За Державність/1/Зимовий похід
|
|
М. ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО Генерал-поручник.
|
Обовязок перед людьми, що брали участь в зимовому поході, бажання залишити й на прийдешньому слід від цієї сторінки сучасної визвольної боротьби Українського Народу вимагають від мене, щоб я записав її так, як вона відбивається в моїй думці і памяті старшого начальника, бо не годиться забути про цю добу боротьби, в якій на протязі пятьох місяців гартувалася воля і сила борців за незалежність України.
Я переконаний, що праця моя не досконала; я бажаю дати початок цій справі, маючи на думці, що в кожній дивізії знайдуться оповідачі,[2] що зуміють освітлити ті моменти, яких не повелося освітлити мені, і удосконалити працю потрібними доповненнями й датами.Я поставив собі за завдання — дати нарис, який би освітлював похід не тільки з військово-фахового боку, але також ті обставини, в яких той похід відбувся, і які привели його до успішного кінця.
Бажання моє було зробити оповідання це доступним для широких верств вояцтва та суспільности; тому суто-військовий фаховий характер я, подекуди, залишаю і даю замісць того більш популярні нариси.
Виконуючи цю працю, я хотів бути цілком безстороннім не лише в оцінці наших частин, а й ворожих груп.
З особливою обережностю я підхожу до спогадів під час походу нашого щодо частин Галицької армії, які за короткий час перебували під 3–4 командами. Факти свідчать про те, що розєднані політичними комбінаціями обидві армії, Наддніпрянська та Галицька, жили одною думкою, одним серцем.
Я дуже жалкую, що не маю при собі реєстру старшин і козаків, що загинули під час походу, бо саме їх памяті, а також памяті чинів лицарів „Залізного Хреста“ присвячую я свою, може не зовсім досконалу, але повну щирости працю.
Обставини на Україні перед походом Армії У. Н. Р. по ворожих запіллях. Вже в липні 1919 року ставало ясним, що тільки зброєю вирішатиметься питання, кому бути господарем на широких просторах півдня бувшої Росії — чи Добрармії з її кличем „єдиної неділимої Росії“, чи тій силі, яка виросла з української національної революції — Українській армії та повстанчим загонам, що виступали під прапором незалежної Української Народньої Республіки.
Маючи перед собою спільного ворога — російську большовицьку армію — обидві сторони занедбують важні стратеґічні завдання й пориваються наввипередки до опанування Київом.
Українська та Денікинська армії вступили до Київа майже одночасно (Українці ввійшли лише на кілька годин раніше).30-VIII р. 1919 в місто ввійшли частини армії Соборної України (корпуси: Запорозький та 2-й Галицький); з боку Денікина — полки гвардії та козачі частини.
Сутичка між українськими та добровольчими частинами була неминучою. Військо Соборної України мусило виступити з Київа не тільки тому, що частини Добрармії були сильніші, але й через те, що в тилу Української армії опинилася XIV Совітська армія, яка хотіла за всяку ціну прорватися на північ. На очах обох ворожих станів XIV Совітська армія, з важкими обозами, пройшла коридором, що утворився поміж арміями з півдня на північ, і зайняла Бердичів.
Я можу з певностю сказати, що війна, яка виникла потім між Українською національною збройною силою і Добрармією, лежить цілком на відповідальності керовників останньої.
Пошанований довіррям обох Українських армій, я, в товаристві панів Певного, Трепета й сотника Начальної Команди Галицької армії, провадив переговори з комісією Добрармії, на чолі якої стояв генерал Непенін[3].
Головна й непереможна перепона була в пропозиціях добровольців — підписати політичну умову, яка б обнижувала вимоги Українців до культурно-освітньої автономії.
Ще тиждень проволікання, для нас дуже невигідного, бо наближалася осінь, а наша армія була необута й неодягнута, і на фронті від Кодими (залізнича стація на колії Жмеринка–Одеса) до Фастова розпочалася нова війна, яка вже мала чисто національний характер.
Українські армії кинулись до бою, і поки було тільки два вороги — „білий“ та „червоний“, вони на загал успішно провадили боротьбу; Запорожці й Волинці билися на Одеському напрямку, Київці та 3-тя дивізія — на Уманському, далі на північ був район Галицької армії.
Тиф ріжних видів та инші пошесті показалися найдужчим ворогом: за короткий час добрі військові частини, що мали найцінніші вояцькі кадри, гинули від тифу.
Наприклад, Запорозька група (дві дивізії), що в липні мала до десяти тисяч чоловік і втратила в боях з добровольцями не більш як 200–300 чоловік, — на листопад числила лише 2–3 тисячі.
Коли Українська армія так гинула від пошестей, бо не мала ліків і не могла їх одержати з-за кордону через заборону держав, які підтримували Денікина, то Добрармія мала добре організовані санітарні потяги і не боялася тифу.
Не дивно, що в цих умовах, замісць успіхів, настали воєнні невдачі, які мали наслідком відступ нашого війська на всьому добровольчому фронті. (В північно-східньому напрямку, Бердичівському, большовики були пасивними).
На нарадах з представниками Уряду в Камянці на Поділлю та Жмеринці Вище Українське Командування представило владі необхідність знайти вихід, щоб урятувати від фізичного знищення рештки славних частин (доклад військового міністра В. Сальського)[4]. Але ситуація ще більш ускладнилася після того, як дня 2-XI р. 1919 Начальна Команда Галицької Армії підписала сепаратну умову з Денікинським Командуванням Новоросійської округи (угода генералів Тарнавського й Шиллінга), — цим було скреслено пляни організованої боротьби на далі для задержання якої-будь території.
Сепаратна угода з дня 2-XI Команди Галицької Армії пригноблююче вражає цілу Армію: з півдня і сходу — білі, на півночі — червоні Москвини, у запіллі, від Збруча до Шепетівки — Поляки, в середині — шпиталі…
Я не маю змоги детальніше спинятися на питанню про сепаратну угоду Галицького командування з Денікином, бо в той час я був цілком захоплений боротьбою на фронті супроти військ генерала Розеншильда-Паулена. Вважаю за потрібне зазначити, що ще в момент моєї командировки в добровольчий стан для переговорів, я вже помітив, що у Вищої Галицької Команди були окремі думки щодо дальших стосунків з Добрармією.
Пригадую, що я це пояснив собі, як наслідок першої невдалої сутички з Денікинськими частинами.
Як дисциплінована орґанізація Українська Галицька армія не може відповідати за вчинки своїх політичних та військових провідників. А серед цих провідників у той час запанувала віра, ні на чім не оперта, що Денікин „визволить Галичину з-під Польщі“, що „Денікин непереможна сила“ і т. д.
Ці провідники Галицької армії, наважившись на цей крок, несуть відповідальність і за дальшу руїну Галицької армії.
Українська Галицька армія билася за самостійну Україну. Коли оборонці цього переходу Галицької армії на бік найтяжчого ворога українського народу зазначають (не треба забувати ноступовання заступників генерала Денікина на Кубані), що мусили рятувати армію, яка була нездатна до боротьби, то арґумент цей нічого не вартий.
Не в кращому стані була Наддніпрянська армія. Аджеж Галичан обернув Денікин негайно проти большовиків під Бердичевом, — по волі своїх провідників вона мусила битися на своїй землі за інтереси чужинців.
Що політика провідників Галицької армії ані трохи не відповідала настроям галицьких стрільців та старшин, видно з того, що вже в кінці листопаду Галицька армія прислала до Терешполя (коло Любара) делєґацію: д-ра Давида та Петрика для досягнення ясности акції з Наддніпрянцями. Це сталося тоді, коли політичні провідники Галицької армії, побачивши свою помилку на союзі з Денікином, поїхали шукати инших шляхів за кордоном.
Умову з Добровольцями підписали з боку Галичан: майор Цімерман, сотник Турчан і д-р Давид, а від Денікина — полковники — Даровський, Коновалов та Самборський.
Найважнійші були пакти: 6) Галицька армія не буде воювати з армією отамана Петлюри, яка бореться на фронті. 7) Галицька армія зосереджується не пізніще 30-XI-1919 р., в районі Козятина. 8) Для забезпечення того зосередження Галицька армія частиною сил негайно обсаджує і утримує район Бердичева. 9) Штаб Галицької армії переходить не пізніше 30-XI до м. Уманя. 10) Всі тили (військові установи, етапи, склади) пересуваються і розташовуються на лінії Христинівка–Ольгопіль–Вознесенськ–Миколаїв. — (Ю. Р.).
Це розміщення Галицької армії залишалося й надалі. Командування Наддніпрянською армією взяло на увагу це при своїх дальших оперативних намірах.[5]
Знесилені пошестями й руїною запілля частини наші під ворожими ударами відходили в північно-західньому напрямку, все зменшуючи й зменшуючи свій маневровий пляцдарм. Стійкість війська й уперті арієрґардні бої (особливо бої за Вапнярський залізничний вузел) дійсно варті подиву.
Дороги стали кладовищем не лишень людей, а й коней і худоби. Часом, що сто кроків можна було бачити їхні задубілі трупи.
Добровольці заняли Проскурів перше, ніж підійшли південні наші групи. Там загинули рештки тилу армії.
До катастроф на фронті приєднуються труднощі й авантури на запіллі: Пашковецька волость оголосила свою власну, ні від кого незалежну, республіку й стала на перешкоді відходу наших тилів на Старокостянтинів.
В армії знов повстає отаманщина; головнокомандуючий повстанцями отаман Волох зі своїми гайдамаками починає одверто провадити свою розкладову працю в армії і не виконує оперативних наказів Командарма.
Наказом з дня 23-XI ч. 03132 (с. Війтівці) Головна Команда армії видає перший наказ, який можна віднести до типу ліквідаційних:„Представник Польського Командування офіційно заявив, що при переході українських військ через лінію, заняту польськими військами, ці війська будуть роззброєні і інтерновані. Головний Отаман вирішив з усім військом нині скупчитися в Старокостянтинові і відходити в напрямку на Шепетівку. Остаточне рішення Головний Отаман прийме по прибуттю до Вас.
Відносно штабу дієвої армії Головний Отаман наказав всім, хто бажає, вирушити з ним походом; решту-ж розформувати і рахувати вільними. Коли буде більша кількість діл, котрі неможливо везти — спалити. (Підписав отаман Сінклер)“.
Цей наказ був звернений до всіх вищих військових уґруповань.
Послідуючий період правдиво де-якими авторами характеризується — яко „радянський“.
На нараді в Старому-Костянтинові, що відбулася дня 27 листопада, зустрічаються дві ідеольоґії: урядова демократична — в особі Головного Отамана С. Петлюри — У. Н. Р. і Волоха — радянська, московсько-большовицька.
Виступ Волоха й його диспут з Головним Отаманом залишають у всіх присутніх на нараді важке вражіння близької внутрішньої кризи, і, власне кажучи, Старокостянтинівська нарада вже віщує майбутні озброєні виступи „волоховців“.
Вислід Старокостянтинівської наради з воєнного боку є незначний — виявилася лишень необхідність воєнними акціями виграти як найбільше часу.
Дня 26-XI терени, які займає армія, обмежуються лініями: на півдні — Старокостянтинів–Хмельник; на сході — Хмельник–Бердичів; на півночі — залізницею Бердичів–Шепетівка; на заході — лінією, що тяглася верстов на 20 на захід від залізниці Шепетівка–Проскурів (Додаток ч. 1).
28-XI Запорожці, після упертого бою, залишають Старокостянтинів. Армія губить свій маневровий пляцдарм і скупчується головною своєю масою в останній трикутник: Любар–Шепетівку–Миропіль (сторінка трикутника — 30-ть верст.); вороги вже не тиснуть її, вважаючи, що справа порішена й залишають нас до самознищення в останній аґонії; державний апарат зосереджується (29-XI) в Любарі.
Обовязок ворога перебірає далі на себе своя людина, що тішилася в свій час у Головного Командування особливим довіррям, — свій „отаман“ Волох. Під гаслом „іду на Полтавщину“ Волох біля своїх Гайдамаків збірає всяку голоту. В ніч з 2-3-XII маніфестується спроба перевороту в напрямку оголошення державного устрою на Україні — Соціял. Радянської Республіки, а фактично ограбування державної скарбниці, через що армія залишається майже без грошей[6].Цей загальний жахливий стан доповнює розпочата поляками з початком грудня окупація наших Західних Областей, через що фактично остаточно замикається коло над рештками української армії. — Три прапори: Польський в Шепетівці, Добровольчий — Старокостянтинові й червоний — в Бердичеві — оточують горстку борців біля жовто-блакитного прапору — в Любарі.
Саме при таких обставинах дня 4-XII старші військові начальники, члени Ради Міністрів та представники політичних партій були запрошені до містечка Чортория (поруч з Любаром) на останню нараду під головуванням Головного Отамана С. Петлюри.
Загартовані довголітньою боротьбою представники Дієвої Армії виказали тут на Чорторийській нараді віру в сили армії та народа. Правда, навіть в старшому командному складі епідемія зробила свої серйозні спустошення; полковники: Удовиченко, Омелянович-Павленко молодший і Базильський були в тифозній гарячці в шпиталях; тогочасний командуючий армією отаман Василь Тютюнник і його начальник штабу полк. ген. штабу Мишківський були на самій нараді з ознаками тифу.
