Вячеслав Липинський і його творчість/З життя і творчости Вячеслава Липинського

Вячеслав Липинський і його творчість З життя і творчости Вячеслава Липинського (Василь Гришко)

Вячеслав Липинський ▶

Нью-Йорк: Булава, 1961

I.

Стислий життєпис В. Липинського

В'ячеслав Липинський походить з мазовецької земельної шляхти, одна лінія якої ще в XVI ст. прозивається ім'ям своєї гніздової посілости в землі Нурській „de abtiqua Lipiny” та в початках XVII ст. виходить в Україну й осідає на Поділлі. Батько В'ячеслава, Казимір, оселюється на Волині, де по своїй матері з шляхетського Волинського роду Бєчковських одідичує село Затурці. Саме в Затурцях, Володимирського повіту, у спольщеній родині Липинських, Казимира і Кляри з Рокицьких, 17 квітня (н. ст.) 1882 р. народився В'ячеслав і тому виховується він у дусі польської культури і традицій. Одначе родина Липинських була немов одним із островів серед етнічного й етнографічного українського моря, що мусіло вплинути на формування молодої душі В'ячеслава.

Спочатку вчиться В'ячеслав у Житомирській гімназії, згодом переноситься до Луцької, а ще пізніше до першої гімназії в Києві. І ось серед української стихії в Києві молодий спольщений шляхтич Липинський чує себе українцем. Поруч з існуючою польською учнівсько-гімназіяльною корпорацією він засновує український гімназіяльний гурток з одних римо-католиків. З уваги на те, що цей гурток попадає в гострий конфлікт з польським, Липинський шукає українських елементів серед зросійщеної православної молоді та кидає клич об'єднання польської корпорації разом з українською в єдиній гімназіяльній громаді за територіяльним принципом, принципом, що пізніше відограє таку колосальну ролю в його державницькім світогляді.

Сама по собі, згідно з його наукою, територія в динамічно-політичнім розумінні — ніщо; свідомість своєї території перетворює її в активну порушуючу політичну силу. Звідси, зі свідомости своєї території родиться патріотизм: любов до своєї землі, до Батьківщини. В основі буття і могутньости держав все лежить за Липинським свідомість своєї території — патріотизм.

В протилежність до патріотизму, сучасний соціялізм і націоналізм є поняттями нетериторіяльними. В їх основі лежить не свідомість території, Батьківщини, а свідомість почуття спільноти з людьми одної кляси — у соціялістів, чи свідомість племінної, мовної єдности, хоч би і на чужій території — у націоналістів. В їх основі лежить свідомість антаґонізму, ненависти (а не любови й братерства) до людей іншої кляси і стану, чи до чужого племени, хол би і на своїй території, що в висліді дає руїну території, землі, Батьківщині. Ця засаднича теоретична теза зустрілася в політичній практиці з осудом Липинським активно пропаґованого донедавна гасла: „Україна для українців”. Справді, уважна обсервація факту творення на наших очах, хоч би тільки американської, нації, ступнево схиляє українців до ревізії того політичного гасла.

На Київському з'їзді польських гімназіяльних осередків в 1901 р. Липинський пропонує, як засаду об'єднання учнівської молоді, прийняти принцип не віроісповідний і не національний, а територіяльний. Пропозицію Липинського з'їзд відкидає і Липинський разом зі своїми однодумцями покидає З'їзд та остаточно пристає до українського національного табору. Ось так за прикладом Шептицьких, Антоновича, Михальчука, Познанського, Свєнцицького, Рильського, д-ра Юркевича, графа Тишкевича, Б. Ярошевського і багатьох інших Липинський навіки зв'язує себе з українством ще в гімназіяльні роки, чим практично виправдує свою пізнішу теоретичну тезу, що як українська спольщена провідна верства, так і українська обмосковлена верства можуть додатньо прислужитися для української державности. Та проблема не втрачає своєї вічної актуальности і сьогодні, коли вже еміґраційне українське суспільство б'ється над рецептами, чи і як використати осовєтизовану „шляхту” — совєтську провідну верству українського походження. У цім питанні голос Липинського може бути вирішально-директивним.

Однак, між приходом до українства, скажім, Антоновича і Липинського існує величезна різниця. Всім добре відома знаменита „Сповідь” Антоновича. В ній В. Б. Антонович подає мотиви свого переходу від польського національного табору до українського. З них видно, що Антонович одірвався від свого стану, в якому зростав, лишив його, відмовившись від нього і влився в українську стихію як одиниця, так би мовити, деклясована. Не те з Липинським. Останній ні на хвилину свого стану не кидає, не рве з ним зв'язків, продовжує жити і працювати разом з ним, стараючись навернути цілий стан на свій обраний шлях. Цю обставину найкраще вияснив сам Липинський в словах: „Ви знаєте, що од мого стану, од братів моїх, мене не відірвете ніколи. Ви знаєте, що до України йшов я від самого початку і досі не викиднем, не одинцем, а разом зі своїми, з своїм станом”. (Листи до Братів-Хліборобів, Передмова ст. XXX).

Ще в ті гімназіяльні часи Липинський увійшов був в тісний контакт з тодішнім студентом Київського університету, а пізніше мужем славної поетеси Лесі Українки — Климентієм Васильовичем Квіткою. В дев'ятисотих роках у Києві існував відомий український сальон М. Требінської, куди впроваджено і молодого Липинського. Там він перебував в оточенні українського Олімпу — Ореста Івановича Левицького, Євгена Чикаленка, М. П. Василенка, В. Доманицького, Русових, М. В. Лисенка, Заньковецької, Саксаганського і ін. Зокрема в цьому сальоні треба шукати закріплення української національної свідомости молодого Липинського. Вияснення впливу цього Олімпу на формування душі Липинського могло б багато кинути світла на деякі сторінки його світогляду.

Військову службу в російському війську відбуває Липинський в драгунськім Рижськім полку, стаціонованім тоді в Крем'янці, в Україні. Відбувши військову службу, студіює на Краківському університеті агрономію, а згодом історію й соціологію, яких студії закінчує в Женеві. У часі університетських студій переглядає маґнатські родинні архіви й бібліотеки, визбирує нові цінні історичні матеріяли, на підставі яких пізніше пише неперевершені історичні праці.

Після закінчення університетських студій не пориває зі своего клясою хліборобів-продуцентів, не деклясується а практично господарює в одідиченім хуторі Русалівських Чагарах на Уманщині, хоч серйозно цікавиться історичною проблематикою. Там створює він свою дорогоцінну бібліотеку, зберігає і накопичує архівні матеріяли, творить документальну базу для сповнення своєї мрії — написання „Історії України” з державницької точки зору. У початках революції 1917 року вся бібліотека й рукописи — результат п'ятнадцятирічної праці — згоріли разом з домом. Селянина Левка Зануду, який у відсутності Липинського оберігав цю бібліотеку від „злих і темних людей”, було вбито. Пам'яті цього селянина Липинський присвячує свою працю: „Україна на переломі” та тепло згадує його в ній і поміщує його фотознимку за титульним листом згаданої праці.

Господарюючи на хуторі й працюючи на землі, Липинський не кидає і творчого пера, з-під якого виходять організовані ним для хліборобів відчити, публіцистичні статті, редаговані ним журнали та історичні праці. У тім періоді Липинський обдаровує українську суспільність своїми історичними розвідками: „Данило Братковський, суспільний діяч і письменник XVII ст.”, „Генерал артилерії Великого Князівства Руського (з архіву Немиричів)”, „Аріянський соймик у Киселині на Волині в маю 1638 р.” Року 1909 появляється його славна праця „Szlachta па Ukrainie, udzial jej w zyciu narodu ukrainskiego na tle jego dziejow”.

Ця книжка бере свій початок з відчиту, читаного Липинським в 1908 році на зібранні уманських дідичів і опісля повтореного ним в Києві і Луцьку.

Саме в тім часі Липинський співредагує тижневик під назвою „Przeglad Krajowy”. Тут, як і в київськім українськім органі „Рада”, Липинський друкує цілу низку своїх статтей. Праця над ними ще жде свого дослідника.

