Люборацькі (1920-ті)/1/IX
| ◀ VIII | Люборацькі Частина перша IX |
X ▶ |
|
Щасливої ж йому дороги, а ми подивимось, де то Антосьо обертається; вже-ж пять літ, як ми бачили його. Пять літ! легко сказати, а скільки всяких перемін на світі лучається за тих пять літ, та ще в молодім віку! Пять літ — як з батога тряснув, пролетять, та чоловіка й не пізнаєш: дівчина з десятилітної дитини стає відданицею; хлопець парубком стає, і вуса голить; а хто віддався, женився назад тому пять літ, того діти обсядуть, або й злидні… Чого не лучається за пять літ! і скали перекидаються, й гори перевертаються — то де ж людині не переміниться!
Теклі вже одинадцять стукнуло; вже соромилась, як назвать її дитиною — панянкою себе звала, тільки малою. Люборацька за пять літ з гожої молодиці, повновидої, румяної — такою шкорбою стала, що як би не шкура, то й кістки розсипались би; й вже сивиною коси полискувались, тільки не видно було, бо в хустку завязувалась. А Крути стоять, як стояли, й стоятимуть, як стоять, — все на однім місці. Все там же класи й такою-ж старою гонтою вбиті, аж чорні, й той-же розбитий дзвінок на стовпі висить, і тою-ж дорогою до смотрителя ходять, і так же калачі та вино носять, і так же бояться йдучи — все так же, як колись було. — Та й тут не без переміни: спогляньте на дітвору. Хто щебетав, як дівчина — став баса говорити; кому ноту привязували — тепер другим привязує; хто для всіх був попихачем — тепер став другими попихати; а давні, хто попихався другими, й слід загубили, тільки слава ходила, що були та й загули.
Й Антосьо вже був у четвертим класі, вже він орудував і малими, а не раз і хазяйкою; й вже не жив у Волоської, а знайшов собі станцію на тій магалі — за містом та за яром на крутій горі. Там жила шляхтичка паня Пйотрова. У тієї Пйотрової поставили Антося на станцію, як ото батько йому вмер, а він поїхав із о. духовником. З того часу й жив тутеньки. Батьки в поповичів народ все скупенький, що душать копійчину; та правду сказать, такі ні-звідкиль їм сипати грішми — то школа̀ й на папір частенько не має шага, й у хазяйки зажичається, а про ласощі й думать не гадай. А ласощів кому з малку не забагається? Й так звані старші між дітворою хочай би й не повинні вже малиться, бо вуса мали, хоч сокирою теши, проте не відріжнялись від дітей; й шаліли, як діти, тільки гірше; й ласощів забагали, й все. Та пошаліть мали з ким, бо був їх гурт, а ласощів де взяти? — треба промишляти. То вже й вишукують собі таких малюків ручих, щоб вкрав і втік, а прейма викрутивсь, як зловлять, або хоч не видав. От як нагледять такого, то вже й приходять до його в суботу. В суботу „познього класа“ не було — після обід ніби до школи не ходили, то був час на все.
З Антося-ж був хлопець на всі штуки, та ще й прудко бігав, і ні рів, а ні тин його не спиняли, та був хитрий, як лисиця. Такого й треба було старшим. От Антосьо сидів собі на призьбі та ногами грюкав, як приходять аж три чвертокласники — все продауси та голибороди. Одного з них, що дуже був брехливий, прозивали Карман Іванович: Карман — ніби собака, як Бровко; другого прозивали Гава, бо рот мав, як у голого вороняти, від вуха до вуха, хоч кулак всади; третього — Папушею, бо вкрав десь папушу тютюну й його зловили й били. Так і прийшли вони до Антося, перечувши, що він такий митець.— А що, Козо, — кажуть, — ти, ми чули, добре бігаєш?
— Добре! — крикнув Антосьо.
— А ну, хлопці, на випередки!
В духовних школах старші — а ще в давнину — мали велику вдасть, навіть мали право різками дати; то їх тіни боялась дітвора й сиділа нишком, ні-чичирк. А се сам старший визиває побігати, то й сипнули на двір, та на випередки. Перед Пйотровою пляц куди здоровий! всього розгону туди й назад буде мало не з верству; було, де сили попробувати. Куди ж було справиться кому з Антосьом! Жоден заяць не зоставляв так простого бровка як він своє „комбраття“ зоставив.