Чотири з пяти командирів ґруп, а саме: Ю. Тютюнник (командир Київської дивізії), Загродський (командир Волинської дивізії), Трутенко (заст. полк. Удовиченка) і я (командир Запорозької ґрупи) підтримали позицію Уряду, що боротьбу за визволення України мусимо провадити далі, але в инший спосіб — партизанський.[7]
Згідно з цією ухвалою військо мало перекинутися на вороже запілля, дезорґанізувати ворожі „тили“, комунікацію і засоби звязку; орґанізувати повстанський рух, підтримати серед населення віру в справу нашу, а найголовніше переховати до наступної весни кадри армії.[8]
В своїй ухвалі старші військові начальники Дієвої Армії базувалися на таких підставах:
- 1) З часу розпочаття в армії Денікина побільшеної мобілізації задля збільшення кількости добровольчої армії почалася в ній деструктивна праця національних українських елєментів, яка після київських подій стала особливо інтензивною.
- 2) Припинення наступових акцій добровольців на всьому їхньому проти-большовицькому фронті вказало на брак у них резервів.
- 3) З початком відступу добровольчої армії, який українська армія, а також повстанчі орґанізації, через свою працю на тилах добровольчої армії, мали прискорити, — буде довший час тревати на Вкраїні безладдя. Таке становище зробить можливим часове перебування нашої армії на території України.
- 4) Кіннота у большовиків була ще в стані орґанізації.
- 5) В прихильности населення до української армії сумніву не було; негативний бік походу полягав у тому, що похід повинен був відбутися, в переважній своїй більшости, в зиму. Й нарешті —
- 6) Слід було рахуватися з настроями армії, що була рішуче проти всякого її інтернування.
Переходячи до нового способу боротьби, не можна було й думати про утримання якого-будь району для орґанізаційної праці Голови Держави і Уряду; не могло бути ніяких столиць; Уряд же, яко заступників своїх, призначив до частин Армії політичних референтів: п.п. М. Гарасима, Загурського, М. Левицького, В. Совенка, П. Чубка, П. Феденка та В. Шкляра.
Такі були висновки денної наради 4 грудня року 1919; на другу нараду лишилося тільки цим ухвалам надати належну форму шляхом відповідних державних актів.
Але події змінялися швидко. 6 XII вранці, підчас наради, наспіли звістки про те, що Поляки захопили на стації Миропіль увесь штаб Запорозької групи, з якого тільки два мої адютанти спромоглися добратися до Чарториї. Дорошенківський полк Запорозької групи, який виконував свій денний наказ щодо нового уґруповання, був також несподівано оточений польськими частинами та інтернований. Далі надходили все нові та нові турботні звістки. Все це викликало потребу спішитися з закінченням усих останніх справ. Головного Отамана С. Петлюри на нараді не було, бо 5-XII він відїхав до Польщі, а нараду провадив далі й закінчив Голова Ради Міністрів І. Мазепа.
Головним питанням було призначення нового командування. Мені судилося, щоб цей обовязок важкий було покладено на мене, при чому Головне Командування, Уряд і старші військові начальники в цьому питанні були одної думки.[9]По нараді, Голова Ради Міністрів прочитав акт Правительства до Українського населення; актом цим Військове Командування мало на далі керуватися в свойому поступованні.
Акт від Правительства бренів так:
В будуванні Самостійної Української Народньої Республіки в цей момент кінчається один період — період нечуваної геройської боротьби й великих страждань українського народу. Доля судила, що український нарід на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалась і вважається, як принадна здобич для кожного, хто може свої бажання піддержати оружною силою, а не як хата вільного українського народу і свобідних, рівноправних меншостей цієї країни.
Російські комуністи бажають за допомогою матеріяльних багацтв України піддержати Совітську Республіку. Російські контрреволюціонери почали відновлення російської царської імперії походом на Україну. Імперіялістичні держави Європи будують свою політику на Сході через поневолення України. Тому не дивно, що український нарід, полишений лише на власні сили, не міг досі стати твердо на ноги в будівництві своєї держави.
З моменту евакуації Київа, після повалення гетьманського насильства, Українська Народня Республіка була вічно під страшною загрозою захоплення ворогами. І лишень завдяки надзвичайному героїзмові народу й війська держалися ми проти наших противників.
За час цієї боротьби в боях полягло велике число нашого вояцтва, а ще більше вірних синів України загинуло від усяких заразливих хороб. Держави світу не тільки байдуже дивилися на те, що український нарід гине без усяких санітарних засобів, але навіть заборонили привозити на Україну потрібні нашому військові ліки.
Правительство Української Народньої Республіки й республіканське військо, котрі заводили лад і порядок на території України, опираючись на демократичні засади, не були в силі виконати свої завдання, бо буржуазно-демократична Європа відрізала нашу територію від взаємовідносин зі світом, в наслідок чого наш край знов кинуто в чорну, страшну анархію.
Через те все наше державне діло стояло многократно перед катастрофою: в січні 1919 року — в Київі, в лютому — в Винниці, в травні — в Волочиську, в червні — в Камянці. Все це етапи українського народу по дорозі на Голготу.
Бичований та знеможений піднімався він в своїм завзятті до свого самостійного життя, до нових спроб стати вільним і рівноправним громадянином світа. І напевно наше робітниче й селянське військо виконало б свої завдання, коли б тяжкий іспит історії не знесилив матеріяльно і морально наших орґанізованих сил.
Перехіп Галицької армії на сторону Денікина поставив нашу армію в надзвичайно страшне стратеґічне положення, бо, одночасно з передачою ворогові сили військового майна, для його наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія.
Це примусило державний апарат нашої Республіки й військо залишити район Камянця, Проскурова та Старокостянтинова і перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити, поправитись і знову, як організована і дисциплінована сила, піти в наступ проти ворога. Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.
В критичний для української державности момент, коли наша армія зосереджувалася в районі містечка Любара, купка авантурників, прикриваючи свої пляни совітськими лозунгами, задовольнила свої хижацькі заміри тим, що зрадницьки ограбувала державну скарбницю. Цим наша армія поставлена в ще більш скрутне матеріяльне становище.
В звязку з означеним станом річей, Правительство Української Народньої Республіки заявляє, що воно тимчасово переходить на инші способи боротьби за нашу Державність. Військо одержить від Вищого Командування ті завдання, які воно повинно надалі виконувати. Правительство Республіки для державного діла перебуватиме в певному місці, щоб, маючи звязок з народом і військом, керувати справами України і заступати її перед другими державами і народами так, як цього будуть вимагати інтереси нашої Республіки.
Правительство не припиняє своєї діяльности і доложить усих сил, щоб боротьба українського народу за визволення була доведена до успішного кінця.
Панські порядки нового гетьмана, генерала Денікина, вже підняли проти себе весь трудящий нарід України, всю українську і не українську демократію. Понад Дніпром ідуть великі повстання українського народу проти російських чорносотенних завойовників. Крім повстання в тилу Добровольчої армії, її силу підриває наступ Червоної армії із Совітської Росії.
Господарюванням чужоземців Україна доведена до крайньої руїни і безладдя. Нарід України і наше республіканське військо знає, що в большовизмі порятунку не має. Большовицький комунізм на українському ґрунті не приймається, він може посіяти тільки нову міжгромадську війну, нове кровопролиття, втретє знищити Україну матеріяльно.
Вояки Української Армії і весь Нарід України! Нехай ваша віра в нашу народню справу не захитається ні на мить.
Тяжкий момент, який переживає наш рідний край, вимагає від нас великої саможертви. Але ніщо на світі не дається без боротьби. Двохрічною своєю боротьбою з ворогами України ви поважно поставили перед усім світом справу визволення нашого народу. Всесвітній соціялістичний конґрес в Люцерні 8 серпня цього року одноголосно признав Українську Самостійну Республіку. Весь щиро демократичний і соціялістичний світ дивується нашій впертій і невпинній боротьбі з своїми ворогами за національну і соціяльну справедливість.
Успіхи наших ворогів не довговічні, бо на чужі гроші і чужою допомогою, а не своєю внутрішньою силою держиться армія Денікина. Українська Народня Республіка держиться своїми власними силами і, наперекір нашим лютим ворогам, вона буде жити вільно і самостійно. Як ранійше, так і тепер нашим кличем буде — Самостійна Народня Республіка. Тільки в самостійній республіці може трудящий нарід України, без ріжниці національностей, здобути собі землю, волю і громадянські та національні права.
Нехай живе вільний Нарід України і його Незалежна Народня Республіка!
Голова Директорії і Головний Отаман С. Петлюра. Голова Ради Народніх Міністрів і Міністр Внутрішних Справ І. Мазепа. Міністр Преси і Пропаґанди Т. Черкаський. Міністр Праці О. Безпалко. Міністр Єврейських Справ П. Красний. Керуючий Міністерством Почти і Телеґрафів Паливода. В. О. Міністра Народнього Господарства Г. Солодар. Державний Секретар Л. Шрамченко.
М. Любар на Волині, 2-го грудня 1919 року“.
Нові призначення; початок походу; організація прориву в вороже запілля. До полудня 6-XII нарада скінчилася. Від Голови Ради Міністрів І. Мазепи я одержав, за підписом Головного Отамана С. Петлюри, наказ обняти командування армією У. Н. Р. такого змісту:
„Голова Директорії У. Н. Р. 5 грудня 1919 року м. Чартория, ч. 101. Отаманові Омеляновичу-Павленкові.
В звязку з новим завданням, що покладено на Дієву Армію, наказую Вам приступити до виконання обовязків Командуючого дієвою Армією й одночасово продовжувати керування Запорозькою групою.
Дальші вказівки відносно діальности армії Ви маєте одержувати від мене через Уряд У. Н. Р. Заступником Вашим призначаю отамана Юрка Тютюнника, котрого Ви повинні про це повідомити. Головний отаман військ У. Н. Р. Петлюра. Начальник штабу отаман Юнаків“.
Опріч цього документа на руки всіх командирів дивізій було видане ще окреме уповноваження від Командуючого Армією (Наддніпрянською) такого змісту:
„Командуючий Армією У. Н. Р., 6 грудня 1919 року, ч. 82. Ставка. Отаманові (далі було зазначено призвіще відповідного командира).
З одержанням цього Ви призначаєтесь начальником (назва дивізії) загону. Ви користуєтесь диктаторськими правами у відношенню розпоряджень, викликаних військовими потребами. Отаман В. Тютюнник. Начальник штабу, ґенерального штабу полковник Мешківський“.
Лишилося вражіння, що цей останній документ було видано по іниціятиві командування армією У. Н. Р. без порозуміння з вищою військовою й політичною владою.
На цих двох документах вище Командування Армії й базувалося в усіх своїх дальших поступованнях.
Що хвилини надходили все нові повідомлення про дезорґанізацію польськими військами нашого запілля, через те я запросив командирів дивізій до сусідньої з місцем наради кімнати, щоб обміркувати перший оперативний плян.
Без особливих суперечок думка, щоб в негайному переході до активности шукати рятунку на своїх землях й поміж своїми, — перемогла на зібранні, що складалося виключно з військових; запропонований мною плян на прорив був обміркований в деталях і принятий; зміст його був такий:
1) Смугу для прориву обібрано в районі розташування Галицької армії, що в той час бупа уґрупована в районі Козятин, Гайсин, Винниця, Хмельник (всі включно), при чому полковникові Долубу було поставлене завдання негайно відїхати до місця постою Команди У. Г. А. (м. Винниця) і порозумітися в цій справі з ґен. Микиткою (полковник Долуд мав передати ґен. Микитці мого особистого листа).
2) Загальний напрямок руку Любар–Липовець (точно для середньої колони: Любар–Краснопіль–Заливанщина–Самгородок–Вівсяники).
3) Схема операції.
а) 6-XII всі частини, що брали участь в поході, мусіли відірвалися від польського кордону й зосередитись в південно-східній частині трикутника Шепетівка–Миропіль–Любар (вихідна позиція).
б) Від 7–9-XII марш через розполог Галицької Армії і 10–11-XII — форсування залізниць Янів–Бердичів і Винниця–Козятин, на дільниці поміж ст. Голендри (біля Козятина) й Гулівці (біля ст. Калинівка).
в) Після форсування залізниць — уґрупування в трикутнику: с. Прилуки–Вахнівка–Вівсяники.
Ситуація в смузі, обібраній командуванням для прориву, уявлялася так:
Поміж Галицькими частинами були лише невеликі частини добровольців, але залізниці, особливо вузлові стації, були виключно під контролем і охороною Добровольчого Командування.
Таким чином, головними перешкодами на шляху армії могли бути залізниці. Через те вся увага при техничному виконанню завдання повинна була бути звернута на уміле форсування двох Залізничних ліній.
Швидкість і несподіванка повинні були стати нам в пригоді.
Такий, в загальних рисах, був перший оперативний плян, яким почався Зимовий Похід Армії У. Н. Р. у ворожому запіллю. Голові Ради Міністрів я передав лише, що Армія 7-XII вирушить в похід.
Непривабливий і сумний вигляд мав район, де перебувала тоді армія. Прикладом: недалеко від Любару можна було бачити купу тягарових й особових самоходів, частинно знищених, а частинно ще цілком добрих; кидалися в вічі вози, навантажені ріжним майном і залишені без догляду на дорозі, бо знесилені коні нездатні були до дальшої праці; підводи з недужими, пораненими, що з розпачем просили допомоги. Найтяжче вражіння робили напів одягнуті, з купою шмаття на ногах, замість чобіт, легко поранені й недужі козаки, що тяглися за обозами. Потрібна була велика самопосвята й глибоке переконання в правоті своєї справи, щоб перетерпіти все те лихо.
