Вячеслав Липинський і його творчість/Вячеслав Липинський
| ◀ З життя і творчости Вячеслава Липинського | Вячеслав Липинський і його творчість Вячеслав Липинський (М. Базілевський) |
Думки Липинського про Церкву в Державі ▶ |
|
М. Базілевський
В середині грудня 1923 року повернувся я з викладів і застав у своєму помешканні записку: „Зайди до мене до готелю „Прага“, кімната 5, Євген“.
Я був заскочений… Сотника Євгена Томашівського чекали ми аж на весну, а він, як виходило з записки, уже тут.
Не гаючи часу, я пішов до „Праги“. Ми дуже собі зраділи. Багато спільного вязало нас… Лубні і далеке споріднення, служба в Окремій Кінній Дивізії, табір Вадовиці і перші нерішучі кроки в напрямку ревізії світогляду, а потім міцна дружба… І ось Євген тут…
Сотник Томашівський, як усі, що приїздили до Подєбрад з польських таборів, або військових зєднань, носив ознаки недавньої професії… На ньому були високі чоботи і рябі джокейські штани. Виглядав так нібито я його оце вчора залишив на манежі польського уланського полку, де ми разом обїздили молодих коней.
Поки ми обмінювались першими словами, я розглядався по кімнаті і зауважив на столику біля ліжка дві фотографії, повернені так, аби добре було видно кожному хто увійде в кімнату. В одній я пізнав фотографію Гетьмана Павла Скоропадського, а друга особа мені не була знана. На обох була присвята.
Я розглядав фотографії, а Євген мене пильно спостерігав… Не було сумніву… він приготовив для мене маленьку інсценізацію… і я знав чому. В таборі ми часто дискутували на тему Гетьманщини і її творця. Мені, уже спробувавшому на студентській лаві ліберальних ідей, тяжко було зрозуміти деякі моменти цього державного періоду, але Томашівський уже був твердим гетьманцем, то оце зараз він мені помагав.
— Цей другий, Липинський, — сказав він.Я перший раз тоді побачив відому фотографію Липинського і був зовсім розчарований. Про нього тоді багато говорилось серед військовиків, як творця нової політичної концепції і, признаюсь, що оця фотографія, на перший погляд холодного бюрократа, зовсім не гармонізувала з моєю уявою про того, хто мав створити революцію в ідейному житті української спільноти. Але дивна річ… Власне починаючи з цього, так би мовити, заочного знайомства з Липинським, він уже ніколи не сходив з кону мого духового життя… Він ніби магнітом притягував до себе.
Скоро Томашівський почав балачку на колись дискутовані теми… Я мовчав… він бачив мою нерішучість, мляві вагання, світоглядову неясність людини, яка плаває в хаосі старого розторощеного світу і не бачить перед собою нічого за що можна б надійно вхопитись.
„Над минулим, над тими політичними ідеалами за які ми недавно боролись, треба поставити хрест! Вони не ті, на яких можна будувати державу! Погоджуємся? — Я кивнув головою. — Тоді є два виходи — або зовсім перестати інтересуватись політикою, або — прийняти концепцію українського монархізму за вченням Липинського і в ньому шукати нових ідеалів“. — І далі в загальних рисах він намалював мені концепцію Липинського.
Я був не мало здивований. Тон і рішуча, навіть різка, побудова речень зовсім не були властиві мякому, делікатному Томашівському, але власне цей спосіб балачки, не то що переконав мене в правдивості його поглядів, а якось позбавив вагань і від цього зараз стало легше. Зрештою, при глибшій аналізі, і в його концепції можна було знайти щілини, але вже було досить пустопорожньої опозиційности. Для мене важне було одне. Я бачив перед собою людину яка вірить у те що каже і кличе мене до чину, до праці. Томашівський добре урахував психологічний момент. Ми потисли собі руки.
Дальше я довідався від нього, що він має доручення від Ради Присяжних УСХД організувати в Подєбрадах молодечу гетьманську організацію, і що така вже є у Варшаві, очолює її граф Адам Монтрезор, а членом основоположником є запорожець сотник Борис Монкевич, називається вона „Український Стяг“. Гетьман стало перебуває в Берліні і бере участь в українському житті. Він є Зверхником і репрезентантом Гетьманського Руху. Організацію веде Рада Присяжних на чолі якої стоїть Липинський.
