Австро-руські спомини (1867–1877)/Вступне слово: огляд на моє украйінство до знакомства з Галичанами. Моі перші писання про Галичину

by Михайло Драгоманов

Австро-руські спомини (1867–1877) Михайло Драгоманов Вступне слово: огляд на моє украйінство до знакомства з Галичанами. Моі перші писання про Галичину

Перші моі стосунки з Галичанами до перейізду через Галичину в 1873 р. ▶

Львів: 1889

Вступне слово: огляд на моє украйінство до знакомства з Галичанами. Моі перші писання про Галичину.

Доля привела мене в стосунки з австрійськими Русинами Галичини, Буковини й Угорщини, більші, ніж ще звичайно лучається Россіянам, та навіть, на скілько знаю, й самим австрійським Русинам, котрі рідко виходять по за гряниці кождий своєі провінціі. Через те я думаю, що моі споминки про ті стосунки не будуть без інтересу, а може й не без користи й для самих австрійських Русинів. Тож я йіх і роскажу тут, як можу тілько, обєктивно.

Звела мене з австрійськими Русинами та участь, котру довелось мені брати в украйінському руху в Россіі, то ж я мушу поперед усього коротенько росказати, як і з якими думками приступив я до того руху і з якими перейшов я до взаємин з Галичанами й другими австрійськими Русинами.

Родився я (1841) на лівобічній Украйіні, в місті Гадячу, в Полтавщині, в сімйі украйінського роду, та такій, в котрій вже старосвітське украйінство було підкопане новіщою россійською або ліпше россійсько-европейською культурою. Батько мій (1802–1860) прожив 24 роки в Петербурзі, де вивчився сам французськоі, англійськоі й трохи німецькоі мови, пробував писати й перекладати французських та англійських постів на московське і печатав своі проби в петербурських альманахах 20-х і 30-х років, хоч од Украйіни й не одстав. Брат єго в Петербурзі навіть написав поему з народнього украйінського життя, з котроі батько мій проказував мені потім деякі віршики, зовсім не злі. Сам мій батько, вернувшись на Украйіну в 1838 р. зараз же почав збирати пісні народні, з котрих частину передав нашому землякові і по части родичеві проф. Амвросію Метлінському, а більша частина розгубилась по знакомим^[1]. Хоч маленьким хлопчиком я пам'ятав украйіньского поета Михайла Макаровського, й трохи підрісши хвалився, що бачив у нашому домі чоловіка, котрого печатні твори (в збірці А. Метлінського) лежали у матері в комоді. Пізніще сам батько мій написав кілька байок украйінських, не дуже зрештою мудрих.

Мати моя була більш наівна Украйінка, яко небогата панночка, що виросла в хуторі, та й єі батько, по імені Цяцька, був опетербуржений Украйінець і звавсь Цацкин, хоч, здається, не зовсім цурався й украйінства. По крайній мірі мені росказувала одна з наших бабів, що весілля моєї матері справлялось по панському в горницях і по мужицькому у дворі і що як молоді вийіздили в город, то за ними йшла традиційна перезва й співали „Журавля“. Словом, в нашій сімйі не богато було старосвітського, традиційного украйінства а украйінство жило поряд з россійщиною, досить свідомою, літературною, хоч через те може й не було у нас і того нагону проти украйінства, як проти мужицтва, який бував по панських (по малопанських часом ще більше, ніж по великопанських) сімях на Украйіні. Украйінству у нас одводилась така частина, яку воно само могло займати по свойій культурній силі А так як та сила була слабіща од россійськоі, то й украйінство у нас було підрядним.^[2]

В такому ж духу виховувавсь я і в гімназіі (полтавській, 1853–1859). Наука була россійська, переклади европейських писателів, — до котрих я ще з дому став ласий, — були россійські. Тільки при тому в нас не гнали украйінськоі мови, до котроі обертались часом і учителі, звісно, більш, коли треба було пустити юмор, а „Наталка Полтавка“ була в Полтаві немов оффіціяльна пєса, котру що року грали „любителі“ з губернського beau-monde, на добродійні цілі, котрими звичайно адмініструвала губернаторша; грали єі також іноді і самі гімназісти на свойіх сценках. „Наталка“ була перша театральна пєса, котру я побачив. Прельстився я нею несказанно, переписав і вивчив на память і в перші ж вакаціі на Різдво всю єі проказав і проспівав на всі голоси (з відомости рідних) перед домовими дівчатами (звісно, крепачками), котрі плакали в три річки, коли я виводив перед ними: „Видно шляхи полтавськіі“ і т. д. Потім я привіз переписане Сватанє на Гончарівці і т. і. і часом читав перед дворовими, а то й панами, як було зберуться в гості. Далі попались мені й вірші Шевченка, котрого навіть „Кавказ“ і „Сон“ частенько попадались в записних книжках гімназістів, тільки підписані шифрованим іменем! Треба сказати, що украінські поезіі містились в таких книжках з россійськими і не наводили ні на які виключно націоналістичні думки. Варто б росказати, як мені дістались до рук „Оповідання“ Марка Вовчка, та довго це буде. Скажу тілько, що перше оповіданнячко М. Вовчка (Панська воля), котре я прочитав у учителя історіі С-на, котрому Куліш зоставив склад свойіх видань на продаж, зробило на мене велике вражіння, і мало для мене велику вагу, положивши початок моєї дружби з цім цінним для Полтавщини чоловіком, а також рішучий початок мого свідомого демократизму. Тільки впять таки твори М. Вовчка вразили мене своєю загально-людською, соціяльною ідеєю, ніякого націоналізму в мені не збудили, а лягли в мойому мозку поряд з тими „ліберальними“ россійськими віршами, з уривками з творів Герцена, котрі до нас доходили, та з романом Бічер-Стоу (Onkel Tom), котрий я прочитав незабаром у россійському перекладі.

