Люборацькі (1920-ті)/2/VI
| ◀ V | Люборацькі Частина друга VI |
VII ▶ |
|
Вже й того сумно було в хаті, що зостались без Масі тільки в-двійзі — мати з дочкою, та ще й разом після весільного гомону, після її цокотні; а то ще й осталось після відданиці, як після татарви; то й плакати-б уже. Одначе-ж не плакали, а обидві взялись попрятувати, то-що, й мовчки збили такий копіт, наче по хаті сто гусей літало. Довгенько їм наче чогось бракувало: чи обідати сядуть, чи вечеряти — все наче когось нема. Й мати не раз загикалась — замісць Теклі Масю звала, й зітхне: — О, — каже, — десь моя доця-голубка мене згадує… Як то їй на своїм пануванні, що все погорджала попівським станом! — І почне молитись: — дай, Боже, щоб була багата, як земля; здорова, як вода; велична, як хліб святий! — І Орися її згадувала. Ся думала: — чи так же її за ляхом, як мені за кацапом? — Тільки тій сходило, а сій не миналось: чи зітхне вона, чи сльоза покотиться — Тимоха й вчепиться: — чого зітхаєш? чого розрюмсалась? Ти молиш Бога, щоб мене спрягло, як з лука!… — Та пічне відговорюватись, то слово по слову та й до товчеників доходить. Змовчить небога, то він: — ти мовчиш, погорджаєш, говорити вже не хоч! — І товче. До того дотовкся, що вже не Орися жила, а тінь її ходила, що на лаву, та руки зложи, то від мерця не роспізнаєш.
— Доки він буде знущатись над тією безщасницею? доки збиткуватись? — гула громада, та тільки в оренді або де на самоті, щоб до попа й чутка не дійшла, бо попотупкаєшся коло його на случай якої оказії та й кишеню потрясеш. До живого нікому не доходило: чужа болячка не болить, чужа потилиця не свербить, — тільки бідній матері допекло.
— Доню моя, безталаннице! — говорила вона, — гірка твоя доля нещасная! Тільки й добра, що-сь попадя; та що з того, що одна в селі коли добра ні на пагність, супокою ні на часиночку! — Й заллється гіркими сльозами. — Втопила я тебе, доню! згубила твій вік молодий!
При Тимосі ж не сміла, а так де без його — чи між Солодьчанами, чи в себе прилюдно, чи й на стороні — не таїла свого гріха, а її лиха.
— Чого ви його боїтесь? — каже було Антосьо. — Хіба він що? Що архирей йому дядько? — Овва! проте він задріпанець! проте він кацап, головоріз, лапотник ще й пяниця.
— Добре тобі спинатись, — озветься мати, — а мене попобє і пропало.
— А ну хай попробує! то турнут з прихода, аж заторохтить!
— Та бо неслава, синку!
— Та що з того, що неслава? Як би й не вертався! Та в мене є знакомі в консисториї, то так очи замию, що й з свічкою його не знайти.
— Та що можуть консисторські блохи без архирея?
— Є чутка, що сього возьмуть від нас.
— Коли-б дав Бог милосердний! може-б трохи присмирів, хоч би й без біди; бо що-ж? — Всі будуть нас винуватити, а ніхто не скаже: було за що, то й ускаржались. А він все таки побє і очернить до того.
— А нехай попробує; то я — не я, коли по волосинці не вискубу йому оту рижу цапку.
— То-то-ж оскуб-єсь, як вигнав мене з обійстя!…
— Тоді було що инчого, а тепер я богослов.
— Дурнослов ти, а не богослов! — підхопила Текля. — Хіба він подивиться на твоє богословство! Й він же якийсь кацапський кончивший! От зачепи, то й тобі достанеться, що й до-дому не донесеш, та й по дорозі не розгубиш.
— Нехай тільки зачепить!… Коли-б хоч приторкнувся! Не дурно в апостольських правилах поставлено: „біяй вѣрнаго или невѣрнаго да извержется“.
— І побє таки, не то приторкнеться, і не ізвержеться! Хіба ти не знаєш попів, що бє, аж роскрівавить, і йому ніхто ні слова, ні пів-слова. Не такий тепер світ, щоб за правду стояти. Тепер неправда з панами в світлиці й всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу.
— Тільки сорома наберешся, — додала мати, — бо ти гірш другої баби.
Колупнуло Антося за серце: як таки — я, богослов, і гірше баби! От же докажу, що не гірше… І з сього часу явно став проти Тимохи: чи в-дома, чи в гостях; чи прилюдно, чи на самоті — просто й ріже. Тимоха подався, притих; мати й взяла собі в голову, що Антосьо важнюща парсона, коли й Тимоха проти його ні-чичирк; і думає, що Антосьом можна залякати Тимоху, як плачу́щу дитину дідом, чи чим другим. От раз в перепалці й різо̀нула Тимосі:
— Ви бушуєте, поки нема мого Антося, а хай-но приїде, то дасть він вам гарту!