У тому самому часі Липинський пише дві історичні монографії про Михайла Кричевського — козацького полковника, найвидатнішого хмельничанина і „Два моменти з історії пореволюційної України”. У 1912 р. Липинський видає в польській мові свою знамениту книгу „Z dziejow Ukrainy”, яка містить ці обидві монографії. Ця книга, на жаль, і досі не діждалася українського перекладу.

Наукова праця не перешкоджає Липинському живо інтересуватися і політично-українським життям. Він нав'язує контакт з тодішними еміґрантами з Великої України, бере участь в нарадах, що відбувалися у Львові ще в 1911 році. У висліді тих нарад пізніше було зорганізовано першого видання „Союз Визволення України:”. Участь і роля Липинського в цім ділі також чекає свого дослідника.

За видатні заслуги на полі науки обрано В'ячеслава Липинського саме в соті роковини з дня народження Шевченка, в березні 1914 року, дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові.

З вибухом першої світової війни, покликаний, як старшина резерви до війська, бере участь у східньо-пруській кампанії в складі армії ген. Самсонова. Там поранений, до того й перестуджений в часі перепливання одного з мазурських озер, дістає звільнення з фронтової служби і приділення до резервової кінноти в Дубні, потім в Острові, врешті в Полтаві, де й застає його революція з 1917 р. У Полтаві Липинський близько стояв до Українського клюбу, часто відвідував пречудову українську бібліотеку Панаса Мирного та любив бувати в українського вченого Видима Щербаківського, що мешкав тоді в двох прегарно оздоблених і декоративно устаткованих, в суворо українському стилі, кімнатах.

З початком революції Липинський почав творити українське військо, зорганізував Українське Військове Товариство, був товаришем голови „Військової Української Громади” в Полтаві, уряджував військові паради своєї частини в Полтаві на площі перед Соборною церквою. На його прохання дозволити йому розгорнути свій військовий загін в ширшу військову частину, на жаль тодішня українська влада наказала йому розпустити його загін. Тоді ж Липинський організує хліборобські консервативні елементи Полтавщини, прилучається до української партії хліборобів-демократів, яку зорганізували відомі брати Шемети, пише для неї самостійницьку програму, активно працює в цім середовищі, перебуваючи в опозиції до тодішньої української влади. По проголошенні Гетьманом всієї України, Отамана військ українського вільного козацтва і донедавна командира першого українського корпусу генерала Павла Скоропадського на Всеукраїнському з'їзді хліборобів-власників, Липинський включається до державної роботи і працює на відповідальному пості посла і повновласного міністра Української Держави у Відні. Тут з його іменем зв'язаний зокрема обмін ратифікаційними грамотами Берестейської угоди, підписаними з одного боку Гетьманом України, а з другого — царем Болгарії, султаном Туреччини та імператором Німеччини. На пості посла лишається Липинський і за часів Директорії, та після голосної історії з Болбочаном подався в червні 1919 р. до димісії і лишився на еміґрації.

Повернувшись до наукової діяльности в 1920 році, друкує свою епохальну працю „Україна на переломі”, як замітки з історії українського державного будівництва в XVII стол. Одночасно веде й політично-організаційну та ідеологічну працю по лінії відновлення й закріплення Гетьманського Руху. Від 1919 р. до осені 1926 року мешкає в Райхенау біля Семмерінґу в Австрії, де й не покидає провадити господарство — пташину фарму, що була одиноким засобом існування. В цім часі пише брошуру „До українських хліборобів” та виносить на своїх плечах неперіодичний збірник „Хліборобська Україна”. Продовж 1920-1925 років вийшло її п'ять збірників. Там Липинський і друкує свої славнозвісні непроминального значення „Листи до братів-хліборобів”, які 1926 року випускає ще й окремою книгою. Коли на віденському ґрунті української еміґрації організується в 1921 р. Український Вільний Університет, Липинський бере участь і тут, як професор УВУ разом з ученими такого формату, як Грушевський, Колесса, Дністрянський і другими.

Року 1925 Липинський випускає в світ книжку, що є окрасою історично-релігійної літератури. Це: „Релігія й Церква в історії України“ та друкує клясичну відповідь на статтю Є. Чикаленка „Де вихід” під назвою „Покликання „варягів” чи організація хліборобів?”

В 1926 році обнімає катедру історії української державности в Українському Науковому Інституті в Берліні, заснованому заходами Гетьмана Павла. Перед обняттям цієї катедри Липинський писав: „Не знаю, чи наукова праця в Інституті дасть мені змогу поділити свої сили так, щоб їх вистачило і на закінчення оцих „Листів”. Можливо, що зростаюча недуга на це не дозволить і що книга ця не буде мати продовження”. (Передмова до „Листів”. Ст. XLVIII). Як відомо, книга та так і осталась нескінченою. З Берліну Липинський за станом здоров'я внедовзі переїздить до тихої місцевості в Австрії біля Ґрацу, в Бадеґґ. Тепер уже пише переважно публіцистичні статті та веде листування. Тут його організм підточує давня з часів перестуди в Мазурськім озері недуга легенів, яку супроводжає ще й надто хворобливий стан нервового подразнення. Липинський знав про своє лихе здоров'я, що сухоти скоро зведуть його в могилу, знав від зближеної і втаємниченої людини, що була його особистим другом ще з гімназіяльних часів — Бориса Павловича Матюшенка — лікаря за фахом. Б. П. Матюшенко — кол. есдек, що головним винуватцем занепаду української державности назвав українську соціял-демократію. Це зізнання він робив відомому ученому В. М. Щербаківському. Знаючи про близьку смерть, Липинський швидко занепадав на здоров'ї, донищував нервову систему і смертельно жахався перспективи впасти в летаргію. Тому просив свого товариша Матюшенка дати йому обітницю: перед опущенням в могилу його останків проколоти йому серце, щоб бува не опинитися живим в могилі. Матюшенко змушений був обітницю зложити. 14 червня 1931 р., в 49 році життя в санаторії Вінервальд під Віднем відстукало останній удар наболіле серце і закрилася вікопомна книга життя великого українського історика, мислителя й державника — В'ячеслава Липинського. Повідомлений про це Б. П. Матюшенко поспішав з Праги, щоб виконати зложену обітницю. Однак, розтин тіла, переведений місцевим лікарем, зробив сповнення обітниці непотрібним. Тлінні останки цього Великого Українця спочивають в рідних Затурцях, в Українській Землі.

Таким представляється найстисліший біографічний нарис цього, щедро обдарованого здібностями, Сина України та одночасно й нещасливого, як є нещаслива, обдарована багатством і квітами, сама Україна.

II.

Загальна характеристика творчости В. Липинського

Податки оцінку творчости В. Липинського вкоротці, бодай телеграфічним стилем, є рішуче неможливо. Вивчати спадщину В. Липинського треба роками при умові наполегливої праці багатьох людей, — а викладати її треба щонайменше на протязі часу університетських дисциплін. Його спадщина є такою науковою фортецею, яку легкими кавалерійськими наскоками не взяти. Сьогодні обмежимось загальною характеристикою творчости Липинського, щоб перейти потім лише до деяких сторін його діяльности. У своїй творчости Липинський здебільшого оригінальний, самобутній. В цілій українській науці не знаємо вченого, що міг би зрівнятися з ним щодо неповторности.

Липинський не переймає ані філософії, ані стягнених з чужого поля ідей і концепцій, як не є носієм викривленого світогляду більшости сучасного йому українства. Липинський не пливе бездержавницьким річищем української науки, а протиставить їй всю силу творчого генія. Для утвердження нації в її предковічних кордонах, Липинський вийшов на прю з загосподареним в науці атеізмом, матеріялізмом, чистим раціоналізмом, псевдодемократизмом і плебейством та визбирує окремі цеголки власнодержавницьких традицій, створюваний під охороною хреста й меча.

