Вікіджерела

За Державність/3/Зимовий похід

< За Державність | 3

М. ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО

Ґенерал-поручник.
ЗИМОВИЙ ПОХІД.
(6.XII. 1919 – 6.V. 1920 р. р.).
ЧАСТЬ III.
I.

Нова зустріч із Галицькою армією. — Спроба переправи через Буг. — Приняття рішення щодо демонстративних акцій і маршів. — Ситуація на початку квітня в районі розміщення Галицьких військ. (Схема ч. 5). У першій половині березня 1920 р. армія наша, згідно з пляном, який було вироблено ще на березі Дніпра недалеко від Черкас, підійшла до Бугу в районі Гайворона–Джулинка–Мащоная і Саврань, маючи на думці дійти до порозуміння з Галицьким військовим Командуванням та за його допомогою форсувати Буг.

Після переходу Бугу малося на увазі разом із галичанами йти далі на прорив фронту „червоних“ з конечною метою — приєднатися до решти армії, яка, за чутками, перебувала в районі Нової Ушиці–Могилів. 8 березня Волинці захопили переправу у Саврані, що була занята відділом Котовського, а 11 березня несподіваним нападом полку Чорних Запорожців удалося перейти в кінному ладу Гайворонський залізничий міст, зняти варту й захопити в полон чотиригарматну батарею галичан у повному її складі.

Через „полонених“, які негайно стали в наші ряди, Командуванню вдалося навязати офіціяльні й неофіціяльні переговори з Галицьким Командуванням.

Виявилося, що Галицька армія була під гострим доглядом червоних комісарів, та що настрій старшинства і більшости стрілецької маси був цілком на нашому боці. Район, що посідали галицькі частини, був Бершадь–Балта–Вапнярка–Роздільна–Тираспіль; але ж окремі відділи були розкидані і на південь майже до Одеси.

Армія числилася в стані „ретаблірку“ і все ще не могла налагодитися після тої страшної епідемії тифу, яку вона перенесла у Винницькому районі минулої осени. Крім галичан нам удалося ще увійти в звязок із місцевими нашими організаціями в Забужжі. Після перших підсумків складалося таке вражіння: фактично все було ще в стадії чуток (із заходу), але ж нічого певного.

Тільки з большевицької преси та аґітації, що розпочали большевики серед Галицького війська та місцевого населення, можна було судити про загрозу російсько-польської війни.

Приїжджали комуністи Порайко, Затонський та Михайлик з інформаціями про небезпеку нової „польської авантюри“, а, власне кажучи, не маючи жадної певности в галицьких частинах, вони намагалися внести розбрат між козацтвом та старшиною.

Найхарактернішу і повну промову виголосив Затонський:

„Багато ви про мене вже чули. Ви чули, що я жид, поляк, що ненавиджу галичан і т. і. Я однак дуже тішуся, що можу особисто з вами побалакати. Сам я ваш сусід, із Камянця Подільського, і як чуєте, по-українському говорю не гірше від кожного з вас. Який я ваш ворог — це розсудіть самі. Коли розійшлася чутка, що Галицька армія переходить на нашу сторону, всі відвічальні наші чинники порішили вас відразу знищити й розділити поодиноко всіх вас по всіх частинах Совітської армії. Я, однак, як секретар комуністичної партії большевиків України, взяв на себе відвічальність перед Радою народніх комісарів і зобовязався вас, як цілість, зреорганізувати у три червоні галицькі бриґади. Ми, як комуністи, вашої військової сили не потрібували й не потрібуємо. Ми ніколи не воювали силою і нікого силою не завойовували. 100-тисячна, середнє зорганізована армія може нас легко оружно поконати. Але ми, пролетарі, маємо в собі щось таке, що розкладає й найсильнішу армію. Перед тим „чимсь“, перед тією нашою розкладовою силою розтають найсильніші армії, як розложилася царська армія, німецька, австрійська, а тепер і ваша армія. Той вогонь, перед котрим дрижить буржуазія цілого світу, і ви мусите собі присвоїти. Присвоїте ж це собі ви тоді, коли між вами не стане тих офіцерів, за котрих ви стільки крови пролляли. Галичину я, як сусід, знаю дуже добре. Я знаю, що в Галичині нема властивої української буржуазії, але є українська інтеліґенція, ті прихвосні буржуазії, котрих я більш ненавиджу, ніж саму буржуазію. Я сам професор вищого технічного „училища“ і маю, може, більше від багатьох інших галицьких інтеліґентів права назвати себе інтеліґентом, однак зі всіх кляс суспільних я найбільше ненавиджу інтеліґенцію і вважаю конечним в інтересах всесвітньої революції, в інтересах комунізму винищити з корінням. Я ненавиджу інтеліґенцію за те, що вона думає по-дрібно-міщанському, стає все по боці сильнішого й не має ніякого розмаху. Не має також розмаху й селянство, на яке ми теж не спираємося. Одиноким чинником, що високо підніс прапор всесвітньої революції, є фабричний пролетаріят, який узяв у нас диктатуру в свої руки. Він розколює всі інші кляси й прилучає до себе підходячі для нього елементи, все ж інше безжалісно нищить. Ми знаємо, що хоч всі ви до нас прилучилися, ви ще однак далекі до большевиків-комуністів. У вас є ще багато елементу нам непотрібного й ворожого; Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/21 однак, беручи перед партією відвічальність за реорганізацію Галицької армії, я взиваю до вас, товариші, щоб ви самі розкололися. Ви самі мусите нищити ту інтеліґенцію, що вас водила по такій тернистій дорозі. Ви самі мусите зреволюціонізуватися, щоби стати достойними товаришами червоно-армейців російської совітської республіки“. Закінчив словами: „Доволі крови галицького стрільця. Хай живе зреволюціонізоване, зреорганізоване червоне галицьке стрілецтво“. (В редакції таборового журналу „Скиталець“).

Інші промовці казали більш-менш подібне.

Промовці в галицькому війську успіху не мали, і їм правдиво й щиро відповів член Української Національної Ради, посол З.У.Н.Р. Михайло Петрицький:

— „Я між вами найстарший. Я найбільш із вас жив і вважаю своїм обовязком звернути увагу тим молодим людям (Порайкові, Затонському і Михайликові), що на таке трактування ми собі не заслужили. Хоч би мені прийшлося платити життям, мушу звернути їх увагу, що вони йдуть до нас неправдивою дорогою і, замість ідеї, сіють лише бурю“. А пізніш на вечірній нараді п. Петрицький кинув большевикам просто в обличчя: „Неправда — не є просвіта“.

Переказували також, що Затонський, знаючи мої добрі відносини з галичанами, не забув і по моїй адресі набалакати порядну кількість „компліментів“. Про Гулого ж, Тютюнника тощо й казати не приходиться, бо вони виставлялися як справжні бандити. Заходи Затонського на цей раз були ліквідовані, — стрільці лишилися вірні своїй старшині. Затонському прийшлося чимдуж накивати пятами, бо інакше він був би порубаний кіннотою отамана Шепаровича.

Мій офіціяльний наказ, що був таємно переданий до рук Галицького Командування, про негайне приєднання частин Галицької армії до нашої, як і слід було сподіватися, все ж не мав жадних позитивних наслідків.

Я вважав, що мав моральне й юридичне право так зробити на підставі умови злуки обох армій під загальну мою команду, що було підписано відпоручниками як політичними, так і військовими 25 грудня 1919 р. в м. Винниці.

В. О. Начальника Штабу Галицької армії полковник Шаманек відповів, що галицькі бриґади підлягають штабові 12-ої совітської армії, місцем постою якого є Київ, куди й належить відправити відпоручників Української армії для пертрактацій; далі полковник Шаманек просив, в ознаку наших добрих відносин, повернути йому батарею, захоплену Чорними Запорожцями.

Перехід Галицької армії в короткий порівнюючи термін від нас до добровольців, від добровольців до комуністів безперечно не міг не відбитися на моральному стані Галицької армії, і без сумніву кожний із цих моментів уносив із собою частину її духового „я“. Здається мені, що ледви яка інша озброєна сила під ту добу змогла б знести таку часту зміну орієнтації, хоч би навіть цілком формально.

Під час цих розмов, ми, маскуючи свої сили й розташування, вели спішні приготовлення щодо переправи на правий берег. Діло це я доручив отаманові Гулому, командирові Запорожців, які стояли в самому Гайвороні. (Було видано з цього приводу наказ ч.ч. 52, 53).

Не спали й червоні комісари, вони енерґійно готувалися до відпору. Поміж галичанами були зроблені деякі перегруповання, а саме містечко Бершадь було обнесено дротяними загородами.

У доповнення до обстанови зазначимо, що Христинівка, Умань, Гайсин, Саврань і Голта були заняті відділами червоних, силу яких до 12 березня досконально виявити розвідці армії не вдалося; проте найсильнішої залоги можна було сподіватися в районі Голти.

Загальний висновок на 13 березня: За Бугом нічого певного; переправитися — треба буде битися з рідним для нас Галицьким військом, що могло тільки бути на руку нашим ворогам. Тому на нараді, що відбулася в місті Гайвороні (місце постою штабу Запорожців), я затвердив таке рішення:

а) Переправу й марш на зєднання з наново-організованими республіканськими військами в районі Могилева відкласти приблизно на один місяць;
б) за цей час зробити ряд демонстративних акцій і маршів у глиб України, а потім знову вернутися до Бугу з метою захоплення міста Вознесенського, збройної бази та переправи через Буг;
в) звернути особливу увагу, щоби поворот назад не відбився деморалізуюче на козацьких масах.

У розвиток поставлених армії завдань було вирішено заняттям важливих військово-адміністративних пунктів, у площі між середнім Бугом і річкою Синюхою, задемонструвати там присутність нашої армії, а потім перекинутися за річку Синюху для дальшого маршу в південно-східньому напрямкові.

Демонстративні напади на цій території мали розвинутися за такою схемою:

13 березня, м. Гайворон.

1. Київська дивізія захоплює м. Гайсин: окремим відділом демонструє на північ (Винниця), а потім через Христинівку дивізія маширує до р. Синюхи й на 24 березня захоплює переправу біля Новоархангельського.
Запорозька дивізія захоплює місто і залізничу станцію Голту, а потім 24 березня займає переправу через Синюху в с. Добринці; одним кінним полком у той же час Запорожці демонструватимуть рух наших частин через Гайворонський міст і далі на Саврань–Криве-Озеро–Богопіль.
Волинська дивізія захоплює місто Умань, а потім на 24 березня зосереджується, як резервова група, в районі Семидуби–Вербки–Покотилів.
Штаб армії знаходиться в районі діяльности Волинської дивізії і постійно в безпосередньому звязку з її польовим штабом.
3-й Кінний полк на час цієї акції приділюється до Київської дивізії.

2. Підчас своїх маршів дивізії повинні будуть послуговуватися допомогою місцевих повстанчих груп, а по залізницях уживати імпровізованих бронепотягів.
3. Звязок поміж північними дивізіями — Київською та Волинською — через Христинівку (зал. станція), а звязковий пост від Конвою Штабу армії в міст. Голованівському має улегшити звязок Командування армії з Запорожцями.
4. В залежності від обстанови над вечір 24 березня, ранком 25-го Командування армії мало на меті скористати одну з призначених для захоплення переправ через р. Синюху й переправити армію за р. Синюху.

Додатковими демонстративними випадами на Винницю й на південь–Саврань–Криве Озеро досягалося поширення зони нашої демонстрації і тим самим відтягувало увагу большевиків від району майбутньої переправи Новоархангельське–Добринке.

Зосередження армійської резервної групи в районі Семидуби–Вербка–Покотилів давало змогу Командуванню на 25 березня розпочати, при потребі, здобуття переправи через Синюху боєм.

Дальша схема намічалася така: переправа через Синюху, форсування залізниць на північ від Ново-Українського залізничого вузла і далі рух у район Єлисавету.

Коли розглядатимемо навіть звичайну мапу, то побачимо, наскільки сама площа цього району була несприятлива нашому маневруванню, бо кожний неправдивий крок міг повести за собою притиснення нас до якоїнебудь водної артерії, або привести до необхідности битися з ворогом у районі одної з залізничних ліній. Тоді большевики, вживаючи бронепотяги та кінноту, мали б над нами значну перевагу. Але природа віщувала недалеку весну і вливала нові сили в козацтво, певність себе; кипуча енерґія старшин і козаків, підбадьорених веселими піснями; співчуття всього населення краю і переконання, що нас оточують свої люди, — були запорукою успіху принятих нами плянів.

Відїжджаючи о третій годині з м. Гайворона, я бачив вже і наш імпровізований бронепотяг „Запорожець“ з одною гарматою та кулеметами, що сміливо рушив у напрямку Голти нести розвідочно-сторожеву службу.

***
Ми відійшли, однак звязок із Галицькою армією був встановлений. У розмові з одним із відпоручників Галицької армії, що мав мандат від політичного відділу Ч. У. Г. А. (Червона Українська Галицька Армія) і який давав мені й полковникові Долудові зрозуміти, що він радий би був почути від мене поряду, я катеґорично сказав: „Передайте галичанам мою думку: вони будуть потім дуже жалкувати, що не використали цього щасливого випадку, бо ледви чи коли будемо мати ми таку зручну ситуацію для спільних акцій“.

Пертрактації не минули даремно — іскра жевріла і нарешті обняла полумям цілий галицький табор.