— А добре бігає, — каже Карман Іванович.
— Та добре ж, — каже Гава.
— Ще треба випробувати, чи довго може бігати, чи далеко втече, — каже Папуша.
— Ну, Гаво, — каже Карман Іванович, — ти бігаєш, як жоден молдаван не побіжить; попробуйсяІ
Прибіг Антосьо, тільки чуть-чуть засапався.
— А ну, — каже Гава, — зо мною чи справишся?
— А ну! — каже Антосьо.
— Пожди ж, — каже Гава, — станьмо на-рівні, та по команді.
Стали на-рівні, й Карман Іванович почав: „раз — два — три!“ 3 сим словом і рушили. Та Гава ще й туди не добіг, а Антосьо вже назад добиравсь до мети.
— Добре, — кажуть чвертокласники, — добре бігаєш! і один подарував йому якусь картинку, що відібрав у малого на другій станції, щоб той не грався.
Пройшло скільки часу від сеї проби, як в суботу знов прийшли ті-ж старші. Вже горох поспів був і в місті можна було купити десять стрючків за шага. Антосьо хльостав різкою на городі.
— Вдягайсь, Люборацький, та підеш з нами, — кажуть вони. Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, на силу волік за собою. Вийшли на степок — цілина за селом ще перед дільницями. Славне там місце: косогір далеко тягнеться на схід сонця й на полудень; під сонце зараз же долина й друга гора; по горі вітряки й хатки по узгіррю; а на полудень верстов за сім поперечню гору видно, на горі ліс і шинк; все видно, як на столі — де птах снує по-над пашні, й те видно. А все поле в смугах: та̀ зелена, та̀ ще зеленійша; та вже сіра, та половіє — збіжжя видно; а проміж пашень зеленими смугами горохи йшли та кукурузи. Кукуруза ж з-жовта-зелена, горох зелений — сироватий, й хто очі добрі мав, той бачив, що наче по йому метелики літали, — то цвіт.
Антосьо не знав, чого й на що старші взяли його з собою, й йшов — от як лоша за возом. „Може, — думав, — до криничок“. В ту сторону в полі славні кринички, й школа́ по суботах було ходить туди; бо там якось славно було посидіти: кругом пашні, а між пашнями цілина і густа роскішна трава — не жнеться ні коситься. Славно було покачатись в сій траві!
На степку старші посідали. Гава первий вийняв з-за халяви люльку, за ним і ті, й позакурювали.
Як ось летить один школяр — невеличкий, обдертий і босака̀.
— Він? — показав Карман Іванович.
— Він, здається! — озвавсь Гава.
— Він, він, — каже Папуша.
Й Антосьо глянув: хто-б се такий? — думає. Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище убоіще; звавсь Ковинський; літ мав з шіснадцять.
— А що, Ковинський, — почав Гава, — от тобі компанія! — Окинув оком він Антося, а сей його, й мовчать.
— В дорогу, чи що? — каже Папуша.
— Хоч і в дорогу, — озвавсь Ковинський.
— Люборацький! ступай за ним! — каже Гава.
— Куди? — питає Антосьо.
— Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут таки, а коли підем, то до твоєї станції.
Рушили хлопці в долину на сонце.
— Глядіть же, не опізняйтесь, — сказав Папуша.
— Добре, — відказав Ковинський. — Й пішли.
— Куди се нас послали? — спитав Антосьо свого проводиря, як вже відійшли.
— В горох! — відказав Ковинський.
— В чий? — пита Антосьо.
— Та там одного молдавана, — відказав Ковинський.
Брели вони то пашнями, то межами, то суголовами; як набрели купу гною.— Тут, — каже Ковинський, — скинь чоботи й заховаєш, бо вони тобі заважають.
Роззувсь Антосьо, й вдвойзі запорпали ті чоботи в гній, приміту поставили й пішли далі; вийшли на дорогу й пішли та й пішли. Понапорювавши гороху повні пазухи, ідуть собі, горох їдять, жайворонок цвірчить: „до Бога молотити“, то знов „ціп урвав“, „ціп урвав“; там шуляк здобичі шукає, а хлопці й гадки не мають. Ковинський розсказує, як його вторік посилали яблука красти, вишні, кавуни; сміються, регочуться. А з-заду молдаван лап Антося за комір!
