Boa Constrictor (1907)/I
| Boa Constrictor I |
II ▶ |
|
Герман Ґольдкремер устав нинї дуже злий. Він усе такий, кілько разів йому лучає ся ночувати в Бориславі. А лучаєть ся се що тижня раз, у пятницю, коли приїздить сюди з Дрогобича оглянути роботу і виплатити ріпникам. Герман Ґольдкремер, хоть маєток його доходить до мілїона, нїколи не звірює чужим очам надзору, анї чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичи своя камениця, порядна, нова, ясна, — сказати не жаль. А тут приходить ся йому ночувати в деревянім домику, серед маґазинів, завалених бочками кипячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, усе таки найпоряднїйший і найкрасше положений на весь Борислав, — але знов дарма річ рівняти його до дрогобицьких будинків. Хоть стїни білі і вікна ясні, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, брудні маґазини та ще бруднїйші помешканя людські. Нї зелени сьвіжої, нї виду всьміхненого не побачиш. Повітрє задушливе, загусле від нафтового сопуху; у Германа від него за кождий раз голова крутить ся, немов від дурицї. Та ще й люди, що снують ся навкруги його помешканя поміж брудні шопи, поміж глинисті гори, що мов мурашки невпинно нишпорять коло закопів, — тьфу, чи то люди? Чи такі на сьвітї люди? Зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони; на них пошарпані шмати — не то шкіра, не то якесь невидане полотно; від них на сто кроків віє нестерпний дух нечистї, сопуху, шинків, зопсутя! І голоси у них — нї, се не людські голоси, а якийсь крик глухий, охриплий, немов дренькіт розбитого баняка. А якій позір у тих людий — дикий, зловіщий! Деякі з них, що помимо ранньої пори підхмелені йшли до ям (тверезому годї видержати в глубинї!), заглянули в вікно і побачили Германа. Від їх поглядів йому стало якось моторошно.
— Такі люди, — подумав собі, — як би видїли мене в багнї, то не то що не витяглиб, а ще би глубше пхнули.
І ось у якім товаристві приходить ся йому, аристократови, проводити цїлого півтора дня. Він сплюнув крізь отворене вікно і відвернув ся. Його очи живо оббігли кімнату — чистеньку, веселу сьвітличку. Гладка воскована підлога, мальовані стїни, круглий столик з оріхового дерева, комода і „писемне“ бюрко, — ось що перед усїм насувало ся оку. Всьо блищало, яснїло до сходячого сонця, що саме кидало перше промінє крізь вікна до кімнати і золотисто-кровавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очи Германа відвернули ся від них, — він не міг знести сильного сьвітла. На боковій стїнї, супроти дверий, у півтїни висїв великий образ у золочених рамах, — на нїм спочили Германові очи. Була се досить гарна і вірно змальована картина тропічної, індийської околицї. В далечинї, повиті синявою мракою мріють величезні тросники — цїлі лїси бамбусові Бенґалю. Здаєть ся, чуєш, як у тій, гущавинї з легким шумом вітру мішає ся плачливе скомленє тиґра кровопійцї. Близше до переднього пляну малюнка тросників не стає, тілько поодинокими купинами бовдурить ся в гору буйна, рясна, ясно-зелена папороть, а над усїм зносять ся живописними групами стрімкі, широколисті пальми, царі ростин. На самім передї, трохи з боку — як раз така ґрупа, роскішна, стрійна. Під нею кілька ґазель; вони прийшли певно за пашею. Але необачні зьвірята не доглянули, що серед величезного, зеленого листя сидїв страшенний змій-удав (Boa Constrictor), — сидїв на чатах, ждучи на добичу. Вони сьміло, безпечно підійшли до пальм. Нараз вуж блискавкою метнув ся в долину — хвилька мертвого переполоху — один блей ухопленої ґазелї, один і остатнїй, — і все стадко в дикім переляку ще стоїть мов закаменїле, тілько одна, найбільша — видко мати тамтих — повалена звоями вужа. Маляр підхопив саме ту хвилю, коли ґазелї ще не отямились, а вуж, високо піднявши голову, з усею силою стискає своїми величезними скрутїлями добичу, аби подрухотати їй кости. Він обкрутив її шию й хребет, а з посеред закрутів його сорокатого, блискучого тїла видко голову бідної жертви. Великі очи, вигнані на верх передсмертною му́кою, блищать немов у сльозах. Жили на шиї напружені; голова, немов доочне бачиш, кидає ся ще в послїдних судорогах. За те очи змиї блискають таким злорадним, демонїчним огнем, такою певністю своєї сили, що миволї мороз пробігає по тїлї, коли добре у них вдивити ся. Дивна річ! Герман Ґольдкремер мав якусь глуху, невияснену вподобу в тім образї, а особливо любив цїлими годинами вдивлювати ся в страшні, дявольським огнем розіскрені очи гадюки. Сей малюнок від разу так йому подобав ся, що побачивши його десь у Віднї на виставі зараз купив його. Правда, в Дрогобичи жінка не хотїла мати у себе в домі тої „обридливої гадини“, от тим то Герман повісив його у себе тут у Бориславі. Нераз, коли сюди до нього заходили инші промисловцї або урядники і з жахом поглядали на сей малюнок, Герман усьміхав ся і говорив прицмокуючи:
— Правда, гарний малюнок! Оріґінал! Пять сот ринських коштує, ще й без рами. За саму раму пятьдесять дав!