Виявилось, що Томашівський добре знає Липинського і є з ним в постійному звязку. Вони обидва ще в московській армії служили в одному полку. Пізніше за Гетьманщини Липинський був послом у Відні, а тепер живе в Австрії з Райхенау. Є хворий на туберкульозу.
Вийшов я з готелю „Прага“ організованим гетьманцем.
Прийнявши за свою новітню Гетьманську Ідею, я хотів узятись до праці „по-справжньому“, так як колись працювалось, скажемо, в студентських організаціях — притягати людей, розбудовувати організацію, а головне пропагувати свою ідею.
Коли я поділився з Томашівським своїми думками він, за своїм звичаєм, з усім погодився, але поступово, обережно мене, гарячого, переконав, що на початок нас чотирьох вистачить. Були це: Євген Томашівський, Ігор Лоський, Олекса Бать і я.
Зовсім певно, що Томашівський, після балачки зі мною, зараз же написав Липинському і його докладно поінформував про мій запал, як і про те, що перед службою у війську був я студентом, отже прийшов до гетьманського руху зі середовища, яке в ті часи не пописалось великою політичною мудрістю.
За декілька день я зустрівся з Євгеном в Академії: „Прийшов лист од Липинського, зайди до мене перечитаємо“.
Перед тим ми всі читали вже спільно „Листи до Братів Хліборобів“, і я з моєю вразливою вдачею був від них прямо без памяти! Такої сили думки, логіки, форми виразу і болючого надхнення я ще не зустрічав ні колись, ні в тепер прочитаному. А я вже читав, як тоді личило на революціонера, Чернишевського, Бакуніна, Рилєєва, Герцена і навіть пробував „Капітал“ Маркса…На самому початку „Листів“, на першій же сторінці вступного слова до читачів з ворожого табору, мене сильно вразили прості слова Липинського про гетьмана Павла: „Нащадкові старого гетьманського роду вистарчило лицарської самопосвяти і українського патріотизму, щоб забути про свої егоїстичні панські інтереси. Замість зайнятися маєтками, зібрати готівку і спокійно виїхати закордон, він цілого себе віддав Батьківщині — Україні. Він кинувся на її порятунок і не побоявся взяти на себе — страшний в українському хаосі — тягар Гетьманської влади“.
Нам, бувшим воякам української армії, були близькі і зрозумілі ці слова. В долі гетьмана Павла, в його благородній особі, ми бачили частинку самих себе, з малою, порівнюючи з ним, долею жертви і посвяти для Батьківщини, але все ж жертви і посвяти!
В своєму листі Липинський, звертаючись до Томашівського, писав на тему активности, політичної роботи і виховання себе в цьому напрямку. Він вимагав від нас внутрішнього переродження, а не лише формального сприйняття гетьманської ідеї, формальної активности, формальної розбудови організації.
Мені так хотілось активно боротись за мою нову віру, нести її між люди, проповідувати, дискутувати. А слова Липинського тяжким каменем падали в душу. На кожний її імпульс відповіддю було суворе „ні“. Перше ніж вийти між людей з новою вірою, казав Липинський, скріпи в собі цю віру до такого ступня, щоб вона стала твоїм другим „я“, — перше ніж боротись за правду, пізнай досконало її сам, — перше ніж поборювати хиби других, побори дух руїни, дух дикого степу в самому собі!
Для мене цей лист був тяжким каменем, якого, здавалось, я не спроможусь здвигнути. Але якже я за нього вдячний Липинському! Він і лише він світив і світить мені через ціле моє життя, ось уже довгі, довгі роки!
Все, що приходило від Липинського пізніше, поповнювало знання, формувало душу, брало її в залізні карби самодисципліни, але перелом зробив оцей перший лист, хоч і адресований на Томашівського, але призначений для мене і таких як я…
Ми систематично сходились на читання „Листів“. З нетерпінням чекали нової книжки „Хліборобської України“, в якій вони тоді друкувалися.
