сердить ся на усїх і за все, а сама не зна, на кого і за-що́.

От прийшли у город, походили по базарю; Олена зараз скупила усе, що́ треба їй було, а Маруся тільки ходить за нею та сьвітом нудить і усе нападаєть-ся на Олену, що притьмом пора до дому. А Василь усе з ними ходить, та — як той міхоноша у колядцї — носить Марусин кошик, та склада, що́ Олена купує. Далї осьміливсь якось-то спитати Марусю (бо бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав певно, що вона на нього сердить ся), та й пита:

»А ти, Марусю, чом нїчого не купуєш?«

— Та менї небагацько… де-чого й куповати, каже Маруся, та й відвернулась від нього, щоб і не дивитись на чужого жениха: тільки й треба купити матері… кресало на люльку,… а батькові… ниток красних… на мережки до хусток… та яловичини… на Петрівку…

Оттак навернякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вічи не насьміявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.

Василь тільки собі тихесенько усьміхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусї, купити. Покупивши і поскладавши у кошик усе до купи, каже: »Вже-ж як хочете, дївчатка, а я вас опровожу аж до дому, щоб оборонити вас від собаки; та й менї таки у вашім селї є до чоловіка дїло.«

Опять таки Василь збрехав: не було йому нїякого дїла нї до якого чоловіка, а хотїлось йому… та побачимо, що́ буде дальш.

От і пішли вони собі впять у-купцї з города. Тільки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне: »Ох я дурна та божевільна! Забула зайти до шевця по батькові чоботи. Що́ тут менї на сьвітї робити?«

Потолковавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, за-тим що не далеко і у вулицях не страшно, а Василь щоб зостав ся биля Марусї і щоб тут-же дожидали Олени, а вона мусїла швиденько вернутись.

От як зостали ся у двох Василь з Марусею та й посїдали на горбику, зараз Василь їй і каже:

»Марусю! хоч ти розсердиш ся на мене, хоч проженеш від себе, хоч не звелиш нїколи на очи попадатись, а я таки тобі тепер договорю, що́ учора хотїв сказати…«

— Що́ там таке? спитала ся Маруся, а сама злякала ся так, що не можно й росказати, а сама не зна чого.

»Марусю! Чи я-ж один був би такий на сьвітї, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю тебе, Марусенько, усїм серцем моїм, люблю тебе більш усього на сьвітї! Не сердь ся на мене, не відворочуй ся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай їй менї сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдї хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!… Що́-ж ти мовчиш? чом не глянеш на мене?… Промов до мене хоч пів словечка; скажи, що ти не сердиш ся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може таки про мене що небудь і добре почуєш.«

Тільки що став так Василь говорити, то Маруся і не стямилась: серденько в неї так і бєть-ся, а сама як у лихоманцї, так і трусить ся, боїть ся, і сама не зна чого; коли-б земля розступила ся, так би вона і кинулась туди, та й… Василя потягнула б за собою; коли-б їй крила, полетїла б на край сьвіта… та не сама, а усе б таки з Василем. Що́-ж їй робити? Земля не розступаєть-ся, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить биля свого серця, а воно так-же колотить ся як і в неї, очицями зовсїм сьвіта не бачить, а ще-таки другою рукою закрила їх, та й питаєть-ся Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула: »Адже-ж ти просватаний?…«

— Нї, Марусю, нї на кому я не сватаний і нї об одній дївчинї до сієї пори і не думав. Побачивши тебе учора, сьвіт менї повернув ся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можно менї без тебе й дихати. Та й де я найду красче тебе?

»А хазяйська дочка? Адже він тебе бере у прийми?« сказала Маруся, вже трошки сьмілїш, бо на серцї їй не так вже важко стало.

— Не тільки хазяйська дочка, та хоч-би королївна, хоч княгиня, та хоч-би і сама охвицерівна, не подивлюсь нї на кого, усїх презрю для тебе. Одна моя втїха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити!… Розпитай про мене; цїлий год ждати-му, тільки…

»Е, год!… так довго бо…«

— Скільки хоч, що́ хоч роби зі мною, тільки не проганяй від себе, не сердь ся…

»Та я і не сержусь…«

— Чого-ж ти закриваєш ся, чого відвертаєш ся від мене? Може любиш кого другого? Кажи, не сором ся; нехай я се сам почую від тебе, та й піду сьвіт за очима!

»Нї бо… я другого не люблю…«

— Так зглянь же на мене, не закривай ся!

»Але! ще б і не закриватись… Менї бо стидно…«

— Чого-ж тобі стидно? скажи! Тут нема нїчого, що́ я кажу…

»А тож і не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нї за-що́ у сьвітї не скажу…« та сеє сказавши, як заплаче гірко і стала його прохати: »Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі з-роду не скажу, щоб ти не посьміяв ся надо мною… Я й сама не знаю, що́ зо мною стало ся; я ще нїкого не любила, нїкого не хотїла любити, цурала ся парубків, а як побачила тебе, сьвіт менї не змилив ся, усїм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити…«

— Марусенько моя, лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко! приговорював Василь, обнимаючи свою Марусю. Я-ж землї під собою не чую… я мов у раю! Чи не сплю лишень я?… Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менї, правда?

»Не скажу, Василечку; єй Богу, не скажу!«

— Чом-же не хочеш завірити об моїм щастї?

»Стидно бо!«

— Марусю! отже поцїлую, коли не скажеш.

»Та хоч десять раз цїлуй, аби не я тебе, а усе таки не скажу…«

— Оттак же!… оттак… оттак же!… приговорював Василь, цїлуючи її раз по пять не віддихаючи, та впять знову за теж, та аж вже не зміг і слова промовити… А Маруся лежить у нього на руках і сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше́ було! Хоче щось сказати, і слова не вимовить; хоче від нього вирвать ся, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очи против її волї так і зазирають у Василеві очи, що як угільля на вогнї палають; хоче від нього відвернутись, а і сама не зна, як горнеть-ся до нього… А він?… Він тільки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь сьвіт; хоч-би йому тут з пушок палили, хоч-би хто його нї кликав, нїчим би не вважив, тільки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.

Далї схаменулась вона, здихнула тяжко і скрізь сльози сказала: »Василечку! що́ се зо мною сталось? Нїчого не тямлю, не знаю сама себе; тільки у мене й на думцї, що ти мене любиш, що ти мій… та більш менї нїчого і не треба!… Боюсь тільки, чи нема менї за те гріха?«

— За-що́, моя Марусенько? сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, і поцїловав щиро.

»Ох, не цїлуй мене, мій сизий голубоньку! Менї усе здаєть-ся, що гріх нам за се… Боюсь прогнївити Бога!…«

— Так я-ж тобі, моя Марусенько, тим-же Богом божу ся, що нема у сьому нїякого гріха. Він повелїв бути мужу і жонї; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерти не розлучали ся. Тепер ми любимо ся; дасть Бог, сповнимо сьвятий закон, тогдї не розлучимо ся по вік наш; а до того часу, як зійдемо ся, нам можно без гріха і любити ся, і голубити ся…

»А не дай Боже, як…« сказала Маруся, та й притулила ся до Василевого плеча; і не доказала і боїть ся зглянути на нього.

— Не доведи до того, Боже! аж скрикнув Василь і аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тільки нагадувати стала. Буду — каже — тебе, моя зазуленько, як ока берегти. Нїяка скверная, бісовська думка і на серцї не буде. Не бійсь мене, я знаю Бога небесного! Він покара за злеє дїло, усе рівно, що́ за душегубство. Не бій ся, кажу, мене; і коли-б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати і Бога і стид людський, то я тебе обережу, як братїк сестрицю…

»Братїку мій милесенький!« скрикнула Маруся і обняла його рученятами; довго дивила ся йому у вічи, як тая ясочка, а далї й каже: »Тепер я сама тебе поцїлую аж тричі, бо знаю, що й в тебе на думцї нема нїякого худа.« Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вічи, та так пильно, нїби той баранчик, що́ його хотять різати а він жалібно дивить ся, так і вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росочка на цьвіточку, так у неї в очицях засьяла; та так жалібно, як тая сопілочка заграла, так вона його спитала: »Як же ти мене після сего покинеш?«

— Не говори менї сього, Маню! і не думай об сїм, моя кришечко! Гріх божитись, а я от смертельною клятвою побожу ся, коли менї не віриш…

»Вірю, вірю, мій соколику, мій лебедику! і що́ б ти менї не сказав, усьому вірити буду!…«

Багато росказовати, що́ там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь сьвіт і де вони є і що́ кругом них; і як-би не гукнула ще з-далека на них Олена, то б, підкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорють, поговорють, та й знова цїлують ся. Як же почули Олену, так зараз і розрізнили ся, неначе і не вони: Василь став, буцїм мала дитина, пісочком пересипатись, а Маруся тутже знайшла черепочки, та давай у креймахи грати, а самі і не ззирнуть ся меж собою.

От пішли усї у-купі до дому. Олена подумала: »Що́ се стало ся з нашою Марусею? Нїколи не була вона така весела і говорлива, та ще з парубком, що́ було їх жахаєть-ся, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує і знай сьмієть-ся з Василем, а мене буцїм і нема з нею. У ранцї як ішли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить нї на часинку; у ранцї на-силу ішла і на мене нападалась, чого я спішу, а тут поперед усїх біжить, землї під собою не чує, та знай кидає на Василя то пісочком, то скипочками, а він її ловить, а піймавши… аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень, ти смирна, що́ нас було за іграшки з парубками кориш; я тобі віддячу…«

Стали доходити до села, от Василь і каже:

»Тепер же прощайте, дївчатка. Менї так весело було з вами; спаси-бі вам і дуже спаси-бі за все, за все, за все. Не знаю, коли то з вами побачусь?« (А у Марусї аж слїзоньки покотились; обтерла швидче хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцїм-то пісеньку мугикати і неначе підтанцює під неї та сама пильно дивить ся у вічи Василю.) »Нате ж усе, каже Василь, ваше добро; вибирайте з кошика; може чи не загубив я чого? А я вже піду своєю дорогою.«

От дївчата стали вибирати. Олена усе забрала і поклала за пазуху, а Маруся, переглядївши, поклала у кошик, і пішли собі. Тільки що відійшов від них Василь чимало, аж Маруся буцїм-то схаменулась і згадала, і каже:

»Оттак же! усе позабирала, а синїй камінець, що́ батько звелїв купити, я й не взяла у Василя. Побіжу, дожену його!« Доганя, а сама знай кричить, щоб він підождав. Вже-ж щоб то Василь та не почув би Марусиного голосу! Не знаю! Стоїть як на шпичках і дожида, щоб Маруся підбігла до нього і що́ то вона йому скаже?

Ось що́ вона, догнавши його, казала: »Я знарошне буцїм-то забула у тебе синїй камінець, щоб тобі нишком сказати: приходь сьогодня на озера, що́ у нашому бору; я там буду, то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке́ сюди камінець і прощай, мій соколику милий! приходь же!« Сказавши, та скільки є духу до Олени.

Олена ж усе підглядала, та й дума собі: »Добре-ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти!«

 

[V.]

 

Прийшла Маруся до дому; батечку! весела, моторна, і говорить, і росказує, і пораєть-ся за трйох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселїйшала і їй полегшало. Хотїла було сваритись на дочку, за-чим довго проходила, так та-ж як узяла около неї леститись і приговорювати і розважати її, а сама піч топити, зїльля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї дїло.

Не вспіла мати оглянутись, вже у Марусї і готов обід; сїла, ручки зложила, і знай матері росказує, як-то їй добре було іти на базар холодком, що́ бачила на містї, як торговалась, як куповала, і кого бачила, і з ким говорила, і яка проява лучилась, усе, усе, до послїднього раз по пять росказовала; тільки про Василя нї чичирк! Вона б то й хотїла матері росказати, та не знала, з якого кінця узятись, та й подумала: нехай-же спитаюсь у Василя; він мене навчить, як про се росказати.

Прийшов і старий Наум; обіда і дума: »З-роду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогодня; і мясо добре спечене, і усе таки гаразд, а лучше усього, що сама така веселенька і усе вигадує і жартує.« Далї і каже Настї: »Бач, я-ж казав, що не треба нї злизовати нї шептати, само минеть-ся.«

Після обід чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщій вхопила глечичок, та й каже: »Піду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарі було, і наші дївчата горшечками так і носють. І вам назбираю, і може де-що і продам.« Ще мати їй нїчого на се і не сказала, а вона вже і за воротами, і прямо поспіша у бір на озера. Хоч і бачить по дорозї суницї, та не збира, а дума: »Василь мене вже мабути жде, піду швидче до нього; а як посижу з ним, та вертати-мусь до дому, тогдї і ягідок назбираю.«

Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз і є. Як же зійшлись, так дарма що тільки може часів три не бачились, а так неначе десять год різно були. Обнимають ся, цїлує один одного, розговорюють, росказують; то побравши ся за рученьки ходють, то впять посїдають, то впять за те-ж. І не счулись, як вже стало вечеріти. І тож бо правда, що коли будеш у-купцї з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка.

От Маруся перша крикнула: »Ох, менї лишенько! Чи бач, де вже сонце?«

— Так що́-ж? питає Василь.

»А те, каже Маруся: як я до дому піду?«

— Не бійсь нїчого, я тебе опровожу.

»Не те, щоб я боялась, а те, що ягідок не збирала; а я за ними і просилась у матери. Що́ менї тут на сьвітї робити? Роскажу матері, що заговорилась з тобою, та й забула.«

— Нї, Марусенько, потривай ще матері об менї говорити.

»А чому-ж?«

— Ще, моє серденько, не уремя. Треба підождати.

»А як се можно? Матері і батькові треба усе зараз росказувати і нїколи перед ними не брехати. Що́-ж я тепер, скажу, що не набрала суничок?«

— Що́ хоч, Маню, те й скажи, а тільки не говори про мене; я сам, як прийде пора, я сам скажу.

»Так гріх же брехати і перед ким небудь, а не тільки…«

— Се не брехня, і їм треба усе росказати; тільки як скажеш тепер, а вони мене не знавши подумають, що який небудь ледащо, що тільки звожу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись, і будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибочко, хоч через Петрівку; я так наведу, що вони про мене будуть знати і чути що-небудь не погане: тогдї пришлю людей, тогдї їм усе і роскажеш. То брехня і гріх, як зовсїм потаїти, а то ми тільки прежде якого часу їм нїчого не скажемо. Чи так, моя паняночко? спитав, та й поцїловав її щиро, від серця.

»Може воно і так, довго подумавши Маруся сказала. Я вже нїчого не знаю, а усе робити-му, що́ менї скажеш. Тільки вже, Василечку, мій козаченьку, як собі хоч, а я вже більш до тебе не вийду нї сюди, нї на вулицю, нї на базар, нїкуди.«

— А се-ж чому? спитавсь Василь, злякавшись.

»Як собі хоч, а тільки, по моїй думцї, се вже гріх, коли чого не можно матері сказати, та теє і робити нишком від неї. Хоч розсердись зовсїм, не тільки так насуп ся, як тепер, тільки вже я не прийду, і не дожидай мене, і не шукай мене. Инше дїло, як-би я посватана була, тогдї б і нїчого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще і слава піде. Не хочу, не хочу! нехай Бог боронить! Менї тепер і Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернула ся з города, і усе щось собі під ніс бормотала. Зараз же прийшовши, піду до неї і усе їй роскажу і попрошу, щоб до часу нїкому не говорила. Прощай же, мій соколику, мій Василечку! Не сердь ся ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостів, от ми не на довго розлучаємось.«

Скільки не просив, як-то нї молив її Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так нї за-що́ на сьвітї не захотїла і з тим пішла до дому, не звелївши йому іти за собою. Він пішов, понуривши голову, горою до дому, а вона бором, та й здумала, щоб не так-то перед матїрю у брехухах зостатись: пішла против череди, знавши, що й Олена кожного вечера тож виходить. От і хотїла їй усе про Василя росказати і просити, щоб мовчала.

