Австро-руські спомини (1867–1877)/Перші моі стосунки з Галичанами до перейізду через Галичину в 1873 р.
| ◀ Вступне слово: огляд на моє украйінство до знакомства з Галичанами. Моі перші писання про Галичину | Австро-руські спомини (1867–1877) Перші моі стосунки з Галичанами до перейізду через Галичину в 1873 р. |
Додаток. Листи Евгенія Желехівського до М. Драгоманова з 1872–73 років. I ▶ |
|
Перший Галичанин, котрого я побачив (в початку 1868 чи 1867 р.) був д. Димет, котрий прийіздив часами в Кийів по своім купецьким справам: і мав уже там деякі знакомства з украйінолюбцями, один з котрих і при вів його раз до мене. Та я не міг багато довідатись від д. Димета про галицькі літературні справи, а тільки передав через нього в Галичину кілька книжок етнографічних видань приятелів, а також деякі рукописі для редакціі „Правди“, про котру ми чули від одного прибувшого з за кордону товариша, приятеля Кулішевого, але котроі ми не бачили. Між посланим був, памятаю, переклад „Мазепи“ Байрона, доволі старанно зроблений, і гарним віршем, хоч і не відповідаючим орігіналу, котрого автор і не державсь, бо перекладав з французького прозаічного перекладу. Той „Мазепа“ так і пропав в редакціі „Правди“ і пропав на віки, бо з нього зоставсь і надрукований тільки „Заспів“, то б то посвята перекладчика. З того часу почав я получати „Правду“ в закритих ковертах, як листи. Получив я так номерів з 3–4, коли це приходить до мене Олександер Кистяковський, пита про „Правду“ і росказує, що й він дістає йійі також в листах. Кистяковський колись був секретарем у „Основі“, а тоді був доцентом крімінального права в Кийіві в універсітеті. Він дуже украйінофільствував і тоді перед приятелями, та тільки страшно боявсь, щоб не прочуло начальство, і через те навіть виговорював мені, на віщо я пишу „украйінофільські“ статті в петербурські видання і тим виявляю себе перед часом, і радив мені робити так, як Сікст V, що ходив згорбившись, аж поки не став папою. Я сміявсь на те, що можеб і послухавсь такоі ради, колиб знав, який справді пункт в свойій каріері можу признати за папство, а найбільше колиб був певний, що, ставши папою, зможу розігнутись, як Сікст V. — А як спина вже так звикне гнутись, що так і зостанусь?! питав я. Кистяковський (земля йому пером!) сердивсь на такі відповіді і дуже рідко заходив до мене, — а тепер прийшов по важному ділу. Він страшно налякавсь, получивши в листах кілька номерів „Правди“.
„У нас жандармерія, — кричав він, — та у нас і без чорного кабінету листи розкривають на почтах, то вже безпремінно дізнаються, що я получаю „Правду“. — Він радивсь зо мною, як би переказати в редакцію, щоб не слала газети так, а передавала оказіями хоч раз в рік.
„Я не прохав йіх висилати, — казав Кистяковський — я як получу ще, то просто віднесу в жандармську управу, бо по чім я знаю: може то жандарми шлють, щоб потім потрусити у мене тай знайти!“
Я пробував утихомирити Кистяковського, але тілько розсердив, і він пішов від мене з погрозою — понести таки „Правду“ жандармам. На се я йому сказав сміючись, що він таким способом донесе на мене, бо я до жандармів не піду, і коли справді получати „Правду“ (в котрій тоді не було нічогісенько політичного) діло „неблагонамѣренное“ і коли вже справді жандармерія зна, хто в Кийіві получа єі, то, значить, Кистяковський, очищаючи себе, продасть мене, котрий не прийшов очиститись. Звісно, Кистяковський до жандармів не пішов тим паче, що на єго щастє незабаром перейіздив через Кийів, за кордон, згаданий приятель Куліша, і пересказав через його своі страхи у Львів, і після того перестала „Правда“ приходити до його — та й до мене. Я ж через того вандрівника, котрого захопив вже на повозі, вспів передати до „Правди“ ще деякі рукописі приятелів украйінофілів, в тім числі кілька перекладів з „Записок Охотника“ Тургенева, котрі були напечатані в „Правді“ аж у 1874 році, здається, по другому вже манускрипту.
Скоро потім довідавсь я від одного старого товариша, належавшого колись до „космополітів“ києво-подольськоі недільноі школи і недавно пробувавшого в Криму, що там у Ялті є лікар Руданський (каюсь, не відомий мені тоді, хоч він мабуть чи не єдиний справді талановитий з молодших поетів, котрі появились в „Основі“) і що він переклада, і дуже б то добре, на украйінську мову Іліаду, та тільки не зна, що йому робити з тим перекладом. Я зараз же написав Руданському лист і дістав від його першу пісню Іліади, котра мені дуже подобалась живою мовою і простотою перекладу, та не подобалась задля вільности: Руданський, щоб більше „обукрайінити Гомера“, як він мені писав, вибрав замісць гекзаметра осібний пісенний короткий склад, а позаяк у нього не можно було вбгати знаменитих епітетів гомеровських (замічу, котрі на чудо може передавати украйінська етімологія), то він йіх повикидав.[1] Я відписав Руданському свою думку про обскубку Гомера, і він обіцяв на скільки можно, не зміняючи складу, поправити свою працю, і скоро прислав мені першу рапсодію на ново перероблену, далеко більш подібну до орігіналу.
Порадившись з приятелями я написав Руданському, що радо візьмусь за видання єго перекладу, коли він буде скінчений, а поки що пошлю початок єго в „Правду“. Я так і зробив, приписавши до редакціі, щоб вона увійшла й у прямі зносини з Руданським, і щоб послала йому кілька примірників того номеру, де буде напечатаний єго переклад. Було це в 1869 році. На мій лист я не дістав зі Львова відповіді, хоч він був даний до рук редакціі перейізжим земляком; „Правда“ приходила до нас оказіями так не акуратно, що я й не знав, чи напечатано працю Руданського, чи ні. В осени 1870 року я вийіхав за границю на Берлін, і там тільки я довідавсь через книгаря, що „Правда“ перервалась в літі того року. З Берліна писав я про манускрипт Руданського до остатного редактора „Правди“ і впять не дістав відповіді. Написав я самому Руданському, щоб мене не винуватив (в Кийіві зостались люде, між інчим спеціалісти грецькі, котрі мусіли далі вдержувати взаємини з Руданським) — і від нього не получив відповіді. Нарешті вже в кінці 1872 р. зустрівсь я в Флоренціі з одним паном з Ялти, котрий мені сказав, що він добре знакомий з Руданським. Я попрохав того пана переслати Руданському мій лист, але скоро пан той показав мені відповідь Руданьского, в котрій він приписує для мене по московському: „Др-ову прошу передать, что я боленъ и давно прекратилъ всѣ мои литературныя упражненія“. Через кілька місяців почув я, що Руданський умер.
Я розказав цей епізод як одну з перших моіх проб — завести літературні зносини з Галичанами і як зразок наших літературних порядків.