— Ай! — скрикнув Антосьо. Та не зміг і оглянуться, чія-то рука так цупко схопила його за брижи.
Ковинський ішов по другій бік дороги й зник, як крізь землю пішов, що Антосьо не вспів і слова йому сказати й навіть не вгледів.
— А! ви знов у горох, — почав молдаван, — як у-торік! Яж тобі дам горох! поведу до смотрителя.
— Дядечку! я ще вперве, — почав Антосьо, — і то я був би не пішов, як би знав, що се ваш горох. Оттой, що втік, казав, що горох його хазяіна.
— Не вибрешешся, — почав молдаван, — знаю я ваших!
І ще гуторили; Антосьо тремтів спочатку, як хорт на дворі в-осени, а далі душа й на мірі стала.
Він і почав роздумувать: як би, думає, мені викрутитись? Поведе чорт до смотрителя, то битимуть, щоб не крав гороху. — Й почав:— А до кого, дядечку, поведете мене?
— Кажу-ж, що до самого смотрителя, — озвавсь молдаван.
— Ведіть мене до інспектора, — почав Антосьо, — смотрителя нема дома.
Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там кожен бє й се не йде за зле в людини, та мав серце в грудях: не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же, то й по сорок, і по сто ліпив. Тим-то Антосьо й просив, щоб до інспектора його відвів.
— До інспектора? — озвавсь молдаван. — Ні! до інспектора не поведу, а до смотрителя поведу; не кради гороху!
Вже місто видно було, як на долоні, й класи за містом; Антосьови все холодніло та й холодніло в душі! А тут переярки почались, що вода повимулювала.
Вели Антося тією горою, що від Балти; дорогою пилу було по самі кістки. На другій горі, що за містом, ходили ті старші, що його послали в горох, ні живі ні мертві. Ковинський дав їм знати, що молдаван спіймав Антося й повів; то всі знали, куди й тремтіли за свою шкуру. Побачив їх Антосьо, а вони його пізнали. Як би де в яру, та близче, то поміч дали-б, а то далеко й на такому видному місци, що й не думай.
Йде Антосьо, як на заріз; а шуляк літа вільний, і боком переярки снуються в праву руку від дороги, а в лів пашні, аж вище голови тому молдаванови; й вже дільниці так з-на гони від них.
— Як введе в дільницю, — подумав Антосьо, — то пропав я! Хоч і видерусь або що, то нігде сховатись. Треба викрутитись тут! — думає собі, йдучи, і горох їсть; та й розсипав жменю.
— Ей! дядьку! — почав, — дайте позбіраю. — І став.
— Хіба в тебе мало за пазухою? — каже молдаван.
— Хоч не мало, та й сього шкода: будуть же бити, то за кожен стрючок відболить.
— Ну збирай, — каже молдаван.
А все держить його за брижи, аж йому вязи затерпли.
Нагнувсь Антосьо; так збірає, так збірає. І молдаван нагнувся. Визбірав і рушили далі.
— То, дядечку, ви мене не пустите? — почав Антосьо.
— А на щоб я тебе пускав, — озвавсь молдаван, — стільки часу згаяв, та й пускав би. Не пустю!
— Так ні?
— Та вже ж ні!
— То нате ж вам! — Антосьо каже. І з сим словом сипнув йому в очи пилом, що набрав у жменю, горох збіраючи.
— Овва! — крикнув молдаван, схопившись обіруч за очи й присів.
Антосьови того й треба було, щоб брижи тільки визволить, то й чкурнув у пашні аж засвистіло, тільки поли мають.
Поки протер молдаван очи, то школяр вже другі гони минав.
— Бач цуциня! тільки сліди знати! — почав молдаван, позираючи на дорогу, то на рукави, що від сліз аж мокрі були. — Бач! яке хитре! Вдруге-ж вже не отуманиш так. Постій! хіба ти ще не попадешся! — І попливсь собі дорогою та вже не до смотрителя, а до-дому.
— А чого то молдаван присів, як випустив тебе? — Запитали старші Антося, як він вже прибіг. — Чого ти так удирав, коли він сам тебе пустив?
— Еге пустив! Еге сам! — озвавсь Антосьо, — добре пустив! — Й оповістив все, як діялось.