А потім додавав поважнїючи:
— Щож, ä Kampf ums Dasein! Коза хоче жити й вуж хоче жити. А хто тому винен, що вуж не може жити травою, лише козою? А ти коза будь мудра, не лїзь вужеви в зуби! А бир-бир!
Але на самотї Герман якось не міг жартувати анї з вужа анї з кози. Він чув якийсь темний, забобонний страх перед тими гадючими очима, — йому здавало ся, що сей вуж колись ожиє і принесе йому щось незвичайне: велике щастє, або велике горе.
Поволи розвіяла ся густа, холодна паморока, що досьвіта була залягла над Бориславом. Герман Ґольдкремер випив каву, засїв до бюрка і добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лило до сьвітлицї таку повінь сьвітла; поранний холод і глухий віддалений гамір робучого люду — все те лоскотало його змисли та заразом обезсилювало, усипляло їх. Орґанїзм, розстроєний вчорашньою їздою і домашнїми клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої в полотно оправленої книжки і до цифер, що в нїй пяли ся величезними стовпами, і до пера з вирізуваною, кістяною ручкою, — йому стало так якось солодко, нї одна думка не ворушила ся, тілько віддих правильно підіймав груди. Він спер голову на долоню, і хоть не був зовсїм із людий замислених, склонних богато розважати (таких людий загалом між Жидами дуже мало), — то прецїнь тепер, перший раз після довгих-довгих лїт, не стямив ся і пустив волю всїм вражіням свого житя — віджити в памяти, перейти живо, наглядно поперед свої духові очи…
Перед його очима промайнули тяжкою хмарою перші лїта його молодости. Страшна бідність та недоля, що стрітила його при першім виступі на сьвіт, і доси проймає його холодом, дрожею. Хоть і як нераз йому прикре буває теперішнє житє, — однакож він нїколи не бажав і не буде бажати, щоб вернули ся йому молоді лїта. Нї! ті молоді лїта висїли якимсь важким проклятєм над його головою: проклятєм нужди, що заглушувала в першім зародї гарні й добрі здібности його душі. Нераз чув він те проклятє в хвилях своїх найбільших спекуляцийних удач, — нераз мара давньої нужди затроювала йому найбільшу радість, досипала гірчицї-полину в солодкі напої богацтва й роскоші.
І доси він живо нагадує ту на-пів розвалену, підгнилу, вохку, нехарну й занедбану хатку на Лану в Дрогобичи, в котрій побачив сьвіт. Стояла вона над самим потоком, напротив старої і ще відразливійшої ґарбарнї, відки що тижня два струповаті, каправоокі робітники виносили ношіями спотребований і переквашений луб, котрий на всю пересторону ширив кислий, задушливий, убійний сопух. Побіч хати його матери стояло богато инших, подібних. Усї були скопичені так густо, дах у кождої був такий нерівний, перегнилий та пошарпаний, що цїла тота пересторона подабала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу сьмітя, плюгавства, гнилого делиня та шматя, як на людське житло. І повітрє тут раз-у-раз таке затхле, що сонце сумрачно якось сьвітило крізь шпари в стїнах і дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодила ся і відси розходила ся на десять миль довкола. В кождій із тих хаток жило по кілька родин, т. є. по кілька сварливих, лїнивих і до крайности нехлюйних Жидівок, а кругом кождої роїло ся, пищало та верещало бодай по пятеро дробини-Жиденят. Мужчини, руді, пейсаті Жиди рідко коли зазирали сюди, найбільше раз на тиждень, у пятницю вечером, аби перешабасувати. Були то по більший части капцани-міхоноси, міняйли, шматярі, кістярі, та Бог знає які ще зарібники. Деякі пробували в містї раз-нараз, инші бували тут лиш дуже рідко. Перші волїли нераз переспати дебудь у шинку на лавцї, в корчех під голим небом, на холодї, аби не дихати густим нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки й оглушливого гамору баб та бахурів.