Олена не вийшла против череди і дївчата сказали, що сьогодня ранком, поки вона була на містї, приїхали старости і жених, аж з хуторів; та не подивились нї на закон і нї на що́, бо чоловік кріпко хороший, і рушники ранком подавали, далї звінчали і узявши її з батьком і матїрю, поїхали, і там на хуторах, аж верстов за двадцять, і весїльля будуть справляти. — Агу! нашій Марусї трошки легше стало, що не буде свидїтеля, як вона подружила з Василем.

Прийшовши до дому, тяжко їй було відбрехуватись перед матїрю, що не принесла ягідок, бо з-роду не брехавши нї в чім, не знала, як і викрутитись і що́ сказати? Сяк-так, то чередою, то Оленою, затерла, замяла дїло — і кінцї у воду.

Поки поралась та прибирала і була з матїрю, так їй і весело було, а тим більш, що матері стало легше і вже піднялась з постелї; батько тож веселий і ласкавий був до неї; от вона не тільки не журилась, та ще сама собі дяковала, що так з Василем зробила; і ходячи і пораючись усе думала: коли-б швидче можно було росказати про Василя, то якби гріх з душі.

Як же лягла на постїль, так і не подумала, щоб спати. Зараз прийшов їй на думку Василь, як то він мабуть журить ся, що не скоро з нею побачить ся; та як і їй бути? як, не бачившись з Василем недїлю, або може, нехай Бог боронить, і дві, як і жити на сьвітї… »Іще таки учора, дума собі, ще я не так його любила, як сьогодня, після того часу, як він сказав, що мене любить, та ще… як поцїловав!« Та здумавши се, як засоромилась! і по ночі чує, що вид у неї як жар горить! »Що́-ж отсе я наробила?« дума собі: »чи се-ж я, що́ і слухати не хотїла об хлопцях? Скрізь землю б пішла від стида і сорому! А що́, як ще Василь надо мною сьмієть-ся?« Тут їй ще душнїш стало; а далї, як роздумала, що Василь зовсїм не такий, щоб йому сьміятись, і що він божив ся, що її кріпко любить, то і утихомирилась, і тільки того соромилась, що… цїловала ся з ним і у бору довго з ним сидїла. »Та се-ж вже, так дума, і в-перше і в-останнє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов як сон: нї заїси, нї заспиш, і що́ робиш не знаєш, мов в-ві снї. Борони, Мати Божа, щоб я гіршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то і жартовати нї-з-ким буде. Добре ж я зробила і сама собі дякую, що не звелїла йому до себе ходити.«

Так собі порадившись, устала (бо вже і розсьвіло), і зараз принялась поратись. Що́-ж? Тут корову доїть, а сама озираєть-ся, чи не йде Василь. По воду пішла, оглядаєть-ся Василя; у хатї сало товче, а на двері погляда, чи не Василь їх відчиня. За стіл сїла обідати, а сама у віконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. І жде його і не жде, і хоче, щоб прийшов, і боїть ся, щоб не прийшов.

Після обід, у хатї сидячи, дума: »коли-б не ввійшов! піду на вдвіря.« На двір вийде: »коли-б не йшов вулицею, та щоб мене не побачив; піду лучше у хату.« І так знай сьвітом нудить у день а нічю мало чого й спить, усе їй те на думцї, що коли-то вона побачить Василя і коли-то не буде з ним розлучатись.

І Василь не лучший був її. Не тільки роботу, покинув хазяїна і город; знай блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бір піде, над озерами, де з нею сидїв, сяде — нема Марусї, не йде Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як і батька її зовуть і прозивають. Маруся та й Маруся, більш йому нїчого не треба було знати, і він її не питав, за-тим що нїколи було: усе їй росказував, як її любить, або слухав, як вона росказовала, що як вона його любить.

От вже і пущаньня пройшло, тиждень Петрівки минаєть-ся; ходить наш Василь і не зна, що вже йому і робити. Аж ось іде своєю дорогою, бачить: чоловік віз мішки від вітряка, та вісь йому і уломилась. Чоловік той хоче, щоб підвязати як небудь, так шкапа не стоїть; і той чоловік мучить ся з нею, а друге й те, що й воза не підниме, бо вже собі старенький був.

От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, підійшов до нього, поздоровкав ся і каже: »Ке лишень, дядьку, я тобі поможу, а то не з твоєю силою справитись з мішками і з шкапою.« Чоловік той подякував і попросив помогти. Василь як приняв ся, разом справили віз, і сяк-так, на трйох колесах, можно було доїхати. Чоловік ще більш дяковав Василеві і просив, коли по дорозї, проводити його до двора, щоб часом не порозвязовало ся, тогдї він впять не здужа справити, а вже й вечеріло.

Василь пішов за ним помалу і нїчого не розпитовав, бо йому до всього було байдуже, тільки знай об Марусї й думав. От іде та іде за возом, бачить: чоловік у тім селї, де Маруся живе, та повернув у вулицю; Василь зрадовав ся: От, дума, тут пробуду, то може що-небудь прочую про Марусю, як то вона, моя галочка, поживає.

Аж от з'їзжає чоловік на двір. Василь зирк! біжить його Маруся на зустріч до чоловіка і кричить: »Де се ви, тату, були? Ми вже вас…« та й замовкла, як уздріла свого лебедика, та з радощів уже не зна, що́ й робити! вернулась у хату, та аж трусить ся і не зна, що́ й казати.

Наум (се то він і був), позносивши мішки у комору, розпрягши кобилу і упоравши усе з Василем, ввійшли у хату, посїдали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се то про те розпитував; про себе росказував, як живе, де служить; звичайний був против Настї, а на Марусю, що́ тут микалась то в кімнату то в хату, то з хати у сїни то з сїней впять у хату, і не дививсь зовсїм і буцїм-то й не він. І вона собі дарма, неначе його з-роду вперше бачить.

Посидївши Василь і наговорившись, став збиратись до дому. Наум і каже: »Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обідати; недїленька сьвята, іще наговоримось.« Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пішов з хати, а Наум і кликнув: »А де ти, Марусю? проведи Василя від собаки за ворота.«

Марусї на руку ковінька: мерщій з хати, і ще Василь не вийшов із сїней, вона вже і биля нього і счепилась рученьками. Вона йому і каже:

»Василечку! як-би ще тебе не побачила хоч день, то б і вмерла.«

— Завтра, Масю, і я тобі роскажу, як я страждав без тебе. Тепер здїлай милость, прислухай ся, що́ старі про мене казати-муть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й роскажеш менї, щоб я знав, як наше дїло начинати.

»А ось-що я зроблю, Василечку: коли мої старі будуть тебе хвалити, то я повяжу на голову червону скиндячку і коси покладу; коли ж, не дай Боже, що нї, то повяжу чорну стрічку, без кіс. Ти тільки прийдеш, так на мене і дивись, то й знати-меш. Прощай же, мій лебедику, до завтрйого.«

Увесь вечір Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, піч мазала, мила ся, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсї; боялась бо вона, щоб через свій шелест не пропустити якого слова, що́ батько і мати казати-муть про Василя; а ті знай його хвалють. Настя те й дїло росказує, який він звичайний, який собі красивий; а Наум хвалить, який то він розумний, неначе письменний: »я — каже — знаю його весь рід; рід чесний, дядьки заможненькі, хоч він собі сирота; та ба — і отцевський син не буде такий бравий козак, нїчого казать.«

Маруся не пропустила нї-жодного словечка і ще з вечера наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, і з веселостю і з радостю лягла спати; тільки того вже не можно вірно сказати, чи спала вона ту ніч хоть часинку?

У ранцї вирядилась що найкрасче: поплела коси у самі маленькі дрібушки і вінком на голову поклала, повязала які були лучші скиндячки, а зверх усїх положила червону і квіточками заквітчалась. Чи шатнулась там чи як, а вже і обідата у неї поспіло: борщик з живою рибкою (бігала сама з вечера до сусїда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олїї, солона тараня з пшеничними галушечками, та вареники з сїмяною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.

Тільки що вернулась з церкви, Маруся зирк у вікно, аж Василь вже і йде; зараз вибігла, буцїм боронити його від собаки, а більш за-тим, щоб подививсь, що на нїй червона скиндячка. От вибігла, та мерщій і кричить: »не бійсь, не бійсь!« а рукою поводить по лобові, неначе каже: »не бійсь, ось бач, що червона скиндячка!«

Ну, як там було, пообідали гарненько і наговорились. Після обід Наум лїг до Настї ськатись, та й заснув, а далї і Настя схилилась, та й собі заснула. А молоді, знай, собі голублять ся, та милують ся. Далї, як старі проснули ся, та й сидїли то в хатї, то під коморою у холодку, аж поки зовсїм у вечері Василь пішов до дому.

Унадив ся ж наш Василь до старого Наума що божий день: то дїло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловіка приходив за дїлом, та усякий раз і зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; і так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забарить ся, то вже вони і скучають, і той і та кажуть: »нема ж нашого Василя! не йде обідати.« Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обідати. А Маруся? Маруся себе не тямила від радощів. Василь прийде, то вона вже найде місцечко, де з ним обо всїм тихенько переговорить і намилуєть-ся; а коли і без нього, то тільки й чує, що старі його вихваляють.

 

[VI.]

 

От дождались і Петра, розговілись.

На самого полу-Петра, так вже перед вечером, вбіга Настя в хату, аж задихавшись, та й кричить:

»Науме, Науме! либонь старости ідуть.«

— До кого?

»Та до нас, до нас; от вже у дворі. Сїдай швидче на лаву! А ти, Марусю, біжи хутко у кімнату, та вбирай ся.«

Маруся, як тільки почула про старостів, то що́ було у руках, усе попускала, і не стямить ся, що й робити, тільки дивить ся на матїр, а очицї як жар так і горять; а сама була румяна, а то почервонїла як калина. От мати мерщій пхнула її у кімнату, і стала її убирати у нову плахту і усе, що́ треба, по дївчачи.

За-тим ось стукнуло під дверю палицею тричі. Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягаєть-ся, підперізуєть-ся, а сам трусить ся, неначе з переляку, і каже собі нищечком: »Господи милосердний! дай моїй дочечцї доброго чоловіка; не за мої гріхи, а за її добрість пошли їй щастя.«

От вже стукнули і в-друге, теж тричі палицею.

Наум, одягшись зовсїм, ізмів із скатерти, що́ на столї, і посунувши хлїб, що́ завсегда лежить на столї, к покутю (а за-тим Настя засьвітила сьвічечку перед богами), сїв на лавку в кінцї стола і дожидаєть-ся.

Аж ось стукнули під дверми і в-третє, теж тричі.

Тогдї Наум перехрестив ся і каже до них: »Коли добрі люде, та з добрим словом, то просимо до господи. Насте! іди-ж сїдай і ти.«

От Настя, за-тим упоравши Марусю, вийшла і перехрестившись тричі, сїла биля Наума.

За Наумовим словом ввійшли в хату двоє старостів, люде хороші, міщане, у синїх жупанах, аглицької каламайки поясами попідперізувані, з паличками, і у старшого старости хлїб сьвятий у руках. За ними війшов Василь… крий Матер Божа! нї живий, нї мертвий, білий як стїна.

Пришедши у хату, старости помолились Богу сьвятому, і поклонились хазяїну і хазяйцї.

Зараз Наум (хоч і знав їх дуже добре, а тільки для закону) пита: »Що́ ви за люде і відкиля, і за-чим вас Бог принїс?«

Старший староста і каже: »Прежде усього подозвольте вам поклонитись і добрим словом прислужитись. Не позгнущайтесь вислухать нас: і коли буде теє, то ми і онеє; коли ж наше слово буде не в лад, то ми і підемо назад. А що ми люде чесниї і без худої науки, то от вам хлїб сьвятий у руки.«

Наум, узявши хлїб, поцїловав, і положивши на стіл край свого хлїба, каже: »Хлїб сьвятий приймаємо, а вас послухаємо. Сїдайте, люде добрі! До чого ще дійдеть-ся, а ви своїх ніг не турбуйте, може і так з-далека ішли. А з якого царства, з якого государства?«

Старший староста і каже: »Ми є люде нїмецькії, а ідемо з землї турецької. Ми собі ловцї, удалиї молодцї. Раз дома, у нашій землї, випала пороша. Я і кажу товаришу: »чого нам дивитись на таку шквирю, ходїм ськать усякого зьвірю!« — і пішли. Їздили, слїдили, і нїчого не получили. Назустріч нам як-раз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав, та й кланяєть-ся, бо се про нього говорили). От після зустречи він каже-говорить нам такії речи: »Ей ви ловцї, добрі молодцї! услужіте менї службу, покажіте дружбу. Ось як-раз попалась менї лисиця, або куниця, а троха чи не красна дївиця. Їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможіте, піймайте; чого душа захоче, усього від мене бажайте. Десять городов вам дам і скирду хлїба.« От ловцям-молодцям того і треба. Пішли ми по слїдам, по усїм городам. Перш слїд пішов у Нїмеччину, а далї у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не піймаємо. Усї царства-государства прійшли, а її не знайшли; от і кажемо князю: »Не тільки зьвіря в полї, що́ куниця, пошукаємо де-инде, найдеть-ся і красная дївиця.« Так наш князь затявсь, при своїй думцї зоставсь. »Скільки, каже-говорить, по сьвіту нї їзжав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куницї, нїби красної дївицї, не видав.« От ми усе по слїду ішли, та і в се село — як зоветь-ся, не знаємо — прийшли. Тут впять пала пороша; ми ловцї молодцї давай ходить, давай слїдить; сьогодня рано устали і зараз на слїд напали. Пішов наш зьвір, та до вас у двір, і з двора до хати; тепер жалаємо його піймати. Певно вже наша куниця — у вас у хатї красна дївиця. Нашому слову кінець, а ви зробіте нашому дїлу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красную дївицю! Чи віддасте, чи нехай підросте?«

Поки староста се законне слово казав, Маруся у кімнатї усе поклони била, щоб батько віддав її за Василя, а він, сидючи на лавцї, скрізь двері дивить ся на неї, та тож то здихне, то з нею переглянеть-ся. Як же усе староста росказав, і прийшло ся батькові одвітне слово казати, вона так і припала до дверей і слуха.