В цілях боротьби з недержавницькими філософічними основами української сучасности, Липинський пориває зв'язки з ними, закладає потужні підвалини нових концепцій з вічно тривалих вартостей, а не дочасних і мінливих. Липинський розгортає нові шляхи, творить нову епоху не тільки в українській науці. Він відкриває нову правду, освітлює новим прожектором цілий процес не лише українського буття. В постаті Липинського маємо мислителя світового формату. Його спадщина є окрасою і світової науки та одночасно набутком скарбниці духа Української Землі. Неповторністю та оригінальністю своєї творчости Липинський відвоював собі незаступне місце в Пантеоні діячів української й світової культури, науки й політики. Сьогодні ширші кола української суспільности й поза нею ще не вкусили плоду й не мають сил злетіти на верхів'я мислі цього українського мислителя. Одначе цей титан думки уже має десятки тисяч вірних і беззастережних визнавців його, число яких безупинно йде вгору. Всепокоряюча сила його вчення і маґнетизм його мислі все більше з'єднують йому симпатії серед кіл національної еліти, а часом ставлять на коліна самозакоханих його противників, які зізнавались і зізнаються в убогості гордині свого духа. Наука Липинського в поході. Липинський перемагає. Загони визнавців і послідовників його на всіх континентах докладають сил, щоб правда вчення Липинського уже незабаром тріюмфувала на предковічних Українських Землях і поза ними.

III.

Джерела творчости Липинського.

Кілька слів про джерела творчости Липинського, які (джерела) власне складаються на оригінальність і неповторність його духа.

Наукова спадщина Липинського, бодай в галузі національної соціології має свої, осібні джерела, що зросли не з законів книжної „науки” розвитку суспільства, не з літератури, а з національної ірраціональної стихії, з суб'єктивного хотіння, з крови серця мешканця України. Українська нація, на думку Липинського, не може бути сотворена на основі перечитаних, навіть мільйонів, наукових соціологічних розвідок. Бо без наявности „в собі, в крові свого серця” отого ірраціонального суб'єктивного хотіння свою націю творити, одні „об'єктивні наукові закони нам стати нацією не поможуть”, бо „спрепарувати” оте ірраціональне хотіння, що, розвиваючись, переростає у „свідому себе волю і в активну силу”, не зможуть. „Святого вогню захоплення певними соціяльними образами-ідеалами не можна сотворити наукою”, бо то — як учить Липинський — є сфера ірраціонального стихійного. На думку Липинського, всі намагання сотворити українську націю одною матеріялістичною пропагандою (на взірець — десятиною) є безпідставні і марні.

Враховуючим вагу матеріяльної сили в політичній праці над розбудовою нації, Липинський особливо наголошує і підносить значення ірраціональної сили, надавши їй ваги націотворчого фактору. Ірраціональне суб'єктивне хотіння творити націю, за Липинським, перетворюється в порушуючу, динамічно-активну силу, стає вірою, ідеєю, внутрішнім горінням, без яких нації не творяться. В основі нації — твердить Липинський — лежать інстинктивні, несвідомі, стихійні, ірраціональні первні, які він окреслює словами — містичне ядро, що становить „душу” нації. Звідси й дефініція нації у Липинського носить перш за все, психологічне розуміння. „Коли в данім етнографічно-відміннім колективі містична ідея нації не існує, хоч би в найпримітивнішім стані… то „доказати” національну окремішність такого колективу раціоналістичними „ученими” доказами, „видавництвами і школами” усвідомити національно такий колектив неможливо… І тільки тому, що ми маємо ще трохи оцієї недонищеної нашою історією „стихійної свідомости”, ми можемо стати модерною европейською нацією” — навчає Липинський (Листи… ст. 85). Отже, не з науки, раціонально виведених, об'єктивних соціяльних законів зросла соціологічна спадщина Липинського.

Наукова спадщина Липинського і в галузі науки про Українську Державу також має цілком інші джерела, що випливають не з концепцій науки про державу, не з літератури і книжок, тільки зі стихійного хотіння самого населення, історично замешкалого в Україні. Звідси виросла теза Липинського: нації, яких ідея державна переховується виключно в книжках, є засуджені на смерть. Схоронення духа нації — державної ідеї України Липинський шукає не в літературі, а деінде. „Стративши свою державу, життєздатна нація зберігає себе в родині, стані, класі. Туди, в ці найміцніші твердині, одходить по руїні держави одиниця. Там зберігається по руїні дух нації — її ідея державна” — вчить Липинський (Вступне слово до „Листи до Братів-хліборобів,” ст. XXXI). В цей спосіб Липинський виводить і державну ідею з духа стихійно-ірраціональних первнів одиниці. Вагу і значення ірраціональної сили Липинський вперше підносить на ступінь державно-творчих факторів.

Вся штука будови і зберігання держав, — каже він, — лежить в умінні керувати існуючими вже інстинктами і хотіннями. Липинський навчає, що без самопосвяти, без ідейности, без горіння, без вірности і лицарськости — одною раціоналістичною калькуляцією, чи проєктами матеріяльної заінтересованости — держави не творилися. Звідси виріс, найдений для нас Липинським, політичний девіз: „якщо хочемо України, мусимо зорганізувати перш за всього „великий хрестовий похід Духа на українське пекло тілесних пристрастей та хаосу матерії”. Липинський наголошує рішучу потребу посідання високої індивідуально-моральної вартости провідною верствою, яка хоче творити державу. Він скеровує нас до колишньої козацької старшини, „що газет тоді не маючи, живим словом про свої діла і заміри лицарські оповідали, про них думи складали, а народ весь український через своїх оборонців-козаків ті думи старшинські підхоплював, далі в степи широкі ніс, з ними голови за Україну клав, пам'ять тих, кого він за честь, за відвагу, за мораль лицарську шанував і за провідників нації вважав, у пам'яті своїй неграмотній і по цей день заховав”… (Листи… ст. 18).

Ствердивши, в своїх „Листах”, з болем у серці, що всі останки тої віри, відваги, завзяття, лицарства і чести „сьогодні зрозходували і прогендлювали”, Липинський звертається з трепетно сакраментальним запитом: „Де ви, сучасна старшино українська, що новітньою зброєю духа — пресою й книжкою — володіючи, силою свого духа нову віру українську творите? І яку нову думу вашу сучасний грамотний народ український прочитавши та діла ваші побачивши, за свою прийме і з нею голови свої на боротьбу, на смерть за Україну понесе?… (Листи… ст. 19) 

Як бачимо, спадщина Липинського в ділянці науки про побудову держави прокладає нові стежки до ірраціональних джерел і до животворчої віри. „Україна існувала доти — навчає Липинський — доки ця віра жива була, доки вона людей на діла й на жертви підіймала”.

Яка тут разюче глибока різниця в засаді між нашим велетнем Липинським і тими, які мріють будувати Українську Державу тільки на тілесних пристрастях, на заялозених рецептах: на апеляції до шлунку та животно-матеріялістичних інстинктів українських мас. Не з цих земних інстинктів зродяться святий вогонь віри в ідею, самопосвята, відвага й завзяття, висока лицарська мораль, честь, ідейний порив, без яких на жертви за Україну жадної людини не підняти.

Не з трафаретних формул заучених теорій про державу, виведених раціональним методом, зросла державницька спадщина Липинського.

Сам Липинський з граничною ясністю усвідомлював джерела свого власного творчого духа, коли зазначав: „Дякую Богові, що маю в собі кров тих, що сотворили саму ідею, само поняття політичне сучасної нашої України. Щасливий я, що з кров'ю предків одідичив вроджений, інстинктовний нахил до українства — до боротьби за свою владу на своїй Землі. І тішуся врешті, що свідомости української не треба було мені черпати з книжок, доходити до неї шляхом раціоналістичним…” (Вступне слово до „Листи до Братів-хліборобів”, ст. XXIX. Підкреслення наші).

Наукова спадщина Липинського і в галузі історичної науки має також осібні свої джерела. Ця спадщина зросла не з сучасної Липинському історіософії, не з відлитих накочених формул історичної науки. Існуючу історіософію Липинський лишив на боці, а занурився в саму історичну дійсність минулого, в реальне українське життя, звернувся до досвіду предків українських поколінь, що самі творили історію, до духа українського чорнозему, до традицій Української землі, в віках одідичених і свято охоронюваних одвічними лицарями плуга й меча нашої Батьківщини. Липинський черпав історію з тих історіографічних і літописних джерел, де знаходив безпосередній голос крови й інстинкту самооборони наших предків.