Прочитуючи навіть історію русько-украйінського письменства д. Ом. Огоновського, бачиш, що слід би нам завести осібну частину: Історія пропавших творів русько-украйінськоі літератури. Історію першоі пісні Іліади, пересланоі мною, я розказав. Безспорно, що ця історія прикро вразила Руданського і знеохотила його вести дальше працю і навіть стосунки зо мною, хоч найменше в усьому винним, і була остатньою краплею, котра переповнила єго пессімізм. Потім, вже після смерти Руданського, коли єго рукописі щасливим случаєм дістались у Кийів, вся Іліада була передана в 1874–75 рр. в редакцію „Правди“, але та редакція довго уперто не хотіла печатати єі, а коли після многократних запитань (між іншим і через мене) почала печатати, то з переривами по правді досадними, так що дотягла аж 1877 р. тілько до IX. рапсодіі. Цю упертость і ці перерви не інакше можно пояснити, як тим, що редакторам „Правди“ були більше до смаку псевдокласичні і мертві твори йіх самих та йіх львівських приятелів, ніж проста праця Руданського.
Після того, як так нещасливо випали моі стосунки з „Правдою“ першоі серіі, всякі взаємини моі з Львовом перервались на довго. В очі ж Галичан, окрім згаданого д. Димета, побачив я вперше в Відні. Туди приіхав я літом 1871 р. з Берліна через Саксонію, де вспів побути в Лужицькому Будиссині, познакомитись з почтивими Смоляром і Горником і підновити своі славянські сімпатіі, та через Чехію, де я проживав у Празі саме в часи Гогенвартовсько-Йіречкового міністерства, чеських планів про корону Вацлава і німецьких контр-планів, і де я міг наглядно бачити, в який безвихід і до якого вузколобства та безпрінціпности можуть дійти люде навіть великих талантів і незвичайноі енергіі, коли поставлять собі на перший ряд ціли формально націоналістичні. Нас тоді зйіхалось у Відні четверо россійських Украйінців: я з жінкою та двоє приятелів, бувших моіх слухачів по універсітету, з котрих один узявсь за мене доглядати переписку історичних пісень на час мого пробутку за кордоном. З Галичан ми бачились з членами „Січі“, про котру я нераз писав прихильно в „С. Петерб. Вѣдомостяхъ“, де я один час вів з Кийіва славянську хроніку.[2]
Молодші моі приятелі раніще мене прибули до Відня й познакомились з Січовиками, — то й ці були сміливіщі з ними, ніж зо мною, бо (як це кинулось нам у вічі з разу) Галичане, як і Німці, а надто Австрійці, далеко більше звертають увагу на єрархічні одміни, ніж Россіяне. Незабаром один з моіх приятелів переказав мені, щоб я був обережний в розмовах про папу і римську церков, бо деякі Січовики образились на мене, хоч не сміли того мені заявити. Я, як і всі ми Россіяне, а по крайній мірі Кияне універсітетського виховання, не маючи ніяких конфессійних тенденцій, не думав навіть чіпати навмисне папу, як і поклонятись єму, а сказав щось таке в „Січі“ мимоходом, читаючи газети, в котрих тоді частенько говорилось про шану з поводу недавнього входу Італіянців в Рим та починавшого ся скрізь Kulturkampf'а після Ватіканського собору. Тепер я наткнувсь на земляків, та ще й сопартійників, народовців, перед котрими мені не вільно було показувати сімпатіі до італіянськоі вільности й єдности і антіпатіі до Syllabus'а Пія IX! Звісно, я відповів, що буду більш обачним що до форми моіх думок, але суті йіх зміняти ні для кого себе обовязаним не вважаю. Це була перша в своєму роді наука мені, наівному россійському прогрессісту, котрий знав доти одну тілько цензуру — поліцейську, що єсть далеко страшніща цензура — громадська, добровільна! Згодом я все більше дізнававсь єі у своіх австрійських земляків, а на решті побачив йійі і у россійських украйінофілів далеко більше, ніж ждав. Окрім чого іншого, в остатньому не можна не бачити впливу Галичан і на россійських Украйінців.
В дальших розмовах наших з Січовиками виявилось, що для них наша Украйіна сама в собі й у відносинах до Россіі — terra incognita: ні історіі, ні географіі, ні порядків наших, навіть літератури спеціяльно-украйінськоі вони не знали, — а вже про книги писані про Украйіну ж, та по „московському“, — хоч не питай: так не знали вони творів ні Гоголя, ні Костомарова. Коли ми дивувались тому, то нам одповідали не тільки, що того в них не легко здобути, а навіть і таке, що знати те і не обовязково, бо то все „московське“. А коли ми на те казали, що хоч би й так, то все ж не знаючи таких річей ми не тілько були б глухі й німі, а навіть про нашу Украйіну нічого б не знали, — то нам по троху почали закидати, що ми лихі патріоти. В поглядах на відносини Украйіни до Россіі, до россійськоі культури й літератури, виявлялись в Січовиків думки зовсім фантастичні. Вони просто прикладали до того всього австрійську мірку, та ще й спеціяльно взяту з відносин Ціс- і Транс-Літавіі. Переяславська умова 1654 р. видавалась йім чимсь подібним до угорськоі констітуціі 1848 р. Москва так само нарушила Переяславську умову, як Австрія угорську констітуцію після 1849 р., а потім і почала московити Украйіну, як Австрія германізувала Угорщину, а тепер мусить також признати Rechtskontinuität украйінський, як Австрія признала угорський. Того, що Гетьманщина 1654 р. — зовсім не вся Украйіна й що після того було кілька умов, котрі затерли ту першу, (що́ сказали б наші Січовики, як би почули тоді, що, як тепер вияснилось, в 1654 р. не було майже ніякоі умови), що помосковління йшло у нас поволі й за помічю самих наших земляків (починаючи з „черні“ й славного Запорожжя в 1658–1663 р.), в котрих не було свідомого національного чуття, що й тепер єго нема в більшости наших освічених классів, а в народі єсть тільки неясне чуттє, що він не „кацап“, але нема ясноі думки про те, хто він? — і що через те все ми мусимо виходити навіть у свойому автономізмі не від трактатів і навіть не від прінціпа національности (котрий панруссісти повертають проти нас), а від загальних ліберально-демократичних пріпціпів політичних і культурних, та вести роботу з низу в гору, не брикаючись проти Москалів, як націі, а навіть добиваючись в купі з ними вольности індівідуальноі й краєвоі, в рамках котроі тільки й може поставитись сурйозно й наш національний прінціп, — цього всього слухали від нас наші Січовики як чогось зовсім чудного, а в усякім разі незгідного з нашим украйінством.