Наведений нижче звіт сотника Гнатевича (старшини оперативного відділу У. Г. А.) говорить:

1. Бойові невдачі взагалі, втрата Києва й Козятина зокрема, розложили Добрармію дорешти. Вона починає при кінці грудня відступати в повному розкладі на південь, полишаючи Укр. Гал. Армії багато всякого добра.
2. І У. Г. А., хоч зовсім неспосібна до походу, було змушена опустити свій район і піти за своєю „союзницею“, полишаючи з огляду на непоборимі трудності транспорту тисячі знеможених тифом у теперішньому районі. Так остались лічниці: 1-го корпусу в Хмельнику, одна того ж корпусу у Винниці, там же одна другого корпусу, потім у Жмеринці, Барі, Тульчині, Гайсині та Брацлаві. Багато старшин і стрільців осталось у цьому районі на приватних квартирах і по дорозі в Балтський повіт.
3. Ця обставина приневолила У. Г. А. припинити свій дальший похід у невідоме та почати переговори з большевиками, які радо згодилися на них. Умови з Добрармією перестали обовязувати У. Г. А. через відірвання від неї і її розклад. Спроба навязання контакту та переговорів з большевиками почалась у Винниці в перших днях січня 1920 року з ініціятиви так званого Галицького Ревкому, який зорганізувався в той час і який однак працював в порозумінню з Начальною Командою. (Др. Гірняк сот., сот. Пенерик, пор. Давид, пор. Галкевич). Ці особи зостались у Винниці і переняли опіку над лічницями та хорими.
У другій половині січня заключено офіціяльний договір із большевицьким командуванням (12 Сов. армія). Він бренів приблизно так: 1) Г. А. припиняє свій дальший похід на південь і залишається в теперішньому районі перебування. 2) Г. А. підлягає наказам большевицького командування. 3) Задержує свою організаційну окремішність. 4) Буде вжита лише для боротьби проти поляків.
4. Тоді була армія в такому районі: Нач. К-да в Балті, 1-й корпус — Балта й околиці, 2-й — Бершадь–Чечельник, 8-й — Роздільна–Штрасбурґ.
5. У першій половині лютого прислано большевицьким командуванням 12-ої армії (Київ): на к-та — Порайка, на його помішника — т. Сологуба, як нач. булави призначено бувшого генерала російської армії та інспектора 12-ої сов. армії Іванова, експозитуру „особого отделения“ (чека), комісарів до корпусних та бриґадних команд і до бойових частин та комісарів до інтендантських установ армії й корпусів.
6. Армія розташовується в районі: Нач. К-да залишається в Балті; 1-й корпус переходить у район Чечельника, Команда також; 2-й корпус в район Бершаді — Команда в Бершаді і 3-й залишається в німецьких колоніях у районі Роздільна–Штрасбурґ. Команда в Штрасбурзі. Багато установ армії та окремих частин залишається поза її районом. В Одесі, Рибниці, Камянці, Ямполі, Могилеві, Тульчині, Брацлаві, Гайсині, Винниці, Жмеринці, Барі (головні лічниці) — звязок із Нач. К-дою здебільшого задержаний, не періодичний. Залізничний шлях Одеса–Вапнярка перебуває під зарядом технічної влади Нач. Команди.
7. До приходу большевицьких зверхників начальну владу виконує „Ревком“. З приїздом т. Порайка та його штабу передав Ревком свою владу призначеним зверхникам, а його члени стали комісарами при Начальній Команді або були призначені до частин. Праця нового Командування почалась переміною назви армії на Червона Галицька Армія (Ч. Г. А.), хоч у дійсності уживано назви Червона Українська Галицька Армія (Ч. У. Г. А.), знесенням старшинських та підстаршинських ранґів та зверхніх ознак армії: переміною з жовто-блакитного на червоний прапор, пятираменна звізда. Потім почалась „культурно-освітна“ робота — аґітація, якої метою було „зреволюціонізувати“ армію. Найважнішою переміною була реорганізація, яку покінчено було в половині березня: корпуси зведено до бриґад. Так 2-й корпус став 1-ою червоною галицькою бриґадою Укр. Січ. Стр. (1-а бр. Ч. У. Г. А.), 1-й корпус — 2-ю бриґадою і 3-й — 3-ою Ч. Г. бриґадою. У бриґадах організовано три кінні полки зі скорострільними частинами, один полк кінноти, гарматний полк і одну технічну сотню та одну радіостанцію. Всі запасові частини були підчинені Польовому Штабові (Нач. Команді), а по його розвязанні мали перейти під безпосередню команду 12-ої армії. Рівночасно переведено зміну в командуванню бриґадами та призначено замість старих командирів нових молодих старшин. На команданта 1-ої У. С. С. бр. (2-й корпус) назначено спочатку сот. У. С. С. Білинкевича, потім комісара Барана (прислано з Харкова), 2-ої бр. (1-й корпус) сот. Головійського, який залишився до подій 24 квітня.
8. Від половини лютого починає фізичний стан армії кращати. Довший відпочинок дозволив їй придбати деякі матеріяльні засоби і заосмотрити армію у взуття, білизну та одежу. Хорі зачинають повертати з лічниць до своїх частин і там знаходять змогу відживатися по недузі й повертати до сил, Частини помагають успішно припасами й грішми (або цукром) своїм лічницям і тим установам, що залишилися поза районом армії. Переводиться реєстрація та стягання всіх приналежних до У. Г. А., які чи то з причин недуги, чи бойових випадків залишалися поза армією. Для цього утворено всюди збірні станції.
9. З цим поправляються також настрої серед вояцтва. Загальне пригноблення по воєнних переживаннях поволі зникає, а перспективи, вправді не досить кріпкі, на дальший похід проти поляків підносять бойовий настрій. Всі спроби большевиків за допомогою часописів, аґітаційних літучок, проклямацій, комячейок та праці комісарів по частинах — збольшевичити армію, розбивалися завжди о кріпкі національні почування стрільців. Стрілецтво заховало й надалі довіря до своїх старшин — провідників. Вже тоді починав загальний настрій стрільців ставитися вороже до большевицького союзника, і вже тоді родилось бажання скорого зірвання з новим союзником. Замітно серед цього було ставлення большевицьких висланників, які, пізнавши краще настрій армії, її духа, організаційну та бойову вартість, брались за діло збольшевичення дуже обережно та делікатно (це зовсім проти їх революційної тактики). Я замітив не раз, як вони попадали в розрів із собою, коли їм приходилося погодити накази своїх зверхників із настроями армії та коли ходило о якийсь національний акт, — збольшевичення ніколи не вдалося їм перевести вловні. Для них У. Г. А. було щось нове, чудне, до чого не могли приложити своїх мір і приноровити своїх способів. Напевно була це порода нереволюційного характеру, вона не мала ні тих порядків, ні того духа, що червоні частини, але також не була контрреволюційною. Тому навіть у дуже важливих моментах (наближення повстанчого війська ген. Павленка, перехід кінного полку 3-го корпусу до повстанців) не посміли вони виступити рішучо проти настроїв і бажань армії. Тому дуже часто попадали в колізію зі своїми зверхниками, командуванням 12-ої Совітської армії. Експозитура Чека не знайшла ні одного контрреволюціонера, і за це її голова (інтеліґентний та чесний робітник петроградський) був звільнений зі своєї посади. Так обійшлося, за виїмком вивезення ген. Микитки та полк. Ціріца в Москву та за виїмком кількох арештів тих членів У. Г. А. що опинилися поза районом армії, без кривавих жертв, якими, здавалось, треба буде заплатити за ціну союзу.
***

Про настрої в масах старшини і стрільців малює витяг з денника командира 1-ої кінної бриґади Г. А. отамана Шепаровича:

“В березні 1930 р., коли 1-у кінну бригаду було поміщено в с. Касель (Комарівка) Херсонської губ., яко частину тоді ще червоної Г. А., не занедбувала бриґада ні одної нагоди, щоби мати звязок із усіма протибольшевицькими організаціями і бути приготованою на весну. Приготовання до повстання йшло горячково. З Чорноморського полку приїздить до нас один полковник і перебирає від нас відповідні накази, щоб їх далі передати. В той же час ми були в звязку з робітниками в Одесі, які були нашими однодумцями й приобіцяли нам поміч у тій хвилі, якщо ми заняли б Одесу. З другого боку мали ми сполучення з Деникінцями, котрі обіцяли нам по заняттю Одеси приїхати трьома пароплавами і достарчити муніції, гармат і інших технічних засобів; звязковим був один старшина з чужоземних армій (французький четар), котрий перебував в Одесі і мав звязки з усіма протибольшевицькими організаціями. Окрім того вислали ми одного до ген. Павленка, який як раз тоді оперував коло Голти. Повстання, яке ми плянували, мало розтягнутися на цілу Галицьку армію, яка мала в цей спосіб заняти цілу Херсонщину та Поділля по Буг і залізничий шлях Винниця–Брацлав без усякої трудности, бо большевицька армія була ослаблена.

Одеса мала коло 1,000 люду залоги, Тираспіль — 400, Балта — 100. Помочі жадної большевики не могли вислати, бо коли б 3 Галицькі бригади були повстали, большевики, яких ліве крило було відкрите, були б примушені відступати, Армія Буденного, про котру тоді багато говорено, знаходилась ще далеко на сході.

Ми зостанавлювалися над командою цілого повстання Г. А. Отаман Шепарович не міг бути командантом цілого повстання Г. А. з причин тактичних. На нашу думку, найкраще надавався генерал Кравс, який після донесень нашої контррозвідки тоді сам багато над повстанням думав. Ми віднеслися в цій справі до ген. Кравса, і він радо згодився перебрати команду та сказав, що він у справі повстання вже багато дечого приготував. У нього стрінули ми полковника Красицького, отамана Цімермана і сотн. Козака, котрі обговорювали справу повстання і першим завданням уважали за всяку ціну перешкодити проволіканням транспортуванню 3-го Галицького корпусу на фронт, що большевики хотіли до 1 березня перевести в діло. Всі ми, зібрані у генерала Кравса, постановили розпочати слільну повстанчу акцію. Ген. Кравс наказав подати йому докладний плян повстання і прохав не відвідувати його за часто, бо большевики його пильно шпіонують. По повороті від ген, Кравса скликали ми (от. Шепарович і сот. Заславський) в Тирасполі головну нараду, на якій були присутні два полковники, один сотник з Чорноморського полку, полковник ген. штабу Галкин. На нараді доручено було полк. Галкинові випрацювати плян Повстання, через його звязок із українськими залізничниками спинити залізничий рух на шляху Одеса–Винниця. Рівночасно погодилися всі з тим, що ген. Кравс обійме команду повстання Г. А., і полк. Галкин мав йому 21 березня подати плян повстання. Тимчасом полк. Галкин приїхав до нас із пляном доперва 3 березня вночі. Плян полк. Галкина прочитано, але він був недостаточний, і сотник Заславський ще тої самої ночі виробив новий плян:

Диспозиція нового пляну:
Дня … починається повстання, в котрім наказую:
1) Сотник Козак має обсадити жандармерією станцію Затишшя о год. …, перервати телефонічне й телеграфічне сполучення з Одесою і вислати звязкового до 9-го і 8-го полку в Бірзулі з жаданням одного паротягу і вагону для своєї жандармерії та чекати на дальші прикази. Дня … год. … має він наладити телефонічне сполучення з лінією Бірзула–Затишшя.
2) Отаман Шльосер перебирає команду 8-го і 9-го полку, має заняти Бірзулу й Балту, знищити залізницю до Винниці, заняти броневик на станції Бірзулі і держати її аж до дальшого наказу. Післати звязкових на схід до генерала Павленка і старатися о сполучення тепефонічне з ген. Кравсом. На випадок сильного напору большевиків відступати на Затишшя–Роздільна. Повідомити 1-й і 2-й Галицький корпус, що 3-й корпус робить повстання, занявши район Бірзула–Балта–Роздільна, і посувається одною частиною на південь, на Одесу. 1-й і 2-й корпус мають чимдуж прилучитися до повстання і прислати звязкових до ген. Кравса по дальші накази, 1-й і 2-й корпус мають заняти район Винниця–Вапнярка і сполучитися правим крилом з от. Шльосером. 1-а кінна бриґада має дня … обсадити з поміччю Чорноморського полку місто Тираспіль, одна частина кінноти враз із першим курінем Чорноморського полку мають підійти до Роздільної і заняти її. Ген. Кравс, 2-й полк вирушать дня … в напрямі Тираспіль–Роздільна–Одеса. В Роздільній прилучиться мінний полк 1-ої кінної бригади і піде яко аванґард у тім самім напрямкові. Один сотник Чорноморського полку має відійти дня …, год … до Одеси і там приготувати повстання. Артилерія пор. Конюка (в Гліксталю) має погрузитися і ждати дальших наказів. Загальна ситуація: большевицьких більших сил нігде не було близько, генерал Павленко заняв Голту і наступає на Балту, щоби з нами сполучитися. З большевицьких сил находяться: коло 1000 люду в Одесі, 400 в Тирасполі, 100 в Балті.

