Люборацькі (1920-ті)/2/VII
| ◀ VI | Люборацькі Частина друга VII |
VIII ▶ |
|
Поки в Солодьках ладнали діло проти Тимохи, в Камянці друге склалось. В семинариї звичаєм читають списки по вакаціях, як уже на̀-ново зїдуть-ся. Нема того в семинариях, щоб хто думав з науки, з книжок розуму набратись, — нема там сього; а вчаться, щоб скінчити курс; кінчають курс, щоб забратись на село; забираються на село, щоб залягти, як риба на дощ, що ні грім ні туча з місця не зрушить. Нема того, щоб подумав хто, яку обовязанність бере на себе, пускаючись у попівський стан. Попівство, як хліба шматок певний — все, чого тільки волять собі поповичі-клясовики; все, чого бажають їх батьки. Промоція у вищий кляс становить собою один східець в тій ступанці, котрою добіраються до попівства, — то списки, як смертний виклад, кінчають судьбу клясовика. Й ті вакациї, що перед промоцією, проходять якось так, що ні веселість не бере, ні що, — все списки в голові. Зате вже як прочитають кого, що перетягли, то й прудивус здитиниться — скаче, бігає, наче йому вчора „ду́бці“ казано. То вже, як в саму богословію переведуть, то ніхто не скаче, — не тим, що виросли, що вже-б сором, а тим що: ось-то я богослов, то треба дати почути низо̀ті, що̀ вона проти мене. Нажабиться кожен, напиндючиться; навіть той, що за годинку булки просив, — і той як гляне, то наче ти йому батька вбив: зразу переробиться з людини та в ка̀-зна-що. Як же всі вийдуть, що зістануться сами свої, то й тут все піде до гори дном: той скаче, той бється, той штовхається, той роскріслить руки й крутиться, той співа, той сопе, — крик, гармідер… І Антосьо брикав за гуртом, як шалений, приїхавши з дому та попромований в богословію.
На таку колотнечу входить дежурний і гука: — Панове, росходьтеся! Приходьте по-завтру!
— До-дому! до-дому! По-завтру! — підхопили десятьма голосами, й голодні кури або жажду́щі качки не так кидаються до зерна, до води, як сі кинулись до партів за шапками. Стукотня, тупотня, гуркітня, — і посипали з клясу. На порозі кожен плечі підняв, нахмуривсь і йде виступці, наче його ступінь по червінцю, тільки чути, як чобітьми цокотять. З самого заду йшла купка музиків і розмовляли.
— А що, — каже один, — чи не гульнути-б нам на радощах?
— Чому й ні? — каже другий.
— А ти, Люборацький, як кажеш? — питає третій.
— Я за гуртом, — озвавсь Антосьо.
— То вернімось же в кляс та скиньмось по силах.
І вернулись, всіх більш чотирнадцять чоловіка, прийшли в сінці, й той карбованця, той пів, той менше, та й зібралась повна жменя, і припоручили Антосьови купити чого треба. — Ти, — кажуть, — знаєшся на тім.
— Де-ж зійтися? — питає Антосьо.
Переглянулись, і один каже: — Варто-б на Польскі Фільварки, там безпечнійше.
— Та який чорт тепер захоче по станціях ходити! Й самі налигаються, що ну! От ходім до мене в Палестину! В мене хазяїн простий собі єгомость, що й післатись можна, й хата простора. А правда, Люборацький?
— Правда, дружако, правда! — озвавсь Антосьо й додав: — Коли-б тільки всі пристали на се!— Хто не пристане, то так і буде, а правда? — заговорив один з гурту.
На тім стали, щоб у Палестині зійтись в вечері. Ждуть хлопці вечера, а тим часом почало хмаритись; за горою, чути, грім гогоче, а тут лиш земля движить, дзижчать вікна; незабаром і дощ ушкварив такий, що ну! Реве вода горами, шумить долинами, піниться по камінню, і сонечко саме до спочину доходить. От і снують один за другим музики, та все в одну хату, що стоїть ген-ген від Польскої брами. Здовж Палестини вулиця йде. Тут і в посуху багнюка, що й вилазу нема; а як дощ спаде, то й не кажи пройти. Й тепер вся вулиця одним лицем блищить, то семинаристи не вулицею йшли, а сотались по-за дімками: хто по-над Смотричем; хто по-під скали, а хто по скалах лізе — куди кому зручнійше. Та вже й позходились, вже й по чарці випили, що було готового, й заграли, а Антося все нема.