Після розмов ми поклали перш усього постаратись зібрати для Січі бібліотеку, чим мусили занятись моі приятелі, котрі повертались в Россію. Вони й справді прислали в Відень книги украйінські, окрім того Костомарова, Гоголя і т. і. А я взявсь здобути для Січі петербурські журнали й газети, в котрі я писав. Друге діло, котре вийшло з цього нашого пробутку в Відні, була участь, котру взяли молоді Галичане в збіранню матеріялу для історичних пісень. За це діло взявсь д. Мелітон Бучинський — і виконав його на славу! Він здобув готові вже записі від кількох земляків і зорганізував цілий повчок записачів, так що повернувшись в Кийів, я застав цілі пачки присланих ним пісень, упорядкованих lege artis: кожна на осібному листочку, з поміткою сторони, оселі, записача. Скарб цей і доси не вичерпавсь, бо й доси не викінчено видання укр. політичних пісень, — та святі знають коли й викінчиться, бо в 1886 р. мені написав кружок наших щирих земляків, що почате мною видання (Політ. пісні укр. народу в XVIII і XIX ст.) для них шкодливе! Окрім спеціяльно політичних пісень — д. Бучинський передав нам у Кийів цілі збірки, котрі теж лежать дурно в мене: я кілька разів обертавсь до ріжних Галичан, що радий передати ті пісні для друку, та з того нічого не виходить. Львівські народовці не мають з чого печатати твори, велетня (як вони кажуть) народу“, бо видають папір і заходи на „класичні“ драми, комедіі, подорожжя й т. інші твори своіх проводирів, твори, від котрих по крайній мірі я грішний позіхаю, роздираючи рот аж до ухів, а певно ж хто небудь, людина з більш „класичним“ смаком, ніж я, ними ласує! А твори „велетня-народу“ хай полежать!
Розпрощавшись з Січовиками, я пойіхав у Гейдельберг, а потім в Італію, де зостававсь дві зими (1871–2 і 1872–3) безпереривно переписуючись з Січовиками, а найбільш з одним із них. Переписка дотикалась усяких новин в Галичині й усій Славянщині, літературних праць моіх і інших, справ Січі і других товариств славянських, а найбільше руських у Відні. З остатнього поводу доводилось мені дуже споритись з моім звичайним кореспондентом. Як звісно, всі славянські товариства у Відні доволі „панславістичні“ й почастно не пропускають пригоди (а тоді, напроти німецько-бюргерському централізму ще більше) показати свою сімпатію до Россіі. З цього настрою користуються панславісти московсько-реакційного напрямку, до котрих прихилялась завше частина Русинів, що належала тоді до товариства „Русская Основа“, куди входили всі буковинці й угорські Русини, що вчились у Відні. Щоб одрізнитись од таких земляків, Січовики віддалялись від усяких панславістичних зборів, в чому сходились з Поляками. Через те звичайно в усіх кореспонденціях в славянські, в тім числі й россійські газети про всякі урочисті збори віденьських славянських товариств стояла стереотіпна фраза: „були всі славянські товариства, окрім Поляків і украйінофілів“.
Мені таке поступованнє Січовиків видавалось нераціональним і непрактичним. Я силувавсь впевнити йіх, що сама по собі ідея панславізму не противна украйінству, котре власне й почалось як сурйозний рух федерально-демократичним і гусітським панславізмом Костомарова й Шевченка (Посланіє до Шафарика) і що Украйінці замісць того, щоб віддалятись від Славян, мусять при всякій пригоді сходитись з ними, щоб маніфестувати власне той панславізм, котрий безпремінно мусить знайти собі більшу сімпатію в молодіжі славянській, ніж Раєвщина. При тому, казав я, не слід Січовикам виступати й ворогами Россіі народньоі й культурноі, а напроти слід показувати приязнь до неі, а тим паче треба виступати проти россійськоі реакціі й абсолютизму.Вся моя аргументація відскакувала від моіх кореспондентів, як кавчук від стіни.
Мені одповідано всякими резонами, між інчим і такими, що, мовляв, ми мусимо сходитись не з одними Славянами, а й з Німцями й Мадярами й т. і.
Не скоро вже, коли в Січі склалась — заходом О. Терлецького й за помічью нашого кружка — величенька бібліотека, в котрій було зібрано найважніще про Украйіну, а також всі россійські классіки, важніщі історичні й етнографічні видання й про Білу Русь і Московщину, та коли ця бібліотека й особисті стосунки привели до Січі чимало й молодіжі россійськоі, — почало сповнятись те, що я радив в 1872–3 рр. Та й доси ще на „панславізм“ косим оком дивляться галицькі народовці усяких барв, так що й цей бік Костомарова йім навіть мало звісний. Інтересно, що про автобіографію Костомарова, в котрій єсть і програма єго славянського товариства, ніхто ні слова не сказав в Галичині, вона навіть не поіменована в „Історіі літератури“ д. О. Огоновского! Тай усі маніфестаціі після єго смерти, особливо у Львові, вийшли мізерно; мені писали, що народовці навіть забули прийти на панихиду по цьому „батькові Русі-Украіни“.[3]
Также мало сліду зоставляли моі намови про те, щоб повести дійсну пропаганду украйінського напрямку серед буковинців і угорців, котрі підпадали під вплив попа Раєвського — перші, як православні, а другі з реакціі мадяронству. Я настоював на тому, що ні до буковинців, ні тим більше до угорців не можна підступати з звичайним украйінофільством, раз через те, що вони проти того направлені уперед, а вдруге через те, що йім таки й чужі спеціяльні, козако-украйінські традиціі. По мойій думці до тих і других треба підступати з загально-демократичною ідеєю, а окрім того показати йім в Россіі другі напрямки, окрім московсько славянофільського, напрямки демократично-прогрессівні й звернути буковинців і закарпатян на подібну же дорогу на йіх власнім грунті. З того само собою виходило б і національне народовство, котре б злилось з украйінством. Спеціяльний привід до того, щоб мені налягти на Січовиків з такими намовами, явився, коли я прочитав у газетах, що член „Русской Основы“ Гр. Купчанко реферував про буковинсько-руські пісні. Пустіть від себе подібні реферати, хоч по збірці Головацького, — писав я Січовикам, — знайдіть збірачів етнографічного матеріялу на Буковині й в Угорській Руси, і ви притягнете до себе здібніщих і щиріщих народолюбців з самоі „Русской Основы“. Нічого з моіх намов не вийшло, окрім того, що за посередництвом М. Бучинського я зміг закупити від д. Купчанка єго матеріял, котрий потім видало кийівське географічне товариство в досить спорій книзі, хоч з недоладнім титулом: „Пѣсни буковинскаго народа“, так буцім то в Буковині самі Русини! До того в виданню тому скривджено д. Купчанка, бо на заголовку пісень поставлено імя не єго, а того, хто впорядкував збірку і, правда, положив на те чимало праці, та все таки не збірав тих пісень. В усякім разі я в цих хибах видання не винен, бо в момент, коли воно вийшло, не був навіть у Кийіві. Вернувшись та побачивши книжку, я, звісно, сплеснув руками, — тільки вже було за пізно.