Така більш-менш була на перший день повстання диспозиція. Було пляновано здобути цілу полуденну Україну в найслабшім моменті для большевиків, що не мали тоді жадних резервів близько. За допомогою ген. Павленка, що оперував тоді на південь від Бугу, можна було спокійно утворити фронт проти большевиків на лінії Винниця–Немирів і вздовж Бугу. Допомоги зі сторони населення рівно ж можна було сподіватися. Далі німці-колоністи обіцяли ген. Кравсові всяку поміч, як рушниці, муніцію, а навіть власного, ними зорганізованого й узброєного кілька тисяч континґенту рекрута. Взагалі, так зі зглядів стратегічних, як і політичних можна було сподіватися великого успіху.

В наслідок цілого ряду перешкод технічної натури, а головно із-за конечного відїзду ген. Кравса до Румунії перед арештуванням його большевиками, плян повстання цілої Г. А. залишився невиконаним; натомість 1-а кінна бриґада не здержалася вже раз взятого наміру і дня 6 квітня в селі свого постою Касель Тираспільського повіту здерла червоний прапор, вивісила український і оголосила на власну руку повстання.

Серед великого одушевлення поміж козацтвом, як і поміж населенням рушила 1-а бригада під командою от. Шепаровича того ж дня на Тираспіль, заняла місто, забрала дещо здобичі в конях і муніції, сполучилася з Чорноморським полком, а що нас було за мало, постановили сполучитися з генералом Павленком“.

II.

Демонстративні чини: захоплення Гайсина–Умані–Голти; переправа через Синюху. (Схеми 6, 7, 8, 9). 17 березня наші козаки втретє підходили під час Зимового походу до м. Умані. Перше перебування нашої залоги, котра була зрадницьки роззброєна отаманом Волохом, залишило в місцевого населення добрі спогади і побільшило кількість наших прихильників.

Події коло Гайворона та побільшені чутки про нашу кількість, що прихильна нам людність старанно розповсюдила, так стурбували большевицьку адміністрацію (було підслухано телефонічну розмову, з якої було видно, що на всі спроби отримати допомогу з Києва або фронту Уманська адміністрація одержувала тільки пораду орієнтуватися на власні сили), що вона мусила завчасу спакуватися й вичікувати підходу наших військ на залізничій станції. Ми мали відомості, що в складі большевицької залоги був також відділ боротьбістів до 300 людей.

Після дводенних переходів (Окна — 14 березня; Юрківка — 15 березня) від Савранської переправи (місце попереднього розташування Волинської дивізії) Волинці підступили з південного заходу до Уманського району й скупчилися в с. Томашівці (8 верст від міста), Штаб армії перейшов до с. Текуча (приблизно верст 15 від Умані). З наближенням наших частин всі висоти навколо міста були обсаджені большевиками.

Спроба Волинців 18 березня кінними полками — Мазепинським та Максима Залізняка — захопити залізничну станцію — не вдалася, бо кіннота натрапила на організований опір залоги міста. Після поради з повстанцями Волинці вдруге атакували Умань із південного сходу й удерлися в Звенигородське передмісто; бій протягся до півночі. Волинці не могли увійти в Умань і відійшли на південний схід до с. Степківки (8 в.) з наміром на другий день повторити наступ ще раз укупі з повстанцями.

Пізно увечері того ж дня в велику непогоду приїхав до мене в. о. Комдива Волинців полковник Никонів. Памятаю, що полковника особливо турбувало те, якби під час воєнних акцій забезпечити місто від грабунків, бо в м. Умані, як і по інших містах, було багато бандитського елементу.

Зміцнений моїми порадами, а також добрими звістками, які через селян надійшли до нас про події коло Гайсина, полковник Никонів поїхав до свого штабу, з наміром ранком бути в Умані. Йому пощастило — в штабі дивізії його вже чекали представники від тої групи міліціонерів м. Умані, яка сама бажала здати місто українцям. Складений за новими даними плян для наступу дав добрі наслідки, і на ранок 19 березня в місті Умані маяли вже наші прапори. Большевики відійшли під захистом бронепотягів на Христинівку. Уманське населення радо вітало наших козаків і вшанувало урочистим бенкетом.

В бою під Уманню забитими дивізія мала невелику кількість. Військова здобич Волинців була велика.

Після захоплення Умані були негайно визволені з вязниць наші старшини й козаки, яких полонив Волох. Між ними був полковник Ольшевський, якого наказом по армії було призначено начальником залоги міста Умані.

З цих полонених і добровольців Умані було зформовано пластунський курінь при Мазепинському кінному полку.

Поява наших полків втретє на Уманщині відбилася на нашому ділі добре, бо людність на власні очі бачила, що військо наше не розпадається, а навпаки міцнішає в боротьбі з ворогами України. Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/31 Лагідність відносин із місцевим населенням під час нашого попереднього перебування на Уманщині ми відчули тепер. Всяка шкода і кривда, коли б вона була заподіяна раніш, тепер мусила б виявитися у відношенню селянських мас до нас. Взагалі при повторних наших відвідинах цих місцевостей ми завжди знаходили в людності ще більшу прихильність до нас, ніж в перші рази. Урочистий похорон козаків (20 березня), що пали в бійці під м. Умань, зібрав великий натовп і був яскравою ілюстрацією до наведених мною вище рядків.

***

Перед наміченим для залишення району Умані терміном обстанова ускладнилася — появились ознаки ворожого руху, як з півночі, так і зі сходу. Через заняття 21 березня Христинівки Київцями командири Київської й Волинської дивізії спромоглися увійти між собою в звязок, і штаб армії отримав повідомлення про події в Гайсинському районі та про те, що Київська дивізія вже шляхами, що йшли на північ від м. Умані, рушила в напрямку Новоархангородської переправи.

23 березня штаб армії та Волинська дивізія удосвіта стали на марш і на вечір другого дня (24 березня) були вже в районі Семидуби–Вербівка, де й розташувалися на ночліг. Штаб армії став в с. Семидуби.

Про Запорожців у цьому районі ще нічого не було чути: штаб армії видає наказ Волинцям зміцнити свою розвідку в напрямках Голованівського й Добринки (на південь і південний схід).

Того ж дня пізно ввечері Командування армії вже мало деякі інформації про Запорожців: операцію біля Голти було переведено успішно.

Здавалося, що все виходило на добре. Проте ледви стало розвиднятися (25 березня), як всі ми прокинулися від кулеметної та гарматної стрілянини. Характер стрілянини був спочатку наглий, а потім як при дуже завзятому бою. Для Командування стало ясним, що це йде напад на Запорожців.

З оповідань перенятих втікачів-обозників Командування дізналося, що Запорожці стояли в селах Емілівка–Наливайки–Голованівське–Межирічка–Троянка (8 верстов на південний схід від розташування Волинців). Вночі були несподівано заатаковані червоними. Трохи пізніше прибув до штабу Волинців полковник Крат — начальник штабу Запорозької дивізії, який і зясував мені дійсну ситуацію: Запорожці дуже успішно захопили були Богопіль та Ольвіопіль, при чім мали величезну військову здобич. Багато захоплених Запорожцями коней дало можливість поставити добре справу формування другого кінного полку. Виконавши своє завдання коло Голти, Запорожці в зазначений наказом по армії термін вирушили в район Покотилова–Перегонівка–Голованівське, а частину своєї кінноти направили для захоплення Добринської переправи (через р. Синюху).

Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/33 В дорозі (21 березня — Сухий Ташлик) штаб довідався, що в Ольвіопіль опівдні прибув Котовський з кількома карними відділами. Посунутий ка південь від Емілівки кінний Запорозький полк не виявив своєчасно ворога. Командування було певне в ситуації й не передбачало активности з боку червоних; атака їх була для Запорожців цілком несподівана. Отаман Гулий та його начальник штабу ледви-ледви самі врятувалися, вони ледви встигли вискочити з хати, як були заатаковані червоними.

Завдяки загальній прихильності людности села майже всі старшини й козаки врятувалися, але цей наскок червоних звів на нівець все те, що було придбане Запорожцями під час попередньої Голтянської операції.

Командування дивізії на ранок 25 березня організувало контрнаступ, який через відсутність звязку штабу дивізії з кінно-гірним гарматним дивізіоном та курінем Низових Запорожців скінчився для дивізії новою невдачею; найтяжче відбилася ця друга невдача на пішому Запорозькому полкові. Учасник цього бою оповідає про Голтянську операцію Запорозької дивізії так:

***
18 березня наскоком кіннота Чорних Запорожців захоплює Богопіль, а Низові Запорожці і одночасно полк кінно-Запорозький заатакували з південного заходу м. Голту. Вартовий батальйон і запасові частини, що боронили місто Ольвіопіль, цілком були захоплені нашою кіннотою. Більшу частину урядових установ спіткала така сама доля. Лише частям запасових частин, що були розташовані на правому боці р. Бугу, пощастило розбігтися по ближчих селах. О годині 4 дня прибув до Богополя штаб дивізії; за штабом почала підходити піхота; розташувалися: піший Запорозький полк і штаб дивізії — Богопіль, курінь Низових Запорожців — Ольвіопіль, збірний мінний Запорозький полк — Голта; кінний полк Чорних та кінно-гірний Запорозький дивізіон одержали наказ заняти одну з переправ у напрямкові села Кривого Озера (Конецпіль) з метою забезпечення дивізії з південного заходу. Командування дивізії вирішило затримати за собою занятий район на 3–4 дні, щоб закупити потрібну кількість білизни, взуття і інш., в чому в частинах відчувалась потреба. Означений термін проєктувалося також використати на друкування відозв, користаючись великим запасом захопленого паперу та друкарськими приладдями міста. Над вечір 8 березня розвідка донесла про наближення з м. Балти значної кількости ешельонів з бронепотягами. Подібні відомості наспіли також із Ново-Українського напрямку. Означена ситуація примусила Командування дивізії відтягнути збірний кінний Запорозький полк з Голти на лівий бік р. Буга, а натомість зосередити в Голті цілий Наливайківський курінь. Ранком другого дня (19 березня) застави Наливайківського куріня були обстрілювані ворожими патрулями. Командування дивізії, побачивши недоцільність оборони м. Голти (відсутність мостів) наказало Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/35 Наливайківському куріневі переправитись на лівий беріг. Цієї ж ночі 19–20 березня ворог заняв м. Голту. (По околицях міста місцевий комуніст Рак робив невдалі спроби підняти населення проти Запорожців). О год. 1-й 21 березня командування дивізії наказало частинам опустити місто.
Дивізія, маючи короткий відпочинок, вночі з 21 на 22 березня спокійно прямувала в загальному напрямі на північний захід, на Уманщину, де й мала зєднатися з іншими частинами армії.
Починалася рання весна. Йшли степом, минаючи маленькі хутірці, що були по балках. Раптова відхлань з дрібним дощем робили шляхи майже непрохідними. Вода проходила до тіла. Було зимно, неприємно… Арієрґардні розїзди донесли, що ворог не переслідує. Становилось зимно, сумно… Пісні переставали… Тихо посувалась колона, охоплена мрякою… Так хотілося тепла, спокою… Йшли довго… Щохвилі зупинення стомлених обозних коней; все це страшенно нервувало, стомлювало, озлоблювало. Чи скоро ж село… Нарешті спереду гомін… Що? Квартирєри?… Вмент картина змінилась. Все загомоніло, вже чути в лавах сміх, бадьору розмову… Квартирєри голосно вигукують: „Наливайківці!!! „Де Мазепинці“?… Тут… Тут… Так радісно все, весело… нарешті добралися. Колона рушає далі. Вже не так відчувається цей лютий скажений вітер, не так відчувається втома…, вже не така чорна дійсність… Знову залунали козацькі пісні. Заблимали вогники… Село. Хутко посувається по вулицях колона. „Це село Емілівка, тут штаб дивізії і 2-й кінно-Запорозький полк“, пояснює квартирєр, Чорні стануть в Голованівському, Мазепинці, Низові й Алмазівці в Троянівці, а „Наше село — Наливайки“. „Добре — Наливайківці в Наливайках“, чути з лав Наливайківського куріня. Минаємо село Емілівку — ось Наливайки — через горбок. Квартирєри хутко розвели по хатах. Приємно задимилися димарі. Почали пекти-жарити… Штаб полку у панотця. Командир полку полк. Дубовий запросив до себе декого з командирів курінів на вечерю. Чекаючи вечері, напів лежачи в тепло натопленій кімнаті, почали жартівливу звичайну в цих обставинах балачку. Прийшла вечеря; отримали наказ зі штабу дивізії про призначення денного спочинку. Порозходилися. Я з комендантом штабу полку мешкали напроти. Прийшовши до хати, ми деякий час вагалися, роздягатись чи ні. Але мокра одіж, страшна стомленість, абсолютно темна ніч, оповідання селян, що „комуни“ й близько не чути — все це вплинуло на рішення всієї дивізії цю ніч добре спочити. Роздяглися й ми. Пройшло декілька хвилин. Раптом почувся вибух… Ми переглянулися.
„Це або „Чорні“, або Алмазівці“ — подумали ми.
Ще хвилина, і почулися знов один за одним ясно два розриви шрапнелі. Ще хвилина, і з вулиці почулося „До бою“. Був алярм… Десь далеко було чути поодинокі рушничні стріли та короткі кулеметні черги. Йшов дощ, була страшна темрява. До штабу полку один за другим збігалися командири курінів. Командир полку наказує до вияснення ситуації полкові зібратися на західній околиці с. Наливайки. Сильні патрулі відійшли до штабу дивізії та в бік сусідніх частин. В темній мряці, місячи чорну грязюку, потяглися обози. Селяни, стривожені стрілами-алярмом, вибігали з хат, хрестячись, баби плакали. Було надто неприємно, головним чином не знати, в чім справа, де ворог. Згідно з наказом полк зосередився на західній околиці с. Наливайок. Минула ще година — ситуація без змін. Послано другі патрулі. Через деякий час перед нами стояли два козаки; один із кінного полку полк. Литвиненка, другий зі штабу дивізії, обидва в самій білизні. Козаки оповідали: вже все спало, як в Емілівку вскочили большевики, правдоподібно захопили штаб дивізії та весь кінний поли. За хвилину прибігло ще кілька козаків, потім то купками, то поодиноко почали збігатися до нас козаки та старшини. Певного ніхто не міг нічого подати, оповідали лише, що коли большевики вскочили в село, то стріляли просто в вікна. Прибув начальник дивізії, начальник штабу, командир кінного полку, при ньому 40–50 козаків на конях, але більшість без сідел. Отаман Гулий тут же в одній хаті збирає командирів окремих частин; всі на місці за винятком полковника Алмазова та командира куріня Низових Запорожців. Після зясування ситуації начальник дивізії дав наказ до наступу. В загальних рисах директиви були такі: Піший полк — полк. Дубовий — удосвіта атакує с. Емілівку, лівий флянґ прикриває кінно-гірний дивізіон Алмазова, який піддержує наступ кінного полку вогнем своїх батарей, а кінною сотнею повинен охопити лівий флянґ ворога. Курінь Низових Запорожців атакує с. Емілівку зі сходу і має намагатися охопити правий флянґ ворога, кидаючи свою кінноту в запілля. Батарея Чорного полку займе позицію у фільварку, що на південь від с. Наливайки й піддержує атаку Запорозького полку. Резерв-кінна бриґада — кінний полк Чорних та рештки збірного кінно-Запорозького полку — зосереджуються на північ від с. Наливайки, Штаб дивізії у батареї Чорного полку.
***