— Та вже й не буде, — каже один.
— Люборацький щоб не був там, де грають! Та се буде восьме чудо в світі! Та ще-ж і наша складчина в його.
— Ге! тим то він і не буде! Що-ж, подумає, й другим часом зійдемось, коли-небудь по-сухому.
— Чи такий же він? Бо-зна що вигадуєш! аж сором слухати. Хіба по собі вгадуєш?
— Цитьте-но! — хтось перебив.
Стих гомін. Прислухаються, чути: катеринка грає, і багацько дитячих голосів кричать: — Пан Люборацький! Пан Люборацький!
— Що се таке? Ходім подивимось!І рушили гуртом, аж у двері не потовпляться. Дивляться — іде катеринщик самою серединою вулиці, мало не по пояс в багнюці, й приграє марш Наполеонів. За ним через всю вулицю навпоперек ідуть малеча-жидки з свічками й по боках вулиці тож жидята у дві лави плещуть в долоні і все кричать: — пан Люборацький! пан Люборацький! — А пан Люборацький їде собі на дрожці, розлігся і думає: що, як би се Галя знала? Чи похвалила-б? — Ті сміються, аж за боки беруться, а він доїхав аж під поріг: — Знесіть мене! — гукнув. Кинулись жидки й знесли його на руках аж до хати. Й вино знесли, й горіхи, й все, чого накупив він на закуску. Взяли плату й розійшлися. А Антосьо каже тоді: — один тому час, що батько в плахті! Другий раз у богословію не попромують.
Перевелись тепер такі штуки в семинаріях; перевелись Люборацькі, та не перевелись другі. Душа потребує простору, жада волі, рветься, та не знаючи куди, різні штуки витворяє. Згляньте на семинариста! Заплісніле, змарніле, залякане, обличчя йому пісне, мертвенне, й життя не життя, а наче повинність. І сам не знає, чого світом нудить. Душі поспитати-б! та не скаже, бо не привична правду виказувати, а все вихилясом, та викрутасом, щоб поминути капкани.
— Остання промоція, браття! — пішов далі Антосьо з чаркою в руках. — Вибачайте, що подурів трохи. По чім же й молодий вік згадаєм? по інспекторських штуках? по професорській лайці? по ректорськім гуку, чи по архирейській грозьбі? Тільки й нашого, що до купи зійдемось та награємось, ще й підгулявши! На селах, пан-браття, за плугом та за ціпом та за злиднями все відлетить. Дай же нам, Боже, благополучно діждати кінця курсу, та ще й тоді зійтись — ой гоя, гоя! в остатній раз!
— Дай, Боже, щасливо! — гукнули решта. Антосьо з сим вихилив чарку, а решта на віват йому різонули на всі струменти.
Пішла чарка з рук в руки, віват за віватом, а ніч не стоїть — іде, не оглядається, бо час не жде на нас. Іде ніч, гуляють хлопці, а по небі місяць пливе: то за хмару заховається, то визирне, то знов заховається, мов соромязлива дівчина рукавом закривається. По горах ще шуміло від вчорашнього дощу й скали сріблом сяли проти місяця, що з горами й зо всім небом купався у Смотричи, гойдаючись по хвилях; хвилі хлюпаються у беріг, і плескіт чути, й луна росходиться, і мов би сміх та регіт обзивається. А в скалах куниці кричать, мявучат…
Минула ніч, що й не оглянулись, і сонечко підхопилось та так привітливо поглядає на сполосканий город; з землі відпар іде; по горах, як брильянти самоцвітні, капками роса бренить та миготить. Сказав би — весна, як би де співочу птицю чути, а то хіба горобці чиргикають, літаючи по-над Смотричем, та де-не-де ворона каркне. Минула ніч, і друга не забарилась. Прийшли хлопці в кляс, приходить інспектор і давай вилічувати, хто був, хто пив, хто грав, і каже: або сами сключайтесь, або посключаємо. Ще-ж списків не відсилали.
На сю мову встає Антосьо та й каже:
— Та що се ви видумали? Доки вам тих навушників слухати, а нам терпіти через них? Годі вже! ходім, браття, до ректора; скажем, що отець інспектор лізе в очи, як туман, що через його виплодків-донощиків нам просвіту нема.