Переписуючись з д. Купчанком, я з поводу збірання етнографічного матеріялу вспів впевнити його, що по крайній мірі в етнографічних виданнях безпремінно потрібна „фонетика“, котроі так жахались тоді австроруські старовіри.[4]Потім, вже в 1875–6 рр., коли я побував сам по Угорській Руси та познакомивсь з тамошніми студентами у Відні, — почало виявлятись, що моя програма заходу коло них зовсім не трудна до виконання, — почались в мене й на моіх очах у Січовиків взаємини з буковинцями й угорцями, котрі приносили й присилали мені етнографічні матеріяли, записані навіть єретичою фонетікою, почали буковинці і угорці співати пісні по Лисенку й читати книжки украйінофільські. Але я мусив скоро залишити Австрію й не знаю, як там на цім полі діялось далі… Тільки по тому, що написано навіть в статті В. Лукича „Угорська Русь“ (во многому цінній) бачу, що ортодоксальні народовці й доси нічогісенько не розуміють в справах Угорщини, і коли сам В. Лукич бачить в шкодливому й подлому мадярові Панковичі трохи не народовця тільки через те, що він виступав проти православія й Россіі, — що йому, як угорському чиновнику-епіскопу було, звісно, не трудно. Не диво, що при такому розумінню угорсько-руських справ, народовська пропаганда серед закарпатських Русинів не посувається. Не дуже то вона йде, як бачу, й серед буковинців, а надто в Відні, де, як звісно, в остатні роки Січовики й буковинці стали трохи не на ножах, при чому буковинці посунулись ще далі ніж колись на бік формального „москвофільства“. Коли я вже забіг трохи наперед, то нехай уже скажу, що такому стану річей в товариствах молодіжі відповіда тепер і настрій серед старших обох партій, де з того часу лексікон обопільних лайок навіть вбільшивсь і при тому виразами, зовсім уже не мудрими. — „Ви обєдинителі!“ кричать одні і думають, що сказали таке вже слово, що проти нього ніхто не встоіть. — „А ви розєдинителі“ відповідають другі. Моральна вартість обох цих лайок виясняється цілком, коли згадаєш, що обєдинитель у австрійських Юзефовичів значить те саме, що у россійських сепаратіст, розєдинитель. І не глядючи на це, навіть ті самі, що терплять в Россіі від своіх Юзефовичів, носяться в Австріі з криком: обєдинителі!… Але ж вернемось до 1872 р.
Серед моєі флорентійськоі переписки з Січовиками того року я довідавсь, що поновляється львівська „Правда“. Про це писали мені з россійськоі Украйіни, звідки дано гроші (щось 700 рублів) на початок діла, — писали з Відня, а на решті й із самого Львова з редакціі „Правди“. Всі кликали мене писати до нового украйінсько-народовського органу. Редакція писала в формі навіть низькопоклонній (як потім довідавсь я, це звичайна австрійська манєра котра не гварантує вас від грубостів, коли це потребується далі інтересами вашого „нижайшого слуги“). Я відложив на бік свого „Непобідимого Мітру“ (Deum Solem Invictum Mithram), ради которого я засів був в Італіі, і сів за роботу для „Правди“. Позаяк мене прохали поспішитись, то я написав спершу невеличку рецензію на прислану мені книгу Ганкевича „Философія у Славянъ“, а власне на ту частину єі, в котрій автор говорить про Россію, очевидно, не бачивши може ні одноі книги філософськоі з Россіі. Показавши передавненість звістки автора, я дав реферат про той вплив, який мала тоді в Россіі в філософській літературі позітівна французсько-англійська школа, котра була тоді в Россіі найпопулярніща, — що й було характерною проявою. Далі я сів за довші праці. Впорядкував я збірничок легенд і новел, записаних одним маляром в Полтавщині, подарований мені в Римі (щаслива пригода!) одним молодим тоді (тепер звісним) вченим, Білорусином. Написав я й орігінальну статтю про справу, мені дорогу й більш других тоді звісну, і, як я думав, найінтересніщу для Галичан-народовців; то б то про народню освіту й популярну літературу в россійській Украйіні. Там я розказую про недільні школи, щоб показати, що справа народньоі освіти вийшла в нас з громади, а не од уряду, потім об тім, як сам уряд мусив узятись за школи, хоч на правім боці Дніпра, щоб противустати польському впливу, як нічого не могли вдіяти без громадян же в „Временній Педаг. Школі“, як далі митрополіт кийівський Арсеній піднявсь проти тієі школи, навів на неі „украйінофільський сепаратізм“, як Св. Синод по єго ініціативі заборонив релігійні книги й проповідь по украйінському, як пішов за тим Катков і т. і. Розказую далі й про те, яку помилку зробили Украйінці, що після заборони 1863 р. не печатали популярних книг і евангелій в Галичині і т. і. Послав такі своі праці в редакцію „Правди“ і думав, що сповнив свою долю служби новому органу.
Незабаром дістаю 1 н-р „Правди“ — і бачу там сюрпріз: моя пісня „Поклик до Славян“, хоч перероблена місцями так, що нічого не втнеш, — і підписана Гетьманцем. Я не мав ніколи претензіі бути поетом, — а все ж мушу розказати історію цеі пісні, доволі курйозну й характерну. В цю зиму 1870–71 р. просидів я в Берліні серед побідних криків Тевтонів, котрі розбивали Францію й не ховали замірів, покінчивши з нею, взятись і за Славянщину з Россією. Потім я пройіхав по части Славянщини, бачив провал федералізму Гогенвартовського, в Відні здибавсь з земляками, у котрих не знайшов широкого розуміння справи не тілько всеславянськоі, а й украйінськоі, далі впять вйіхав у побідоносну Тевтонщину, де пережовував кілька часу з земляком (покійним Пригарою, професором одеським) і з одним Поляком всякі славянсько-польско-московсько-украйінські справи, нарешті зоставсь сам з родиною в Гейдельберзі і абсолютно не міг думати ні об чім, як об будущім конфлікті Тевтоніі й Славіі, — та об тім, яку б то силу показала Славія, як би в ній запанувала федеральна демократія в духу Костомарова й Шевченка, а не ополяченнє, а потім московське „обрусеніє“. Щоб голова не тріснула, сів я писати ту статтю, котра була напечатана в „Вѣстникѣ Европы“ 1872 р. під заголовком „Восточная политика Германіи и обрусеніе“. В інтервали роботи ходив я з своєю дитиною по гейдельбергському Чорному лісі та співав собі під ніс украйінські пісні, думаючи все „про теж таки, що й перше думав“, — і раз надумавсь на голос і форму пісні „Гей, не дивуйтесь добріі люде, що на Вкрайіні повстало!“ зложити суть моєі роботи в політичній пісні. Не даючи мойому віршуванню ніякоі ваги, я все таки послав його в Берлін тому приятелю, котрий був зо мною в Відні й Мюнхені, а далі пойіхав на Прагу в Берлін і звідти писав мені такі ж думки, котрі й я переживав. З Варшави дістаю від нього лист, — пише, що ходить по місту, все перевертаючи в голові мою пісню, а надто слова:
Ой, слухай Ляше, ми тілько за наше
Лягали в степах головами,
Ми ж не хотіли, щоб панували
Во́роги ваші над вами, —
і що він навіть дав одному Ляхові копію з моєі пісні, котра і тому сподобалась. Далі з Кийіва пише, що там він розпустив ту пісню.