Трудно було б сказати, на чий би бік похилилася воєнна фортуна, коли б усі частини дивізії почали наступ згідно з директивами. Але справа полягала в тому, що розїзди, надіслані до кінно-гірного дивізіону Алмазова та Низових Запорожців, як виявилось потім, означених частин не знайшли — частини відійшли на місця постою за годину перед нічним сполохом і за темрявою не спромоглися установити звязок. Склад останніх частин, призначених для атаки, був занадто малий: I) У Запорозькому полку — сила хорих, частина абсолютно без зброї, частина пішла на охорону, зрештою виставлена Запорозьким полком бойова сила на пів беззбройних (по 5–10 набоїв) — приблизно 120–150 баґнетів при 6 кулеметах — була занадто мала. II) Кінно-Запорозький полк після нічного бою був абсолютно небоєздатний і в бою участи не приймав за винятком самого командира полку та купки старшин. III) Чорний кінний полк мав силу поранених коней; опріч того одна (3) сотня була призначена для охорони обозів дивізії та на ріжні розїзди, тому до бою могло стати 30 шабель, 2 гармати й 9 кулеметів. Таким чином кількість бойової сили й у цьому полку була мінімальна. Вся вага бою фактично припала на долю пішого полку та на дві сотні Чорного полку. Сили ворога були незрівняно більші за наші. Але наказ було видано. Часто тепер, коли це все давно, давно минуло, я згадую ту святу покірність у виконуванню бойових наказів. Було чути лише одно — наказ. І це слово було символом, якимсь страшним гіпнотизуючим словом. Потім якось я запитав командира одного куріня: „Чого ж ви на нараді ясно не сказали, що маєте лише 12 рушниць“. Він відповів мені: „Я хотів це сказати, але вже був наказ“. Пригадую собі другий випадок: вже перед самим початком бою, коли піший полк заняв позицію по північно-східній околиці с. Наливайки, я став біля лави; бачу — старшина призначає розвідочні патрулі: „Ти, ти, й ти — напрям такий-то“. Перед старшиною стояло троє козаків, два в свитинах, один у шинелі з глибоко насунутими на очі шапками, без рушниць. Через мою недосвідченість я сказав старшині: „П. старшино, та вони ж без рушниць“. „Що ж зробиш, коли на весь курінь тільки 12 рушниць“. Я бачив, як козаки, поважно вислухавши старшину, повторивши завдання, ще глибше насунули шапки на очі й хутко зникли в мокрій холодній мряці. „Бачите, вони пішли без рушниць, за те я маю резерву з рушницями“. Я мусив погодитися з такою арґументацією.

Була ще ніч, як піший Запорозький полк (куріні: Республіканський, Мазепинський і Наливайківський) вирушив заняти вихідне становище для наступу на південно-східній околиці с. Наливайок. Позаду, приблизно на верству, біля фільварку установилася батарея Чорних, там же потім став штаб дивізії. Починало світати, дощ трошки зменшився, але було страшенно зимно. Підїхали тачанки з кулеметами. Подано наказа до атаки. У мряці видно було нашу лаву — крила її огортав туман. Розтягнена лава являла собою поважну силу. Десь на лівому крилі патрулі впіймали двох ворожих розвідчиків і тягли до штабу дивізії. Лава — за нею кулеметні тачанки, криючись туманом, поволі посувалися вперед. Спочатку почалися лише рідкі стріли, з часом стріли збільшувалися. Лава прискорила кроки. Батарея Чорних відкрила сильний вогонь. Стріли все збільшувалися. Раптом затарахкотів кулемет, в тумані видно було вогонь. Наші лави побігли. Десь крикнули „Слава“, й у мент „Слава, Слава“ залунало по всій лаві. Ворог збільшив вогонь… Проте раптом стріли замовкли, і густа ворожа лава зірвалась і почала втікати…

Наша лава залягла. Було видно чорну тікаючу масу. Раптом наша лава відкрила рушничний і кулеметний вогонь. Ще хвилина, і все стихло. Лише над головами пролітали один за одним стрільна Чорної батареї.

Чого залягла наша лава? На це питання ніхто не міг відповісти. Можливо, комусь майнуло в голові, що відступаючого ворога треба переслідувати вогнем. Частина лягла, і всі залягли. Один стрілив, і всі почали вогонь. Найправдоподобніша психологічна Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/39 причина. Можливо, що страшна, чорна маса, яка зірвалася перед купкою напів озброєної лави, зробила своє вражіння.

Лава лежала. Було тихо, лише з ворожого боку можна було чути крики, лайку. В наших лавах — патрона ні одного. Виявилися втрати: тяжко поранений командир Наливайківського куріня полковник Зелинський, значну кількість старшин і козаків забито, багато поранених. Туман почав розходитися. Лава лежала, чекала наказу; приводилися до порядку. Нові старшини переймали команду. Майже в усіх тачанках були побиті, поранені коні. Тачанки потягли в запілля. В напрямку кінно-гірного дивізіону, як також і в бік Низових Запорожців, було тихо — стало ясним, що ті частини не взяли участи в бою.

Піймані під час бою розвідчики, як виявилось потім, повідомили про такі сили ворога: Школа курсантів, що прибула з м. Бірзули, — до 400 баґнетів, запасовий батальйон — 400–500 баґнетів, кілька міських карних відділів і кінна бриґада Котовського; разом до 800–1,000 баґн., до 400–600 шабель і 4 гармати.

Причина ворожого раптового відвороту полягала в страшній стомленості його частин з одного боку, а з другого наш занадто ранній і несподіваний наступ, якого червоні зовсім не чекали.

У той час, як наша лава лежала, чекаючи дальших розпоряджень, у нашому запіллю ситуація складалася така: коло 10 години з південного заходу показалася нова лава червоних, до 300 люду, яка прямувала на праве крило нашої лави. Республіканський курінь змінив напрямок своєї лави й хутко відкинув червоних до залізниці. Командування дивізії, щоби прикрити наш лівий флянґ, вислало на сильний розїзд Чорних. Розїзд стрінув сильний кінний ворожий патруль і вступив із ним у бій. Через декілька хвилин цей флянґовий розїзд доніс про сильну ворожу кінну колону в марші на наше запілля. Командування дивізії дало наказ Чорному полкові приняти бій та здержати ворога, щоби дати можливість пішому полкові відступити. Піший полк отримав наказ про відступ, але було вже занадто пізно. Повною риссю ворожа колона наближалася хутко до штабу дивізії з метою заняти переправу. Доречі сказати — с. Наливайки з північного та західнього боку прикривалося болотяною річкою, і в самому селі була лише одна переправа з північного боку, далі на схід річка легко переходилася вбрід.

***
Піший полк почав відступати, ворожа колона напирала на переправу. Ліво-флянґовий Республіканський курінь під командою полк. N., порівнюючи без втрат, перший перейшов річку й заняв позицію на горбках, що на північний захід від с. Наливайки. Мазепинський (30 ч.) курінь перейшов річку через греблю й зупинився на майдані, бо одна гармата Чорних (сот. Черницин) застряла на самій греблі.

Наливайківці (що були на лівому крилі) переправилися через брід вище (на схід); кулемет Наливайківського куріня при трьох козаках, щоби дати можливість відїхати тяжко пораненому командирові куріня, приняв бій на переправі й відкинув першу атаку. При другій, не маючи більше набоїв, був порубаний.

Ворожа кіннота вскочила в село. Мазепинці перейшли в контрнаступ; поодинокі вигуки „Слава“ наших козаків губилися в загальних криках „Ура“ Червоних. Частина пішого полку, перейшовши річку вбрід, через лісок вибігла на шлях до Вербової. Почались випередки. Близько настигаюча ворожа кіннота примусила козаків звернути з дороги на ріллю. Видно було, як ворожа кіннота відставала по ріллі. Майнула надія на врятування. Напружені всі сили. Видно було, як ворожа кіннота добігала до одинокого, стягнутого зі шляху кулемета пішого Мазепинського куріня, бо поранені коні більше не мали сили везти далі. На північний захід Чорні, ладнаючи маленьку лаву, готовилися заатакувати ворога. Ворожа кіннота вже добігає до кулемета. Затріщав кулемет… з жахом ворожа кіннота, кидаючи побитих, відтягнулася… Ще хвилина, Чорні відступають. Далеко видно нову ворожу лаву. Через деякий час по шляху в напрямку с. Вербова видно було кінну групу, що махаючи шапками, наближалася до нас. З жахливою тривогою, напружуючи останні сили, кидаємося до неї. Видно, як відділився розїзд Чорних і їде назустріч. Минають страшні хвилини. Раптом від с. Вербова далеко ще висувається нова лава, видно кінна. Невже і там ворог. Багато козаків попадало, решта від знесилля пішла ходом… видно було, як противний розїзд, кидаючи шапками вгору, щось кричав. Зблизились. Наш розїзд теж високо підкидав — шапки. Розїзди спиняються, видно, щось кричать. То була наша лава… — Охоплені радістю, напружуючи останніх сил, ідемо. Вже розпізнаємо жовті шлики — це Волинська кіннота. На високій могилі видно невелику купку людей, має прапор. Вибігаємо на шлях. Ось і лава Волинського полку. Чудові коні, добре одягнені козаки. Жартують: „Що, Запорожці, влетіло“? Нам не до жартів. Ось і могила — на могилі командарм, полк. Никонів і полк. Гулий.

Я бачив, як старі, запеклі в боях козаки, добігаючи до могили, плакали.

Село Вербова все забите Волинською дивізією. Наші обози вже тут. Вони, звичайно; найменше відчували нашу трагедію.

Загинуло багато. Загинув майже цілий Мазепинський курінь, немає командира б. Кармелюцького полку полковника Троцького; великі втрати у Наливайківського та Республіканського куріня. Вже за тиждень, в дальшому марші почали то по одинці, то купками приєднуватися козаки. Як оповідали, багато козаків позаховували селяни. Багато оповідалось про те, як рубали большевики полковника Троцького, але одного дня під час вечері, дивимось, входить якась людина й каже: „Добривечір!“ Це так усіх вразило, що перші хвилини ніхто не міг вимовити слова, бо це був полк. Троцький. Пригоди полк. Троцького були такі: коли він ускочив у село, якийсь селянин заховав його в стіжок. Через день селяни зібрались уночі ховати забитих козаків і старшин. Їх поховали в с. Наливайках у братській могилі на цвинтарі. Полковник Троцький, перебраний селянином, на могилі героїчно поляглих борців за волю України сказав чулу промову.

Оповідання сотника Ш-кого[1] особливо цікаві через те, що він за день-два лишень перед тим приєднався до Запорожців.

***

Ранком 25 березня загальна ситуація, в якій перебувала Українська армія, була така: Переправа через р. Синюху коло с. Добринки була вже для нас недоступною. Запорожцям треба було дати час для збору частин і приведення себе до ладу. З півночі від Київської дивізії відомостей не надходило, і чи спромоглася вона захопити переправу в Ново-Архангельському[2], було невідомо. З огляду на значні сиди червоних (1,000 баґнетів, 400 шабель, 4 гармати), їх добре озброєння й моральне піднесення після успіхів у бою з Запорожцями, командування повинно було сподіватися з їх боку на 26 березня активности. З Уманського напрямку (на один перехід) ворога розвідкою виявлено не було.

При даній ситуації Командування армії вирішало для переправи через р. Синюху використати переправу в Ново-Архангельському (Торговиця), здобуваючи її, коли це буде потрібне, боєм.

