Люборацькі (1920-ті)/1/VII
| ◀ VI | Люборацькі Частина перша VII |
VIII ▶ |
|
Антосьо нічого не знав, що дома діється; жив собі у Волоської й гадки не мав. Мати приїзджала до його вже й після Великодня, та нічого не сказала; а сам він, хоч й бачив батька, та не догадувався: вчився собі та й годі.
А час не йшов, а летів… й пролетів. То за сим, то за тим Антосьо й не запримітив, як екзамен настав, й підвода приїхала.
— А що там дома? — питає він хурмана.
— Все по старому, — відказав той. Йому наказали, щоб не лякав дитини, бо ще, Боже борони, як заслабне, то хоч з світа втікай: і з одним непорадна година, а з двома й не кажи.
— Хай же коні відпочинуть, — каже тоді Антосьо, а ви поможіть мені скластися. — Еге! спамятав! а чобіт мені не прислали?
— Ні, каже хурман. — То гроші, то їсти привіз, а чобіт мені не давали.
— Ото! а я, бачите, як на халявках чудю!
— Почудите й ще той день, поки до-дому доїдемо; а дома все для вас буде.
— Та дивіться ж! як мені їхати! — й показав чоботи зовсім викривлені. — Та вже як небудь, — каже хурман.
Їде Антосьо, радіє — аж не знає, де сидить; а дома плачу-плачу! Й пані-матка плаче, й Орися, й Текля; бо о. Гервасій, як зобачив їх в-купці, то й каже:
— Послати б ще й по Масю, хай би була коло дому. Той з Крутих незабаром приїде, послати б і за нею. Хоч найми, серце, та пошли! бо моя душа чує, що незабаром оставлю вас, мої голубочки, сиротами. Діточки мої! ні до розуму я вас не довів, ні маєтків вам не оставляю. Одна в вас надія після Бога на маму. Любіте її, шануйте її, не нарікайте на Бога, що бере мене з сього світа, — замість мене, Він буде вам за батька: над сиротою, кажуть люде, Бог з калитою. Й ти, жінко, — каже, — не гніви Його милосердного: Він зна, що робить. Та за мною не плачте, бо се значить проти Бога йти. — Казав й сорочку заготовити, й ризи, й все, як годиться на смерть.
Пішли всі, плачучи, хто куди попав, чи за ділом, чи без діла. А пані-матка таки сусіду, що жив через улицю, послала в Тернівку. Мася там все пила оцет та й пила, та все в дзеркало приглядалась, чи скоро вже буде біла.
Ще сей посланець може й верстви не вїхав, як Антосьо вже був дома.
— Слава Богу, — подумав тато, — що сподобив мене діждати сеї години, що я сина свого бачу, — й каже, — а як ти, сину, вчився?
— Дали похвальний лист, — відказав Антосьо.
— А покажи! — каже тато. — Славно, сину, добре, — заговорив о. Гервасій. — Вчися, сину, бо тільки й твого, що в голові матимеш. А з порожньою головою куди тобі? Тепер не такий світ настав, щоб вийти в люде, нічого не вмівши.
Антосьо не знав, куди що йде, — не догадувався; а все-ж йому жаль чогось стало, дивлячись на батька, що так любенько балака, научає, а сам слабий, ледве дише. От він і заплакав.
— Чого ти, дурню, плачеш? — каже тато.
Антосьо засоромивсь й побіг на двір, та так махнув кудись, що й не чув, як Мася приїхала.
Хто бачив її на Різдво та на Великдень, як би подививсь тепер, то жадним побитом не пізнав би: виросла, що з якого боку не зайди, дівчина на всю губу, хоч зараз на рушник ставай, а тоді була — от! підліток собі. Опріч зросту, була вона святками, як маківочка повна, — як сміється, було, то на лицях аж ямочки стають; тепер по-під очи смуги, наче сажою повиводив; щоки позападали, обличчя витяглось, й губи зблідли, й брови наче злиняли; на виду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась; й хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не повчилась.
— Чого ти, дочко, так змарніла? — поспитала мати. Мася подивилась попереду в дзеркало, а тоді вже каже:
— То такі в вас мізерні? де то я не мізерна, коли в свою шкуру не зміщаюсь! Адже панни Росолинські й тончі за мене, й білійші, а їх ніхто мізерними не зве! — Голос її дренчить, а очи так й забігали, й якийсь вогонь в них зайнявся, — такий вогонь, що й не сказати: зраділа, що не дарма оцет пила, що не дарма морила себе голодом, а дійшла, чого хотіла.
— Ти ж, доню, така була, як ягідка, — додала мати.
— Слава Богу, що минулось, — відказала Мася. — Тепер ніхто не скаже, що я мужичка, що я хлопка, що мені в грудях хамське серце бється! А правда, мамѐчко, — додала, — що я й від попівен відмінилась?
Нічого в світі Мася так не зненавиділа, як духовний стан по благочестії; нічого так не бажала, як не походити на попівну, — бо то хлопка, каже, — а на ляхівку, бо то шляхетної крові.
— Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-прадіда! Твого прадіда в сім таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. Й діда твого тут же мучили, хто зоставсь після коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатнього ти роду попівна, давнього роду. Як би се другими часами, то який полковник так би й взяв тебе: ти знатнього роду!
— Попівна! знатнього роду! — подумала Мася, — та ще якого знатнього! що панове предків то замучили то не домучили! — й каже: — дурні були мої діди та прадіди, що не єдналися з панами.
— А! дочко, — озвалась мати, якого ж ти поганого розуму набралась! Де ж таки так казати про своїх дідів та прадідів? Не роби сього, доню, бо то гріх смертельний.
— За попа, — подумала Мася, — й смертельний гріх! Ото се вдала! Як би за ксьондза, то що другого, а то за попа — kozią brodę!
— Треба вже, — заговорив пан-отець, — набрати для неї додільне платтячко; де ж їй ходити таким диркачем!
— Та я, — відказала Мася, — вже й сама набрала, тільки заплатить.
— А покажи, — сказав тато, — чого ти набрала. — Мася й винесла з валькира щось таке, що ні отець Гервасій, ні жінка його не вміли й назвати, тільки придивлялись.
— А яке ж ледаче, — кажуть, — так і тягнеться за пальцями, так і лізе. А що коштує? — запитали.
— Не дорого, — відказала Мася, — всього пятнадцять карбованців. — Й понесла назад у валькир.
Глянув пан-отець на пані-матку й каже, хитаючи головою:
— Пару бичків купив би, річнячків!
— Пять пнів пасіки, — озвалась пані-матка. — Тепер кріпись! сам того хотів. Що̀б то було мене послухати! А тепер пятнадцять карбованців так — тьху!
— Ти вже й росходилась! — озвавсь пан-отець, — тих пятнадцять карбованців не родило ж, а їй радість. Хай і вона почепуриться трохи; може в неї тільки й щастя, поки ще за маминими плечима, поки ще дівує.
Антосьо був на дворі, як Мася приїхала, й як почув, то так й причвалав.
— Здорова, — каже, — була!
— A! jak się masz! — озвалась вона, сидючи коло столу щось вже їла й не подивилась в ту сторону.
— Та й не привітаєшся? — каже Антосьо.
— Nie miała bym roboty, ta z tobą się witała! — відказала Мася.
He сказавши ні слова, Антосьо почав співати:
Їхав ляшок дорогою,
Лядської натури:
На нім шапка сивенькая
З свинячої шкури…
Не співав же далі сеї пісні, а залепетав з своєї голови:
— За ним Мася точилася; так в Тернівці навчилася!
— A ty gdzie się nauczył? — гукнула вона.
— В Крутих! — каже Антосьо. — Та знай, що в Крутих лучше вчать.
— Видно пана по халявах, — сказала Мася й показала Антосьови на чоботи. А вони в його, як собаки, руді, й на бік, як корси.
— А паню видно по носі, що рилась в горо̀сі, — відказав Антосьо й показав їй на ніс, що як навмисне був чимось замазаний, й додав, — рила моркву з петрушкою і вдавилась галушкою.
— А ти кров собача! — гукнула Мася й зірвалась на ноги та й кинулась до Антося, а він чкурнув, що й з хортами не доженеш. Вибігла Мася аж на двір, а Антосьо тут й почав кричати та в долоні припліскує:
— Машка-ляшка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки; через тин скакала, до ляхів таскала; мужики зловили, по селі водили, та били у пяти, бо ляшка проклята — гу!…
Мася вислухала все та й каже:
— Poczekaj że, łajdaku!
А Антосьо почав:
— Лайдак-лайдак Антосьо спійняв Масю в горосі, покликав Степана, відвели до пана; били-били, волочили, а на розум не навчили, й відвели до тата, бо ляшка проклята — гу!…
— От проклятий хапокниш! — подумала Мася й розірвала б його, та — рада б мама й за пана, так пан не бере!…
Не мігши зігнати злість, Мася здумала тугу розігнати й почала збіратись.
— Куди ти? — каже мати.
— До панства Росолинських піду.
— Й сорома тобі нема, — озвалась мати, — тато от-от духу пуститься, а тобі гульки в голові!… — Й заплакала.
Та для Масі байдуже: нехай не тільки тато вмира, але й мати за ним; аби їй ляхівки жили та ляхи здорові були.
— Треба ж з wizytą пійти! — каже вона, — що ви знаєте!
Стенула мати плечима й каже: — війся-війся! цур тобі!
Росолинські тільки-що від обіду встали, як Мася прийшла, й сиділи собі: старий люльку курив, а дочки з матір'ю щось базікали. Нічого розсказувать, як зустріли вони нашу попівну: вміли вони в таку шкуру вбратись, як черепаха; що й сокирою до живого не доколупаєшся!З розмови вийшло, що Мася почала глузувати з попів, та ще мало: почала преставляти попа на панахиді. Начепила хустку через плечі, як опарати; взяла в руку лямпу, замисть кадилниці, й почала вичитувать: „помъяны, Господи, души усопшыхъ рабъ своихъ“. Одна покойова вбралась за дяка в старий панів сіртук, друга — за паламаря й співають: „вичная памъять“. Що вже реготались, то тільки бачити можна. Від сміху всім аж горло болить, і в грудях коле, й сльози з очей течуть. Пані вже й не сміялась, а тільки: „га!… га!… ах!“… Як ось входить оконом, поклонивсь панови, пані, панянкам й Маси на послідку, кинув оком й на сю церемонію та й каже:
— Słyszałem nowinę: xiądz paroch kazał długo zyć!
— О! — пан каже.
— Słyszałem, — додав оконом. — І тепер там гомін такий, і відправу чутно, й корогва перед хатою має.
Як громом прибило Масю, так сими словами: їй не жаль було за о. Гервасіем, як за батьком — ні слова; та якось за серце стиснуло, що смерть ухватила людину, та ще й попа й саме тоді, як вона реготалась й попа преставляла. Хапаючись розібралась дівчина, попрощалась й пішла. На улиці на зустріч їй трапилась дяківна.
— А де ви були, панно? — питає.
— Gdzie i zawsze, — відказала Мася.
— Ото! А батюшка вмерли — ви й не поблагословились.
Мася змовчала. Батька вона не поважала, бо він був піп, а благословенством не погорджала: хто б був-не-був батько, а все-ж він батько; його благословенство й зо дна моря витягає, і з тяжкої неволі визволить.
— А покійні, — додала дяківна, — так довго вас кликали: „Масю-Масю! де моя Мася?“ Так і вмерли, що вас споминали. Розбіглися за вами, та наче нам ноги попідрізувало, наче дороги позавязувало. І в голову не прийшло, де би вас шукати! Аж отсе тепер, як уже все скінчилось, їмосць кажуть до мене: „піди, Тетяно, до Росолинських: вона там“.
Прийшла Мася й оклякнула по-католицьки. А батько лежить на столі, як до служби вбраний. Згадала дівчина, що тільки сама так прибиралась і, може, саме в ту пору, як він конав, реготалась до роспуку — та й сум її взяв. А сльози не було: й за серце стиснуло, й соромилась.
Над о. Гервасіем вже пра̀вило аж чотири попи, всі в чорних ризах; в головах йому поставник горів, а зараз під образом вінок висів: жнива були ранні, — вчора обжинки справляли, жито дожали, й покійний запрошав женців ще й на той рік. На вікні требник лежав з хрестом, в патра̀хиль замотаний. О. Гервасій в йому, було, з кропилом ходить, вивід читає, ходить сповідати. Кому тепер воно зостанеться?
Не плакала Мася, та й пані-матка не плакала, й Орися ніт. Пані-матка ходила, як пришиблена, сама себе не тямивши: щось би робила, й тільки шупортається — те возьме, там покладе; друге возьме, туди понесе; те розібє, як кладе; друге само з рук випаде. Й біла-біла, наче її крейдою хто витер. Орися й плакала б, та не могла: за серце стиснуло, аж мову замкнуло, й сльози наче завязав, наче камінем їх приклав у грудях, хоч би одна навернулась — так ніт. Текля ще дуже мала була. Ся почала плакать, та бабки її перевірили, що татуньо сплять, то й вона заснула; а як устала, то лиш допитується, чи скоро татуньо встануть?
— Біжи, сину, буди!… хай встають! — казали баби.
Піде маленьке й термосить тата: — вставайте, татку! ось люде до вас прийшли!
Й біжить назад, — не встають, — каже, — та такі тверді та холодні!… а!…
Так біга, жибонить, та й засне.
Антосьо тільки побивався, що й не сказати. Сей бачив сиріт в школах, то знав, що й на його в світі очікує, й таки мав серце хлопчаче, що й в лѐщатах пищить. Сьому не збувало на сльози, та не довго: розболілась голова, що куди, й він ліг десь в соломі та й думав-думав й заснув.
Що вже людей ішло за гробом — й старе, й мале! Всі любили покійного, то всі й вийшли випровадить його до нової оселі. Та всі сумні та невеселі; хіба старці, що чули „тлустий“ обід. Сі тільки не сумували, бо як трапиться раз на віку така лахва, то й добре. Вони тільки голосно свої молитви вичитували: „а дай зе йому! та подай зе йому дусі спасенія, гріхів отпусценія“. — А в душі думають: „а пироги гаряці, потрави кипяці, та молосьну касю на братію насю“…
— Ай-й-й! на що ви татка землею пригортаєте? — закричала Текля, як у труну загрукотало, й стала пручатись у старости на руках… — Ай!… На що ви татка пригортаєте?…
Що вже її не говорили, ніщо не подіяло: верніть та й верніть мені татка! на що ви їх землею прикидали їм там тяжко буде! вони там задушаться!
Так і до-дому принесли малу щебетушечку, що все плакала.
Справили обід, як годиться; й хто пішов, хто поїхав забувать о. Гервасія; тільки дуже допізна чути було гомін по селі. То Солодьчане згадували свого пан-отця.
— Адже добрий був небіжчик?
— Та хіба я що?
— Та нічого; але пан-отець добрі були?
— Та-же!
— Оже не буде вже такого!
— Мо, що й так.
— Ге!…
Горе всяким сиротам, а попівнам і Бог забув. На Поділлю попи не мають жадних маєтків, хіба хату, то-що, та й те на церковній землі; то того й дивись, що приїде новий пан-отець, збере суд й викидає з свого добра; або приймай свою хату з чужої землі. Одна ульга зосталась їм: просить архирея, щоб почислили прихід за сиротами. Як се вдасться, то прейма свій куток матимуть до якогось часу, та „руги“ який день й сяка-така капанина буде з парафії — то за треби, то з приносів.
Так лучилось і з сиротами о. Гервасія: приход пішов за ними; пані-матка згодила собі вікарого, старого-старезного вдівця пан-отця, що нічого не потребував, лиш притулку та хліба шматка; нічого не бажав, тільки молився Богу, — в дорогу, значить, збірався — в далеку! аж на той світ, до Бога!