От Наум усе насупившись слухав; помовчав, а далї і каже: »Не вмію я до прикладу у сїм дїлї сказати. Спаси-бі вам за вашу працю. Ідете ви з дальної дороги, то може б випили по чарцї?«

Маруся як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила, та й крикнула: »Ох менї лихо! А чому-ж се так?« А Василь так об землю і кинув ся, та аж припівз на вколїшках до Наумових ніг, та цїлує їх, та гірко плаче і просить: »Будьте менї батеньком рідненьким! не гнущайтесь бідним сиротою!… За-що́ в мене душу віднимаєте?… Не можу без вашої Марусї жити! Буду вам за батрака вічно служити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що́ хотїть, те й робіть зо мною! Дайте сиротиночцї ще на сьвітї прожити!…«

Тут і Маруся, забувши, що́ їй гоже і що́ нї, вибігла тож собі і впала до ніг отцевських і просить і плаче, то кинеть-ся до матери, і руки їх цїлує і приговорює: »Таточку! голубчику, соколику, лебедику! Матїнко моя ріднесенька! утїнко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти, дайте менї бідненькій ще на сьвітї пожити! не розлучайте мене з моїм Василечком… Не держіть мене як дочку, нехай я буду вам замісць наньмички: усяку роботу, що́ скажете, буду робити, і не охну. Не давайте менї нїякої худобоньки, буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати і шановати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте менї з Василечком прожити, щоб і я знала, що́ то за радість на сьвітї!…«

Оттак і Маруся і Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалібно, що старости обидва повставали і знай полами сльози утирають. Далї старший староста не витерпів і каже:

»Ох панове-сватове! Не слїд менї, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє дїло таке: сказав, що́ закон велить, та й жди одвіту; що́ почуєш, з тим назад іди. Сказано, дать нам по чарцї, так вже тут нїчого доброго ждати. Одначе, видючи їх сльози і убивство, якось-то моторошно і нам не сказати чого-небудь. А що́ пак, Олексїйовичу? Нїгде дїтись: благослови дїток, нехай Маруся нас повяже.«

Наум тільки покрутив головою, обтер слїзку рукавом та й впять понурив голову і мовчить.

Староста каже: »Може стара мати сеє усе вередує?«

— О батечки мої! зараз каже стара Настя: чи я-ж би не хотїла щастя свойому дитяти? Адже вона моя утроба. Та де-ж нам лучшого Василя ськати? Він дитина розумна, покірна; усяк би нам позавидовав. Так хиба-ж я не жона свойому мужу, щоб не мала його слухати? У нас іде по божому та по старосьвітськи: він менї закон, а не я йому. А чому він не віддає, я не знаю; він Василя завсегда любив. Кажи бо, Науме, що́ се ти робиш?

Тут знова приступили і дїти плачучи, і стара Настя голосючи, і старости кланяючись, та знай просють Наума.

Мовчав він, мовчав, тільки знай сльози ковта, далї устав, здохнув жалібно, перехрестивсь перед Господом милосердним, та й каже: »Одна в мене на сьвітї радість, моя Марусенька! Що божий день молюсь, щоб вона була щаслива; так як же, молившись об однім, буду сам робити друге? молившись об її щастї, сам буду її топити? Прощайте, панове-сватове! Коли хочете, то справди випийте по чарцї; коли ж нї, то не здивуйте, дайте і менї покой, бо… Ох, не хотїлось було сього казати, та ви мене розжалобили!… Бо менї дуже жалко, що рішаю ся Василя, та нїгде дїтись. Прощайте, люде добрі, ідїть собі, не здивуйте.«

Тут впять усї приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не віддаєш за нього Марусї? Маруся ж так і повисла йому на шию і обмива його слїзоньками, а Василь тож припав на-вколїшки, та гірко плаче, та знай просить.

»Але, чому не віддаю?« сказав Наум здохнувши: »бо жаль свого рождения. Не той час; при такому важному дїлї, як є сватаньня, не можно усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, без людей, оттут я тобі усе роскажу. Більш нїчого і говорити, прощайте! От вам ваш і хлїб сьвятий.«

Чи хотїли, чи не хотїли старости, узявши хлїб назад, пішли з хати з Василем, або так сказати, що повели його, бо він сам не здужав і іти.

Зостав ся Наум із своєю сїмєю, сїв собі і сумує. Маруся аж звалила ся на піл від слїз, і Настя плачучи сидїла над нею і дивовала ся: що́ се старому стало ся, що разом загудив Василя? Об вечері нїхто й не думав; нїкому було поратись і нїхто не хотїв нїчого їсти.

От сидїв Наум, сидїв; думав та думав, а далї і обізвав ся: »Годї плакати, Марусю! Устань, та слухай, чого я питати-му.«

Не той був Наум батько, щоб його мусїла Маруся не послухати. Чи здужала, чи не здужала, а коли батько каже без жартів, та троха чи й не сердитий, то треба устати. Устала і втерла слїзоньки і жде, що́ він їй скаже.

»Ти, бачу, Василя знала ще вперш, чим я його привів?«

— Знала, пан-отченьку! і затрусила ся як осиковий листочок і опустила свої довгії вії на очи, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.

»Як же се було?« спитав він грізно.

Тут Маруся, хоч і запинаючись, а росказала йому усе: як побачила його у-перше на весїльлї, як їй стало його жалко, як він цятав ся горішками, як вона його соромилась, і усе, усе росказала: як і на базар ідучи зійшли ся, як з базарю вертали ся, що́ говорили і — нїгде було правди дїти! — як і цїловали ся…

»Ну, ну, що́ дальш; а почин хороший,« каже Наум, а сам і видно, що як на ножах сидить.

От Маруся, сплакнувши, веселїше стала було росказувати, як змовили ся з ним зійти ся у бір на озера і як зійшли ся, і як…

»Годї, годї!« закричав не своїм голосом з серця Наум. »То вже росказуй матері, що не вміла тебе берегти і від худа відводити,« а сам, схопивши шапку, хотїв було втїкати на двір, так Маруся так і вчепила ся йому за шию і каже:

— Нї, таточку, нї, мій сизий голубчику! не погубила себе твоя дочка і не погубить. Матїночко моя ріднесенька! лучше менї усяку муку приняти, на смерть піду, а не принесу тобі нїякого безчестя нї для якого пана, нї для якого однорала; я памятую ваші молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можно, щоб я на свою погибель ішла? А ось-як у нас було… Тут вона й росказала, що́ собі з Василем говорили, і як у них там було, і як вона запретила Василеві ходити до себе і длячого. Росказала й те, як скучала і журилась без нього; усе росказала до послїднього часу, як що́ було.

Наум ще таки спитав ся: »Гляди лишень, чи все сьому правда і чи не потаїла ти чого?«

— Усю правду вам сказала і що нїчого не потаїла, так коли велиш, тату, щоб побожилась, то як хоч, так і побожусь.

»Гріх великий, каже Наум, божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобі і без божби вірю. Тепер слухай мене, Марусю: Нераз я тобі казав, що дївкою тобі зіставатись не можно, треба за-між іти. Приказовав тобі, що тільки кого полюбиш, зараз менї скажи прямо, а я, побачивши, що́ воно таке є, так би дїло і кінчав; коли-б менї не годивсь, то я б тобі сказав: не треба, не знай його; а коли-ж би годив ся, то б йому поперед усього сказав би, щоб і ти не знала: присилай, козаче, за рушниками, за-тим, щоб поки до сватаньня, так щоб не було у вас нїякого жениханьня, бо воно до добра не доводить. Щастя і твоє і наше з Настею, що Василь такий чесний і богобоязний; а другий, і не счула ся б, як би навязав тобі камінь на шию, що й по-вік би його не зняла, хиба-б з мосту та у воду. Як-би я знав з самого першу об Василеві, то я б тобі сказав, за-чим не віддам за нього; і ти б так не пристала до нього і тобі легше було б його забувати. А тепер як хоч, так і терпи, бо не віддам.«

Тут Маруся, як росказала перед своїми усю правду, то й стало їй на душі веселїйше, і на серцї полегшало; почала знова просити батька, щоб таки віддав за Василя, а що вона хоч вік у дївках сидїти-ме, а нї-за кого не піде, опріч його.

»Говори! каже Наум: а знаєш ти, голово, що батько лучше бачить твоє щастя, чим ти? Ти молода, дурна! Лягай же, дївко, спати; завтра будеш старіша, чим сьогодня, а від того і умнїша.« Перехрестив її та й пішов собі від неї.

Нї сьвіт нї зоря, а вже Василь і в Наума. То сяк то так пробули до обід. І варивши обід, і подававши на стіл, Маруся заливала ся слїзоньками, відгадавши певно, що в-останнє бачить свого Василечка. Та правду сказати, так і всї невеселі сидїли, а за обідом до страви нїхто й не приймавсь.

От як позбирали з стола, Наум і каже жінцї і дочцї: »Ідїть собі або у кімнату, або під комору на простор шити, а нам тут з Василем не мішайте.«

От, як повиходили вони, Наум і каже:

»Василю! сядь лишень биля мене, та слухай не перебиваючи, що́ я тобі скажу. Не по моїй правдї, бо у мене опріч гріхів нема нїчого, а за отцевські і материнські молитви наградив мене Бог милосердний жінкою доброю, роботящою, покірною і несварливою. Батьківщини ми з нею не розтратили, а по-троху, Бог благословляє, усе добавляємо. Велика милость божа! Утро і вечер дякую за наше неоставлениє, а що-найбільша милость божая до нас грішних у тім, що наградив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловік, се янгол сьвятий…«

— Ох, правда, дядечку… перебив йому Василь, а він його зараз зопинив і каже:

»Цить бо, Василю, мовчи та слухай, і не перебивай мене. Се ти, бачивши її очи або щоки і що вона во всїм собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тїло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; Бога небесного зна і любить, і боїть ся прогнївить його; нас шанує і бережеть-ся яко мога, щоб нї в чім нас не прогнївити. Жалослива не то що до чоловіка, та аж до манїсїнької комашечки. Худа нїякого і по духу не зна і боїть ся самої думки об нїм. Яка сама добра і незлобна, так і про усїх дума, усякому повірить, і Бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на віки вішнії. Та й ти її сердешну збив було з панталику; знаю усе. Ох! гріх так робити!«

— Дядьку! обізвавсь було Василь.

»Мовчи, племіннику; ти роскажеш опісля. Такую-то дитину нам Бог милосердний дав; хоч я і батько їй, а не можу против правди казати. Що́-ж ми називаємо ся за родителї, щоб не думати об щастї свого дитяти? Я-ж кажу: коли-б вже і сяка і така, ну, так би й бить. А за її добрість, за її смирноту, покірність, треба їй такого мужика, щоб їй був як отець, щоб він її кохав, жаловав, щоб — не дай Бог! — коли і трапилось яке худо, чи дїлом, чи думкою, так він би її відводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря з'обиждати; а покірну та смирну, як вона, хто захоче, той і з'обидить. Чим нас Бог благословив у сїм сьвітї, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зостало ся зятеві, за-тим, що я хочу зятя, коли Бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє дїло, глядїти дуже пильно, щоб він був хазяїн добрий, щоб хоть-би вже не розтратив і не розтеряв, що́ від нас прийме, і щоб і її не довів нї до якої нужди; а коли Бог благословить дїточками, так щоб і їх до путя через науку довести і де-що і їм зоставить. Тепер скажи менї, Василю, не правду я кажу?«

— Правду, пан-отче, сьвяту правду ви говорите. Коли-б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сповнив, що́ ви тепер росказуєте.

»Не можно, Василю; не будеш ти їй таким мужом і хазяїном, як хочеш, бо се не від тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можно бути, і бачу свою Марусю, що зовсїм розум погубила полюбивши тебе… вона тепер рада за тобою хоч на край сьвіта, іще то Господь її не зовсїм покинув, а то думаю… крий Мати Божа! (аж скрикнув Наум і перехрестив ся). От по сьому-то, прошу тебе ласкою, та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас і не знай її, хоч-би вона тобі де і повстрічалась. Не погубляй її і душі її, та й нас не пхай живих у яму, прошу тебе об сїм… (сказав і гірко заплакав) дай нам спокійно віку дожити і не доведи нас відвічати за неї на тім сьвітї!«

— Ти чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужом і хорошим хазяїном?

»Ти-ж менї росказував про себе. Ти сирота; у дядьків твоїх по два, по три сини, і ти з ними у одній сказцї. Сказка ваша девятидушна, дядькові хлопцї малі; а як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нїкому заступитись; і дядьки скажуть: ми тебе поїли, з'одїгали і до розуму довели, служи за нашу чергу. А що́ тогдї буде з Марусею? — Нї жінка нї удова; звісно, як салдаток шанують: як саму послїдню паплюгу, і нїхто не вірить, щоб була салдатка та й чесна. Та й троха чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеть-ся ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повіднимають, хто її защитить? Дїточки без доглядїньня, у бідности, у нищетї, без науки, без усього помруть або, не дай Боже! бездїльниками стануть. А вона за-тим ізстарієть-ся, немощи одолїють, бідность, калїчество… тільки що в шпиталь, до старцїв!« (сказав се, та й заплакав, як мала дитина). »Не приведи, Господи, і ворогу нашому такої судьби!… Так от, Василю, як би я тебе нї любив — а скажу по правдї: так я тебе полюбив, так менї тебе жалко, як рідного сина! — а не хочу загубити своєї дочки, і такої як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, по-чому не можу тебе зятем приняти.«

Довго Василь думав, похиливши голову, а далї аж повеселїв, та й каже: »А як я найму за себе найомщика?«

»Найомщика?« подумав Наум, а далї й каже: »А з чого-ж ти наймеш, коли тільки получаєш від хазяїна вісїмдесяти рублїв у год, а батькової копійчини нема?«

— Дядьки поможуть.

»Не потурай на те, Василю; поможуть, та не тобі, а собі. До чого дійдеть-ся, тобі за тебе лоб забриють а найомщик опісля піде за дядькових хлопцїв. Рад би і я тобі помогти, так усе не те. Як знати-муть, що в тебе жінка багата, то так тягнути-муть, що тільки держись, і усе до кінця не доведуть, усе зоставляти-муть, щоб було за що вчепитись. Коли-б ти сам, своєю копійкою здужав наняти, так би так! Василю! От тобі образ Царя небесного і його Матери пречистої і Миколая сьвятого! принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе і за твої гроші — от тобі зараз обома руками віддам Марусю.«

Як ударить Василь, вислухавши усе, руками об груди, як припаде на стіл, як заплаче, а далї сказавши: »усьому кінець,« кинув ся на шию, обняв Наума кріпко і каже: »Прощай, мій..! Коли ж тобі хоч трохи жаль бідного Василя, будь ласкав, будь жаліслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобі попрощаюсь з нею!«

»Добре, Василю, каже Наум; та гляди-ж: попрощай ся! Чи розумієш?«

— Усе знаю і усе зроблю, як менї кажете.

От війшла Маруся, а за нею і Настя.

Василь, узявши Марусю за руку, і каже: »Марусенько! Правду, велику правду сказав менї твій батько. Треба нам розлучитись!«

— І на віки? через велику силу спитала Маруся.

»Побачимо ся… і будеш ти моєю, коли не на сїм сьвітї, так на тім! Прощай моя Ма....« і не договорив, як вона зомлїла і покотила ся йому на руки. Він її пригорнув до серця кріпко, поцїловав, віддав її нечувственну батькові на руки, поцїлував руку йому і Настї… і пішов швидко, не оглядаючись…

 

[VII.]

 

Не будемо росказовати, як кріпко і як довго Маруся за ним журилась. Ледве-ледве, сердешна, з журби не вмерла. Скільки вже батько з матїрю її не розважали, усе нїчого, а тим іще пуще, що не знала вона, за-чим і куди Василь її дївав ся; чи на довго він скрив ся, чи вернеть-ся, і коли ще то буде? Питала ся нераз і батька, — що́-ж? не знаю, та й не знаю. Бо й справди він не знав, з якою думкою і куди він скрив ся.

Що божий день перебере горішки, що́ ще на весїльлї, як побачились у-перше, та він їй дав, перебере, перецїлує, та впять до серця і положить. Або коли гулящим днем піде у бір на озера, де з ним раз гуляла, там посидить, поплаче, і з тим і до дому вернеть-ся. Мати не дуже її заставляла поратись і робити, так сама бралась за все: »менї, каже, не так на серденьку тяжко, як я що́-небудь роблю.« З подругами нїколи не грала і вже овсї до них і не виходила.