Коли й на мене, як на всякого підрістка, наскочила охота писати поезіі, то пробував я йіх писати і по россійському і по украйінському, і тепер памятаю, як я, вже побачивши, що орігінальний поет з мене не виходить, узявсь за переклади, та мучився, перекладаючи Горацієву De arte poëtica на украйінське, тоді як переложив далеко лекшу Beatus ille, qui procul negotiis на россійське.

Росказую я це все далеко довше, ніж слід би на міру цих споминів, не для того тільки, що б показати ту основу, на якій виросло моє украйінство індівідуально, а й для того, щоб подати зразок типічного виховання полтавського молодика в ті часи, коли не було ще в тих сторонах спеціяльноі національноі тенденціі, ні московськоі, ні украйінськоі. Правда, вже з кінця 50-х років показувавсь і в Полтаві початок спеціяльного украйінофільства, в особі й писаннях Куліша, але дуже слабо; воно не дуже приставало до нас. Памятаю, що напр. закуплені кількома товаришами (по рекомендаціі учителя россійськоі словесности, чоловіка без усяких тенденцій) примірники „Чорноі Ради“ заставались майже не читаними: я напр. „Чорноі Ради“ недочитав, хоч ночі просижував за Вальтер-Скоттом в поганих россійських перекладах з французського, і плакав над М. Вовчком (найбільше зрештою над крепацькими повістками, а „Сестру“ ледви осилив). Коли я був уже в шостому классі гімназіі, то здибавсь з звісним потім на Украйіні пропагандістом украйінофільства П-им. (модель для Д. П. Пучки, одного з геройів повноі анахронізмів і всякоі нісенітниці хроніки (??) д. Красюченка п. з. „Юрій Горовенко“, котра написана мов навмисне, щоб дати фальшивий образ украйінського руху і його стану в Россіі, і в тойже час подати на нього донос урядові, та ще й донос безосновний). Але П-в тоді більш горячився з поводу всероссійськоі справи увільнення крепаків, ніж з поводу украйінофільства. Він охоче розмовляв зо мною про новини, котрі доходили до провінціі про справу крепацьку в Петербурзі, кричав проти вагання в урядових сферах, котрі, як він казав, може врозумити хиба „революційна сокира“ (la hache révolutionnaire! як виголошував він, ідучи зі мною по мирним улицям Полтави, до цукерні, де ми читали газети), і дуже підбавляв у мене демократизму, але без усякоі спеціяльноі украйінськоі барви. Коли ж згодом показавсь у розмовах П-ва націоналізм, то в такій формі, що я майже зовсім став холодний до цього в загалі сімпатичного чоловіка, та й не міг слухати його національноі філософіі.

Здибавшись з П-вим після вакацій 1858 р. я запримітив, що він, на чім світ стойіть, лає Европу й лібералізм. Розмовившись, побачив я, що він все покликується на Куліша, котрий тілько що побув у Полтавщині, повернувшись із за границі, і проповідував якийсь антілібералізм, вивезений ним з Бельгіі, щось таке подібне до клерикального соціялізму, сказав би я тепер, як би не боявсь дуже вже рішуче схарактеризувати те, що мені, покликуючись на авторітет Куліша, росказували П-в і піп Катранов, батько пізніщого видавця творів Котляревського^[3]. Мені ця противуевропейска та противуліберальна гарячка нагадувала зовсім московське славянофільство і навіть ще старе, миколаівських часів, бо в ті часи (1858–1860) навіть московські славянофіли, по крайній мірі ліпші з них, не стільки кричали, що „Западъ гніетъ, а Россія цвѣтетъ“, скільки займались практичними справами, як воля крепаків, община й т. і. та мало різнились від прогрессівних „западників“, до котрих лежала моя молодеча душа. Так я, навіть спіткавшись з апостолами спеціяльно націоналістичних думок по наших сторонах, не змінив характеру свого первістного украйінства і скорше навіть вкоренивсь в свойому зачатковому космополітизму.