Ректор і інспектор в семинаріях звичаєм жиють, як кіт з собакою, то треба тільки вміти, щоб з їх сварки користати. Семинаристів же не вчити на сі штуки. От і знявся весь кляс — богословія мовчки, й рушили до порога.
— Куди ви? — гукнув інспектор.
— Годі вже нам терпіти! — озвавсь Люборацький, — вже-сьте вїлись нам до живих печінок.
— Люборацький! — почав той, — ти за всіх говориш, за все й відповідатимеш! Бунтуєш других, а на тобі все покошиться!
Та ні Антосьо, ні решта, що йшли з кляса, то за тупотнею, то за чим другим не чули, що говорив інспектор і висотались з кляса. Оставсь тільки інспектор та донощики.
— Правду ти доносив? — питає інспектор Робусинського.
— Правду, отець інспектор, тільки не видавайте мене! — каже Робусинський.
— Ні, коли на те пішло, то мусиш доказувати.
— Ви-ж ніколи сього не потребували, то й тепер хай так обійдеться!
— Не знаю! — каже інспектор і став ходити вздовж кляса. А ті сотаються з семинарії.
— Куди ви? — питає философ, всунувши голову в двері.
— До ректора! — ревне богослов і лиш плечима здвигне.— Чого до ректора?
— Семинарія, бачте, замотиличилась, треба підчистити.
— Донощики? — з радістю підхопив философ, а богослов з подібною міною відкаже: „еге!“
— Гей, господа̀, донощиків сключатимуть! — гукнув философ у своїм клясі.
Заревла философія, забуркотала й подала в реторику. Й ся озвалась. Радіють всі, хіба той мовчав, в кого сумління шамряло, бо трясся, що й йому, може, доведеться. А інспектор вийшов з богословії, ходить по сінцях та бороду гризе та гонить на коліна винного й невинного, аби злість зігнати. Не довго ректор держав у себе суплікаторів, а все-ж професори позходились; та ніхто не знав, що сказав ректор. А він, про все довідавшись, відпустив богословів, а сам як не в слід за ними пішов у „правленіе“.
Затопотіли богослови, сінцями йдучи, а професори й питають: „що се?“
— Та ходили скаржитись ректорови на інспектора за донощиків.
Були такі, що осміхнулись, та й таки знайшлись, що послали довідатись, що казав ректор.
— У „правленіе“ пішов, — кажуть.
— За чим?
— Не знаю.
Се діялось в девятій годині, а як по десятій задзвонили на перемінну, входить письмоводитель у богословію і гука: — Робусинський! в правленіе! возьмеш свидительство!
— Панове! проводи! — гукнув Люборацький.Загуркотала богословія, стали в дві лави від стола до порога й кричать: — вон, прісна душа! вон! А Робусинський лиш оком виблискує.
— Хто дужчий, під пахви його! — гукнув хтось.
Відділились з гурту два, що й ведмедя побороли-б, зближаються до Робусинського, й один за вуха, другий за чуба та й витягли з-за парти й повели нога за ногою між лавами самою серединою. Що зробить Робусинський ступінь, то його трах-трах по шияці; що другий ступінь зробить, то й знов два ошийника возьме. Втік би або вихитрував, та за вуха держать цупко й чуб аж тріщить. Так випровадили донощика аж до порога, що за кожним ступнем брав по парі ошийників; а там ті два, що вели, дали ще по одному, що аж носом запоров у сінці. Тут стояли вже готові философи й підхопили його знов у дві лави. Робусинський думав відстрахати, глянув з погордою і гукнув: „Зас, свино̀та!“ Философи обізвались сміхом та раба божого за руки. Плюнув Робусинський в очи тим, що схопили його, й ще гірше роздратував. От хтось і гукнув:
— Браття! — ще й плюйте!
За сим словом рушили, й кожен в шию, та ще й в очи плюне. Обпльованого, обгидженого философи подали ретарві. Між сими велетнів не знайшлось, то философи прислужились: повели й через низче пльондро, де була реторика й друге „отдѣленіе“ философії. Ретори то ще як би й дітвора. Сі вже не били, а штовхали, щипали, шарпали, як те цуценя: кусь, та й втікло!
Так випровадили донощика аж за кляси, засвистали, закишкали й розійшлись по своїх місцях, і кожен поніс у серці несказанну радість, кожен хваливсь:
— Як я йому, то ніхто так!
— А я! я ось як! дивись, аж кулак червоний!
