Люборацькі (1920-ті)/1/VIII
| ◀ VII | Люборацькі Частина перша VIII |
IX ▶ |
|
Ішли роки за роками. Минуло їх аж пять, а на щастя сиротам й не заснітилось. Правда, не бідніли вони: мали й хліба шматок, й голі не ходили, ні босі, — все мали, як ведеться; та талан не в їжі, не в грошах, не в одежі, — в семї не було супокою. Ще батько на столі лежав, як Мася почала верховодити, і в сам-перед загадала „жало̀бу“ шити.
У наших Русинів в тій стороні ось яка жало̀ба: по жінці та по дитині чоловік без шапки ходить скільки день; дівчата на знак жалоби не заплітають кіс, а тільки звязують волосся з-заду, щоб в очи не падало; хлопці й дівчата, там скільки треба, не співають, і не танцюють. Мася ж прийняла жалобу католицьку: казала пошить чорну сукню, обшила її білою стьожкою з-на цаль ширини. Се була перва додільна одежина в Масі. Й хто примічав, приказували, що вона не матиме талану з свого дівовання. Сестрам Мася також жалобу посправляла; навіть Антосьови понашивала стьожечки по сіртуці.
— Що-б отсе вигадувати, — почала мати, — то воліла дати б ті гроші на молитви.
— Ет! що ви знаєте! — гримнула Мася, — ось ідіть там до печі!— Що се ти, доню? то так до матері?
— А хіба ви себе не пізнаєте? Коли ви моя мати, то я так до матері.
— Опамятайся! Що тобі таке? — казала мати. — Чи ти сповна розуму?
— Коли б ще й в вас такий був, — відказала доня, — то чого б ви хотіли! А коли не знаєте світови ладу, то не мішайтесь.
— Бог з тобою, доню! нічого я тобі не скажу більше.
— Й добре зробите!
З тим і розійшлися. Мася зробила по своєму.
З сього часу й пішла своїм Богом коло всього.
Все з ляхами та з ляхами водилася; все їздила по костьолах та по кляшторах; до своєї ж церкви й носа не показувала — хіба на Різдво та на Ведикдень, й то з польською книжкою в руках, і не молитись, а показатись. Вбіралась, як павич; останню краплю крови, як то кажуть, тягла з матери та все садила на крами. Що було б на чотирьох, то на одну йшло. Й ходила, погойдуючись та підківками поцокуючи. А ніколи й за холодну воду не бралась. З матери останні поти ллються, а доня каже: — „на те ви — попадя“.
— Чим-то ти будеш, що смієшся з попаді?
— Волію буть шинкаркою, а попадею ні за що.
— Ей доню! будеш плакати на свій дурний розум!
— Аби ви не плакали, а за мене не журіться! Як ви не бачили більш печі та коцюби, то думаєте, що тільки й світа, що в вікні! Я вже виросла з сих.— Дай тобі, Боже, щоб ти добра дійшла.
— О! яка ж богомільна! — подумала Маса. А мати пішла, згадуючи свого татуня, як то покійні розсказували, що як зближиться анцихрист, то встане мати на дочку, а дочка на матір свою.
— Отсе ж, — каже, — й моя доня так.
Верховодила Мася над матір'ю, та й сестрам доставалось: вони були їй за наймичок; всюди ними попихалась; а сама, як пані, тільки погукує: „а се подай, а те принеси, а те зроби, а туди піди“. — Чому ж сама не піде? — не смій й рот роззявити: так зразу й зацабанить, або ще й побє добре, аби лиш подужала.
Кому-кому, а Теклі доставалось. Та й піде плачучи: — „мамуню, — скаржиться, — а Мася бється!“ — То мати й прийде: — „чого ти, дочко, бєшся? тільки й чуєш, що скарги на тебе“.
— Нехай свиня знає своє стійло, — відкаже Мася.
— Що ж ти таке? Чи ти в мене не така дочка?
— Ні, не така, — каже Мася.
— Ей, доню! ну-ну! догуляєшся ти з своїм розумом!
Й піде. А Мася дума: „чого-б точитись отсій попаді? отам корпала-б-ся, коли має в чім. Так ніт же! Всюди їй треба! То-то вилаю колись, аж чорти сміятимуться“. — Вона все по-лядськи балакала.