І Германова мати була не лїпша, коли й не гірша від инших. Хоть іще молода жінка — всего могло їй бути 20 а най 22 роки — то про те вона вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип Жидівок, так звичайний по наших місточках, на виробленє якого складає ся і погане, нездорове помешканє, і занедбане вихованє, і цїлковита недостача людської осьвіти, і передчасне замужє, і лїнивство, і сотки инших причин. Герман не пригадує собі, щоб бачив її коли оживленою, сьвіжою, веселою, пристроєною, хоть на її лицї видні були слїди якої-такої краси. Лице, колись кругле та румяне, пожовкло згризене брудом і нуждою, обвисло в долину, мов порожнїй мішок; губи давнїйше повні, румяні і різко викроєні, посинїли, віддули ся, — очи помутнїли, скаправіли. Чотирнацять лїт від роду вона вийшла за-муж, — по трьох лїтах розвела ся з чоловіком, котрий не хотїв її довше при собі держати й годувати. Старшого сина він узяв із собою Бог знає куди, — він був міняйло і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, зеркальця, шила та всяку господарську подріб за платянки; молодший, Герман, лишив ся при матери. Йому було тодї півтора року, коли його родичі розійшли ся, — він не затямив нї вітця нї старшого брата, а пізнїйше припадком довідав ся, що оба серед чистого поля померли на холєру, де їх знайшли аж десь за тиждень коло трупа коня. В загалї ростучи в такій пагубній і нездоровій атмосфері, він розвивав ся дуже поволи і тупо, хорував часто, і найдавнїйше вражінє, яке застрягло йому в памяти, то його грубий животик, у який часто штуркали його инші Жидики, мов у бубен. Дитинячі забави серед череди голих, заваляних, брудних дїтий, пригадують ся йому неясно, мов крізь сон. Дїти бігають докола тїсного подвіря поміж двома хатами, побравши ся за руки, і верещать що сили, — бігають, доки їм сьвіт не закрутить ся, а тодї покотом падуть на землю. А нї, то бродять по калужах, талапають ся, мов купа жаб, у гнилій, гарбарським лубом на чорно зафарбованій водї потока, полохаючи величезних, довгохвостих щурів, що бігають їм попід ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як нераз качав ся з иншими Жидинятами долї берегом у потік, і як старші Жиди, стоячи на мостї, реготали ся до розпуку з його грубого, буро синього животика, до котрого мов два патички причіплені були худі, довгі ноженята. Ще глубше вбили ся йому в память нічлїги в тїснім, поганім закамарку, разом з десятком таких як він дїтенят, — ті ночи, проведені на вохкій, сирій підлозї, на соломі, що на-впів перегнила та кишіла червяками і Бог зна яким гидом; ті страшні ночи, заглушувані сьміхом і плачем дїтий, штурканєм, бійкою та криком Жидівок; ті безконечні ночи, котрі він проводив скулений у клубок від холоду, після котрих уставав рано горючий і червоний по всїм тїлї. Ох, ті страшенні ночи дитинячих лїт, що иншим сьвітять до пізної старости ангельськими усьміхами та поцїлуями матери, тишею та втїхою, першим і послїднїм щастєм житя, — йому вони були першим і найтяжшим пеклом! Його вони до старости пекли й морозили; сама гадка про них запирала йому дух у груди, наповнювала його відразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бідне, обдерте, нужденне, повалене в багно, придавлене нещастєм. Він сам не знав, яка тому причина, не знав, що така молодість у кождім мусить притупити нерви, заглушити голову до тої степенї, що нещастє і плач иншого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить у нїм тілько обридженє, але не милосердє. Впрочім Герман Ґольдкремер нїколи й не думав про те, не старав ся розбирати причини свого поступуваня, а коли нераз бідні, покривджені ріпницї з нужденними лицями, в лахах просяклих кипячкою плакали перед ним, допоминаючи ся повної плати, він сплював, відвертав ся і велїв слузї викидати їх за двері.
Свою матїр він нагадує, як бувало цїлими днями сидить під хатою з панчохою та клубком у руках, та репетує хриплим голосом усяку погань, аби перекричати котру-будь із своїх сусїдок, котрій нинї прийшла охота з нею зчепити ся. Панчоха в її руцї дуже поволи поступала наперед, хоть на перший погляд могло здавати ся, що вона плете ненастанно. Нераз цїлими місяцями вона носила ту саму панчоху і той сам клубок, поки панчоха, ще недокінчена, і клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як усе довкола — брудно-сїрої. Нераз вона довго гнала ся за деяким Жидиком, що допік їй яким острим словом, — чалапкала по баюрі розхрістана, задихана, охрипла, посинїла з лютости, — а допавши бідного бахура, хапала за волосє і бухала без милосердя межи плечі, доки дитинище не впало на землю. Нераз і Германови діставало ся від неї і то дуже прикро. Вона була, як усї лїниві та бідні, дуже вразлива і люта, а в пересердю не перебирала, кого бє, чим і куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патиком так сильно по голові, що повалив ся на землю облитий кровю. Чим жила його мати, з чого удержувала себе й його, того Герман не знав. Знав тілько, що хата, в якій вони сидїли, не їх, а наймлена, — тай ще пригадує собі високого, грубого, сивобородого Жида, що нераз приходив, кричав на його матїр, що така розхрістана, і брав її з собою. Часто вечерами і сама мати виходила кудись і не вертала аж над раном.