З таким культурним, гуманітарним, а зовсім не націоналістичним украйінством скінчив я гімназію і прийшов до універсітету (в Кийіві), навіть не думаючи, що б міг бути прінціпіяльний конфлікт між тим украйінством і культурним же россійством, або ліпше россійським европейством^[4].

Зараз поступивши в універсітет (1859 р.), я пристав з усім полтавським кружком нашим до „воскресних школ“, бо перша така школа (у Кийіві на Подолі) була одкрита нашим кружком. Тут практика поставила перед нами перше з украйінських питань: на якій мові вчити в школах? Ми рішили це питаннє тим, що вчили на обох: на россійській і на украйінській, тілько, звісно, більше на першій, бо на тій було більше книг. Згодом, окрім нашоі школи склалась друга (новостроєнська), куда зібралось кілька прінціпіяльних украйінофілів, з правобережних і чернигівців, до котрих доходили спеціяльно украйінські ідеі од Опанаса Марковича, Глібова й т. і., і потім деякі молодші полтавці, підпавші під вплив П-ва. Скоро наших, подолян, новостроєнці стали звати космополітами, а себе украйінцями, хоч на ділі й вони не більше наших вчили свойіх учеників по украйінському. Суперечка виходила проміж нас більш теоретична, бо коли гарячіщі новостроєнці казали нам, що школа неукрайінська більш деморалізує, ніж учить народ, ми признавали, що наука все таки наука, та що поки украйінського письменства, а надто учебного, майже нема, то треба користуватись хоч россійським. З таких спорів доходило до спору про вагу національного й народно-традиційного елементу і всесвітнього, наукового. Ми вище ставили остатний, новостроєнці перший. Ми йіх за те ставили в ряд з московськими славянофілами. І справді, на скілько зближались тодішні украйінофіли з тими славянофілами, свідчить і те, що напр. в Кийіві була й третя воскресна школа (Печерська), в котрій зібрались чисті Москалі вкупі з Украйінцями, деякі з котрих потім виступали гарячими мовцями в украйінофільській громаді. Цю школу так і звали славянофільською. Ми ж подоляне, були всі Украйінці з роду, і коли не цурались россійщини та коли стояли за неі, то зовсім не за московський національний єі елемент, а за гуманітарний, европейський, — од того нас і звали наші суперечники не москалями, а космополітами^[5]. Украйінства ми й не думали цуратись, а напроти перші украйінські таблиці для учеників зложені були двома нашими, подолянами, між інчим одна К. Ш-м, що й тоді вже працював над украйінським словником. Подібнож у Полтаві „космополіт“ і на пів Москаль С-н (згаданий учитель мій, у котрого я побачив М. Вовчка), перекладав на украйінське фонетичний Букварь Золотова^[6]. Додам, що дехто з нас, я напр., не згожувавсь на дуже вже гострий виступ украйінофілів проти Поляків, в чому деякі украйінофіли зближались навіть з россійськими оффіціялами.

Ось резони, по котрим я державсь здалека від спеціяльно украйінофільських студентських кружків, котрі в 1862 р. злились в велику громаду, душ в 250–300. Тимчасом робота в воскресних школах, а потім як йіх уряд закрив, у „Временній Педагогічній Школі“ (про неі я росказав дещо в громаді, т. II. в статті „Народні школи на Украйіні“) все більше затягала мене в одну з практично культурних справ, з котрих складається реальний бік украйінства, — в справу народноі освіти, і я почав, як міг, пильно студіювати теорію народнього елементу в педагогіці, народну мову, словесність, історію. Тут мені багато помагав старший від мене на 10–15 літ приятель мій, теж полтавець, Судовщиков, учитель по жіночих пансіонах, збирач народних пісень, теж космополіт, котрого порядно лаяли наші студенти-украйінофіли за те, що він сміявсь над непедагогічним обходом тих украйінофілів з хлопцями, котрих вони вивезли з сел, що б вчити йіх в Кийіві (треба таки сказати, що рідко кого з тих хлопців „доведено до ума“) і над навмисною некультурностю тих народовців, а також за те, що він не признавав Шевченка за готового вже великого поета, бо йому бракувало освіти й праці над своіми творами. Перепадало лайок за подібні ж єресі й мені, так що коли я показавсь в церкві, де стояла труна Шевченка, котру перевозили з Петербурга в Канів, то навіть один товариш — украйінофіл, трошки пяненький (цього гріха вживано як з некультурности, так і для більшого народовства) крикнув на мене: „Ти чого сюди зайшов? тут тобі не місце!“

Я зрештою не вийшов з церкви, а пішов за труною і навіть воодушевивсь сказати слово, коли побачив, що якась дама по дорозі положила на труну Тарасову терновий вінець. Забігши вперед перед бастіон-браму на над-Дніпровій дорозі, я змостив з цегли катедру і з неі зміг говорити так, що мене люде чули (другі говорили з товпи і йіх майже нічого не було чутно). Може через те біограф Шевченка, д. Чалий, котрий проводив церемонією, написав потім: „лучшія изъ надгробныхъ рѣчей, кь сожалѣнію, не сохранившіяся, были произнесены у крѣпостнаго форта на мосту студентами: Стояновымъ, Антоновичемъ и Драгомановымъ“. (Жизнь и произведенія Т. Шевченка, ст. 192).