— Молодець! молодець! — почали хвалити. — Давай же горох! — Сипле Антосьо горох, а вони питаються:
— Та чого ти по коліна в грязи? Тепер же сухо!
— То я через річку скакав, коло винниці собаки нагнали.
Висипав горох Антосьо, як слід, до стрючка; старші ще й самі пошукали йому по-за пазухою та й розібрали кожен по хусточках, то по кишенях.
— Дайте-ж мені, — каже Антосьо.
— Ось на! — Гава каже, і дав дулю. Та й пішли.
— Бач, які ви, — заговорив Антосьо, зоставшись тільки з Ковинським.
— А ти думав, що які? Е! Тут так. Та ходім; я розумнійший був, — каже Ковинський.
Пішли степком, далі межами, там звернули на суголови, й Ковинський показав велику купу гороху в траві.
— А се звідкіль? — Антосьо питає.— E! звідкіль? то я свій тут висипав. Я, бач, думав, що коли тебе відведуть до смотрителя та вибють, — бо таки зараз були б і вибили, — то щоб дать тобі заїсти. А коли так сталось, то ще й лучче; їж! — каже. — Почали й їсти. Попоївши мовчки, Ковинський почав:
— Та й молодець же з тебе! Я-б сього не видумав!
Антосьо усміхнувсь і питає:
— А що ви казали старшим, як прийшли без гороху?
— Старшим що сказав? Казав, що розсипав, втікаючи.
— Так треба-б було й мені зробити.
— І можна було. Бо як би так без жодної пригоди, то били-б: чому, сказали-б, не приніс? Та ще й у журнал записали б, що „не извѣсно куда одлучався“, то й інспектор ще вибив би поверх всього.
— То сказати, куди одлучався.
— Кому сказати?
— А інспекторови.
— Боже тебе сохрани! й думки сієї не май! Та просто й у клас тоді не показуйся, й дома не сиди.
— Чого-ж се так? — спитав Антосьо.
— Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татови, чи мамі, то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соученики, і з других класів.
— То знов жалуватись, — сказав Антосьо.
— То ще гірше буде, — каже Ковинський.
— То як же?— А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі полюблять, і в карточці[1] ніколи не будеш; і як буде за що вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять і тридцять і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки в пузо холодно. Спекулятор по сіртуку битиме, чи по кожусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні одної не змигне й, як дадуть дві, то відлежиш, бо до кости розсіче.
Антосьо бачив різки й не дивувався; а Ковинський додав:
— Вже на кого завізьмуться, то й різки особні плетуть на того: виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як батіг, й як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосині приплете. Був такий, що й дріт уплітав; та його сключили „по великовозрастію“.
— Як ви все се знаєте? — спитав Антосьо.
— Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як тут: не дарма в третім класі! — Того то йому Антосьо каже „ви“, а він Антосьови „ти“; там по старшині все йде.
— Біда! — каже Антосьо.
— Та невелика, — озвавсь Ковинський; — тільки не будь хитрий та доносчик, — все добре буде.
— А що воно хитрий? — питає Антосьо.
— То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже „ти“ кому з вищого класа. Такого вже гладять, і все проти шерсти.— Оттак-о? — показав Антосьо, погладивши себе рукою від носа до бороди.
— Куди вже так, — сказав Ковинський. — Се „до дому“, — а то як „з дому“ почнуть, то тільки держись!
Антосьо й почав: „до дому“, — й гладить себе вниз по виду; „з дому“, — й гладить насупротив.
Сонечко вже над вечір зближалось, й задзвонили на вечерню.
— Біжимо! — каже Антосьо, й схопивсь на ноги.
— Чого ти? — заговорив Ковинський. — Говори! вже-ж приніс гороху, то нічого не бійся.
— Ходім же хоч чобіт пошукаємо, — каже Антосьо втихомирившись.
— Се що іншого, — відказав Ковинський. — Знялись і пішли. Що зосталось гороху, забрали по кишеням.
Шукали-шукали того гною, шукали-шукали — нема, наче його й не було, й чобіт нема. На другий день Антосьо й у церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропадали. Після обід прийшов Ковинський, і знов пішли шукати; й все таки не знайшли.
— Що тут робити? — Антосьо зажурився. — І в клас завтра йти, й уроки вчити! — Та й аж заплакав.
— Чого ти? — каже Ковинський.