Я вдивлявся у виснажені безупинними боями й походами обличча старшин і козацтва, уважно прислухався до окремих голосів, чи нема де ознак страху або незадоволення. — Ні, все ті-ж самі ясні, привітні обличча, повні довірря та відданости; навіть не чути було даремних запитань. Та й нащо запитання? Всі знали: йдемо в глиб України.
Пізніще я ділився своїми вражіннями з командирами дивізій, і всі вони ствердили мої спостереження. Думається мені, що одностайність і патріотизм командного складу передався й далі в козацтво та всіх споїв ще міцніше, на перекір долі й людській зненависті, в одну монолітну скелю.
По дорозі я зустрів також пан-отця Пащевського, що, завдяки щасливому випадкові, уникнув долі штабу Запорозької ґрупи і тепер пішки йшов з колоною. Це була добра признака, бо пан-отець Пащевський тішився глибокими симпатіями і був від початку походу для Запорожців, а потім і для всього війська правдивим порадником і отцем духовним.
В холодні, брудні зимові дні операція наша розвинулася математично точно. Появлення наших колон в районі розпологу Галичан було для них повною несподіванкою, і перш, ніж вони змогли в цьому зорієнтуватися, колони вже обминули їх.
Виконання відповідало постанові:
10-XII о 23 годині вибухи на півдню й на півночі свідчили про роботу кінноти Київців та Волинців; через непролазне болото, в цілковиту темряву колони наші посувалися зі скорістю доброго маршу при нормальних умовинах такими манівцями, де й у день можна було цілком заблудитися.
Через с. Черепашинці (10 верст. на північ від Калинівки) шлях проходив через страшне болото. 3-я стр. дивізія ледве з нього вибралася; всі тяжкі вози довелося залишити; 2 гармати (полк. Чижевський) й 2 кулемети також прийшлося покинути й скористати коней від них, щоб витягти другі дві гармати (склад дивізії на початку похода: старшин та козаків — 1000, гармат — 4, кулеметів — 10, кінноти — 100 шаб. Полк. Трутенко — 3-тя Залізна дивізія на початку Зимового Походу).
12-XII на рано обидві залізниці були вже по-заду.
Київцям, що йшли в південній колоні, разом з полком Чорних Запорожців вдалося на стації Гулівці захопити два потяги дивізійної інтендатури добровольців й трохи вдягнутися; при цій зустрічі з салдатами Добровольчої армії було чимало цікавих епізодів.
11-XII вранці вся Винниця, за винятком команди У. Г. А. була в турботі, бо такого вчинку з боку Українців Наддніпрянців ніхто з ворожого стану не сподівався.
Командування Добровольчої армії, щоб відновити ситуацію, хотіло з Винниці вислати бронепотяги, але ж, завдяки заходам Галицького командування, бронепотяги в своїй акції спізнилися.
Загалом, успіх був би цілковитий, коли б не, ще й досі досконально не зясований, вчинок кінного полку ім. Максима Залізняка, якому Волинська дивізія, що була в північній колоні, доручила була захопити стацію Голєндри, задля забезпечення марш-маневру нашої армії з півночі (з Козятинського напрямку). Волинці повідомили, що полк не виконав свого завдання і залишив в більшости армію. Цим було поставлено всю нашу операцію під загрозу з півночі. Волинці встигли вжити належних заходів, проте їх кінноті було заподіяно шкоду, бо треба знати, з якими труднощами в революційні часи сполучалася орґанізація кінних частин.
Від полку Максима Залізняка (200–300 коней) залишилася ледви одна сотня під керуванням сотника Голуба, яка продовжувала свою дуже хвальну службу й на далі в лавах Волинців.
Під Любаром армію залишили елєменти, що співчували волоховщині, під Козятином та Винницею — ті, що зневірилися в нашій справі й побачили в добровольцях непереможну силу; далі пізніще ми будемо бачити, що на чергу денну стає ще раз питання про відносини Армії до Радянської влади. І, таким чином, поруч з набуванням знов певної військової орґанізації йде зміцнення політичної ідеольоґії української армії, як національної збройної сили.
Захоплення найближчого повітового міста Липовця являлося цілком необхідним і негайним, як з метою політичної розвідки, так і для поширення пляцдарму; по відомостях в місті стояло 300 чоловіка піхоти добровольців.
Справу цю Командування доручило кінним частинам 3-ої стрілецької дивізії й дивізії Київській шід загальним керуванням отамана Ю. Тютюнника.
13-XII Київська дивізія перебувала в м. Вахнівці (12 верстов на північний захід від м. Липовця); ранком 14-XII кіннота Київців зосередилася в м. Зозові (5–6 верстов на північ від м. Липовця) і звідти заатакувала місто Липовець; кіннота ж 3-ої дивізії (полк. Яворський) зробила свій напад з заходу. Добровольча залога й влада міста заздалегідь відїхала до Винниці; „государственная охрана“ спішно склала свою зброю.
Комендатуру міста взяв на себе полковник Трутенко. В занятому районі Самгородок–Вівсяники–Липовець–Прилуки Армія У. Н. Р. 15-XII перебувала в денному спочинку.
З заняттям Липовця закінчилася наша операція щодо прориву добровольчого фронту й скінчилася для нас, на загал, цілком успішно: армія наша, що 5-XII перебувала в повному оточенню, 10-XII була вже в новому районі, в запіллю добровольчої армії. Висновки:
- 1) Напрямок і дільницю ворожого фронту, що були вибрані для прориву армії, треба вважати правильними й доцільними як з політичного, так і з воєнного боку.
- 2) Важкі й мало здатні до серьозного бою колони наші використовують при виконанню свого завдання дуже влучно манівці, нічну хуртовину і скорість маршів; командування всіх відділів вимагає від війська останніх, майже надлюдських зусиль. За 4 доби жахливими шляхами пройдено було 150–200 верстов.
- 3) Приклад начальників, що персонально йдуть на чолі колон і являються для всіх підлеглих зразком витревалости, тягне за собою решту козацтва.
- 4) По приблизному підрахунку в чотирьох військових ґрупах, а саме: Запорозькій, Волинській, Київській з частинами корпусу С. С. і Збірній, до складу якої входили: 3-тя Стрілецька дивізія та Юнацька Школа, — з Любарського району було виведено від 8 до 10 тисяч чоловіка при 2.000 шабель та багнетів і при 12 гарматах, але штаби, обози, нестройові частини й транспорти хорих переважали над здатними до бою окремими військовими частинами й складали до 75% всього складу армії.
- 5) Цей перший успіх, після довготревалих важких арієргардних операцій, відбився на військові з морального боку, дуже добре. Жовто-блакитний прапор гордо маяв над військом, і в масах почувалася більша самопевність.
Опинившися в ближчому запіллю Добровольчої армії, військо наше, яко добрий „таран“, хитнулося вправо та вліво і почало нищити засоби руху і звязку Добрармії.
Прихильні нам чутки прибільшували нашу кількість. По широких просторах України відгукнулися повстанчі орґанізації.
Загони Махна по Дніпровських плавнях розвинули свою працю. Все це зробило неминучою катастрофу армії ґенерала Денікина на Україні.
Першою почала відступати Бердичівська група Добрармії. Цей відступ де-далі перетворювався в загальну дезорґанізовану втечу добровольців до Чорного моря.
Штаб ґенерала Денікина оповістив за наш прорив на його запілля такою телеґрамою: „Розбита нами Українська Армія опинилась у нас в глибокому тилу“. Дійсно, несподівана поява нашої армії в тилу Денікина навела на добровольців невимовний жах, який можна було б ствердити низкою фактів.
Одначе цей відступ Добровольчої армії був небезпечний і для нас, бо шляхи наші перехрещувалися. Добровольча маса котилася на південь, а нам треба було простувати на схід; стомлену, ще не реорґанізовану армію нашу Командування мусіло ухиляти від боїв з дужчими ворожими частинами.
Марш у грудню; захоплення Уманщини між 15-XII-1919 р. — 12-I-1920 р. (схема ч. 1). Десятиденні марші, що відбулися в другій половині грудня, в зоні Липовець–Тараща–Умань, в прифронтовій смузі Добрармії, мали за завдання уникати найважніших артерій Руху, по яких відходили частини Добровольчої армії, а крім того власним рухом і переґрупованнями замітати свої сліди й наміри.
Ці марші гостро врізалися в память його участників. Ніхто їх не забуде, вони перенесуться в покоління, як приклад „марша відчаю, марша проти розуму, але строго розрахований на психольоґію мас і опертий на патріотизмі Українського війська“ (П. Певний). Марш цей можна ілюструвати багатьома цікавими прикладами, коли дотепність, відвага, бистра орієнтовка виводили частини з прикрої, а дуже часто й важкої ситуації.
Були випадки, коли наша колона входила в один бік села, а з протилежного виходили Денікинці й навпаки; обозам в цих випадках приходилося відогравати ролю першої допомоги тильній охороні.
Перетомлена, нашів одягнена, обтяжена великою кількістю хорих Українська Армія, в тих тяжких обставинах точно виконувала всі накази Командування, яке, будучи натхненим героїзмом старшини й козака, напружувало весь свій мозок, здібність й досвід, щоби вийти скорше в район, порівнюючи спокійний.
Штаб Армії, Запорозька та 3-тя Стрілецька дивізії йшли в центральній колоні, маршрутом:
16-XII Ординці–Жидівці–Должок–Андрушів–Пшенів–Чорнявка.
18-XII Чорнявка–Скала–Вербівка.
21-XII Вербівка–Животів–Дубрівка.
22-XII Дубрівка–Пятигори–Оддайпіль.
27-XII Оддайпіль–Тихий Кут.
28-XII Жашків–Побійна–Красний Кут–Нова Гребля.
29-XII Нова Гребля–Кривець–Крачківка–Іваньки.30-XII Іваньки–Паланочка (перехід через залізничну лінію Умань–Христинівка–Звенигородка)–Роги–Легезино.
31-XII Легезино–Оксанина–Небелівка.
5-I Небелівка–Рогове–Перегонівка. Штаб Армії в с. Рогове, 4 версти на північ від Перегонівки. Київська дивізія в с. Дубова.
5-I (по старому стилю 23-XII) Армія заняла район Коржево, Дубова (Штаб Київської дивізії), Бабанка, Оксанина (Волинська дивізія) і Перегонівка–Рогове (Штаб Армії), Покотилове (8 кін. Залізний полк).
Волинська дивізія під час всього маршу була на північ, а Київська на південь від зазначеного на мапі маршруту.
Волинці часово захопили Сквиру; ворог прогнаний; взято здобич.
За м. Жашків — бій Київської дивізії в частинами Добрармії.
Волинська дивізія проходить в 4 верстах від Устингородка, занятого великими силами Добровольців.
Бій 6-го Запорозького загону з Добровольцями під ст. Поташ.
8 визначніших епізодів за час цих маршів були: сутичка Київської дивізії з Добровольцями в м. Жашкові, захоплення Чорними Запорожцями Ставища, напад Добровольців на 3-ю Стрілецьку дивізію й захоплення нами міста Уманя.
Через кілька днів маршу, коли Армія наша між 21–25-XII була зосереджена для відпочинку й мобілізації в районі Тетіїв–Пятигори–Животів (Таращанського повіту), до нас почали наближатися з півночі по шляху: Біла Церква, Ставище, Жашків, Умань значні маси добровольців; було одержано цілком певну звістку про наближення кількох сильних полків ворожої кінноти, між якими був також відомий „Вовчанський відділ“.
Щоб уникнути зустрічі з цією кіннотою, Армії на 26-XII було визначене нове розміщення, зовсім осторонь на схід від великого Білоцерківсько-Уманського шляху, по присілках й хуторах: — Тихий Хутір й околиці–Високе–Жашків, бо звичайно, відступаюча маса використовує лишень великі шляхи. Початок маршу для всіх колон був призначений на 6 годину ранку, понеже відомо було, що добровольці розпочинають свої денні марші пізно, приблизно від години 8–9; до 12 години все наше переґруповання мусіло бути закінчене. Командування мало на думці пропустити повз себе великі ворожі ґрупи, а далі чинити відповідно до обставин.
Всі дивізії наказ цей виконали, за винятком 3-ої Стрілецької; колона полковника Трутенка[10] стала на марш замісць 6 години майже в південь.
Добровольці (кін. полк в 600 шаб. Кавказької „Сводной“ дивізії під керуванням полковника князя Голіцина) не дали навіть охоронним відділам колони полковника Трутенка обсадити свої місця: як тільки вони висунулися з містечка, так добровольча кіннота їх заатакувала й знищила. Окремі невдатні спроби Командування протиділати де-якими частинами дивізії і Юнацької школи не мали успіху, — колона була цілком знищена й викреслена з нашого складу; врятувалися лишень ті, що були верхи.
Залишаючи на боці інформації та наказ Вищої Команди, а базуючися лише на оцінці ситуації, що подає в своїй брошюрі полк. Трутенко, дивізія ще в ночі мусіла стати на марш й піти на обєднання з Армією. Бажання висвітлити ситуацію в усіх деталях не може бути виправданим, бо завдяки цьому був загублений час.
Це була дуже серйозна невдача, бо хоч, правда, в цій збірній ґрупі було чимало усяких дрібних частин, але все це були кадри 8-ої Стрілецької дивізії, що мала вже в нашій військовій сучасній історії почесне місце й назву Залізної. Зазнали тяжких втрат також і Юнаки: забитими 11 чол., полоненими 100, загублено 2 гармати, 5 кулеметів й весь обоз санітарний й господарчий.