Не берусь судити, на скілько моє слово над Шевченком варто похвали д. Чалого, а скажу тілько, що по політичним думкам воно було найрадікальніще з усіх тоді сказаних. Говорив я по россійському, на ту тему, що в нас кождий, хто йде служити народу, тим самим надіва на себе терновий вінець, і під кінець бажав, що б наші громадяне наперед дійсно шанували свойіх великих людей та не давали йіх на муки, поки вони живі. На другий день один з організаторів проводів попрохав мене написати своє слово, що б переслати його для статті Куліша в „Основі“, та так ні моє слово, ні другі й не появились в печаті (окрім слова д. Чалого, котрий сам його видав брошюрою).

Мій виступ на проводах Шевченка зрештою не зблизив мене з украйінофільськими кружками , — може через те, що я, де далі все більше затягаючись в працю спеціяльну, віддаливсь від студентських кружків в загалі, особливо тоді, коли закрито воскресні школи. Коли мене попрохав у школу педагогічну М. А. Тулов (інспектор округу, украйінофіл, хоч часами тайівшийся) викладати історію Россіі, поряд з деякими украйінофілами, котрих він знав, як і мене, по праці в воскресних школах, то навіть деякі з мойіх личних приятелів-суперечників украйінофілів почали пойідом йісти мене, на що я, будучи космополітом, берусь до такого щиро-національного діла, як виховання народніх учителів^[7]. Догризли вони мене до того, що я пішов до Тулова зрікатись школи. Тулов став роспитуватись про резони. Я росказав усе.

„Глупости это все!“ відповів Тулов, вислухавши, і намовив мене зостатись. Через кілька днів прийшли до мене „мойі убійці“, як я йіх для сміху називав, і почали мене гризти, щоб я хоч не смів викладати історіі Украйіни; на те в нас, кажуть, єсть чоловік, спеціяліст, котрий зна край і люд, зна народню словесність і т. і.; ми вже й з Туловим переговорили. „Добре“, кажу. І не без страху стрітив я того спеціяліста і одвів його в школу, одділивши йому половину мого часу. Через кілька місяців довелось мені потрапити на його лекцію; — я трохи долонями не сплеснув: слуха мого спеціяліста всього душ 3–4, що сидять проти нього, решта в другім боці классу чита собі чи дрімає, а більше аж в другій хаті забавляються! Послухав я чверть години ту лекцію, і здивувавсь довготерпінно і тих трьох, що хоч сиділи перед ним, бо він сонно, прицмакуючи росказував йім коротко про гетьманів XVIII. ст., та царів, підпускаючи іноді таку філософію: „Петръ III. такъ же мало царствовалъ, какъ и Петръ II. Такая уже очевидно судьба была Украины, что государи милостивые къ ней, царствовали не долго“. Цю фразу він при мені сказав щось разів з три. Потім росказую я про це все одному „громадянину“. „Вольно ж Вам, каже, було слухатись; він же (про спеціяліста) в нас посміх! який він учитель, та ще й спеціяліст?!“ (А потім казали мені певні люде, що з нього списував свого Радюка автор „Хмар“!)

Трохи згодом я зрештою зблизився з украйінофілами і навіть увійшов у громаду. В початку 1863 р. прийшло до виконання проєкту Костомарова про видання популярно наукових книг, і кийівська громада видала „Де-що про світ божий“ — гарненьку книжечку по фізичній географіі, тілько трохи попсовану лірично-клерикальними голосіннями. До мене дойшла чутка, що готуються другі подібні книжки. Я заінтересувавсь цим ділом, і дехто з земляків мойіх, полтавців, предложили мені приступити до громади, що б узяти в ньому участь. Так і сталось, і мене зараз же принято в комітет до редакціі популярних книг. Тілько з того мало вийшло пожитку. Комітетові предложена була книжка, написана одним з його членів — святці, то б то виказ святих по місяцям, з короткими біографіями деяких угодників божих. Не памятаю вже, з якого місяця починалась та книжка, здається з септембра, але всі біографіі були прескучні. Окрім того я не міг собі взяти в голову, на що ми, раціоналісти (на першому спільному зборі громади, де я був, читано лист дальнього товариша, потім доволі звісного етнографа, про те, що він досліджував мітологію що б дійти, „звідки в Украйінців пішла фальшива ідея бога“) мусимо починати наші просвітні для народа видання з гагіографіі, та ще так виложеноі. Мені сказали, що так треба, що б підняти в народі пошану до його власноі мови. Новакові не личило зараз же піднімати великі спори, і я взявсь у свою чергу критикувати слова й вирази тих святців, на що й зводилась уся праця нашого комітету. А поки ми так працювали, наступили вакаціі, а також цензурна заборона всяких педагогічних і церковних книжок украйінських.