Як же я здивувавсь, коли побачив у 1 н-рі поновленоі „Правди“ мою пісню, тільки перелицьовану, перешиту, місцями обкраяну, місцями полатану й дошиту — і підписану Гетьманцем, тоді вже досить плодовитим віршарем. Не маючи ні тоді, ні тепер претензіі на титул поета, я дививсь і дивлюсь на мою пісню, як на політичну статтю, віршовану — признаюсь — досить незручно. Тільки ж, коли вже вона нежданно для мене дістала публичности в перелицьованій формі, то я приведу тепер йійі тут в єі орігіналі, як документ свого часу, хоч як конспект тих річей і тих думок, про котрі була в нас тоді розмова і переписка між інчим і з Галичанами.
|
Гей, не дивуйтесь, добріі люде, З Північною Руссю не зломим союзу: І з тоі хвилини для власноі волі Но проклят із нас той, хто волю зневажить Гейдельберг, 23 августа 1871. |
По правді кажучи, мені було хоч і смішно, а все таки жалко й досадно побачити такий сюрпріз з моєю піснею, досадно через те, що мені здавалось, що основні думки моєі політичноі тредьяковщини були сказані ясніще в орігіналі, ніж у перешивці. А потім навіть я був радий, що так вийшло: все таки й у д. Гетьманця зосталось дещо і з мого „панславізму“ і навіть з мого „москвофільства“, а без мого єретичого імені пісня ця пішла в збірки, антологіі, історіі літератури й навіть вчено-академічні реферати і в Галичині і в Россіі.
Окрім цього мого не-свого твору нічогісінько мого „Правда“ не хотіла печатати: і послапі мною легенди, і стаття про освіту знайдені були — дразливими для церкви! Рецензія на книгу Ганкевича знайдена була нетактичною і против автора, котрому не слід було говорить, що він пише не знаючи діла, та й проти церкви ж, бо нетактично було показувати сімпатію до позітівізму. Коли пізніще я таки настояв, щоб хоч легенди напечатано, то мені впять писали, що легендами образилось галицьке попівство, як і деякими казками з другоі збірки (Забадька) присланоі з Полтавщини. Щоб дати тому попівству сатісфакцію, редакція „Правди“ напечатала таку замітку, що це, мовляв, православне попівство в Россіі гідне сатири народньоі, а наше, галицьке (уніатське) зовсім інше! А як уже навіть з такого погляду виходило те, що „Правда“ не схотіла печатати мого оповідання про те, як кийівський православний митрополит виступив першим ворогом украйінськоі мови — я ніяк не зміг розуміти.
Та я б ще міг з цим помиритись, коли б „Правда“ давала хоть що небудь живе, інтересне. А то мертвячина та схоластика, — навіть в статтях про такі речі, як твори Шевченка. Я мусив відписати приятелям на Украйіну, щоб не винуватили мене, що нема моєі праці в йіхньому органі і, звісно, не пожалував пера, щоб висміяти схоластику того органа. Получив я відповідь, що самі приятелі моі (основателі „Правди“) аж в сум прийшли, прочитавши „Правду“, а особливо статті про Шевченка, і що Костомаров, перед котрим читано мій лист, згожувавсь, що я в ньому вірно схарактеризував „бездарність і тупійство“ тих статей і всього галицького змісту „Правди“. Певно, авторітет Костомарова поміг тому, що украйінські приятелі написали у Львів, чому там не печатають моіх праць. Зайшла об тім переписка і з Віднем і з Навроцьким, котрий мусив був стати в редакціі „Правди“, але його, як писали мені, Голуховський переніс навмисне „на Мазури“, щоб відірвати його від „Правди“. В один майже час получив я листи від Навроцького й від приятеля Січовика, що моіх праць в „Правді“ не печатають через те, що редакція бачить там „саму негацію й нічого більше“.Це мене вхопило за живе, і я, знов покинувши свого „Непобідимого і Мітру“, сів писати довгий огляд, котрий потім появивсь під назвою „Література россійська, велико-руська украйінська й галицька“. Там я задумав критично переглянути всю тодішню украйінофільську й народовську ортодоксію, показати єі безосновність перед реальними обставинами й потребами, зробити теж саме й з ортодоксією москвофільсько-панруською, — а на решті дати нарис реалістично-прогрессівного украйінства й панруськости зовсім на інших підставах. Замір мій ліпше всього вкладавсь у мотто: destruam et aedificabo! Але посилаючи першу частину своєі статті Навроцькому, я побоявсь, що таке мотто покажеться претензійним, і перемінив aedificabo на aedificabitis, при чому з нервозности навіть якось помиливсь. До посилки додав Навроцькому гарячий лист, котрий певно пробрав його до живого, так що незабаром початок моєі праці появивсь у „Правді“ з дуже сімпатичною для мене приміткою. Потім проходить місяць, другий — нема в „Правді“ дальше моєі праці… Питаю, чому? Але зі Львова нічого не пишуть, а з Украйіни, з Ряшова, з Відня впять пишуть про негацію…
Незабаром лучилась нова пригода, з поводу котроі я вступив у новий конфлікт з „Правдою“. То було святкуваннє Шевченківського дня в Цюріху в 1873 р. В той час зібралось кілька Русинів-Галичан у Цюріху, де вони вчились в політехниці, і також набралось чимало Украйінців з Россіі, між котрими були й такі, що признавались до національности украйінськоі, але частина вважала себе русскими, тоб то не ділила себе національно від Великорусів, хоч деякі з них і не цурались украйінських сімпатій. Кілька чоловік Киян, що були там, перейіхали через Відень і за рекомендаціями моіх приятелів бували в Січі й познакомились там з Галичанами.
По йіх словам (власне покійника Зібера і безнадійно тепер хорого Сергія Подолінського) Січ зробила на них чудне вражіння, особливо на однім вечірку, де були попи — депутати райхсрату і де подавали „білу каву“ від якогось „совітника“ (чи не Лавровського?). Голова Січі держав промову, в котрій між інчим гаряче говорив про прихильність галицькоі молодіжі „до своєі питомоі церкви“ — „Та то він бреше!“ — прошепотів на ухо Зіберові й С. Подолінському один Січовик, котрий раніще вже був знакомий з одним з моіх приятелів, що був у Відні зі мною, й котрий бував за чічероне Киянам у Відні. — „Та то він бреше! Він такий же атеіста, як і ми з Вами! То він таке говорить тільки для гостей!“ Але з деякими Січовиками наші вандрівники Кияне вступили в добрі стосунки, здобували для них книги, — і для більшоі взаємности виписали „Правду“ в цюріхську „русскую библіотеку“, в котрій висів між інчим і портрет Шевченка. Познакомились ті Кияне і з цюріхськими Галичанами, котрі зложили з себе „Русскій Кружокъ“. Тільки в цьому кружку Киянам прийшлось наткнутись на ворожий собі вплив, котрий ішов із польського Рапперсвільського музею, де був тоді діректором звісний д. Духінський, що писавсь завше під своіми працями: Prof. Duchinski de Kief.
Звісна теорія д. Духінського про тожсамість Русинів і Поляків і про монгольство Москалів. Теорія та була образно намальована на одній стіні в Рапперсвільському музею: географічна карта Восточноі Европи; на мерідіану, приміром, Калуги проведена лінія: на запад від неі написано: Race arienne, constitution individualiste et libérale; восточна половина поділена по параллелі, приміром, Орла лінією, на північ котроі написано: race finnique (finnoise), constitution communiste, а на південь: race turque, (чи tatare), constitution despotique. На западній половині красувались окрім того: Polianes (Polonais) на Вислі: Polianes на Дніпрі: Pologne Russie у сю половину, а на восточній Moscovie. Москалі образно являлись мішаниною Фіннів з Турками, коммунізму з деспотизмом, однаково чужих Арійцям-Полянам з Висли і з Дніпра.