Не можна сказати, щоб вона й зла була. Ніт, тільки така горда та пишна, й себе так високо ставила, що всі проти неї, як горошина проти скали якої. Тим вона й верховодила, тим і не слухала нікого, що себе мала за найрозумнійшу. Одна тільки Печержинська де-в-чім була розумнійша за Масю, та й то, як роздумається, то й вона ні-по̀-чому: — „дурна, — каже, — й Печержинська! й усі дурні! Ось воно як повинно бути, а не он як!“
І губу Мася мала виправлену! Що які вже витресовані оті скарбові підпанки, що як би не вмів брехати, та ще й гладко, то не мав би й рубця на плечах, не то сорочки, — й тих Мася в шуршу заганяла: не смій і рот роззявити, бо напечеш раків на день й три ночи.
Справна була! ніхто з нею не справлявся — та й не думав, бо не почувався в силі. Чи осміять кого, чи розсказати що — тільки подай, то всі аж за боки беруться. Й загорділа вона; не знала небога, що не туди до щастя дорога, куди люде справляють, а куди доля поведе.
Раз сиділа Мася у себе в хаті, сама втішалась й других потішала; два ляхи цілували її в руки, третій, як цуцик, служив перед нею. А була половина курсу й саме жнива.
Може кому не відомо, що то половина курсу? Ось що: в духовних школах в кожнім класі треба сидіти два роки, то як рік пройшов уже, а ще рік остався — то й вийде, що була половина курсу. Богослови, значить, ще мали рік вчитись, нім матимуть право на попів святиться. Богослови о-пів курса, хто заможнійшого батька син, вже їздять, чи не натрапить де на суджену.
А був поблизу від Солодьків пан-отець Собальський, й мав сина Йвана в богословії. То сей і шатнув по селах, і заїхав до Люборацьких. Сказано, семинариста: а ні сісти не вміє, ні вклонитись, ні слова до-ладу сказати, — нічого: все вимучать, все видушать. Як побачить панянку, то але острах його візьме, — й сказав би, й боїться; приступив би, й не сміє. Поїхать такому між дівчата, то рівно з головою. Й Собальщенко не поїхав би, та його батько був скількись літ благочинником, то всі сусідські пан-отці були йому знакомі, а в Люборацьких він таки не раз був, — ще за життя покійного о. Гервасія. От і приїхав пан богослов. Добре йому знакомі були сі пороги, та переступав він їх ще „пимперлямъ“, а тепер — Іван уже, як думав він, голова на всю околицю, чоловік на всю губу, молодець, хоч куди; де-ж пак — богослов! а богослов… буде й того, що вже богослов, та й годі! З-за такого сина й матері честь: „богослова родшую“ як не поважати? Ото ж входить він до хати, шарнув ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку, бо але ляснуло. Тоді обернувсь до ляшків й рекомендується, що так й так: ученик богословії — просю любить й жалувать — Іван Іоаннович Собальський.
— Ученик богословії! — підхопив один Ляшок, — га! ученик богословії! дуже раді-сьмо! — А другий: — просимо сідати! просимо! будьте ласкові! ге!… Та й до третього: — проси, хай садовляться! — Кинувсь і третій: — та сідайте, будьте ласкові! ощасливте нашу компанію, — просить.
І щоб вам котрий вусом моргнув, або що, мов би й насправжки вони так раді, що зуздріли богослова.
А Собальський ходить по хаті, відкашлюється; викашлявся й сів — та де-ж? коло самісинького порога — й почав придивлятись на образи, хоч бачив їх і придивлявся не десять й не двадцять раз, а пиши — сто, або й більше.
Всі мовчали, дивились, мов би ждуть якого змилування Божого. От богослов й почав:
— А у вас чудо — не образи, панно Маріє!
— Niczego sobie, — відказала Мася.
А Ляшки й собі кинулись дивитись на образи, й один одного торкають: — бач, кажуть, бач! ге! що то богослов! заріз і завважав! не ми, сліпота! — Й на богослова повитріщали очи, що-то він ще скаже. От він й почав:
— Я нігде такої живописі не бачив.