Вернувшись в Кийів по вакаціях, я застав велику зміну в украйнофільських кружках. Багато скінчило курс і думало про „місця“, то б то про державну службу. Де-хто вже діставсь в учителі гімназій і не появивсь у Кийіві, другі поступали в нові „мирові посередники“, котрі заводив уряд після повстання Поляків. Громада майже не збиралась, а потім зовсім перестала. Про видання популярних книг не було вже розмови. Коли я запитував декого, чому б не печатати йіх в Галичині, мені відповідали, що то би тілько роздражнило уряд, котрий тепер на час задержав, а не заборонив украйінські видання (як сказав би то міністр Валуєв Костомарову). Словом, увесь украйінофільський рух серед кийівськоі молодіжі, так гучний ще перед вакаціями 1863 р., зовсім затих. І я зайнявсь свойіми студіями й особистими справами (діссертація pro venia legendi в універсітеті по історіі Риму, служба в II гімназіі вчителем географіі й т. і.).

В 1864 р. случилась маленька пригодка: один на пів божевільний товариш, ще передо много скінчивший курс, написав в місцевій газеті статтю — донос проти украйінофілів, як мов би то прихильників Польщі. Стаття ся показалась огидною „космополіту“ Судовщикову і він написав одповідь, котру ми в двох виправляли. Це бачили деякі товариші з колишніх громадян і це підняло в них репутацію „космополітів“ (мовляв — „чесні люде“!). Тим часом в Кийіві зібралось кілька мойіх земляків з Полтавщини, котрі потроху пробували пера. Один з них, потім доволі звісний етнограф, став жити в мойім домі. Почались між нами знову розмови про украйінську літературу; почались вони з того пункту, на котрім йіх зоставила померша (власною смертію) „Основа“ — полемікою з московськими славянофілами за питання: чи може украйінська література зовсім зрівнятись з россійською, чи мусить зостатись тільки літературою „для домашняго обихода“, як казав Аксаковський „День“? Мойі земляки вірували, що украйінська література може в усьому рівнятись з россійською і для того ставили першим обовязком „розвивати мову“, а для цього, казали, найліпше перекладати вже з розвитих мов на украінську. На лихо, тілько один з них знав так-сяк французську мову, з котроі й почав перекладати „Мазепу“ Байрона, а другі ніякоі не знали, окрім россійськоі^[8]. Для перекладів, казано, треба словника, то ж і почали перекладати россійський же словник Рейфа на украйінське.

От до такого кружка пристали ми з Судовщиковим, чи такий кружок пристав до нас, — не знаю, як і сказати. Судовщиков зразу виступив проти напрямку кружка, а надто проти словника россійсько-украйінського, замісць котрого він радив перш усього зробити украйінський. „Зробіть, казав він, перш усього інвентарь тієі мови, яка єсть у народа, та по авторам близьким до народа (якими були старші украйінські писателі, безтенденційні, до-украйінофільськоі доби), — то може виявиться, що не треба буде ні ковати деяких слів, ні переписувати йіх з латині (поет-полтавець був за ковання, а згаданий правобережець за латину). Також само, по Судовщикову, замісць того, що б розмовляти на голо про самостійність украйінськоі мови й національности, треба було зробити граматику украйінську (порівняючи з великоруською, польською й церковно-славянською) та опрацювати тим же ж порівняючим способом етнографію украйінську. По довгих спорах, словник Рейфа одсунуто на зад, а далі й забуто, і кружок узявсь за граматику. Згодом, як пішла чутка про нашу роботу, то з Харкова звістили нас, що звідти передадуть нам матеріял до украйінського словника, куди увійшов і матеріял Куліша. Нескоро привезено той матеріял в 12 пудах, котрий одначе не стільки прислуживсь, скільки пойів праці і грошей на впорядковання, після котрого зосталось дуже мало цінного, так що прийшлось почати вибірання слів з етнографічних збірок і писателів на ново. А тим часом Судовщикова, — єдиного між нами спеціяліста в лінгвістиці, — вислано в Костромську губернію, де він не забаром і вмер^[9].

Наші граматикальні збори стали осередком нового украйінського руху в Кийіві й навколо, звідки іноді найіздили старі товариші й знайомі. Після оффіціяльноі праці, звісно, велись розмови й про усякі інші питання украйінські, найбільш літературні. Потроху виявились між нами два напрямки: один, котрий я звав украйінофільським, а другий — хлопоманським (обидві назви взяті з ходячих прозвищ: в московській і польській печаті). Перший виходив з пункту національноі одрубности Украйінців і ставив у першу голову — рівнятись з другими самостоячими народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до украйінства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані украйінське мужицтво, готовий і безспорний національний елемент і в той же час найбільш потрібуючий для себе вслуги, і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього і поступати в літературі у гору в купі з ним, (розвивати літературу знизу вгору). В такім поступанню ми бачили єдину гарантію й того, що ми зробимо не тілько самостоячу, але й живу украйінську культурну мову.