Одробили ся у полї, стали від Семена з вечера сидїти, Маруся приняла ся прясти; а з Покрови у до-сьвіта встає, пряде, шиє, пораєть-ся, і все журить ся, і частенько, як забереть-ся куди-небудь сама собі, то плаче, плаче, так що й Господи! бо об Василеві нї чутки нї вісточки, як у воду впав.

От і Пилипівка; от і Ганнино Зачатиє, зачали парубки засилати старостів до дївчат. Знай люде швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: ідуть двоє поперевязувані рушниками, бодрять ся, вихваляють ся: от там і там таку-то за такого просватали. А инші свинячою стежкою, по-під плотами, мовчки собі ідуть і під плечем, замісць хлїба сьвятого, несуть… гарбуз! Еге! нїгде дїтись: як заробили, так і відвічать.

Не одні старости заходили і до старого Дрота сватати Марусю; так що́-ж? »Таточку мій ріднесенький! я їм, каже, піднесу по чарцї!« Старий було гримне на неї: »Чи ти дурна та божевільна? чом ти не йдеш? Люде хороші, чесного роду, парень бойкий; чи тобі поповича, чи купця треба?«

»Василя, а коли не Василя, то й нїкого!..« каже було Маруся. Мати її у сльози, а батько було розсердить ся, та й крикне:

— Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєш ся, а там стануть і тебе люде цуратись і досидиш ся до сїдої коси.

»Дарма, таточку! Без Василя не страшна менї і домовина, не то сїдая коса.«

Здвигне тільки плечами Наум, подума: нехай ще до того году, та й замовчить. І йому жалко було, що про Василя не було нїякої чутки; бо він його дуже любив і усе надїявсь, що він з собою що́-небудь до путя зробить.

От і мясницї пройшли і усюди пішла слава, що Дротівна Маруся і горда і пишна, за тутешнїх парубків не хоче, а жде собі панича із-за моря. Вона про сюю славу знала, сьміялась і каже було: »дарма! і підожду.« Парубкам же хоч і кріпко досадно було, що така красива і багата дївка у лад не даєть-ся, та нїчого було робить: силою не озьмеш.

Пройшов і піст, відговілись і — слава Тобі Господи! — дождались Воскресения. Маруся у великодну суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, імберю, бібків, шафрану, і спекла ся паска і висока і жовта, і ще у печі зарумянилась. Полагодила усе що́ треба, а на самий Великдень у-ранцї з батраками понесла до церкви на посьвящениє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало і грудку соли, і розіславши на цвинтарі у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя після недуги не пішла з двора. Наум же став у церкві божій і молить ся.

Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справди молив ся, а не ловив вітрів, не розглядав і сюди і туди, а стояв, як і треба, неначе перед самим Господом, царем небесним, і тільки слухав, що́ читають і співають. А сьогодня, у такий великий празник, він ще більш молив ся, і на серцї так йому було весело, як і усякому богобоязному, кого приведе Бог дождатись Великодня.

От як він стоїть і молить ся, служба божая співаєть-ся, вийшов на-серед церкви читати Апостола… і хто-ж? Василь!… Наум дивить ся, і сам собі не вірить, чи се він, чи не він? Розглядїв хорошенько — аж зовсїм він!… Та він же овсї не письменний! як же він буде читати? Може навманя, без книжки; може витвердив на память? Побачим!

От Василь вже і »Павла чтениє« сказав, та й почав… та що́ за голос важний! Чистий, голосний підбасок, та понятний!… От Наум і дума: »Бачив я слїпорожденного, що́ читав Псалтир, также без книжки; а Василь так у книжку дивить ся, хиба чи не хваста? Може на память від дяка переняв, та буцїм-то й письменний? Так отже за титлу було зачепив ся, та й розібрав по-троху… от і дочитав без помилки; от і Алилуйю по закладкам знайшов… Нї! як-би не письменний, то не з'умів би Апостола, та ще й на самий Великдень прочитати!«

Прислухаєть-ся Наум, Василь співа. Як же почав Херувимську, так таку, що й сам дяк не вмів у лад узяти, а Василь без запинки так усї голоси і покрива, і переводи виводить, сам і кінча, сам впять і почина. Тогдї вже Наум зовсїм положивсь, що Василь став письменним: та коли-ж він справивсь і де пробував? Нехай, дума собі, опісля знати-му.

Як вийшов пан-отець зо христи паску сьвяченую почитовати і народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя, та зараз і каже: »Христос воскресе!« От похристосувавшись з ним, як довг велить, і каже йому Наум: »Чи ще ти нас, Василю, не забув?«

— Нехай мене Бог забуде, коли…

»Добре-ж, добре, сину! тепер не до того. Приходь до нас розговітись; а хоч і пообідаєш, коли не підеш до дому.«

— Ви менї і дом, ви і родителї…

»Добре-ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждати-му.«

Сказавши сеє, Наум поспішав до дому і дорогою собі дума: »Не дуже-ж я добре зробив, що не розпитавши Василя, що́ він і що́ з ним, та й покликав його до себе. Може він вже об Марусї і не дума, а може вже і жонат, а я тільки потурбую Марусю і знова розважу її тоску. Та хоч-би і не те, так може ще він не відкупив ся від некрутщини, так що́ тогдї робити? Та вже-ж, побачу. Дасть Бог розговітись, а там буду поправляти, що́ напортив з радощів, що побачив нежданно Василя, та ще й письменного! Відкіля йому Бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна, йому б тільки дяком бути.«

З такою думкою прийшов до дому і не каже жінцї нїчого, що кого він бачив. Прийшла і Маруся і принесла усе сьвячене, і байдуже! бо вона, як не стояла у церкві а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столї, як треба, і налагодила, та й дивуєть-ся з матїрю, що батько не сїда розговлятись, а ходить собі по хатї та дума. Аж ось двері — рип! і Василь у хату. Маруся так і не стямилась і крикнула не своїм голосом: »Ох, мій Василечку!« та й стала як укопана. Стара Настя тож зрадовалась, неначе Бог зна чому, і кинулась до Василя і похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять і тільки поглядають, він на неї а вона на нього, неначе з-роду вперше бачать ся, от і каже їм: »Чом-же ви не христосуєтесь?« А Василь і каже: Не сьмію, пан-отче! — »Чом не сьміти?« каже Наум: »закон повелїва христосувать ся зо всяким і хоч-би з смертельним ураго́м. Похристосуйтесь же по закону тричі, та нехай вас Бог боронить від усякої поганої думки! Тяжкий гріх у такому сьвятому дїлї думати лукаве!«

От і похристосувались гарненько.

Маруся кинулась до нього з розпросами: Де се ти, Василечку, був?

»Знай бо уремя,« перебив її Наум; »одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник і паску сьвячену; дякуючи Бога милосердного, треба розрішати без усяких хлопіт і з веселою душею, а говорити будемо опісля. Сїдайте лишень. Господи благослови!«

Стара Настя сїла за столом на лаві, а Маруся биля неї з краю, щоб близче поратись, Василь сїв на ослонї, старий на покутї, а батраки концї стола. От перехрестившись Наум і прочитавши тричі »Христос воскрес з мертвих«, зараз відрізав паски сьвяченої і положив перед усяким по куску. Покоштовавши її беріжно, щоб крихоть не розсипати під стіл, усяк перехрестивсь і сказав: »Спаси-бі Богу милосердному! Дай Боже і на той год діждати!« Тут вже приняли ся за печене: поїли баранця, поросятини, а кісточок під стіл не кидали, а клали на стіл, щоб опісля покидать у піч. Далї їли ковбасу, сала кусочками нарізали, і крашанок облупили і порізали на тарілочцї. От сеє скінчавши, Маруся усе прибрала, із стола тож беріжно змела і усї крихти і кісточки і лушпиньня з яєць повкидала у піч, та тогдї вже стала подавати страву.

Старий Наум випив чарку горілки перед обідом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От і подали борщ, а далї яловичину покришили на деревяній тарілочцї, посолили та й їли — вже звісно що не по панськи, бо виделок не водить ся — пальцями. Опісля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там молошна каша, та й годї, більш і нїчого.

Маруся чи їла що чи не їла, їй лучше усяких розговін — опріч празника сьвятого — те, що Василь вернув ся і жив і здоров. Захилившись за матїр, щоб батько не бачив, як ясочка дивилась на свого Василечка, а сама будьто ложкою достає з миски, аби-б то неначе і вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думцї, як і у Василя! Так той вже через силу їв, бо биля Наума сидїв і не можно було йому злукавновати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.

Пообідавши і подяковавши Богу і батькові з матїрю, як поприбирала усе Маруся, от Наум і каже:

— А в нас новий дяк сьогодня Апостола читав.

Настя зараз і питаєть-ся: »А хто такий і відкіля?«

— Осьде він, пан Василь, — сказав Наум, та й всьміхнув ся.

»Хиба-ж Василь письменний, щоб йому Апостола читати?« спитала ся Настя; а Маруся так уха і насторощила, щоб чути усе, що́ будуть говорити.

— Був неписьменний, а тепер Бог йому розум послав, а як і що́? я й сам не знаю. Роскажи менї, здїлай милость, Василю: як се тобі сьвіт відкрив ся? Се менї на вдивовижу: ще й году нема, як ти пішов від нас, а навчив ся письма і співати вмієш, як і сам дяк. Де ти побував?

»Я, дядьку, не був дуже далеко,« став росказувати Василь. »От як ви менї відкрили сьвіт і розтолковали менї, що й я буду пропащий і чужий вік заїм, коли не знайду за себе найомщика, то я думав, думав, і трохи з ума не зійшов. Правду ви казали: що́ за гроші вісїмдесяти рублїв, що́ я від хазяїна брав? тільки що на одежу. Що́-ж тут менї було робити? Як-то Бог послав на думку: піди до купцїв, у них хороший заробіток. Прийшов я до залїзняка, він мене трохи знав, росказав йому все своє лихо. Він, подумавши, приняв мене за пятьдесять рублїв на год з тим, що коли буду у своїм дїлї справний, то він менї і більш прибавить і усе буде прибавляти, бачивши моє стараниє. Я зрадовав ся, почувши, що більш нїчого не треба, щоб гроші заробити, як тільки бути чесним і своє дїло не лїнуючись справляти. З товаришами, хоч усе й Москалї були, зараз поладнав. Тільки бачу, що вони усї письменні і хто більш чого зна, більш получа жалованьня. От як сїв, як сїв… і правду вам, дядюшка, скажу, що ніч і день вчивсь і Бог менї дарованиє послав; і те таки правду сказать, що нашого братчика куди нї піткни, хоч у науку, хоч у яке ремество, то з нього путь буде, не пропащі за нього гроші. Отто я від Спасівки та до Різдва вивчивсь читати і церковне і гражданське, писати по-троху вмію, цихвіру знаю, і на щетах хоч тисяч десять пудів у роздроб на фунти не помиляючись положу; хурщиків розщитаю і хазяйського добра гляжу як ока, щоб і копійка нїгде даром не дївалась. Товариші, знаєте, охотники на крилосї співати замісць півчеської; от і мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не ішов до вас, дядюшка; і як нї тяжко менї було, не бачивши Марусї, та памятуючи ваше слово, сам себе морив і не ходив сюди. І тож таки, що хазяїн, знавши мою чесність, посилав мене не за великими дїлами по маленьких ярмарках, а після Хрещения посилав уже і дальш, і я тільки що перед празником отсе привіз йому немалу суму грошей. Як же він мене потїшив добрим словом і розвів мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увірили ся, що я не зледащів, от і став я на крилосї співати і Апостола прочитав.«

Наум, вислухавши його, не стерпів, та аж поцїловав його у голову, і дума: »Що́ за премила дитина! Не даром його люблю! Такий не пропаде.« Далї і пита: Скільки-ж ти жалованьня получаєш тепер?

»Жалованьня не щот, каже Василь: аби-б стало на одежу, а те важнїйш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я бою ся і через що́ ви не віддаєте за мене Марусї, сам хлопоче об менї; тепер посила мене з хурою у-в Одесу, а відтіля піду у Москву і на заводи, і тільки вернусь сюди ік Пречистій, а він менї сиськає найомщика, каже, хоч пятьсот рублїв потеряю, у-в осени, як скажуть набор, сам і віддасть, а гроші, каже, будеш одслужовати.«

— Нехай тобі Бог помога! сказав Наум; а далї, подумавши, й каже: Чого-ж більше думати? Присилай у вівторок, після завтра, людей, бери рушники; і тобі веселїйше буде у дорозї, і Маруся тут сьвітом не нудити-ме. Тепер нїчого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть Бог вернеш ся, у-в осени і весїльля.

Не можно й росказати, як зрадощіли і Василь і Маруся! Зараз кинули ся аж до ніг батькових, і цїлують їх, і руки йому цїлують, і самі обнимуть ся, і знов до нього кинуть ся, і дякують йому, то до матери, то впять до нього, і не тямлять себе, і що́ робити не знають.

Довго дивив ся на них Наум, та все нишком сьмієть-ся та дума: то-то дїти! Далї й каже: — Годї-ж, годї! Пустїте-ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо я усю ніч стояв на Дїяниї, аж поки Христа дочитались; а ви, хочете, дома сидїте або гуляти йдїте до колисок; та тільки самі не качайтесь, бо гріх для такого празника з сею пустотою возитись.

Як вже той день у Василя та в Марусї було, нам нужди мало; бо звісно, чи ходили чи сидїли, а усе об однім говорили: як один без одного скучав, коли, що́ і як думав; як, нї думано нї гадано, вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватають ся — оттаке усе говорили, та голубили ся та миловали ся.

 

[VIII.]

 

Отже і вівторок настав. Ік вечеру стали дожидати старостів: прибрали хату, засьвітили сьвічечку перед богами; старі нарядили ся, як довг велить, а що Маруся прибрала ся, так вже нїчого й казати. От постукали і раз і у друге і у третє, і ввійшли старости і подали хлїб, і говорили старости законні речи про куницю, як і поперед сього було.

Зараз Наум — а раденький же такий! — і каже буцїм-то з серцем: »Та що́ се за напасть така? Жінко! що́ будемо робити? Дочко! а ходи-ке сюди на пораду!«

Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась — Господи! почервонїла, що твій мак; і не поклонившись, зараз стала биля печи, та й колупа її пальцем.

От Наум і каже: Бачите, ловцї-молодцї, що́ ви наробили? Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоро піч зовсїм повалить, мабуть дума тут більш не жити! Гай, гай! Так ось що́ ми зробимо: хлїб сьвятий приньмаємо, доброго слова не цураємо ся, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куницї та красні дївицї, так ми вас повяжемо і тогдї усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла й наша черга до прикладу казати; годї лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловцїв-молодцїв повязати?

Іще не час було Марусї послухати, знай колупа.

От вже мати їй каже: »Чи чуєш, Марусю, що́ батько каже? Іди-ж, іди, та давай, чим людей повязати. Або може нїчого не придбала, та з сорому піч колупаєш? Не вміла матери слухати, не вчила ся прясти, не заробила рушників, так вяжи хоч валом, коли і той ще є.«

Пішла Маруся у кімнату, і винесла на деревяній тарілочцї два рушники довгих та мудро вишитих, хрест на хрест покладених, і положила на хлїбові сьвятому, а сама стала перед образом, та й вдарила три поклони, далї отцю тричі поклонила ся у ноги і поцїловала у руку, і неньцї также; і узявши рушники, піднесла на тарілочцї перше старшому старостї, а там і другому. Вони, уставши, тож поклонили ся, узяли рушники і кажуть: »Спаси-бі батькові і матері, що своє дитя рано будили і доброму дїлу вчили. Спаси-бі і дївочцї, що рано уставала, тонко пряла і хорошенькі рушники придбала.«

Повязавши собі один одному рушники, от староста й каже: »Робіть же дїло з кінцем, розвідайтесь з князем молодцем; ми, приведені, не з-так виноваті; вяжіте приводця, щоб не втїк з хати.«

От мати й каже: »А ну, доню! Ти-ж менї казала, що на те по пятїнкам заробляла, щоб шовкову хустку придбати, та єю пеню звязати. Тепер на тебе пеня напала, що не усїх повязала.«

Винесла Маруся замісць хустки шовковий платок, красний та хороший як сама. Наум їй і каже: »Сьому, дочко, сама чіпляй, за пояс хустку затикай та до себе притягай, та слухай його та шануй, а тепер його й поцїлуй.« От вони й поцїловались, а Василь і викинув Марусї на талїрку цїлкового.