— А ти бачив? — спитав один Ляшок у другого.
— Ніт, — каже сей, — не бачив.
— А ти? — питають третього.
— І я ніт, — каже той.
— Бач! а нам й в голову се не приходило! — заговорив первий, — що-то богослов!
Мася нічого не відповіла на слова пана богослова. Він і пішов далі, таки довгенько помовчавши:
— А се, панно Маріє, Богородиця, — показав, — точка в точку ваш портрет!
— Еге ж! — озвались Ляшки. — Що то око! богословське око, та й годі!Мася мовчала, тільки дивилась. А богослов підійшов до того образа, подививсь та й каже:
— Позвольте свічкою присвітить! — І простяг руку до свічки. Та якийсь Ляшок вже й присвічував. І всі очи повитріщали. Дивились всі, тільки Мася ніт; довго дивились мовчки, але один Ляшок каже: — „красавиця!“
— Совершенная красавиця, — озвавсь богослов.
— Бач, — почали Ляшки проміле себе, — красавиця! га! бач! що то богослов, а ми й не завважали.
Богослов відступивсь, й свічку на столі поставили, та не сідали, бо Іван Іоаннович стояв; далі він сів, й всі сіли. Се-б-то так шанують його, що як він не сіда, то ніхто не сміє.
То Іван Іоаннович задумав комплімент сказать панянці й так прибірався. Озвеличивши панянку тим, що вона походить на Богородицю, він Богородицю назвав красавицею, тоді каже:
— Ей-ей! от як дивлюсь на вас, панно Маріє, то наче на той образ; а як на образ дивлюсь, то наче на вас — їй Богу!… Точка в точку! — І осміхнувся, та й почав відкашлюватись й люльку набивати.
А ляшки кажуть: — І ми так: як дивимось на панну Марію, то наче бачим Богородицю… ей… ей… — Еге-ж так? — пита один у одного.
— Таже так.
— Як би не так, — каже третій, — то пан богослов не казав би.— Та що ти! — перебив той, — ти не так величаєш; кажи: його богословство.
Мася чуть тільки гамує сміх, а Ляхи — щоб котрий вусом моргнув, то ніт. А Йван Іоаннович уже набив люльку; уже Ляшок й прислужився: вийняв з кишені папірцю шматок, запалив й приніс: — просю, — каже, — покірно, ваше богословство! пихкайте!
Йван Іоаннович хотів щось сказати, та тільки рот роззявив, а Ляшок й каже: — та пихкайте бо, ваше богословство, а то припече й кину.
Йван Іоаннович й став пихкати: пих-пих, й каже: — такого титулу — й все: пих-пих, — нема й у світі, — а все пихкає.
— О? — почав Ляшок, — нема? то як же вас величати, ваше богословство?
— Як буду священиком, то ваше благословеніє, або — ваше преподобіє, або — превелебіє; а тепер ще я не маю величанія.
Принесли чай. Став один Ляшок мішати його ложкою й питає: — Ваше богословство! чи пак — ваше пришле благословенство, а тепер ще ніяк! Ви вчили богословію; чого-то, скажіть, сахар скорійш ростає, як його не мішати ложечкою, а як мішати, то не так скоро?
— Ге! — сказав богослов, — ге! хіба се до богословії належить? ге!
— Бач його! — озвавсь той, — а я думав, що до богословії.
Поки тут що діялось, менші сестри, що сиділи десь там у закутку, підослали наймичку розпитать хурмана: хто приїхав. Як довідались, що богослов, то так й розігнали курей на сідалі. Вже дівчина, здавалось, й добре за голову стискала, а все таки чути було „кир-кир“. В печи загоготіло; як і пані-матка вийшла. З старою Іван повів розмову, як і треба. Все розсказував: і скільки кіп його батько вже поставив, і скільки ще буде, й коли обжинків сподіються, й скільки пнів пасіки, й скільки роїв, й все, що треба в хазяйстві, говорив, розсказував, як з книжки вичитував. І жартував і все; та тільки з старою, а Мася й Орися сиділи нишком у тій же кімнаті. Поки ж ще Ляхи були, то й їм було з ким розмовляти; та сі не довго мешкали: пані-матка не любила Ляхів, і вони се добре знали, то не пройшло й години часу, як утрясли.