— Еге чого? а в чім до класа піду?
— Не йди до класа, то ще й завтра будем шукати.
— Чи можна ж?— Скажуть: „без сапогов“.
Услокоівсь Антосьо, й почали базікати. Ковинський все вичитував йому різні орації. Антосьо слухав, і собі щось розсказував. Так і день минув.
В понеділок пішли всі з кватири в клас, а Антосьо зостався — та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковинський босака̀, й пішли чобіт шукати.
— Ви чого босі? — пита Антосьо дорогою.
— Не маю чобіт.
— То й ви — „без сапогов“?
— Да! — І потягли полем — та вже не гною шукати, а до криничок.
— Куди ми йдемо? — заговорив Антосьо.
— До криничок, — озвавсь Ковинський.
— А чобіт шукати?
— Як вернемось від криничок. — І потягли. Та де-то не вернулись! там і просиділи до самісинького обіду: говорили, різки плели, хльостали, плели верши з бруньок, — то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли до дому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець, — каже, — піду.
Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита; далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав, — мабуть горох.
Ковинський, притягши до дому, переліз через тин в садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати.
— Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти? Та ще по вакаціях треба в Камянець за місцем, то не йти-ж босака̀! А тебе ще не сключать сих вакацій, хиба матошники вичистять. Та вибьють же добре, щоб з Ковинським не сходився! — І поскакав на одній нозі через подвірря.
— А що казав учитель? — питав Антосьо, як прийшли з класу.
— Навіть не питався, — відказали йому.
Так пройшов тиждень.
Антосьо що-дня слухав добрі орації від Ковинського й рад був, що познакомивсь; а то у тієї Волоської всі „прилижни“ були, то й йому страху завдавали. Про чоботи вже й думать забув; як сам Ковинський каже:
— Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.
— Ходім! — каже Антосьо. І пішли.
Зразу на той гній вийшли; а в долині салга̀н.
— О! — каже Ковинський, — ми й забули, що гній коло салгану.
— Еге ж! — озвавсь Антосьо. — Слава Богу, — додав, — завтра піду вже в клас. — Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи, тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь[2] цвите.
— Ходім, — каже Ковинський, — заповіди шукати! — І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!
— Отсею як би урвав! — каже Ковинський, простягаючи свою різку.— А сею? — Антосьо каже.
— Та й твоя добра, але моя все лучча! — І почали хльостати. Там почали суниць шукати; й чоботи знов вилетіли з голови, й класи, й учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На сей раз пішов Антосьо з вискоком і вже не спіймався.
Вже й черешні постигли, а Антосьо все „без сапогов“, і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в „косточки“, аж поки з класа не повиходять.
Так раз сиділи вони та грались, як увиходять аж три второкласники.
— Іди, Люборацький, в клас! прислав учитель.
— В мене чобіт нема, — каже Антосьо.
— Казав, щоб босого привести.
— Чи йти? — пита Антосьо Ковинського.
— Та не йди, — каже той, — будем лучче в косточки грати. А там що? не чув, як бють?
— То й не піду.
— Іди, дурний, — почали ті. — Що̀ ти з собою думаєш?
— А не будуть же бить?
— Ні! — кажуть ті, — а як і вибють, то дадуть дві-три різки та й годі. Як же втечеш отсе, то як смотритель приведе, так „на собранії“ вибють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.
— Чорт знає що! — говорив Ковинський, — не йди, не слухай!
— Іди, йди, — кажуть сі, — бо будеш каятись.Не послухав Антосьо Ковинського, — пішов до класу. Чим довше йшов, чим близче було, тим все білійший робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став, і не йде.
— Ну, ходім! — кажуть ті, що привели його.
Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.
— Ти почему в класс не ходиш? — спитав учитель.
— Ніту сапогов, — відказав Антосьо тоненько.
— А уроки знаєш?
Антосьо мовчить.
— Знаєшь? говори! — гукнув учитель.
— Не знаю, — відказав Антосьо чуть тільки чутно.
— Ти же почему не виучил? Висіч!
— Господин учитель! — закричав Антосьо, — я вже буду! єй Богу буду!
Та його не слухали.
Відбув своє. Учитель і каже:
— Стой там на колінах!
Став Антосьо ще й на коліна, та й думає собі:
— Щоб був знав, не прийшов би; хай би сключали. Ковинський же не боіться, що сключать.