Колись, значно пізніше, один український гуманіст-професор, на мій запит, чи читав він Липинського, добросердно признався, що ні, і додав: „То тяжка артилерія“. Але з нами було інакше. В духовість тодішніх молодиків без закінченої вищої освіти Липинський вкладався так, наче б там для нього давно було приготоване місце. Тепер, по довгім життьовім досвіді, я зрозумів, що слова Липинського про спільну віру, традицію, середовище, побут, нарешті голос крови, повні глибокого змісту — змісту, який існує в нас ще до того часу, як до нього додамо щось своє. Ми з Томашівським були дітьми козацького стану, і кожне слово Липинського жило в нас ще перед тим, як ми його почули. Адже ж в „Листах“ він сам каже, що не приніс нових суспільних цінностей, лише упорядкував, сконкретизував те, що українство містить у собі доброго, благородного, творчого. Липинський нас навчив, що нових будуючих первнів в українськім народі не треба творити, їх треба лише віднайти, відродити і застосувати в суспільній системі,
В Подєбрадах, маленькому чеському містечку, зосередилось до тисячі українського люду — професорів і студентів Української Господарської Академії.
Я нікого не хочу осуджувати. Кожна доба має своїх адептів і, якщо вони вірять у свою ідею, заслуговують на зрозуміння. В Подєбрадах зібрались якраз ті, що творили трагічну добу українського політичного модернізму, а тепер, на вигнанні — її закінчували.
Наше становище було тяжке. В середовищі вибраної республіканської інтелігенції, зявились монархісти! Ніхто навіть не припускав можливости визнати за нами право на існування. Монархіст — значить обовязково представник московського монархічного устрою, отже — соціяльний, політичний, національний ворог! Для того, щоб намалювати фон, на якому відбувались наші перші кроки на гетьманській ниві, вистачить згадати, що на одних із студентських зборів поставили внесок на наше виключення з Студентської Громади. Але тут уже озвалась вояцька частина студентства і внесок перепав.
І якби не Липинський, якби не його залізна моральна підтримка, його поради і вказівки — обставини, мабуть, таки загнали б нас у зневіру, бо до внутрішнього переродження було ще далеко, ой як далеко! Були ми малі слабі люди, але з живою національною душею, яка вже зазнала чару жертви та посвяти, і Липинський влив в нас силу духа, витривалість та велику віру в українську гетьманську ідею. І об цю маленьку групу першої нашої молодечої організації розбилась вся ненависть і зневага оточення.
Методою дбайливого підбору, як вимагав Липинський, організація „Український Стяг“ помалу росла. Її членами стали: Йосип і Валеріян Мельники, Семен Лощенко, Микола Піонтковський, Віктор Вакуловський, Петро Манченко, Іван Калинович, Ераст Яковенко, Тиміш Гущенко, Василь Мірошник. А коли довелось кінчати Академію, гетьманців було уже багато, а сама ідея завоювала собі право і була в Подєбрадах такою ж звичайною, як і кожна інша українська національна ідея.
„Український Стяг“ був дитиною Липинського. Згадуючи про нього, не можна оминути і цієї організації тим більше, що її члени достойно записались на сторінках історії гетьманського руху.
На початку літа 1926 року приїхав з Берліну до Подєбрад граф Адам Монтрезор. Він їхав до Варшави, де стало перебував, і по дорозі „зачепився“ на день-два в Подєбрадах, і так пробув у нас ціле літо.
Людини більш чарівної вдачі мені рідко доводилось зустрічати. Шляхетний, скромний, душевний, талановитий поет, він був надхненним українським патріотом. З Липинським вязала його тісна дружба, але впливи його ми відчували і сприймали зовсім інакше ніж Липинського. Липинський ніколи не зійшов з пєдесталю, а Монтрезор між нами, був одним з нас — товариський, простий.
Він привіз вістку, що в Берліні, заходами гетьмана Павла організується Український Науковий Інститут, на чолі якого стане проф. Дмитро Іванович Дорошенко.
Познайомився, а потім і зустрічався, я з проф. Дорошенком у родині моєї дружини онуки Софії Русової. В той час Дорошенко вже не викладав у Подєбрадах, але часто наїздив, і тоді в Русових був вітаним гостем. Там часто бували українські діячі і науковці. Там же, за київським звичаєм, збиралась молодь, часто бувала Олена Шовгенівна, пізніша Теліга — вони з дружиною разом студіювали у Празі.