Таке було житє будущого мілїонера, Германа Ґольдкремера, аж до десятого року. Правда, ростом і подобою він подабав на семилїтка, тай то лихо розвиненого. Сили і живости дитячої у нього не було. В ту пору він зачав набирати смаку до лїнивства, і часто сидїв-туманїв цїлими днями на лавцї в хатї, хоть мати гнала його на місто продавати сїрники хлопам, або займати ся яким иншим зарібком, як инші Жидики.
Було се лїтом 1831 року. Страшна, нечувана доси пошесть навістила наш край. Довго бігали глухі чутки між народом, що наближає ся „кара божа“, — довго трівожив ся мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смерти. Аж ось вона й надійшла, стораз страшнїйша, як надїяли ся. Цїлі села пустїли-вимирали, цїлі родини щезали зо сьвіта, як віск на огни. Один не знав про смерть другого, і собіж смерти вижидаючи. Брат відвертав ся від брата, отець від сина, щоб не побачити на нїм страшної печати смерти. А хто ще лишив ся живий, ішов до корчми, пив і горлав пісень у безумній непамяти. Нїкому було потїшати безнадїйних та сумних, нїкому було ратувати хорих, що нераз пищали водицї, конаючи в страшенних муках. Поміж простими людьма лїтали страховинні повісти про упирів, що „потинають“ людий, а по декотрих селах пяні, очайдушні купи почали навіть палити на огнї таких, кого вважали нїби упирями. І Дрогобича не минула холєра. Особливо Лан утерпів від неї більше як инші передмістя — чи то тому, що тут затхле та нечисте повітрє помагало ширеню зарази, чи може тому, що люди стїснені густо в одних хатах, легко одні від других заражували ся. Жиди, Жидівки, а найбільше малі дїти падали, мов трава під косою, вмирали серед глуші, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Кілько їх там перемерло, то лиш Бог один знає. Котрі були маєтнїйші, повиїздили при наближеню зарази в гори, на здоровійше повітрє, — але зараза і там дігнала їх, може лиш де сотий успів вернути назад. Але у Германової матери гроший не було, зарібку не стало, не стало й хлїба, нїчого. Вона серед загальної трівоги валандала ся попід хату, без памяти від переляку й голоду, раз-у-раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю заражена. Герман тямить добре, як прибіг до неї і з дитинячою цїкавістю зблизив ся до того тїла посинїлого, покорченого, близького лютої смерти. Йому ще й нинї живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безмежно болїзний, перекривлений та змінений, що аж йому малому мороз перейшов по тїлї. Він тямить кождий її рух, кожде її слово в ті страшні хвилї вічної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, аби не приступав близько, — материнська любов, хоть під грубою шкаралющею, не загибла в нїй, а проявила ся в хвилю найтяжшої муки. Її рука, простягнена безвладно впала на землю, а Герман бачив, як усї жили, всї сустави стягали ся то випручували ся судорожно, як вона дрожала з холоду, а попід шкіру що раз виднїйше набігала синя, ба зеленковата муравиця.— Герш, — прохрипіла вона, — не підходи… до мене!…
Хлопець стояв мов отуманїлий. В тій хвилї він дуже мало і дуже невиразно розумів, що воно таке дїє ся. Шарпане судорогами тїло матери почало перевертати ся на всї боки.
— Герш!… чесно жий! — простогнала нещаслива, ледви дишучи. В тій хвилї впала лицем на землю.
Герман стояв, боячи ся приступити до неї, а неменше боячи ся втїкати.
— Води! води! — прохрипіла конаючи, але Герман не міг рушити ся з місця, його память щезла на той час. Як довго він так стояв, два кроки віддалений від матери, того й сам не тямить. Навіть не може собі нагадати, хто і як пробудив його з того остовпіня, коли і куди спрятали трупа, — все те пожерла вічна непамять.
Він отямив ся в ночи серед вулицї. Голод рвав його нутро, спрага палила горло, трівога немов клїщами стискала груди. А докола тиша глубока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з під землї, чути приглушене хлипанє або стогнанє конаючих. По хатах, де ще лишили ся живі люди, блимає сьвітло, меркотячи в віддали і мов острі ножі прорізуючи пітьму. Малому Германови ще страшнїйше робить ся, коли глядить на ті сьвітла, — він аж тепер почуває цїлу пропасть своєї самоти, свого сирітства, — його зуби мимовільно цокочуть, колїна підшпотують ся і дилькотять, сьвіт починає крутити ся перед ним. Але ось подунув холодний вітер від сходу, відсьвіжив його. Він ходить улицями, що хвиля озираючись. Але голод не перестає докучати, прогонює поволи все инше, прогонює й страх, і підсуває йому нову, сьмілу гадку. Германови нема коли довго розважувати, — він тихими кроками, мов кіт, краде ся до першої-лїпшої хати, в якій не видно сьвітла, де, значить, усї вимерли. Перша, до котрої підійшов, була замкнена; добувати ся — дарма річ, сили нема. Він поповз до другої. Там лише що сконав остатнїй живий чоловік. Хата стояла розтвором, і Герман увійшов до середини. Насамперед полїз до полиць, до мисника, — всюди обшарив, аби знайти бодай чим будь занести ся. Йому пощастило знайти здоровий бохонець хлїба. Вхопивши його він аж стрепенув ся і в безумнім переполосї пустив ся тїкати з хати. Та на лихо тїкаючи зачепив ногою за ногу мерця, що лежав розпластаний на землї, і з розмахом ударив ся лицем о землю. Йому й доси пригадуєть ся те страшенне холодне почутє, що обхопило його в тій хвилї — такі хвилї не забувають ся до віку! Так немов якась невидима, холодна, страшенна рука десь із якоїсь чорної безоднї вхопила його — не за ногу, а за саме серце. У нестямі Герман зверещав, але зараз же переміг себе, зірвав ся з місця і вискочив із хати, не випускаючи з рук своєї здобичі.