Слідству було дуже важко розібратися в тих тертях, які були на верхах цієї зібраної ґрупи, до того-ж обстановка й час не дозволяли цього зробити. Наказом по Армії, з рештків 3-ої Стрілецької дивізії й Юнацької школи мав бути зорґанізований 3-ій кінний полк, що повинен був в своїх сотнях заховати свої дотеперешні бойові назви і далі берегти традиції Залізної дивізії.[11] Переведеня цього переформування Командування доручило полк. Стефанову (Галицької армії), надавши полк. Чижевському та Вишневському посади помішників до нього. Ці старшини виказали себе в цій справі добрими орґанізаторами, і незабаром 8-ій кінний полк, в складі 5-ох сотень, знову почав відбувати службу, як бойова кінна частина Армії.[12]
Полковника Трутенка було відряджено до одної з дивізій, а далі йому було доручене дуже небезпечне діло, яке він виконав з повним успіхом.
З часом почали повертатися старшини й козаки з добровольчого полону. Цей полон був для них не так важкий, як образливий, бо недостачі в ганьбі й образі з боку добровольців не було. Втікачі підтвердили також чутку про близьку руйнацію Денікинської армії; це був ще колос по масі, але вже нездатний до серйозної боротьби.
28-XII під міст. Жашковим Київська дивізія зустрілася на свойому денному марші з добровольцями, що мали в самому містечку опочинок. Наскок кінноти Київців був несподіваний; залогу взято в полон та роззброєно. В селах, які межують з Жашковим (Ставище), Чорний Кінний Запорозький полк теж мав декілька дрібних сутичок, при чому захопив обози.
Цікаво відмітити захоплення села Ставища. На Ставище було вислано розїзд в силі одної сотні полку Чорнозапорожців під безпесереднім командуванням полковника Дяченка. По дорозі виявилось, що Ставище тримав ворог у силі півтори сотні кінних і триста піших. Залишивши сотню в лісі полковник Дяченко сам з 2 ординарцями відважився переправитись до села для перевірки відомостей. Відомости підтвердились. Залишившись сам в селі з одним ординарцем, другого післав до сотні з наказом підїхати до села Яреми в зазначене місце. Перерізавши шлях Ставище–Біла Церква, з рештою кінноти влетів до центру села з заходу, де його зустріли рушничним і кулеметним огнем. Виявилось, що ворог довідався про наступ і приготовився до бою. В трьох напрямках було виставлено кулемети. Піхота засіла по-за доми і шалено відстрелювалась. Але особиста відвага полковника Дяченка, який, з криком „Слава Україні“, кинувся в ворожий огонь, остільки підбадьорила козаків, що ворог не встиг оглянутись, а наша кіннота вже рубала центр ворожого розпологу. Цей відважний наскок так дезорґанізував ворога і таку навів паніку, що він не міг відбиватись, кидав зброю, з істеричним криком здавався, бігав по вулицях, піднявши руки вгору. Від захоплених перших полонених довідались, що, на сході села, по дорозі на Умань розположився штаб Бредова. Було післано кількох кінних, але штаб Бредова на авто втік, і тільки туманна погода врятувала його. Втрати з нашого боку — один забитий. Полонені не вірили в те, що ми є українське військо, бо в офіційних наказах Добрармії було оголошено, що Українська Армія зовсім розбита. Роспитувались хто ми такі — большовики чи махновці. Трудно було їх упевнити, що ми частина реґулярної Української Армії і тільки, коли полонених доставлено було до штабу Армії, щойно там переконалися в тому, що дійсно мають в свойому тилу реґулярну Українську Армію, про яку з певністю росказували, що її немає. Крім охорони штабу ґенерала Бредова, господарської частини його, Управління Сквірської і Київської повітової государственної сторожі, на чолі з начальником сторожі та усією канцелярією його, було захоплено також багато ріжного майна, а головне одягу (з денника Запорожців).
Великого значіння ці сутички не мали; значіння їх було більш моральне; по 5–6 годинах Київцям, вже під натиском добровольців, довелося залишити Жашків, бо це був пункт, через який відходили на Уманьщину й далі на південь добровольці.
Марші та стале гостре поготівля перетомили наше козацтво. Крім того не було змоги хоч трохи перевести намічену ще раніще реорґанізацію ґруп на дивізії, а також инші орґанізаційні наміри. Неґативні наслідки цього вже були помітні на прикладі Збірної ґрупи полковника Трутенка.
Через те Командування вирішило 27-XII повернути на південний схід в затишніше місце, на Уманьщину і 30–31-XII захопити саме місто Умань, в якому в той час ще перебували добровольці.
Останнє завдання мало бути переведене по такій схемі:
- 1) Відділ, ще мав складатися з Богданівського куріня, Кінного полку Костя Гордієнка і одної батареї (приблизно 300 багнетів, 120 шабель і дві гармати) під командою полковника Литвиненка, повинен був на ранок 31-XII захопити несподіваним наскоком місто Умань.
- 2) Київці мали забезпечувати акцію полковника Литвиненка з заходу (з Христинівки), а Волинці зі сходу (з боку стації Тальне); всі инші частини мали виконати свій черговий марш через стацію Поташ до села Роги; всі дивізії, після форсування залізниці, мусіли попсувати залізничний шлях і зробити неможливим скоре його полагодження.
- 3) Остаточне уґруповання для Армії намічалося на 15 верстов на південь від міста Уманя (в районі сел Дубова, Текуча та инших), а до м. Голованівського повинна була йти частина, що мала завданням забезпечувати розположення Армії з півдня. Штаб Армії — в с. Текуча.
В інструкції, що була надана полковникові Литвиненкові, катеґорично зазначалося, що після здобуття Умані всі частини його загону мають бути обовязково виведені з міста й розміщені десь недалеко біля міста, в самому ж місті, крім місцевої охорони, має бути встановлене військове патрулювання. Командування Армії сподівалося, що незабаром підійде червоне військо, і тільки таке уґрупования військ полковника Литвииенка забезпечувало б йому можливість вільного маневрування й співділання з иншими частинами нашої Армії.
Перехід всієї Армії через залізничну лінію Христинівка–Шпола відбувся в глупу ніч (в ніч проти 31-XII між селами Паланочка–Роги). Ще перед тим частини Київців та Волинців провадили руйнацію самої залізниці та захоплювали телефонні й телеґрафичні лінії, з метою розвідки. На допомогу стали енерґійно місцеві селяни, які руйнували залізницю грунтовно — кіньми й волами; вони порозтягали рейки й шпали та всяке приладдя зі стацій і заховали все по лісах та рівчаках.
Під час горожанської війни села, що лежали недалеко від залізниць, найбільше терпіли, бо боротьба головним чином велася здовж залізничних ліній, а через те, допомагаючи нам нищити залізниці, селяне тим самим думали на деякий час здобути й для себе спокій. Взагалі, частини наші всюди тішилися співчуттям мас й їх активною допомогою. Наприклад, „частина, яка стояла в селі Оксанино, Уманського повіту, охоронялась селянами на їхнє власне бажання в час ночішнього відпочинку. А частини, які билися в районі Тального, мали активну, піддержку в часі бою з боку селян, і був випадок, коли одна з наших арматних частин, через зіпсуття коліс гармати і сильну багнюку, примушена була, під ворожим напором кінноти, залишити гармату, але селяне виступили активно в поміч, відбили од ворога гармату, запрягли у власні коні й доставили гармату до штабу нашої Армії — 20 XII 1919 року по ст. стилю“ (з денника Запорожців).
Умань мав невелику залогу (чоловік з 300 добровольців), але в місті перебувало ще чимало добре озброєних ріжних військових й адміністративних інституцій, що спішно закінчували свою роботу що до евакуації. Одначе, як адміністрація, так і залога були вже під вражінням несподіваного погрому і руйнації всієї добровольчої справи.
Досись було показатися першим розїздам кінного полку Костя Гордієнка, як по місту почалася метушня, безладна стрілянина, що з часом перейшла в загальну паніку. Добровольці похапцем залишили місто й відійшли на Голованівськ–Єлисавет.
Все населення Уманя радо зустрічало наше військо.
Захопивши Уманський район, Армія наша здобула нарешті спокій, можливість зустріти свято Різдва Христового і час для переведення своєї орґанізаційної праці.
В самому місті Уманю уповноважений від Уряду, політичний референт п. Чубук відновив демократичну владу; зорґанізував місцеву охорону, а місцеві торговельні та добродійні орґанізації запросив стати в допомозі Армії з матеріяльного боку.
Командування призначило полковника Ольшевського на уряд начальника залоги м. Уманя й повіту, а на повітового комісара п. Дерещука. Вони жваво почали свою працю по орґанізації Уманьщини.
Редакція ґазети „Україна“, що з початку походу перебувала при Київській дивізії, випустила де-кілька нових чисел своєї газети, з матеріялом інформаційно-аґітаційного характеру; там були надруковані: оповідання з останніх подій коло Любара, про виступ Волоха, історичний крок Уряду й Армії, наказ про призначення нового Командування, досить цікава телеґрафична розмова начальника штабу загону полковника Литвиненка з начальником оперативного відділу Одеської ґрупи Добровольчої армії (Одеса) і т. п. Цим, без сумніву, редакція „України“ зробила важне діло, бо сливе місяць Уманьщина була цілковито відірвана від Українського Уряду та жила тільки чутками з добровольчих джерел, а що то були за звістки — догадатися не важко. В той час отаман Ю. Тютюнник друкував відозви до селянства, які були дуже влучні й фактично відограли ролю директиви для всіх повстанських орґанізацій та обєднували всю їхню діяльність; з наказу мого відозви ці поширювали й инші дивізії.
В наслідок зазначеної жвавої праці Армія наша придбала перших охочих-партизанів; загалом все утворювало добру атмосферу, і багатьом здавалося, що з Уманьщини розпочнеться знову державно-орґанізаційна праця на всю Україну.
Свят Вечір в 1919 р. Штабові Армії довелося провести в с. Роговому, яке не належить до пишних сел України, де посеред струнких рядків біленьких хаток можна було-б бачити заможніх, під залізними дахами, а громадські будинки: церква, школи, дім пан-отця, управа, — побудовані на мійський зразок. Рогове належало до типу сел, які повстали шляхом виселення бідноти за межі великих сел, — в данному разі міст. Перегонівки; в присілку хатки повитягувалися без особливої системи вздовж глибокого яру й в більшости скромненько притулилися до північного його боку, неначе шукаючи в його захисту від непогоди.
В село вступили ми під самий вечір, коли вже в поодиноких вікнах, в очерет закутаних хатинок, де-не-де стало виблискувати світло.
Квартирєр, що наблизився до колони, одрапортував, що мені, полк. Долудові й старшинам ближчого штабу, після принятого звичаю, помешкання відведено в хаті пан-отця. Проте по непевному тону старшини було видко, що він сам з того незадоволений і, немов виправдуючися, додав далі: „дуже тут бідно, пане Отамане! ось у Запорозьців, у Перегонівці добре: цукроварня та ще й з гуральнею“.
Обдивляюся обличчя конвойців й бачу на них тінь смутку.
Проїхали ще трохи й зупинилися біля звичайної селянської хатини, хіба трохи більшої від инших.
— „Добро пожалувати! Будьте добрими гостями“, — зустрічає нас привітно роговецький пан-отець, — „як бачите, хата в мене не красна, проте відпочити можна з дороги“. В простому сірому підряснику пан-отець говорив мішаним жаргоном, так характерним для простого люду, яким він хотів надати своїй мові певну ознаку інтеліґентности.
Отець Павло, коли не помиляюся так його звали, був одним із здобутків революції села Рогового. Старого пан-отця Роговчане за широкі апетити не любили і, як тільки вибухла революція, він поспішив сам залишити свою парафію, а натомість, сходом обібрано на настоятеля — місцевого дяка, людину хоч і просту та мало освічену, але смирну, добродійну й далеку від хабарницьких нахилів свойого попередника.
Розвага нашого мандрівного життя в походах — самовар — був уже на столі й надавав цілому омебльованню світлиці пан-отця теплу привабливість.
На запросини пан-отця ми засідаємо за стіл і ласо пємо гарячий напій з так памятним усім участникам походу поминальним калачем, запас якого у кожного пан-отця невичерпаний.
Вже шоста година. Отець Павло похапцем знайомив вас з своїми місцевими новинами; він поспішав, бо час був уже й до вечірні. Трохи осторонь полк. Долуд розмовляв зі старостою в справах постою Штабу; ординарці й джури снували з двору до хати й знов назад — ладнаються для довшого постою, бо вже всі знають, що Команда Армії вирікла трьохдобовий відпочинок. Бесіду перервав церковний староста, який прийшов до пан-отця по ключі.
Старшини й козаки наші не забували церкви, а особливо на великі свята; перший дзвін, який в цей вечір всіх надто вразив, здався близьким і рідним, пролунав по Роговому. Всі поспішали до церкви. На обличчу мойого джури, дуже чесного й порядного галицького стрільця, і ординарця з конвою бачу занепокоїння. Питаю: — „чого вам хлопці?“ — Та ми, пане Отамане, ми питаємося, чи не підете й Ви до церкви?…
Коли всі пішли до церкви, я з полк. Долудом сідаю за черговий наказ, який сьогодня повинен віднести козацтву моє поздоровлення зі Святом. В такі дні в добрій військовій частині завжди виявляється відчуття особливої внутрішньої єдности; обидві сторони — начальники й підлеглі, — забувають все лихо, всі чергові неприємности, буденні дрібні непорозуміння і тільки залишають в душі найкращі почуття, підкреслюють їх, їм віддають належне. В цей великий вечір, в таких виключних обставинах бойово-похідного життя, хотілося хоч в коротких висловах чергового наказу промовити до війська святочним привітом і висловити йому всю ту повагу, що Вища Команда мала до нього за його лицарські чини й ґероїчне поступовання.