Пані-матці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та не здужала, то й пішла собі. Як не той став хлопець, оставшись з панянками: замявся зараз, закахикався.
— Давно вже я тут був, — каже. — Ще ви ось які були, — показав з-на аршин від землі, — а я, — каже, — качавсь, як гарбуз.
Засміялась Мася, й він засміявсь, та й змовкли. Стара гукнула на Орисю; Орися й вийшла. Богослов і знов почав:
— Покійний о. Гервасій, памятаю, горіхів давав…
Мася мовчала; а він додав: — вам, думаю, жаль за о. Гервасіем?
— Mnie? — озвалась Мася, — nie miała bym, za kim ubolewać!
— То-ж ваш отець!— Ta coż z tego?
— Та й не жаль?
— A nie.
— Як таки можна, — подумав богослов, — щоб донці та не жаль було за татом! — І каже: — То може, хоч коли жаль було?
— Nigdy!
Не сказав він нічого на сю штуку, а почав люльку набивати.
Довго так то мовчали вони, то роспочинали розмову й на двох-трьох словах кінчали, й знов мовчали.
Богослов курив та й курив, аж язик йому затерп; вже й не хотілось, а все курив, аби дурно не сидіти. Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:
— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он-як балакали, а тепер ось-як? І не пізнати, що не католичка, що пан-отцева дочка.
— Byłam głupia, — відказала Мася.
— То се ніби й я дурень, коли так? — заговорив богослов.
— Ja nie mówię, — озвалась Мася, — a panu wolno myslić, co się podoba.
Скипів панич, аж побілів, и вийшов та й гука:
— Герасиме!
— Гов! — озвавсь той.
— Давай коні! — Й вернувсь до хати. Масі вже не було; тільки Собальський ступив за поріг, вона й пішла в валькир.
Хто не знає, що кому що̀, а курці просо? Так і хурман: аби коням добре, то й сидів би й не рунтався. А в Люборацької коням богослова й містечко знайшлось в стані, й паші, й оброку[1] дозволу; то й почав Герасим ворчати щось під ніс собі, як панич сказав коні подавати.
Почула стара його приказ і вийшла знов, хоч слаба була.
— Куди ви проти ночи? — каже. — Та переночували-б любенько, побавились, і вже завтра по видному й поїхали б. А тепер чого сліпати?
— Спасибі, — каже, — а ночі тепер видні, й до-дому не далеко. Поїду.
Не вблагала пані-матка навіть закуски підождати: — поїду та й поїду. Тільки чарку горілки випив.
— Хай же хоч хурман повечеря!
— Хіба він голоден? й дома повечеря. Спасибі, не турбуйтеся.
Й поїхав.
— То через тебе, — почала мати Масі вимовляти. — То ти йому щось зробила, згризото ти моя!
— Що ж вам таке до його? а поїхав — хай їде на зламану голову!
— Дочко! чого ти проклинаєш? Що він тобі винен?
— Та хай йому сім чортів і все лихе; чи я ж проклинаю? І чого ви вчепились?
— Чого ти людей розгониш? чому розуму не маєш? — почала мати.— Коло якого-небудь хапокниша я запобігала б! Ге! бач, чого забагається!
— Ей дочко! схаменися! Що тобі такого, що так цензоруєш людських дітей? Хіба ж ти дідичка сама? Хіба твій батько не піп був?
— Та що з того?
— Чого ж ти така думна? чого погорджаєш поповичами? кого ти ждеш, кого сподієшся? чи не з отих голодрабців кого, що так звиваються коло тебе?
— Я нікого не жду, але й за поповича не піду: ні стати, ні сісти, ні слова сказати не вміє, а я б пішла!
— Ей дочко! ей дочко! побачиш-побачиш!
— Добре, добре, побачу! ідіть лиш собі, лягайте отам, то мені лекше буде.
— Осуда ти моя, нещастя ти моє — не дочка, — сказала мати й вийшла в пекарню дати пораду тим курам, що порізали. Орися там уже була; й Текля коло неї щось шупорталась.
Зоставшись сама, Мася взяла польську книжку, оклякнула й почала вичитувати польські молитви.