Волинці й Запорожці одержали від Командувавня армії такий наказ (наказ видано на словах):

Район м. Покотилів
(с. Вербова) 25 березня.
9 година.
26 березня армія має переправитися через р. Синюху, використовуючи для цього переправу біля Ново-Архангельського. Згідно з попереднім наказом по армії Київська дивізія повинна 26 березня захопити Ново-Архангельську переправу.
Волинці мають негайно допомогти Запорожцям виконати спокійний відхід із бою, для чого, коли буде потрібно, перейти в контрнаступ.
Волинській дивізії зараз же вислати збільшені розвідочні старшинські стежі на північ (Небелівка–Каменське–Павлівка–Тальне) й увійти в звязок із Київською дивізією, а окремою кінною частиною обсадити весь район Ново-Архангельської переправи.

Штабові армії й Запорозькій дивізії завидно зосередитися в районі сс. Небелівка–Нерубайка, Волинцям лишень із темрявою розпочати свій відхід до с. Оксаниного, надійно забезпечуючи нове угруповання армії з півдня охоронними бекетами, вздовж річки Ятрань на участку від с. Перегонівки–Тернівки (обидві включно).

Ранком 26 березня дивізії рушили далі в напрямі Ново-Архангельської переправи (схема ч. 8). намацуючи розїздами відділи отамана Тютюнника. Штаб армії йшов в аванґарді, забезпечуючи собі свій рух сам власним конвоєм. Волинці продовжували нести охоронну службу й прикривали рух дивізії з півдня й південного сходу.

У 7 верстах на захід від Ново-Архангельської переправи вперше було виявлено стежі Київської дивізії, а трохи пізніше після того було запримічено невелику кінну групу, що раптово виринула з ближньої балки. Це був отаман Тютюнник і його штаб.

По короткому докладі отамана Тютюнника колони рушили на Ново-Архангельську переправу, яка була вже забезпечена нашою кіннотою.

***

Київська дивізія з Гайворонського району (Поліямпіль) з приділеним до неї 3-им кінним полком за два денні переходи підсунулася під м. Гайсин. Залога м. Гайсина, активну частину якої складали червоні курсанти приблизної кількости 200–300 людей, зустрінула дивізію в околицях міста в складі 2 бат. піхоти, 1 кінної сотні і 3 гармат.

Перебіг подій під час наступу на Гайсин був такий:

16 березня броневик Київської дивізії (з одною гарматою) підійшов до м. Гайсина й заняв ст. Соболівку.

17 березня наш броневик обстрілював саме м. Гайсин; з південного сходу на місто рушила Київська дивізія, а третій кінний полк отримав завдання демонструвати наступ на місто з південного напрямку.

О 14-ій годині 3-й кінний полк атакував червових у кінному ладу, але успіху не мав; трохи відійшов і продовжував своє оперативне завдання далі вже в пішому ладу до 21 години (до повного смерку). На перешкоді йому був міст, який уперто боронила червона піхота.

Київська дивізія перепровадила низку наступів; 5-й кінний полк кілька разів ходив в атаку без значних наслідків; під час одної з атак було смертельно поранено командира полку сотника Глибовського.

Повстанці отамана Волинця допомогали дивізії як при підготовленнях, так і при самому наступі.

Курсанти боронили місто вперто, і бій протягся за 6 годин; у демонстративних цілях командування дивізії дуже влучно використало свою довгу валку обозів. Бій остаточно був вирішений на нашу користь влучним вогнем гармат сотника Чорного й атакою кінноти Київської дивізії на школу курсантів.

У ніч з 17 на 18 большевики відступили на Брацлав, залишивши повстанцям от. Волинця бронепотяг. 18 березня наша частина заняла м. Гайсин. Населення влаштувало урочисту зустріч. Виконуючи оперативний наказ армії, отаман Тютюнник направив невеликий рухомий відділ для демонстрації в напрямку м. Винниці, а решту частин згрупував 21 березня в районі Христинівки. З Христинівки був навязаний звязок із Волинською дивізією, а 5-му кінному полкові було дане завдання — захопити станцію Тальне (Христинівка–Шпола) й тримати її доти, поки дивізія не виконає свого марш-маневра для нового угрупування в районі Ново-Архангельського (переправа через р. Синюху).

5-й кінний полк виконав своє завдання зразково й боронив станцію Тальне до полудня 26 березня супроти сильних змагань червоних, яких підпирав бронепотяг.

***

Опівдні в м. Торговиці Командування видало наказ для переправи армії через р. Синюху та визначило першу груповку після неї, яка одночасно повинна буда бути й вихідною груповкою для форсування залізниць: Новоукраїнка–Бобринська, Новоукраїнка–Єлисавет. Переправа мусила скінчитися до ранку 27 березня. На Волинську дивізію покладено було завдання щодо забезпечення армії під час переправи й догляду за Архангородським мостом на протязі двох наступних діб, тобто 27–28 березня.

Переправа була переведена військами в повному порядку.

28 березня армія в одному переході на схід від Ново-Архангельської переправи по двотижневім бойовім марші стала на денний відпочинок. (Волинці — с. Якимівка; Запорожці — Іванівка; Київці — Надлан).

***

Висновок:

I. Операція, що її запроєктувало Командування в районі Гайворон–Саврань 13–27 березня, скінчилася й загально досягла своєї мети, бо вона притягла до району Гайсин–Умань–Ольвіопіль–Гайворон пильну увагу большевиків. Большевики до цього району направили з ріжних напрямків значні відділи червоних військ, курсантів і карні відділи.

Армійське угрупування на 25 березня: Архангород–Добривка–Покотилів треба вважати доцільним, відповідним обстановці; використовуючи одну з переправ через р. Синюху, армія ґрунтовно змінювала свою ситуацію.

II. Київська дивізія перевела свою акцію від початку до кінця дуже корисно для всієї операції (в загально-військовому масштабі); особливо цінне заняття Київцями Христинівки, а потім станції Тального 5-м кінним полком, бо це дало певність становищу під час переправи армії біля Архангорода.

III. Захоплення Запорожцями Голти й Ольвіополя, рейд Чорного Запорозького полку на південь від Бугу були переведені добре. На жаль, Запорожці не доцінювали під час свого нового угрупування в районі с. Емілівка–Добринка сил ворога, були необережні і цим пошкодили своїй операції.

Командування Запорозької дивізії почало контр-наступ на червоних, не переконавшися, чи дійшли накази до кінно-Гірного дивізіону та куріня Низових Запорожців. Командування дивізії розбило сотні Чорних Запорожців по дрібних завданнях і тому в потрібний мент воно не мало кінноти для контракції супроти кінноти Котовського.

Найбільше пошкодило Запорозькій дивізії, що вона не надала значіння звязкові з Командою армії й Волинцями.

IV. Волинська дивізія виконала свої завдання й зуміла використати Уманський район для своїх організаційних цілей.

Під час бойових подій 25 березня в районі Запорожців кінний Мазепинський полк, який мав дуже вигідне становище для контракції проти большевиків, проявив пасивність (полк був всього в 6–7 верстах від місця бою). Полк обмежився лише висилкою розвідки.

Все ж треба прийти до висновку, що загалом всю операцію було проведено успішно і що вона дала наприкінці армії нову, вповні сприятливу для наступних операцій ситуацію.

III.

Марш у південно-східньому напрямкові на м. Хмелеве–Бобринець. — Бої при переході залізниць. (Схема ч. 10).

Після переправи через р. Синюху Командування армією повинно було виробити плян на другу частину попереднього заміру.

Марш на південний схід у напрямку Хмелеве–Бобринець відповідав намірові Командування, бо він приводив армію до району, що давав добре вихідне становище для маршу на Вознесенське, а також виводив до району порівнюючи спокійного та заможнього.

30 березня армія скупчилася в районі Хмелевого (штаб армії й Запорожці)–Глодоси–Новомиргород (включно).

Околиці Новоукраїнки, Глодос, Малої та Великої Виськи й далі ближні селища були вже війську добре відомі з попередніх подій, а крім цього у війську було чимало старшин і козаків із цих самих селищ. Начальник штабу армії полковник Долуд був сам із Плетеного Ташлика, а панотець Пащевський перед війною мав у цих околицях парафію.

Завдяки знайомству з районом розвідочні дані до штабу армії надходили хутко, і за короткий час Командування добре зорієнтувалося. Було виявлено: большевики знали про рух армії і спішно навколо залізничого Новоукраїнського вузла копали шанці, ставили гармати, перешкоди, а залоги тримали в повній поготівлі. На самій станції Новоукраїнка були чималі військові запаси зі знаряддям, між іншим відділ автопанцерників. Загальну кількість залоги коло, Новоукраїнського залізничого вузла (в м. Новоукраїнці та в ближніх селах) селяни числили до 3,000 чоловік із гарматами та 3–4 ескадронами кінноти.

У напрямку на Смілу (північ) час-від-часу по залізниці показувалися патрульні вагонетки, які підходили аж до Малої Виськи. На Мало-Виській цукроварні вартувала невеличка залога червоних.

Отже на перешкоді виконання нового наміру Командування були знову відомі вже армії залізничні лінії: Новоукраїнка–Сміла, Новоукраїнка–Єлисавет. Особливу увагу треба було звернути ка другу (Новоукраїнка–Єлисавет) лінію, бо на ній було на цей раз збільшено рух потягів; два дужих бронепотяги були в постійній варті. Пізніш Командування дізналося, що ця дільниця входила в стратегічну лінію XIV Совітської армії.

Район Єлисавет–Новоукраїнка–Знаменка кишів червоними частинами. Позаду нас, по той бік Синюхи–Сполох, був рух частин, надісланих для нашої ліквідації.

У додаток — весняне бездоріжжя утруднює наш рух.

Полковник Долуд спромігся особисто побувати в Плетеному-Ташликові й зібрати інформації, а на самій станції Плетеному-Ташлику він заклав нашу телеграфну патрулю, доручивши їй уночі подати низку демонстративного характеру депеш.

Після орієнтовки Командування вирішило перейти залізничу лінію Новоукраїнка–Єлисавет уночі з 3 на 4 квітня на дільниці між станцією Плетений-Ташлик і першим півстанком (у напрямку Єлисавету), а перед тим не пізніш полудня 3 квітня окремим відділом задемонструвати на містечко Новоукраїнку й залізничу станцію. Після переходу залізниць перший „трикутник“ Іванівка–Рівне–Олександрівка, а остаточна груповка Рівне–Бобринець–Компаніївка (на 5 квітня).

Для виконання принятого Командуванням армії рішення частинам армії було надано такі завдання:

Хмелеве, 2 квітня.

1. Запорозькій дивізії наказано 3 квітня не пізніше полудня окремим відділом зробити наступ на Новоукраїнку (станція), з метою відтягнути увагу червоних у бік Гладос. З наступом темряви 3 квітня дивізія мала захопити станцію Плетений-Ташлик і добре забезпечити марш-маневр армії з боку Новоукраїнки до 8-ої години 4 квітня. Маршрут — Хмелеве, станція Плетений Ташлик, с. Олександрівка.
2. Волинській дивізії не пізніше полудня захопити с. Малу Виську та цукроварню тієї ж назви. Після того виставити відділ для забезпечення руху армії з півночі (з напрямків Сміла й Єлисавет) до 8-ої години 4 квітня.

Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/47

Уночі з 3 на 4 дивізія повинна була форсувати обидві залізничні лінії й виконати марш через: Мала Виська, півстанок на північ від станції Плетеного-Ташлика до села Іванівки.
3. Штабові армії, 3-му кінному полкові та Київській дивізії наказано рушити через залізниці вночі з 3 на 4 по маршруту: від переїзду біля Малої Виськи (на залізничій лінії Новоукраїнка–Сміла) на перший переїзд на північ від Плетеного-Ташлика (по залізничій лінії Новоукраїнка–Єлисавет) до Олександрівки.

Основна думка пляну полягала в тому, що армія в найкоротший термін і під захистом ночі повинна була зфорсувати дві залізнизні лінії по трьох межуючих між собою манівцях і потім знову перейти на нормальне розташування. Маневр для нічної доби доволі важкий, коли зважити те, що при дивізіях були чималі обози. Частини мусили певно додержувати маршрутів, бути в повнім порядку й на поготові кожної хвилі протидіяти ворожим бронепотягам.

***

Невеличкою кінною частиною Волинці на ранок 1 квітня зручно захопили Малу Виську, а на цукроварні полонили майже всю залогу, бо большевики про нашу близьку присутність не були зовсім поінформовані.

Спроба відділу Запорожців (кінно-Запорозький полк та курінь Низових Запорожців під командою полковника Литвиненка) захопити зненацька Новоукраїнку не вдалася, не зважаючи на те, що з північного заходу були зручні місця для атаки. Проте цей наступ зробив своє, бо примусив червоних звернути свою увагу на новий, для нас непотрібний напрямок, а разом із тим зробити деякі перегрупування, для нашої майбутньої акції корисні.

У момент, коли почався загальний марш армії, становище наше трохи погіршало. Червоні отримали зі Смілої допомогу й вибили Волинців із Малої Виськи; це сталося коло 17 години на моїх очах, бо якраз під ту хвилю я з конвоєм та 3-м кінним полком наближався до переїзду, був у двох верстах на південь від Малої Виськи.

Сотня Чорноморців 3-го кінного полку — полковник Стефанів — під командою сотника Любимця зручно атакувала червоних, і незабаром бій перекинувся далеко до лісу на північ, де він набрав затяжного характеру, а штабова колона наша рушила далі по тих самих місцях, де в минулому грудні Запорожці та 3-й кінний полк продиралися через лінію військ Добрармії.