Десь з кінцем 1926 року Дорошенко якось запитався мене, коли я складаю дипломний іспит. Радив приспішити, бо, мовляв, у Берліні є для мене вигляди на асистентську стипендію.
Так я з Подєбрад прямо переїхав до Берліну.
Український Науковий Інститут містився тоді на Францезіше штрассе 28, недалеко Університету. Це була початкова стадія його організації, багато ще чого бракувало. В бібліотеці було пара томів Грушевського, дещо з філософії, трохи з історії мистецтва, оце і все. Але до диспозиції Інституту вже тоді були головніші совєтські газети, які щодня приносив хлопець із „Торгпредства“. Київські газети, навіть московська „Правда“, були вже на другий день у нас. Очевидно, що совєтська проблематика всіх нас цікавила. Проф. Дорошенко призначив мене бібліотекарем.
Зовсім природно, що мене цікавило оточення, в якому, досить несподівано для себе, довелось опинитись. З перебуваючих тоді в Берліні гетьманців я знав лише двох — проф. Д. І. Дорошенка та д-ра Ігора Лоського, нашого члена, сина проф. Костя Лоського, бувшого українського посла в Швеції. З видження я знав ще проф. І. Мірчука, який викладав у Празі; він був бойовим старшиною Галицької Армії, в світовій війні був ранений, і мені, як вояку, це імпонувало. Проф. Інституту на катедрі мистецтва був проф. В. Залозецький. На жаль, зневірений в українській дійсності, він де що пізніше відійшов від української справи.
Досить інтересною була постать секретаря Інституту, М. П. Савур-Ципріяновича. В той же час він був особистим секретарем Липинського. Хоч як тяжко було працювати з хворим Липинським, але свої обовязки він виконував до дрібничок, взагалі ця людина була втіленням обовязковости.
З членів Гетьманського Проводу були тоді в Берліні М. В. Кочубей, О. Ф. Скоропис-Йолтуховський, С. М. Шемет, який виконував обовязки особистого секретаря Пана Гетьмана.
М. В. Кочубей належав до людей великого формату. Він був у близьких стосунках з Липинським, йому, як зазначає сам Липинський, належить ідея клясократії. Я сказав би не лиш ідея, а й деяке оформлення цього питання, наприклад, його соціологічна схема клясової та партійної організації належить до найбільш переконливих, які мені доводилось зустрічати. Я особисто багато виніс з розмов і співпраці з цією винятково розумною людиною.
Але найбільше цікавили мене постаті гетьмана Павла та Липинського. Я знав, що, за існуючим звичаєм, буду представлений їм обом. І от прийшов день, коли мені визначили авдієнцію у Пана Гетьмана. Поїхали ми до Ваннзее з Ігорем Лоським. Він свого часу жив в Австрії разом з Кочубеєм, часто бував у Липинського, який жив поблизу. В Берліні, коли Кочубей став головою Гетьманської Управи, Лоський виконував у нього секретарські обовязки, і з цього титулу бував у Ваннзее. У вищих гетьманських сферах він уже був своєю людиною. Нас вязала тепла і добра дружба, яку обірвала його передчасна смерть.
До того часу мені не доводилось бачити гетьмана Павла. Під час Гетьманщини служив я в Запорізькому корпусі і весь час стояв на охороні північного кордону. Запорізький корпус ні при одному з українських урядів не був фаворизованою частиною. З початку до кінця він виконував виключно бойову службу, і в історію навітніх змагань увійде лицарем без страху і догани. За Гетьманщини в Києві був я лиш раз на короткій відпустці.
З хвилюванням чекав я, як то відбудеться моя перша явдієнція у Гетьмана і про це думав, розглядаючи крізь вікно передпокою передній сад. Я, старий вояк, готовий був заховатись у мишачу нірку. Лоський стояв біля мене. Раптом він тихенько взяв мене за лікоть. Я оглянувся, і в дверях кімнати побачив високого мужчину, який мене зосереджено розглядав. Я зараз же пізнав гетьмана Павла по фотографії. Це характеристичне обличчя, раз побачивши, не можна забути.