— Хто? хто? — з гнівом закричав Тимоха, — твій Антосьо? Ха-ха-ха!
— Засмієтесь ви на кутні!
— Ха-ха-ха! Такой дуракъ?!
— Хто дурак? Антосьо? Та ви й у́стілки його не варт з цілим своїм родом кацапським, різацьким гніздом, поганцю їдѐн ходиш!
— Який я поганець? який? який? говори, стара відьмо! — з гуком присікавсь Тимоха.— Отакий таки поганець та й годі! кацап! маркитан! коробошник! пилипон смердячий!
— Бить буду! — почав Тимоха вже по-московськи.
— Може ще й булавою? Ти-ж повинен „навастриться тамъ со сваими“.
— Съ кѣмъ сваими?
— Ти вже те знаєш, з ким по лісах ходив та по дорогах засідав.
— Когда? ты видѣла, корга старая?
— Хоч не бачила, та й так знаю, що за редьку готов єсь закацапити.
— Малчи, праклятая!
— Ось на̀ тобі! — дала попадя дулю.
А Тимоха по руці, та: — матери паднеси! — каже.
— Моя мати у гробі, а я тобі на лобі…
— Батькѣ сваему.
— Твоєму в бороду, щоб не здох, кацап, з голоду.
— Зажму тебѣ енту пасть собачью!
— Ос на̀ тобі й ще! — дала стара дулю другу. Тимоха й знов по руці. Стара ще дулю; Тимоха по руці, — й знов так: стара дулі тиче, та руки хапає, мов „у лапки“ граються, а Тимоха руками махає, якби попасти по руці; та не мігши, бо стара справна була, ляснув по щоці, аж луна пішла й мазка бідну обмила. Тут би подивитись та полюбоватись!… Обіруч упялась теща зятеві в бороду, кров льлється, аж по землі стигне — всі груди обом окровавила; а зять розведе руки, що сила стає, і що сили має — так і гріє стусанами під ребра.— Кгвалт! — почала стара, аж дренчить голос, — кацап убити хоче!… кгвалт!…
— Та годі вам! чого ви счепились?! — вмішалась Орися. (Теклі давно в хаті не було: умкнула, як тільки завважила, що до сварки дійде.) Се діялось в гостях у старої, то Тимоха й гукнув на жінку:
— Прочь домой!
— Як ти смієш мою дитину з моєї хати виганяти? — плачучи й мішаючи з кгвалтом, закричала Люборацька.
— И тебя выгоню!
— Не смієш!… кгвалт!
— И смѣяться не стану! — І все стусанами: — вотъ тебѣ! вотъ тебѣ!…
— Кгвалт! — кричить стара. — Ти думаєш, що як архирей тобі дядько, то ти й вбивати можеш? Убий! убий! в Сибіряку запруть!… Там вже не їден з твоїх родичів золото копає, то й тебе туди-ж попровадять!
Почувши ще й се, Тимоха рясу з себе, щоб не заважала, та тоді вже як махнув під бік, то стара й зуби стяла, лиш кевкнуло. Кинулась Орися матір відірвати, а Тимоха чим запопаде, тим і верне: й горшками й мішками; й ногами товче, й кулаками гатить. Підняла крик Орися: — Ратуйте, хто в Бога вірує! убив маму, ще й мене хоче! — Вже давно стояло по-під вікнами пів села хлопят, там одна — друга молодиця, — мабуть, подивитись, чи й попи так бються, як і всі грішні, — стоять, ахають, охають, приказують: — Ох лишко! так і мій! як ударить, то сама чую, що чуточку гірше, то й душа вискочить!
— Та де там! — друга каже, — сей, бач, як помосковськи, а твій не бє під серце. Й мій — що який уже, та й то не бє проти серця!
— А мій то не зважа!…
— А я від свого й дитиною не закриюся…
— Тільки без крови обиходимось, — каже ще якась.
Спокійнесенько роздебендювали молодички, й роздебендювали-б, як би хлопці не підняли кгвалту. Тоді молодиці в ростіч і на їх місце прийшли чоловіки пані-маток ратувати.
Вже з-давна громада гула на Тимоху, а тепер і кури закричали.