Оттак не один богослов з облизнем поїхав. Лучалось і до Орисі, та старий звичай на заваді стояв:
— В мене всі дочки рівні, — відказувала стара, — на вибір їх не маю; коли хочете, беріть старшу.
Та старшої ніхто не хотів, і вона ні за кого не хотіла; та з-за неї й Орися сиділа. Людські дочки вже діточками батькам своїм кланялись, а сироти сидять та й сидять, ніхто й не крюкне.
Ще поки Мася молодша була, то хоч вередлива була, та не осудлива; а як стукнуло вже за двадцять, то ту осудила, ту очернила, ту обговорила. У людей сусіди бувають добрі, добрим чоловіком прислужаться; а тут всі відцурались, всі відстрахались. Мало що терном не вросла колись битая доріженька до о. Гервасія. Один одним духовник о. Антоній їх не цурався й доріженьку протирав. Сей було приїде тугу розважити.
— А що пані-матіночко, — каже, — й вам лихо, й у мене не тихо; притопчім же біду кляту черевиками. Бо й я в черевиках же ходю.
— Та що вам за біда? — озветься пані-матка, — ви вже далі-далі онучат дружитимете, а в мене ще й діти мої сиріточки на вязах висять!
— Не тужіть, пані-матинко, — якось-то воно буде.
— Коли-б мені хоч тих безщасниць притулити, а Антосьо й сам собі дорогу пробє.
— Над сиротою Бог з калитою, приказують люде, — озвавсь о. Антоній. — Не тужіть!
— Коли-б він милосердний хоч нашого вікарого підняв, що лежить недуж; а як вкоротить йому віку, то я тоді зовсім пропаща.
— Не тужіть! моліться, — може дасть Бог, що й куца вивезе.
Се тоді вже діялось, як в селі таки добре громада загула. Вікарий був немощний, то мало не за кожною требою мусіли вдаватись до сусідських попів. А чужий пан-отець, як чужий пан, як дерне, то аж пальці знати. От і загула громада: що воно таке є? хіба ми не такі люде, як і всі? Хіба в нас церква негарна, щоб свого пан-отця не мати? Подаваймо супліку до архирея, щоб прислав нам попа хоч сякого-такого! Хоч такого, що й під носом йому не світає… Доки ж нам бідувати?
І частувала пані-матка, й просила — нічого не помоглось. Як і благочинник заїхав, став вговоряти?
— Як би ми бачили, — відказали йому, — що хоч яка надія є, то що иншого, а так… доки нам ждати!
— Та може якій сироті Бог долю пошле, — каже благочинник.
— Ге! хіба се сироти, як у людей? Ось придивіться, що виробляють — не всі, а старша. Чи мало до них людей траплялось? а коли не хоче за попа, то хай же не заважає, хай з дороги вступається, бо викидаємо.
— Та майте Бога в серці! згадайте о. Гервасія! Який він добрий був для вас, а ви для його сиріт такі нелюдяні! та його кості здрігнуться.
— Ми вже, пан-отченьку, пошанували память покійного батюшки. Дивіться сами: пять літ терпимо. То доки ж нам не мати голови в селі? Подамо супліку — хай дають нам пан-отця.
— Пождіть ще з місяць; може, дасть Бог і сиротам, і вам.
— Ну! ще місяць пождемо, однак тепер роботи надходять; а там — о! Бог свідок, що подамо супліку до архирея, таки до самого архирея. А до жнив він, кажуть, і в нас буде?
— Та буде ж.— От нам і на руку.
Благочинник добре знав, що жениха не знайдеться, бо всі знали Масю, а мав надію, що архирей своєю властію скаже кому женитись, то хто-не-будь і втопить свою голову. А справившись там, пішов пані-матку вговоряти, щоб не зважала на старшу, а як лучаться люде до меншої, хай з рук не спускає. Тим часом написали до архирея просьбу, щоб жениха прислав.