Після сього староста звелїв посватаним, щоб кланялись перш батькові у ноги тричі, а як поклонились у третє та й лежать, а батько їм і каже: »Гляди-ж, зятю! Жінку свою бий і у ранцї і у вечері, і встаючи і лягаючи, і за дїло і без дїла, а сварись з нею по усяк час. Не справляй їй нї платьтя нї одежі; дома не сиди, таскай ся по шинкам та по чужим жінкам: то з жінкою у парцї і з дїточками як-раз підете у старцї. А ти дочко, мужику не спускай і нї у чім йому не поважай; коли дурний буде та поїде у поле до хлїба, а ти іди у шинок, пропивай останнїй шматок, пий, гуляй, а він нехай голодує; та і в печи нїколи не клопочи, нехай павутиньням застелить ся піч; от вам і уся річ. Ви не маленькі вже, самі розум маєте, і що́ я вам кажу і як вам жити, знаєте.«

А староста і крикнув: »3а таку науку цїлуйте, дїти, батька в руку.«

Поцїловавши, покланялись матері теж тричі. Мати не казала їм нїчого; їй закон велить, благословляючи дїточок, тільки плакати.

Далї староста сїв і каже тричі: »Христос воскрес!« А старі йому у-в одвіт теж тричі: »Воістину воскрес!«

Старости кажуть: »Панове сватове!« А свати кажуть: »А ми раді слухати.«

Старости кажуть: »Що́ ви жалали, то ми здїлали; а за сїї речи дайте нам горілки к-речи.« А старі й кажуть: »Просимо милости на хлїб, на сіль і на сватаньня.«

Після сього посватаних і посадили, як звичайно, на покуть, на посад. Батько сїв биля зятя, а мати, звісно, поралась сама і страву на стіл подавала, бо вже Марусї не годило ся з посаду уставати. Старости сїли на ослонї, биля стола.

Поки мати страву носила, батько став частовати старостів. Перший староста покоштовав, покрутив головою, поцмокав, та й каже: »Штьо се, сватушка-панушка, за напитки? Скільки ми по сьвіту нї їзжали, а таких напитків і не чували і не видали і не коштовали.«

— Се ми таке для любезних сватів з-за моря придбали, — каже Наум і просить: Ось нуте-ж, усю покушайте. Зверху хороша, а на сподї самий гарний смак!

Випив староста, зморщив ся, закректав, та й каже: »Від сього з-разу почервонїєш, як мак. Глядїте лишень, сватушка-панушка: чи не напоїли ви нас таким, що може й на стїни полїземо?«

— Так що́ се ви на нас з пенею? казав Наум: тут таки, що́ мудре само по собі, а то ще ось-що: ішла баба від Ляхів, та несла здоровя сїм міхів, так ми у неї купили, сїм золотих заплатили, та в напиток пустили.

А староста й каже: »Ну, що́ мудре, то вже справди мудре! А ну, товаришу, попробуй і ти, та й скажи, чи пили ми таке у Туреччинї або хоч і в Нїмеччинї, та і в Рассєї не пивали сїєї.« Випив і другий староста, теж прицмокуючи, і теж примовляв, похваляючи.

Проговоривши усї законниї речи, стали частоватись по-просту, з своїми вигадками, а далї, тільки що стали вечеряти, і обізвались дївчата, що́ Маруся ще за-видна просила до себе на сватаньня, і співали, уходячи у хату, свою пісеньку:

Та ти душенько, наша Марєчко!
 Обмітайте двори,

 Застеляйте столи,
 Кладїте ложечки,
 Срібні блюдечки,
 Золоті мисочки:
 От ідуть дружечки!

От як переспівали, та й поклонились низенько, та й кажуть: »Дай Боже вам вечір добрий, помагай-бі вам на усе добре!«

Стара Настя така вже радїсїнька, що Бог привів її дождати, одним одну дочечку просватати за хорошого чоловіка, та ще їй любязного; землї під собою не чує, пораєть-ся хутко і де та сила узяла ся, аж біга від стола до печи, і страву сама носить і порядок дає. Кинулась зараз до дружечок і каже: »Спаси-бі! просимо на хлїб, на сіль і на сватаньня.« Та й усадила їх по чину, від Марусї скрізь по лаві, та й каже: »Сїдайте, дружечки, мої голубочки! та без сорома брусуйте, а ти, старосто, їм батуй!« Так дївчатам вже не до їжі: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не сказали люде: »отто голодна! мабуть дома нїчого їсти, так біга по чужим людям, та й поживляєть-ся; он, бач, як запихаєть-ся;« а друге й те, що треба своє дїло справляти; та не бравшись за ложечки і заспівали:

Ой чому, чому
У сїм новім дому
Так рано засьвічено?
 Марєчка встала,
Косу чесала,
Батенька поражала:
 »Порадь мене,
Мій батеньку,
Кого в дружечки брати?«
 — Бери, доненько,

Собі рівненьку,
Щоб не було гнївненько.
 Садови, доненько,
І висче і низче,
А свою родиноньку близче.

Як же побачили, що стара Настя від такої жалібної піснї, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали співати инших.

Де-ж був селезень?
Де-ж була утїнка?
Селезень на ставку,
Утїнка на плавку.
А тепер же вони
На однім плавку.
Та їдять же вони
Дрібную ряску,
Ой пють же вони
Холодную воду.
 Де-ж був Василько,
 Де-ж була Марєчка?
 Василько у батенька,
 Марєчка у свого.
 А тепер же вони
 У-в одній сьвітлоньцї.
 Ой пють же вони
 Зелене вино,
 Та їдять же вони
 Дрібнії калачі,
 У мед умокаючи,
 Маком обсипаючи.

*

Та в недїленьку рано
Чогось тоє та море грало;

Там Марєчка та потопала,
К собі батенька бажала.
А батенько та на бережечку,
Є човничок і веселечко:
»Потопай, моє сердечко!«

Та в недїленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Марєчка та потопала,
К собі матїнку бажала.
А матїнка та на бережечку,
Є човничок і веселечко:
»Потопай, моє сердечко!«

Та в недїленьку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Марєчка та потопала,
К собі Василька бажала.
А Василько та на бережечку,
Є човничок і веселечко:
»Не потопай, моє сердечко!«

Далї дївчата, бачучи, що просватані собі сидять і опріч себе нїкого не бачуть і нїчого, що́ биля них робить ся, не чують, захотїли їх зачепити і повеселити, та й заспівали:

Та в саду соловейко не щебетав,
Тим Василь Марусї не цїловав;
Як же соловейко защебетав,
Василько Марусю поцїловав.

Тут усї зареготались на усю хату і Наум напавсь, щоб таки дїти поцїловались, а їм те і на руку ковінька!.. Далї дївчата, буцїм-то жартуючи, і заспівали:

Та ти душечко, наша Марєчко!
 Ламлїте роженьку,

 Стелїть дороженьку,
 Щоб мягко ступати,
 На двір танцьовати,
 З скрипками, з цимбалами,
 З хорошими боярами.

Як же вслухав ся у се Наум, та як розходивсь! Притьмом: давай музику, та й давай! Нїгде дїтись: побігла моторнїйша із усїх, от-таки Домаха Третяківна, до скрипника, та й прикликала його. Батечки! підняли ся танцї, та скоки, так що ну! Набігла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хатї, а то і около вікон було багацько, так і зазирають; а биля хати дївчата з парубками носять ся, дївчата дрібушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матїрю знай людей частують: така гульня була, що крий Боже! Троха чи не до сьвіта гуляли. Тільки Василь та Маруся нїкого не бачили і дивовали ся, що так швидко народ розійшов ся. За голубленьням та милованьням не счули ся, як і ніч минула ся.

 

[IX.]

 

Не дай Боже чоловікові печали або якої напасти, то уремя іде-не-йде, мов рак повзе. А як-же у радости, то і не счуєш ся, як воно біжить: як ластівка пропливе. Думаєш, один день пройшов, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем і з Марусею: усе у купцї та у купцї, як голуб з голубкою. І у город, і на місто, і до колисок, і на вгород, усе у купі собі ходють. І у манастир на богомольля у купцї ходили і молебень наньмали, що́ Маруся обіцяла ся, коли буде посватана за Василя.

Тіки-притїки, аж ось і Проводи! У сеє уремя хазяїн його висила хуру, і Василеві з нею треба виступати.

»Ох нам лишечко!« скрізь слїз кажуть обоє. Ми ж і не наговорились, ми і не надивились один на одного… неначе сьогодня тільки зійшли ся.«

— Не плач, Василечку, каже йому Маруся. — Ти у дорозї і не счуєш ся, як і Спасівка настигне, тогдї вернеш ся сюди і будемо у купцї. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавай ся у тугу без мене, а я, оставши ся без тебе, рано й вечір буду слїзоньками вмивати ся…

»Годї-ж, годї, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко!« каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька. »Нехай я на чужій сторонї один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела, та дожидай мене. А щоб нам одраднїш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорйовати, гляну на тую зірочку і знати-му, що ти на неї дивиш ся, то менї одраднїш буде, неначе я дивлю ся на твої очицї, що як зірочки сьяють. Не плач же, не плач!..«

Оттак-то вони у останнї часи розмовляли і обоє плакали безперестанно. А як же прийшло зовсїм пращатись, так що́ там було!… Коли вже і старий Наум так і хлипа як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла; так що́ про молодих і казати!… На прощаньнї випрохала Маруся у Василя сватаний платок, що́ замість хустки йому дала, за-тим, щоб часом дорогою не загубив, і що вона на неї, мов на нього, дивити-меть ся. Поважив її Василь, віддав, а вона положила у той платок горішки, ще ті, що́ з-перва на-перва Василь дав їй на весїльлї, завязала та й положила до серденька, та й каже: »Тут воно лежати-ме, аж поки ти вернеш ся і сам озьмеш.«

Сяк-так, Василь на-силу вирвав ся від старих, а Маруся пішла його провожати. То було на самі Проводи, і треба було через кладвище йти, де на гробах у той день усї поминають своїх родичів. От Маруся узяла й мисочку, щоб і своїх помянути. Положила курку варену, три вязки бубликів, буханець, два книші, та зверху пятаковий медяник, та узяла материну калитку з грішми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею нїс у хустцї аж три десятки крашанок.

Прийшли на гроби, аж пан-отець вже й там, і збираєть-ся правити панахиду. Маруся поставила до гурту і свою мисочку, і граматку батюшцї подала, щоб помянув її родичів.

Маруся смутна й невесела усе молила ся, та знай поклони била; як же заспівали дяки »нї печали нї воздихания«, так вона так і захлипала, та й каже: »Як ти вернеш ся, Василечку, то може мене на сїм кладвищі будеш так поминати.«

Василь аж здригнув після такого слова і хотїв її зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так і у самого сльоза так і бє, а на серцї туга така пала, що йому дух так і захватує; і сам не зна, від чого йому се так є.

Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку пан-отцеві, а старцїв божих обдїлила крашанками і грішми за царство небесне померших. Посїдали люде на гробах трапезовати і поминати родичів, а Марусї вже не до того. Василь ледве промовив, що вже пора йому іти до хазяйства — батечки! як заголосить Маруся, та так і повисла йому на шию! Вицїловала його… що́ то? і в вічи і у лоб і у щоки і у шию… далї, неначе хто її направив, разом покинула його, очицї засьяли, то була блїдна, а тутечка почервонїла, та так голосно, нїби не вона, сказала Василеві не зопинаючись: »Василю! На кладвищі мене покидаєш, на кладвищі мене і знайдеш! Поминай мене, не удавай ся у тугу… прощай на віки вічнії!.. Там побачимось!«

Сеє сказавши, не озираючись пішла до дому швидко, ступаючи так легесенько, неначе і землї не доторкаєть-ся. А Василь? Неначе грім биля його вдарив! стоїть як укопаний… далї дуже тяжко здохнув, підняв очи до Бога, перехрестивсь, вдарив поклон, і припавши на те місце, де стояла Маруся, цїловав землю замісць її, боячись і самої думки об тім, що́ сказала йому Маруся, а далї промовив: »Господи милосердний! Нехай я один усї біди претерплю, нехай я вмру, тільки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сїм сьвітї, а в тім — як Твоя воля сьвята!« Та й пішов тихою ступою до господи.

Чи давно наша Маруся була веселенька як весїньня зіронька, говорлива як горобчик, проворна і жартовлива як ластівочка, а тепер точнїсїнько як у воду опущена. Говорити, мало й говорить; сяде шити, то чи стїбнула голкою чи нї, чи виведе нитку чи нї, а зараз і задумаєть-ся, і рученята посклада; піде у-в огород полоти, стане над грядкою, та хоч цїлий день стояти-меть нїчого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обідати, то або у нетоплену піч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можно; та до того довела, що — нїчого робити! — узялась мати впять сама поратись. Часто гримав на неї батько і ласкою уговорював, щоб не журила ся, щоб у тугу не вдавала ся, що туга з'їсть її здоровя, зачахне, занедужа, і який одвіт дасть Богу, що нї найлучшу милость божу, здоровя, не вміла зберегти і занапастила овсї.

Що́-ж? тільки її і річей: »Таточку, батечку, і ти, матїнко ріднесенька! Що́-ж менї робити, коли не можу забути свого горя! не можу не думати об моєму Василечкові! Сьвіт менї не милий і нїщо не розвеселяє. Серце моє розриваєть-ся, дивлячись на вас, що ви об менї убиваєтесь, та що́ буду робити! Я й сама своїй тузї не рада; тільки у мене й думки: де то тепер мій Василь? Знаю, що час, що день, він від мене усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нїчого; не розважайте мене: менї неначе легше, як я журю ся у-волю і нїхто менї не міша!«

Порадившись меж собою, старі дали їй волю; нехай, кажуть, як собі зна, так з собою і робить. Надїлив її Бог розумом, вона й богобоязлива і богомольна, так її Отець милосердний не оставить. Нехай поступа, як знає!

Іще з того дня, як проводила Василя, не надївала Маруся нїякої скиндячки, нїякої стрічки; як повязала голову чорним шовковим платком, так і пішло, усе чорний платок, та й годї. То охоча була по недїлям та по празникам до церкви ходити, а то і у будень, коли почує, що дзвонять, та мерщій і йде. Що божий день, любиме місце, куди було ходить, се у бір на озера, де з Василем у-перше ходила; сяде там під сосонкою, розгорне платок, що́ Василь їй зоставив, дивить ся на нього, та свої горішки пересипа у руцї, та й поплаче… Тільки-ж що начне вечеріти, вона вже й сидить на приспі і вигляда вечірної зіроньки… Блисне вона — тут Маруся зараз і стане така рада, така рада, що не то що́! »Онде мій Василь!« сама собі розмовля: »він дивить ся на сюю зірочку і зна, що й я дивлюсь!.. Оттак блистять і його очицї, як було біжу йому на зустріч…« І вже тут її хоч клич не клич, хоч що́ хоч роби, а вже нї з місця не піде і очей від зірки не зведе, аж поки вона зовсїм не зайде; тогдї тяжко здохне і скаже: »Прощай же, мій Василечку! ночуй з Богом, та вертайсь швидше до твоєї бідної Марусї!« Увійшовши ж у хату, перецїлує усякий горішок і платок разів сто поцїлує, та згорнувши приложить до серця, та так і заночує; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба!