Заспокоївши голод, хлопець засунув ся під якийсь пліт у лопушє і заснув мов забитий. Другого дня збудив ся значно покріплений, — особливо втїшив його ясний, теплий, соняшний день, при котрім щезали всякі страхи. Він побіг по вулицях, не богато зважаючи на крики і плачі довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а з учорашнього хлїба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, — голоду не бояв ся. Аж ось він попав на одну вулицю, по якій возили мерцїв з трупарнї на кладовище — далеко за місто. Він зразу цїкаво приглядав ся всьому. Вози за возами тягли ся вулицею довжезним рядом, навалені трумнами, на борзї позбиваними з неструганих дощок. Крик та завід осирочених не вмовкав, — купами перли ся люди ріжних станів улицею, богато навіть по дорозї падало заражених. Германа знов проняв мороз, коли поглядїв на ту страшну, безконечну процесию, — він що духу почав утїкати з тої вулицї, сам не знаючи куди, аби лише в далекі, глухі закаулки. Але ще довго потім йому причував ся гуркіт домовин, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоістій, каменистій вулицї, — причував ся йому той болючий плач і лякав його нераз серед тихої ночи.
Куди блукав він до кінця сього дня, як проводив слїдуючі, він докладно не тямить. Незвичайні, а на його молодий орґанїзм надто сильні вражіня приглушили його память. Він тямить тілько те, що часто добував ся до пустих хат, пертий голодом, і шарив на-потемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хлїба. Чим далї, тим більше лишала його память, — йому ставало якось горячо в грудях, а перед очима часто крутили ся червоні колеса, – вкінцї всьо щезло, темно…
Він прокинув ся в якійсь просторій сьвітлицї, в якій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом і дрожав. Сонце, бачить ся, саме заходило і скісним промінєм осьвічувало блискучу, лякировану, чорну дощечку над його головою. Біля нього богато таких же ліжок — стогнанє, оханє… Якась баба в чорнім тихо-тихо ходить докола і заглядає до хорих. Він дуже її злякав ся і затулив очи. Знов забутє…
Мов крізь сон до його слуху пробиває ся пискливий, нестерпний голос, що довго-довго, одностайно присьпівує. Він відкись нїби знає, що се шпиталь, але як він сюди дістав ся і чому — не знає.
Герман не знає й до нинї, як довго лежав у шпиталї, на яку слабість, відки його взяли і за яку ласку. Вражіня з того часу мелькають у його голові, мов відблиски далеких блискавиць.
Був сумний, осїннїй день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги перший раз на сьвіже повітрє, він почув себе таким безсильним, покиненим усїми, несьвідущим того, що тепер починати, — страх переняв його серед тої широкої, безлюдної вулицї, так як колись у ночи при видї огників, що тут і там блискали з вікон. Він ледво міг собі пригадати, що таке з ним дїяло ся перед недугою. Йому збирало ся на плач, — але якось здужав перемогти себе і пійшов, куди очи видять, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болотї вулицї.
— Герш, Герш! А ходи сюди! — крикнув хтось на нього з боку жидівською мовою. Хлопчина обернув ся і побачив невеличкого, зизоокого Жида з рідким, жовтавим поростом на бородї. На Жидї була дрантава бекеша і чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германови зразу чудно стало, що хоче від нього той незнайомий Жидок, — і він мимоволї наблизив ся до нього.— Не пізнаєш мене? — спитав Жидок.
Герман кивнув головою і випулив на нього очи.
— Я Іцик Шуберт, — знаєш? Моя балабуста там жила з твоєю мамою, — знаєш?
Герман ледви-не-ледви пригадав собі Іцка, але на згадку про маму, сам не знаючи чому і про що, заревів на весь голос.
— Ну, ну, не плач, — сказав Жидок благим, добродушним голосом. — Видиш, і мої померли, — що робити? Всї померли, всї до одного, — додав він сумно, немов сам до себе, — і Тавба і бухер, — усї! Ну, ну, — ша-тихо, небоже — плач не поможе! А я гадав, що й ти капорес, а ось ти ще живий!