Як раз же тоді уся молодіж россійська в Цюріху, (душ до 200) Москалі як і Украйінці (між студентками майже 75% були з Украйіни) були гарячі соціялісти. Цюріхські ж Поляки, навіть студенти, виступали ворожо против цеі молодіжі, а надто проти студенток, навіть агітували проти них серед Німців, — Галичан же відбивали від усяких взаємин з Россіянами навіть з Украйінцями, вмовляючи йім, що коли вони держаться з „Москалями“, та ще й з соціялістами, то вже вони не Украйінці й не Арійці навіть. Таке саме розказував і мені Галичанин С. С., коли я прийшов у „Русскій кружокъ“, запрошений туди д. В. Нагірним, котрий сам не цуравсь ні Москалів, а тим більше Украйінців. Я ж вступив у кореспонденцію з д. Нагірним ще з Флоренціі, прочитавши одну відозву єго з Цюріху в „Слові“ і у „Правді“, — після чого я послав для „Р. Кружка“ наші кийівські видання й кілька інших украйінських книг.
В февралі 1873 р. получив я у Флоренціі лист з Цюріху від Сергія Подолінського, котрий тоді був дуже близьким чоловіком до д. Лаврова й редакціі „Впереда“, що збиравсь виходити. В листі тому Подолінський, котрого я трохи знав у Кийіві, просив мене прислати статтю про Шевченка, щоб єі прочитати на зборах у роковини єго смерти. Зоставалось часу щось днів з 3–4, з котрих два мусили пітти на дорогу мого листу з Флоренціі до Цюріху, — і я мусив писати день і ніч, так що рука зовсім зомліла, — але вспів прислати свою статтю на строк. Звісно, я найбільше виставляв гуманітарно-демократичну суть творів Шевченка, показуючи впрочім, як вона корінилась в історіі нар. поезіі, й життю Украйінців. Статтю цю, (котра потім, щось через рік, була напечатана в петербурській „Недѣлѣ“, дуже обкусана цензурою самого редактора, з роду Украйінця й приятеля петербурських украйінофілів старих і молодших) прочитав С. Подолінський на зборі усіх Россіян, куди запрошено й Галичан „Русского Кружка“, після чого посла і на була телеграма від „русских і Украйінців“ в Цюріху до Січі, а далі й реферат, котрий мусив появитись у „Правді“ в купі з рефератом про такий же мітінг самих Січовиків.
Минуло кілько часу, — ніякого реферату в „Правді“ ні про цюріхські ні про віденські роковини Шевченка нема! Тим часом „Русскій Кружокъ“ вряжа (на 12 Марця) свій вечір на честь Шевченка. Туди покликано, звісно, й Россіян, але також і Поляків з Рапперсвіля, котрим дано перші місця і перед котрими д. С. С. у промові заявив, що „головні признаки нашого характеру — індівідуальність і сильна любов родини[5] — спільні й нашим братам привислянським“, — хоч закінчив проти централізму польського, — а другий оратор таки прочитав добру лекцію про пануючу політику Поляків проти Русинів.
Реферат про цей вечір появивсь у „Правді“. Прийіхавши в Цюріх літом 1873 р. й розмовившись з С. Подолінським й В. Нагірним з одного боку, а з д. С. С. з другого, а також придивившись до всіх обставин славянськоі колоніі в Цюріху, я зрозумів змисл двох тамошніх вечерків на честь Шевченка й усю шкоду поступування „Правди“. З розмов з „впередчиками“ я побачив, що в них єсть зерна незгоди між московським і украйінським елементом. Напр. д. Лавров дуже був до мене любезний і прохав писати для „Впереда“, але коли я йому предложив статтю про Шевченка, то він заговорив спершу щось зовсім темне, а далі сказав мені, що це боязно для того, хто читав мою статтю прилюдно, бо видасть його урядові. В другім місці („Историческая Польша и Великорусская Демократія“) я показав всю плутанину і нещирість „Впереда“ відносно до Украйіни, Польщі, Россіі, Галичини, єго проби затерти московський та й польський централізм загальними фразами, а в той же час явний замір не промовитись ні одним словом, котре б признавало яке небудь право Украйінців у Россіі на автономію, або навіть йіх істнуваннє як чогось осібного, хоч програма „Впереда“ бучно говорила про „соціальныя партіи въ Польшѣ и Галиціи“, і впередчики вдержували завязані за поміччю украйінофілів відносини з галицькими народовцями у Відні і навіть у Львові. Скоро мені стало зовсім ясно, що впередчики просто хотять за поміччю Галичан лекше перевозити своі видання в Россію й раді б були побачити свій соціалізм і в Галичині — але в россійській Украйіні не допускають ні іншоі форми, ні мови, ні іншоі організаціі навіть для ширення соціалізму, як йіхня, котру вони подавали для „єдноі і неподільноі Россіі“.
Ця тенденція великорусько-централістичного елементу серед впередчиків, а також незгоди по деяким другим справам, котрі реальні обставини Украйіни викликали на перший план (напр. справа жидівська і польська) почали вже ділити декого з розумніщих Украйінців, як С. Подолінський, від д. Лаврова й т. і. Моє прибуттє, розмови про деякі місця програми, котру мені послали ще в Італію з просьбою сказати своі думки, а також і про всю постанову справи (я казав, що в Россіі на першому плані мусить бути справа політичноі вольности, а не соціальноі революціі) підчеркували початки цеі незгоди, ставили перед Украйінцями-соціалістами думку про потребу власноі організаціі й одмінних способів праці, відповідних до реальних обставин власного краю.
Московські, чи власне петербурські впередчики виступали проти таких зерен критики і повороту йіхніх товаришів-Украйінців до украйінства, як проти „реакціі й усякого націоналізму“.
Ось тут то й треба б було, щоб де небудь було заманіфестоване поступове украйінство новоевропейське, космополітичне по думкам, та національне по формі, по грунту. Такого украйінства треба було тим більше, що по всьому видно було, що звісний рух обгорнув не саму тільки цюріхську молодіж, а всю россійську і може найбільш власне на Украйіні. А в украйінофілів не було нічого показати світові окрім „Правди“. „Оце ваш орган?“ — питали мене було в Цюріху, коли я говорив про потребу чогось більш придатнього для Украйіни, ніж „Вперед“ і т. і. Я міг тільки в загальних словах відповідати, що в Відні і на Украйіні єсть прогрессівніщі елементи, — так „Правда“ навіть не давала звістки про Шевченковський мітінг у Відні.