Це були головніщі одміни думок в нашому кружку. Та були й інші, зрештою досить природно звязані з попередніми. Націоналісти звертали всю причину лихого стану украйінства на „ворожих сусідів“, раді були задирати йіх (звісно, більш проміж себе, або в анонімних дописях в Галичину), хоч на ділі корились перед властями предержащими і вдавали з себе релігійно-політичних консерваторів. Остатнє було тим лекше, що дехто з націоналістів вважав для себе навіть обовязком звісний консерватізм думок, через те, що й народ держиться звісних традиційних думок. Напроти ми (читач, певно, вже догадавсь, що другого напрямку держались попередні космополіти) думали, що „сусідів“, — як народу й громади, — чіпати нічого, а з демократично-прогрессівними елементами в них навіть треба дружити; що ж до культурних і громадських думок, то при всім нашім демократизмі, казали ми, треба держатись прінціпів не традиційних, а наукових, поступових, і ці прінціпи нести і в народ, а не понижати або затемняти своі думки для застарілих а то й противурічивих думок так називаємого народу^[10].

Хоч ми й спорились проміж себе, а на ділі перевага була, по крайній мірі в літературній праці, на боці космополітів. Словник украйінський узяв перевагу над Рейфом; навіть у вільній поезіі Байрон (у французському, а то й россійському перекладі) одсунувсь для Сербських дум, котрих печатне видання потім перакладчик посвятив мені, тільки вдравши мені таку штуку, як передача книги славянському комітетові, ворожому нам всім і спеціяльно противному мені. (Вказую на це, як на зразок украйінофільських викрутасів і сюрпрізів для ідеі й приятелів). Найпродуктівніщою показалась праця коло народньоі словесности, бо незабаром видано дві книжки казок, випуск музичних пісень, книжку пісень чумацьких (з посвятою мені), а також упорядковано всю систему видання пісень політичних або історичних, коло котрих потім скупилась була й праця над словником^[11]. Школа й популярно-наукова популярно-наукова література для нас були не доступні. Однако скоро показалась пригода заговорити й про них, і цей обовязок упав на мене.

В статті „Народні школи на Украйіні“ я по части росказав, як в 1865 р. Тулов і редактор „Кіевлянина“ В. Шульгин впрохали мене написати огляд народнього шкільництва в „югозападномъ краѣ“ (Кийівська, Подольська й Волинська губерніі), що б звернути увагу нового, розумніщого генерал-губернатора (Безака) й підняти знову світську й досить прихильну украйінству сістему шкільну, яку зламав клерикал і обруситель кн. Ширинський-Шихматов, прийіхавший в Кийів попечителем в 1864 р.^[12], а потім як прийізжі з Чернигова попрохали од мене другу статтю з поводу тамошного земського проєкту педагогічноі школи. Статті ці, а найбільш друга, (котру я назвав був „Земство и мѣстный элементъ въ народномъ образованіи“ й котру редакція „СПетерб. Вѣдомостей" напечатала в 93 N. 1866, розділивши на дві) поставили мене з Ширинським у війну, котра й скінчилась моєю одставкою з кийівського універсітету. Справу шкільну я ставив у тих статтях не на національний, а на педагогічний грунт, на котрому йійі обговорювали россійські педагоги в 1862–63 (в тім числі Москалі К. Ушинський і Водовозов), досить прихильно для украйінства ^[13]. Я не домагавсь виключного вживання украйінськоі мови в наших школах, а виходив з педагогічного правила: починати од звісного, щоб іти до незвісного, і домагавсь початку науки на народній мові, а далі вже на державній. На моі статті обізвавсь дехто з земців і між ними звісний педагог, барон Миколай Корф, котрий до самоі смерти нераз піднімав бесіду про цю справу, між іншим і на зйізді сільских учителів у Херсонщині в 1880 р. І сам я й доси думаю, що украйінська мова може увійти в школи в Россіі тільки тоді, коли агітація за нею буде виходити з такого, педагогічного, а зовсім не націоналістичного прінціпу.

Переглядаючи тоді літературу справи народньоі школи на Украйіні, я прочитав і всі спори про права літератури украйінськоі в загалі, і переконавсь, що вся та справа поставлена в Россіі фальшиво власне через те, що єі перенесено з грунту загально-культурного на національний^[14]. Одні казали, що Украйінці осібна нація, а через те мусять мати право на осібну літературу; другі оповідали: Украйінці зовсім не нація, а хиба провінціяльна одміна, і через те ніякого права на осібну літературу, а надто на оффіціяльну, не мають. Була й середня думка, — котру виказували перше московські славянофіли (Вл. Ламанський, Ів. Аксаков), що Украйінці можуть мати літературу елементарну, „для домашняго обихода“, так на цю формулу нападались і россійські державники (як Катков), і украйінофіли, як Куліш, хоч вона підходила власне до того, що казав сам Куліш в „Эпилогѣ къ Чорной Радѣ“ і що потім написав Костомаров в огляді украйінськоі літератури в книзі Гербеля „Поэзія Славянъ“. Прочитавши ці спори, а також звівши суму того, про що дійсно писали по украйінському самі украйінофіли, (сам Шевченко писав навіть свій дневник по россійському), я вивів, що даремно було й споритись про права украйінськоі літератури при тій малій силі, яку вона показала, та що на той час рямки „домашняго обихода“ були для неі скорше за широкі, ніж за вузькі.