„Відомо, що навіть найкращі підручники історії для нижчих, середніх, вищих і найвищих шкіл ще нікого в світі історії не навчили. Бо історії, як дивитись на неї, як на „учительку життя” — не можна навчитись: її треба в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі мати” — звучить, як слово біблійного пророка, наука В. Липинського. (Листи… ст. 77 Підкресл. наші)^[1]

До Липинського ніхто не добирався в сферу цих джерел, значною мірою ірраціональних, і не підносив їх на ступінь націо- і державнотворчих факторів. Тут є Липинський неповторний і самобутній.

Ось так ми підходимо до проблеми світогляду Липинського, яким пронизана вся його спадщина і в галузі соціології, і державного будівництва, історії, ідеологічної і практичної діяльности. Світогляд Липинського становить суцільну єдність, неподільну систему поглядів в усіх галузях від практичної до теоретичної, його творчости. Трудно знайти іншу постать серед мужів науки, що в своїй многогранній діяльності невгнуто керувалася б суцільним способом мислення. Сам Липинський називає свій світогляд органічним, що не складається з мішанини „цитат з недочитаних книжок, а виростає він з нашої минувшини, з цілого нашого життя”. (Передмова до „Листів”. Ст. XLVII-XLVIII) А на споді, в самому підложжі його світогляду, лежить християнська релігія. Липинський був глибоко релігійною людиною. Релігію, віру в Бога, Липинський поклав в основу розбудови нації і держави, релігію розглядав, як основний націо- і державнотворчий фактор. Це одинокий і єдиний вчений свого часу, що релігію і церкву підносить на аванпост в житті народів. Він відновлює союз науки і релігії, знання і віри, держави і церкви. В далекому минулому цілокупне життя народів, в тому числі і культурне, розвивалось під знаком релігії. Віра тоді домінувала над знанням, релігія над наукою, Церква над державою.

Наступний етап позначився змаганням за пріоритет цих факторів: віри й знання, релігії й науки, Церкви й держави. Змаг цей завершився емансипацією знання від віри, науки від релігії, держави від Церкви. Відбувся своєрідний розподіл сфер. Церква заопікувалася вірою, релігією; держава — знанням, наукою. Поміж Церквою і державою утворився певний невтралітет, супроводжуваний індеферентизмом (на практиці це дало відділення Церкви від держави), що закінчився зрештою ворогуванням, а подекуди і жорстокою боротьбою не на життя, а на смерть.

Липинський прийшов в українську науку тоді, коли в ній панував індеферентизм до релігії, перемережаний скептицизмом, а, навіть, духом заперечення, нігілізму, коли наука і релігія були в конфлікті. Цей конфлікт на полі ідеології науки знайшов своє відображення в боротьбі двох світоглядових систем: матеріялістичної та ідеалістичної. Українська наука, що перебувала під знаком скептицизму до релігії, легко далася звернути в бік матеріялістичного світогляду, що поволі, в час приходу на науковий форум Липинського, потужно опановував її і всевладно загосподарився в ній, угніздився. І ось тут, в світлі боротьби з матеріялістичним світоглядом в галузі української науки роля Липинського неоцінена. Липинському першому з українських вчених двадцятого століття належить честь стати в обороні ідеалістичного світогляду. Липинський бере під захист віру від знання, релігію від науки, Церкву від держави. Липинський перший виношує ідею співжиття чи союзу знання і віри, науки і релігії, держави і Церкви. Ідея ця стала змістом світогляду Липинського, в підложжі якого не випадково знайшлася віра, релігія. На цій основі Липинський перевів ревізію ієрархії моральних вартостей, видвигнувши гасло: Бог, Гетьман, Україна, розмістивши ці вартости так, що творення України, як держави, починається від Бога і здійснюється через першого слугу народу — Гетьмана її. В цій формулі ієрархії моральних вартостей практично здійснюється ідею співжиття віри і знання, релігії і науки, Церкви і держави.

Пропаґована Липинським знана формула обов'язку громадянина віддавати кесарево кесареві, а Боже Богові, як і проблема відносин поміж собою Церкви і держави, опрацьована у спеціяльній його праці: „Релігія і Церква в історії України”, лежать в площині тої ж ідеї відновлення союзу (а не заперечення і не підкорення) Церкви і держави, релігії й науки, віри і знання. Липинський жертвенно попрацював, щоб доказати, що держави творяться не у війні, а в союзі з Церквою, науки просперують в союзі з релігією, з християнською моралю і чеснотами, а знання все супроводжується вірою (без віри навіть Америки не відкрито). Вся культура людства, як християнська, так і поганська, у всіх народів зростала з віри, релігії. Так було в античному світі, в середновіччі і нових часах за всіх суспільно-економічних укладів, рабовласницького, февдального, капіталістичного. Цієї обставини не обминути і квазі-соціялістичному укладові, де з ідей соціялізму твориться релігію, а віра стає суспільнотворчим фактором, навіть, тоді, коли невибагливі офіційні знання стають у конфлікт з вірою. В конкретних совєтських умовах творення совєтської держави супроводжується більше вірою в соціялізм, ніж його реальним виявленням. І там великий пошанівок знаходить віра в соціялізм, і навпаки, зневіра в соціялізм, критика його в тих обставинах, нап'ятновується й переслідується.

Хочемо сказати, що світогляд Липинського, на споді якого лежить віра, релігія, є універсальним світоглядом, чинність якого була, є, і буде вічно, в дії, за всіх епох. І жодна сторінка діяльности людської істоти, скерована на творення нації й держави, не могла не черпати з джерел ірраціональних. Ось сюди в царство ірраціональної сили, заложенної в людині одним Богом, навертає Липинський в першу чергу братів по крові — українців. Ці ірраціональні первні і були тим джерелом творчости, звідки все черпав геній Липинського і скристалізувався його суворо послідовний, неподільний, суцільно органічний погляд на світ. Сам Липинський писав, що його світогляд „не можна брати або відкидати по частинам… Його можна взяти, або відкинути, лиш в цілості, таким, яким він єсть”… (Передмова до „Листів”. Ст XLVII, XLVIII.)

Цю вказівку Липинського мали б пам'ятати ті, що, не бажаючи сприйняти цілого Липинського, перехоплюють у нього лише частинку, яка їхній, шитій і латаній шматочками, еклектичній ідеології імпонує.

IV.

Липинський, як історик-державник

Тепер ми хотіли б кинути жмут світла на Липинського, як історика-державника, як родоначальника державницького методу в дослідах історичних і суспільних.

Дослідження української історії до Липинського йшло річищем народницьким. В кожнім історичнім явищі історики доглядали інтересів народу. Движучий нерв українського поступу, на погляд істориків-народників, лежав в народі. Вбачаючи причину причин поступу лише в народі, вважаючи його одного творцем історії й нинішньої цивілізації, ці історики звузили поняття народу до нижчих, упосліджених верств його, до сірої, простої маси, до демосу, чим одірвали нарід од його голівки, від його еліти, від аристократії, яку винесено поза дужки етнічної української єдности і яку в українській історіографії не тільки протиставлено народові, а й накинено їй трафаретну етикетку чужої: протинародньої чи ненародньої еліти.

Історики-народники вилущили з етнічної єдности й вилучили в цей спосіб провідну верству з народу, розщепивши народню єдність на антагонізуючі частини. В цьому лежить негативна сторінка народницької історіографії, що дала свої практичні наслідки і в політичному думанні українців, зокрема в початках XX століття.

Однак, не можемо замовчувати і позитивної сторінки народницької історіографії, що виявилась у піднесенні значення в світі української мови, пісні, моралі, звичаїв, психіки, в розбурханні громадських інстинктів українця й ширення, як освіти, так і імени українського серед інших народів світу, що зрештою служило для збудження історичної пам'яти приспаного народу.

Проте, негативна сторінка народницької історіографії також була многогранною і дала практичні наслідки в діяльності політикуючої української інтелігенції, яка сприйняла від нашої історіографії (Максимович, Костомаров, почасти Куліш і Драгоманів, Лазаревський, Антонович, Грушевський) звужене, звиродніле поняття українського народу в протиставленні його до українських князів і боярства, до української шляхти, козацької старшини — української верхівки. Звідси признання національною лише тієї інтеліґенції, що працювала безпосередньо серед народу і розмовляла мовою народніх мас. Праця серед народу, в товщі мас вважалася за самопосвяту, за служіння національній ідеї. Праця сільського вчителя і священика розцінювалася мало не як національний подвиг. Це і дало початок неправильному поняттю українських національних сил, що заполонювало свідомість української інтеліґенції, яка вище понад вчителя, фельдшера, волосного писаря і священика ледви підносилась.