В кабінеті, крім мене з Лоським, були ще присутні Кочубей і Шемет. Більша кількість людей якось підбадьорювала…
Гетьман питався чи був я у війську, в якій ранзі, де служив, задоволено кивнув головою, коли я сказав, що в Запорізькому корпусі, а потім перейшов на організацію. Тут уже більше говорив Лоський, а я в той час крадькома розглядав кабінет. Було багато фотографій, декілька портретів, збірка всіх українських емблем і значків. На столі, в скромній рамі, стояв портрет якоїсь пані, як я довідався пізніше, Матері Пана Гетьмана. Стояв він на столі весь час аж довелось гетьманській родині залишити садибу перед большевицькою навалою.
Але, яке ж було моє здивування, коли збоку над столом, на стіні, я зобачив нашу спільну фотографію чотирьох основоположників „Українського Стягу“. Гетьман зауважив мою розгублену міну і сказав: „Я високо ціню ініціятиву і відвагу вашої організації“. Тоді я пригадав, як колись Томашівський казав, що в Берліні хочуть мати нашу знимку, і для цього ми фотографувались.
Повертавсь я з Ваннзее, як кажуть, на крилах… Я зазнав того, чого мені бракувало для повного духового оформлення особистого чару Гетьмана. Пізніше, протягом багатьох років, мені довелось часто бувати у Ваннзее, бачити гетьмана Павла в різних ситуаціях, виконувати з його доручення різну роботу, але ця буденна, іноді тяжка, праця і обставини ні разу не затьмарили почуття глибокої відданости гетьманові Павлові, яка зародилась під час моєї першої авдієнції, а далі все росла і міцніла. Я бачив як у чотирьох стінах невеликого гетьманського кабінету билось серце і творилась думка людини, що міцно любила Україну, принесла для неї багато жертв і довгі роки працювала для неї без патосу, щодня і за кожних обставин. І для мене це місце на віки святе!
Як були ми в Подєбрадах, Липинський листувався з Томашівським, і через нього йшли всі його вказівки та важливіші припоручення, лише у випадках куртуазійних ми посилали спільного листа.
Отже свою уяву про Липинського, як людину, я склав посередньо. Уява ця була сувора. Липиньский справді багато вимагав від гетьманця. Іноді його потягнення видавались навіть дрібничкові, але після ближчої аналізи, в них все була логічна повязаність і послідовність. Наприклад, Липинський вимагав абсолютно правильного писання адрес в будь-якій мові. „Щоб Ви сказали про людину, яка недбало напише адресу у французькій мові“, казав він. Колись, подаючи йому адресу з Чехії, Томашівський не поставив був над літерою належного значка. Липинський, як звичайно, перевірив і написав Томашівському досить суворе поучення та це й зобовязав цього листа перечитати нам. Або ще приклад: був у Подєбрадах гурт людей, які хотіли підпорядкуватись Гетьманському Центрові, але ставили свої умови ідеологічного характеру. Липинський не лиш відкинув умови, але зажадав від нас припинити всі ділові стосунки з тією групою. Підстава — такі стосунки можуть розкласти молоду, ще не зміцнену організацію.
Липинський все казав, що гетьманську ідеологію можна або всю прийняти, або всю відкинути, „парцелювати““ її, за його виразом, не можна.
Того часу мені було мало зрозумілим, чому Липинський так сильно настоював на строгому доборі членства та вимагав праці над собою. Але пізніший досвід підтвердив всі його вимоги, кожне слово Липинського, як велику життьову правду.
Багато клопоту для нас молодиків робило питання федерації в 1918 р. Але і до цього питання Липинський підійшов по-своєму, прямо і без крутійства. Він у своїх листах до Томашівського писав, що акту федерації не можна і не треба виправдувати, але також не можна відповідальність за нього класти на гетьмана Павла. Він глибоко аналізував обставини, за яких відбувся цей акт.
Але, наприклад, ідея клясової організації у моїй свідомості уклалась дуже легко і просто. Для мене, хліборобської дитини, було стопроцентовою і незаперечною правдою, що село, його побут, звичаї, культура, традиції, праця, все те, що Липинський називає спільністю продукції, побуту і культури, вяже людей між собою тісніше, а значить, уможливлює їх обєднання, як наприклад, різні, навіть найліпші, але завжди надумані, програми політичних партій.