З такого погляду я почав говорити про украйінський рух в історично-публіцістичних статтях в „СПетерб. Вѣдомостяхъ“ з 1865 р. та „Вѣстникѣ Европы“ з 1870 р., показуючи народньо-культурну вагу украйінського руху для всеі Россіі й Славянщини, і почастно показуючи, яка брехня й дурость лежить в основі роспущеного Катковим догмату, що украйінський рух — діло польськоі інтриги. Рух у Славянщині, що піднявсь після зйізду в Москві в 1867 р., звертав на ті статті більшу увагу в Россіі й Австріі. Галицька „Правда“ робила з них витяги. Тим часом я приступивсь близько до самих галицьких справ, а на решті завів стосунки й з самими Галичанами.

Оглядаючи украйінський рух у Россіі, я мусів узятись і за галицькі видання, з котрих „Слово“ досить аккуратно доходило до нашоі універсітетськоі бібліотеки. Еміграція Головацького, полеміка, котру він підняв з Кулішем і т. і., брехні, котрі, зо слів Галичан партіі Головацького переходили в Россію, що мов би то галицькі украйінофіли чи народовці — запроданці Поляків, все це примушувало мене до можливих студій над галицькими справами, а далі до писання про них для Россіян, котрі, не виключаючи й украйінофілів, майже нічогісінько про них не знали. Скілько памятаю, перша стаття про Галичину, що я напечатав у Россіі, була „Галицкорусскій театръ“ в „СПетерб. Вѣдомостяхъ“ 1867 р. Там я показав, які іллюзіі мають в Россіі, а власне противники украйінства, коли радо говорять про „русскій“ театр і літературу в Галичині, бо той театр єсть власне коли не цілком украйінський, то спеціяльно австро-рутенський, що, коли Поляки (як то було спершу) піднялись було проти того театру, то напались власне на украйінську літературу, котру б то „польська інтрига“ протегує, що словам московських централістів. Подібні ж думки докладніще розвив я в ряді статей п. з. „Письма съ Галицкой границы“, напечатаних в тійже газеті в другій половині 1867 р. Тамож намітив я те, що потім, — з більшим матеріялом — розвив у статтях „Вѣстника Европы“ 1873. „Русскіе въ Галиціи“ і „Литературное движеніе въ Галиціи“, а власне, що в практичних справах: народньоі освіти і літератури нема майже ніякоі ріжниці між партіями панруською й украйінською в Галичині, котрі обидві стоять за народню мову (хоч поки обидві не дуже йійі знають, бо обидві ще мало демократичні), а що сваряться вони з за справ формальних (правопись) або далеких (яка мусить бути вища всеруська або й всеславянська література?). У відносинах галицьких партій до россійськоі літератури я одмічав такий факт, що москвофіли хоч і восхваляють ту „багату й розвиту літературу“, а на ділі зовсім йійі не знають і навіть неспосібні йійі оцінити, бо по свойій літературній школі вони належать ще до перед-Пушкінськоі, коли не перед Карамзінськоі доби, тоді як народовці, хоч і брикаються проти Россіі, а на ділі де далі все більше підпадають під вплив новоі россійськоі літератури, з котрою тілько вони одні й знакомлять галицьку публіку. Вивід мій був впять такий, що й у Галичині літературна справа, переставлена з грунту формально національного на грунт реально-культурний, при демократично-прогрессівному напрямку, тратить свій гострий, поділяючий характер і прийма такий, при котрому всі щирі прихильники демосу й освіти можуть працювати досить згідно.

Правда, при таких студіях Галичини я одкрив там один елемент: вузькодумний, реакційний і лакейсько-каріерний, — що більше одповіда національній формулі рутенський, — котрий примазується то до „русской“ партіі, то до „украйінськоі“, або до обох вкупі, і котрий мусів би бути виелімінований, як правдиві пута на ногах Галичан. Окрім того вказував я на кружковий фанатізм, на нечесність полеміки, на безморальну легкість перескоків людей од партіі до партіі (Головацький, Климкович і др.), як на правдиві язви галицько-руської громади.

З такими думками, — не моє діло судити, чи вірними, чи ні, але в усякім разі независимими від усяких галицьких націоналістичних партій, — я вступив у безпосередні взаємини з Галичанами.