Герман нїчого не говорив, тілько хлипав і обтирав очи рукавом.
— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик, — ходи зо мною.
Герман видивив ся на нього, мов не розумів того слова.
— Куди?
— До Губич! Там у мене хата є, — і кінь є, і візок, — поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно там жити, — і твій тато там жив, та бідний умер!
Герман не мав куди повернути ся, не мав де ночи переночувати, а Іцик не хотїв його покинути і того таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холєра вже притихла, від коли пішли осїнні холоди та слоти, але люди ще не вспіли отямити ся після страшного нещастя. Загалом по вулицях рідко видно було чоловіка, а де й показало ся людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленїле, що бачило ся, ті люди повиходили йно що з вязниць, де довгі лїта конали в вохкости, холодї, пітьмі та всїляких муках.
Дорога до Губич була не близька, а ще до того розмокла, иловата земля чіпляла ся ніг, тяжіла мов кайдани, так що нашим пішоходам дух захапувало з натуги. Але хоч і як силували ся то про те йшли так поволи і незначно, мов слимаки. Іцик ще як ще, — але схорований малий Герман! Тому мало що не до смерти приходило ся, заким долїз до Іцкового помешканя. Його добродушний опікун і нїс його на руках і провадив, — радше сказати, волік за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно в ночи вони дочапали до цїли і Герман скоро допав лавки, повалив ся і заснув, мов забитий.
Губичі — досить велике село, розложене здовж річки Тисьменицї, на половинї дороги між Бориславом і Дрогобичем. На північ від села піднїмає ся високо до гори споховаста площа, а на полудне ще висші горбки переходять у другу високу площу, на котрій шумно пишає ся невеличкий, чотирокутний, самий дубовий лїсок Тептюж. Само село розсїло ся на низькій рівнинї, широкій на яких тисячу кроків, що тягне ся від Бориславського підгіря геть-геть долї Тисьменицею аж до Колодруб, де лучить ся з великою Днїстровою долиною. Околиця Губич відзначує ся тою властивою підгірським сторонам красотою, котрій рівної не подиблеш деинде. Не побачиш тут анї острих шпилїв височенних Бескидів, анї голих пошарпаних скал Татрянських, анї стрімких, вимулистих урвищ заднїстрянських гір. Тут краєвид у дивній гармонїї показує вам чаруючу привабливість і ріжнородність гірської околицї, і розгонисту ширину та одностайність околиць подільських. Мила, не величня і страшна, а якась домашня, близька серцю розмаітість барв, предметів, комбінаций, — риси все круглі, лагідні, гармонїйні, — ріки невеличкі, прудкі, чисті, — повітрє здорове, як у горах, але без тої гірської різкости, котра инодї стає прикрою, — а при тім усїм широкий вид на далекі, легко филюючі рівнини, на сотнї нив, перелїсків та людських осель, розкинених то рядами, то живописними ґрупами, то пестрою шахівницею…
Житє Германа пішло тепер дїйсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсїм сильного характеру, навиклий з малу хилити голову перед усяким „зі своєї віри“. З „ґоями“ він поводив ся, як кождий инший, — сварив і ганьбив одних дошкульними словами, підлизував ся иншим, шахрував і ошукував кождого, де й як міг, не роблячи собі з того зовсїм нїякої важности. В загалї тут Герман перший раз пізнав, що то за народ ті „ґої“, і його хлопячий розум швидко покмітив, що в кождого з „жидівської віри“, так сказати, двоє лиць: одно, що обертає ся до христіянина, у всїх однаке: гризке, насьмішливе, грізне або хитре, — а друге, що обертає ся до своєї віри, і те лице нїчим не ріжнить ся від лиць инших людий, значить, буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве. У Іцка те „своє“ лице було дїйсно щире і ласкаве, тож малому Германови, що на своїм віку не зазнав нї ласки, нї вигоди, нї пестощів, аж тепер відкрила ся нова, яснїйша сторона людського житя. Вже саме житє на чистім, здоровім воздусї було для нього великим щастєм. Він, що довгі лїта, — перші свої лїта — дусив ся в затхлім, нездоровім повітрі перелюдненого, нехлюйного передмістя, тепер повними грудьми, роскішно надихував ся чистого сїльського повітря, аж йому кров живійше грала в тїлї і сьвіт крутив ся, мов пяному. Іцик приладив йому вигідне леговище, сухе, тепле, чистеньке, — і Германови той тапчаник з простим сїнником і старою бекешою замісь ковдри видавав ся Бог знає якою пишною постїлю, мабуть тому, що й у його опікуна не було лїпшої. Страву варив Іцик сам, а малий Герман помагав йому як міг, — та хоть нераз і не зовсїм смачно зладжена, вона смакувала їм як найлїпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Іцик поводив ся з Германом, як з рівним собі, а бачучи його зручність і справність, радив ся з ним, мов зі старшим, перед усяким дїлом. Сама його натура, блага та податлива, не приводила йому й на голову думки — взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до безоглядного послуху, як то люблять робити инші опікуни, котрі хотячи нїби наломити свого вихованка на добру дорогу, прибють і приголомшать бідну дитину доразу, а коли воно, тумановате і позбавлене власної волї й живости, улягає без супротивленя їх забагам та безглуздим розказам, хвалять ся, що „Ось то ми! порядок у нас мусить бути!“ — а нї, то на додаток кидають дитинї в лице своїм хлїбом: „На чиїм візку їдеш, того пісню сьпівай!“
Зимою Іцик почав учити Германа читати й писати, — розуміє ся, по жидівськи, бо інакше й сам не вмів. Наука йшла досить тупо. Герман виріс у обставинах так некорисних для розвитку духової здібности, що лиш вроджена завзятість могла помогти йому побороти початкові трудности. Його ум, бистрий і похопливий у щоденнім житю, в звичайних річах, — при науцї показував ся таким тупим, непамятущим і неповертливим, що навіть терпливий і добродушний Іцик нераз лютив ся, кидав книжку і на кілька годин переривав лекцію. Однакож не вважаючи на його терпливість і Германову пильність, вони через зиму не дуже далеко зайшли при неприступнім, механїчнім способі науки.