Роздумуючи над питанням клясової організації, я пригадував один маленький, але характеристичний, епізод з мого юнацтва. Школа, в якій я учився, була закритим учбовим закладом. В таких школах учні звичайно живуть в пансіонах. До міста часто приїжджали односельчани, і коли це були близькі люди, то відвідували і мене… Звичайно, мама щось передавала.
Одного разу приїхав наш сусід; сиділи ми в кімнаті для відвідувачів і взаємно собі розповідали. Коли він пішов, до мене звернувся один з моїх товаришів, син якогось урядника: „Це був твій батько?“ — Він добре знав, що це не був мій батько, але, мабуть, хотів мене висміяти за таке „просте“ знайомство, тому я йому відповів: „Так, це був мій батько!“ — „То ти мужичок“ — погірдливо сказав він і пішов геть. Мені було дуже болюче за мого сусіду. Його шанував мій батько, з його дітьми я виріс, а потім його два сини в українській армії наклали головами. Як відомо, в московській мові слово „мужичок“ погірдливо-образливе.
От, я собі думав: як ж знайшов спільну мову з синами мого відвідувача, а отой мій товариш із кляси лишився мені чужою людиною, хоч зовнішньою „культурою“ ми мали бути собі ближчі. То з ким я, і мені подібні, могли швидше дійти до порозуміння, з моїм односельчанином, чи з отим міським паничем?!
Праця в Інституті була цікава. Крім звичайної роботи відділів, щотижня відбувались доповіді для ширшої публики. Якщо доповіді були в українській мові, то відбувались в Інституті, якщо ж у німецькій, то в університеті. Читали інститутські професори, асистенти, або запрошені науковці.
Липинський, з огляду на зовсім поганий стан здоровя, рідко бував в Інституті — він працював дома, там же відбував консультації та соціологічний семінар.Час ішов… Пройшло вже майже два місяці, а я ще не був представлений Липинському. Лоський мені казав, що Липинський зовсім хворий, що йому шкодить берлінське повітря, що в такому стані він не любить, щоб його бачили чужі люди. Навіть кансультації тим часом були припинені.
Зрозуміло, що я себе приготував до відвідин тяжко хворої людини; такі відвідини, з природи речі, бувають відповідальні, а оскільки йшло про Липинського, то відповідальні особливо. Я дуже їх боявся, хоч нетерпеливо чекав.
Нарешті прийшов визначений день. Ми з моїм незмінним чічероне висіли на одній зі станцій місцевої залізниці, а ще треба було йти трохи пішки. Вулиця, при якій жив Липинський, була затишна, обсаджена деревами. Вона була зовсім пуста, лише здалека назустріч нам ішов якийсь мужчина.
„Я так і знав, що він вийде назустріч“, — сказав Лоський. Я не зрозумів, але Лоський додав: „Ото йде Липинський“. Я остовпів… До нас наближався, приязно та безжурно усміхаючись, мужчина середнього росту, елегантно одягнений, з воєнною виправкою.
Я таким розгубленим, здається, ще ніколи себе не почував! Пощо ж тоді пускати поголоски, що Липинський тяжко хворий?..
Липинський зараз опанував розмову; за хвилину я вже почував себе зовсім зрівноважено.
В хаті я роздивився Липинського детально. Мене зараз же вразила абсолютна неподібність його до того портрету, який звичайно скрізь вживано, і який я вперше побачив у Томашівського на столі.
Липинський був гарний з себе, з темним волоссям зачесаним назад, мав гарний, як це буває у туберкульозних, колір обличчя, на якому грав румянець. Вражали його карі очі, з гарячковим блиском, такі розумні… В них десь глибоко-глибоко заховався сум…
І тут я допустився нетакту. Щоправда, я зовсім щиро був захоплений його критикою наддніпрянської інтеліґенції і хотів це своє захоплення висловити авторові „Листів“. Як не робив мені „очі“ Лоський, я не вважав і не жалував барви. Липинський мовчав, лиш коло його уст грала не то усмішка, не то болюча гримаса… але він мовчав.Коли ми вертались додому, Лоський мені сказав, що Липинський дуже не любить, як вихваляють цю частину його „Листів“. Він вважав її болючою конечністю. Лоський казав, що Липинський дорого заплатить за нашу сьогоднішню візиту… Та ще і вийшов назустріч, бідкався він. Виявилось, що Липинський такий жест вважає виявом чемности супроти гетьманця.