Значення вищої української інтеліґенції (інженери, адвокати, лікарі, вчені, військовий і вищий духівничий стан) що працювала не серед гущі сільської, не для демосу безпосередньо і розмовляла, в наслідок відсутности власної держави, мовою окупанта, якщо не заперечувалось, то неґувалось.

На цьому тлі і заіснувала безглузда, фальшива оцінка національних сил в часи визвольних змагань 1917-20 рр., коли тільки те, що нарядилося в соціялістичну тогу захисника демосу, українським визнавалося.

В ті часи у нас витворилося в засаді хибне розуміння і демократії, звужене, зведене до інтересів бідніших верств населення, а не цілого народу. Саме поняття народу як етнічної єдности, стало зведеним (у большевиків до пролетаріяту), в Україні — до трудящих (робітничо-селянських) верстов, а поняття демократія звелося (у большевиків до народної) у нас до трудової і революційної, у відміну від широкої всенародньої демократії на Заході. Звідси, Центральна Рада (а не Національна), Трудовий Конґрес (не Національний), Трудові Ради. Звідси і антидемократична виборча ординація, що наділювала правом голосу до того Конґресу не широкий український нарід з його „імущими” і „неімущими” клясами і не цілу його інтеліґенцію, лише не вище помішника лікаря і фельдшера.

Решта вищої інтеліґенції і заможніші верстви українського населення: духовні, промисловці, статечні селяни — хребет і основа української нації, купці, тощо, кість від кости українці, були винесені поза дужки трудової демократії, трудового народу. На основі української власницької стихії ці сили були виступили й найшли себе за часів відродження Гетьманщини, за що трудова демократія, промотором якої була інтернаціональна соціялістична бестія, виходячи лише з клясової ворожости, та щоб здискредитувати ці сили перед трудовим народом, зразу кинула на них неприродне обвинувачення в антинаціональних, антиукраїнських замірах. Ця обставина належить до великих історичних парадоксів. Таким чином, в українській дійсності часів визвольних змагань, заіснував зловіщий двоподіл в одній етнічній спільноті, двоподіл, що спроквола підготовлявся десятиліттями в ідейній, зокрема, історіософічній сфері духового життя України і що пустив димом всі здобутки визвольних зусиль і нині ще має потужний непереборний смертоносний рефлекс.

Ґенеза згаданого двоподілу, без сумніву, веде до історіософічних основ української народницької історіографії, що все відокремлювала простий нарід, народні маси від їх голівки, від провідної верстви, на яку сипались обвинувачення в „лакомстві нещасному”, в „народній зраді”, в „нищенні і визиску свого народу”, що ніби тільки становило сенс існування нашої еліти.

Та ось в дев'ятисотих роках появляється в українській історіографії постать В. Липинського, що першими і наступними своїми розвідками бере в оборону українську еліту і на підставі історичних матеріялів в неперевершених працях реабілітує українську аристократію, підносить її на вершок української державности і вводить її, колись вилучену, знову в український нарід, чим відновлює етнічну єдність українську, відтворює поняття повновартісного єдиного українського народу з елітою у проводі, виправляє хибу української історіграфії та вогненим словом закликає всіх земляків творити культ єдиної найвищої, окрім Бога, святости — Батьківщини, в якій об'єднувалися колись інтереси лицаря-дружинника, згодом лицаря-козака, економічний добробут смерда, пізніше посполитого, виробничий хист міщанина-цеховика, релігійно-культурний сенс духівництва — цих основних станів української спільноти.

Українська наука до Липинського йшла дорогою розщеплення, розчленування, розбиття українського народу на антагонізуючі частини, сприяла соціяльній атомізації населення нашої Батьківщини. Через видвигнення ідеї єдиної Батьківщини з цілокупним суцільним і з'єдиненим народом Липинський виступив за сцементування всіх українських суспільних груп, станів і кляс в національній єдності, за співпрацю кляс, за гармонію суспільних верств і клясів в єдиній національній спільноті.

Так через клясократію, як метод організації національної провідної верстви, Липинський указав шлях єднання робітників, хліборобів, промисловців, фінансістів, інтеліґентів, військовиків, духовників в національну органічну цілість, як тривалу підставу існування Української Держави. В цей спосіб Липинський перевів русло народницької історіографії з її соціяльною, в основі досліду, проблематикою на нові шляхи державницького підходу в студіюванні історичного процесу. В основу досліду Липинський положив ідею державности та створив державницький напрямок, чи методологію в студіюванні історії, пов'язану з новою аналізою історичних явищ, що дала Липинському можливість нових синтетичних формулювань і висновків, які зросли, як уже сказано, не з готових формул української історичної науки, тільки з самого реального життя. Липинський за правом вважається родоначальником і творцем державницького напряму в дослідженні українського історичного пронесу. Недарма ім'я Липинського уже зрослося з іменем державника. З цим іменем Липинський і переходить в прийдешні віки українського буття.

Хотілось би вияснити причини, внаслідок яких Липинський відкинув народницьку історіософію.

Липинський збагнув, що висліди цієї історіософії вели до трагічно катастрофальних помилок. Тому, що героєм історії за її засадами вважався нарід в сенсі маси, а не еліта, історики-народники і державницькі стремління ставили в залежність не від кого іншого, тільки від народніх мас. А що в свідомості мас ні в один з конкретних періодів української історії не можна було відшукати проявів державницьких стремлінь, історики-народники і прийшли до катастрофальних висновків, що ідея державництва була чужою українському народові. Так, О. М. Лазаревський в категоричних тонах заперечив ідею українського державництва словами: „Нарід був байдужий до ідеї незалежности”. Лазаревський не вірив, щоб Гетьман Мазепа „при його умі і досвіді; міг жити ідеєю самостійної держави, оскільки історія не давала такого прикладу в долі України”. Лазаревський твердив, що український нарід і в часи Хмельницького „не виявляв тенденції до політичного обосіблення”. Цікаво, що Лазаревський заперечував також і автономно-державницькі домагання Павла Полуботка, — все керуючись формулою, що, мовляв, коли нарід державницької свідомости не мав, звідки ж могли черпати її Хмельницький, Мазепа, чи Полуботок?

Костомарів, що вважається батьком народницького методу досліду історії, рівнож не знайшов державницької ідеї ані в свідомості, ані в поступованні українського народу. Самостійницьку акцію Мазепи, Костомарів потрактував лише як вияв Мазепиного еґоїзму, успадкованого від предків-шляхти.

Ставши на ґрунті народництва П. Куліш також не міг найти в народніх масах державницького стремління і, розгнівавшись, кинув на адресу українського народу тяжкі слова огірчення: „Народе без пуття, без чести і пошани, без правди в письменах, завітах предків диких”, і на цій основі, навіть за умов припущеного розпаду Росії „не бачив для України іншої долі, як стати іграшкою сусідніх націй”.

Славний історик В. Б. Антонович, що в своїх дослідах виходив з інтересів мас, глибоко перейнявся духом українського демократизму, внаслідок чого не хилився він ні до князівського періоду, ні до козацько-шляхетського, вважаючи недержавність за імманентну, притаманну властивість українського народу від віку. Українську козаччину потрактував він як явище антидержавне. Зокрема, щодо Хмельниччини, Антонович писар, що Хмельницький „підніс прапор повстання того нещасного часу, коли нарід мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі… скинувши те, що було для нього погане, народ не знає, як збудувати собі те, що для нього потрібне, не уміє навіть висловити чого власне бажає. У нього, де-не-де просвічують іноді інстинкти, але зовсім бракує ясного ідеалу”. В цих словах Антоновича міститься цілий сенс народницької історіософії, за якою, в період Хмельниччини, історик-народник не бачить еліти, на історичній сцені постаті на взірець Хмельницького не грають ролі, вони затушовані, загнані, як нічого не значучі, в тінь; на сцені фігурує тільки народ в сенсі мас, який веде Хмельницьких, Кричевських, Морозенків, Виговських, а так як „нарід не знає як збудувати те, що для нього потрібне, не уміє навіть висловити чого власне бажає”, бо у нього „зовсім бракує ясного ідеалу”, то й жадного державницького сенсу, на його погляд Хмельниччина не мала і цілий період козаччини.