Сяк-так, то з журбою то з тугою, промаячила Маруся до Спасівки; а у Спасівку, ік Пречистій, казав Василь, буде неодмінно. Хоч і не зовсїм Маруся повеселїшала, та усе таки неначе стала по-троху оживати. Вона й дома пораєть-ся, вона і з батьком у полї, чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона стала розважатись, і собі повеселїшав і дума: »Слава Тобі, Господи! Ще тільки Спасівка наступа, а вже Маруся зовсїм не та, як унов народила ся; туж-туж і Василь буде, тогдї вдарю лихом об землю, мерщій справлю весїльля, та й нехай собі живуть.« От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб її лучше розважати. Коли ж вона часом зостанеть-ся дома, то впоравшись іде у бір за губами; та таки так сказати, що день за-день та стала впять і до роботи проворненька, і у усякім дїлї моторнїша, і що у Бога день, то усе веселїш, усе розщитує: »от Пречиста не далеко, от-от Василь вернеть-ся.«

 

[X.]

 

Раз у Спасівку, на третїй день після Спаса, віддавши вона обідати і поприбиравши усе, пішла у бір за губами і вже нїкуди більш, як на ті-ж озера. Напала на рижики, та так же їх багацько було, та такі мудрі; і хоч і побродила по водї, та назбирала їх повнїсїньке відро, іще й кошик. От ще б то їх брала, так як же пішов дощ, та престрашенний, як з відра, та з холодним вітром; а вона була у-в одній тяжиновій юпцї, і свитини не брала. Що́ їй тут на сьвітї робити? Нїкуди і не кажи, щоб забігти та пересидїти; бо до села було далеченько, а дощ так і полива! Нїгде дїтись, треба бігти до дому. Ішла, а де і підбігцем, та поки прийшла до дому, так одно те, що утомилась, а друге змокла як хлюща, так з неї і тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так і трусить ся.

З лихом по-полам добігла до дому. А дома ж то мати старенька і усе собі немощна, не здужала піднятись і у печи затопити. Лихо, та й годї, нашій Марусї! Нитки сухої на нїй нема, а нїгде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нїгде обігрітись. Злїзла на піч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась і кожухом, нїчого! так лихорадка її і бє!

Прийшов і Наум, упоравшись з батраками. Нїкому йому нї вечеряти дати, та й нїчого. Перш було розсердивсь, а далї як розслухав, що́ йому Настя стогнучи росказала, та й замовк; далї назирнув Марусю, та аж злякавсь: Господи, Твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можно!

Тьохнуло у животї в нашого Наума. Подумав, подумав, та й став Богу молитись. Се вже у нього така була натура: чи хоч трохи біда чи радість є йому яка, зараз до Бога; так і тут. Помоливсь, перехрестив тричі Марусю і лїг собі. Прислухаєть-ся, троха Маруся не заснула? »Дай, Господи, щоб заснула і щоб завтра здорова була!« сказавши сеє, лїг і… заснув.

Тільки що у саму глупу північ, будить його Настя яко мога і каже: »Подивись, Науме, що́ з Марусею дїєть-ся? Стогне час від часу дужче… от усе дужче… аж кричить.«

Наум вже биля недужої: »Що́ тобі, Марусю?… чого ти стогнеш? що в тебе болить?…«

— Таточку, батечку!… Ох, не дайте пропасти… колеть… ох, тяжко менї!… робіть, що́ знаєте… ко… колеть мене!…

»Де саме колеть, Машечко?«

— От… у бік… ох, ох!… У лївім боцї… Поможіть менї!… не стерплю!…

Кинув ся Наум, викресав вогню, засьвітив сьвітло — аж і Настя вже встала; де та й сила, узялась? До Марусї… а вона усе дужче стогне…

Що́ робити? і самі не знають. Сяк-так, старі у двох затопили піч, укрили її кожухами… так кричить: »душно! не влежу на печи… положіть мене на лаві… Ох, душно менї… ох, важко менї! Болить же бік… ох болить!…«

Послали мерщій на лаві; узялись обоє старі зводити Марусю… Вона не здужа йти, старі не здужають її вести, тягнуть ся, силкують ся, спотикають ся… Наум сердить ся, кричить на жінку, що йому не помога; Настя ворчить на нього, що він дочку на неї схиля… Маруся стогне, плаче, а старі, дивлячись на неї, собі плачуть.

Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лаві, вкрили рядном, бо усе каже, що їй душно; а самі стали радитись, що́ з нею робити? Настя — про-бі бігти до знахурки, щоб вмила або злизала, бо се їй мабуть з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю відшептує, нехай, що́ зна, те й робить. Так же Наум не тії, бо дуже не любив нї знахурок нї ворожок, що́ тільки дурників обдурюють, та з них грошики луплять, а самі не можуть нїякого добра нїкому зробити, хиба тільки біду, так-так! От він зараз достав Йорданської води, та й звелїв Настї, щоб нею натерла Марусї бік, де болить, і дав тієї-ж води трошки напитись, а сам підкурював її херувимським великодним ладаном, помоливсь з Настею Богу… аж ось і Маруся притихла і стала б то засипати. Старі вже хотїли з радости гасити і самі лягати, як тут впять Маруся не своїм голосом закричала: »Ох лишечко! колеть мене, колеть у бік, пече… Ох, трудно менї! Батїночку рідненький, матїночко моя, голубочко! ратуйте… поможіть менї!… Смерть моя!… не дає… менї дихати!…«

Бачить Наум, що зовсїм біда, треба що-не-будь і робити, схопив шапку, побіг до сусїди, розбудив, попрохав її, щоб ішла швидше на поміч до Настї; поки управивсь, поки допроводив її до двора, аж вже й сьвітає. Не заходячи до дому, пішов у го́род. Був у нього знакомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона в нього аж трйох дїточок хрестила, так до нього пішов він радитись, що́ треба робити; а коли можно, то щоб і сам прийшов та й подививсь на болящу.

Так-то старому швидко й дійти! Іде і, бачить ся, усе на однім місци; стане поспішать, задихаєть-ся, ноги спотикають ся, зовсїм хоч впасти. Жалкує Наум, що не збудив кого з батраків, що́ в соломі на току спали, так що́-ж бо? Хоч-би і швидше дійшов, так не вмів би так усього росказати; а як-би цилюрик не захотїв іти, то батрак не вмів би його і упрохати, як сам отець.

Сонечко піднялось, тогдї Наум дотюпав до цилюрика. Поки його збудили, бо він собі був вже багатенький, а через коровячу віспу, став вже у панськім каптанї ходити, так треба вже туди-ж, за панами, довго ранком спати. От поки зогріли йому самовар, поки він напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник, поки то вийшов, потягаючись, до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за-те спаси-бі, що як розпитав, чим Маруся недужа, так разом і зібравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв склянку з чимсь-то, та й каже: »Наум Семенович! Худо дїло; треба поспішать як можно. Не поскупись наняти збіржу. Менї нїчого і проходитись, та треба поспішать.« Наум зараз шатнувсь, наняв збіржаника і побігли що́ є духу з цилюриком до дому.

Як оглядїв цилюрик Марусю, та аж зацмокав! Став її розпитовати, де саме і як у неї болить? Так вона за кашлем і слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив, та й каже собі тихенько: »овва! худо дїло!« А Наум се почув, та й руки опустив…

Кинув ся цилюрик і яко мога поспіша; та й кинув їй руду з руки, далї розвязав пляшку, аж там усе пявки, та й поприпускав їх до боку. Поки се, поки те дїялось, Наум так що нї живий нї мертвий; то піде, то стане, то сяде, та усе здихаючи руки лама; а пуще те його змутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бідна Настя і байдуже собі! Вона там около Марусї і помага, і держить, і що́ треба робить, і так справляєть-ся, що неначе і не була недужа. Так-то велике горе і біда як постигне, то вже меньше і забудеш і не поважаєш його.

Управившись, цилюрик вийшов у сїни віддихнути. Наум пристав до нього з розпитками. »Худо дїло!« сказав цилюрик. Наум так і кинув ся йому у ноги і аж плаче і говорить: »Приятелю мій, Кондрате Іванович! Роби що́ знаєш, тільки не погуби мого дитяти! не положи мене живого у яму!… Вік буду батьком рідним звати! Бери, що́ хоч, бери усю худобу… тільки вилїчи Марусю!…«

Цилюрик аж заплакав і каже: »Друже мій, Науме Семенович! Хиба-ж менї не жаль своєї куми? Що́ б то я робив, щоб вилїчити хрещену матїр своїх дїток! Та як нема божої волї, так наш братчик, хоч з десятью головами, нїчого не зробить!..«

— Так моїй Марусї не животїти? аж скрикнув Наум.

»Один Бог зна!« сказав цилюрик, та й пішов впять до недужої.

Подивившись на неї і подержавши за жилу довгенько, каже: »Молись, Семеновичу, Богу! Коли засне, то нї об чім і журитись; здаєть-ся, що скоро засне.« От і відступили ся від неї тихесенько, щоб їй не мішати спати…

Так куди-ж то!.. Тільки що нїби стала дрімати, як підниметь-ся кашель, та прездоровенний; так і підступа під груди і дихати їй, сердешній, не дає; а тут у бік знов стало шпигати.

Довго того росказовати, як вона три днї так страждала. Що́ таки цилюрик лїчив, а то ще він і Нїмця привозив, і той і масть до боку прикладав і чого то вже не робив, так нема легше та й нема! І що́ далї, то усе гірш було.

Наум давав їм волю, що́ хотїли, робили; а сам, запершись, усе Богу моливсь, впаде навколїшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пів часа лежить і усе молить ся: »Господи милосердний, не осироти нас, не віднимай від нас нашої радости! Ріши мене усїї худоби; озьми мене старого, немощного, озьми мене до себе, а нехай вона поживе на сьвітї…« Далї й закінча: »Да будеть воля Твоя сьвятая зо мною грішним! Ти усе знаєш, Ти лучше зробиш, чим ми, грішниї, думаємо!« Підійде до Нїмця, просить, руки йому цїлує, винїс скриньку з грошами, а мабуть було у нїй сот три рублїв, і просить: »Бери, каже, скільки хоч, усї озьми, усю худобу озьми, усього рішусь, у старцї піду, тільки вилїчи моє дитя; вона в мене однїсїнька… Без неї на-що́ менї жити? Не буде менї нїякої радости… Хто мене догляне… хто…« та так і заголосить.

Дарма що Нїмець, та й він заплакав, і хоч-би тобі копієчку узяв. У останьнїй раз як був, і впять чого то не робив, а далї сказав: »Нїчого не можно зробити!« З тим і поїхав.

Моливсь Наум, моливсь… і що́ то вже плакав! так і підпливе сльозами. Далї вийшов із кімнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона як тая сьвічечка догорює, перехрестивсь і на думцї каже собі: »Господи! Твоя воля сьвятая! Прости нас грішних і навчи, що́ нам робити і як тебе слухати?« Та з сим словом і пішов.

Іде і за сльозами сьвіта не бачить. Позвав пан-отця; той аж здивовав ся, що така здорова дївка у три днї, як занедужала, а вже й на божій дорозї.

Поки пан-отець прийшов з сьвятостю, Наум вернувсь і кріплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусї: »Доню! Запричастимо тебе, чи не дасть Бог швидче здоровя?«

— »Я сього хотїла прохати… та боялась вас потурбовати. І вже здоровя!.. Хиба спасеньня душі… коли-б тільки швидче…« ледве промовила сеє Маруся.

Кинулась Настя хату прибрати і сїни упорати, а Наум засьвітив сьвічечку і ладаном покурив, аж ось і батюшка прийшов.

Поки Маруся сповідала ся, Наум із Настею, і хто ще був у них із сусїдів, вийшли у сїни. От Настя і каже мужикові: »На-що́ ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсїм вмира, коли привели пан-отця.«

— Що́-ж, стара, будемо робити? здохнувши тяжко, сказав Наум. — А яково-ж би нам було, як-би вона вмерла без покаяния?

»Та що́ бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тільки сьогодня четвертий день, як гаразд і занедужала…«

— Але, четвертий! У Бога усе готово, Його сьвята воленька! Повелить, то я ще швидше її вмру, дарма що вона вже на ладан дише. Сказав Наум та й відійшов, гірко заплакавши, і каже собі тихонько: »І коли-б то Господь послав менї сюю милость! Воля Твоя, Господи!«

Задумала ся і Настя, та й дума: »Чи правду ж то Наум каже? Як таки, нї хорівши нї болївши, та й вмирати? Хоч-би тижнїв два пролежала, а то…«

Тут пан-отець кликнув, щоб усї ішли у хату, буде її причащати. Наум тільки сам живий та теплий, ще здужав підвести її до сьвятого причастя… Маруся приняла тайни Христові як янгол божий; потім лягла, перехрестилась, підвела очицї у гору і веселенько проговорила: »Коли менї… така радість тут… після сьвятого причастя, що́-ж то буде у царстві небеснім? Прийми і мене, Господи, у царство Твоє сьвяте!« Пан-отець, посидївши і поговоривши де-чого з письма, пішов до дому.

Трошки погодя, чують, що кашель у Марусї нїби перестав, і вже вона хоч і не стогне, і буцїм-то спить, так у горлї стало дуже хрипіти, а у грудях аж клекотить…

От Настя і каже до старого: »Та єй-Богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.«

— Мовчи, та молись Богу! сказав їй Наум, а сам аж трусить ся. Тепер, каже, янголи сьвятиї лїтають над нею. Страшний час тогдї настає, як праведная душа кончить ся. Нам грішним треба тільки молитись Богу!

»Господи милостивий! Ти сам боїш ся, та й мене лякаєш.« Так казала Настя, не бачачи своєї біди, а Наум знав добре усе і знав, що́ до чого і після чого що́ іде, та й каже: »Коли-б то Бог милосердний сотворив такеє чудо!« Далї засьвітив страшну сьвічку, поставив перед образами, а сам пішов у кімнату… і що́ то вже моливсь Богу! куди-то не обіщавсь іти на богомольля! скільки худоби роздати на церкви, старцям…

Як ось Маруся таки дуженько промовила: »Таточку!… матїнко!… а підійдїть до мене…«

От вони і підійшли. Наум бачить, що Маруся зовсїм змінилась на лицї: стала собі румяненька, як зоренька перед сход сонця, очицї як ясочки грають; веселенька, і від неї неначе сьяє. Він знав, до чого се приходить ся, здригнув увесь, скріпив серце, а сльози знай глита, та думкою тільки так помоливсь: »Час прийшов… Господи, не остав мене!…«

Маруся їм і каже: »Батеньку, матїнко, мої ріднесенькі! Простїте мене грішную!… Попрощаймо ся на сїм сьвітї… поки Бог зведе нас до купи у своїм царстві.« Тут стала їм руки цїловати; а вони так і розливають ся, плачуть і її цїлують. От вона їм і каже впять, та так веселенько і усе усьміхаючись:

»Спаси-бі вам, мої ріднесенькі, що ви мене любили… і кохали мене… Простїть мене, може коли вас не послухала… або сердила… Менї Бог гріхи простив… простїть і ви!… Не вбивайтесь дуже за мною, бо се гріх… та помянїть мою грішную душу… не жалуйте худоби: усе земля і пил… Годї ж, годї, не плачте… Бачите, яка я весела… там менї буде прехороше!… Коли-ж небудь треба і вмерти… Ми не довго будемо різно; там год — як часиночка… Бачите, я не жалкую за вами… бо скоро побачимось… Васи… ох! Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь… скоро побачимось… Я його дуже, дуже любила!… Горішки мої положіть менї у руку, як помру; а платок… вернїте йому… А де ви?… Я щось вас не бачу… Таточку! читай менї… голосно молитви… а ти, матїночко… хрести мене… По-бла-го-сло-віть же… мене…«

Наум став читати молитви, а Маруся силковала ся, та не здужала за ним і слова сказати; а він що скаже слово, та й зальєть-ся сльозами, переплаче, та впять чита. Настя чи перехрестила двічи, та й знемогла і тут-же впала. Сосїда подала Марусї у руки сьвічку і вже на силу руку розправила, бо вже стала застивати… От вже і гласу її не стало чути… Наум похиливсь, та над ухом їй голосно чита: »Вірую во єдиного Бога«, та »Богородицю«… а се вона — зирк очима, та й сказала голосно: »Чи ви чуєте?… Що́ се таке?« Наум впав на-вколїшки і каже: »Молїте ся усї! Янголи прилетїли по її душу!« Далї Маруся ще спитала: »Чи ви бачите?« Та й замовкла… здохнула важко… тільки й промовила: »Мати Божа!… прийми…« і успоко́їлась на віки!…

[XI.]