Признаюсь, що після цієї візити я не дуже вірив Лоському, що Липинський у тяжкому стані і тому його бідканнями не дуже переймався. Я просто думав, що ближче оточення Липинського дуже вже його любить і цінить, і тому перебільшено турбується про стан його здоровя.
Як же я помилявся! Пізніше Лоський перейшов до катедри мистецтва, а мені випало працювати у Липинського на його місці. З цього приводу мені довелось стати ближче до нього. Тоді я побачив його дійсний стан і зрозумів, що він справді грізний, і що цю надзвичайну людину при житті тримає лише шалена сила волі і автосуґерований обовязок супроти України, якого він ще не виконав на цьому світі.
Працював він найбільше лежачи, працював над ідеологічними питаннями; крім того вів велику переписку. І то не так собі листи, а кожний містив насвітлення якогось питання і вимагав напруження думки і волі.
Довелось мені десь читати про те, що, мовляв, листи Липинського, як правило, писав на машинці його секретар Ципріянович. Всі свої листи писав Липинський особисто і лише рукою. Коли не мав найменшої можливости написати листа, тоді писав листівку, але завжди власноручно. Принаймні я не знаю ні одного його листа, писаного машинкою, це він вважав нечемним, так само, як вважав за конечне вийти гетьманцеві назустріч. Таких властивостей у Липинського було більше і це не була поза, лише чин, який виходив з глибокого переконання.
Дуже пригнічували його найменші вияви співчуття. Тут страждала його гордість, він гнітуче переживав те, що хвороба переводила його в катеґорію фізично меншевартної людини. — Якось раз в Інституті чекали Липинського на чийсь виклад. Приміщення Інституту було дуже високо, і комусь, може Д. І. Дорошенкові, прийшла в голову милосердна думка, занести його нагору в кріслі. М. П. Ципріянович, який найліпше знав наслідки такого вчинку, не встиг зробити якихось протизаходів — він лише побачив, як мимо нього пробігли вниз чотири студенти з кріслом. Був він надзвичайно маломовним і поки спромігся насвітлити свої побоювання, Липинський уже приїхав. Побачивши студентів з кріслом, він повернувся і поїхав додому… Розпачі бідного Ципріяновича не було кінця.
Або ось такий факт: Якось Лилинському погіршало і потрібні були непередбачені видатки. Грошей не було. Тоді Пані Гетьманова перевела якусь трансакцію з своїми дорогоцінностями… Липинський не міг сумніватись, що цей вчинок був викликаний виключно добросердечністю Пані Гетьманової, був щирий і в її стилі, але все ж допомоги він не прийняв…
Крім моєї формальної інститутської праці в бібліотеці, семінарі, обовязкових доповідей для асистента, я, як і всі мої колеґи, працював над своєю власною темою з обсягу найближчого замилування.
Мабуть, з огляду на соціяльну приналежність, з економічних питань мене найбільше інтересували справи сільськогосподарські. Колишній мій професор з цих дисциплін пробував мене переконати, що найліпшою формою землеволодіння в Україні є московська „община“. Він зовсім негативно насвітлював акцію хуторського розселення. Але я на власні очі бачив, як все моє оточення тільки і мріяло про клаптик власної землі, і коли через банк почали парцелювати нерентовні більші посілості, наші хлібороби масово купували землю і виселювались на хутори. Отже може і оправдано, що я критично поставився до твердженнь мого професора. Правда, йому не забракло статистичних даних для підтвердження його думки, але коли я взявся довести протилежну думку, то мені також цих данних не забракло. Я цим був дещо заскочений, але потім, коли довелось ближче ознайомитись з большевицькою статистикою, я побачив, що статистичні дані, це не лише вислід наукових досліджень, але і сумління дослідника… Для своєї праці я вибрав тему: „Можливості організації хліборобського клясу в Українській Консервативній Державі“. Свого часу вона друкувалась у „Бюлетені“.