Розмовляючи про перше наше перебування в цьому районі, ми не помітили, як опинилися вже на місці тимчасового постою, яке одночасно було й вихідним для форсування другої залізниці (присілок, що межував із північного заходу з с. Плетений-Ташлик).

Незабаром у таборі все стихло, і глибокий сон охопив стомлене довгим маршем козацтво.

Кожен, хто відбував ці важкі, безупинні форсовані марші, знає цей сон: десять, пятнадцять хвилин — і тисячі стомленого вояцтва сплять мертвим сном; тільки поодинокі вартові роблять над собою надмірні зусилля, щоби не піддатися дрімоті.

Раптом опівночі стріли гармат та завзяте стукотіння кулеметів наповнило все повітря. Спершу вражіння було таке, що бій ішов на околиці нашого ж села, яке межувало з північного заходу з Плетеним-Ташликом.

Наш табор сполошився. Хвилина, дві-три — і все було на поготові. Розїзди повернулися й зясували, що бій ішов на станції Плетений-Ташлик між нашими Чорними й Червоним бронепотягом.

Проїжджаючи селом до 3-го кінного полку, я зустрів Волинську дивізію. Т. В. О. Командира Волинської дивізії полковник Никонів доложив, що призначений для дивізії півстанок находиться в руках його кінної застави, а вся дивізія лагодиться рушити через переїзд, який був просто перед нею. Дивізія чекала установи одної гармати Волинців (полковник Бачинський) для боротьби з бронепотягом.

Спочатку я не звернув уваги на те, що Волинці були не на своїй дорозі і що з цього приводу марш-маневр армії не був надійно забезпечений із боку Єлисавету. Лише пізніше по переході залізниці, контролюючи маршрути колон, я вияснив помилку. Пояснення полковника Никонова, що події під Малою Виською спричинилися до зміни дивізією свого маршруту, були для мене недостаточні; можна було в крайньому разі направити по середньому маршруту обози та все зайве, небоєздатне. Але ж бойова колона Волинців повинна була дотриматися свого маршруту.

Захоплення станції Ташлик отаманом Гулим було доручено Чорним, що вони й виконали, як казали,„чисто“, тобто нікого зі станції не випустили. Опанували телефонними, телєграфними, технічними та всякими іншими приладдями: Чорні мали своїх спеціялістів техніків. Вони ввійшли в звязок, як слід, з червоними сусідами, подаючи їм цікаві інформації про повстанчі банди та чекали нетерпляче до себе гостей.

Перший зголосився і був негайно принятий товаровий потяг із борошном, молоком, яйцями та іншими господарськими продуктами.

Отже згодом, трохи пізніше зголосився новий потяг, але без № й без назви; запросили і його.

Тихо, з погашеним світлом, повільно підійшов новий потяг, і тільки перші козаки рушили до ваґонів, як звідти гукнули: „Товариші, к кулеметам, бо там вогонь“, і бронепотяг із усіх бортів розпочав кулеметну, а потім гарматну стрілянину.

По кількох хвилинах замішання Чорні спромоглися й самі вдарили зі своїх гармат, а кінні відділи розпочали демонстрацію на тилах бронепотягу. Червоний бронепотяг незабаром відїхав зі станції, але ж здалека ще довший час обстрілював станцію та близькі до неї райони, бо трохи далі залізнична колія повертала на південний схід, і таким чином ця дільниця давала для бронепотягу вигідне супроти нас флянґове становище.

Станція Плетений-Ташлик остаточно залишилася за нами, і Запорожці далі спокійно виконали свій марш-маневр[3].

***

Марш Київської дивізії стався з перешкодами. Вже розвиднялося. На степових просторах було видно широко розкинені хутори Херсонщини, які разили око своєю однаковістю: одна-дві хатинки, поруч господарські будівлі, тополі, журавель, тин — от і все.

Стомлені козаки порозходилися по хатах; спочили трохи, подякували за гостинність господарям і рушили далі до найближчого великого села (у 7 верстах від залізниці), де мали розташуватися на довший спочинок.

Під час цього маршу з Плетено-Ташлицького напрямку почулися гарматні стріли; як пізніше виявилося, то був бій між Київцями та ворожим бронепотягом.

Сотник Новиків[4], старшина 5-го Київського полку так оповідає про цей бій:

Не доходячи 2–3 верстов до залізниці, кіннота Київської дивізії зупинилася, чекаючи своєї колони. Після півгодинного відпочинку командир Київського кінного полку дав наказ одній четі прикривати рух колони, поки вона не перейде залізниці, а решта мала йти аванґардом при першій гарматі сотника Чорного. Зліва мали бути Волинці. Під цей час із застави, що була на станції Плетений-Ташлик, одержано донесення, що станція занята Чорними Запорожцями. Вийшовши за село, кінний полк із гарматою рушив від переїзду вздовж залізниці на станцію, а піхота й обоз мали перейти через залізницю на цім переїзді. Недалеко від станції бронепотяг, який показався з Єлисавету в тилу нашого полку, почав обстрілювати кінноту та піхоту кулеметним вогнем. Попавши під обстріл, піхота поділилася на 2 частини: одна рушила вперед, а друга вернулася назад у село; в обозах стало безладдя. Командир полку кінноти, не зважаючи на те, що бронепотяг обстрілював його влучним вогнем, наказав сотникові Чорному зупинитися й обстріляти бронепотяг, а полкові стати за найближчими хатами. Сотник Чорний влучним вогнем своєї гармати примусив бопьшевиків замовкнути й відступити. Після цього перехід через залізницю пройшов спокійно через той самий переїзд о годині 5–6 рано“.

Таким чином невелика застава (9 коней) від кінного полку Максима Залізняка виконало своє завдання, захопила півстанок і роззброїла заставу, але Залізнякам не під силу було зробити значні шкоди залізниці, ні тим більш поставити опір большевицькому бронепотягові.

Київці зі своєї ситуації вийшли з честю.

Перша груповка, а потім друга (5 квітня) в районі Рівне–Бобринець–Компаніївка були армією виконані без усяких особливих перешкод із боку большевиків, і нарешті армія стала на кілька днів на спочинок.

IV.

Квітень 1920 р. на Херсонщині. Уперше під час свого Зимового Походу Українська армія вступила в південну частину Херсонщини, яка межувала зі сходу з Катеринославщиною.

Був страсний тиждень — початок квітня. Весняне тепло повіяло над степом; поля, без краю широкі, де-не-де вже починали зеленіти. У степу здибаються могили, байраки й балки з захованими по них селами й хуторами. По вищих місцях — крилаті вітряки, як вартові, були в безупинній праці. Околиця ця для партизанської війни була надзвичайно вигідна: могили з їх широкими круговидами були чудесними командними та обсерваційними пунктами; балки сприяли непомітному підходові, я на випадок небезпеки давали змогу хутко уникнути ворожого переслідування.

Тут була справжня хліборобська Україна, бо тут і до революції було багато землі. Родина, що мала 10–15 десятин, жила заможньо. Стіжки з хлібом і пашею, худоба, добрі коні, вівці — чого тільки не було в загородах. Селяни тут не задовольнялися лише святим письмом — книжка й часопис вже знайшли простору, чисту, світлу хату хуторянина. Думки херсонського господаря вже не задовольняли плуги місцевої фабрики, він мріяв про правдиві парові громадські машини.

Сміливо, трохи іронічно дивилася Херсонщина на всі ці бійки, наскоки, походи тощо і заховувала патріярхальну консервативність, але ж не відмовлялася давати неспокійним мандрівникам збіжжя, харчі, худобу і т. і. зі свого повного току.

Пригадую собі, якось перед походом я чекав своїх на коні в городі господаря і про щось замислився. Підходить до мене дядько й питає: „Ну, хай ці молоді вештаються, а чого ж Ви? Сиділи б собі, як я, на печі, то було б гаразд“.

Довга моя спроба зясувати цікавому дядькові, хто ми, куди йдемо і чого хочемо, як я то бачив по його обличчю, так нічого йому й не зясувала.

З національного боку Херсонщина значно пішла вперед. Енерґійна діяльність просвіт, українізовані школи, ґімназії, національні театри і нарешті чимала кількість охочих козаків із Херсонщини свідчили про розуміння й зацікавлення маси національною справою. Населення добре ставилося до нашого козацтва, харчувало нас, охоче продавало коней. У розмовах нас називали „своїми“.

Перед святами большевики оголосили тиждень „червоного армійца“. Селяни Херсонщини мусили знести значні податки якраз у час нашого перебування в Бобринецькім районі, і замість червоних все це прийшло до рук нашого козацтва. Населення не жалкувало за цим, хоч певне було, що після нашого відходу селянство буде примушене платити ці податки вдруге.

У м. Єлисаветі в той час перебував оперативний штаб XIV совітської армії; за певними відомостями в районі Єлисавета–Новоукраїнки була розташована Червона дивізія в значній кількості, але вона не мала особливого бажання битися з „добродіями“ (так називали большевики Українців).

Після подій у Новоукраїнці всі большевицькі кола м. Єлисавету захвилювалися. В осередку комуністів, на великому заводі рільничих машин Ельворті було скликано мітинґ, на якому аґітатори закликали до озброєння все робітництво супроти „банд Гулого, Тютюнника“ і інших, що йшли під проводом великого дідича і царського генерал-ляйтнанта.

Чи популярність отамана Гулого-Гуленка, чи з тих причин, що Катеринославщина та Єлисавет добре знали мене, бо з самого початку революції мені прийшлося бути військовим начальником всієї Катеринославської округи, чи з інших яких причин, але ж — „посполітого рушення“ не вийшло, записалося обмаль: робітництво поволі, без галасу залишило залю зборів.

Большевикам прийшлося взятися за місцевих буржуїв для організації пасивної оборони м. Єлисавету (улаштовання шанців, перешкод тощо).

Всі заходи большевицького військового командування нам були точно відомі. Ми знали досконально ворожі сили, груповку і їх якість, розстановку гармат та розплянування шанців; мали тісний контакт із усіма організаціями в самому місті, що ставилися до нас співчуваюче.

Активність большевиків виявилася тільки у вилеті літака, який зі значної височини намагався лякати нас бомбами.

Щодня ми реґулярно читали большевицьку пресу, а большевики також мали змогу щоранку читати наші відозви та проклямації за підписом отамана Тютюнника й Гулого-Гуленка.

Вірні своїй методі, большевики в своїх часописах всю свою ненавість кидали на проводирів армії; це їм давало часто позитивні наслідки, коли військова маса була випадковою або несвідомою.

У даному разі наслідки були противні: козаки ще тіснішим муром стали біля своїх командирів і складали одну міцну, повну взаємного довіря козаччину.

Тут буде доречі згадати інші „компліменти“ на мою адресу в польсько-галицькій пресі, за часів українсько-польської війни в Галичині (в 1918–1919 рр.). Тоді можна було прочитати атестацію про мене зовсім іншого характеру: штабс-капітан, син хлопа й грузинки, поранений був при якомусь вуличному шахрайстві і т. п. приємності, які на початку большевицького перевороту, можливо, склали б для мене добру службову карієру.

Тільки один раз ми мали нагоду читати в органі Добрармії, котра спішно евакувала Одесу під навалою большевиків, прихильне до нас оповідання про марш нашого війська. Орган писав: Коли б ми мали людей із так розвиненою любовю до рідного краю, яку мають українці, тоді б не прийшлося нам бути сьогодня в такому прикрому стані.

V.

Перебування коло Долинської. — Форсований марш від Долинської до Вознесенського. — Бій, захоплення військової бази. — Переправа через Буг (16–17 квітня). (Схеми чч. 10, 11).

З огляду на близкість до місця постою нашої армії Єлисавету, а також через те, що большевики сподівалися в скорім часі нових підкріплень, Бобринецький район не підходив для довшого спочинку. А тим часом надходив Великдень, і мені хотілося, бодай на два перші дні, скласти для війська обстанову повного відпочинку. Тому Командування вирішило пересунутися ще на два малих переходи далі на схід, у район трикутника Устинівка-станція–Долинська-станція–Новий Буг[5], а саме:

а) Штаб армії, 3-й кінний полк і Київська дивізія мали пересунутися до с. Устинівки;
б) Запорожці — в напрямку станції Долинської — хутори Степанівка — Березівка (на північ від с. Устинівки у 8 верстах);
в) Волинці — в напрямку на станцію Новий Буг–с. Березівка.

Перегрупування мало бути закінчене у Велику Пятницю (8-го квітня).

Все розраховувалося на те, що поки Червоні виявлять напрямок нашого руху й докладне місце розташування, ми будемо мати бажаний спокій на Велику Суботу та Великдень.

Події розвинулися інакше. Чорні, що були в аванґарді Запорожців, розповсюдили свою діяльність по заготовці до Свят всього потрібного і на сусідню колонію хліборобів-жидів Ізраїлівку, мешканці якої зараз же повідомили про це адміністрацію станції Долинської, і замість відпочинку у Велику Суботу більшість Запорожців перебувала в бою. Бій спочатку був для Запорожців успішний: Червоні відійшли аж до станції Пятихатки (на північ); на самій станції Долинській вони запалили свої склади, проте їхні бронепотяги вартували коло станції, тримали її і ближчі підступи під своїм вогнем. Чорні Запорожці в кінному ладу були вдерлися на саму залізничну станцію, але не змогли витримати шаленого вогню бронепотягів, відступили і далі вартували коло залізниці з другого, протилежного боку.