Як завжди, на перешкоді у мене став брак грунтовного знання мови; полк. Долуд в цьому відношенню був сильніщий за мене. Тому я лишав йому в цій справі вибір своєрідних форм і виразів.
До вечірні ми трохи спізнилися; нарід великим натовпом оточував невеличку, недавно поновлену церкву; середина її на цей раз мала вигляд незвичайний — поміж селян було рясно вкраплено наше старшинство й козацтво; на хорах пізнаю старшин і козаків конвою. Хто міг би сказати, що це було в грудні 1919 року, на Великій Україні, на Київщині, коли вона була охоплена вся полумям революційної боротьби?
Вертаюся. Хату неможна було впізнати, приготовану до вечері. Полк. Ткачук зробив все, що було в його силах, аби виконати обрядову частину Свят-Вечора, в який по нашому прекрасному звичаю збіраються всі до купи, без ріжниці станів.
Це дуже добре вражає й так допомагає старшому начальникові надати Святочній вечері цілком семейний характер. Традиційна святочна тиша; думки кожного скеровані до своєї хати, родинних обставин.
Під час вечері надійшли поздоровлення від дивізій: отамана Тютюнника, отамана Загродського, а від імени Запорожців вітали команду зі святом полковники Дубовий, Алмазів й бажали кращих днів Країні й нам.
Пізніш, оповіли про прибуття хору під проводом місцевого вчителя — студента политехники.
Різдвяний гимн „Христос Рождається“ змінив національний „Ще не вмерла Україна і слава і воля“, відспіваний усіма присутніми. Далі промовив студент-диріґент хору.
Не пригадую собі слів, що тоді я промовив, проте певно памятаю, що було висловлено думки й почуття найдорожчі для них, хто вже знайшов свою батьківщину, для якої назва „малорос“ стала ганьбою.
На Уманьщині, а також на Поділлю й Херсонщині, де в ту зиму перебувала наша збройна сила — Армія У. Н. Р. і Галицька армія, — під Свят-вечір було напевно чимало хатинок, в яких вояцтво й селянство рідними співами славили народження Предвічного й злучали з цим свої надії на прийдешнє світле для України народження — на незалежне життя.
Хор відспівував колядки, а думки мої перенеслися на рік назад. Пригадалося Різдво в Галичині, в м. Бібрці. Тоді картина була инша, — кожна з воюючих сторін очикувала, щоб скористати зі святочного настрою ворога й зробити буцім несподіваний напад. В той Свят-Вечір галицькі стрільці в передових шанцях особливо пильно та напружено вдивлялися в темряву ночи…Тільки в глибших районах старшини й стрілецтво мали час на взаємний святочний привіт.
Стрільці „Начальної“ запросили мене до себе; старший стрілець промовив хоч і не багато, проте чуло, красиво, вдумливо за те, що в цю хвилю вони, стрільці особливо відчувають той обовязок, який покладено на них Батьківщиною й що вони розуміють, що не одним днем рішатиметься наша спарава — проте перший крок вже зроблений — і воля єдина, і віра незломна в національну міць мають завершити наше діло добрим кінцем.
Довго ще співав хор; потроху в хату надійшли й козаки, а кому не вистарчило місця в хаті, той притулявся знадвору до вікон.
Так хотілось у ту мить сказати нашим ворогам словами Тараса Шевченка
„Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде!“…
Цей вечір ніколи не зникне в мене з памяти. Він яскравіш всіх історичних розвідок сказав мені, що правда велика закладена в наше діло, й не немічними людськими зусиллями поборювати його й зневажати.
Знов Волохівщина. (Схема ч. 2). Через кілька днів після того, як ми прибули на Уманьщину, Командування одержало зовсім несподівану звістку, що прибув із своїми гайдамаками „батько Волох“ і росташувався по селах, приблизно в десяти верствах на південний захід від Уманя. (Штаб Волоха — с. Кузьмина-Гребля).
Дальші відомости подали детальну історію його попередніх авантур: під Житомиром Волохові не пощастило — большовики відмовилися мати з ним діло; йому з своїм відділом насилу вдалося втікти від роззброєння (допоміг лиш випадок — посланець до червоного командира попав до хати, де ночували волоховці).
Партія Українських Комунистів (У. К. П.), так звані боротьбисти, утворила Революційний Комітет Правобережжа[13] й висунула Волоха на головнокомандуючого військами Червоної України.
В такому вже орґанізованому для державної праці стані Волох вирушив по маршрутові: Чуднів, Янушпіль, Уланів, Пиків, Калинівка, Липовець, Вороновиці, Ільїнці, Дашів, Гранів, Умань і по дорозі збирав всякі рештки бувших наших урядових установ, при чому значну ролю відограла чутка, що у Волоха були гроші. Так, вже з досить поважною по кількости масою, понад 5.000 людей, Волох прибув на відпочинок до міста Липовця. Тут за клопотами, аґітаційними та державно-радянськими справами Волох залишив без належної уваги своє оперативне становище й був заатакований кіннотою Добровольчої армії. Відділи Волоха після того почали швидко відходити на південну Уманьщину, але не манівцями, а по битих шляхах і знов опинилися на дорозі, по якій відступали Добровольці. В короткій бійці вдруге Волох був вже в щент розбитий (верстов за 80 на південь від міста Уманя). Коли Добровольча армія прокотилася далі на південь, Волох зібрав недобитки своїх гайдамаків та пішов до Уманя, щоб увійти з нами в порозуміння. Кількість його загону зменшилась тоді до 500–1000 козаків. Про останні бої старшина кінноти Волоха оповідає так: „З міста Липовця Волох помандрував зі своєю ватагою в напрямкові на Умань.
Під час переходу козацтво було переконане, що Волох веде його на зєднання з Армією У. Н. Р., котра була далеко попереду.
Після надзвичайно швидких переходів Волох опинився 17-го грудня в районі с. с. Репетиха та Шепетуха, де і зробив зустріч Нового Року по новому стилю, щоб показати, що він та козаки є також большовики, а не прихильники старої влади. 18 грудня ст. ст. рано Волох роспочав наступ на Добрармію, котра в той час відступала в напрямку на м. Голованівськ.
Тут вся „армія“ Волоха на протязі одночасового бою була розігнана і втікала ярами з надзвичайною скоростю.
В цій бійці Волох стратив обози, арматну частину та кулемети. Зісталися люде з рушницями без набоїв. В цій бійці Волох трохи не попав в полон, бо занадто тяжкі чоботи заважали швидко втікати.
Після невдалого бою Волох роспочав аґітаційну працю в селі Кузьмина-Гребля. Обдурене козацтво було цілком здеморалізоване обіцянками Волоха, і часто можна було чути недовірря. Скоро по таборі Волоха пішла чутка, що в м. Уманю стоїть частина Української Армії. Ця звістка відразу змінила настрій, і кожний ранок можна було помітити, як рідшають ряди гайдамаків, а Волох виставляв їх в наказах, як зрадників радянської справи.
На протязі одного дня Волох не мав спокою від запитань, чи зєднаємось з Армією У. Н. Р. Волох відповідав козацтву, що буде послано делєґацію, що й було зроблено.31 грудня 1919 року Волох, зібравши коло церкви козаків та старшин, доложив, що повернула делєґація від Армії У. Н. Р. і принесла слідуючі умови зєднання гайдамаків з партизанами: козацтво буде принято, а старшини будуть розстріляні.
З 31 грудня на 1 січня Волох зібрав козацтво і вирушив з ним в напрямку на Умань. Причина цього походу для більшости козаків та старшин була невідомою. Забравши м. Умань, Волох очикував червоних москалів, ходив поміж козаками та заспокоював, що червоні москалі їм нічого не зроблять.
В цей час командир кінного дивізіону, сотник Кравченко збірався втікати з дивізіоном на зєднання з партизанами, але йому не пощастило, бо Ревком Волоха було попереджено його прихильниками, і в ночі частина сотника Кравченка була роззброєна і одведена до місцевої вязниці. В цей час Волохівщини вязниця виглядала більше на касарню. Не дивлячись на те, що Волох був заборонив співати український гимн, часто можна було чути співи гимну, які неслися з вязниці. Перед вязницею збірались люде, які вітали козацтво та утішали, що незабаром повернуться партизани.
1-го січня був оголошений суд Волоха над сотником Кравченком та йому підлеглими; велика саля військового суду та вулиці були переповнені народом. В цей час на суд прибула делєґація з сусідніх сел, котра подала Ревкому постанову припинити розстріли українців та випустити з вязниці гайдамаків. Коли ж це не буде зроблене, то відповідальність лягає на Ревком перед населенням м. Уманя та околиць. Суд не відбувся“.
Про всі подробиці Командування довідалося від сотні кінних гайдамаків, що з своїм дивізіонером сот. Легіним (друга сотня не встигла втікти) знов приєдналась до нас, бо побачила на власні очі Волохівщину в повному її розвитку.
Волох наробив стільки шкоди Українській Армії, що на цьому слід більш зупинитися, бо діло торкається зовсім не одного Волоха, а цілої ґрупи так зв. „волохівців“, що поділяли його ідеольоґію.
Зовнішній вигляд Волоха відповідав його духовному світоглядові — високий, кремезний, рудий, з мало інтеліґентним, зі слідами віспи обличчам — він нагадував (своєю зовнішністю) тип фельдфебеля колишньої Російської армії. Одягався Волох в простий сірий жупан, гайдамацька шапка з червоним шликом, червоний пояс та нерозлучна кавалерійського типу рушниця доповнювала його вбрання. Волох не належав до світлих типів революції, скоріш це було зібрання всіх неґативних сторін людини — фальш, брутальність, знущання над слабшим та демагогія були найбільш характерними рисами його вдачи. „За голоту“, „Хай живе біднота“ і тому подібні вигуки були звичайними в його балачках. У Волоха була природня спритність, знаття натури селянина і робітника, явна особиста хоробрість і дбайливість за козаків заків (Волох нікому не довіряв скарбниці свого коша і всі гроші носив в походному мішку на собі).
В усій своїй діяльности Волох малював себе українським націоналістом і в цьому напрямкові уперто виховував своїх прихильників.
Де-хто гадає, що Волох був на службі у російських комунистів; на думку ж инших — комунисти, які виявляли себе досить добрими знавцями людської психольоґії та вміли її вживати, також влучно використовували Волоха, а з ним і всю Волохівщину для здійснення своїх завдань на Україні.
Мала інтеліґентність (не в розумінню походження) та освіченість мало відповідали тим великим завданням, які Волох бажав взяти на свої плечі, щоб розвязати їх під той бурхливий час.[14]
Робітник з Донецького басейну, Волох до двадцяти років був неписьменний; за часів військової служби в артилерійських частинах російської армії Волох дослужився до підпрапорщика; в 1915 році він кінчає школу прапорщиків і продовжує далі службу на фронті в 54-му Східно-Сибірському стрілецькому полку; за бойові заслуги його було авансовано до ранги штабс-капитана, та було дано йому де-які бойові нагороди (сам Волох заявляв, що він має Георгієвську шаблю та Георгієвський хрест).
Свою діяльність в українському війську Волох почав за часів ґенерала Корнилова в Москві, куди його було виряджено, як „непевну“ людину, а потім продовжував її в Харкові в 1917 році; в Харкові Волох згуртував коло себе українські елєменти, придбав собі надійних прихильників і завдяки їм, згідно тодішнім виборним принціпам, його було обібрано на посаду командира 2-го Запасового Українського полку, а через те, що вже такий полк був, то полк Волоха отримав назву 3-го Запасового полку (здається, бувший 234 російський запасовий полк). Незабаром Запасовий полк Волоха перейшов до большовиків, а він сам з своїми прихильниками втік до Київа, де зорґанізовував Слобожанський курінь. Коли з приходом німців знов встановилась влада Центральної Ради, Слобожанський курінь увійшов до складу 3-го Гайдамацького полку. За час свого перебування в 3-му Гайдамацькому полку Волох довгий час лишається на посаді голови польового суду й без милосердя катує большовиків.
Коло Волоха гуртуються: Ліневський, Табурянський, Андрійчук, Маслов, Терлецький й багато инших, що працюють разом з ним, використовуючи гайдамаків, як сліпе знаряддя.
Волохівщина починає свою особливо шкідливу діяльність в широкому розмірі з часів, коли повстала Директорія, себ-то з осени року 1918 і продовжує її на протязі всього наступного 1919 року. Коли уважно придивитися до подій того часу, то можна бачити, що всюди явно чи таємно відограє значну ролю Волохівщина, в праці якої є певна послідовність і система.
Найдокладнійше до цього часу, з належним мотивуванням, що заслуговує на увагу, про Волохівщину росповів на сторінках часопису „Українське Слово“ бувший інспектор при Запорозькій ґрупі п. Г.