Ніч всю семинарія торжествувала, бо збули, „синка“, а котрі зостались, то притихли, як жаби перед дощем, — ні крюкне. Оставсь інспектор як на льоду, а Люборацький нажив у йому непримиримого ворога. Не „спрашує“ його інспектор, не говорить до його, а в „відомостях“ марає та й марає, і архиреєви наговорив на його сім міхів горіхів. До вакацій опинивсь Антосьо аж в кінці „второго разряду“; та був ще той же ректор, то він і каже: — чорт його бери! Хіба я за-для разряду вчусь?
За колотнечею то-що Антосьо не гаразд розвідувався, чого то приїздили люде з Солодьків, а опісля, за що то Тимоху затаскали в манастир, та ще й на девять місяців. А Орися з того очутилась наче вдовицею.
— Слава Богу, що так сталось, — сказала мати, випровадивши зятя за ворота, — прейма синяки посходять на твоїм тілі.
Орися зітхнула на сю мову, а слова немає: їй і сумно було й весело, й жаль і радісно. Таке й у голові не зміщається, а не то, щоб його одним словом вимовити.
Все пішло на другий лад після Тимохи, й у тій хаті, де тільки бились та плакали, знов веселенько стало. Вже ніхто не чув грізного покрику Тимохи, а всі ласкаве слово пані-матки Люборацької, як і в щасливу добу. Незабаром Орися похорошіла, як ягідка; ходила, як зірочка; покачувалась, як квіточка.
— Господи-Господи! — заговорила мати, дивлячись на її красу, — Господи-Господи! Покійні татуньо розсказували було (з якихось книжок вичитували), що в пеклі душка висмажиться, вишквариться, що вже й му́ки до неї не пристають. Тоді й виймуть її з вогню, викинуть на вітер; обвіє нещасливу, й вона знов відійде, тіла набереться та краси. От тоді й знов у жар її… Як дивлюсь на тебе, моя донечко, то так і згадую пекельні душі, бо й з тобою так. Заскліла-сь була, замліла, що вже й болі не чула; думалось, що й так нічого. Тоді дали трохи ульги, визволили з пекла — віджила-сь, краси набралась, щоб шкулкійше було, як пекло вернеться.
— Боже, Боже! — почала Орися крізь сльози, — або його прийми з сього світа, або мені віку вкороти.
— Е, доню! — озвалась мати, — не роби сього! Покійні татуньо розсказують було (все з якихось книжок вичитували), що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з креміня від доброго кресала. Он що! Остерігайся! Всі напасти з божої волі, не дарма й читають, вінчаючи: „мужъ глава жены“. Може ти за батька покутуєш, або на самій тяжкий гріх лежить, то Бог і карає на сім світі, щоб на тім у пекло не засудити…
— Та чи є-ж пекло гірше, як з кацапом жити! — промовила Орися, і покотились сльози, як горох. Синок її, Фоня, й собі в сльози; Орися його гамує, а стара каже:— В письмі святім написано, що там буде „плачъ и скрежетъ зубовъ“ і таке, що й в голову не забродило, й на серце не заходило. Претерпивий до кінця, — додала хрестючись, — спасен будет.
Орися засміялась, а далі аж зареготалась. Мати подумала, що з неї, та й каже:
— Смієшся, донечко, а воно сто̀тне так в письмі святім написано! Й покійні татуньо так же було розсказують…
— То я, мамуню, не з вас, — озвалась Орися. — То я згадала ту бабу, що плакала серед села, як почула в церкві, що на тім світі буде „плачъ и скрежетъ зубовъ“. „Чим же я, каже, скреготатиму, коли в мене не то зуба — жоднісенького пенька нема! Хоч би тобі один на сміх остався!“
Стара й собі засміялась.
А Антосьо саме тоді сидів собі в Камянци, надувшися, та згадував свою Галочку й радів з другими, що збулись Робусинського, а далі почав молитись.
— Господи милосердний! — каже, — вже поміг єси мені збути Робусинського, поможи-ж іще збутись і семинариї! Доки житиму — дякуватиму. Ти любов єси й свобода, прости-ж і мене: зведи мене, нового Израіля, з сього нового Єгипта! Потопи сих нових фараонів в тих сльозах, Господи милосердний, що вони вицідили з очей вдовичих та сирітських, батьківських та материнських, і не тайно серед ночи, а явно. Боже мій милостивий! На що ти держиш на світі отсих, по закону беззаконія творящих?