З високої могили я слідкував за ходом цього бою: на станції Долинській все клекотіло, був там великий стовп диму, який щохвилі міняв свій колір — з густо-темного на білий, іноді додаючи туди якусь жовто-брудну фарбу; час-від-часу новий стовп із силою вибухав у повітря; пожежа все поширювалася, стовпи диму все густішали й вищали.

Долинську Червоні відстояли. Треба було чекати з їх боку контракцій і то на завтра, тобто на перший день Великодня. За розвідочними даними большевики стягували до Долинської значні сили, що за приблизним підрахунком доходили до двох дивізій.

З півдня Волинці доносили Командуванню, що 8 і 9 квітня вони мали невеликі сутички з відділами большевиків, і їх розвідка обсервувала Новий-Буг та всі місцевості, що на південь, на віддаль денного переходу. Таким чином з півдня і південного заходу на 9 квітня армії нічого не загрожувало. У Бобринці і Єлисаветі Запорожці мали свою аґентуру, — там теж ніякого невигідного нам руху не помічалося.

На 10 квітня Командування вирішає на можливу акцію Червоних відповісти зустрічною нашою контракцією, за таким пляном:

Київській дивізії з приділеним до неї 3-м кінним полком поставлено було завдання захопити станцію Долинську з південно-східнього напрямку; Волинцям (без Мазепинського полку) забезпечити операції Київців із півдня (Новий-Буг), а Запорожцям — демонструвати з північного заходу і заходу на саму станцію Долинську.

Кінний Мазепинський полк Командування армії залишало в своїй розпорядимості, як частину на „Сполох“, і скупчило його коло Березівки.

Акція нашої ударної групи не вдалася з тієї причини, що наша кіннота в безпосередній близості від ворога зустріла перешкоди, яких не змогла подолати.

Отаман Тютюнник примушений був відводити свої частини з бою під сильним ворожим натиском. Щоби полегшити відступ своєї піхоти, гармати Київської дивізії змушені були триматися в стрілецьких лавах і відбивати ворожий натиск стріляниною картеччю. О 8-ій годині ворожі гарматні стріли почали вже досягати с. Устинівки (в дім, де я спинився, влучила ґраната й зруйнувала його дощенту).

При таких обставинах Командування армії примушене було організувати загальний відступ армії і раніш, ніж це хотілося б; в полі, на одній із козацьких могил, Командування приняло нове рішення, а саме: прискорений марш на Вознесенське, захоплення його й гарматної бази та переправа армії в Забужжя.

На рішення впливає інформація отамана Тютюнника про те, що 9 квітня на станцію Кривий Ріг прибуло з півдня 1,500 червоних матросів, а також попередні звістки, що значні сили червоних скупчуються навколо району нашого перебування.

Отже трохи скорше, ніж думалося, ми знову розпочали марш. По високих узгірях відходила спішно, в ладу довга колона Київців. Червоні бачили цей рух і напевно, коли б могли, то кинулися б нас переслідувати, але, мабуть, їх зупиняв цілком бойовий вигляд нашої арієрґардної кінноти, що маячила на їх крилі.

***

Від Долинської до Вознесенського по повітряній лінії — 125 верст. Було вирішено, що при кінці 4-го дня походу над вечір армія прямо з походних колон стане у вихідне для наступу групування (верстах у 10–15 на схід від самого м. Вознесенського), щоби перевести захоплення м. Вознесенського й переправи раніш, ніж Червоні в ньому спроможуться організувати свою оборону. Скорим маршем ми вигравали на часі й уникали переслідування ворожими відділами з боку Кривого Рогу й Долинської.

Денні переходи під час цього маршу, хоч були й важкі, але переводилися вже в гарній весняній обстанові. Весна впливала добре на настрій козацтва.

Козаки йшли, йшли струнко, в зразковому ладу; далеко в чистому весняному повітрі лунали підбадьорюючі козацькі пісні. Хвильові відпочинки по балках, ранішні марші, забезпечення себе вартою по високих могилах, залишення вартових бекетів на попередніх ночівлях — от характерні риси цього маршу.

Як особливу міру, що мала часово замаскувати наближення нашого війська, Командування наказало в півдобовім переході від Вознесенського (по річці Солоній) виставити завчасно аванпостну лінію. Марш був переведений без особливих випадків; лише при виконанні останнього завдання увечері 14 квітня сотня Сагайдачників (Занорозька дивізія) в с. Солонім мала невелику сутичку з червоними.

14 квітня, пізно ввечері, до моєї звичайної селянської хати зїхалися командири дивізій: Ю. Тютюнник, Никонів, Гулий та начальник штабу Долуд. Жартома цю нараду було названо „нарадою у Філях“, бо дійсно для нас наслідки наступних подій були рішаючими.

Питання про те, чи заатаковувати Вознесенське, чі ні, на нараді не підносилося. Ходило тільки про те, як і коли.

Думки поділилися: отаман Гулий пропонував не гаяти часу, а ранком розпочати акцію, слушно застерігаючи, що при нашому стані зброї й амуніції єдина надія могла бути на несподіванку й хуткість в акціях; отаман Тютюнник і полк, Долуд, навпаки, пропонували прийдешній день лише ужити на підготовчу працю, а вже о 3-їй годині 16 квітня перевести самий наступ.

Обмін думок продовжувався щось із півгодини, коли нарешті остання думка перемогла, з огляду на дуже обмежену кількість інформацій, незнання району, а, головне, з огляду на фізичну перевтому війська.

Самий наступ на Вознесенське був сплянований таким чином:
Сторінка:За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. Збірник 3. 1932.pdf/56
1. 15 квітня: Розвідка (політична й військова), збір інформацій і приняття мір для забезпечення на ранок 16 квітня неохідного маневренного пляцдарму; 16 квітня о 3-й годині наступ на Вознесенське, а по захопленню його, в той же день, переправа на правий берег Бугу; в подробицях:
а) Волинській дивізії поставлене завдання забезпечити операцію армії під Вознесенським із півночі, з напрямків Ольвіопільського та Новоукраїнського (р. Арбузина); під вечір 15 квітня дивізія мусила захопити найближчу з півночі до Вознесенського залізничну станцію Трикрати й переправити через Буг біля Олександрівки та Константинівки свою розвідку і зробити все потрібне, щоби не допустити з Новоукраїнки підходу ворожих бронепотягів та автопанцерників. 16 квітня, під час наступу інших частин армії на Вознесенське, Командуванню Волинців наказувалося відтягнути кінний Мазепинський полк до с. Воронівки (6 верст на південь від висоти 52,5), як армійську резервну частину.
б) Київська дивізія мала складати в атаці на Вознесенське правий бойовий участок; 16 квітня з висоти 511, як вихідної точки, дивізія повинна була заатакувати північно-східню частину міста. Головна мета — захоплення залізничного двірця й розвинення акції далі в напрямку деревяного[6] мосту через Буг у смузі між залізничною лінією та берегом Бугу.
в) Запорозькій дивізії з приділеним до неї 3-м кінним полком ставилося завдання: 16 квітня, з висоти 52,5, як вихідної точки, заатакувати місто зі сходу й південного сходу (с. Булгарка); особливе завдання — захоплення залізничного мосту й засобів переправи. 2-ому Запорозькому кінному полкові під командою полковника Литвиненка ставилося окреме завдання: уночі з 15 на 16 квітня перервати залізничу лінію між Одесою та Вознесенським, щоб унеможливити підвоз ворожих частин із Одеського напрямку. Полковник Долуд відходив до розпорядимости отамана Гулого для обєднання чинів кінноти.
2. Початок наступу 16 квітня о 3-й годині.
3. Штаб армії до 24 години 16 мав переїхати до найближчого села на схід від м. Вознесенського, Командний пункт під час бою — висота 509. Для звязку з Київською та Запорозькою дивізією від штабу армії були послані до штабів дивізій персональні адьютанти команди армії та звязкові старшини.
4. По захопленні міста комендантуру й порядок в ньому належало влаштувати заходами штабу Запорозької дивізії.
Таким чином найсильнішою групою була південна, Запорозька, в складі: 3-х кінних полків — до 500 шабель, 4 гармат з декількома стрілами на кожну і піших курінів Запорожців, яких, і це не буде помилково, треба було вважати зовсім неозброєними.

На випадок потреби Командування мало на думці притягнути до бою під самим Вознесенським з колони Волинців ще кінний Мазепинський полк із його пластунським курінем (6 верст на північ від висоти 52,5).

У дальшій дискусії під час тієї наради були вирішені всі деталі майбутнього наступу. Не обговорювалося на цей раз тільки, що робити на випадок невдачі. Цього питання ніхто не підносив, бо почувалося, що воно не доречі: зрозуміло було всім, що по цей бік Бугу нам не було чого вже робити — Червоні стежили за нами й переслідували з усіх боків.

***

15 квітня пройшло в зборі інформацій, організації таємної розвідки в саме м. Вознесенське та в іншій підготовчій праці; о 18 годині Волинці вирушили для виконання свого завдання, і вже о 20 годині станція Трикрати, а також всі технічні засоби звязку на північ були в їхніх руках (бій із охоронним курінем ревкому).

Якраз саме в той час у Вознесенському відбувався комуністичний зїзд; селяни оповідали, що кілька днів перед тим навколо міста по селах відбувалися урочисті збори, бо комуністам дуже хотілося, щоби на зїзді у Вознесенському були також відпоручники від комуністичного селянства, але з цієї вигадки нічого не вийшло, а по-декуди діло навіть дійшло до бійки.

Обороною міста керував червоний генерал Урсов. Большевики дуже покладалися на його воєнні здібності.

Усі відомості доводили, що большевики були в напруженню й турботах. Переводили спішно підготовку до оборони міста, не досить були в собі впевнені й увесь час просили в Одеси помочі. Всі члени комуністичної наради були закликані до зброї.

Все ж таки до пізнього вечера 15 квітня доскональних відомостей про кількість ворожих військ у штабі армії не було. Приблизно, залога Вознесенського складалася з декількох тисяч піхоти, ескадрона кавалерії, кількох гармат і сильного вісьмигарматного бронепотяга. Головна сила червоних мала добре озброєння.

***

Ранком 16 квітня, коли тількищо почало благословлятися на світ, почулася раптовна гарматна стрілянина, характерна для стрільби бронепотягів; потім застукали кулемети, чим далі густіше, часом пригадуючи далеке рокотання морських хвиль, — то було в напрямку Київців. Зліва з колон Запорожців доносилися ледви-ледви чутно рушничні стріли.

Туман потроху знижувався, і з першими весняними проміннями з командного пункту штабу армії (висота 50,5) можна було вже бачити північно-східню частину міста Вознесенського, оточену густим як рядно туманом; звідти весь час чути було гарматні стріли.

Праворуч у величезній широкій балці ледви можна було помітити рух якихсь обозів та окремих кіннотчиків; розїзд, висланий із конвою, приніс вам повідомлення, що це відходили обози Київців.

Ще трохи згодом, приблизно о 7 годині, я одержав донесення отамана Гулого про невдалу спробу його кінноти нічним нападом захопити місто, і що він готується до загальної атаки; донесення отамана Гулого було датоване третьою годиною 16 квітня.

Я переживав важкі хвилі, на карту було поставлене все… Вухо жадливо ловило всілякі зміни в бойових згуках, намагаючися по них знайти відповідь…

Навколо старшина — мій конвой… всі стоять, як скамянілі; почуваю на собі їх проникливий погляд: за довгу спільну службу вони вже звикли по рисах обличчя й рухах моїх знаходити відповідь на те, як справи йдуть на фронті. Намагаюся заховати від них свої переживання, а привчений мізок мимоволі починає вже комбінувати нові пляни…

Раптом бачимо, що бронепотяг із божевільною хуткістю понісся від станції до залізничного мосту. Треба було чекати, що він зупиниться принаймні за мостом і звідти розпічне знову свою ґвалтовну стрілянину. Проте ні — білий димок від бронепотягу все зменшувався та зменшувався, потім ухилився праворуч, на хвильку знову зявився, а потім уже зник і на завжди. Для штабу ясно було, що щось таке трапилося.

За хвильку ми вже поспішали наперед до нашої батареї, але назустріч нам летів уже перший вісник — Алмазівець.

„— Наші у Вознесенському, броневик утік“ — кинув вів нам набік. Правда, оповіщення було надто лаконічне, але ж властиво більшого нічого й не вимагалося. Далі зустрічалися нам нові вершники, всі вони скакали за возами, двуколками — для набоїв, зброї, гармат…

По таких вістках ми пішли далі вже повним ходом наших коней, бо хотілося на власні очі побачити ті самі набої й переконатися, що це не був міраж.

Тільки сама вістка, що взяли силу набоїв, робила всім свято; для війська нашого це був правдивий Великдень.

Один із учасників цього бою, командир куріня Київської дивізії підполковник Сухоручко, якого курінь у цьому бою відіграв поважну ролю на правому крилі армії, так оповідає про цей бій під Вознесенським на нашому правому крилі:

„Як тільки стемніло, дивізія знову була готова до маршу, але маршу надзвичайного — в цю ніч ми повинні були взяти місто Вознесенське, яке було занято значними ворожими силами. Кожний відчув важливість усієї задачі, яка, як усім було відомо, мусіла бути виконана за всяку ціну, бо іншого виходу не було для нас.
Тихо, під прикриттям темряви в колоні підходили куріні дивізії до Вознесенського. Через річку піхота переправилась із труднощами, і в кожного було повно води в чоботах, але це не перешкодило дальшому рухові.