Наум скочив, сплеснув руками, підняв очи в гору і стояв так довгенько. Далї пав перед образами на-вколїшки і моливсь: »Не остав мене, Господи, Отець милосердний, у сюю горкую годину! Цїлий вік Ти мене миловав, а на старости, як менї треба було у землю лягати, послав Ти менї таке горенько!… Укріпи мене, Господи, щоб я не согрішив перед Тобою!«

Кинув ся до Марусї; припав до неї, вицїловав їй руки, щоки, шию, лоб, і усе приговорює: »Прощай, моя донечко, утїха, радість моя! Завяла ти, як садовий цьвіточок; засохла, як билинка! Що́ я без тебе тепер зостав ся? Сирота! пуще малої дитини. Об дитинї жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?… Тепер ти у новім сьвітї, меж янголами сьвятими; знаєш, як менї тяжко, як менї гірко без тебе: молись, щоб і мене Бог до тебе узяв!… Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радости більш! Складаю твої рученьки, що́ мене годували, опатрували, обнимали…«

Він би й довго коло неї вбивав ся, так тут сосїда підійшла та й каже: »Пусти, дядьку! вже ти її не піднимеш; а ось прийшли дївчата убирати Марусю; ти іди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.«

Наум став над Настею, впять гірко заплакав, та й каже: »Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вінця нашу молоду… а я піду лагодити весїльля!…«

Пришедши він до пан-отця, не зміг і слова сказати, а тільки що плаче, так що й Господи! Піп зараз догадавсь, та й каже: »Царство небесне їй! Праведная душа була, упокой її Господи со сьвятими!« А помолившись і став розважати Наума, поки позіходили ся дяки; далї пішли у церкву; піп став служити панахиду, а по душі звелїв дзвонити на Непорочні, як по старому і по почотному чоловікові, та й послав сукно і ставник і звелїв іти читати псалтирі.

Увішедши Наум у церкву, так і пав перед образами, та й моливсь, що таки за впокой душі свого дитяти, а то таки знай узивав: »Господи милосердний! Дай менї розум, щоб я, при такій тяжкій бідї, не прогнївив би Тебе не тільки словом, та нїже думкою!«

Як же заспівали вічнюю память, так і сам почув ся, що йому якось-то стало легше на душі і, хоч і жаль йому дочки, що́ то вже і казати, кріпко жаль! та зараз і подума: »Воля божа! Вона теперечка у царстві, а за такеє горе, що́ ми тепер терпимо, Бог і нас сподобить з нею бути!«

Бодро дійшов до дому. Вже Марусю нарядили і положили на лаві, биля вікна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки на хрест, та й став приговорювати: »Доненько моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що́-ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рідного? Що́-ж не кинеш ся рученьками обняти його?… Що́ не проговориш до нього нї словечка?… Ти-ж мене так завсегда зострічала… а тепер… закрила свої оченьки, поки вздриш Господа на страшному судї; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що́ тепер держиш, вийдеш з домовини на зустріч Йому; скріпила уста, поки з янголами не станеш хвалити Його!… На кого-ж ти нас покинула?… Узяла наші радощі з собою… Хто нас буде веселити такою добростью, як ти? хто нас, сиріт, на старости буде жаловати?… хто нас, як билиночок у полї, буде доглядати? хто зопинить наші горючії сльози? хто обітре нам смажниї уста? хто у болїсти промочить нам запекший язик?… Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! не порадовала нас своїм весїльлячком!… Береш своє дївованьня у сиру землю!… За те подруженьки убрали твою русую косу як до вінця: скиндячечки положені… квіточками заквітчані… і з правого боку тож квітка; нехай люде бачуть, що ти була дївою на землї, дївою йдеш і на той сьвіт.«

Який зібрав ся народ — а вже таки повнїсїнька була хата і в вікно багато дивило ся — так усї на-взрид плачуть!… Та й як можно було утерпіти, дивлячись на чоловіка, що́ зовсїм у старости, сїдого як лунь, немощного — стоїть над своїм дитятем, що́ одним одна й була йому на сьвітї, і ту пережив, і ту на самім цьвіту хова, а сам зостаєть-ся на сьвітї із старістью, з недугами, з горем, один собі з старою до якого часу! Яка вже їх жизть буде?… Та що́ й казати! Та ще-ж яка й дитина! Коли-б уже яка-небудь, так собі, так би і сюди й туди; а тож дївка не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомільна, до усякого дїла невсипуща, слухяна, покірна, звичайна, тиха, розумна, і що́ вже красива, так вже нїчого й говорити! І що́ то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк любив і поважав, і як почули, що вона вмерла, то всї-ж то, і старі і молоді та й мала дитина, усї за нею жалковали і збігли ся дивитись на неї і по нїй журитись.

Об старій Настї вже нїчого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й з місця не вставала; усе сидїла биля покійницї, і вже не плакала, бо і сльоз не стало, а тільки тяжко здихала і нї пів слова не здужала голосячи приговорювати.

Послухавши псалтиря, що́ дяк усе читав, Наум сїв биля своєї старої, та й каже: »Що́, стара? Управились ми з тобою? Збирались весїльля грати, аж ось похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, Бога!«

— Се нам за гріхи наші, Науме, Бог наказаниє послав! сказала йому Настя.

»За гріхи!« сказав подумавши Наум. »Чи є така кара, щоб нею удовлити за наші гріхи?… Що день, що час ми тяжко согрішаєм перед Господом нашим; так чого-ж ми достойні?… Як-би Отець наш небесний робив з нами не по милосердию, а по правдї своїй сьвятій, так ми б і давно недостойні і на сьвіт дивитись. Міри нема Його добрісти!«

— За-чим же Він узяв у нас одну нашу радість? Що́ ми тепер будемо?

»За-чим? Дурна, дурна! За-чим узяв? Щоб дитина добрая, за добрість і Йому милая, поживши у сьому злому сьвітї та бачачи других, не пішла у слїд за тими, що́ не по Його волї роблять, щоб не стала й вона така, котрих Він не любить. А за лихе і злеє дитя Бог карає отця і матїр, так би ми були б і за неї у одвітї; а тепер, коли дитя наше було добреє, то через неї і нам що́-небудь Бог з гріхів простить.«

— На кого-ж ми тепер зостаємось? і хто нас у старости та у немощах догляне? питала ще таки Настя.

»І я те-ж думав з першого часу,« каже Наум, »а далї, по моїй молитві, Бог такий менї розум дав: не було у нас дитяти, сами по собі жили, будем і без неї. Ти скажеш: тогдї були молоді та здорові, а тепер старі, не здужаємо робити на себе. Насте, Насте! І у молодиї лїта не сами по собі ми і жили і робили і пропитали ся, Бог нам помагав; Він же нам і тепер не дасть пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за гріхи наші на сїм сьвітї; по Його воленьцї прийде і наша година. Ти менї закриєш очи, а тебе… тогдї круглу сироту, у бідї, ще й лучше не покине Той, що́ й маленьку комашечку догляда, та й збереть нас до купи, і наша Маруся нас тамечка зостріне. Коли-ж небудь прийде сей час, не сто лїт будемо тут бідствовати; та хоч-би і сто лїт, хоч-би і більш, і хоч-би ще гіршу біду нам Бог послав — коли є ще яка гірша сїєї — так чи може-ж то і зрівнятись против того, що́ нам буде у Господа милосердного, і де тепер наша Маруся? Годї-ж, годї, не плач, та давай порядок. Живий живе гада, так і ми; треба усе полагодити, як звичайно і як тільки можемо що зробити і за душу і за славу нашої Марусї.«

Стало над-вечір. Під коморою знакомий Наумові маляр малює труну — та що́ за славна була! Дубові дошки, та товсті та сухі як залїзо, та й зроблена чисто, як столярна; бо й теслї, що́ її робили, жалкуючи об Марусї і люблячи Наума, від щирого серця її робили. А як ще маляр вичернив її та на криші змальовав хрест сьвятий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намальовав янгола божого, а у ногах списав патрет із смерти, з кістками, та так живо, що як настояща смерть: так така домовина, що хоч-би і усякому доброму чоловікові таку Бог привів. У хатї і у кімнатї жінки порались, то дїжу наставляли, то муку сїяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то биля мертвої, то биля відчиненого вікна, що́ над нею, дивили ся; а обоє старі із журби так вже стягли ся, що аж злягли… Як разом — крик! хтось дуже застогнав, аж закричав… народ за вікном тож крикнув: »Василь, Василь« — і розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вікно: лежить бідний Василь биля вікна, мов мертвий зовсїм!…

У тій порі, як дзвонили по душі Марусї, їхав мимо церкви сердека Василь і поспішав яко мога до хазяїна з радостю, бо усе зробив, як тільки лучше можно було, і віз йому великі бариші. Як їде, і чує, що дзвонють: здригнув кріпко, неначе йому хто снїгу за спину насипав, а у животї так і похолонуло і на душу така журба пала, що й сам не зна, що́ він таке став. Перехрестивсь і сказав: »Дай Боже царство небесне, вічний покой помершому!« а сам по коням погнав, щоб швидче одчот віддати хазяїну, та й до Марусї, і щоб вже з нею не розлучати ся, аж до весїльля.

[XII.]

Так от-яке весїльля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замісць щоб на посадї сидить, лежить на лаві під церковним сукном, хоч і убрана і заквітчана, та не до вінця з ним, а у яму від нього іти; як се побачив, закричав жалібно, застогнав, поблїд як смерть, та тут-же і впав, мов неживий!…

На силу, та на превелику силу його відволодали. Вже й водою обливали і трусили… аж ось зирнув, повів кругом очима, та й сказав тихесенько: »Марусю!… де моя Маруся?…«

— І вже, сину, Маруся нї твоя нї наша, божа! став йому Наум казати: покинула нас! — Василь сидить, як окамянїлий, і не баче і не чує нїчого. От Наум подумав, бачить, що треба його розжалобити, щоб тільки він заплакав, то йому і легш буде; от і став до нього говорити… Та вже-ж як то він жалібно говорив, що й подумати так не можно, як то він йому усе росказовав: як його Маруся любила, як за ним убивала ся, як занедужала, і вмираючи що́ йому наказовала… Василь, сеє слухавши, як заплаче, зарида! як кинеть-ся до неї… припав, цїловав їй руки… і не вимовить нїчого, тільки: »Марусю… моя Марусенько!« То покинеть її, плаче та вбиваєть-ся, та впять до неї… А народ таки увесь, та що́ то, і малі дїти так і голосють, дивлячись на нього і на старих, що́ обплакують і його неначе мертвого.

Оттак було усе до вечера. Народ помаленьку розійшовсь, і вже нічю Наум, знемігшись зовсїм, трошки задрімав. Прокинувсь, дивить ся, що Василь і не дума відійти від вмершої: стоїть биля неї на-вколїшках, та знай руки їй цїлує, та щось і приговорює з горючими сльозами. От Наум йому і каже: »Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобі тяжкий день буде; збери ся з силою. Бачиш, і я, вже менї більш її жалко, та й я таки трохи задрімав, щоб хоч мало голові легш було.«

— Вам її більш жаль? каже Василь, — та як се можно і подумати? Я її любив у сто раз більш, чим Ви!

»Вже сього не можно розібрати: ти кажеш, що ти більш, а я знаю, що я їй отець, стар чоловік, і вже в мене дочки не буде; а ти собі як захочеш, дївку і завтра знайдеш…«

— Тату, тату! жалібно сказав Василь: і вам не гріх так говорити? і у яку пору і у якім місцї!… Далї подививсь на нього з грозою і з підлібя, та й став, неначе не у своєму умі, сам собі розговорювати: »Їх правда… скоро посватаюсь… та і оженюсь… зійдетесь на весїльля… та не зовіть попа… а може… дарма!…«

Слухавши такії його речи, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб — нехай Бог боронить! — самому собі смерть заподїять: став його розважати і росказовати, який се смертельний гріх, щоб против божої волї смерти ськати, і що такая душа непрощена від Бога у віки вічнії; далї став його навчати, щоб моливсь Богу і щоб положивсь на милость Його… і багато де-чого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч і письма не вчив ся, а у бесїдї частїсїнько і піп не знав, що́ против нього говорити, а дяк так і не схвачував ся з ним.

Василь на усї його речи стояв мовчки, часом усьміхнеть-ся, то насупить ся, то забормоче: »молить ся? молїтесь ви!« А сам видно своє думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: »Що́ йому тепер товковати? Він і себе не тямить. Нехай на слободї приймусь за нього і розтолкую йому, щоб часом його душа не пропала.«

Як обвиднїло трохи на дворі, зараз зібрали ся нужні люде у двір до Наума: розложили середу двора вогонь; жінки стали поратись, поприставляли казанки та горшки, і варють борщі, локшину, квасок, печене кришуть шматками, а там кутю у миски накладають та ситою розводють, горілку по пляшкам розливають, щоб частовати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть і усе готують, як треба, щоб і людям пообідати і старцїв божих нагодовати.

Став день, задзвонили у старший дзвін повагом, звичайно як на збір. Господи! як повалить народ — так видимо невидимо! Що свої селяне, а то і з города понаходило і понаїзжало, та були таки й пани, щоб подивити ся, як по старовинї, що́ вже тепер виводить ся з моди, будуть дївку ховати.

Як передзвонили на збір, ось і несуть від церкви сьвятий хрест і корогви, за ними мари, а там ідуть аж три попи і четвертий дякон, та усе у чорних ризах, а дяків так десятка з два. А за народом так на-силу протовпились до хати.

Наум, бачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у піддружі, кого у старости, жінок у свашки, і усе по двоє, дївочку у сьвітилки, парубків аж дванадцять у бояре, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечка.