Майже в один час зо мною прийіхав до Цюріху один молодий чоловік, котрого я знав у Кийіві горячим украйінофілом черниговськоі школи[6]. Тепер той черниговський украйінофіл був ярий противник усього спеціально украйінського і прихильник псевдо-космополітизму россійських соціалістів, або ліпше „народників“, vulgo „нігілістів“. Дальше, з поводу украйінських бунтарсько-народницьких брошюр я довше спинюсь на відносинах між украйінофільством 60-х років і россійським „народництвом“ 70-х рр. Тепер скажу тілько, що між ними не тілько нема прінціпіальноі незгоди, але що россійські бунтарі-народники тільки переклали на прозу і консеквентно при клали на практиці те, що украйінофіли, виховані на „Гайдамаках“ і подібних творах Шевченка, розказували в віршах та піснях[7]. І тим і другим однаково недоставало европейськоі політичноі школи, знання того, як в наші часи мусить поступати освічене народолюбство. Через те між россійські бунтарі-народники так багато кинулось власне украйінськоі молодіжі, навіть такоі, в котрій народолюбство було перше збуджено власне украйінофілами, як напр. в молодіжі черниговській. Цій молодіжі практичний консерватизм старших украйінофілів (котрі на той горячий час були зовсім без усякоі політичноі програми) показавсь нічим, як тілько гіпокрітством і полохливостю, а заходи коло національности, котрих украйінофіли не вміли оправдити широкою культурною і політичною доктриною, показувались цій молодіжі формалістикою, непотрібною власне для „народу“, цього кумиру украйінофілів „хлопоманів“ 60-х рр., як і руських соціалістів „народників“ 70-х рр., і молодіж украйінська кидалась до россійського руху, котрий обіцяв скоре царство „народу“, та ще одягав своі обіцянки у принадні фрази космополітичного соціалізму. (Говорю: фрази, — бо фактичного знакомства з соціальним рухом у Европі, а надто з єго звязком з політичними обставинами кожноі европейськоі сторони не було й у „русских соц. народників“.)
Мій знайомий Черниговець, хоч і курникав по старому украйінські пісні, та тепер вже відкидав усякі украйінські тенденціі, лаяв „буржуазність і реакційність“ украйнофілів — і покликувавсь у цьому на „Правду“, зародини котроі він бачив на очи в Россіі, в часи прийізду туди делегата Галичанина, і оповідав мені про них дуже сатирично[8]. Серед таких обставин я мусив сам написати в „Правду“ допись про Цюріхський і русько-украйінський вечір в роковини Шевченка, а при тому й про молодіж россійсько-украйінську в Цюріху, про студенток, котрих як раз тоді, з поводу паскудного указу напечатаного проти них в „Правительственномъ Вѣстникѣ“, обкидали болотом газети німецькі (не швейцарські), а ще більше польські, й котрі заслугували на сімпатію всякого чесного чоловіка, а надто народолюбця. Після довгих суперечок „Правда“ напечатала мою допись аж через два місяці, з такою приміткою: „Поміщаємо сю допись в тім пересвідченю, що вона буде дуже інтересна для наших читателів; однако мусимо вже на самім переді висказати, що з деякими поглядами вп. дописувателя, котрі годі (!) нам тепер враз з одмінними нашими поглядами спеціяльно наводити, ми не годимося“. („Правда“, 1872, 473). Кого мусила підперти ця примітка в наших цюріхських спорах, чи мене, чи Черниговця, ставшого з украйінофіла впередчиком, можете самі бачити.В той же час галицькі народовці вже явно кинули камінь на дорогу поступовому украйінству. Це були дві брошюри о. Качали: „Безпосередни̂ выборы“ й „Политика Русиновъ“, котрі явились як прилога до „Правди“. В тих брошюрах о. Качала, котрого мені рекомендував мій кореспондент Січовик яко „батька Руси“ й з котрим мені радив „порозумітись“, — приставав в імени 16 міліонів Русинів, то б то й нас, россійських Украйінців, до австрійськоі, польськоі федерально-клерикальноі партіі з єі освітньою і соціальною програмою, — включно до реставраціі конкордату з Римом і оппозиціі цівільним слюбам! — „Оце ваша програма?“ — питали мене в Цюріху. — Що це ще за музика? питав я своіх кореспондентів у Відні й Галичині, — і получав відповіді, в котрих не розумів нічого. А позаяк я скоро мусив пройіздити через Відень і Галичину в Россію, то мені казали: скоро побачимось і на словах порозуміємось. На лихо усякі особисті справи, болізні в сімйі і т. і., задержали мене в Німеччині й Швейцаріі аж до августа. В Відні я не застав майже нікого з Січовиків, окрім одного молодика, досить сімпатичного, але мало обзнакомленого ще з публичними справами. Від нього я довідавсь тільки про цікаву річ: про вражіннє, яке зробили на Січовиків перші россійські студентки — власне черниговки, вихованки украйінофільські, котрі потім перейшли то до „впередства“, то навіть до „набатчиків“. Вони дуже подобались Січовикам своім інтересом до ідейних справ, але прикро вразили йіх свойіми хлопячими манерами. Я мушу сказати, що бачив тих панночок у самому Чернигові ще в украйінський період йіх нього життя і замітив у них такі ж самі манєри[9]. Далі, як пойіхав я з Відня в Галичину, то перше слово, яке я чув від молодих Галичан, — це дивування перед тим, які освічені в россійській Украйіні жінки. Це була перша побіда, котру одержала нова россійська культура в австрійській Руси, побіда, котру volens-nolens признавав кожний Галичанин, навіть і ті, котрим не подобались манєри Россіянок.
У Відні мене задержала всесвітня виставка, з котроі я мушу тут спомянути те, як мені не хотіли в угорському виділі показати славянських шкільних книг, в тім числі й руських, а нарешті дали тілько один нумер урядовоі шкільноі газети з руським виділом, Господь зна, якою мовою і правописю писаний. Мадярське міністерство щось вже чуло про Русинів народовців, противників Москви, про фонетичну правопись і видимо рекомендувало йійі Русинови сотрудникови, — та той не відаючи ні россійщини, ні народньоі мови угорськоі Руси, а ні якоі правописі руськоі, таке понаписував, що тільки „плюнуть та перехриститься“, як каже Гоголева сваха. Це було перше моє знакомство з печатю угорських земляків. Але що мені кинулось в вічі власне в угорському виділі виставки, це пребагата коллекція костюмів і орнаментики народньоі з угорськоі Руси. Я такого багацтва не бачив ні перше, ні послі, — навіть і в самому Пешті, де я був у 1875 р. і де в музею вже не побачив тієі коллекціі, бо вона з браку місця схована по скринях, як сказав мені діректор. Не знаю, чи потім багато увійшло зразків з тієі коллекціі в атлас пештянського музею, (я його не бачив), але знаю, що украйінські і галицькі етнографи не мають ніякоі ідеі про ту коллекцію.
В европейські ж журнали орнаментики й моди в перший раз пішли зразки наших вишивок власне з тоі коллекціі, та за ними не вдержалось імя нашоі національности, бо не було видано нічого сістематичного. Незабаром вийшла россійська царівна за англійського прінца і єі придане було вишите московськими вишивками, (по атласу Стасова „Русскій орнаменть“) того ж сорту, що й наші, та осібного характеру. З того часу россійські вишивки, — broderies russes — пішли в моду в Европі, а коли вже потім появились атласи украйінських орнаментів, то вони пішли в Европі теж за broderies russes, не глядючи на титули атласів і на тексти, в котрих зручно показувано одміни украйінського орнаменту од великорусського. Так то хто пізно приходить, той сам собі шкодить!