——————

1. Найбільший зшиток завезла в Крим жінка нашого далекого родича, котра сама була з роду, що, як богато інших, перебравсь туди з Полтавщини; вона казала батькові моєму, що там дуже інтересує все, що нагадує метрополію. Зшитком пісень збору мого батька так поінтересувались, що й не вернули його!
2. Я не можу тут розбалакатись про політично-соціяльні погляди мойіх родичів, хоч це річ і доволі характерна для свого часу. Скажу тілько, що батько мій, тай дід по матері, були, як майже всі освітніщі Россіяне початку XIX. в., скорше всього якобінцями, держались якоісь мішанини республіканства з цезарізмом; до крепаків були досить добрі, а мати мені росказувала в часи еманціпаціі, що батько єі, померший ще коло 1850 р., завше б то казав, що раніще чи пізніще, а воля крепакам мусить бути. Раз, будучи хлопцем, щось в 1848–49 рр. я підслухав розмову між батьком і матірю про те, що, мовляв, правду сказав дід, що як би знову вернулась ґетьманщина, то забрали б гору великі пани. Певно ця розмова була протягом якоісь попередньоі ширшоі розмови про можливість автономіі „Малороссіі“, про що балакалось іноді між лівобічним панством в часи, коли й Шевченко писав своі політичні поеми. Батько мій був в отвертій війні зо всім повітовим магнатством і урядом, писав на його „бумаги“ всякому малому людству козакам, міщанам, а то й кріпакам, що іноді всмілювались „доказувать свои права на вольность“. Через це батько мій був дуже звісний між мужицтвом у повіті і багато шапок знімалось перед ним охоче, як ми ходили або йіздили, при чому й батько мій сам знімав шапку на всякий мужицький поклін (другі пани того не робили, а іноді який з них, що сидів з нами в повозі, було й виговорює за те моєму батькові), і мене навчав те ж знімати шапку перед мужиками.
3. Катранов, колишній мій законоучитель, закликав мене до себе та все навчав мене проти „гнилого Запада“ й „либеральныхъ бредней“, — все було каже: „вотъ Кулѣшъ разсказываетъ, что въ Бельгіи за монастырями куда лучше было, чѣмъ теперь за либерализмомъ!“ і т. д.
4. Треба сказати, що такого конфлікту не показував і сам тоді найгарячіщий украйінофіл, д. Куліш, як видно з його „Эпилога къ Чорной Радѣ“, котрий був напечатаний в московсько-славянофільській „Русской Бесѣдѣ“ і котрий я читав з запалом, особливо слова про Шевченка, що називався там не по імені, а тільки „величайшій поэтъ украинской словесности, пѣвецъ людскихъ неправдъ и собственныхъ горячихъ слезъ“.
5. Спеціяльно мене одбивало од украйінофільських кружків власне йіх антіевропейство, „восточництво“ (кажучи словом Гоголя). як свідоме, так і невільне, через те, що украйінофіли (окрім кількох з польського роду) майже зовсім не знали „западних мов“, через що не вільно зоставались більш москалями, ніж россійські космополіти, хоч і бунтувались проти московськоі літератури.
6. В 1862 р. його арештовано й вислано в Архангельську губернію за „намѣреніе отдѣлить Малороссію“!!!
7. Тепер один з тих суперечників займає важний поет в шкільній адміністраціі, і цікавий я знати, як то він придержується старих свойіх національно-украйінських ідей!
8. До нашого кружка приходив зрештою дуже навіть знаючий правобережець, та він тілько подавав голос за теорію „самостайности“ украйінськоі літератури, а сам по украйінському не писав нічого, окрім кількох поетичних „гріхів молодости“ в одній галицкій газеті, про котрі ніколи не згадував.
9. Він сказав в одній приватній бесіді, що жалкує, чому Каракозов не влучив у царя; свідок (бувший московський студент, учитель у д. Галагана) переказав ці слова звісному Тайному Совітнику Юзефовичу… Дальшого розказувати нічого…
10. Що таке народ в культурному змислу? питали ми; де він починається? чому ми самі не частина народу? і т. д.
11. Коли в 1870 р. був готовий увесь план Історичних пісень, то покладено було вибрати з них слова й видати йіх як маленький словник, вкупі з граматикою, поки буде готовий великий словник. За це взялись осібні спеціялісти, котрі згодом пристали до нашого кружка.
12. Між інчим в 1863 р. напечатані були коштом „казенним“ в Кийіві Байки Глібова „для элементарнаго чтенія“ (та Тулов задержав вихід, страха ради загальноі заборони украйінських педагогічних видань, хоч потім книжка вийшла як просто літературна); окрім того в „Книгѣ для чтенія въ народныхъ училищахъ кіевскаго учебнаго округа“, що вкладалась під редакцією Тулова, мусіли бути й статті украйінські та про Украйіну.
13. Про це дивись статьтю Л. Д. (моєі жінки) в „Вѣстникѣ Европы“ 1874, августъ: „Народныя нарѣчія и мѣстный элементъ въ образованіи“.
14. Украйінські націоналісти тут, як і в других справах, помилялись через те, що замісць того, щоб заосновати свою політику на реальних обставинах життя украйінсько-россійського, наслідували других націоналістів, напр. чеських або польських. Россійські централісти те ж малпували централістів французських та німецьких.