Очевидно, що мені самому в голову не прийшло звернутися за допомогою до Липинського. Але зробив це Кочубей; якось раз, як він був у мене в Адлерсгофі, сказав, що Липинський доглядатиме за моєю роботою і цікавиться, що я вже маю написане. У мене, крім хаосу думок у голові, не було ще нічого… Але я зараз взявся за працю…
Це був щасливий період мого життя. Дбайлива увага Липинського, його короткі критичні зауваження і обширні поради, з чим треба докладніше обзнайомитись, як треба підійти до тієї чи іншої проблеми, скеровували працю в одне русло, не дозволяли ще нездисциплінованій думці розбиватись на дрібні побічні проблеми.
Передбачаючи швидкий кінець, Липинський гарячково працював над своїми працями. До того ж крім моєї праці, він керував роботою Кучабського, частинно Олянчина, також Лоського. Для мене досьогодні лишається загадкою, як він, тяжко хворий, міг всю цю роботу виконувати.
На цьому місці я хотів би ще згадати М. В. Кочубея. Він часто над'їздив до Адлерсгофу, і ми в гурті ближчих друзів дискутували різні проблеми. Кочубей мав значний вплив на духовий розвиток тодішніх гетьманців. Я з захопленням слідкував за думками цієї талановитої людини, вони наче блискавки прорізували обрії. Але якою ж протилежністю був він Липинському, який, як ніхто, умів повязати небо і землю в одну цілість…
Слідкуючи за листовними звітами з моєї праці, Липинський радив мені докладніше ознайомитись з соціяльними та земельними відносинами в Англії.
Признаюсь, у мене не було внутрішнього переконання, що студії над такими відносинами є конечні для моєї теми. Але вглиблюючись у завдання, я скоро зрозумів, що вимоги Липинського зовсім правильні, бо хоч соціяльні відносини і їх розвиток в Англії інші ніж у нас, все ж вони є дуже повчальні для того, щоб зрозуміти, як взагалі осягається нормальний розвиток, а тим і устояність соціяльних відносин та зберігається від передчасного винищення консервативна верства, тобто якраз ті два основні державні фактори, яких, з різних причин, не знає українська соціяльна політика.
Роботу свою я закінчив і відчитав її в Інституті. Обставини склались так, що я мусів повернутись до Чехії. Липинський незадовго помер, а з Берліну також пороз'їздились, хто куди, Кочубей, Кучабський, Залозецький, Лоський, який за декілька років також помер у Львові.
Колишній інтелектуально сильний берлінський гетьманський осередок перестав існувати… Занепав світ, якому Липинський був сонцем!
Для мене почалось життя сірої людини. Після Берліну, праці в Інституті, контакту з духово-сильними людьми, на новому місці мені було особливо тяжко. Але на все воля Божа; за вісім років я знову повернувся до Берліну, але це вже був не той Берлін. Та про це іншим разом.
Коли я викликаю в своїй уяві образ Липинського, я його чомусь завжди бачу таким, як він ішов нам з Лоським назустріч, при першій моїй візиті до нього. Отаким елеґантним, струнким з легкою ходою, безтурботно, гарно усміхненим. І дивно… таким Липинського я бачив лише отой раз… Зате більше я бачив його прикованим до ліжка, хворим, немічним.
Цікаво, що так само, коли я згадую рідну хату, село, і колись безжурну родину, я все бачу багато-багато сонця, неповторну блакить неба… і веселі, дорогі обличчя… А було ж і інакше, бувало похмуро, сумно і смерть ходила по нашій оселі.Це, мабуть, Боже милосердя зберігає непорушними дорогі нам образи, щоб на тяжкій життьовій дорозі з них черпати силу і рівновагу духа.
Духова постать Липинського велична, захоплююча, трагічна! Розпорошена на бездержавних бездоріжжях українська нація, не спроможна покищо сконцентрувати політичну думку на його науці, і трагічна постать Липинського глибоко символізує нашу політичну добу. Самітня людина, бо прийшла з майбутньої епохи, післанець Небес, якого не визнала власна Батьківщина! Але прийде доба Липинського, і він виконає своє післанництво — введе Україну в народів вільне коло.
This work is in the public domain in the United States because it was legally published within the United States (or the United Nations Headquarters in New York subject to Section 7 of the United States Headquarters Agreement) between 1929 and 1977 (inclusive) without a copyright notice.