Головні тези п. Г. такі:
1) Автор вважає, що Омелько Волох був свідомим аґентом московських комунистів, якого протиставлено було популярній під той час на Лівобережжу постаті отамана Петра Балбачана, а всю Волохівщину автор вважає за орґанізацію, котра повинна була зруйнувати найбільш свідому та добре зорґанізовану ґрупу українських військ, яким був за часів Гетьманату Запорозький корпус.
Дійсно комунисти (як російські, так і українські, але кожний з своєю метою) мусили звернути увагу на Запорожців, бо знавці стверджують, що Запорозький корпус виглядав, як добра реґулярна військова частина, а головно був національне освідомлений (огляд, зроблений військовим міністром Рогозою та командиром німецького корпусу на Україні, якому підлягали Запорожці).[15]
Досить буде навести тут командний склад: командир корпусу отаман (ґенерал) Натієв, полковники — Балбачан, Сікевич, Загродський, Олександер Шаповал, Сварика, Болотов, Одинець, Алмазів, Петрів, Козьма, Сільванський, — все це поважні люде, фаховці й свідомі українці.
Над дезорґанізацією Запорожців велася праця в двох напрямках: свідомо Волох виконував директиви лівих українських С.-Р-ів, які хотіли таким чином захопити владу в корпусі, а цим самим досягалась одночасно мета й російських комунистів, себ-то колотнеча й дезорґанізація Запорожців.
2) В цій руйнації Запорожців автор зазначає такі моменти:
а) вплив Волоха на Вище Командування й політичні кола з тою метою, щоб дискредитувати отамана Петра Балбачана; низка листів до Вищого Командування, а нарешті, під час військової невдачи, самочинний арешт Балбачана — доконує це завдання (2-го січня року 1919 в Кременчузі). Тут було вжито метод, в революційні часи випробований: маса завжди в час невдачи шукає винуватця — „добрі політики“ попереджають бажання маси й самі вказують їй свою жертву.
б) Спроба Волоха перебрати владу над Запорожцями, щоб передати її потім комунистам, в березні року 1919, в районі стації Зятківці (коло Гайсина) не вдалася через рішучий опір самого корпусу. При цьому Волох видав універсал, в якому влада Директорії касувалася, а Волох мав взяти на себе командування над Червоною Українською армією.
в) Коли Запорожці повернулися з Румунії в квітні року 1919, Волох знов силкується продертися до Запорожців на посаду командира дивізії, але дивізія відмовилася підлягати йому, й він далі виступає в ролі отамана всіх повстанських військ; отримує дозвіл на формування окремої Гайдамацької бригади й нарешті, таким чином, в листопаді року 1919 Волохівщина залишає Запорожців і переносить свою діяльність на повстанців (в районі Проскурова).
Треба дійсно дивуватитя тій активній відпорній силі, тому живому правдивому, часом може й інстинктивному розумінню справи, що виявляли Запорожці в боротьбі з Волохівщиною, котра намагалася зруйнувати цю найстаршу бойову частину. В цій боротьбі Запорожці були переможцями.
Розуміється, ми не можемо стати на точку погляду „Г“ що до оцінки Волоха, як звичайного аґента російських большовиків, про це свідчить й універсал ним виданий:
Народе Український! Ти скинув ярмо царя, скинув зрадника Гетьмана Скоропадського, але народ наш не прийшов до ладу й спокою.
В сучасний мент, тяжкий, відповідальний мент, коли Україну роздирають на частини чужинці, коли примушують битись один проти другого, нашою кровю, на наших кістках хочуть збудувати собі щасливе життя, годуватись хлібом від праці нашої, — в цей відповідальний мент, коли в Українській Народній Республіці влади на місцях не має, — ми, Запорожці, нащадки вільного козацтва України, оголошуєм законною владою на Україні Ради Селянських і Робітничих Депутатів, котрих будемо підтримувати зі зброєю до загину.
Вся земля без викупу переходе до трудового люду.
Ми, Запорожці, певні в тому, що від цього часу ніхто не поведе нас, Українців, одного проти другого, брата проти брата, Ради Селянських і Робітничих Депутатів зєднають нас у велику семю для боротьби з чужинцями-імперіялістами.
Народе Український! Памятай, що вся влада в руках твоїх. Ти великий господарь на своїй землі і від тебе залежить вся твоя воля, твій спокій і добробут.
Розберись-же, Народе Український, хто твій ворог — чи ті Українці, котрі зараз зі зброєю в руках ллють свою кров за рідний край, — чи ті, котрі приходять на Україну, щоб забрати хліб та усе твоє добро.
Народе Український! Народе на Україні сущий! Тепер Ви всі вільні і рівні!
Нехай живе вільна, незалежна ні від кого Українська Соціялістична Республіка Рад Селянських та Робітничих Депутатів.
21 березня 1919 року. Дієва Армія. Іменем Запорожців Отаман Омелько Волох. Командир Запорожців Отаман Поджіо. Заступник командира Отаман Данченко. Ствердив Отаман Волощенко.
Волох був типовим отаманом, „хитрий мальорос“, який в загальній руїні Армії думав добитися „найвищої влади“. Не маючи політичного досвіду, він хитався з одного боку на другий, нарешті виплив в сумні дні Любарської катастрофи. Вся біда була в тому, що Волох зміг „утесатися“ до передпокоїв Головного Отамана Петлюри і користувався, не вважаючи на своє минуле, довіррям з боку останнього.
В своїх претензіях Волох дійшов в кінці листопаду до відкритого непослуху тим, що піднесли його до високої ролі начальника всіх повстанчих військ на Україні.[16]
Волох, Данченко й Божко в У. С. Р. Р. бачили вихід із ситуації; новозатверджена Волинська Революційна Рада (с. Краснопілля) увійшла з цими отаманами в контакт; оголосила себе часово Всеукраїнською Революційною Радою, а отамана Волоха призначила головнокомандуючим Червоним Козацтвом.
Взявши маршрут на Житомир, радянці почали шукати сполуки з українською комуністичною партією (боротьбистами), а до Коростеня — місце постою штаба XII совітської армії — виряджено двох делєґатів, які мали відстоювати такі домагання радянців: самостійність Української С. Р. Р. й недоторканість осіб, що перейшли з табору У. Н. Р. до нової ідеольоґії; орґанізація Української Червоної армії і окреме командування.
Переговори не допровадили ні до чого: червоному козацтву було запропоновано віддати зброю на протязі 24 годин, защо було обіцяно урочисту зустріч.[17]
Радянці не погодилися, і У. К. П. наставила над ними, замісць Революційної Ради, Революційний Комітет Правобережжя (Немоловський, Савицький, Войцеховський), й волохівці пішли знов у дорогу на південь.
Околичне селянство поставилося до волохівців вороже, а через це волохівці примушпені були поховатися з своїми червоними прапорами, бо селяне не пускали їх навіть до хати. Тут, під Уманем, Волох був зовсім морально пригнічений; він нарешті прислав до нас одного з місцевих боротьбистів для переговорів і порозуміння та з пропозицією забути старе; командному складу боротьбисти робили пропозиції дуже широкого маштабу, а саме: — стати основою майбутньої української червоної армії; крім того Волох, що знав про обурення проти нього самого всього нашого війська, вимагав забезпечення йому власного життя.
Посланець від Волоха у командного складу нашого успіху не мав (приймали його — я, отаман Тютюнник та полковник Долуд). Відповідь була рішуче неґативна; що ж до самого Волоха, то було визначено, що тільки виключна ситуація вимагає від нас здержатися від акції проти них, бо що хвилини могли надійти частини червоної армії.
Згубивши надію досягти чогось у переговорах з командним складом Волох та боротьбисти, через своїх аґентів в місті Уманю, роспочали свою працю серед загонів полковника Литвиненка і одночасно вислали уповноважених представників на зустріч червоним, що саме тоді наближалися до Христинівки.
Командування попередило залогу міста Уманя про небезпеку. В бойовий роспис наказом по Армії також був внесений коректив, а саме: отаманові Тютюнникові було доручено загальне керування Уманською військовою ґрупою, що складатиметься з його дивізії та загону полковника Литвиненка.
Отаман Тютюнник видав відповідний оперативний наказ й зробив де-які зміни в уґрупованні військ, але, очевидячки, з боку залоги м. Уманя не було виявлено належної дбайливости, і на ранок 11 січня о 4 годині більшість нашої залоги Волохівщина обеззброїла, старшину здеградувала, а полковника Литвиненка[18] присудила до розстрілу.
Обурення нашого війська з приводу нападу Волохового було страшне. Не вважаючи на те, що розрахунок часу показував, що 11 січня червоні могли бути вже коло самого міста Уманя, треба було дати вихід цим настроям і реаґувати на напад Волоха, зрештою, хоч в формі демонстрації, та утворити таку ситуацію, яка полегшила би нашим полоненим можливість утікти.
Ці новини зясували детально ситуацію, і можна було кожний момент сподіватися підходу ще нових червоних частин. З огляду на нові обставини частинам Армії було видано наказ про вихід та зосередження в районі Перегонівки, Степанівки й Голованівського, тоб-то на два невеликі переходи на південь від Уманя.
Таким чином Волох і на цей раз уник справедливої кари, бо нарешті большовики повірили, що він змінив свої погляди.
Не довго тяглося святкування Волохівців; незабаром їм було запропоновано „укомплєктувати“ собою частини Червоної армії. З приводу цього Волох видав до свого загону такого наказа:
„Пролетарі всіх країн єднайтеся! Командуючий червоними радянськими військами Правобережжя України. Наказ № 53. Ревставка.
Згідно наказу Ревкома Правобережжя української комуністичної партії касується командування Правобережжя. Всі частини, підлеглі мені, входять до 3-ої бригади 60 дивізії. Товариші червоні козаки! Розстаючись і прощаючись з вами після довгої і тяжкої праці я певен, що й без мене ви будете продовжувати велике діло, почате нами. Ви вже зробили велику роботу, але перед нами ще більша, ще відповідальніша. Знищивши цілу низку ворогів пролетаріяту, остаточно ще не знищена на Україні Петлюрівщина — партизанщина. Петлюрівщина тепер сидить не тільки на Україні, але сидить у всіх буржуазних державах. Петлюрівщиною користуються тепер всесвітні посіпаки й поміщики, банкири, попи, купці й инші. Вони тепер всіх засобів вживають, аби підвести того, після кого так легко використають Гетьманщина та Денікинщина. Товариші червоні гайдамаки! Памятайте свій обовязок. Ще зусилля й ми переможемо. Сьогодня день обєднання червоного шлика з червоною зіркою — велике обєднання для спільної праці бідного селянства та робітництва. Обєднання пролетарських озброєних сил. Дивлячись на це обєднання буржуазія всього світу скрегоче зубами від лютости і труситься, як в пропасниці, від жаху. Так вперед же за всесвітню революцію! Хай живе III бойовий комуністичний інтернаціонал! Слава червоним гайдамакам! Слава червоним салдатам! Слава!!!“
Так покінчила своє істнування Волохівщина, а сам Волох помалу сходить на зовсім мале становище мурина, який у же „зробив своє діло“.
Перші організаційні кроки (грудень 1919 та січень 1920 р. р.). Залишаючи на боці випадок з Волохом наша Армія в районі Уманьщини одержала можливість трохи відпочити й розпочати свою реорґанізаційну працю, якою малося на меті перетворити рештки частин нашої Армії на військові орґанізми, що відповідали б характерові партизанських чинів з одного боку й давали б можливість, в разі потреби, перейти знову до нормальних формацій.
Маючи це на увазі Командування Армії встановило такі вимоги:
- а) кожна ґрупа реорґанізується в дивізію тієї-ж назви, яка складатиметься з одної пішої бригади, одної арматної частини (2–4 гармати) і техничної сотні;
- б) кожна дивізія зміцнює, як тільки можливо, свій кінний полк ріжними дрібними кінними частинами, а як що можна, то формує полк другої черги;
- в) 3-тя Стрілецька дивізія продовжує формування 3-го кінного полку;
- г) всі частини заховують свої бувші назви;
- ґ) зайві штаби розформовуються та йдуть на зміцнення бойових частин;
- д) особливу увагу ґрупи мають звернути на розформування всіх зайвих обозів, транспортів і нестройових частин.
Скоротити обози до minimum'а, як то вимагав характер наших походів, було неможливо, бо, за браком грошей, частини мусили мати при собі цукор, збіжжа, спирт — як засіб виміну.[19] Питання про заопікування хорими було особливо гострим, бо тиф продовжував свою руїнницьку працю й далі; здається не було жадної людини, що під час походу не перенесла б тої або иншої форми цієї хороби (треба пригадати, що тоді вся Україна була в тифозній пошесті). Більшість козацтва переносила цю хоробу на возах, і лишень де-яких було залишено по селах і містечках. Через те обози при Армії мусили бути великими.
Штаби Волинської та Київської дивізій стосунково були в доброму стані, що ж до штабу Запорожців, який одночасно мусив виконувати функції й штабу Армії, то тут справа виглядала значно гірше, бо, як то вже було зазначено вище, ввесь штаб Запорожців на стації Полонне був інтернований поляками; лишились тільки: армійський пан-отець Панцевський, два моїх адютанти — сотник Миколаєнко та четар Кочуржук, сотник Копец — начальник техничного війська, скарбник штабу, якому ледви вдалося втікти з полону з грошовою скринькою і догнати Армію вже під час походу, і сотник Пругло.
Сили штабу треба було збільшити. Для виконання обовязків начальника штабу був прикомандирований полковник Долуд, на вартового отамана призначено полковника Ткачука, якому одночасно було доручено справу контролю господарських справ Армії, для служби звязку були прикомандировані до штабу Армії від кожної дивізії по одному старшині та по двоє козаків.