— Що за приклад для наших дітей, — кажуть, — коли сам пан-отець таке витворяє! Ні вже! що не кажи, а треба кацапа в кацапщину… Що він росходився! Сього й слихом не слихати, а прийшлось видом видати!…
І пан був лихої волі на його, й всі попи околичні хропли, сопли. Пан-отці через те найгірше, що він лаяв обливанцями та погорджав ними: — што мнѣ хахлы?! на што мнѣ ани, енти салаѣды, галушники! — Всім бажалось викишкати його, й тільки приключки чекали. Доки-ж був його дядько на архирействі, то брались — і руками не здвигали: — що-ж, кажуть, архирей йому дядько, то ще нам біда буде. Проти вітру попілом не кидати. — Та збулось Антосьове слово: архирея взяли. На другого — то притих би, як на дворі перед тучею; а Тимосі й байдуже. Кому-кому, а жінці найбільше припадало. Й громаді не лехко було, бо дер з живого й з умерло̀го. Всім було не по душі з Тимохою знатись; то й постановили, щоб, куди-б не йшло, а його збути. Як от і приключка знайшлась. В Солодьках не було великого дзвона на дзвіниці. Був там якийсь, та громада хотіла більшого, голоснійшого, й почали складку. Йшла вона ще за о. Гервасія років з кілька; хто що міг, давали, й зібралось більш пятисот карбованців, поки Тимоха здумав роспорядитись посвойому. Не куди й дів ті гроші, а купив дзвін; та вже й тим скривдив громаду, що зробив своїм богом. А тут ще й дзвін вдався, як черепяний, бо на якийсь десяток карбованчиків таки захрясло в пан-отця. От зібралась громада перед школою раду радити, й Тимоху попросили.
— Што?! я? Врёте вы, хахлы не крещоные! — закричав він. Й того досить, що „хахломъ“ назвав, щоб Подолян не вибачав; а він ще й: „брешете“ гука.
— Та що воно — „брёшъ?“ як-то — „брёшъ?“ — загули з гурту. — Хіба ми що̀, щоб нам брехню завдавати? Та сього й пан дідич не зробить!
— Брешіть лучше ви! — вихопивсь один розумний чоловік і всій громаді голова, — бо ви один душею на все Поділля, а може й далі; нас же ось перед вами вибраних громадою більш тридцять чоловіка. Нам ніхто не сміє бренькати.
Не думавши, Тимоха підскочив до його, та як затопить в вухо.
— О, сучий же ти син! зарізака! бач його! — каже битий, і хіп! та й закинув йому рясу на голову. Громада добре знала Дениса — так битого звали — то тільки Тимоха дав йому по щоці, як і розбіглись, щоб свідка не було. А як дійшло до діла, то помішники знайшлись. Тимоха тріпався, та куди йому грішному! Насіли, як годиться, по-чеськи: „голова, кажуть, свячена, то її накрити!..“ Й накрили та й вчистили з пятдесять — не було чим, та мотузом. Поки Тимоха розмотавсь, поки що, то коло його ні духу живого. Глянув, ошельмований, круг себе, й не маючи, на кім злість зігнати — трах! трах! — побив вікна у школі. На се й свідки знайшлись, сам пан дідич надїхав.
— А что ви, xięże, — каже, — уже за скольщика обобрались?! — І не чекаючи одвіту, додав: — та струментувъ не имѣете, что кревъ такъ юшить…
Не озвавсь Тимоха, лиш очима лупнув та й скочив через тин у свій город, там через другий у подвірря, і дома насів жінку, чому не йшла боронити.
На тім не покошилось, що вибили Тимоху; ще попросили дяка, щоб настрочив супліку до архирея, і один з громади диктував, а всі слухали й все: „так-таки, так!“ або: „се не так!“… „й сьому правда!“…
Все прописали: що Тимоха бється з громадою і дома, й тещу бє, поганий приклад дає, і жінку товче, аж убити хоче, бо й кричить: „убю, а сам на Сибір піду“; й пянствує, і в школі вікна побив. Йому добре бити, а громаді страта: за що нам кошта нести? Й складались на дзвін, а він купив заводило, бо захотів кишеню собі полатати. Й те помістили в прошенії, що він на срам дому Божому зветься Петропавловський, як і церква по-сусідству. То щоб взяли його нелюдяного й відіслали в кацапщину, звідкіль він і прибув, бо тут він зовсім таки не годиться: і звичаїв не знає та й не шанує, і мови не розуміє і друге-проче. Жінку-ж просили оставити тут де-небудь за проскурницю — хоч таки в Солодьках, бо вона не кацапка. Після сього прошенія — щоб на місце Тимохи прислали попа хоч сякого-такого: хоч такого, що йому й під носом не свитає, аби вже хоч не кацап. Або хай би прислали поповича, коли хочуть, тільки вже людяного, не „тимошливого“, щоб женивсь на попівні, на Теклі-сироті, й сів на попування в Солодьках.
Оттаке то прошення написали й послали вибірних з громади в Камянець до самого архирея: може йому гостинця треба купити — гуску або що, — от як справникові, або становому, що й картоплю неси, або міток рядовини, тільки з голими руками не підходь, — так щоб було кому купити, бо само-ж прошення не піде по місті за гостинцем на підмаслок. Взяли й грошей з громади по три шаги з душі про всякий случай і посланців вирядили у дорогу. А Тимоха гуляє.