Ось так і Драгоманів, що в основі приймав народницький світогляд, забарвлений почасти соціялізмом, почасти лібералізмом, вважав, що нема „ніде, ні в якій силі громадській на Україні, окрім хіба частини польської шляхти… ніяких підстав для державного сепаратизму”. (Між іншим зміст цих слів Драгоманова є прекрасним доказом правильности пізніше розробленої Липинським концепції щодо державницької свідомости української спольщеної шляхти, як рівночасно є доказом хибности народницької історіософії, за якою все спочивало на маґічній силі народніх мас).

Навіть Іван Франко в своїй „Сповіді” запитував: „Я може маю любити Русь, як расу, ту расу тяжку, некарну, сентиментальну, расу без гарту і сили волі, так малоспосібну до політичного життя?”

Останній з могикан, народник М. Грушевський, писав: „ті, що йтимуть з ним (народом) тільки до певної міри могтимуть ним кермувати, а часто він вестиме їх, а не вони його, і заводитиме не туди навіть, куди вони хотіли б”. Інакше кажучи, М. Грушевський повторює ту ж самісеньку думку Антоновича і його історіософію.

Як бачимо всі історики-народники, виходячи з неправильного постулату, що творцем історії, а значить, і державного життя, є нарід в сенсі демосу, а не народня еліта, прийшли до трагічних висновків, що українському народові бракує державницької свідомості. Власне це саме твердять епіґони народництва до останніх днів. Хіба Ісак Мазепа в усіх своїх писаннях не проводив ляйтмотивом думки, що українські змагання тому зазнали поразки, що народні маси не були свідомі державницької ідеї і не підтримали їх?

Хіба Панас Феденко, з усіх сил надриваючись, не підтримує тверджень І. Мазепи, в свою чергу додаючи, що, мовляв, тільки політики високої міри, професіоналісти з політики можуть забезпечити побудову держави. А чи така заява не свідчить про те, що в державницьку свідомість народніх мас Феденки і Мазепи давно вже втратили віру, як і всі їх попередники історики-народники, що чесно і відверто визнали це? Інакше кажучи, народницька історіософія дійшла до трагічних висновків, які абсолютно невірно перенесла з низів народу на цілу українську націю. Цей фальш і збагнув великий Липинський. Він почав шукати проявів державницької свідомости там, де вони направду є, в народній еліті. Тому, взявши за об'єкт вивчення конкретний період Хмельниччини, Липинський науково довів, що верхи, а не низи народу, верхи не в сенсі соціяльнім, лише в сенсі державницької свідомости, мають ясний образ державницького ідеалу і відповідні стремління та волю. Звідси зродилася переоцінка історичних подій Хмельниччини, а відтак і цілого історичного процесу. Тому за Липинським, творцем і носієм державницької свідомости й ідеології є дійсний її посідач — це народня еліта, незалежно з яких кляс чи станів вона походить. Звідси зродилася і струнка система творчої клясократії, образ якої Липинський подав з суворо науковим обґрунтуванням та пропаґував його протягом цілого свого життя.

Справа в тім, що державницька свідомість, без якої держави не народжуються, не є тою духовою вартістю, що готовенька спочиває в народі, як скажім, мова, мораль, звичаї, побутові традиції, пісня. Останні, направду, живуть в народі віками відконсервовані, як поклади вугілля в землі, чи пам'ятки матеріяльної культури. Державницька ідея чи свідомість є іншого порядку духова вартість, властива лише провідній частині народу. Державницька свідомість не лежить в оформленому стані в низах народу. Тоді, як нарід дотримується побутових традицій автоматично, по інерції, „з діда-прадіда”, механічно, він не завжди посідає саму свідомість традиції. Додержання традицій без елементу свідомости традиції ще не є динамічним, політично-пориваючим нарід, чинником. Те самісіньке є з мовою, чи піснею. Механічне вживання, скажімо, української мови мільйонами селян в царській Росії, ще далеко не свідчило про свідомість відрубности, самобутности, окремішности. Сама по собі мова не є порушуючим фактором в напрямі державницької свідомості, вона як правило в цім сенсі є мертва. Свідомість власної відокремленої мови, як і рідної традиції, належить до проявів племінної, національної культури та духового самопізнання, і зовсім не є вистарчальною політичною силою в сенсі державницькім. Лише свідомість своєї території, своєї землі є повновартісним і активно-пориваючим державницьким фактором. Свідомість своєї території здебільшого, а не як закон, покриває собою і свідомість власної окремішної духовости^[2] та є вищою якістю в сенсі державницькім і прямуючою до змагань територіяльно-політичних, отже, пориваючою до державницької акції.

Свідомість своєї культури-еквівалентної свідомости мови, звичаїв, пісні, традиції, тощо — завершується лише прагненням національно-культурної автономії в межах чужої державности. Гасло національно-культурної автономії є гаслом нетериторіяльної, ніби, „повітряної” автономії. Такі гасла є легко осягнути, вони не ділять по частинах „єдиних, неділимих” держав. Останні допускають національно-культурні автономії і порівнюючи безболізно трактують на тему проблем осібної культури нації, бо це ще не практичне і не повне розв'язання національного питання. Чи не тому Ленін радив своїм комісарам погодитись — дати українцям навіть дві мови. Та свідомість власної території неодмінно асоціюється вже не з різними формами національно-культурної автономії, лише з виразно окресленими кордонами власної землі-держави. Отже поки свідомість самобутности не сполучується зі свідомістю територіяльною, до того часу про свідомість державницьку говорити не можемо. Доти вона є і може бути етнографічною, племінною, етнічною, культурною чи віроісповідною.

Державницька свідомість не відкладається в народі, як мова, чи пісня, і через те державницька ідея є вислідом такого ступня свідомости кожної зосібна людини, на якому тільки можливе запліднення державницької ідеї. Наша українська псевдодемократія часів визвольних змагань фальшиво думала, що досить говорити по-українському, щоб бути державником і розмовляючих українською мовою називала „свідомими” українцями. Життя переконало, що свідомість державницької ідеї є іншої категорії вартість, пов'язана з територіяльно-політичним змаганням і як довго ціла народня маса не піднесеться духово до відповідних височин, так довго свідомість державницької ідеї їй буде чужою, не властивою. Зрештою цю істину ствердили всі історики-народники.

Нарід, як ніхто, прекрасно вбирає в себе набутки духової культури, він віками, як у коморі, зберігає, консервує і охороняє мову, звичаї, побутову традицію, пісню, і коли треба вивчати елементи культури й цивілізації, то нарід являється невичерпною криницею. Та саму духову культуру він також не творить, тільки зберігає її елементи в невидимих народніх анналах. Навіть, епос, що зветься лише умовно народнім, творився поодинокими людьми, імена яких лишились незнаними і тому власне їхня індивідуальна творчість, як безіменна, перейшла в спадщину народові. На цій підставі і гуляє по світу термін „народній епос”. Всі ми визнаємо рацію в тім, шо не знати хто саме на ім'я, але хтось з народу, якісь одиниці, були творцями його. Їм бракувало лиш знання письма, інакше вони включилися б в письменницьку еліту. Отож, навіть народній епос є вислідом творчости духової еліти народньої. Всі набутки духової культури народу, що зберігаються і відкладаються в народі, за свого творця в минулому все мали свою духову еліту, байдуже з яких прошарків народу чи етнічної групи вона походила.

Тим більше державницька ідея, як одна з найвищих категорій самопізнавальної свідомости, як прояв цілево-усвідомленого голосу землі: територіяльно-політичних змагань, пов'язаних з ірраціональними факторами (які Липинський, як ми бачили, підніс на щабель державницької ваги і значення), є набутком лише дозрілих одиниць, лише еліти народньої. Цю правду Липинський і поклав в основу свого державницького методу досліду історії. Тому історична аналіза й засади дослідження історичних подій, явищ і цілих епох у Липинського так рішучо розминаються з аналізою й засадами представників народницької історіографії. Оця методологія досліду, пов'язана з розшуками державницької акції наших славних предків-посідачів державницької й територіяльно-відрубної свідомости войовників-продуцентів, лицарів меча і плуга, еліти народньої, — і дала концепцію провідної верстви, творцем і реалізатором якої став Липинський. Ця концепція вивела історичну науку з сліпого кута, куди впровадила її була концепція „народу”, проповідувана істориками-народниками. Нині на полі історичної науки має перевагу державницький напрям. Це є незаперечна многообіцююча побіда Липинського.