Дивне се діло! дівчата просять: пришліть нам жениха; а вдивишся, то нічого дивного нема. Хто топиться, й за бритву вхопиться. А попівнам сто раз лучше втопитись, а ніж зостаться дівочити при матері вдовиці: й мати пропаща, й діти зведуться ні на-що. Безнадія й розум одійме, й серце, й вийдуть з них не дівчата, а клоччя; не людина, а пшик — без волі, без всього: тільки й знає, що на Бога звертати: чи гріх, чи сором — все Божа воля. Свою недолю вони дуже добре знають, й не одна безщасниця мати просила й просить жениха для свого дитяти, бо їсти нічого; не одна безщасниця-попівна за тим же для себе й своєю парсоною з'являлась до архирея, та не одна й буде з'являтись, нім здогадаються, що вони не щенята; нім подивлються й на них людяним оком. Вона плаче, що сором, а архирей каже: „слезно просила“ — й посила якого бідолаху, що ні кола, ні двора, — ні роду, ні плоду. Той встрягне, де й покажуть; а там пє-пє, аж вухами ллється! Або трапиться який урвиголова, що згнущатиметься цілий вік; найбільш посилають тих, кого ніхто не хоче, а сирота мусить, бо то воля владики.У Люборацької був брат пан-отець — людина добра й на розум йому не збувало. От він і каже:
— Що ж сестро! не штука випросити в архирея богослова; та силою колодязь копавши, не пить води з його. Чи не лучче було-б ось як далі попитати: я однак бездітний, жінку маю добру, спасибі їй, то ось як чи не зробити-б? Поїду я до Камянця та подам в перевод на вашу парафію. Воно все на одно вийде: зараз дадуть бумагу в семинарію, чи „не согласен“ хто женитись з такими-то сиротами, бо на їх приход подається такий-то пан-отець? Як що судилась доля, то озветься; а як ні, то честь ваша при вас: ніхто не скаже, що докучило дівувати — аж просяться заміж, та не беруть. Ти ж сестро, знаєш мене; я тобі не стану в кривду. А коли дасть Бог жениха послі, то вступлюсь. Так і просьбу подам. Вигода, — каже, — та з сього, що не сяде хто чужий, як не знайдеться охочого.
Подумали-подумали, та й написали прошеніе, і о. Яким поїхав до Камянця.
Не день, не два телижився о. Яким, нім забреніло перед ним Камянецьке кладбище, що стоїть верстви за півтори перед підварком — Польськими фільварками. Тепер вони, ті фільварки, подібні до людей, а тоді десь-не-десь дімок стояв, а то порожні місця були й заїхати нігде було. То о. Яким потяг прямо в город і остановивсь коло самої вітряної брами; звідсіль почав і діло робити.
А з неділі вже й Петра. Тепер мали жати пани богослови, що сіяли та й сіяли; наступив останній екзамен — і вінець або конець. Богословія вже не ревла, не скакала, як другим часом, а кожен поважно ступав; як індик, натягаючи волосся, що на підгарлі повідпускали, й як джмілі гули: все баса говорили; хто говорив, а хто й мовчки дибав вздовж і поперек. Були й такі, що по кутках товкли свої „пенцы“ — тільки й чути: „вур-вур-вур“. В других класах (філософії та реториці) кричали, скакали; а тут, як в казані кипіло, тільки крику не було, й чутко було, як чобітьми цокають, та ще й чоботи робились тоді на рипах. Се все женихи, і доходювали свої сіртуки то-що, щоб по жнивах надіти рясу й підрясник. Як входить письмоводитель — попович і семинариста — не бува в класі, а пише в правленії; за те має хату, харчі і скільки карбованців грішми. В письмоводителі вибірає сам уряд, зважаючи, хто добре пише; і хто в письмоводителі попав, то конче попом буде, хиба сам не схоче. Вони, як ніколи в класі не бувають, то й виходять на попа без всякої науки. В семинаріях вони чепурно зодягаються і народ все обтертий.
Оттакий-то пан письмоводитель прийшов в богословію з папером в руці й дав гасло, щоб мовчали.
— Цс! — засичали, хто завважив; а письмоводитель сказав:
— Панове! хапатня! — Й дав папір. Богослови самі добре знали, що з тим папером робити й письмоводитель тільки попрохав, щоб не покапали, та й пішов собі.