Як підходить учитель:
— Люборацький! — гука.
Встав Антосьо.
— Почему ти не учишся?
Антосьо мовчить.
— Ти же сирота?
— Сирота, — відказав Антосьо.
— Сирота і не учишся! на кого же ти надієшся?— Он з Ковинським в косточки іграл, когда ми пришли к нему у квартиру, — сказали ті, що привели Антося.
— Ти с Ковинським сашолся? Ти знаєш, что такоє Ковинській?… Зараза!
Як почав, як почав вговорювати, то Антосьо те згадав і заплакав. А в сінях чути: — гу! гу! — То бють.
— Ковинського! Ковинського! — почали ученики.
— Слишиш? — каже учитель.
— Слишу, — відказав Антосьо.
— То і тєбє будєт. — Считай!
Налічили і сорок, і пятдесять, і шістдесять.
— Довольно! — хтось крикнув. И все стихло, тільки чути: о-го-го-го! о-го-го-го!
— Счітал? — питає учитель.
— Шестдесят, — каже Антосьо.
— То і тебі будєт, єсли не будєш учітся.
— Буду! — каже Антосьо.
— Сматрі же! ступай на мєсто!
Антосьо сікнувся до первої парти, де попереду сидів, бо був пятим в первім розряді.
— Куди? Куди? — заговорили ученики. — Твоє місце на Кавказі! — Кавказом звуть останні парти, де сидить „гебесня“. Поки Антосьо чобіт шукав, написали нові списки й його знесли в третій розряд.
Пішов Антосьо, понурившись, і сів та й думає:
— Не буду-ж я вчится, коли мене тут засадили межи гебеси.
Як виходили з класа, учитель наказав, хто поблизу живе коло Антося, щоб його мав на оці й конче привів у клас; то Антосьо прийшов і на другий день. „Спросив“ його учитель, а він ні слова не знає; ні слова йому й не сказали, тільки вибили.
Як сього тут натягали, Ковинський приходив до його станції: „дурак, — каже, — пішов у клас, коли ще не сховався“. — На третій день Антося знов вибили, на четвертий ізнов. Так і що-день били до суботи. До суботи не бачився він із Ковинським, а тоді старші знов звели їх, — по черешні послали.
— А що, — каже Ковинський, — як тобі здаєтся, добре ходити в клас?
— Та хай йому сто чортів!
— Ото було мене слухати, а не „приліжних“.
— Вже не піду більше.
— І добре зробиш!
— А як сключать?
— То що? паламарем будеш, опісля вийдеш на дяка, там в стихар посвятять, там в діякона, а там і попом зроблять.
— А ваш тато чому так не зробив? — поспитав Антосьо.
— Мій тато? ге! він одно, що неграмотний таки чуть тільки читає, — а друге, що овдовів. Здурів та з-молоду оженився, та ще й старшу за себе взяв, то не злюбив, що скоро постарілась, і почав бити, щоб умерла. Тепер вже й каєтся, що молоду взяв; та ба! старої з гробу не підійме, а молода молодших шука. Як би не се, то й тато давно вже попував би. Та ти думаєш, паламарем зле бути? Викинь собі з голови! Мій тато зуба зйів на паламарстві, а на долю не нарікає.
— Все-ж таки лучче бути попом, або хоч дяком, а ніж паламарем.
— А хіба ти думаєш, що так і скінчиш? Не тепер, то опісля сключать, а все буде тобі; та ще й набють попереду. То не лучче-ж без клопоту обійтись? Я собі подам на „изученіє“ до якого дяка, або таки й до-дому, та буду ходити по парастасах, та по весіллях, та на вечерниці! І голова не заболить! А „приліжні“ все тремтітимуть, щоб не вибили. Що й казать! — з радістю крикнув Ковинський, аж підскочивши, й пішов вибриком, лиш закурилось.
В понеділок Антосьо вже й не пішов у клас: втік до Ковинського, ще всі спали. Як пішли в клас, Антосьо з Ковинським пішли по садках.
— „По ліности“ тебе записали, — сказали Антосьови ученики, прийшовши на обід.
— Овва! хай пишуть! — відказав він, сидя на кровати й ногами гойдаючи.
— А битимуть!
— Овва! хай бють! чи то мені первина! Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже.