За Державність/2/Зимовий похід

◀ Вступ Вип. 1. Зимовий похід, ч. 1

За Державність. Випуск 2 під ред. Михайло Садовський Зимовий похід, ч. 2 (Михайло Омелянович-Павленко)

Січові стрільці в боротьбі за державність Вип. 3. Зимовий похід, ч. 3 ▶

1930

М. ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО

Ґенерал-поручник.

ЗИМОВИЙ ПОХІД.

(6.XII. 1919 – 6.V. 1920 р. р.).

ЧАСТЬ II.

I.

Армія У. Н. Р. в коридорі, що утворено добровольчою й большевицькою арміями. — Усталення ідеології. — Марш розєднаними дивізіями. (Схема ч. 3). Після чинів на Уманьщині, наша Армія відійшла була до району Перегонівка–Голованівськ–Покотилів (штаб армії в с. Рогове), а з 16 січня почала посуватися в південно-східньому напрямкові, до р. Синюхи; — маршрут: Перегонівка–Лебединка–Троянка–Казимирізка, В районах цих було багато цукру й спирту; селянство в більшості було заможне; це добре відбилося на орґанізаційній праці дивізій.

На підставі де-яких розвідчих даних можна було уявити собі, що Командування Добровольчої армії, перебільшуючи в своїй уяві нашу кількість, вирішило поставити Українську армію поміж своїм та большевицьким фронтом і тим самим привести нас до загибелі. Відступ Добровольчої армії був остільки поспішний, що поміж обома фронтами залишилася просторінь біля 200 верстов.

Приблизно біля половини січня наша розвідка майже точно встановила напрямок фронту Добровольчої армії, а саме: головними ґрупами Добровольча армія тримала: Бірзульський та Ново-Український залізничі вузли і район Єлизавету, а потім фронт повертав круто в південно-західньому напрямкові.

На зазначеній лінії Добровольча армія спочатку гадала вдержатися стало, але явна деморалізація у війську примусила Командування Добрармії свій план залишити й утримувати південну Херсонщину й Катеринославщину стільки часу, скільки це буде потрібним для евакуації військ до Криму.

Перед фронтом добровольців були висунуті, приблизно на пів денного переходу, окремі невеликі відділи мішаного характеру, очевидно з охоронно розвідчою метою.

З півночи окремими угрупованнями поволі насувалися червоні війська.

Козаки Волоха, користаючись своєю, схожою на нашу, уніформою, трималися недалеко від місця нашого постою, а одного дня ранком їх розвідка завітала навіть і до нас.

Таким чином зрозуміло, що ми повинні були незабаром сподіватися зустрічі з ними, тому треба було виявити свою позицію і в цей бік; почувалося, що все вояцтво скупчило свою увагу на цьому питанні; Командування відчувало це і, маючи власну тверду думку, хотіло, щоб вона стала загальною і дійсно відбивала ідеольоґію військової маси, щоб через те саме продемонструвати ще раз моральну єдність.

В брошурі п. Певного про це сказано в розділі під заголовком „Під прапором У. Н. Р.“:

„Але думка що до продовження боротьби за державність проти нових окупантів — большевиків не була одностайною. Велика більшість командного складу, особливо молодшого, тимчасово вважала таку боротьбу неможливою. Не було одностайности думки також і між командирами дивізій. Один з командирів дивізій звернувся до большевиків з заявою про порозуміння, але делєґація, яка їхала в тій цілі до Умані, напоролася на боротьбистів і потерпіла фіяско.

Врешті здорове чуття найбільш активного елєменту серед командного складу перемогло, і рішення боротися під прапором У. Н. Р. було прийнято, а сепаратні спроби говорити від імени Армії У. Н. Р. були зліквідовані.

Далі гасло — боротьба за волю і державність У. Н. Р. — проходить через увесь період боротьби“.

Наводячи цей уступ, що на мою думку правдиво і обєктивно був поданий, я вважаю за необхідне сказати: цілком було зрозумілим заклопотання вояцтва загрожуючою новою фазою боротьби, бо розходилося про особливий і дуже серйозний момент — першої повної перемоги большевиків-комунистів на всій території колишньої Росії. Малося на увазі також те, що ні від кого, за винятком власних сил, порятунку для нас бути не могло; москвини (цим разом червоні) скрізь маніфестували, що, мовляв, Червона армія йде на Україну для „визволення“, а не для „поневолення“ (проклямація Троцького, що кінчалася словами: „Нехай живе совітська незалежна Україна“).

На нараді в с. Вовча-Балка 18 січня (на північ від переправи через р. Синюху, коло села Добринка), на яку Командування запросило всіх старших військових начальників, було вислухано пропозицію Ревкома Правобережжа, передану через п. Д., що до визнання його влади. Ясні позиції командирів частин інформаційно-політичного характеру, промова отамана Ю. Тютюнника, а потім моє слово — остаточно виявили і зафіксували тогочасну ідеолоґію війська, — воно було за національну суверенність на ґрунті демократичному.

Так була поставлена крапка над „і“. До самого кінця походу, ні при яких обставинах, які-б вони не були важкі, питань про „орієнтацію“ у війську більш ніхто не підносив.

Мимохіть насувається питання: чому, при такій важкій військовій і політичній ситуації, військо наше залишилося вірним своїй ідеолоґії? Думати, що це був крок не розважний, а інстинктивний, — не приходиться, бо не таке було наше військо. За часи 3-х річної національної революції воно звикло вдумливо відноситися до політичного життя.

А приводи до цього були такі: опинившись в самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеолоґії з ідеолоґією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу — крім назви „петлюрівці“ часто-густо можна було вже чути ще назви „українці“, „наше військо“; бо, зрештою, не було вже родини, яка-б так чи инакше не була звязана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений перебував, як інвалід, вдома; не мало було і таких вояків, яких доля була цілком невідома, і т. п.

Присутність у війську українському священиків і щире виконування реліґійних треб також дуже імпонувало селянським масам; можна було спостерігати, як у спільній молитві село і військо єдналися в загальній журбі про долю Рідного Краю; при похоронах забитих або померлих від тифу козаків звичайно брало участь все село — всі жінки загалом клопоталися, щоб прибрати гарно покійника, кладучи його в домовину. Святочно, з великим піднесенням духу відбувався такий похорон, і тут над новою труною знов було єднання. На крові та сльозах зміцнялася козацька й селянська думка — прокльони і заклики до помсти змішувались з салютаційними сальвами та співом гимну „Ще не вмерла Україна“.

Нарешті українська мова, що все лунала у війську, єднала його з суспільством.

У нашому війську під той час вже не було ані зрадників, ані втікачів, не вважаючи на те, що чимало вояків проходило повз самі свої хати. Оце-ж той ґрунт, на якому не тільки не деморалізувалось, а навпаки, зміцнялось і гуртувалося в тісне коло військової семї наше військо, що 18 січня ще раз виявило себе, як ідейних борців, що мали свій певний шлях, — а шлях цей був „Заповіт“ Тарасів Шевченків:

„…вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кровю
Волю окропіте!…“

Я не вважаю потрібним ховати назву дивізії, що вислала була делєґатів до боротьбистів — це були Волинці. Зроблено це було за моїм дозволом, бо я був певний, що посланці не знайдуть там того, що для Волинців, як і для всієї Армії, було найціннішим, а саме — співчуття національним домаганням (17 січня з с. Тишківка, на північ від Добринка — переправа через Синюху).

Сподіванки справдились, і звістки, що їх привезли делєґати від боротьбистів, ще зміцнили національну думку Армії.

Борцям національної української революції не було по дорозі ні з „білими“, ні з „червоними“, бо не приходиться говорити про соціяльне визволення при національному рабстві; тим більше, що перехоплені повстанцями інструкції Троцького до аґітаторів на Україні ясно свідчили, що ховалося за його проклямацією до народу українського.

Підсилене одностайністю думок в Армії, Командування однак вирішило:

а) по змозі і на далі уникати сутичок з червоними військами;

б) по змозі і на далі продовжувати марш одною ґрупою, і тільки, коли того вимагатимуть обставини, продовжувати військові акції невеликими ґрупами, й

в) з огляду на відірваність від Уряду, Армія мала взяти на себе ще й нове завдання — підтримувати в народніх масах віру в нашу справу і задля цього намагатися в дальших своїх акціях охопити можливо більший район.

Перехід до акцій окремими відділами був необхідний через те, що надто складна ситуація вимагала спритного маневрування, до чого більш надавалися невеликі відділи, а крім того, на випадок нещастя — воно не було-б загальним для всієї справи.

Поклавши на себе ще нове аґітаційно-інформаційне завдання, Армія почала широко його виконувати. Призначені ще в Любарі Урядом політичні референти розвинули свою працю з більшою інтензивністю; крім того справу цю почали провадити також і всі окремі чинники Армії. Політичні референти скликають громадські сходки і урядовими актами освітлюють перед масами справу й сучасне становище.

По церквах священики в казанях своїх несли живе слово і розбуджували любов до Рідної Країни, закликуючи до боротьби за неї; на майданах, базарах, в коршмах, на подвіррях і по хатах — старшина, козаки, урядовці, кожний по своїй силі й розумінню, провадили інформаційно-аґітаційну діяльність. Похід надалі фактично стає політичною демонстрацією, що й підготовила весняні події 1920 р. Національні й республіканські демократичні кличі Армії притягали симпатії широких мас населення до себе.

Певність моральної та матеріяльної піддержки з боку своєї української людности дала Армії силу й відвагу розпочати боротьбу також проти Червоної московської армії, яка поволі посувалася з півночі. Для цього армія Українська пішла в запілля Червоної армії.

Коридор, в якому перебувала Українська армія, через наступ большевиків де далі то все звужувався; обстанову остаточно зясував полковник Павловський, що з своїм невеликим відділом партизанів (коло 25 чоловіка) продерся через фронт червоних військ з Київщини. Інформації полковника Павловського були такі: Червоні широким фронтом поволі посуваються на південь; уґруповання їхні в половині січня перейшли вже залізничу лінію Христинівка–Шпола; передові частини „червоних“ були від нас приблизно за 30 верстов. Переправа через Синюху коло м. Торговиці зайнята заставою в 20 чоловіка; взагалі сили червоних великі, і армія їхня в доброму стані; відношення червоних до повстанців — прихильне.

Одночасно з півдня наспіла звістка про те, що добровольчий відділ вибив нашу кінну залогу з Юзефполя; правда, звістка ця, як виявилося, не була правдивою, але, з огляду на загальну ситуацію, треба було сподіватися, що почнуть виявляти активність і добровольці,

Між 18–20 січня всі частини Армії У. Н. Р. перейшли Синюху через Добринську переправу (30 в. на північ від Ольвіополя); 21 січня зосередилися в районі: м. Хмелева (Волинська дивізія)^[1], хут. Петрівка та Каракозієвка (Запорожська дивізія), в околицях Глодосів (Київська дивізія), Штаб Армії — с. Гусівка, — і опинилися в смузі охоронних та розвідчих частин добровольців, там часом як відділи червоних по-декуди наблизилися до білих на денний, а часом південний марш.

Таке становище вимагало від Командування негайного рішення.

Ухвала Командування була — прорив Армії окремими дивізіями в большевицьке запілля. Прийнято було дві пропозиції: отаман Тютюнник вважав для себе за корисне рушити на північ, на Київщину, бо з цією округою його звязувала попередня повстанська діяльність; я ж хотів базуватися на південно-східну Херсонщину та Катеринославщину через те, що штаб мав відомости про присутність в районі Знаменка–Єлизавет партизана отамана Гулого-Гуленка; штаб мав надію використати орґанізацію його району, розвідчі матеріяли та партизанські відділи.

Взявши під увагу негайність справи, ще в вечері 21 січня Командування Армії в своїй директиві (штаб тут користувався місцевою церковно-парафіяльною мапою) вказало дивізіям таку схему дальшої чинности Армії:

1) З 22 січня по 15 лютого дивізії повинні відбути марші самостійно по запіллю Червоної армії;

2) маневровий район — площі повітів: Звенигородського, Таращанського, Канівського, Черкаського, Чигиринського й Єлизаветського;

3) підчас маршу дивізії розвинуть аґітаційно-інформаційну працю і піднесуть активність повстанських відділів;

4) район обєднання — простір між Чигирином та Черкасами.

Командира Волинців, отамана Загродського, не було підчас обговорення плану наступного завдання — через те Командування дало йому вільну руку в його виконанню цього завдання.

II.

Марш південної ґрупи. — Бій під с. Олексіївкою. — Новий поділ ґрупи. — Зустріч штабової колони з отаманом Гулим. В дальшому поході Українська армія поділилася на дві колони — північну під керуванням отамана Ю. Тютюнника, в складі Київської й Волинської дивізій і південну — в складі Запорожської дивізії, 3-го Кінного полку та штабу Армії — під моїм проводом.

Командування Південною ґрупою вирішило пробиватися через ворожі фронти по напрямку: Хмельник–Єлизавет, в районі котрого воно сподівалося знайти повстанчі загони. Саме місце прориву було обібране після таких міркувань: Командування розвязувало питання відносно супротивника, спираючись на ті тактичні основи, якими керувалася Добровольча армія, — отже на вузловій залізничній станції Ново-Українка треба було сподіватися присутности бойової формації значної сили; далі в напрямках обох залізниць (Ново-Українка–Сміла, Ново-Українка–Єлизавет), після приписів статуту, мали бути висунені приблизно на пів денного переходу — менші охоронні відділи. Таким чином місце злуки відділів можна було вважати найбільш сприяючим намірам Командування ґрупи.

Після парафіяльної мапи таким місцем могло бути с. Олексіївка, біля якого за допомогою прихильного до нас населення ґрупа могла б знайти необхідний їй вихід.

*^**

Наказ, що був виданий ґрупі, мав такі точки:

м. Хмелеве, 23 лютого, 14 год.

1. В ніч з 23 на 24 лютого штаб армії, Запорожська дивізія і 3-ій Кінний полк повинні сфорсувати фронт Добровольчої армії на участку поміж с. Мала-Виська і Плетений-Ташлик (с. Олексіївка лежить між двома залізничими лініями: Ново-Українка–Сміла, Ново-Українка–Єлизавет).

2. Всі частини ґрупи поділяються на дві маршові колони: першу кінні і всі більш рухливі частини, а саме: 3-ій Кінний полк, кінно-гірний дивізіон і инші окремі кінні сотні — всі під керуванням полковника Стефанова. — і другу, менш рухливу, — всі піші частини та обози. — Всі піші частини та обози, — всі під командою полковника Ткачука; штаб при першій колоні.

3. Послідовність в акції:

а) до смерку обидві колони мали пересунутись від м. Хмелеве до збірного пункту — в хутори Олександрівка, що були за 10 верстов на південний захід від Малої-Виськи; з цих хуторів повинно було бути, як стемніє, переведене форсування залізниці Ново-Українка–Сміла і потім виконано марш далі з таким розрахунком, щоб завидна вся ґрупа зосередилася в хуторах (вихідний пункт для акцій на прорив), що були за 5 верстов на південь від села Олексіївки (див. схему);

б) малося на увазі, що перша колона, як рухливіша, прибуде до вихідного пункту значно раніш, перед світанком і, доки надійде друга колонка, спроможеться зясувати обстанову і заняти певний пляцдарм для проривчої акції;

в) колонам підчас руху наказувалося використувати манівці та глухі переїзди через залізниці й на вихідному пункті чекати наказу на прорив ворожих фронтів.

4. З огляду на серйозність становища всіх відповідальних начальників було повідомлено про збірне місце Армії У. Н. Р. на 25 лютого.

Треба зауважити, що в той таки самий день (23 січня) групи вже зробили до 25-ти верстов, та треба було ще зробити вночі та по манівцях від 30 до 40 верстов, тому дрібна помилка в маршруті могла повести за собою великі наслідки.

*^**

Марш до збірного пункту (хут. Олександрівка) колони виконали без усяких перешкод, не вважаючи на те, що вони проходили завидна через смугу, що була під доглядом розїздів Добровольчої армії; були тільки поодинокі зустрічі наших розїздів з розїздами добровольчими. Заздалегідь виставлені по висотах, вздовж нашого шляху, нерухомі бекети добре виправдали себе — колони йшли по фарватеру, що був відзначений маяками.

Коло 20-ої години перша колона розпочала свій рух від збірного пункту; ніч була дуже темна, треба було добре триматися передніх; з другої години пішов рясний сніг. Провідниками, що були взяті за порукою місцевих діячів, перша колона ще удосвіта була заведена гаразд до наміченого наказом вихідного пункту (цеб-то — до хуторів на південь від с. Олексіївки).

Не буде помилкою сказати, що колони наші зробили цей марш майже на ворожих очах; доходило до смішного, до анекдотичного: в час, коли колони машерували через залізничий переїзд, коло 5-ти верстов від Малої-Виськи, до переїзду підїхав добровольчий розїзд, якому і на думку не могло впасти, що ті тіни, які йшли повз нього добрих пів години, були ці самі українці, що спричинилися в значній мірі до загальної поразки добровольців. Драґони, що стояли на переїзді, допомагали візникам, напучували їх, кажучи — „дєржісь больше вправо, влєво“ і т. и. Тільки нарешті, коли вже зазначився хвіст колони, драґони звернулися до останнього возу з будою, справедливо міркуючи, що позаду мусів їхати хтось з начальників, — Ґаспадін палковнік, какая ето часть? — питає драґон. А з буди йому на це: — Спрасітє, пажалуйста, впереді. Драґон подався наперед і на цей раз натрапив на якогось чергового візника, до якого і звернувся з тим-же запитанням.

Змерзлий, захоплений увесь своїм ділом візник-козак відказав: „Запорожці“.

Далі зрозуміло: драґони зникли в пітьмі, але було пізно — колони були вже далеко.

Гріх було б тут не сказати пару слів про провідників, бо стільки разів було наше життя в їхніх руках.

Звичайний малюнок: колона, на чолі штаб; далі маячить прапор, а ще зпереду кроків на 5–10 — провідник, звичайно дядько, а як коли, то й парубок; з провідником поруч їде козак.

Так було завжди при всякому пересуванню. Як спочинок — то провідники міняються; попередній дуже радіє — дякує, бажає щасливої дороги; новий заступає його місце в колоні.

І так завжди — без мап, без компасів.

Очікуючи світанку, перша колона стала на спочинок в хуторах. Негайно на Олексіївку (вона-ж Лутівка) була вислана наша кінна розвідка; по всіх розрахунках колона полковника Ткачука могла прибути не раніше як о 8-ій годині ранку. І можна собі уявити загальне здивування всіх, коли трохи не слідом за нами стала підтягатися і друга наша колона з своїми чималими обозами!

Дядько-провідник повів колону полковника Ткачука повз саме с. Олексіївку, де перебував старшинський відділ Добровольчої армії. Селяне дуже просили полковника Ткачука, щоб він наказав всіх їх забрати, — і ніяк не могли зрозуміти, чому полковник відмовився виконати їхнє прохання.

Як приклад доброзичливого відношення населення до наших козаків можна навести те, що один наш невеликий відділ, який спізнився стати на марш, мав в с. Ташлику, занятому частинами Добрармії, добрий відпочинок. (Схема ч. 4).

*^**

23 січня бій під Олексіївкою був короткотривалий; почався добре, а скінчився нашим поділом на дві групи та втратою частини обозу.

Село Олексіївка лежить в глибокому яру; зі сходу до села підходить велика балка, а далі на південь, в бік Плетеного-Ташлика, починаються окремі переліски, котрі по-троху переходять в досить густий ліс. Взагалі місцевість трохи погорблена та по-де-куди перерізана глибокими балками.

Несподіваним для добровольців нападом 3-й кінний полк під керуванням полковника Стефанова о 8-ій годині ранку захопив с. Олексіївку, розігнав залогу і захопив чималий обоз. Рештки добровольців відійшли в бік М. Виськи; часами відтіль доносилися окремі постріли. Згодом добровольці посунулися трохи наперед, і їхні кулемети почали обстрілювати західний край Олексіївки; проте влучний огонь гармат Алмазовців примусив їх знову відійти.

О 9-й годині вся дивізія була введена до села, щоб хоч годину дати частинам спочити й зогрітися. О 10-й годині Командування зорієнтувалося і вирішило продовжувати марш далі на північ, для чого було видано такого наказа:

Олексіївка, 24 січня, 10 година.

1. Ґрупа має продовжувати свій марш далі на північ в напрямку с. Девята-Рота задля виходу в запілля червоних.

2. 3-ій Кінний полк негайно вирушає на північ в напрямкові с. Арсенівка і має зясувати найзручніші шляхи задля дальшого руху ґрупи, забезпечивши його надійно охоронними бекетами і стежами.

3. Відділові полковника Ткачука в складі: пішої бригади полковника Дубового і гарматного дивізіону полковника Алмазова — утримувати далі с. Олексіївку, особливо доглядаючи за північно-західнім напрямком.

4. Після зясування 3-м Кінним полком вільного шляху — частинам ґрупи буде визначений порядок і час вимаршу.

5. Штаб ґрупи при відділі полковника Ткачука (в хаті біля церкви).

За годину становище виглядало так:

3-їй Кінний полк вирушив для виконання свого завдання і був вже верстов за 4, коли з лівого крила надійшли звістки, що лави добровольців в південно-східному напрямку значно згустилися, і що ворог виявляє нахил до контр-наступу; — був виданий наказ про перехід відділу полковника Ткачука в контр-наступ; однак фізичні, а тому й моральні сили Запорожців були вичерпані; замерзлі після 70 верстового маршу, майже не ївши, Запорожці не могли виявити своєї звичайної маневрової здібности; після короткого бою почався частинний відступ нашого лівого крила, який, під сильним натиском ворога, перейшов потім у загальний.

Я хотів кинути невелику (коней з 30) Гайдамацьку сотню і свій конвой (коней з 20) у фланговий контр-наступ, щоб полегшити становище нашої піхоти, для чого персонально повів сотню і свій конвой на наше праве крило до вихідного до атаки пункту, біля млина; однак з цієї моєї спроби нічого не вийшло через надзвичайно рясний кулеметний вогонь — частини почали загальний відворот на південь під захистом влучного огню полковника Алмазова.

Отже в той час, коли штаб з конвоєм і гайдамацька сотня відходили на нашому правому крилі в напрямкові поблизького невеличкого ліска, ми побачили, що цей лісок поспішає заняти також якась инша кавалєрійська частина коней в 100 з кулеметами на тачанках.

Дистанція поміж нами хутко зменшувалася; була непевна гадка, чи не частина це нашого 3-го Кінного полку, що не спромоглася продертися через фронт; ще проминув якийсь час, поки розїзди наші та ворожі розпізналися й почали поміж себе бій і, раніш ніж ми змогли щось вдіяти, три кулемети та 100 рушниць розпочали по нас шалену стрілянину.

Без особливих страт, під захистом одного свого кулемета ми відійшли в поблизьку балку; правда, козак-кулеметчик з мого конвою, котрий з власного почину своїм влучним вогнем прикривав наш відступ, був смертельно поранений і незабаром помер.

Так сталося нове, вже не з власного нашого бажання, розєднання Запорожців на два загони. Даремно тут шукати винних; не витримали людські сили; найбільша вина, можливо, лежала на мені, бо було помилкою давати спочинок тяжко стомленому козацтву в таких виключних обставинах; крім того лишень в безупинному рухові можна будо знайти вихід з цієї ситуації, бо, як вказує дійсність, напрямок для прориву був обібраний цілком правильно.

3-ій Кінний полк, як виявилося пізніше, теж бачив цю кінну ворожу частину, проте гадав, що це були Алмазовці, і помаршував далі; без сумніву, це була дуже значна помилка з боку командування 3-го Кінного полку. Як обозники-дядьки не силкувалися, як вони не маневрували із своїми важкими возами, але обоз ми в більшості розгубили — частину добровольці забрали, а частину селяне переховали.

Над вечір в с. Арсенівці, де зібралися всі, кому повелося продертися через добровольчий фронт, ми вже мали повідомлення, що зясували нашу ситуацію: Добровольчий фронт поділяв тепер Залорожців на дві ґрупи; приблизно через добровольчий фронт продерлося до 350 верхівців із штабом дивізії та частиною обозу.

Окрема Гайдамацька сотня та кінні команди, що продерлися із штабом Запорожців та 3-м Кінним полком, з мойого наказу були зведені в одну частину, і таким чином в Арсенівці було покладено початок формування 2-го Кінно-Запорожського полку; пізніше до нього було прилучено ще сотню полку кошового отамана Костя Гордієнка, що тимчасом перебувала при кіннім полку Чорних Запорожців.

Першим командиром цього нового кінного полку було призначено полковника Волощенка, що користувався у Запорожців доброю славою, як старшина й гарматчик.

Після цієї реорґанізації наша ґрупа прибрала характер кінної бригади; при колоні був штаб, через те при дальшому оповіданню я буду її називати штабовою колоною, південну-ж ґрупу — за назвищем її командира — колоною полковника Дубового.

*^**

Другий день (24 січня) був для нас не більш щасливим. Цей день було вирішено перебути на селі для того, щоб отримати будь-які відомості про напрямок руху частин, що від нас відірвалися, а крім того могли ще надійти поодинокі наші люде; Добровольці нас не турбували, але за те ми були вже в близькому сусідстві від якоїсь большевицької частини, що займала „Пяту Роту“ (приблизно 5–6 верстов на південний захід).

Дійсно, на протязі дня де-хто підїхав, а де-хто ледви приліз, і нарешті опівдні ми вже мали певні інформації що-до другої частини Запорожців: — під командуванням полковника Дубового вони рушили через залізницю Ново-Українка–Єлизавет на південну Херсонщину.

Події під Олексіївкою тільки зміцнювали моє попереднє рішення шукати злуки з отаманом Гулим-Гуленком, і на 25 січня були видані відповідні зарядження. О 4-ій годині в день ми ховали козака-кулеметчика, після чого я повернувся до хати священика.

Раптом увійшла паніматка — біла як крейда, сіла і ледви спромоглася вимовити: — „большевики“; прислухалися — дійсно кулемет — бій у самому селі…

Спочатку було зовсім погано… Врятував метод — ніколи не розташовуватися в одному селі. Коли стався сполох в нашому селі, то 3-ій Кінний полк встиг стати в поготівлю. Я з командиром Немирівського куріня і конвоєм почали охоплювати большевиків з-ліва, а 3-ій Кінний полк тимчасом, під командою полковника Вишневського, славно розвернувся з правого боку від большевиків і по висотах; незабаром ми примусили большевиків тікати в повному розумінню цього слова, які скидали навіть для швидкости руху нові кожушки Добровольчої армії. Таким чином ці кожушки, порівнюючи за короткий час, перейшли вже в треті руки — від добровольців до большевиків, а звідти до нас.

Цей епізод з большевиками нас підбадьорив, тим більш, що 3-му Кінному полкові пощастило вивезти відбитий у добровольців обоз, а він був чималий і досить коштовний; річі були переважно анґлійських фірм.

А в той-же самий час добровольці використовували наш обоз!

*^**

Зустріч з отаманом Гулим-Гуленком сталася незабаром і майже випадково.

Здається, на перший (25 січня) день маршу в напрямку залізничої станції Знаменка наша кінна бриґада о півдня підходила до великого села Володимировки (22 верстов на північний захід від Єлизавета), де думала стати на довший спочинок, коли від передньої розвідки було отримано звістку, що в селі перебувають Гулівці.

Однак здивування наше ще збільшилося, коли в першій частині села на варті ми побачили здорових, дужих, одягнутих у військову уніформу вояків, у яких на грудях були великі чорні бинди; — це були Махнівці, які, як вони самі казали, були в союзі з Гулівцями.

Ця зустріч з отаманом Гулим через свою несподіваність стала ще більш любою та сердечною. Отаман Гулий, через своїх аґентів, — знав про наш рух і сам шукав з нами злуки; ця злука двох національних сил — одних, що являлися войовниками на місці, і других — нас з реґулярної армії, відбилася на обох сторонах дуже добре; хата, де відбулася ця зустріч, нагадувала шумливий вулик — тут все гуло від розмов та вигуків, бо зустрілись старі товариші по зброї, по сучасній боротьбі, а навіть знайшлися й рідні.

Вражіння від орґанізованости Гулівців було надзвичайне; партизани мали бравий козацький вигляд: в доброму військовому убранні зо всіма національними відзнаками — шликами, стрічками і т. и. Озброєнню партизанів теж можна було позаздрити, бо воно було першорядне. Сміливо можна сказати, що це була справжня „Національна Ґвардія“.

На вечірній нараді в штабі отамана Гулого, після моїх інформацій, отаман Гулий намалював нам досить цікаву ситуацію, в якій він перебував, і в якій тепер і ми опинилися.

Отаман Гулий, що мав міцну повстанчу орґанізацію на Херсонщині, Катеринославщині, а потім вище по Дніпру аж до Холодного Яру, мав також значні відділи партизанів, — відограв не малу ролю в дезорґанізації запілля Добровольчої армії, надто з того часу, як добровольці розпочали ворожі акції супроти Української армії.

Відомі вже події в Київі, після яких наші війська залишили столицю, були гаслом для всіх повстанців і партизанів: наміри добровольців зробилися для них ясними, і все національно-свідоме розпочало активну боротьбу в запіллю Добровольчої армії; наслідки цієї боротьби відомі. Залізнича дільниця Катеринослав–Знаменка–Павлик опинилась в руках повстанців; повстанці хутко очистили повіти Верхнедніпровський, Олександрівський й частину Кременчуцького; значні склади перейшли до їхнього розпорядження.

Через зазначені вище обставини большевики не могли не рахуватися з повстанцями — скрізь був поширений наказ Троцького про те, що Червона армія йде на Вкраїну, як визвольниця, що Вкраїна має сама встановити свої відносини до Росії; наказ цей зупинив, правда тимчасово, повстанців, й вони були на роздоріжжю.

Пізніше, в січні, коли для большевиків „білої небезпеки“ вже не істнувало, вони різко змінюють свою тактику що-до повстанців, дякують їм за допомогу й запропоновують або „самораспуститься“, або вступати до червоних частин.

Отаман Гулий-Гуленко рішучо відмовився виконати домагання комуністів, що-до прилучення його партизанів до Червоної армії, і на цьому тлі почалися загострення, що з кожним днем, з кожним новим питанням побільшувалися і явно вели до конфлікту.

Після обміркування становища на нараді було ухвалено:

1) Отаманові Гулому продовжувати і надалі свої зносини з большевиками, силкуючись зволікати їх, як мога довше.

2) Запорожці далі підуть часово під назвою „Гулівців“; всі непорозуміння між ними та большевиками мав розвязувати отаман Гулий.

3) Отаман Гулий з партизанськими відділами має приєднатись до Армії, та, використовуючи свої звязки, мусить полегшити групі полковника Дубового й Алмазова увійти з нами в звязок.

4) Потім були обмірковані й ухвалені деталі майбутнього маршу, економічні та орґанізаційні питання (так, наприклад, від отамана Гулого нам пощастило дістати чимало патронів до рушниць).

Таким чином, далі мала мандрувати по Правобережжю досить цікава ґрупа: частини Армії У. Н. Р., відділи партизанів, що тимчасово були під Радянським прапором, та Махнівці. Що правда останні не прийшлися до смаку нашим козакам — їхній нігілізм, їхня брутальність у стосунках між собою, вульгарне відношення до начальників, анархічна лоґіка — все це було не до вподоби нашому козацтву, і незабаром Махнівців, за винятком кінної сотні, було відпущено.

*^**

Дальший наш похід з початку лютого і до 15-го, коли ми, згідно з попереднім наказом по Армії, мали сполучитися з двома иншими дивізіями, а також похід дивізії Київської і Волинської відбувся в смузі, яку зорґанізували повстанці, що й спричинилося до того, що незабаром нам пощастило зєднатися з ґрупою полковників Дубового та Алмазова, вийти з ближнього запілля Червоної армії, порівнюючи добре, й нарешті в зазначений час і в зазначеному пункті прийти до обєднання всіх частин Армії.

Під час цього руху слід звернути увагу на: 1) зустріч нашу з Лотишами, 2) оточення мого і отамана Гулого штабів кінною дивізією Червоної армії, 3) злуку нашу з колоною полковника Дубового і нарешті 4) несподіваний напад радянця Коцура на 3-ій Кінний полк і 5) дуже щасливий похід Київської і Волинської дивізії по маршруту Звенигородка–Канів–Черкаси.

Перш ніж розказувати про хід цих подій, слід докладніше сказати про повстанців та партизанів.

III.

Повстанчий рух і партизани. — Ідєологія, типові угруповання, організація і роля партизанів в загальній боротьбі Українського народу за Державність Українську. Як еволюціонувала політична думка української інтеліґенції, що від домагання автономії дійшла в переважній більшості до вимоги повної державної незалежности, так і селянська маса поступово зміняла свій світогляд.

Несподівано захоплений революційними подіями, не підготований для самостійного політичного життя — народ наш примушений був самотужки вирішувати проблеми свого майбутнього,

Цікаво прослідкувати еволюцію народнього думання:

На першому селянському зїзді повстають два напрямки, які відтоді не сходять уже зі сцени.

„Перший — домагатися здійснення національно-територіяльної автономії;

Другий — домагатися вирішення земельного питання українським соймом“.

Всеукраїнський Національний Конгрес, що відбувся між 4 до 8 квітня, стверджує ці напрямки і розвиває їх в загально-державному напрямкові. „Федерацією з иншими народами Сходу й забезпечення прав меншостей у себе“ Український народ мовби закінчує цикл революційних придбань.

5–8 травня на зїзді заступників майже мільйонового вояцтва маніфестується його непохитна воля, стати на сторожі української справи.

Чим-же відповідає на це все Москва? — Проволіканням, нещирістю, обіцянками, уступками в часи власної руїни та озброєним опором в години більшої орґанізованости й сили.

Революційний маятник пішов далі — 3-м, а пізніш 4-м Універсалом Український народ ставить себе в новий стан — Незалежної Держави; в наслідок-же цього розпочалася довга і кривава боротьба з червоними, потім з білими, а далі знов з червоними.

Висунутий під час цієї боротьби на авансцену спільний „катєлок“ та „окопна воша“ довгий час непокоїли наше селянство, про те з часом в дальшому перебігові подій „дядько“ сам побачив, яка роля належала йому у всій цій байці і ступнево, після тяжких вагань, ідеолоґія народніх мас в 1919 році набуває сталої державної форми. Цю ідеолоґію можна вповні обняти пророчим висловом „В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля“, в наслідок чого боротьба на сході все більше й більше переходить в площу національної боротьби.

В цій боротьбі, яка з кожним днем ставала все більш запеклою, поруч з урядовою боротьбою за допомогою військових формацій, стає й Український народ, засоби й форма боротьби якого набрали своїх властивостей.

*^**

Повстанчий рух почав вже виявлятися ще за часів Централької Ради, коли у перше орґанізувалися загони, щоб забезпечити лад і спокій у тих повітах, через котрі проходили вояки, що поверталися додому з загального російського фронту.

Придивляючись до цих повстанчих орґанізацій, мусимо ствердити, що особа отамана відограє у них значну ролю. На отамана вибирають не тільки військовиків, а часто-густо й людей инших професій — учителів, лікарів, громадських діячів, а часом бували й священики, бо отаман був політик-вождь, що відбивав у своїй особі національні й соціяльні бажання даної округи. Отаман повинен був бути добрим орґанізатором й адміністратором; він має судову й адміністративну повновласть у своїй окрузі.

Отаманові співробітничає Начальник Штабу, при чому часто інстинктивно у повстанців панує здорова думка, що Начальник Штабу має бути обовязково фаховець — кадровий старшина; прикладом, на протязі 8 місяців Начальником Штабу у Махна був штабс-капітан Григорович, до речи в данному разі це був один з видів експропріяції.

Повстанці ніколи ні від кого нічого для свого озброєння не одержували, все вони мусили добувати самі, та при тому часто шляхом бою; кожний відступ ворожої армії був для них періодом особливої діяльности, що-до придбання вогнеприпасу та иншого військового знаряддя, все придбане повстанці й партизани, звичайно, заховували в потаємних місцях з такою обережністю, що мабуть чимало з таких запасів, після смерти їх хазяїв, будуть довший час ще перебувати по своїх схованках.

Партизанські загони звичайно невеликі, до них встулає все найбільш загартоване, спритне — з природним хистом до військової справи. При своїх акціях вони спіраються на повстанців та прихильну їм людність на місцях, уявляючи собою з своїм отаманом моральний та фаховий осередок.

Доктрину, що керує повстанцями й партизанами, можно укласти в такі рямця: все, що стоїть на дорозі до наших визвольних домагань, є наш ворог. В боротьбі компромісів не знаємо, наша поява несе ворогові смерть, передбачити її не можна, бо ми є всюди й ніде^[2].

Методи боротьби. Найудосконалена розвідка, націлення удару в найболючішу точку — в ворожий штаб, склад вогнеприпасу, військову стайню… і приголомшення ворога. Деморалізація його шляхом розповсюдження неправдивих чуток, перерва сполучень, знищення всякого, хто насмілився відійти від команди і т. и.

Кулемет, ґраната, кінний наскок є головними засобами повстанців, а ніч, туман, негода, якась особливо несприятлива для руху реґулярного війська місцевість, — це найкращі співробітники партизанів. В своїй тактиці партизани вживають також таких засобів, які мають робити вражіння на психіку ворога й уводити його в блуд, — так, наприклад, цілі села демонструють піші лави, кількість кінноти збільшується дядьками на конях; про зброю для таких „статистів“ не дбають — коси та вила, а то й просто добрий дрючок.

От-же звідки вибухала та сила, що робила повстанський рух таким дужим, трівким і відпорним супроти розкладових змагань його ворогів? Звідки прийшли всі ці проводирі, які вже й сьогодня подекуди повиті леґендарною славою, звідки й вони брали собі сили для проводу помсти й власної самопожертви?

З хуторів, з селянських дворів, цих самих чистеньких затишних хаток — звідти безпосередньо виходила ця сила, що робила звичайні постаті велетенськими; вони-ж видавали й проводирів, що в більшості мали освіту загальну — сельські школи, а військову — N-ої учебної команди.

Не було села на Україні, що не мало свого „штабу“, десь в потаємній бальці, чи у велетенського дуба „Мазепи“ повстанці мали збірне місце. Там розряжалася накоплена в хаті енерґія — там ватажки-отамани прищеплювали масі — спільну думку й волю й виковували апарат боротьби.

По боях… нові могили на цвинтарищах, правда не такі високі як старі козацькі, на вид яких виховалося не одне молодече серце.

Сила партизанів полягала в їхній одностайності й товариській вірності, поки ці традиції були міцні, поки ворогам не вдалося вляти в лави повстанців своїх людей — це був найвитриваліший із усіх фронтів, що Українська Нація протиставила своїм ворогам.

*^**

На Україні під ту пору визначаються найбільш яскраво чотири політичні напрямки в революційних масах, відповідно чому були й повстанські уґруповання: з прихильників У. Н. Р., Радянців, хліборобів і так званих „Махнівців“ (Ангел — Черніговщина, Романенко — Прилуки, Зелений — Київщина, родина Соколовських — Київщина, Шепель — Хмельник, Волинець — Гайсин, Заболотний — Балта, Пятненко, Шуба, Левченко, Любченко — Полтавщина) й т. п.

Позицію повстанців, що відстоювали У. Н. Р., я вже освітлив вище, спинюся більш докладно на инших.

Поруч із розвитком большевизму в Центральній Росії збільшується радянський рух і на Вкраїні. Спочатку слабий, зденаціоналізований, той рух потім за часів гетьманщини набуває більшої сили і навіть до нього пристає купка отаманів з табору У. Н. Р., як, наприклад, Шинкар, Григорів та инші зі своїми прихильниками. З того часу радянський рух починає прибирати теж, що-раз то більшу національну фарбу, появляються націоналісти проводарі отамани-радянці.

Слушно запримічено, що народня революційна творчість дуже вірізняла большевиків від комуністів, або, як в народі говорилося — „комуни“.

Большевики в народній свідомості були ті, які хотіли „більше волі“, „більше землі“, а лише політична чуйність і гнучкість Лєніна скористала з цих слів, щоб сполучити два революційні напрямки в один, по суті річі ріжні (партія большевиків-комуністів), наші радянці були — большевики.

Під час Зимового походу з одним із таких радянців отаманів Коцуром ми зустрілися біля Чигирина. Полковник Стефанів, що вів із ним персонально переговори, так малював тодішнього володаря Чигиринщини: років з 28, в національному, що переходило в оперетове, убранню, з парою пістолів за червоним поясом, фізично добре розвинений, він хотів робити вражіння на опонента своєю зовнішністю. Саме місто Чигирин, де він отаманував, робило вражіння вмерлого міста. Влада Коцура поширювалася на 4 околишніх великих селища, з котрих одно було його рідним, решта околиці його не визнавала і ставилася до нього одверто вороже. Було чутно ще про двох-трьох радянців, але всі вони були зовсім невизначні.

В кінці 1919 року і на початку 1920 р. партія Укр. комуністів (т. з. боротьбисти) пробували зорґанізувати свою власну військову силу. Для своїх цілей боротьбисти думали використувати радянських отаманів, як Коцур, Волох та инші.

Найориґінальнішим явищем на українському ґрунті в повстанській боротьбі є Махно та його орґанізація.

Махно в своїй особі сконцентрував неясні бунтарські домагання маси, умів її зорґанізувати в бойову формацію, виробити специфічну для Махнівців дисципліну і навіть власні тактичні способи. Цей із зовнішнього боку непоказний чоловік стає диктатором і провідником маси під лозунґами:

„Фабрики — рабочим, земля — крестьянам, геть капіталізм, праця в наймах, державне пригнічення“.

В революцію 1905 року за Махна було чути не багато. „Тарани“ та „Махнівці“ були в опінії загалу на Катеринославщині звичайнісінькі розбійники.

Час від першого большевицького наступу до опанування німцями всієї території України — характеризується як час найбільшого безвластя, у взаємній боротьбі, і большевики, й українці сильно позбавили себе в орґанізаційних можливостях. Влада, звичайно, ледві жевріла в ґуберніяльних містах, а вже в повітових містах володіли ріжноманітні політичні ґрупи.

На Херсонщині, а особливо в її східньо-південній частині життя теж не стояло. В місті Олександрівську господарювала Маруся Нікіфорова, відділ якої часом доходив до 1,500 чоловік, в селі Дібрівці — Брова, українець. Коли Брову в одній сутичці забито (куля влучила в брів), його заступив Щусь, теж свідомий українець, старший унтер-офіцер; при ньому відділ Брови значно збільшився. Відділ мав на озброєнню — рушниці, ручні ґранати й кулемети систему Люїса, й нарешті до Гуляй-Поля повернув з Москви Нестір Махно, анархіст-комуніст, діяльність якого на перших часах не виходила за межі його родинного міста й лише зрідка поширювалася на сусідні залізничі колії. Всі ці відділи переслідували лише цілі крайнього напрямку, які в малоосвіченій людності відбилися в формах більш простих: „За волю й землю, за бідноту, бери все, що бачиш, бо все по праву належить тобі“.

Геть всяку владу людську. Помста, помста без краю всім, хто обмежує волю. Чорний кольор на прапорах та биндах вибирається як зовнішня ознака Махнівців. Репресія окупаційної влади та звірства нащадків дідичів кидають в обійми Махна широкі маси селянства, надаючи подіям значіння народнього здвигу.

Навколо Махна начинають кружляти леґенди, там він обдарував вдову, там допоміг селянам покарати поміщика, то поширюються оповідання про те, як Махно в офіцерському вбранню, з золотими погонами зробив особисту розвідку в Добровольчому Штабі, а потім зробив напад на добровольців, то переодягнений за парубка він розїжджає по ворожому таборі, сіє переполох та паніку і т. и.

Таким чином росте постать Махна-месника, він раптово стає найпопулярнішою особою на цілому півдні.

Анархісти, які на Катеринославщині мали свою базу, негайно пристали до Махнівщини й намагалися надати цьому рухові свої форми.

Відомі анархісти Аршинов і Волін (останній перебував у Махна від серпня 19 до січня 20 року) зорґанізували йому революційну повітову раду, налагодили видання двох часописів „Известія“ й „Набат“, заведено було свої гроші, в святочні моменти виспівувався свій власний гімн і т. и. Здібний військовий орґанізатор старшина Васільєв в товаристві вахмістра Довженка, матроса Лященка й ще де-яких инших осіб надали Махнівським ватагам вигляд партизанських загонів; систематизується боротьба на значних просторах.

Військові акції Махна набувають певних партизанських форм, далеких від його попередніх ушкуйницьких походів. Яскравим зразком яких може служити напад його пятнадцяти тисячної банди в грудні (26–31. XII) 1918 р. на місто Катеринослав, який боронила горстка козаків Катеринославського Кошу, і який врешті для Махна скінчився дуже й дуже траґічно (з нашого боку були козацькі старшини Самокіш, Савка, Рукін, Білоус-Савченко й инші). Сам Нестор Махно пізніше оповідав, що ніколи ні раніш, ні пізніш не мав такої поразки, якої завдали йому Запорожці.

В протилежність вказаним формаціям на тій-же самій площі з інтеліґенської молоди зорґанізувався відділ в 150 шабель старшини Яковлева, який стояв на сторожі порядку й національних домагань. Взаємовідносини поміж Яковлевим та переліченими вище відділами характеризує записана телеґрафічна розмова поміж Махном і Марусею Нікіфоровою. „Буржуазія лікує (тоб-то Яковлів), прикриваючись українським прапором; надішли людей та авто, ми покажемо їм „Кузькину Мать“… (з оповідання К. Григорьєва).

Під натиском німецько-австрійських частин Маруся Нікіфорова скоро залишила Україну й відійшла на Ростов. Щусь був побитий і з рештками розпорошився, а Махна оточено в Гуляй-Полі, звідки йому пощастило не лише вирваться, а й добре побити німців; ця перемога виводить Махна з Гуляй-Поля на широкі шляхи — він стає обєктом, до якого починають горнутися всі ті, не виключаючи селянства, яким так чи инакше загрожувала небезпека від нового політичного курсу.

З першого району — Лозова–Бердянськ–Маріуполь–Таганрог–Луганськ–Катеринослав — коло діяльности Махна-месника переходить на всю Південну Україну. Махно одержує назвище „батька“, яке за ним живе і по цей день. До Махна приєднуються відділи Щуся, Петренка, Платонова.

Махно, як та гідра стоголова — тут його розібють, навіть радіють, що зловили самого „батька“, але незабаром він зявляється в иншому місці; сьогодня Махно загрожує Катеринославу, завтра облягає Миколаїв.

Махно часто міняв своїх „союзників“: сьогодня з червоними, завтра з білими, потім проти обох з українським національним рухом (25 вересня 1919 р. на Уманщині він здав до війська У. Н. Р. 4,000 ранених і хорих партизанів). Проте у всіх цих союзах була провідна думка: зі слабшим на дужчого.

За часів Директорії був час, коли Махно надумав взяти під своє керування цілу округу разом з відомим на півдні отаманом Григорьєвим, й тим самим перевести своє діло в більш конкретну фазу. Територія від Катеринослава до Вознесенська повинна була бути проклямована землею вільного люду.

„Батько“ не любив конкурентів, й коли Каменів в імені совітської влади оголосив зраду революції отаманом Григорьєвим (телеґрама Каменева від 5.19 ч. 272 на ймення „батька Махна“), Махно це використав і на зїзді революційної повстанчої армії (27 липня 1919 р. в селі Сентове, Олександрівського повіту), в товаристві Чубенка, на очах всього зїзду застрелив Григорьєва.

З часом ситуація ще більше міняється — національні українські елементи в боротьбі з добровольцями та большевиками з Правобережжя йдуть до Армії У. Н. Р., тіж самі елементи Лівобережжя мусили собі шукати виходу — і такий для тих, що бачили в Деникіні реакцію, був один — іти до Махна. І теж в міру того, як міняються кадри Махновців, міняється також їхня ідеолоґія, що поволі набуває національної барви, чим порушається цільність орґанізації Махна.

Під упливом українських домагань в-осени 1919 р. Махно був примушений увійти в переговори з Головним Командуванням У. Н. Р., а під час походу на Київщину координував свою діяльність з українськими військами. Під час Зимового походу 1919/20 р. ми бачили чимало Махнівців у повстанчих лавах; були вони частинно й у складі Галицької армії^[3].

Тепер ми знаємо, що з грудня 1920 р., коли Українська й Московсько-Добровольча армія Вранґеля відійшли на чужі землі — Махно залишився на самоті супроти ворога переможця. Проте не лише в цьому лежить причина його наступних невдач — її треба шукати глибше. Махнівські „ракли“ й „братва“ своїм безцеремонним поводженням і постійними бешкетами сприкрилися селянству. До цього прилучився також неврожай на Україні, який взагалі ослабив енерґію мас. В 1921 р. мусив Махно зі жменею людей тікати з України. Проста „філософія“ Махна — „багатий бійся, бідний смійся“ — вже не могла задовольнити селянських мас.

Безперестанні перекидання Махна від одного союзника до другого зменшили до нього симпатії населення й похитнули віру в політичний розум цього типового „козака Мамая“.

Навколо питання про Махнівщину вже тепер зібралася чимала література, в якій воно розглядається під ріжними кутами від орґанізованого бандитизму, що межує з садизмом (Герасименка), до найбільш яскраво виявленого хотіння перевести в життя форму після доктрин анархістів-комуністів.

В книжці анархіста П. Аршинова („История Махновского движения“, видання анархістів-комуністів, 1929 р., Берлін), постійного співробітника Махна, автор провадить певну думку, і його праця вражає зібраним матеріялом, як по біоґрафічним даним про самого Махна, так і взагалі всього, що стосувалося до цього народнього руху.

Махно, „талановитий орґанізатор і партизан-ґеній“, виступає в оповіданнях Аршинова спочатку в ролі местника за себе й свою родинну округу й лише потроху виростає в імпозантну постать народнього борця й провідника доктрини анархістів-комуністів на Україні.

Автор жаліє, що не всі анархісти підтримали Махнівщину, в наслідок чого рух мав свої відхилення і не досяг тих розмірів, яких він-би міг собі здобути.

На ріжноманітні „союзи“ Махна автор дивиться, як на тактичні кроки, не більше, на шляху визволення народу від всіляких „порабощень“ — реліґійних, національних і соціяльно-політичних.

Найупертішу боротьбу Махно перевів з реакційним білим рухом та з комуністами, і особливо з останніми, які замісць „хозяїна-капіталіста“ підсували народові — „хозяїна-державу“, тоді, як нарід ішов до „громадянського й господарчого самоврядування“.

Большевики свою кампанію супроти Махна провадили не лише зброєю, а й аґітацією, бо надавали „Махнівщині“ значіння народнього руху (часопис „Путь к свободе“). В квітні 1919 р. Каменів, в імені Ц. К., ревізує Махнівщину; на Катеринославщину призначається Дибенко; робляться спроби вбити Махна і так покінчити з ділом.

В наслідок переслідувань Махно вирішує тимчасово здати командування повстанчою армією, проте незабаром повертається знов до праці і спільно з большевиками виступає проти Вранґеля (15 лютого 1920 р.). Це була лебедина пісня Махнівського війська: большевики мали вже певне рішення для ліквідації свого спільника. (Наказ з дня 23.X. 1920 р. число 149). 7-го грудня 1920 р. Марченко привів до м. Керменчика, Маріупільського повіту, лише 250 верхівців — рештку, якій пощастило пробитися кріз частини Червоної армії, що оточили Махнівців.

Свій доклад Махнові Марченко закінчив характерним висловом: „От тепер ми знаємо, що таке комуністи“.

Коли ми читаємо цю книжку, то не можемо не зупинити своєї уваги над тим, хто-ж були співробітники Махна; я кажу про тих, що несли своє життя за „Махнівщину“. Це були: Петренко, Маслов, Шпорта, Пархоменко, Щусь, Іванюк, Матросенко, Вдовиченко, Брова, Куриленко, Кожин; не обійшлося й без Середи й Богуна… Через те є цілком зрозумілим, що Махнівці на еміґрації опинилися в Українському таборі.

Яко анархіст П. Аршинов не міг не одкидати в Махнівщині національної барви, проте дійсність суперечить цьому; Махнівщина, вірна собі до кінця в питаннях соціяльних, зробила рішуче зміни в бік національного руху.

Ще кілька місяців боротьби, „петель“ по всій Україні й нарешті 28 серпня 1921 р. Махно з зазначеним уже „товариством“ залишив Україну й перейшов до Румунії, а пізніше всі вони опинюються в таборі інтернованих в Польщі, і не в якому иншому, а в таборі для інтернованих українців (Стрілкові). Там від Махна не раз чули: „На цій проклятій каторзі зовсім забув рідну мову“, або — „треба-ж нарешті вчитися рідної мови“. Що-ж до його жінки — то вона стає членом таборової спілки учительок українок.

*^**

Осінь 1919 р. була дуже критичним моментом для української справи. Але Національна армія вирушає в 5-ти місячний похід у вороже запілля і тим самим знов підсилює імпульс та енерґію в повстанчих орґанізаціях. З цього часу повстанчий рух, переважно на Правобережжю, дістає кращу орґанізованість і в повному звязку й контакті з Армією провадить боротьбу супроти всіх тих, що шкодили визвольному національному рухові.

Всупереч з опінією Ю. Тютюнника (див. його твір: „Зимовий похід“, часть I), командування Армією за час походу ставилося уважно до повстанського руху і ставило собі завданням упорядкувати його.

Ставши з самого початку свого маршу на точку погляду не допускати окремих виступів, воно вважало необхідним дати всім керовникам інструкцію таку, яка-б направила весь повстанчий рух в одно загальне річище. Одинадцять пунктів відозви отамана Ю. Тютюнника до селян та Чарторійська відозва Уряду на думку Командування вповні відповідало потребі й абсолютно було зайвим видавати ще якісь нові директиви, тим більше, що воно було видано за підпісами Ю. Тютюнника, як заступника командарма; згідно з моїм наказом, її поширювали всі частини Армії: — лишалася технічна частина — орґанізаційні форми і керування.

Що-до форми, то вона виливалася ступнево. В Таращанському повіті Командування (20–25 грудня 1919 р.) знайшло людей у пригніченому стані і дуже перевтомленими, і тому порадило повстанцям, як маску, придбати собі форму Січи. Було призначено загальне керування (під час походу на Київ ця група виставила загони до 2,000 чоловіка й відзначилася дуже активною діяльністю). На Уманщині Командування знайшло більш жвавий настрій і більшу орґанізованність, а в особі полковника Д. — доброго керовника. Штабом Армії полковникові Д. було видано уповноваження на цілу округу. Ще далі на південний схід в особі отамана Гулого-Гуленка Командування знайшло людину, якій воно довірило зверхнє загальне керування всіма повстанцями Херсонщини, Катеринославщини й далі вгору по Дніпру до Чигирина. Ще пізніше отаман Тютюнник і Загродський зорґанізували повстанців на Київщині (принаймні мені було так докладено при першій зустрічі).

Під час перебування в Холодному Яру Командування Армією мало кілька конференцій з популярним в тій окрузі отаманом Чучупакою і дало йому вповні конкретні інструкції що-до можливої ролі Холодного Яру в загально повстанчому рухові.

В Балті Командування навязало звязки з отаманом Заболотним і дало йому директиви по службі звязку поміж Армією і повстанцями Правобережжя.

Повстанці Волини горнулися коло Галицьких частин і через них тримали звязок з Українським Урядом.

Крім того були й окремі завдання, прикладом завдання доручене полковникові Трутенкові.

Що-до загального керування, то Командування вирішило тримати його за собою, бо непохитно стояло на тому, що поодинокі вибухи, не скоординовані з загальними обставинами й намірами Уряду, довели-б до безцільних кровопролить.

Під час походу Начальник Штабу Армії, полковник Долуд, взяв цю справу на себе, в формальній її частині, й проводив її по моїх вказівках; коли-ж Армія У. Н. Р. стала знов під проводом Головного Українського Командування, всі матеріяли було передано до цієї інституції.

Я не подаю тут численних розпоряджень до инших отаманів, зазначу тільки, що їх було досить, і що крім всяких розпоряджень отамани отримували „районні“ уповноваження і право використовування громадського майна (цукру, спірту) в зазначеній приписом кількості.

Нижче наводиться відозва до селян, що була з мойого наказу розіслана всім частинам Армії для поширення:

Селяне!

I. Ми воюємо за те, за що й спершу воювали — за право Українського Народу порядкувати на своїй землі, за Народню Владу.

II. Йде весна. Гуртуйтеся! Будемо випроваджувати непроханих гостей. Рушниці мусять бути прочищені й змазані.

III. Не піднімайте самі дрібних повстань. Орґанізуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде дано скоро Головним Отаманом Петлюрою.

IV. Під час повстань ні один ворог не повинен утікти з України. Вся зброя, однята у ворогів, мусить бути в руках Українського Народу.

V. Не вірьте, що Українського війська немає, що ніби то Головний Отаман Петлюра пристав до ворогів Українського Народу. Брехня і провокація!

Зброї не буде положено, поки хоч один ворог буде на шиї Українського селянина.

VI. Міняйте хліб тільки за сукно, мануфактуру, сіль, цукор. Не беріть совітських грошей, за які нічого не купите тому, що вони скасовані Урядом Української Народньої Республіки.

VII. Земля тому, хто на ній працює. Геть дармоїдів! За хліб, який здобуваєте працею, вимагайте від наших ворогів товари, а не паперові гроші.

VIII. Ні з добровольцями, ні з комуністами, ні а поляками не помиримося до того часу, поки вони не визнають нашого права на вільне життя.

IX. Всі держави світу визнали Самостійну Україну, тільки москвини — добровольці та комуністи — проти нас.

X. Засівайте землю! Хліб збере той, хто засіє.

XI. Вся влада мусить бути в руках Українського трудящого люду.

Геть від влади чужинців, спекулянтів та самозванців! Україною будуть правити люде, яких вибере народ.

З наказу Головного Отамана й Уряду Української Народньої Республіки.

Заступник Командуючого військом Української Народньої Республіки

Отаман Ю. Тютюнник.

Взагалі силкування зменшити значіння повстанського руху даремні, бо діло само за себе промовляє. Цей рух грандіозний і могутній, як той весняний струмок, при зміні ситуації, як по чарівному наказу, стихає або й зовсім припиняється, і де вчора все клекотіло, сьогодня спостерігаємо спокій та нормальне життя.

Всі армії, що оперували на Вкраїні з початку революції, які-б вони ні були численні та орґанізовані, з увагою ставилися до повстанського руху і намагалися перетягти повстанців на свій бік, щоб використати цю силу, як помічну в своїх загальних військових операціях.

Повстанчий рух — це витвір народньої думки та народньої волі, це та оружна сила, що отримує мандат від самої людности на переведення в життя чи забезпечення її інтересів.

Участь широких мас Українського народу в повстанському русі має те значіння, що на практиці поставила ці маси до вирішення своїх національних та соціяльних проблем. Повстання проти окупантів — це ті муки, в яких народилася сучасна політична й національна свідомість Українського народу. Я не ідеалізую повстань. Розуміється, в хаосі цієї боротьби відбувалися жахливі події. Але чи повстанці винні за те, що діється на Україні? Чи не лягає вина на тих, що прийшли на Україну оружною силою і ґвалтом намагаються панувати над Українським народом.

Тавро „бандитизму“, яким намагаються заганьбити український повстанчий рух усі ворожі українській національній справі елементи, зони мають краще залишити для самих себе, бо вони вдираються в чужу хату непрошеними гостями й хазяйнують в ній наперекір усім існуючим дійсним духовим і матеріяльним потребам Українського народу.

Повстанчі орґанізації мають під собою серьозний ґрунт; тисячі жертв принесено вже повстанцями за свої переконання, і ці жертви не зменшують і не деморалізують ні їх, а ні селянської маси загалом; навпаки, загартовують, роблять їх тільки більш розважливими й упертими в досягненню своєї мети, й наколи цей рух не досяг ще своєї остаточної мети, то вина в цьому лежить не на рядових його елементах.

Характерним є цей рух, як красивий своєю глибиною прояв національної душі, стверджений тисячами вчинків, з числа яких опис одного я тут вважаю необхідним подати.

(З листа на імя сотника Новикова, що вмер від сухіт в Будапешті 15 лютого 1922 р.):

„Я Тобі в першому листі писав, що чуть було не одружився. І Надя цього дуже хотіла. Діло було так: Як мене звільнили з Чека, то зараз же прийшов до мене пан N. і каже — „моя донька, дружина і вся семя хочуть, щоб чоловіком Олі був Ти“. Я попрохав на два дні відкласти відповідь. На другий день балакав з Олею. Вона сказала, що дуже любить мене і ні за кого не піде, крім як за мене. Я не хтів дурити і сказав одверто, що зараз женитися не буду, бо собою розпоряжатимуся тільки тоді, коли буде збудована Українська Держава. Як-же вона згодна ділити зі мною усе те, що може зустрінутись на мойому тернистому шляху здобуття волі для свого краю, то повинна відріктися від батька й матери та йти зі мною. Ну, звичайно, як жінці, я казав, що це буде їй не по силах. Вона розплакавшися, пішла додому, нічого не відповівши, а я на другий день пішов до ліса“.

IV.

Марш Київської й Волинської дивізії. — Зустріч штабової колони з бригадою червоних лотишів. — Напад червоної кінноти на наші штаби. — Марш колони полк. Дубового — Напад Коцури на 3-й Кінний полк. (Схема ч. 3). Як особливість подій в першій половині лютого треба підкреслити, що це була доба, коли частини нашої Армії були найбільш розєднані, але завдяки міцним повстанчим орґанізаціям, в районі яких відбувалося маневрування, через загальну прихильність людности, а також завдяки досвідченості начальників колон, план, який 22 січня накреслило Командування Армії, військо уміло виконати.

Я не маю при собі матеріялів що-до руху Північної ґрупи отаманів Ю. Тютюнника й О. Загродського, більш докладних за ті, що вміщено в брошурі П. Певного „За волю та державність“, — тому, для повности навожу тут уступ „Марш Київської дивізії“, в редакції зазначеної вище брошури, при чому до тексту й дат внесені поправки після статті п. Феденка — „Фермент нації“ й звітів полковника Крата, підполковника Холостоковського та сотника Новикова^[4]:

„Київська дивізія разом з Волинською, під командою отамана Ю. Тютюнника; взяла напрямок через Київщину, Звенигородщину, Канівщину й Черкаси.

23 січня в большевицькому фронті, біля містечка Іванівки (17 верстов на захід від Новомиргорода) було знайдено прохід, й без єдиного пострілу обидві дивізії пройшли через Мокру-Калигірку, Шполу й Топільно на Звенигородщину, де спинилися в районі Вільшана–Кирилівка.

З великою радістю зустріло населення своє рідне військо,

27 січня в Кирилівці, Звенигородського повіту, 12 верстов на південь від Звенигородки (примітка підполковника Сухоручка, учасника Зимового Походу в складі Київської дивізії), де виріс наш великий поет Тарас Шевченко, урочисто було освячено прапор Мазепинського полку, який входив до складу Волинської дивізії.

Користуючись добрим відношенням населення до Українського війська, дивізії в цьому районі мали відпочинок. В частинах остаточно була переведена орґанізація, і вже після виходу з цього району обидві дивізії виявляли серьозну бойову силу.

Большевики звернули пильну увагу на рух дивізій, і в Київі почалася метушня. Черезвичайки поставлені були на ноги — їм наказано було відкрити слід „банд Тютюнника“. Але не так то легко було натрапити на слід Українського війська. При ворожому настрою селян до большевиків і, навпаки, доброму відношенню до Українського війська, при повній руйнації телеґрафу, большевики не в стані були простежити рух отамана Тютюнника й безсило кидали свої частини то в один, то в другий бік Звенигородщини. Врешті большевики вирішили оточити військо Тютюнника й кинули 60 совітську дивізію при великій кількості кінноти. А в той час селяне вивели манівцями дивізії якраз у протилежний бік — на Вільшану.

У Вільшані (20 верстов на північний схід від Звенигородки) 28 січня 1920 року дивізії догнала уповноважена делеґація Добровольчої армії, яка документально визнавала, що симпатії населення на боці Української армії і що, коли не буде досягнено згоди з Українським військом, то їм самим із комуністами не справитися, і просила обєднатися з добровольцями для спільних акцій проти большевиків. Отаман Тютюнник, не маючи уповноваження від усієї Армії У. Н. Р. вести які-б то не було переговори, заявив делеґатам, що вважає Добровольчу армію розбитою і не загрожуючою операціям Українського війська і тому вже залишив боротьбу з добровольцями і повернув багнети на большевиків. Тут-же делеґації було зясовано, чому не може бути досягнене порозуміння між Української армією та добровольцями, а також і большевиками: в той час, як добровольці й большевики ведуть боротьбу соціяльну, Українська армія бореться за національні ідеали й для неї немає ріжниці, яка Москва загарбає під себе Україну — чи червона, чи чорна. Пропозицію добровольців що-до спільних акцій проти большевиків отаман Тютюнник обіцяв при першій можливості передати Командуючому Українською армією, отаманові Омеляновичу Павленкові, й додав, що на його думку вище командування може говорити з добровольцями лише тоді, коли вони визнають самостійність Української Народньої Республіки й безумовну підлеглість усіх добровольчих частин, які перебувають на території України, українському командуванню. На заяву добровольців українське командування теж дало аналоґічну відповідь. З тим делеґація й відїхала.

Вирушивши з Вільшани, Київська дивізія в перший день зустрілася в селі Сухинах (30 січня) з кінним большевицьким загоном, у числі до 100 шабель, обеззброїла його й рушила на Черкащину, в район Шелепуської волости, звідки 3 лютого провадила спільні акції з Волинською дивізією на Канів і демонстрацію на бік Переяслава.

30 січня в районі Шелепуської волости, в с. Байбузах, дивізії догнав полк Чорних Запорожців^[5], який відірвався від Запорожської дивізії. Командир Чорних Запорожців, полковник Дяченко, повідомив отамана Тютюнника, що він від селян одержав інформації, що ніби-то в районі Єлизавету дивізія мала бої і втратила частину обозу.

5 лютого, після операції в районі Канева обидві дивізії, скупчивши кінноту під керуванням отамана Тютюнника, переправилися в район Сміла–Бобринська. Піхотою й обозом керував отаман Загродський. Піші частини дивізії через Руську-Поляну (повз Черкаси) були перекинуті в село Вергуни. Під час походу був такий мороз, що було чимало обморожених, а один козак замерз.

Вже в цей час у дивізіях бракувало набоїв. Гадалося, що з захопленням Сміли буде можливість достати там набоїв.

Операція, яку повела кіннота в районі Сміла–Бобринська, вдалася не цілком. Причиною до того був надзвичайно трудний для кінноти марш через ліси з Байбуз до Білазірря, чому атака замісць ранку була переведена в день, а з другого — через, як передає отаман Тютюнник, неточне виконання наказа полком Чорних Запорожців, який повинен був іти в обхід Сміли на Бобринської, а в дійсності на Смілу не пішов, і тим самим дав можливість ворогові оправитися й перейти до контрнаступу.

Смілу після 3-ох годин по захопленню довелося залишити.

Дивізії примушені були, таким чином, змінити маршрут.

Після вироблення плану дальшого маршу, дивізії рушили на Черкащину й на початку лютого Київська й Волинська дивізія зосередилися на південь від Черкас (в районі с. с. Ломовате–Солонківці–Худоліївка).

7 лютого 5-ий Кінний полк Київської дивізії захопив Черкаси і не зважаючи на контрнаступ ворога, тримав його три доби, після чого, згідно з наказом, залишив місто.

У Черкасах було видруковано багато аґітаційної літератури.

В цьому районі дивізії перебували аж до 11 лютого, коли дійшло до обєднання Запорожської дивізії з иншими.

До цього слід додати, що похід Північної ґрупи був добре задуманий її командуванням і вміло та щасливо виконаний; він зміцнив на всій Київщині, а почасти й Чернигівщині думку про існування нашої Армії; знайшов він відгук і в столиці України, Київі, а що головніше — сприяв заходам: привести до ладу повстанчі орґанізації в цілій зазначеній окрузі.

(Маршрут ґрупи — схема 5-а; там-же маршрут Чорного кінного полку).

*^**

Зустріч штабової колони з бригадою червоних лотишів сталася на одному з перших наших маршів після зустрічи з отаманом Гулим-Гуленком. Вже зовсім смеркло, коли наша кіннота входила в село; я їхав на чолі відділу; проїхали ми вже майже третину села, як підїхав до мене старшина-квартирієр і тихо доповів, що в селі перебувають чоловіка 5–7 червоних лотишів, які намагаються взяти з села до 100 підвід. „Добре — кажу я — побачимо“. Дійсно, недалеко стояла ґрупа червоних жовнірів, одягнутих у стару російську форму з причепленими до грудей червоними стрічками.

Один із них, трохи на підпитку, підійшов просто до мене й запитав: „Ви, товаріщ-командир, вєдь наш?“ На запитання я відповів йому запитанням: „А ви тут что дєлаєтє?“ Так завязалася розмова, і я довідався від нього, що недалеко, верстов 6–7 від нас, розташувалася бриґада лотишів по-над 6,000 баґнетів, яка на другий день мала вирушити на Єлизавет. Ця бриґада пересувалася весь час на хурманках, і через те, після розрахунку, з цього села їм припадало було взяти до 100 підвід.

„Нєт, уж, товаріщі, как хатітє — відповів я — а подвод я вам столько нє дам; нам самім оні будут нужни, бєрітє 25, больше нє дам“.

Так я з ними і полагодив.

Все було добре, але один із цих лотишів — „комісар“ (жид по національності) побігав трохи між козаками і зник.

Ранком другого дня я почув грюкіт у двері — „увійдіть“, відповідаю.

Увійшов військовий без жадних відзнак, але по всїй постаті було видно людину інтеліґентну, років тридцяти.

Рекомендується: „Товаріщ-помошнік командіра N-ой латишской брігади“, — показує мені свої документи.

Привіталися, я попрохав „товариша-помішника“ сісти й запитав, в чому полягає його справа. Глянувши на свого адютанта, сотника Миколаєнка, я спостеріг його велике занепокоєння.

Спочатку „товариш-помішник“ націлявся, як йому підійти до розмови, а нарешті сказав, що „комбріґ“ дуже стурбований присутністю міцної групи кінноти в близькому запіллі Червоної армії, яка, видимо, не належить до Червоної армії“, а через те він прохав-би дати йому відповідні пояснення для переказу „комбрігові“.

Я підійшов до діла просто й рішуче.

Я зясував йому, що про присутність бригади лотишів я знав ще вчора й, коли-б у мене були які-небудь ворожі заміри проти них, то ми напевно були б напали на них ще вчора, або відійшли в иншому напрямі, на що ми мали досить часу.

Ця арґументація остільки докладно зясувала наше поступовання, що помішник комбриґа цілком з неї задовольнився; але щоб додати остаточну належну форму цій справі, я йому порадив звернутися до повстанчих загонів отамана Гулого-Гуленка.

Далі вже наша розмова перейшла на тему дня в ширшому значінню, при чому в першу чергу дісталося „золотопогонникам“, як звали звичайно большевики добровольців; я вихваляв лотишів, а той не був у боргу і вихваляв наших партизанів; побалакали, посміялися; помішник комбриґа уклонився, дзенькнув острогами і, цілком задоволений, поїхав додому.

А в той час, треба зазначити, лотиська бригада була на поготові: гармати її були звернені на нас.

Прийшлося витримати характер до кінця дня і залишатися на місці своєї стоянки; а скоро смеркло, налагодивши попереду все, як слід, для походу, ми вирушили й крутими манівцями перейшли до Старообрядської колонії, що була верстов за 30 від неприємних сусідів.

*^**

6 лютого в великому селі Цибулеві (10 верстов на півн. захід від ст. Знаменка) штабова колона наша робила денний відпочинок. Отаман Гулий ждав підходу своїх партизанів і взагалі мав полагодити де-які орґанізаційні справи, відносно настроїв околишнього селянства він був цілком певний.

В самому містечку, крім невеликого відділу чоловіка в 120 партизанів Гулого, стояв ще мій штаб; кінні ж частини наші були розміщені по присілках, — верстов на 4–6 (Шутівка).

7 лютого, так приблизно в 11 чи 12 годині почувся перший гарматній стріл. Вибігаємо з хат, дивимося, а на небі ще не розійшлася біла хмарка, від шрапнельного вибуху; за першим вибухом — другий, третій, та все з боку залізниці… З усіх боків збігаються люде, та все гукають — червона кіннота.

Цибулів лежить у глибокій балці; з південного боку до села прилягає чималий ліс, що тягнеться аж до самих присілків, де перебували наші кінні частини.

В складі штабу було всього, мабуть, чоловіка з 30, з одним кулеметом, і через те значної допомоги партизанам цей малий відділ, більшість якого була з нестройових, не міг дати, тому я вирішив хутчій продертися до своїх частин і подати допомогу партизанам.

Хоч випоготовилися ми до чину феноменально скоро, та всеж таки спізнилися, бо вже на всіх горбках навкруги села манячила червона кіннота.

Розїзд, якого ми висунули вперед по дорозі в напрямку присілків де перебували наші кінні полки, був обстріляний і скоро повернувся назад. Тоді ми кинулися просто вправо під гору і знов, наскочивши на відділ червоних, примушені були повернутися й шукати иншого виходу — отже саме тоді почулися голоси селян: „По балці до лісу, бо там ще комуністів немає“.

Майже на очах у червоних нам пощастило продертися до лісу, а потім цілиною по гущавині лісній, більш вояцьким нюхом, як свідомо, ми добилися до своїх частий, що вже були на сторожі.

Гулому-Гуленкові пощастило менше. На початку наступу було вирішено дати „червоним“ бій та йти в протинаступ; дійсно, бій провадився де-який час героїчно, і тільки через зраду Гулівців кіннотчиків, що лишилися від Махнівців, комуністи зайшли в тил із боку Знаменки, і тоді довелося прориватися штабові отамана Гулого. Дорогу до лісу йому довелося брати з боєм, але він мав до десятка добрих ручних кулеметів і, хоч із великими втратами, а проте всеж продерся до лісу, а потім подався слідом за нами.

З зізнань полонених — це була червона дивізія, що отримала наказ ліквідувати партизанів Гулого, в числі яких опинилися й наші частини, бо большевики вирішили остаточно з нами покінчити; тільки наше сполучення й марш до Дніпра перешкодили їхнім замірам.

Далі сталася „кадрилля“: червоні шукали нас, ми ходили слідом за ними. Частина штабного обозу не встигла виїхати й опинилася в руках червоних; потім оповідали, що червоні дуже раділи, що захопили мої власні пакунки, особливо тішив їх український мундур зі старшинськими відзнаками.

Через с. Красносілля кінна колона наша вирушила на північний схід.

Червоні задовольнилися з цієї зустрічи з партизанами й через короткий час повернули до Єлизавету; в місцевій червоній пресі було оголошено про „розбиття банд Гулого-Гуленка“.

*^**

Марш пішої бригади полковника Дубового та кінно-гірного дивізіону полковника Алмазова в найближчому запіллі Добровольчої армії відбувся з особливо трудних обставинах, і його треба вважати за особливо визначний.

Перечекавши в Аниківському лісі до смерку колона під командою полковника Дубового вночі перейшла залізничу лінію Ново-Українка — Єлизавет, на ранок (23 січня) зосередилася в с. Іванівці і рушила по Херсонщині, маючи на думці обійти Єлизавет з півдня і знайти зручніший маршрут на Чигиринщину.

24 січня Запорожці пересунулися до с. Семенастого (що на 7–8 верстов на південь від Іванівки), а в ближчому сусідстві їхньому, в с. Семенівці (5 верстов на схід) ночував відділ Дроздовців, у складі 6 ескадронів та 6 гармат.

Таким чином Запорожці опинилися в самому осередкові Добровольчої армії й вишли з такого становища тільки завдяки умілому маневруванню колони манівцями та балками і приязним відносинам населення, яке фактично становило для них оборону і виконувало розвідчу службу; але цілковито уникнути зустрічи з добровольчими відділами не вдалося. Запорожці примушені були цілу добу пересидіти по хатах, при чому коні були заховані по стодолах, гармати розібрані на частини й заховані по стіжках, а військове знаряддя та зброя — по коморах, бо повз вікна цілий день проходили добровольчі колони.

24 січня вранці зустріч із Дроздовцями сталася на самому марші; на одній дорозі зустрілися — наш загін і добровольча кавалерійська дивізія, Коли колони розминулися, то до полковника Дубового підїхав офіцер-ординарець і з доручення свого штабу запитав: чи не „малоросійський“ це полк^[6] і, одержавши позитивну відповідь від адютанта полковника Дубового, повернув із докладом до своїх.

Пізніше, правда, добровольці слідом за нашою колоною вислали кавалерійську частину, але балки, а потім ніч допомогли Запорожцям уникнути переслідування й продовжувати спокійно свій марш.

В селі Білівці колона перебула ніч на 24 і до ранку 26 січня. Завдяки повстанським звязкам, полковник Дубовий незабаром достав звістку про обєднання штабу Запорожців і кінноти а партизанами отамана Гулого і, за допомогою партизанів, колона його хутко стала на певний шлях.

26 січня. (Бій під Роздольним і геройський вчинок командира кінної сотні Кінно-гірного дивізіону, сотника Севастянова). Після виробленого маршруту колона полковника Дубового рушила через с. Климці (27 січня) на с. Покровське (28 січня), вийшла з запілля добровольців і вперше тут зустрілася з большевицькими розїздами. Двома ночними маршами (через Митрофанівку 28–29 січня) колона 31 січня зосередилася в с. Понтаївці, що на залізничій колії між Знаменкою та Олександрією; 31 січня перейшла далі на північ до с. Ясноватки й після цього опинилася в большевицькому запіллю.

В районі Знаменки в той час зосередилася червона кінна дивізія зі спеціяльним завданням догнати й роззброїти наші колони.

Колона полковника Дубового рушила далі на північ до с. Янова, де перебула від 1 до 3 лютого, маючи звязки зі штабом Армії.

На цей час до маршу наших колон на північ відноситься рух значних сил Червоної армії через Кременецьку й Катеринославську переправи на Дніпрі в район Знаменка–Єлизавет, і через те колона, не затримуючися далі, перейшла до села Іванківця, перебула там 4, 5 та 6 лютого і 7-го рушила на Цвітну.

Червона колона з-під Знаменки йшла слідом за коловою полковника Дубового, але селяне направили її на Цибулів (тоб то, де перебували тоді штаб Армії й партизани Гулого).

*^**

8 лютого колона полковника Дубового приєдналася до штабної колони.

Таким чином 8 лютого в с. Цвітній обєдналися за винятком Чорного полку, всі частини Південної ґрупи; також було відомо, що слідом за нами йшов отаман Гулий. Належало виконати останнє завдання й стати в уґруповання, з якого було-б зручніше навязати звязки з нашими північними дивізіями.

З цією метою на 9 лютого командування групи намічає перехід у район с.с. Янівка–Матвіївка–Головківка–Яніш; штаб Армії–с. Янівка (округа повстанця Чучупаки, прихильника У. Н. Р.).

Командуванню було відомо про те, що село Яніш знаходиться підо впливом радянського отамана Коцура — через те 3-му Кінному полкові було це застережено. Коцурівці з видимою охотою приняли полк на постій, а потім вночі, по заказу з Чигирина розброїли.

Напад Коцура на 3-й Кінний полк показав наочно вороже відношення до нас радянців^[7].

Завдяки старанням і впливам отамана Гулого, після довгих переговорів, всіх наших бранців Коцур випустив на волю, але що-до коней і зброї, то тут було якесь навмисне проволікання. Через це було наказано всі відділи Коцура вважати за ворожі до нас при нагоді роззброювати. В короткому часі така нагода зявилася: отаман Гулий із Запорожцями при співділанню відділа полковника Стефанова роззброїв досить сильний загін Коцурівців у м. Камянці (коло ст. Камянка на залізничій колії Знаменка–Сміла) і тим самим, до певної міри, компенсував себе за дезорґанізацію нашого 3-го Кінного полку. Цей випадок викликав більшу ворожнечу між партизанами Чучупаки та Коцурівцями.

V.

Нове обєднання всіх частин Армії У. Н. Р. на березі Дніпра в половині лютого 1920 р. — Марш на Полтавщину. — Поворот на Правобережжя. — В Холодному Яру. (Схема ч. 4). Ще раніш зазначеного наказом речинця 11 лютого розїзди всіх колон дивізій зустрілися в околиці с. Медведівки, що лежить між Черкасами й Чигирином.

Перша зустріч командного складу була дуже щира й сердечна. Байдуже було, що одним більш пощастило в їхніх попередніх операціях, а другим менш, проте всі були задоволені тим, що знову зійшлися разом, а присутність у нашому товаристві отамана партизанів Гулого ще більш зміцняла загальний добрий настрій, бо цим мовби зазначувалася солідарність і єдність між регулярними військами та партизанами.

Отаман Юрко Тютюнник предложив, між иншим, листа полковника Добровольчої армії Попова, з пропозицією спільного провадження дальшої боротьби проти большевиків.

Остання третина 1919 р., коли військові кризи йшли одна за другою по черзі для кожної з ворожих сторін, була одночасно періодом, коли воєнні обставини примушували як добровольців, так і большевиків перетрактовувати з нами та шукати порозуміння з Українським Урядом.

Загрожені з боку Деникіна російські большевики йшли на переговори з українським демократичним урядом в-осени 1919 року.

В той-же час у чаду від своїх перемог Дениківське командування почало ще війну проти Української армії, бо було переконане, що з нами, „бандітамі“ і „большевікамі другого сорту“, нема про що й говорити.

По трьох місяцях, у грудні 1919 року, ситуація змінилася; командування Добровольчої армії починає вживати всіх заходів, аби знайти порозуміння з Українським Урядом і його військом. Офіціяльним документом до цього є лист полковника Попова, який звернувся до командування військ У. Н. Р. в імені Добровольчого командування Ново-Російської области^[8]. Треба надто піднести й підкреслити заяву автора листа: „У нас є те, чого Вам бракує — зброя, але Ви маєте те, чого у нас немає — довірря населення“.

Крім того посвідчено („Фермент нації“ т. Феденка), що добровольці намагалися увійти з нами в переговори за посередництвом Начальної Команди Галицьких військ, і нарешті наше командування мало повідомлення, що по залізничій лінії Одеса–Жмеринка виїхав між 15–20 грудня на бронепотягові „Ґенерал Шифнер-Маркевич“ з уповноваження ґенерала С. поручник С-о в справі переговорів із нами й повстанцями.

Поручник С-о, виконуючи своє завдання, вступив до Ананієва; але з огляду на те, що від начальника Добровольчої залоги полковника Ковальського одержав відомості, що ні в Ананієві, ні по його околицях повстанців нема, поручник С-о повернув до свого командування через наближення большевиків.

Не можна не звернути уваги на поводження ворогів українського руху під ту пору — вони дуже помірковані підчас власної кволости й кризи і немилосердні, коли їм щастить у боєвих акціях.

Підчас нашої зустрічи, після подачі загальних інформацій, що зясували як політичну, так і військову ситуацію, Командування постановило:

а) Для поширення аґітації за Українську армію на лівому березі — маємо хоча-б короткий час пробути за Дніпром.

б) Перехід армії через Дніпро зробити в одному місці в день 13 лютого біля с. Топанівки (зазначався порядок переходу). Після переходу зосередити Армію в с. Москаленці (недалеко від Дніпра) та його околицях.

в) З метою звернення уваги комуністів до пунктів, що лежали значно на боці і поперед нашого розпологу, зараз-же по переході, кінна бриґада Запорожців (полк Чорних Запорожців та 2-й кінний Запорожський полк) мали захопити Золотоношу, а инші дивізії задемонструвати в напрямках: Дубни–Хорол–(Київська дивізія) і Гребінка (Волинська дивізія).

г) Отаман Гулий-Гуленко з цього часу мав обняти посаду командира Запорожської дивізії, а свої партизанські відділи зачислити до лав Запорожців; з цього часу особисто за собою я залишив тільки загальне керування Армією.

3-й Кінний полк мав і надалі залишитися як окрема орґанізаційна й бойова одиниця.

*^**

Рік, як старшина й козацтво не бачили Дніпра, що в зрозумінні українців звязується не тільки з подіями з глибокої старовини, але й епізодами з останньої фази боротьби Українського народу за волію й державність.

13 лютого через Худоліївку й Топилине Армія каша рушила до Дніпра.

Коли перед очима козацтва заблисла ця славна, могутня ріка, в богатьох частинах Армії залунав національний гимн „Ще не вмерла Україна“ та сердечні привітання до старого Дніпра-Славути.

Дніпро замерз, але не всюди був приступний для переправи, а місцями траплялися широкі навіть ополонки. Переправа війська (Топилине–Погоріле) пройшла успішно, хоча поруч із самим місцем вашої переправи була велика вода. По переправі, без усяких перешкод із боку ворога, частини наші обсадили призначений для постою район: Єреміївка (Волинська дивізія), Москаленка (штаб Армії й Запорожська дивізія) та Василики (Київська дивізія).

*^**

Полтавщина зробила на всіх надзвичайно добре вражіння — перш за все кидалася в очі хозяйновитість населення: двори заповнені стіжками сіна та збіжжя; з усіх закутків виглядали спокійні голови круторогих волів; хатки надзвичайно привабні, а з них всюди прикрашені рушниками образи, портрети Тараса Шевченка і майже всюди — Кобзар.

Що-до відношення населення до нас, то воно було якесь загадкове: ворожнечі не було, але не було й щирої відвертости — можна було сказати, що людність придивлялася до нас, щоб пізнати, як слід.

Людність не була прихильною ні до червоних, ні до добровольців. Деникінська жандармерія залишила по собі дуже ганебну славу.

При нашому відмаршу людність Полтавщини виявила свої почуття більш яскраво — прихильно, а з місцевими повстанцями був усталений живий контакт.

Перебування наше за Дніпром відзначилося серьозними боями 13, 14 і 15 лютого нашої кінноти: Запорожців (полковник Дяченко) за місто Золотоношу, яке переходило кілька разів із рук до рук, і кінноти Волинців, що з боєм заняли м. Жовнин. Поява наших розїздів майже коло Лубень і Кременчука, де була велика гарматня база, стурбували большевицьку адміністрацію та командування; стали надходити вістки про рух большевицьких частин із ріжних сторін, що подібне було до бажання червоних притиснути нас до Дніпра, а через те, пробувши на Лівобережжі лише кілька днів, ми знову перейшли Дніпро (17 лютого) в тому-ж самому місці й зосередилися в околицях Холодного Яру.

Тут Командування стало перед необхідністю приняти таке рішення, яке відповідало-б не тільки обставинам часу та безпосереднім інтересам Армії цілості, моральній та фізичній справі, а також відповідало-б загально-державним інтересам.

На постанову того або иншого рішення мало вплинути:

1) Над Дніпром, після довгої перерви, до нас зявився урядовий післанець, що прибув навпростець із Камянця-Подільського з листом від Голови Ради Міністрів І. Мазепи. В цьому листі нічого певного не подавалося, й видно було, що все ще було тільки в стадії пертрактацій і міркувань, проте було видно, що Уряд і наша еміґрація в Польщі жили думками про Армію й шукали для неї виходу на надходячу весну. Ширші інформації Командуванню подав сам післанець, який не скупився на підбадьороючі звістки. По його інформаціях майбутні перспективи для нашої справи й Армії могли бути на весну дуже сприятливі.

2) Також було відомо, що Галицька Армія не пішла з добровольцями до Криму, а залишилася на заході України, в Забужжі. Отже, через це ми могли сподіватися на фактичне обєднання з нею.

3) В червоній пресі почувалося занепокоєння небезпекою поновлення війни: невідомо було тільки з ким — чи з Румунією, чи з Польщею.

4) По всій обстановці, по сумі всіх даних, що ми мали до розпорядимости, можна було вивести, що майбутні операції могли розпочатися тільки на заході, а через це зосередження нашої Армії на весну біля Буга могло відіграти поважну ролю й відбитися на ворожому запіллі; в кожному разі зосередження Армії в Забужжі творило добре вихідне становище і для инших можливих акцій.

5) Маршрут наш у загальних рисах повинен був залишитися попередній, бо підчас маршу обовязком Армії було зібрати всіх своїх недужих старшин і козаків, серед яких були такі визначні для Армії особи, як отаман Загродський (командир Волинської дивізії), полковник Долуд (начальник штабу) і панотець Пащевський (армійський архіпресвітер).

Всі вищезазначені дані привели Командування до рішення: розпочати 17 березня, поволі, похід Армії до Буга, через Уманщину, для зосередження її ще в березні в районі Гайворонської переправи; приблизний маршрут накреслювався такий: м. Камянка, між Новомиргородом та Єлизаветом, с. Добрянка (Синюха), Уманщина, Гайворон.

Це своє рішення Командування Армією передало війську в наказі ч. 39 від 16 березня (с. Москаленка):

„Наша Армія перейшла на лівий беріг Дніпра, де перебула 4 доби. За цей час нами були заняті Черкаси й Золотоноша та зроблено велику аґітаційну роботу: селянство побачило, що наша Армія існує.

Після цього Армія повинна перекинутися на правий берег Дніпра. Нашій Армії прийдеться знов відбути великий похід, котрий може протягнутися до місяця, а за цей час справа нашої Армії повинна стати на державний шлях“.

*^**

В Холоднім Ярі Армія могла спокійно перебути кілька днів для своєї орґанізаційної справи та порозуміння з місцевими повстанцями що-до можливих майбутніх весняних акцій. Холодний Яр тоді був одним із форпостів партизанщини, бо тут усе сприяло розвиткові в людности вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі памятники — Чигирин і Суботів, манастирі — Онуфрієвський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила і т. д.; нарешті сама природа — Дніпро, балки, кручі й великі ще й по цей день ліси; — все це сприяло вихованню національної свідомости та вільного козацького духу.

Холодноярці не були позаду инших — вони дали не мало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову орґанізацію, подібну до часів старої Козаччини. В той час, як ми залишили Наддніпрянщину, вперто поширювалися чутки про те, що большевики концентрують до Холодного Яру значні сили (називали навіть № армії) з тим, щоб обсадити неспокійне кубло, що стояло на шляхах зі Слободжанщини на Київщину.

При відвідуванні старих козацьких манастирів — Митрофанівського й Мотронівського — братія, на наше прохання, відправила службу Божу, й дивно було слухати в тих надзвичайних обставинах, як лунали святі слова молитви за Українську Державність, за народ і його проводирів; молилася братія, молилися й співали разом із нею старшина й козацтво.

Настоятель і братія сердечно привітали нас і благословили на дальший похід не тільки, як люде, що віддавали свою молитву за страждучих і поневолених, але і як сини одної країни, одної Батьківщини, бо більшість із братії були також українцями.

Під голосний згук великого манастирського дзвона ми знов посідали на коней і поволі виїхали з манастирських брам, а згуки дзвона ще довго лунали в просторі, поки їх не перемогли козацькі пісні конвою штабу, що оповідали про Наливайка, Сагайдачного й Дорошенка, про Гайдамаччину, руйнування Січи Запорожської.

*^**

21 лютого Українська армія була вже в новій дорозі — через Уманщину до Буга — і перевела цей похід по нижче поданому маршруту (дивись загальні маршрути Запорожської та Волинської дивізії).

З приводу першої половини Зимового Походу треба сказати:

1. З виходом у запілля добровольців і потім большевиків, наша Армія опинилася в центрі народнього руху й морально зміцнилася.

2. У тактичних прийомах, що їх вживала Армія, бачимо такі провідні думки:

а) Удалення від зустрічів із великими й напади на малі ворожі обєднання, нищення комунікацій, звязку й тилових установ.

б) Розполог ґрупами, не тільки як засіб, шо виходив із оперативних міркувань, а також і супроти несподіваних нападів; заходи до швидкої поготівлі конечні.

в) Марші манівцями й кількома колонами, користування місцевими провідниками, зосередження здаля від головних комунікацій та великих селищ, у критичний момент — вночішні й форсовані марші.

г) Постійна без перерви навкруги розвідка, військова і надто аґентурна, остання за допомогою селянства; секрети на старих ночівлях.

д) Охорона на походах лише розїздами; на місці — приєднання до цієї справи селянства.

е) В керуванню — самодіяльність начальників; періодичні наради командирів дивізій при колоні Армії.

3. З орґанізаційно-матеріяльного боку відзначимо:

а) Поступ в переорґанізації: частини набувають характеру кінних частин.

б) Поповнення кінського складу Армії.

в) Армія забезпечується теплим одягом, взуттям; харчування — виключно місцевими засобами; використовування для господарських потреб місцевих запасів цукру і спирту.

4. Армії бракує зброї, набоїв, грошових знаків, медичних засобів.

5. Комплектування охочими; дезертирства — жадного; значна кількість старшин й козацтва — на лікуванню у селянства.

(Продовження буде).

---

——————

1. В Хмелеві Волинці поховали (20 січня) померлого від тифу славного полковника Царенка.
2. Відродилася старо-українська традиція: Де крак — там козак, а де байрак — там сто козаків. — Редакція.
3. Обидві сторони мали звязкових відпоручників (Волинська дивізія, станція Кодима).
4. Пп. Феденко й Певний, підполковник Холостоковський (командир куріня) й сотник Новиків (командир кінного полку) — всі були при цій колоні.
5. Марш полку Чорних Запорожців (після звіту полковника Крата).

   З 6 по 15 січня полк знаходився в Голованівську. 15-го провадив демонстрацію на Гайворон–Бершадь. 17-го, повертаючи з Бершади, полк йде на хвості колони Добрармії. Переднівка до 20-го січня й шукання звязку з Українською армією. (Наказа не одержано). Діставши відомості, що армія пішла на Синюху, полк теж переправляється біля села Тернівка; 20 січня полк в Пилявці. Добровеличка занята Добрармією. 24-го марш на Якимівку по слідах Тютюнника. Звязок знов загублено. Хуртовина. 25 січня — Петроострів. 26 січня форсований марш через залізницю коло ст. Іскрино під загрозою большевиків до містечка Вільшани. 30 січня в районі Корсуня зустріч із Соколовським і Грозним. В Байбузах зустріч із 5-м Кінним полком.

   Про цей „марш-нальот“ Чорних — п. С. оповідає: „З тим полком вирушив і я, як політичний референт Уряду У. Н. Р. для звязку з повстанцями Балтського повіту, з якими я минулим літом працював проти комуністів. Голованівськ був захоплений 24 грудня по ст. ст. Ворог відступав дальше на Богопіль–Голту. Не зважаючи на велике болото, коли не тільки возом було неможливо їхати, а навіть верхи на конях, полковник Дяченко з двома сотнями кинувся переслідувати ворога. Третю сотню він кинув на станцію Голованівськ, аби знищити залізницю, яка функціонувала. Здогнано ворога біля села Пушкова. Забрано у нього велику кількість обозів і ріжного військового технічного майна, а головне набоїв та кулеметів і до 100 полонених. Відпочивши в селі Липовечки, на другий день Різдвяних свят полк атакував села Богопіль, Голту й Орлик. Тут довелося нам зустрічати досить великі ворожі сили, але персональна хоробрість і відвага полковника Дяченка, а також хоробрість козаків, не зупиняли провадження дальшої операції. Застави ворожі, які були висунені перед селом Богопіль, були порубані дощенту — до одного чоловіка, і ворог утік із міста Богополя зовсім дезорґанізовано через Буг у Голту, а з Голти на Вознесенськ. Дорога на Вознесенськ була відрізана, бо там повстали селяне, і ворог тричі вертався до Голти, силкуючись пробити шлях на Вознесенськ. В Богополі багато було захоплено військового майка, головно награбованих речей, ріжних речей домашнього вжитку; межи речами находили річі з жіночого туалету, що, правдоподібно, належали співачкам шантану, яких, очевидно, пограбовано. Паніна у ворога була така сильна, що старшини, з яких головно складалася армія, забули всі приписи пристійности та звичайности, лишали своїх жінок і дітей, перерізували посторонки від запряжених коней, сідали на них та утікали верхи. Підводчики були в більшості селяне, які не давали офіцерам коней, за що дуже часто переплачували життям. Розігнавши ворога полковник Дяченко зі своїм загоном вернувся до Богополя, підібравши по дорозі все майно й полонених. Поміж полоненими було майже 50% жінок. По відомостях полонених бравувало тільки губернаторші. Втрат людьми з нашого боку не було, були лише ранені коні. Відважний нальот на Богопіль навів паніку і на Добровольчу армію, і на ті ворожі загони, що стояли в Кривому Озері, але шлях відступу був їм відрізаний.

   Місцеве населення Богополя, Голти й Орлика, довідавшись про присутність Армії У. Н. Р. прислало делеґацію, яка сказала, що населення цих місцевостей, особливо жиди, готові прийняти на повне утримання яку вгодно кількість полків Армії У. Н. Р., аби цей полк заняв місто і визволив його від гніту Добровольчої армії. Добровольці страшенно знущались над населенням, головно над жидами. Кожний день вішали й розстрілювали біля 10 жидів. Вулиці жидівських кварталів уявляли з себе кладовище. Такі самі картини можна було бачити й у Кривому Озері. Загонами Добровольчої армії командував князь Голицин і полковник Попов. Добровольчі загони складалися зі старшин Терського козацтва і чеченців. В цім районі полк Чорних Запорожців поповнився новими силами.

   В часі цього маршу доводилося нам стрічатися з невеличкими комуністичними відділами, які все держались ніяково. Очищали нам дорогу, не вступаючи з нами до бою. Ми їх не переслідували, але, як-що попадали до нас в руки, обезброювали і виряжали на Московщину, як непотрібний на Україні елемент. В короткому часі дивізія осягнула зазначених точок. Тимчасом большевики зачали свою головну роботу — аґітувати проти українських військ між населенням, говорячи, що ніби-то вони разом із нами і на Україну ідуть тільки з метою, щоби помогти повстанцям у боротьбі з Деникінцями, знищити Добровольчу армію, після чого вернуться в Московщину, не втручатимуться з справи України, визнають самостійну Україну і т. д. Нашими аґентами було установлено, що вони розповсюджують офіціяльний наказ Троцького про визнання самостійности України і повне невтручання в діла Українського народу.

   Контр-аґітація з нашого боку мала великий успіх, і комуністи не мали впливу на населення. Їм спочатку селяне недвозначно говорили, що вони їх не визнають. Разом із тим довелося нам знову мати до діла з добровольчим загоном. Бували часи, коли ми продиралися коридором, з одного і з другого боку маючи ворога, але завдяки умілому маневруванню нашого командування проходили щасливо, без жадних втрат. Київська й Волинська дивізія вийшли в район Ольшани; Запорожська і Залізнична дивізії — в район Медведівки, Чигиринського повіту. Був визначений відпочинок, бо холод не давав далі провадити маршу.

   Розвідка встановила, що в Черкасах, Смілій та Бобринській розположено комуністичні бази. У Смілій до всього і штаб 65 дивізії. Наші дивізії повели наступ на ці міста і в результаті була захоплена Сміла і Бобринська, при чому у Смілій пощастило захопити всі обози й технічний курінь із усім його майном, а в Бобринській — набої. Потім кінний полк Київської дивізії захопив місто Черкаси, а кіннота Волинської дивізії — місто Канів. Ворог, який виступав активно проти нас, був перерубаний, а частину було полонено: у Смілій до 500 чоловіка і так само було полонено в Черкасах та Каневі. З допиту полонених виявилось, що вони насильно були мобілізовані в центральних губернях Московщини і під загрозою перевезені на Україну. Просили допомогти, щоб відправити їх по домах. Просьбу було задоволено, і партіями по 300–400 чоловіка їх відпущено. Комуністи панічно втікали в ріжних напрямках, а повстанці-селяне їх по дорозі ловили і нищили. З нашого боку втрати: двох із полку Чорних Запорожців досталось до полону, з рештою обійшлось щасливо. Після переведення всіх операцій вся Північна група пішла на обєднання з рештою дивізій Армії. Обєдналися в районі села Медведівка.

6. Є відомость, що в Київі отаман Струк зформував такий малоросійський полк; цим, очевидно, й пояснюється задоволення деникінського офіцера.
7. В оповіданню полковника Чижевського про цей випадок зазначено детальніше.
8. Порівняти „1920 р.“ В. Шульгина.