Зі слів провідника — до Вознесенського лишалось усього кілька верст.
Я був із першим курінем, який ішов в аванґарді. Тут же був і командир дивізії зі своїм штабом. Незабаром вислані вперед дозори наткнулися на ворожий кінний відділ, який став був стріляти з кулеметів, але його люди були настільки перелякані, ще стріляли на вітер. Все ж таки ця зустріч неприємно нас вразила власне тим, що ворог відкрив нашу присутність, і хоч ми на стрілянину не відповідали, але все ж ворог уже є попереджений. Сумніву не було — цей факт значно утруднював нашу задачу.
Коли почалася стрілянина, я одержав наказ — свій курінь розсипати в лаву і спокійно вичікувати, не відповідаючи на вогонь. Сам командир дивізії проїхав перед курінем кілька разів і своєю присутністю заспокоююче впливав на козаків. Дорога на Вознесенське була вільна і ми рушили далі. Перший курінь посувався розвернутим фронтом — йому дано завдання заняти ст. Вознесенське.
Мені була знайома місцевість, що прилягала до станції, бо ще у 18-м році я бився з большевиками під Вознесенським і успішно заняв станцію та місто Вознесенське, розбивши большевицький полк. Але тепер через темноту ночі не міг я орієнтуватися і вів курінь за вказівками провідника. Підпустивши нашу лаву на 200 кроків, большевики відкрили сильний вогонь із рушниць і кулеметів, але великих страт не було — замішання в моїй лаві й у других курінях, що в той час підходили, продовжувалось не більш як 15 хвилин. Командири курінів опанували людьми, куріні розсипалися в одну довгу лаву. Я зі своїм курінем був на правому крилі. Лава лежала на мякій ріллі, і я дав наказ окопуватись. Продовжувати наступ у темноті не було можливости.
Почало світати. Большевики, що були притихли, знову відкрили шалену стрілянину. Вони добре бачили нашу лаву, бо вона була розсипана по узгірю.
Повторення наказу перейти в наступ не було, та не було можливости й залишатися на тім самім місці, бо відстрілюватися не було чим. Прийшлося перебіжкою по одному відтягти лаву трохи взад, але це мало помогло: чим більше розвиднялося, тим сильніший і влучніший був ворожий вогонь, треба було великих зусиль, щоб утримати козаків у лаві на відкритому й рівному, як долоня, полі.
Не було можливости тримати звязок із другими курінями та штабом, хоч він і знаходився зовсім близько, майже в передній лінії.
Я уявляв собі страхіття відвороту на випадок невдачі, коли ми не витримаєм. Чекати далі не було можливости, і я рішив…
Як мені було відомо, пятий кінний полк пішов із одною гарматою в глибокий обхід справа. Знаком про те, що пятий кінний полк розпочав акцію, мав бути перший гарматний стріл підполк. Чорного.
Я вирішив очікувати цього стрілу, як гасла, щоби кинутися з курінем уперед, а там — що Бог дасть, тим більше, що тепер я вже міг краще орієнтуватися.

Доповівши через кінного післанця командирові полку про своє рішення, я з великим напруженням нервів став очікувати серед чистого поля, не злазячи з коня, під сильним кулеметним і рушничним вогнем, до якого приєднався ще й досить влучний артилерійський — з єдиною думкою вперед-уперед!… Ми не маємо ні одного набою, дістати їх можемо тільки у Вознесенському, отже — або здобути, або загинути…
Пролунав гарматний стріл справа! Це гасло!
Не памятаючи себе, я кинувся вперед із несамовитим викриком команди: Встань! Хлопці, за мною, вперед! Спава!!!… Як один, піднеслася лава, із голосним криком „Слава“ кинулася вперед бігцем. Повторюючи без перерви команду „Вперед, слава, бігцем!“, я гнав коня вперед, а козаки від мене не відставали. Станція виднілась далеченько праворуч, відкіля комуністи стріляли з гармат, але це не перешкаджало мені все ближче з купкою людей куріня, чоловіка в 15, підбиратися до депа, де місцевість була для мене знайома.
Цілком одірвавшись від головних сил, я заняв депо з одним чінним ординарцем і тими ж 15 козаками куріня, що весь час від мене на відставали і які пробігли до 4 верст бігцем із криками „слава“. І хоч із них уже дух випірав — як кажуть — а вони ще не переставали кричати „слава!“
Із великим задоволенням мацав мій ординарець тількищо залишені комуністами ще теплі, вкопані гармати.
Ворожий бронепотяг все далі й долі відсувався, покидаючи станцію. Тут же я побачив маневруючий потяг, і в мене майнула думка, що пустивши порожній паротяг навздогін бронепотягові, можна буде зробити його нешкідливим. Я крикнув здалека машиністові, щоби він зупинив паротяг. Він одразу мене був не послухав, але, коли я назвав йому моє прізвище, яке було залізничникам того району відоме ще з 1918 р., паротяг зупинився. Я наказав двом козакам заволодіти паротягом і пустити його навздогін бронепотягові, а сам із ординарцем кинувся на станцію. Тут по всьому було видно, що з цього боку нас так скоро не чекали, бо в той час, як залізничники, пізнавши мене, повискакували зі станції, вітаючи мене, комуністи, між якими був і комендант станції, юрбою щодуху тікали вздовж колії до залізничного мосту. На мій крик зупинитись вони звертали мало уваги (властиво звернули, бо стали втікати ще дужче). Гнатися за ними по колії було неможливо, а козаки ще не підіспіли. Але втекти вдалося не всім. До 100 чоловік красноармійців із двома кулеметами залишилися на станції. Вони через несподіваність нападу здалися без жадного опору“.

Ориґінал був написаний для мене, але пізніше він попав у газету, якої зараз вже немає, — „Соборна Україна“.

***
Наступ Запорозької піхоти, що, як уже було зазначено, була майже неозброєна (деякі козаки мали більше надії… на каменюки, чим на свої куцопали), — теж не вдався.

І от саме тоді червоні зробили помилку, яка й схилила перевагу в цьому бою на наш бік.

Коли комуністи побачили відступ наших піших лав, то зраділи, покинули свої шанці, міцні будинки й розпочали безсистемне переслідування Запорожців.

Лави большевиків у деяких місцях були зовсім наближені до наших; чутно було вже, звичайні в таких обставинах, викрики большевиків:„Товаріщі, остановітєсь, ми свої, кладітє оружіє, вам будет харашо“.

У цей критичний момент отаман Гулий кинув на крила лави червоних у протинаступ кінноту полковника Долуда, яка вдерлася в большевицькі лави, знищила їх, бо ніхто не відійшов, і полетіла далі до самого міста Вознесенського.

Алмазівці, котрі під час ворожого протинаступу, стріляниною на картеч, прикривали відступ своєї піхоти, під час молодечої атаки нашої кінноти висунули одну свою гармату з останніми набоями значно вперед і відкрили влучний вогонь по залізничному мосту.

Здається мені, що з тих самих причин бронепотяг, який — як ми бачили — весь час був під загрозою атак 5-го кінного полку, і розпочав свій хуткий відхід до мосту. Цей момент був удало використаний Київцями — станцію було захоплено, а наздогін большевикові-бронепотягові було послано „божевільний“ паротяг, себто без керманичів.

Цьому останньому фактові я надаю дуже поважне значіння, бо наколи б це не було зроблено, то большевицький бронепотяг ще наробив би нашому війську чимало клопоту.

***

Волинці виконали своє завдання напередодні, демонстрували в день бою в бік Ново-Українки й нарешті склали певну заслону під час всієї акції аж до кінця переправи через Буг.

Полковник Ткачук у своїй розвідкі з приводу бою під Вознесенським так резюмує наслідки цього бою:

Бій був дуже впертий, на полі залишилося порубаних шаблями 648 комуністів; з нашого боку було вбито тільки двох козаків та поранено пятьох. Нашій армії досталося тут 18 легких та 8 гірних гармат, 12 мітральєз, 2 важкі гармати, 2 мільйони рушничних та 32 тисячі гарматних набоїв, 5 тисяч рушниць, 48 кулеметів, 4 ешельони ріжного військового майна і 4 тисячі фір большевицького обозу.
Захоплення Вознесенського нашим військом забезпечило його набоями та іншими військовими припасами. Воно підняло настрій та самовпевнення серед нашого потомленого козацтва й налякало ворога. Значіння його настільки велике, що цілком можна погодитися з одним із учасників бою під Вознесенським, який пише: „Цей бій створив невмирущу славу нашому українському козацтву“.

Мої персональні спостереження, доклади начальників, які я вислухав на самому місці бою, доклади моїх звязкових старшин тощо дають мені можливість сказати, що кожний із учасників безумовно славного для нашого війська бою виконав те, що йому належало виконати. Було важко, були навіть трагічні моменти, однак взяли верх упертість, завзятість і свідомість, що ми мусимо за всяку ціну дістатися на той берег.

Перебіг діла мені уявляється так: Акція нашої кінноти в районі Запорожців, яка була розпочата ще поночі (о 2 годині), не вдалася, і отаман Гулий відвів кінноту в ближні балки, поза свої піші частини.

Київці добре орієнтувалися спочатку і майже вдерлися на саму станцію, але ж наскочили на 8-мигарматний бронепотяг, який божевільним вогнем із гармат і кулеметів відбив атаку Київців; Київці відійшли і зручно зачепилися недалечко за місцеві пункти.

За пів години по захопленні міста я вже був радий вітати отаманів Гулого та Юрка Тютюнника, полковників: Алмазова, Долуда, Вовка, Дубового, Нельговського, Добротворського, Троцького, Яшниченка, Литвиненка, Дяченка та багатьох інших, старшину та все козацтво з щасливою перемогою; Волинців не було, бо вони, згідно з завданням, забезпечували нашу акцію під самим Вознесенським із півночі.

З відомостей, що були відшукані в штабі Київської дивізії після перегляду захваченої на станції кореспонденції, а також з принятих зараз же по захваті станції нових депеш можна було зрозуміти, що з Одеси треба було чекати підходу нових ешельонів. Час був дорогий, тому я вирішив до наступного ранку 17 квітня с. ст. бути вже на тому березі. У конторі начальника станції, після короткої наради з командирами дивізій, по армії було видане таке розпорядження:

16 квітня о годині 10 у Вознесенському.

1. Запорожцям негайно вислати кінний відділ у напрямку Василинового, де знищити деревяний залізничний міст; інші частини дивізії угрупувати в східній частині міста. Київцям забезпечити на тому березі для армії необхідний пляцдарм для спокійного переведення переправи. Волинцям бути на поготові, щоб відбити всі ворожі акції з північного напрямку, які силкувалися б помішати нашому використовуванню Вознесенської бази й переправі армії на той берег.
2. Комендантуру в місті і догляд за порядком має провадити штаб Запорозької дивізії.
3. Дальший поділ здобутого у Вознесенському майна між частинами армії доручається перевести полковникові Ткачукові.

Переправа мала переводитися головним чином за допомогою порому (8 возів або 20 коней). Залізничним мостом могли користатися лише піші частини.

Затримати нас на цім боці міг тільки поділ майна та знищення всього того, чого ми не могли б із собою взяти. Треба було ще й попсувати залізничний міст через Буг із таким розрахунком, щоби над відбудовою його прийшлося червоним попрацювати 4 або 6 тижнів.

Ці справи поділено поміж штабами Запорозької та Київської дивізії.

Вознесенський бій мав не тільки високе моральне значіння для армії У. Н. Р., але, завдяки захопленню бази, наша армія озброїлася на першорядний зразок; у нас поставлено заново артилерію, поновлено кулеметні частини, піхота придбала цілком нові рушниці з баґнетами, козаки-пластуни замінили свої „куцопали“ на нові рушниці кавалерійського зразку; кіннотчики здобули списи, сідла, остроги, легкі кулемети. Набоїв придбано цілі ваґони. Те, що не можна було підняти возами, розділювалося комендантурою між селянами.

Навіть панотці, урядовці, немуштровані погоничі — все тримало рушниці в руках, підперезувалося кулеметними стрічками, закладало ручні ґранати за пояс і т. і.

Це було якесь захоплення, бажання забезпечити себе набутим на довгий час, кожний розумів, що в майбутнім нас ще чекають важні події. Мимоволі приходила думка — коли би так все це раніш, у минулому році восени, коли ми крок за кроком відходили беззбройні під навалою большевиків-комуністів і білих військ Деникіна, коли терен рідний ми застилали трупом своїх кращих синів за те, що і

…ми вірили, що своїми руками
Розібємо скалу, роздробимо ґраніт,
Що кровю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець, і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ“.



——————

  1. ↑ Сотник Ш-кий з весни 1920 р. до листопаду був начальником розвідчого відділу штабу дієвої армії.
  2. ↑ Вгору по Синюсі.
  3. ↑ Це оповідання занотовано зі слів одного зі свідків.
  4. ↑ 7 жовтня 1923 р. вмер від сухот у Будапешті (†).
  5. ↑ З донесень і інформацій повстанців залізнична лінія від станції Долинської і далі на південь була цілком зруйнована повстанцями.
  6. ↑ В штабі армії були відомості, що деревяний міст був цілий.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=За_Державність/3/Зимовий_похід&oldid=490205