Як самий характер подій, так і сили штабу не дозволяли формувати жадних армійських транспортів, через те справу постачання було цілком покладено на дивізії, для чого в потрібних випадках дивізіям указувалися харчові райони; що до грошових засобів, то готівки в Армії зовсім не було, бо не можна вважати за вистарчаючу готівку той міліон чи два карбованців, що передав Командуванню Армії перед початком походу Голова Ради Міністрів в містечку Чарториї.
На загал можна сказати, що труднощів з харчуванням не було, бо село охоче годувало козаків по три-чотири доби і вже після того тільки починало цікавитися, чи хутко козаки мають рушати далі.
Проте Армії потрібні були чималі засоби, щоб купувати одяг, взуття, а головне — коней.
Цукор, спирт та ворожі інтенданські склади були для нас одинокими до того засобами.
Цукру й спирту по заводах під той час на Вкраїні було досить (на самому тільки Перегонівському заводі малося 200 тисяч пудів), а селянам того й другого завжди бракувало. Згідно з оголошеним порядком, дивізії мали отримувати від Вартового Отамана посвідки, по яких комендатура цукроварні вже виконувала накази.
Для переведення персональної реґістрації, розрахування в господарських справах та контролю дивізії мусили подавати щотижня Вартовому Отаманові реєстри-звіти, в яких повинні були зазначати всі зміни за минулий час, кількість людей та коней.
Ціну на коні було у нормовано в межах від 20–40 тисяч карбованців. Порівнюючи з иншими грішми (денікинські, керенки й совітські) наші гроші йшли добре, а гривня — так та пишалася своєю особливою котіровкою, майже в двоє вищою. Звичайно, за браком валюти робилися комбінації — грошей, цукру, спирту і т. п.
Через відступ під навалою добровольців та большовиків, а потім через безупинні марші, повний брак ліків та медичного персоналу, кінний склад Армії властиво звівся нанівець — сливе 80% було шкап та коростявих коней.
Дивізії розпочали енерґійну боротьбу з цією кінською пошестю, використовуючи для цього місцеві ветеринарні пункти.
Добровольча армія при свойому відступі залишила чимало тимчасово знесилених коней, і селянство, що ждало реквізицій з боку надходячих червоних, приводило все це до нас на продаж. З прибуттям нашої частини в село на постій, там розпочинався справжній кінський ярмарок.
Але найтяжчим питанням в орґанізаційній праці було озброєння Армії, бо селянство дуже неохочо віддавало зброю, з якою воно сполучало всі свої надії. З часом питання здобування зброї стає все більш та більш нагальним і через те поривання захопити артилєрійські бази проходять червоною ниткою через увесь зимовий похід і здійснюються в повній мірі тільки під Вознесенськом при початку 5-го місяця походу.
Рівнобіжність діяльности в Галицькій армії. Формальність розриву. Новий акт злуки. Звязки з Урядом.
В наслідок політичного порозуміння між Диктатором Петрушевичем з одного боку й заступником ґенерала Денікина з другого 6-XI Галицька армія припинила свою військову акцію супроти Добровольчої Російської армії, і з того моменту слід уважати, що обидві Українські армії — Наддніпрянська та Галицька — йдуть ріжними шляхами, але це тільки формально, бо Командування наше на стільки було упевнене в приязні Галичан, що а ні на хвильку не вагалося призначити, як район для прориву Наддніпрянської армії, дільницю Добровольчого фронту, що входила в район росташування Галицької армії. Галицьке Командування і сама Армія робили все можливе, аби полегшити Наддніпрянцям цю небезпешну акцію. (В наказі по Армії У. Н. Р. ч. 2 від 13-XII 1919 року це зафіксовано).
Як Галицька армія під той час була розположена і як вона переживала цю важку для неї пору свідчить наведений звіт, напів офіціяльного характеру, начальника оперативного відділу одного з Галицьких корпусів, сотника Гнатевича, а потім нижче уступ статті сотника Ч-ого, поданої в таборовій ґазеті „Скиталець“.[20]
1) Ворог — Червона армія — в Житомирі, Бердичеві та Новгороді-Волинському. Її бойове завдання: здобуттям Козятина з напрямку Бердичева переломити Київський фронт Добровольчої армії і в той спосіб полегчити собі здобуття Київа.
2) Добровольча армія (Денікинці) на лінії Київ–Козятин–Старокостянтинів–Шепетівка — в обороні тієї лінії.
3) Українська Галицька армія: — I корпус, як бойово в той час найспосібніший і найчисельніший (коло 2.000 багнетів і шабель), був призначений допомогти частинам Добрармії здобути Бердичів. Булава корпусу: — матеріяльна частина в Кордилівці, оперативна в Махнівці. Корпус отаборений в районі Махнівка–Самгородок–Калинівка–Янів–Хмельник; бойові частини під Бердичевом.
II корпус на відпочинку в районі Винниця–Браїлів–Жмеринка; команда — Винниця.
III корпус в районі Гайсин–Брацлав; команда з Гайсині. Начальна Команда у Винниці.
4) Згідно з умовою між Командуванням Добрармії та Українською Галицькою армією мала У. Г. А. перейти, по переведенню операцій в районі Бердичева, на 3-х місячний відпочинок, з метою реорґанізації і доповнення, в район Одеси або Єлисавету“.
„Українська Галицька армія переживає в тому часі найважчу крізу. Через епідемію тифу стала зовсім нездатна до бою і походів. Це останнє було найпершою причиною заключення договору з Добрармією. Инакше було б віддано тисячі знеможених тифом стрільців і старшин на ласку-неласку „добровольців“. Ця сама причина була пізніше конечністю злуки з большовиками. Захоронити Армію перед масовою смерттю і перед цілковитим розпадом — це були ті два провідні мотиви, які приневолили Командування У. Г. А. до переговорів і заключення договорів як з денікинцями, так пізніше з большовиками.
Матеріяльний стан Армії, за виїмком прохарчування, яке треба було теж добувати з великим зужитком енерґії (завдяки добрій орґанізації і праці інтенданських установ голодувати не доводилося), виказував непереможні недостачі. Причина цього, головно перебування в тому районі, де не можна було нічого придбати з огляду на загальний розпад в промислі і на зубожіння населення та відмежування від решти України і закордону. Головно на фізичному стані Армії відбилося: брак білизни (перед усім теплої), брак одягу і взуття. Того, що могли добути наші інтенданські установи дорогою купівлі і виміни за цукор і того, що могли виготовити наші майстерні, не вистарчало зовсім. Треба було доконче нового заосмотрення.
Та моральний стан Армії не потерпів через те зовсім, але помітно було, що, навпаки, злидні й терпіння, які переживала в той час вся Армія, скріпили та піднесли моральний рівень її, захитаний подекуди попередніми невдачами та розєднанням обох наших Армій. Нещастя скріпило взаємне довірря старшин та стрільців і створило те споєння, яке вдержало Армію перед її розпадом до останку, і Армія задержала все, помимо переходів з одного табору в другий, свою національну ідеольоґію та орґанізаційну окремішність.
В місяці грудні змінилася Армія в один великий шпиталь, в якому здорова частина (без ріжниці на ранги) плекала хорих. Хорі були розміщені в лічницях, яких тоді потворено десятки при обозах („рухомі лічниці“) та по приватних кватирах“.
„Слабі лежать в Чукові, в школі. Старшини, котрі ще були самі в силі, носили їсти і обходили стрільців. Я, здоровший, сідаю на фіру і їду одвідати команданта полку. Застаю його в кожусі при столі в гарячці і, як мій адютант говорив, мав він понад 41 степень горячки, і її не можна було навіть термометром зміряти. Вмирає о. Городинський, полковий духовник. Поховано його в Немирові. Самі старшини викопали могилу, щоб пси не розволікали костей, бо й то дуже часто траплялося. 11-XII вмирає в школі трьох стрільців. Старшини копають їм могилу, решта старшин і стрільців з цивільними ставлять на могилі дубовий хрест з написом: „Борцям за волю України“. Зі всіх старшин полка — а було їх понад 50 — лишилося кількох здорових. Найдовше тримався адютант полку поручник М. Тофан, котрий з самопожертвою ходив від хати до хати й старався помагати хорим, доки сам не зліг. Цивільні люде вмирали також по кількох денно, але не нарікали і доглядали коней і обози. Зазначую, що волость Чуківська і Немирівська тримали добровільно хорих на тиф по хатах і ходили коло них, як коло своїх дітей, хоч самі від них заражувалися. Могли вони, коли ми були безсильні, нас всіх постріляти таки самими нашими крісами. Одначе, Галичане потрафили зєднати собі своїм поведенням їхню симпатію і зрозуміння, за що вони боряться. Здавалося, що всі тут вигинемо. Де-які стрільці і підстаршини, бачучи загибіль, починають втікати, збираючися в більші гуртки; втікають в Галичину майже щодня по кількох. Багато тих дезертирів вигинуло від банд, особливо близько від Камянця-Подільського. Нема кого вислати по служби, а команда бригади телефонує що-дня по людей на санітарів до шпиталів…
…Денікинці залишили нас на місці і підпомагали, але й вони багато не мали. Тиф почав роскладати їхню армію, а большовики напирали що-раз більше з півночи. Ціла добровольча армія подається на полудне, і наш корпус дістає приказ подаватися за нею в околицю Балти–Бершаді–Ольгополя. Дня 29-го грудня відходить наша бригада через Брацлав до Тульчина. Курінь — слабі й виздоровці — їдуть на підводах“.
Висновок: —
Таким чином рядова старшина У. Г. А. є в переконанню, що, лише з мотивів фізичних, Армія пішла шляхом иншим, чим її сестра — Армія Наддніпрянська й числила це положення не природним й тимчасовим.
Мені ж пощастило переконатися в тому, наскільки правдиві були чутки, що певну неґативну ролю в цьому відограли німці-штабовці, в руках яких, властиво кажучи, й перебувала вся оперативна й орґанізаційна частини вищих штабів Армії.[21]
Можливо, що не прийшов ще час розвязати це питання в повній мірі, проте смію зафіксувати навіть і тепер, що таке поступовання Вищої Команди У. Г. А. може й одповідало інтересам „реальної політики“, але морально старшину й козацтво Галицьке не задовольнило, не одповідало їхньому політичному світоглядові.
Що загальному національному ділові цим було нанесено чималої шкоди, — теж говорити не приходиться.
Дальніпі події лише ілюструватимуть цей висновок.
Полковник Долуд, якого я вирядив до Винниці ще з Любара, щоб унормувати наше відношення з Галичанами для проходу Наддніпрянської армії через район їх розположення, вертався до нас через Хмельник.
По вирушенню нашої Армії в похід і коли роспочався відступ добровольців, у Правительства У. Н. Р. виникла думка знов схилити Галицьку Армію до спільних акцій з нашою Армією. З цією метою до Винниці було виряджено делєґатів Уряду: — М. Левицького і П. Феденка. Вони бачилися з полковником Долудом і йому, як відпоручникові Армії, запропонували передати мені запрошення вислати на цю нараду уповноваженого представника від Дієвої Армії. Такими представниками було виряджено, з відповідними інструкціями: — полковників Никонова і Вишнівського та поручників Веремієнка і Макаренка.
15-XII представники від нашої Армії в місці Липовці бачилися з Головою Ради Міністрів І. Мазепою і одержали від нього останні інформації. 24-XII вони взяли участь у Винниці в спільній нараді політичних й військових представників Наддніпрянської і Галицької України і, нарешті, підписали умову нової злуки Армій Наддніпрянської й Галицької в одну, з визначенням мене як Головнокомандуючого сполучених Армій. З боку Галицької армії умову цю було підписано отаманом Лисняком і четарем (поручником) Палієвим. Проте умова ця здійснена не була через ріжні обставини, з котрих найголовнійшою було фактичне розєднання нас большовицькою червоною армією, що в грудні врізалася клином ніж нами; ми рушили на схід, до Дніпра, а Галицька армія, спинившися на місці, опинилась в дуже критичному стані — в смузі між Большовицькою та Добровольчою арміями.
Дня 30–31-XII Галицькі частини залишили Винницю, а 1-I в ній заклався „Галицький Ревком“ на чолі з доктором Гірняком. Це привело Галицьку армію до нового договору з Москвинами ж, але цілком протилежного табору.
Договір з червоними знов поділив формально українське вояцтво, про те кожна ґрупа залишилася вірною своїй національній ідеї і шукала спільного виходу із тяжкого положення.[22]
Командування Армії У. Н. Р. довідалося про Винницький договір (від 24-XII) лише 14-I-1920 року і прагнуло щиро до звязку з Галицькою армією; воно вже мало певні думки для дальшої спільної акції. В наказі по Армії від 16-I, ч. 18, с. Наливайка (на південь від м. Уманя) значиться:
„Галицька армія: — Відомостей про неї не одержано через брак звязку, для налагодження якого післано двох старшин: одного в район Балта–Бірзула, другого в район Хощевато–Гайворон. Галицька армія помимо того, що мала всі можливі засоби для налагодження звязку з нами, дотепер його не налагодила“.
Пізніше Командування одержало відомости, що Галицька армія так і не наважилася вийти на шлях активної боротьби.