За кілька днів уже до мого вийізду з Відня, вернувсь туди Січовик О. Т. Він нам несказанно подобавсь, і коли б можно було судити по ньому об тім прогрессі, котрий зробила Січ з часу першого нашого пробутку в 1871 р., то прогресс той був би дивний: О. Т. то був цілком Европеєць по своій науці і ідеям. Багато ми говорили з ним про наші справи і між іншим про те, якою колодою на них лежать львівські народовці. Між іншим я почув від нього новий поступок редакціі „Правди“, — а власне, що вона не хоче печатати єго цілком фактичноі дописі про штунду, зробленоі найбільше по кореспонденціям у россійські видання, і являється таким способом більш клерикальною, ніж цензура царська. О. Т. казав мені в імени Січовиків бажаннє, що нехай би вже „Правда“, коли вона не хоче бути отверто поступовим органом, то хоч би перестала бути органом виключноі консерватівної фракціі народовців, а допускала до публіки й думки других фракцій, хоч би й з полемічними примітками редакціі.
З такими бажаннями, назбіравши цілу коллекцію печальностів — свого роду gravamina — украйінських і галицьких прогрессістів, котрі жалілись на львівський народовський кружок, — пойіхав я з Відня в Галичину.
——————
- ↑ Замічаю цей факт як одну з многих прояв „своєі мудрости“ украйінських народовців; другий подібний факт, самовільну переробку „Тараса Бульби“ Гоголя я розказав уже в 1. н-рі „Товариша“. Факти такі показують недостачу культурного, европейського образування літературного. Чимало подібних прояв „своєі мудрости“ можно налічити і з других сфер украйінофільського дійства: товариського, політичного і т. і.
- ↑ Про це варто сказати два слова. Редактор газети, покійник Валентин Корш думав, що я в Кийіві професор славянськоі філологіі, через те що я цітував сербські, чеські і т. і. газети і книги. В Петербурзі, казав він мені, нема зовсім знающих славянські мови, окрім завзятих спеціялістів, котрі всі (окрім Пипіна й Ровінського) не належали до ліберальноі печаті. Варто спомянути, що друга моя спеціяльність в газеті, по просьбі Корша, була полеміка з московськими газетами Каткова й Аксакова.
- ↑ Після того, як це було написано, програма Костомарова була надрукована в першому н-рі в третій раз поновленоі „Правди“ 1888 р., та ще й як основа програми самого видавництва. Тільки ж треба сказати, що найменше впливу тієі програми видно — на самій тій „Правді“.
- ↑ Спомянувши д. Купчанка, я мушу сказати й про дальші моі з ним стосунки, котрі тяглись і потім, бо я діставав від його етнографічні матеріяли й обмінювався з ним виданнями. Д. К-о досить характеристична особа й наводить на інтересні думки про загальний стан австрійських Русинів. Безспорно народолюбивий і притому рухливий, що́ серед Русинів рідко бува, завше за роботою, жиючий переважно в Відні, одному з більших культурних центрів Европи, д. К. все таки доси не виробив собі прогрессівно освітньоі основи для свого народолюбства і навіть не звів своіх студій про народ свій в яку небудь сурйозно наукову цілість, а мов навмисне держить себе поверховним віденьсько-газетним репортером в усьому що пише, а в політичних думках не пішов дальше сервілізму, то чорно-жовтого, то московського. А поряд з ним згадую я чимало Січовиків, котрі дуже нерадо дивились на те, що я зношусь з д. Купчанком. Вони й більш освічені, й думки мають прогрессівні, й жили й живуть в тім же Відні, — а ні один з них не зробив нічого навіть для того, щоб віденьські газети діставали звістки про Галичину не виключно з противного народовцям табору, — а вже про який небудь сістематичннй показ Німцям і через них усій Европі життя і справ нашого народу хоч би в Австріі, нічого й говорити. Хай ті, що більш мене знають Галичан, скажуть, що тут за причина? А я тільки кажу тепер те, що не раз думав, з болем на серці приглядаючись до Русинів у Відні.
- ↑ По тодішнім цюріхським обставинам це мусило значити, що наші дівчата не кинуть батьківськоі хати для медицини й т. п. нігілізму.
- ↑ Я мушу нагадати те, що сказано в 1-ій частині про „космополітів“ Украйінців між кийівськими студентами часів недільних шкіл. Черниговці належали до „украйінофілів“ і кілька з них, моіх товаришів, поробились потім учителями в Чернигові, притягли до себе і других Украйінців і надали дуже яскравий украйінофільський характер тамошній молодіжі мужеській і жіночій.
- ↑ Нагадаю, що у всероссійських бунтарів настольними книгами були Костомарова „Бунтъ Ст. Разина“ й Мордовця — „Гайдамачина“ і „Политическія движенія русскаго народа“.
- ↑ Описана в брошурі д. К. Устіановича „М. Ѳ. Раевскій и россійскій панславизмъ“ (стор. 49) „нігілістка“, котру він здалека бачив тоді у Кийіві, змальована в д. У-ча трохи в апокаліптичному стілю, була жінка мого приятеля Черниговця. Вона була з другоі, теж архі-украйінофільськоі сімйі. Не за довго перед тим, як я вийіхав з Кийіва, вона прибула туди з чоловіком, одягнута по украйінському, говорила по украйінському і була навіть скандалізована тим, що знайшла за мало укр. націоналізму в кийівських громадян. Д. К. Устіанович вже застав йійі як тіпічну — россійську „нігілістку-соціалістку“. На цій характерній парі найліпше видно, як не вміли украйінофіли вдержати коло себе найщиріщу й найактивніщу частину молодіжі, навіть тієі, котру самі виховали. Характеристично, що найменше приставала до украйінства, або найбільш тікала від нього жіноча молодіж, так що в 70-ті роки, саме коли в Россіі молодіж бралась гарячо до радікально-народницьких думок, украйінофілок майже зовсім не було. В Цюріху напр. не було й духа украйінства серед студенток хоч, як сказав я, 75% з них були з украйінських провінцій. З цього можно бачити, на якому анахронізмі збудована повість Ол. Пчілки „Дві товаришки“ у „Першому Вінку“.
- ↑ Пізніще я здибавсь з молодшим виводком черниговських панночок і сам з жалем бачив, що діло не стало на самих хлопячих манєрах, а що вони привчились серед украйінських народолюбців і пива пити більш, ніж треба навіть хлопцям. То була нещасна группа, звісна під назвою „гави“. Час (1875–1878), — роки, котрі наступили вже після того, як скінчивсь невдачний похід в народ россійськоі молодіжі, а по части і вплив украйінофілів не дав йім пітти „в народ“ на пропаганду соціалізму, ні в інші подібні россійські революційні заходи, — та ніхто йім не показав і іншого чесного, а при тому й органічного діла, ніхто не навчив йіх працювати стало!! І вони майже всі пропали марно і навіть на встид власне украйінофільським кружкам, до котрих були найблищі. Характеристично, що один з ліпших членів молодого кийівського украйінофільського кружка, з котрим зблизились ті „гави“ і котрий в ті часи перейшов од ворогування против соціалізма „радікалів“ до бучних розмов на соціально-бунтарські теми („Парова Машина“ й т. і.) пресурйозно споривсь з моєю жінкою, котра дивилась на це пянство „гав“ як на „безобразіе“, а на потворство єму з боку мущин як на гріх проти людскости, і доказував, що коли жінка хоче мати рівні права з мущинами, то мусить рівнятись з мущинами в усьому!!
Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.