V.

Актуальність творчости Липинського

Гуляє в сучасному українстві думка: Липинський непопулярний, Липинський нереальний, фантаст. Мовляв, його творчість, це хвилевий блиск метеора, що по собі сліду не лишає. Цікаво, що навколо значення творчости Липинського знялась була велика публіцистична полеміка, тільки потім, — як появились його „Листи до Братів-Хліборобів”. Дотодішня його наукова продукція „Z dziejow Ukrainy”, „Szlachta na Ukrainie”, „Україна на Переломі”, „Аріянський Соймик в Киселині”… та інші праці викликали в науці назагал прихильну оцінку. Хоч уже цими працями Липинський зарекомендував себе як теоретик провідної верстви і як дослідник нового державницького напрямку, однак, „засадничих“ противників він тоді не зустрів. Та тільки свій досвід з минулого Липинський переніс на сучасність, написавши згадані, „Листи…“, як зараз же появились, „принципово-засадничі“ противники; знялась не наукова полеміка (науково полемізувати з Липинським не було кому), а публіцистична. Для одних творчість Липинського була непроминального значення, епохальна, для других — безпідставна мрія.

В наші дні ми є також свідками заплянованої атаки на спадщину Липинського. Згадаймо, бодай II том „Підстав нашого відродження“. Не маючи змоги спинятися тут на безпідставності „Підстав“, спитаємо лише, чи ця атака сама по собі, тільки тому, що вона має місце, не є ознакою актуальности творчости Липинського? Чи мертві концепції, вимріяні і нереальні потрібують „брязкоту зброї”, — боротьби з ними?

Якщо існує серед української політичної думки її національно-консервативне крило, що інакще гетьманським зветься, і що має десятки тисяч визнавців спадщини Липинського, то хіба це ознака слабости чи неактуальности її?

З другого боку спостерігаємо не абияке зацікавлення спадщиною Липинського і на лівому крилі української політичної думки, з боку нових громадсько-політичних середовищ, що підносять прапор Липинського, визнають частково його політичну спадщину та вписують до своєї вироблюваної еклектичної програми його постуляти, саме сьогодні. Зацитуймо одного з лідерів цього середовища: „Звертаємо увагу на дуже характерний момент, що в українському політичному світі сьогодні маємо єдину політичну партію (УРДП), яка в собі і навколо себе скупчила людей, що вважають себе спадкоємцями української національної революції і пореволюційного ренесансу і ніхто інший, як ця група прийняла основні постуляти Липинського щодо розбудови держави, клясового устрою майбутньої України та ідею національної аристократії у формі національної аристократії робітників і селян — основних продукуючих кляс сучасної України”. („Нові Дні”. Травень, 1951. С. Підгайний — „Безклясовість та її носії”, ст. 19).

Пригадавши цьому авторові, що національна аристократія Липинського складається не з одних робітників та селян, скажемо, що не для полеміки ми навели цитату, лише, щоб сконстатувати, що ця група (УРДП) в пошуках за арґументами в боротьбі з безклясовими ідеями мусіла звернутися ні до кого іншого, тільки до Липинського. Чи не є це найкращий доказ актуальности спадщини Липинського нині, в часі коли носії безклясових ідей наполегливо готуються звести рішальний бій з вільним Західнім Світом? А чи ідея солідаризму, якою керується інша українська суспільно-політична течія, не є з арсеналу ідей Липинського, знаних як ідеї співпраці кляс і їх гармонії в національних суспільствах, подані як антитеза марксівській ідеї — клясової боротьби? Не від речі буде звернути увагу ще в один бік української політичної думки. В доповіді на одній з конференцій ЗЧ ОУН на тему: „До соціяльно-програмових засад українського націоналістичного руху”, сказано:

„Досвід історії західньо-европейських демократій доводить, що повне делеґування прав народу парляментові та урядові приводить до фактичного відриву народу від постійної й безпосередньої участи в державно-політичному житі. Політична праця стає професією, перетворюється на фах, а іноді й на політичну аферу… Ґенезу політичного думання й політичної акції конче треба перемістити у виробниче середовище. Так само в тому виробничому середовищі конче треба зосередити і функції керівництва виробничими процесами…”

А далі подається уточнення структури виробничого середовища в цей спосіб:

„Сама ідея станових організацій і перебрання ними обслуговування суспільно-виробничих і громадських справ, без сумніву здорова. Це відповідає духовості українського народу… Лише в той спосіб і можна забезпечити дійсну участь народу, як нації, в політичному і господарському житті держави… в державній структурі мають існувати ще й інституції публічноправного характеру, побудовані на тих самих засадах, як і політична репрезентація народу, але за соціяльно-виробничим розшаруванням: промислові робітники (як наймані, так і власники засобів виробництва), селяни, торговельники і інші. Творені за принципом широкої децентралізації, вони репрезентують правні й виробничі інтереси відповідних верств людности й керують державними й муніціпальними закладами. Їм (станам) має належати також право законодавчої діяльности і інтервенції щодо його законопроєктів, що стосуються до їх завдань… Така побудова суспільства унормує й політичне життя держави… Із сфери політичних комбінацій і боротьби за посідання урядових місць, політична праця перейде в сферу боротьби за правильне розуміння й розв'язання життьових інтересів народу, за впливи в широких масах людности”. („Укр. Самостійник”. ч. 19/69, 13-5-51).

Ми навмисне подали довшу цитату, щоб бачити перед собою знайомий образ станової структури українського суспільства, образ майстерно виложений ніким іншим, як В. Липинським в його безсмертних „Листах“, образ, що спочиває, за його наукою, на засаді перенесення політичної ролі з партій на клясово-станові організації, створені за виробничими принципами.

Все це дає нам право сконстатувати факт принатурення до спадщини Липинського і виразного заінтересування нею з боку українського політичного світу. Подібних фактів можемо подати куди рясніше. Та чи може ці факти є доказом неактуальности спадщини Липинського? Я не знаю ширшого зібрання СУМ-а, де не були б виписані цитати Липинського, як життьові, дієві гасла й кличі.

Такий його девіз, як „орієнтація на власні сили” став засадою політичної праці всіх самостійницьких середовищ. Одні соціялісти, в наслідок їх інтернаціональної природи, його не сприйняли. Також і наука Липинського, що в основі державницького світогляду, в найглибшім підложжі, на самім дні його — має лежати християнська релігія й кривава в своїм болю туга за відродженням під знаком Хреста, поволі проламує льоди байдужости до релігії та імпонує все ширшим колам здорового українства. Може ця сторінка його спадщини є сьогодні неактуальною?

Липинський учив, що труднощі розв'язання проблеми національного самовизначення і відбудови держави через демократію лежать в тім, що народ український і московський мають щодо культури й віри спільне візантійське джерело. В цім гордієвім узлі заховано секрет труднощів самоусвідомлення нашого народу через демократію народовластя, якими охлократична Москва все побивала Україну, коли бунтувала низи народу проти української влади. Справа в тім, що хоча культурні різниці поміж українцями і москалями і існують, одначе ці різниці, за вказівками Липинського, не такі, що мають характер непримиримости, „який би дозволив вжити їх, як думає наша демократія в цілях політичних: на будову держави. Випливаючі з цих різниць емоції національні не посідають в Україні у відношенню до Москви такої порушуючої, динамічної сили, як, напр., такіж самі національні емоції Чехів у відношенні до Німців, Поляків у відношенні до Москалів, Болгарів або Сербів у відношенні до турків”. (Покликання „варягів”, чи організація хліборобів? ст. 69—71).

Предвиджуючи, що по упадку большевизму на Великій Україні прийде до змагу між українською демократією і московською, Липинський застерігав, що в тім змагові „завжди переможе ця, яка матиме за собою більшу піддержку, пануючого у всіх демократіях, золота“. (Там же, ст. 69).