От як відібрав усїх, та й став їм кланятись і просити: »Люде добрі, сусїди любезниї, панове старики, жіночки пань-матки, і ви, парубоцтво чесне, і ти, дївча молоденька! Не зогнущайтесь послухати мене старого, батька нещасного!« (а сам так і рида.) »Не привів мене Бог — воля Його сьвята! — за-між дочки віддати і з вами, приятелями, хлїба-соли роздїлити і повеселитись, а сподобив мене грішного, віддати Йому одну однїсїньку дочечку, чисту і непорочну як голуба білого. Збираюсь тепер поховати її дївованьнячко, як закон велить і як її слава заслужила. Потрудїтесь пійти за нею у почотї, проводїте її дївованьня на вічнюю жизнь, не у нову хату і не до милого мужа, а у сиру землю і у темну домовину! Потїште своїм послухянством і мене старика, батька скорбящого, що́ свою утробу…« Та хотїв поклонитись, та аж впав до землї і гірко-гірко заплакав, а увесь народ за ним.

Далї, уставши і віддохнувши, каже: »А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам, та поїзд знаряжа.« От покликали Настю, а замісць її поставили другу жінку, щоб голосила над покійною та приговорювала, до якого часу треба.

Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсїм не здужала. За нею винесли хлопцї скриню з подарками і відчинили. От Настя зараз покликала до себе дївчат, та й каже: »Не порадовала ся моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцї ходячи, та збирала б вас у дружечки на радість свою; а привів мене Господь самій, у старости, гіркими слїзоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили її дївованьнячко до темної ями. Не довело ся менї чути ваших весїльних пісеньок до моєї Марусї, а місць того побачу ваші слїзоньки, що́ зо мною проливати-мете, як заспівають їй вічнюю память. Не погнївайте ся, що замісць весїльних медяничків, або коровайних шишечок, дає вам мати, нещасная, горкая, дає воскові сьвічечки. Засьвітїте їх, проводїте мою Марусеньку і відайте: як горять ваші сьвічечки, так горить моє серденько від журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утїху мою… а сама зостаю ся при старости, як билиночка у полї, і слїзоньками умиваючись.« Тут їм і роздавала гривенні сьвічечки і усе зеленого воску. Далї достала той рушник, широкий та довгий, та що́ то вже гарно вишитий був! і що́ мав ся підіслатись при вінцї під ноги молодим, та й повязала на хрест сьвятий, великий, що́ по-переду носють.

А там поперевязовала дружка і піддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долівки, та усе повишивовані заполоччю орлами та квіточками; а далї і по другому на хрест, білого полотна, довгі, так що аршинів по чотири, і усе пообшивані заснівками. Такими-ж рушниками поперевязовали і свашок, та ще їм і по квітцї прикололи до очіпків. Старост теж поперевязовали по одному рушнику, по одному, та хорошому. Сьвітилочцї зробили меч, як таки водить ся на весїльлї: навязали ласкавцїв, чорнобривцїв, васильків і позолоченої шумихою калини, і сьвічечку ярого воску засьвітили; і меч обвязали і сьвітилочку перевязали рушниками тож гарними, і усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовкові квітки і праві руки поперевязовали платками, усе бумажними, красними, як один, і такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що́ мало ся молодим руки під вінцем звязати, ту подали на срібний хрест, що́ піп у руках несе, а таки окроме кожному попові і дякону на сьвічечку подали платки бумажні, синї, і усякому дяку дали по хусточцї. Килим великий та хороший положили на кришу у труни, а коц важний, з розводами, і по серединї великий орел, так той послали на мари під труну, і щоб усе те пішло на церков божу за душу помершої.

Далї Настя стала роздавати із скринї усе добро, яке було: що дївоче, чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь, роздавала вбогим дївчатам та сиротам, що́ нї батька нї матери і що́ їм нїгде узяти; а жіноче, то серпанки, то очіпочки біленькі, то платки на голову, що́ було наготовлено її дочечцї, таким-же жіночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня була повнїсїнька, а тут тобі хоч-би що зостало ся, усе пороздавала, і скриню віддала на церков божу, і подушки і рядна, усе позбувала за царство небесне Марусї і за душу свою і Наумову; а далї і каже перехрестившись: »Слава тобі, Господи, що було що́ роздати за душу моєї милої Марусеньки і обдїлити добрих людей. На-що́ менї теє придане її, коли я і її рішилась!« А переплакавши і каже: »Де-ж наш ще молодий?«

От його і привели до неї. Обняла вона його кріпко, цїлує, плаче і приговорює: »Зятечку мій милий! синочку мій коханий!… Як порох у-в оцї, так ти менї зостав ся. От-же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її биля серця носила, а вмираючи заповідала причепити її тобі, як будуть її ховати… Не забувай моєї Марусї і як вона тебе вірно до смерти любила!… Не забувай нашої з батьком старости!… Не покинь нас… приглянь нас у немощах!… Нїкому-ж нам буде і очей закрити і помянути нас!…«

Василь, блїдний-блїдний як тая настояща смерть, волосься йому розкудовчене, очи мов у мертвого, дивлять ся і не бачуть нїчого, руки неначе судороги покорчили, а сам як лист трусить ся; і не счув ся, як тую хустку йому почепили за пояс, на-силу промовив до Настї: »Матїнко рідненька!«… Та більш нїчого не зміг і сказати.

От причепивши хустку, Настя перехрестила його, та й каже: »Бог тебе, мій синочку, сиротиночко, удовець без вінця, благословить і матїр Його божа на усе добреє, тільки не покидай нас!…« Сказавши сеє, пішла голосити над дочкою.

От як зовсїм управились, попи почали правити, що́ треба, покропили домовину сьвятою водою, бояре положили Марусю у труну, а дружечки поправили на нїй коси та цьвіточки, і на голову положили ще віночок (бо ще не була вінчана), що́ сами звязали, то з жовтих гвоздиків, та з ромену, та з різних цьвітків.

Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотїв закон сполнити, підійшов до труни, перехрестив Марусю, і каже: »Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосїльлї… Бог послав тобі сей дом, почивай у нїм; нехай нї один злий чоловік не поворушить твоїх кісточок нї руками нї язиком, щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду і з радостю устала з сим сьвятим хрестом.«

Після сього бояре й понесли з хати труну, а Наум таки ще у слїд, хоч гірко плаче, а ще таки посилковав ся сказати: »Прощай, Марусю, з мого дому! Не довго ти в мене гостила, та з тобою усегда радість була… Ти не вернеш ся во віки, і я радости не мати-му тож во віки.«

От і понесли: поперед усього хрест сьвятий з корогвами, далї криша з мар сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчики як янголи, і в них хусточки. За-тим криша з труни, килимом покрита, а несуть її чотири бояре; за ними попи з сьвічками і дякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалібно співають, що хоч не хоч, так заплачеш. От тут пішли дружечки по парцї, усї у свитах і тілько самі чорні ленти покладені на головах, без усякого наряду, і у кожної у руках зелена сьвічечка пала. За дружечками ішла сама собі сьвітилочка з мечем; за нею свашки, далї дружко і піддружий, а за ними вже несли труну на марах бояре; а Василь, як молодий, ішов з правого боку; на превелику силу іде і неначе й не він, нї до чого йому дїла нема, що́ йому скажуть, те й робе і туди йде, й очей не зведе з своєї Марусї… А вона, моя сердешна, лежить, моя голубочка, тим серпанком, що́ мав ся їй на весїльлї покривати, покрита уся, тільки вид не закритий; і здаєть-ся, що вона, лежучи, з висока усюди погляда; та ще, як вона хороше вмирала, то так і усьмішечка у неї на виду зостала ся, і вона нїби усьміхаєть-ся і потїшаєть-ся, що її так хороше ховають.

Василь би то може б і не зійшов би з місця, бо в нього і памяти не було, так його вели два старости у рушниках під руки.

За домовиною ішли, або вели сусїди і приятелї Наума і Настю, що́ так і розливають ся, як тая річка. А дзвони? так Господи! не перестають і усе дзвонять. А народу, народу! і за домовиною і побиля домовини, і по вулицї на передї і по воротям, і по плотам, що то і сказать не можно, скільки їх там було.

Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разів зостановляли ся читати овангелия, і усякий раз підстилали бумажний платок. Який піп прочита, тому й платок.

Відслуживши у церкві Службу Божу і похорони, як слїдує, понесли тим-же чином і на кладвище. Як стали опускати труну у яму, то від Настї подали двадцять аршинів нерозрізаних рушників, та на них і впустили домовину… і що́ то! Увесь народ так і голосить! а Наум кинувсь на-вколїшки, підняв руки до гори, та й молить ся: »Господи праведний! Твоєю волею осиротїв я, старець немощний. Тїло моєї дочечки віддаю матері нашій, землї, а душу прийми у царство своє… і не остав мене грішного!«

Далї став читати Отче-наш, аж поки зовсїм опустили труну і попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землї у жменю… трусить ся сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю і каже: »Дай нам, Господи, у-в однім царстві бути з нею! Прощай, Марусю, у-в останьнїй раз! Нехай над тобою земля пером!« Тож і Настя так зробила. Як же прийшлось Василеві кидати, схватив землї у жменю, як зарида… затрусить ся, пальцї йому звело і руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму… тряс ся, тряс ся, — так і впав нечувственний…

Тут увесь народ, кожний хоч по жміньцї, кидали землю у яму, щоб бути з нею у-в однім царстві, а далї бояре засипали лопатами і зовсїм докінчали і верх вивели, і у головах поставили хрест високий та товстий і зеленою краскою обмальований…

От і уся Марусї память!

 

---

 

Пришедши до дому, і попи і увесь народ і трудящі, стали лагодити ся обідати; Настя перша кинулась: »Де-ж наш Василь? Нехай мій голубчик, мій жених-удовець, нехай сїда на посад сам собі.« Василя нема! Сюди-туди, де Василь?… Нема нїгде…

Ськали, ськали — нема! Та вже один старий росказовав, що ще на кладвищі підняв його, і трусив і водою бризкав, і на превелику силу він очуняв, і віддихнувши трохи сказав, що піде проходитись. Чоловік пустив його і пішов до гурту, а де вже він дїв ся, він не вглядїв.

Кинулись бояре, хто помоторнїйший, ськать його; шукали і на кладвищі, і по бору, і де то вже його не шукали: нема та й нема! Нїчого робить, без нього пообідали.

Після обід, як усї, дякуючи Наума і Настю і поминаючи Марусю, порозіходились і як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там він? — Не було і нема! Послав до родичів — не чули і не бачили!

Справляли Наум і Настя впять і третини і девятини, і полусорочини і сорочини, як треба по християнськи… І що́ то за обіди були! На усе село. Багато і старцям милостинї подавали. Василя ж не було, та й не було! І слух об нїм запав. Найбільш журивсь за ним Наум, боячись, щоб він сам собі не заподїяв смерти. Сумуючи об сїм, частенько плакав, а рано і вечір моливсь за нього Богу, щоб його сохранив і на розум навів, і привів би його до нього, щоб було кому їх доглядїти.

Вже й год минув після Марусї. Старі відпоминали її, як треба, і попам заплатили за сороковусти, що́ наньмали аж у трйох церквах а у четвертім манастирі, і дякам за псалтир, що́ шість недїль, поки Марусина душа лїтала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журить ся, неначе сьогодня поховала дочку, а Наум усе тільки її розважа і каже: »Що́-ж робить? Молись Богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його сьвята воля! От Василя менї жалчіш, що — не дай Боже! — чи не пропав він і з тїлом і з душею!« А сам у сїм хазяйством розпоряжав і усе дбав, а що́ зміг, то й сам робив не лїнуючись. А що́ тільки збере хоч трохи чого, так і роздає бідним і неімущим. Усїх обдїля.

Стане було Настя казати: »Та чого ти так клопочеш? На-що́ нам се? Чи воно є, чи нема, усе рівно. Наш вік — день!«

— Та хоч-би й час, каже Наум: не собі я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках Бога милосердного, усе Його, а я тільки робітник Його. Передаю через старцїв божих у Його сьвяті руки. Гріх лежучи хлїб їсти: поки здужаю, довже́н і робити і бідним подавати. Повелить іти до Марусї, піду хвалячи Бога, а кому се зостанеть-ся, той і спаси-бі скаже і відпомина нас, коли схоче, а не схоче — як хоче; я своє дїло роблю, поки є сила.

Минув вже і другий год. На третьому прийшов до них чоловік з города, а він того лїта ходив у Київ, та й каже: »Кланяв ся вам ваш Василь!«

Наум так і скрикнув від радости: »Де ти його бачив?« та й гукнув на Настю (бо вже собі на старости стала глухенька), щоб ішла близче слухати про Василя. Зрадовала ся і Настя, бо й вона дуже жалковала, що не було об ньому нїякої чутки; підсїла до того чоловіка і просила, щоб росказав, де він його бачив і як йому поводить ся.

От чоловік і каже: »Бачив його у Київі, і вже він не Василь, а… отець Венедихт…«

»Як се так?« закричали обоє старі.

— А так, каже чоловік, що він там пішов у ченцї.

»У ченцї?« сказали впять обоє, та й стали Богу молитись і дяковати, що довів його до спасенного путя.

— Він у Печерському манастиреві і вже дяконом, і при менї — так то росказовав той чоловік — служив Службу Божу. А як розпитав мене, що я з сих міст і вас знаю, так закликав до себе і казав: »Кланяй ся їм, я їх,« каже, »як отця і матїр почитаю, і що дня, як служу, то і їх і вмершу дочку їх на Божій Службі поминаю, і скільки дасть Бог віку прожить, що дня буду їх поминати. Через їх молитви Бог мене спас і вирвав з рук дявола; як вмерла Маруся, то я, грішний, биля неї закляв ся самому собі смерть заподїять, і як поховали Марусю, я тихенько від них, щоб мене не спинили, пішов сьвіт за очима, узявши тільки у жменю землї з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, що́ її покрива, у-купі лежати. Як я ішов і куди ішов через цїлїсїнький день і ніч, і впять день, я нїчого не тямлю. Схаменувсь вже над річкою, стою на кручі, а якіїсь два ченцї мене охрещують і сьвятою водою обкроплюють, та говорють менї премудриї речи. Довго того було, поки я у розум,« каже Василь, »прийшов, а за тим ті ченцї привезли мене у Київ, у Печерський манастир. От мене тут приняли і довго розважали, а далї, як прийшло від общества моє увольненіє, то й постригли у ченцї, а за голос і дяконом настановили. Кланяй ся ж,« каже, »моїм родителям; от їм і проскура сьвята і нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на сьвітї, бо тільки моєї і думки, тільки й помишления, щоб швидче бути у-купі з Марусею.«

Узяв Наум проскуру, поцїловав, та й задумавсь, а далї й каже до Василя, неначе він тутечка перед ним стоїть: »Адже ти вже тепер отець Венедихт, ти служиш службу божу; чого-ж ти спотикаєш ся? Ей, молись, щиро молись! памятуй, що у Отче-наші читаєш: да будеть воля Твоя — ізбави нас од лукавого!…«

На тім-же місцї і у той-же час обіщавсь Наум із старою у Київ їхати. Бог їх туди й принїс. Пішли по манастирям; зараз у Печерському спитали ся про дякона з таких і таких міст, про отця Венедихта. От їм чернець і каже: »І вже помянїте його за впокой! Він і прийшов немощний, та таки себе не поберігав; не слухав нїкого, ськав усякої болїсти і заморив себе зовсїм. Далї чах, чах, та от недїль зо дві, як і помер. Та ще таки від суєти не збавивсь: вмираючи просив яко мога, щоб йому у труну положили якоїсь землї, що́ у нього у платку була завязана, а платок, шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому під голову. Та як закон запреща монахові такії примхи, то його і не послухали.«

Тяжко здохнув Наум, далї доськав ся його гроба, і пришедши з Настею, наняли тут по нїм панахиду і у граматку свою записали.

Довго, довго стояв Наум над гробом його! Далї здихнув, перехрестивсь і каже: »Дай, Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!…«

---