Як всюди по школах, так і в духовних, і в самій богословії кожен має своє прізвище; й був там один, що його прозвали Малпою, швидкий та верткий, що й з-під ступиря викрутиться. Ся Малпа схопила той папірець у зуби та брик-брик по класу, й вискочила на стіл.
Круг стола стовпилася вся богословія й почали: — „ну! читай!“ Малпа й почала вичитувати, що там-то й там-то, в такім-то повіті, такого-то класа парафія Солодьки, єсть три дівчини: одна Марія, літ двадцять два.
— Шш! — почали слухачі, — заматорівша во днех своїх! — Малпа пішла далі: — друга Орина, вісімнадцять літ.
— Шш-ш! — почали знов.
— Та чого ви шикаєте? ще-ж молода! — хтось гукнув з гурту.
— Шш-шш! — розійшлось по класу ще гірше. — А що має? що має? читай! — Малпа: третя… третя, одинадцять літ.
— Шш! А що мають? — почали. — А Малпа: все хазяйство й грошей в приказі тисяча карбованців.
— Як би всі за одною, можна-б руки погріти! Давай лиш папір! — кричат зо всіх боків. А Малпа пішла вихилясом по класі. Піднявсь такий стук, наче сто коней біжить; сміх, нявк, регіт, біготня; бо знайшлись і хорти, й мисливці, й шпанці, й всяка птиця й звірина; а циган зануздав кобилу й ньокає; там ведмідь реве, — всього було.
Й таки Малпу спіймали, почали мняти, а вона княвчить. Другі тим часом взяли той папір від неї й пішли до стола та й почали гукать: хто там близько, хто там близько, ходіть сюди!
Обізвавсь Собальський:— Я! я близько! Я навіть бував у них.
— А! мелнику-голубчику! ходи ж сюди!
— Ще й ситник знає, — озвавсь Собальський.
— Ситнику! ситнику! — почали кричати, — де ситник?
— А чого ти, чорногузе, хочеш? — озвавсь той, що ситником прозивали.
— Чи не маєш підситка доброго? продай!
— Проси Струцького! — озвавсь він. Струцького прозивали решітником.
— Та ні! — озвавсь решітник, — то треба справки навести! ходи сюди!
Так зібрались всі, й почав в сам-перед Собальський: багатенькі, — каже, — нічого сказать; мати добра, менша Орися тож нічого; а Марія така ляшка, що ні слова по нашему не скаже.
— Ну, валяй її по-боку! — заговорив кобилка.
— Та вона таки й не піде за нашого брата. Насватувавсь якийсь київський, та вона, кажуть, такою чимерицею попоштувала, що чхатиме, доки не вмре: книшем назвала, розсказують люде, а до самого й говорити не хотіла.
— Та ся на бік; а Орина?
— Була нічого, а тепер, кажу вам, не знаю, — а Текля ще недоліток.
— На ж тобі, пиши, а ми за тобою, — кажуть Собальському. Собальський взяв папір, крикнув на Німця, щоб дав каламар і думає: „я-ж вам тепер віддячу: було не сміятись!“ Та й черкнув псрвий: „согласен без взятія“. Се значить, що згоджується взять парафію без панянки. Черкнув і відступився від стола. Тоді по колії підходили й другі, й кожен росписувавсь, да кожен не написав: „согласен со взятієм,“ а всі — або „согласен без взятія,“ або просто „не согласен“.
Покивав о. Яким головою, прочитавши сю штуку, й став платить в консисторії то столоначальнику, то писарю, то регистраторови — й мало кому не давав, щоб скорій діло робили. Платив-платив та ще й обіцяв у „попівську діру“ повести кого-не-кого.
Посеред го̀рода стоять в Камянці доми — один до другого поприлипали; улиця між ними йде навхрест. В сім місці тандита[2]: тютюн продається й горілочка з закускою. Як дивитись з боку, то пан-отці так і чмигають сюди з дикастерськими, як зайці в горох. Ото-ж і прозвали сей куток „попівскою дірою“. Звідсіль жодна блоха консисторська в своїм умі не виходила. Сюди-то обіцяв о. Яким кого-не-кого повести на „консоляцію“, се-б-то по просту на могорич. То сяк, то так і дійшов кінця; взяв указ на руки й закурив з Камянця вже парафіяльним попом в Солодьки.