Обсервація нинішнього політичного стану з новонародженими східняками-федералістами, гулаївщиною та з небезпекою пролому єдиного національного українського фронту супроти Москви з боку феденків, що вже згідні, за деяких умов, прийняти й плебісцит, пропаґований московською демократією та підтримуваний нашими федералістами — наявно свідчить про початок московської й світової, спертої на золоті, демократичної акції, предвиджуваної Липинським. Чи ця небезпека, указана Липинським, не є тепер для нас основною, так би мовити, генеральною небезпекою? То хіба та спадщина Липинського є неактуальною?

Чи може концепція провідної верстви з ясним образом державницького усвідомлення не є актуальною в зіставленні з концепцією політичного самовизначення через самоусвідомлення „суверенного народу”, на небезпечне вістря якої українська демократія таки змушена буде покласти найделікатнішу проблему відбудови держави; (плебісцит), хоч якби вона сьогодні того не уникала?

Бо не прийняти вимог світової демократії щодо референдумів, плебісцитів, контролі через „суверенний нарід” вона ніяк не зможе, інакше вона зійшла б з засад демократії, як доктрини. Не забуваймо, що за умовин демократичної влади в Москві в січні 1918 р., українці не мали б четвертого універсалу. Це істина, яку не можна забувати. Нехай, наукою для українців буде і той факт, що і проголошення Української Народньої Республіки за III. Універсалом змогло статися тільки тоді, як в Москві демократичного по владі партнера не стало. До того ж часу українська демократія в рямцях автономії імперського Всеросійського революційно-демократичного фронту покірно трималась.

Оці реальні труднощі для української демократії відбудувати державу все підкреслював Липинський і застерігав перед цією небезпекою цілий український політичний світ, відкривши істину, що ніде в світі держави не розбудовувались на основі „народнього суверенітету”, на базі „народоправства”. Всюди носієм національно-політичної свідомости і державним будівничим була, є і буде, не виключаючи і демократично-устроєвих суспільств, провідна верства кожної нації. Відбудова і побудова держави на засадах реалізації гасел „суверенности народу”, „народоправства”, „всенародних референдумів”, на думку Липинського є безумством. А леґенду про більше як сумнівну законність і леґітимність уряду понад сорокарічної давности якою думає боронитись наша демократія, розвіє по вітру сама доктрина світової демократії. Згадана леґенда могла б бути зрозумілою хіба тільки з погляду монархічної доктрини, в аспекті прав монархів-династів, оскільки, за цією доктриною, кожночасно династів не обирається, лише раз покликується до влади родоначальника династії.

Демократична доктрина має свій невідкличний закон, засаду кожночасної перевірки примхливо-змінливих політичних настроїв „суверенного народу”, що єдиний в своїм незримім абсолюті тримає чародійно-магічний ключ до розв'язки найскладніших проблем на землі і єдиний (ніби для всіх народів, на якому ступені громадського розвитку вони не стояли б — чейже не сама демократія відкидає право на самоозначення багатьом „суверенним” народам під претекстом примітивного рівня суспільности, неуміння користатися свободами, тощо), кожночасно наділює кредитом довір'я і благодаттю земної влади свої уряди. (Божа благодать тут непотрібна, з неї можна покпити).

В цій площині насвітлена, в площині кожночасного наділення урядів владою з боку „суверенного” народу і по можливості частіше відповідно до барометра змін політичних настроїв, леґенда законних урядів понад сорокарічної давности для світової демократичної доктрини і феміди, навіть і тоді представлялась би ґротесковою, коли б вона не супроводжувалась фікціями законности, фікціями президентів, фікціями голови держави (яких урядів на Великій Україні взагалі ніколи не існувало) та в цілому не викликала заперечення в широких верствах як української еміґрації, так і українського народу щодо самого підложжя її.

Актуальність спадщини Липинського сьогодні усвідомлюється все в ширших колах українського суспільства. Тривога за майбутнє України змушує звертатися до цієї спадщини як національної панацеї. А вкусивши плоду її, людина прозріває, з балакуючого українця стає творчим державником та набуває нові обрії усвідомлення себе і нації. Спадщина Липинського спроможна була зняти полуду з очей, навіть у чекістів на взірець Хвильового. Спадщина Липинського знаходить мости до серця і мозку українських патріотів.

Українські часописи були принесли вістку: „в 1944 р., один відділ УПА робив рейд повз село Затурці. Командир загону, вказавши на запустілу садибу „Ліґеншафту” та пояснивши, що в ній народився і там похований великий український державник — В'ячеслав Липинський — наказав бійцям віддати почесть”.

Бачимо, що в відповідальні хвилини нації, коли в боротьбі за її права треба видати з себе чисте горіння, завзяття, самопосв'яту, відданість ідеї і подвиг, її воїни знаходять шлях до Липинського.

Стоїмо перед незнаним майбутнім. Серед нас домінують сили, що виросли з доби завихорення й нігілізму, коли поступом називався розгін вліво, коли справедливість ніби спочивала тільки зліва, коли ущасливлення людства мало прийти ніби тільки зліва. Споріднені і близькі їм сили шикуються нині в боротьбі за нашу державність очолити національний провід. Ця претензія випливає з обставини, що Західній Світ безпосередньо по II світовій війні попав в ілюзійний стан мирного співжиття з комунізмом та засвоїв рецептуру лікувати лівацьке вогнище світової небезпеки ліками з арсеналу лівих ідей і доктрин, байдуже як вони звалися — поступовими, революційно-демократичними, соціялістичними, націонал-комуністичними.

З цієї неправильної перспективи Вільного Заходу зродилися претензії наших зазначених вище лівих сил. Та світ більше впевняється, що гра в ті рецепти була б можливою лише тоді, коли б комунізм справді думав про мирне співжиття різних ідеологічних і господарських систем. Як тільки та ілюзорність під тиском давно заплянованого геополітичного наступу комунізму на світ розвіється, то й відпадуть предпосилки для споглядного і дійсного загравання з ним. Світ поволі набирає переконання, що з тою небезпекою треба змагатись з діяметрально-протилежних позицій і засад. Звідси народжується новий сенс і велич завдань епохи, пульс якої, щоб не плентатись в хвості, мусить вичути й кожний українець. Примирення з Німеччиною, Японією, Франкістською Еспанією, поява на політичному обрії багатьох ознак, віщуючих зближення безоглядної боротьби з світовою небезпекою, наказують українцям не розійтися з вимогами нової ситуації.

Нам в історії ніколи не бракувало революційно-анархічної енергії та одвічно не вистарчало елементу традиціоналізму Землі й консерватизму. Перша енергія у нас загонисто звалася поступом, консерватизм — зневажливо реакцією. Настає час ідеологічно підтягнутися, змобілізувати елементи правопорядку, традиції вічнотривалих ціннощів (не поразницькі), на ґрунті пріоритету визвольної акції довершити переоцінку духових і політичних вартостей.

Коли вростемо в дні зудару Вільного Світу з тоталітарним, непереможний Захід вимагатиме від українців відвертої і безкомпромісової боротьби з комунізмом, чіткої і ясної ідеологічної зброї, як морально-політичної підстави тривалої української державности. Що ж зможе видвигнути тоді на потребу дня сила українського духа, яку концепцію: „Підстави нашого відродження”, рецептуру, „2x2 -4”, націонал-комуністичну доктрину, плятформу безклясового суспільства, „Нову Заповідь” популярного Винниченка, чи „непопулярну” спадщину „непопулярного” Липинського?

---

——————

1. Останнього постуляту Липинського не узгляднив автор книжки: „Вячеслав Липинський ідеолог Української Трудової Монархії”, Торонто, 1951, думаючи, що на історичні праці Липинського мала вплив польська історіографія, стисліше, т. зв. „Станчиківська Школа”. Думку цю Автор кидає без доказів, а як така, вона є голословна і не наукова.
2. Свідомість своєї території не завжди є вислідом знання мови, пісні, традиції, пізнавання духовости й культури, та не завжди стоїть у повному зв'язку зі свідомістю відрубности мови, культури, духовости. Державницька свідомість американців в боротьбі з Англією випливала зі свідомости території, своєї землі, не зі свідомости відрубности мови, культури.