В наказі, що видано по Армії У. Н. Р. перед переходом нею річки Синюхи (19-I-1920 р.), ще додано:
„По неперевіреним ще відомостям Галицька армія знаходиться на своїх старих місцях … … звязку з нею немає. Частина армії була оточена большовиками і була приневолена підняти червоний прапор“.
„Командуючий Армією генерал Омелянович-Павленко, маючи повні відомости про силу того відділу і знаючи, що з ним не зможе справитися Залізна дивізія, в ніч з 25 на 26 грудня тричі надсилав інформуючі накази, в яких категорично наказував до 4-ої години ранку 26 грудня залишити м. Животів, щоб дати шлях тому, занадто сильному полкові, що насувався з північного сходу.
Але наказ той виконаним не був, і тільки о 12 годині 26 грудня дивізія вирушила з м. Животова в напрямку на південний схід, без мір охорони — навіть з небезпешного лівого крила — з боку Тетіїва; наслідком того денікинська кіннота заатакувала колону головних сил цілком несподівано, і наші не мали часу не тільки розгорнутись в бойовий порядок, а й прийняти ту атаку. Піхота уперто боронилася і в більшости була порубана та дісталася до полону разом з усіма обозами, кулеметами та артилерією.
Лише кінна сотня під керуванням сотника Шульги вийшла цілою, бо не брала участи в бою, будучи в авангарді дивізії; так само більш-менш благополучно вийшов з бою Чорноморський полк, що був в арєргарді; правда, обози з майном і хорими обох цих частин погинули.
Тим часом друга частина чорної зграї денікинських бандитів жорстоко росправлялася з нашими хорими старшинами та козаками, забиваючи цих нещасних, немаючих змоги ні тікати, ні боронитися, знущаючись над старшинськими жінками.
Вся колона головних сил була знищена, і лише частина штабу дивізії та штаб 3-ої артилєрійської бригади, що пішли в контр-атаку, будучи на конях, дали змогу відступити командирові дивізії полковникові Трутенкові і невеликій кількости старшин та козаків; відірвавшись потім від ворога, вони зєдналися з кінною сотнею і Чорноморцями.
Так, завдяки невиконанню наказу і маршу без мір охорони, загинула Залізна дивізія і, здавалося, вже не воскресне“.
„25 грудня у вечері мною були одержані агентурні відомости про заняття денікинцями м. Тетіїва. О 10½ год. вечора був одержаний наказ Командарма: 3-й дивізії 26-XII над вечір зосередитися в районі с. с. Стадниця, Високе; тут-же в наказі було зазначено про рух денікинців із півночи на м. Тетіїв. Не встиг я ще прочитати цього наказу, як у той же час із с. Голотьок прибула дивізійна скарбниця з постачання, з донесенням од полковника Чижевського, що м. Тетіїв заняте ворогом — денікинцями й що на північ од Голотьок, у напрямі на с. Розсошки, ним виставлена застава. Одержавши наказа Командарма та донесення полковника Чижевського, я негайно розіслав наказа до всіх командирів окремих частин дивізії, в якому було зазначено: відомости про ворога, про негайне прибуття Чорноморського полку до м. Животова, про висилку кінних розвідочних стеж у напрямі на м. Тетіїв, про виступлення дивізії з м. Животова о 5 год. ранку 26 грудня з тим, щоб до цього часу всі частини дивізії могли скупчитися в м. Животові та взяти фіри під хорих і майно. Полковнику Чижевському було послано наказа: пильно стежити за ворогом, виставивши усилені застави на Росошки–Тетіїв, бути готовим до виступлення в район с. с. Стадниця–Високе на 6 годину ранку 26 грудня, а як би до підхода дивізії була небезпека з боку Тетіїва, то, не чекаючи дивізії, — вирушити на с. с. Стадниця–Високе, де в останньому й росташуватись. Після розіслання наказів до частин дивізії, а також розвідочних стеж та обміркування з начальником штаба пляна руху дивізії несподівано о 3 год. у ночі прибув полковник Чижевський зі всіма обозами та гарматами з с. Голотьок до м. Животова і доложив мені, що він примушений був тікати з с. Голотьок до м. Животова, бо виставлена ним застава від Синього полку з кулеметом, на шляху на Тетіїв, була обстріляна ворогом і розбіглася, кинувши навіть кулемет і, що мабуть, як він гадає, вже с. Голотьки занято ворогом. Це прибуття полковника Чижевського з обозами, гарматами, тяжкими в рухові, та його доклад порушили первісні мої пляни. Я негайно вислав кінні стежі на с. Голотьок й так що ранку чекали донесень од розїздів, що були вислані на Тетіїв та на Голотьки, але донесення жадного не поступало“.
Цікаво, що полковник Чижевський в складеній ним історії робить мені закиди, про невисилку мір охорони, що спричинилося до розгрому дивізії. Не буду оправдуватися азбукою, а прошу звернути увагу на ті противенства, котрі містяться: Полковник Чижевський каже про невисилку мір охорони і там же зазначує, що тільки уникнули розгрому кінна сотня під керуванням сотника Шульги й Чорноморський полк, бувші в авангарді й арєргарді.
Склад частин дивізії (бойовий) у той час був такий: Юнацький полк — 35 багнетів, Синій полк — біля 30 багнетів і 7 шабель, арматна бригада — 2 гармати, 9 стрілецький полк — 15–20 багнетів, кулеметів — 5, із котрих один був в обозі без обслуги; Чорноморський полк — 28 шабель, кінна окрема сотня — 32 шаблі; — разом здатних до бою — 80–85 багнетів, 67 шабель, 4 кулемети та 2 гармати.
При вирушенні дивізії з м. Животова було мною одержано доповіщення від одного з розїздів, висланих на Тетіїв, що замічений ним ворожий розїзд, який їхав по шляху з Тетіїва на м. Животів, зобачивши наш розїзд, повернув назад. Більш доповіщень не поступало. Не пройшли більше 2 верстов од м. Животова, як мені було докладено (я зі штабом їхав з переду колони), що з ліва появилася кіннота. Спочатку в мене промайнула думка, що це Чорноморський полк, але не встиг я висловити цієї думки, як зліва дійсно вже неслася велика ворожа лава кінноти. Я ледве віддав наказа розсипатися в лаву та відкрити вогонь, як уже кіннота наскакувала ка колону дивізії. Всеж наші невеличкі частинки піхоти, відкрили кулеметний та рушничний вогонь, але це було безнадійно. Страшна лава, не меньше 600 шабель була вже майже біля обоза. Я зі штабом (старшини, ординарці, тут же й полковник Чижевський — разом 23 чоловіка, з котрих більшість, як і я, без шабель), кинулись вправо, в поле. Відскочивши на кроків 200–300, ми зупинилися, щоб що-будь порадити, але-ж прийшлося тільки подивитися, як ворог грабував обоз. Правда, полковник Крат звернувся до мене, аби кинутися в контр-атаку, й я його цілком розумів, — там в обозі, де лютував ворог, була його дружина, але здоровий розум твердив, що це нісенитниця — один в полі не вояка. А тут ще до того чоловіків з півсотні денікинців кинулося до нас, стріляючи по нас на бігу. Нічого не зоставалося нам, як тільки залишити поле бою.
Отже контр-атаки, про яку пише полковник Чижевський, не тільки не було, але й не могло бути. Заатаковані ми були не яким-небудь розїздом, а полком кінноти, під керуванням князя Голіцина, Кавказької сводної дивізії, — відділу генерала Попова. Ворог переслідував нас верстов з пять, при чому ледве їм не дістався полковник Чижевський, який упав з конем, але всеж йому допомогли встати та сісти на коня, і він разом з нами скакав по полю, доки ворог не лишив погоні. Під с. Калинівкою ми настигли кінну окрему сотню, яка була з боку с. Голотьок у рухові заатакована ворогом і в цій атаці понесла втрати — 2 ранених. Прибувши в с. Високе ми росташувалися на ночівлю, куди через годину-дві прибув і Чорноморський полк.
В бою під м. Животовим, дивізія понесла втрати: вбитими 11 чоловік, полоненими до 100 чоловік, 2 гармати, 5 кулеметів і обоз. Усі хорі на тиф були залишені денікинцями в с. Голотьках. Днів за пять почали прибувати до дивізії старшини та козаки, які під Животовим попали до полону, й дивізія з кожним днем почала збільшуватися.
Доповідаючи Командарму про Животів, я просив про призначення розсліду цієї поразки, але на це Командарм відповів: — „Всього не передбачиш і не вгадаєш. Ваше становисько було тяжке“.
Цими подіями я закінчую першу частину оповідання про зимовий похід, бо далі, з другої половини січня (19-I), ситуація набуває цілком нового характеру, що вимагає зовсім відмінної тактики Армії У. Н. Р.
(Дальше буде).
——————
- ↑ Матеріяли, які використав я для предлежачої праці: 1) Власні записки, мапи і т. д. 2) Записки й спогади старшин конвою. 3) Матеріяли з журналу „Скиталець“. 4) Денник отамана Шапаровича [Командир Кінної бригади]. 5) Денник ком. Запорозької групи [п. п. С. і Г.] 6) Юр. Тютюнник, „Зимовий похід“. 7) П. Певний, За волю й державність. 8) Феденко, Фермент нації. 9) Спогади старшини кін. дивізіону Гайдамаків. 10) Спогади полковника Трутенка, 11) Спогади полковника Сікевича (б. посла в Будапешті). 12) Спогади старшини 5 кінного полку (вмер від сухіт в р. 1923 в Будапешті). 13) Командир бригади Запорозької дивізії полковник Дубовий, Маршрут Запорозької дивізії. 14) Спогади Волинської дивізії сотника Левицького. 15) Спогад-конспект начальника штабу Запорожців полковника Крата. 16) Замітки з „Короткої Історії 3-ої Залізної дивізії“ (Зимовий похід). 17) Спогади хорунжого Юнацької Школи, пізніш 3 кінного полку, Артеміва. 18) Спогади про Любарські події, — з Альманаха Київської дивізії (1920 р.). 19) „Поміж ковалом і молотом“. 20) Спогади старшини Галицької Армії Бабія [Одеса]. 21) Матеріяли старшини штабу II Галицького Корпусу сотника Гнатевича, й багатьох инших, за що прошу їх прийняти мою подяку. Ген.-Пор. Омелянович-Павленко.
- ↑ Ю. Тютюнник вже зробив певний нарис; гадаю, що моя праця, яка має чимало дат й відправних даних, може полегчити значно в їхній роботі.
- ↑ Особливу ролю відогравав офіцер Цімерман, майор Української Галицької армії.
- ↑ На цих нарадах я не брав участи, бо як раз в той час Добровольці занадто натискали на Запорозьку групу з Одеського напрямку.
- ↑ Перехід Галицького війська на бік Денікинців був і для селянства повною несподіванкою й річчю незрозумілою (доповіщ. старшини Лукасенка, який в той час перебував в Гайсинському повіті.
- ↑ Детальне оповідання про цей випадок уміщено в Альманасі за 1920 рік, що друкувався при Київській дивізії.
- ↑ Командуючий дивізією Січових стрільців Коновалець заявив Правительству, що його частина не може йти на дальшу боротьбу, але чималий відсоток Галичан було в инших частинах армії й вирушив з нею в зимовий похід. Мені не відомі причини, що привели Січовиків до такого рішення.
- ↑ В своїй першій частині за „Зимовий похід“ Ю. Тютюнник освітлює цей мент у всіх його дрібницях, при чому він дає багато місця персональним моментам.
- ↑ „Фермент нації“. — Феденко.
- ↑ П. Чижевський. Коротка історія 3-ої Стрілецької дивізії.
- ↑ Докладний матеріял з приводу цієї події можна знайти: 1) Коротка історія 3-ої Залізної дивізії полк. Чижевського, 2) Брошурка полк. Трутенка: „Залізна дивізія з початку Зимового Походу“.
- ↑ Полковник Стефанів згодом захорів, і полк прийняв полковник Чижевський.
Склад полка: 1-ша Синя сотня — сотник Запорожченко, 20 шабель.
2-га Чорноморська сотня — сотник Любимець, 40 шабель.
3-тя Стрілецька сотня — сотник Шульгин, 50 шабель.
4-та Гарматна сотня — сотник Чижевський, 60 шабель.
5-та Кулеметна сотня — сотник Шура-Бура, 4 кулемети на тачанках. - ↑ Ревком — Немоловський, Волох, Савицький (Новак).
- ↑ В квітні 1920 року я, як начальник штабу повстанців, таємно був в Харкові і випадково зустрів на вулиці Волоха, який вже тоді працював у комунистів на адміністративній посаді, у Гринька.
- ↑ Або як висловився Отаман Сальський 9 червня року 1919 — „Учив я воєнну історію, знаю ціну воякові — найславнішими в усіх віках були старі Запорожці і дорівнятися до них можуть хіба нові Запорожці“. Редакція.
- ↑ Спогади Г.
- ↑ Зразок — до чого приводить орієнтація на чужі сили — наука для землячків московської орієнтації. Редакція.
- ↑ Полковник Литвиненко допустив в місто делєґацію радянців.
- ↑ Єдина валюта, яку посідала Армія в такій ситуації. Редакція.
- ↑ Стаття надіслана мені редакцією на моє прохання подати відповідний матеріял; можна вважати що редакція була в повній згоді з автором. Ом. П-ко.
- ↑ Підкреслення редакції.
- ↑ Єдина ідея вимагає єдиної волі. Редакція.
- ↑ В цілях всебічного освітлення подій того часу в Животові подаємо наступні артикули. Редакція.