За те як прийшла весна, настало тепло, погода, — от тодї почало ся житє для Германа! Іцик запрягав конячку до візка, накупував в містї всїлякого подрібя, якого потребують селяни, і гайда з тим добром по селах! Яка втїха була для Германа сидїти з заду на возї на скринцї: з переду і з заду копицї онуч і всїлякого „фурфантя“, а понад тими сїрими купами ледви виглядає мала головка Жидика в дрантивій шапчинї, зі здоровими румянцями на лицях, кучерява, весела. Довкола пишні зелені поля, шумячі діброви, блискучі сріблясті річки, а над головою погідне, голубе небо, — і тепло, сумирно, любо довкола, — голоси пташенят зливають ся з черкотом сверщків, шелестом зеленого листя, шваркотом потоків у одну безмежну, стрійну гармонїю щастя, величі й супокою.
Гей, кілько то разів нагадує Герман Ґольдкремер, мілїонер, ще й тепер оті часи свого веселого, вільного, правдиво циганського житя! Він нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радістю, — він з погордою дивить ся тепер на тодїшню бідність, на запопадливість за тих пару крайцарів, на втїху, коли їм удало ся виміняти богато онучок, — його навіть злить ота тиха радість, оте вдоволенє, яке чув тодї; але все таки якийсь тайний, недовідомий голос шепче йому, що се була найщасливійша пора його житя, що тихе щастє, сумирні, погідні днї, котрі прожив у бідности, на Іцковім візку, не вернуть ся для нього нїколи.
Отсе їдуть бувало дорогою посеред піль: довкола нї живої душі, збіжє ще не достигло, — легенький вітрець хвилями-хвилями клонить важке колосє половіючого жита. Вусатий ячмінь денеде вирізує ся ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитує ся на своїх струнких, гладеньких стеблах. Куди оком кинь, не видно людської хати, — село в долинї. Далеко-далеко на сходї розілляла ся зеленим, пахучим озером лука, і відтам доносить вітер дренькіт кіс та декуди видно ряди немов великих білих комах, що порпають ся в зелени — то косарі. Іцкова конячка немов і собі рада тій величнїй тиші, тому теплу й запахови, йде собі нога поза ногу мягкою „польською“ дорогою, зриваючи час від часу головки конюшини на ходї. Іцик мурликає під ніс якусь жидівську пісеньку, мабуть: „Finsterer Bałygułeh“, — батіг застромив за пояс та рівномірно розхитує головою на лїво, на право, на лїво, на право, немов роздає поклони тим пречудовим, благословенним нивам, тій луцї далекій і тому Дїлови синьому, що під захід сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лїсистими верхами, та мріє в віддали, величнїй, спокійний, непрослїдимий, немов шмат неба, котрим природа для більшої вподоби замаїла наші гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок, струже дещо, та веде сам з собою всїлякі розмови, немов се він онучкар, а до нього приходять баби і торгують ся з ним.
Але ось вони з'їжджають з гори. За ними схопив ся туман куряви, — перед ними зеленїють верби, вишнї; сріблить ся річка між хатами грають ся дїти на вигонї, бродить худоба по оборах: село. Герман схапує ся, щоби отворити лїсу і швидко запирає її, скоро візок проїхав, та біжить за ним, бо вже чує гавканє довкола, — вже з присп посхапували ся пси і біжать громадою привитати гостя. Непривичний стрій, ще непривичнїйший візок побуджує їх до лютої завзятости, а кілько раз Іцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: „Міняй онуцї, міняй!“ — то пси аж заливають ся, аж землю рвуть під ногами з превеликої лютости. Вони гурмою біжать довкола візка: деякі уїдають на конячку, котра хитає головою на всї боки, немов розкланює ся добрим знайомим, а як котрий пес надто вже до неї наскакує, форкне і підійме голову до гори, тай далї. Инші взяли на око онучкаря, — біжать попри віз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германови робить превелику втїху ота безсильна лютість псів, — він дразнить їх прутом і голосом, та регоче ся до розпуку, коли який сьмілїйший зведе ся на заднї лаби, щоби скочити на віз, — віз тимчасом побіжить дальше, а бідний псиско аж перекарбуляє ся з розмаху в поросї.
Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамір, крик, біганина… Баби, хлопцї, дїти, — все біжить на-впроцапи́ на вулицю, доганяє міняйла. Але міняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: „Жиде, Жиде, а зажди но!“ Він бачить, що їх ще мало, їде далї, де на містках та по оборах піджидають инші, і ще раз затягає своє протяжне: „Міняй онуцї, міняй!“ Аж тепер він зупиняє коняку, кидає їй кулак сїна і обертає ся назад, аби видобути скринку з усїляким добром, за котре промінюють селяни платянки. От тут зачинає ся житє рухливе, говірке, веселе! Тут і для Германа робота. Охочих до мінянки купа велика: одні відходять, другі надбігають, — Іцкови годї всїх заспокоїти. Герман і воза пильнує і сам дещо торгує, — на нього Іцик здав сїльських дїтий, котрих найтяжше обігнати ся, а найлекше одурити. Герман ще й тепер з усьміхом згадує, як то він шпарко увивав ся між сїльськими хлопятами, як швидко відправляв їх, як зручно вмів підсунути кождому те, чого той хотїв, або й настирити те, чого й зовсїм не хотїв і брав від нього шматянок у-троє більше, як варт товар. І кілько то було сварів, криків, проклять та реготу на тих сїльських вигонах! Особливо з жіноцтвом була тяжка рада. Упре ся одна з другою і не вступить ся: дай їй тото або тото за стілько онуч! Але тут Іцик був уже зовсїм не той, що дома: упре ся й собі, й насварить на бабу і споганить їй усю родину, і таки поставить на своїм. Довго тягнуть ся торги та передирки. Іцик поволеньки підганяє коняку горі селом, усе в супроводї цїлої гурми сїльських хлопят та дївчат, у котрих нема платянок, і котрим зависливо дивити ся на ножики, перстенї та скиндячки, що понамінювали инші. Вони слїдкують за міняйлом з далека, коли він стане, стають і собіж купкою з боку; инодї їх потручують ті щасливі, що мають з чим іти на торг, — а вони стоять нїмо і лише голодними очима пасуть кождий рух у тій метушнї. Коли з купи залунає регіт, вони й собіж усьміхають ся якось несьвідомо, а коли відтам градом сипле ся лайка та голосні пересвари, вони так само мимоволї блїднуть і зцїплюють розняті доси уста. Германови нераз якось нїби моторошно, а нїби й жаль робило ся тих вічно голодних, брудних, тихих і сумовитих сїльських дїтий, і коли торг був добрий, він випрошував у Іцка жменю цукерків або пару обарінків, кликав дїтий до себе і обдїлював їх тими ласощами. Вони наближали ся несьміло, брали незручно і відходили не дякуючи, мов іще дужше заклопотані тим несподїваним добродїйством з боку Жида, і потім знов ставали з боку і слїдили його очима так само, як і перед тим.
Поволи їдучи горі селом, візок чим раз то більше наповнює ся платянками, — Іцик поглядає на їх наскидані копицї і засукує руки, — знає, що швидко набере ся в нього сотнар і буде можна везти до лїверанта в Дрогобичи. Та ось вони серед села, біля широкої, мурованої коршми. Іцик звертає коняку на брудне, просторе подвірє. Арендар Мошко його знайомий. Тут він пообідає, — розуміє ся за гроші — печених бараболь і молодої цибульки, і побалакає „зі своєю вірою“, — тут і конину попасе і онучки в коморі зложить за час, бо йому не вигідно з ними возити ся. Його приймають радо, — йому так любо посидїти в тїснім ванькири, заваленім трохи не до повали бебехами, — йому так любо гуторить ся серед вереску жидівських бахурів та уриваної бесїди двох селян, що широко розсїли ся в коршмі на лавцї, випили по півкватирцї, люльки позапікали, та пикаючи час від часу перекидають ся кількома словами. І Германови добре та любо побігати на дворі з арендарськими хлопцями, покричати, побороти ся, покарбуляти ся на мягкій мураві. Сонце саме в ополудни. Горячо, аж душно. Комарі та овадня докучають Іцковому коневи, котрий дармо форкає та обмахує ся хвостом, гризучи пахучу, сьвіжу траву, що йому докинули арендарові хлопцї. Дїтям жаль коня, — вони беруть ся обганяти його від овадів, а коли їм се навкучить ся, поналамують зеленої, широколистої вербини і обтичуть нею коня для якого-такого захисту.
Сонце хилить ся з полудня. Іцик відпочив, покріпив ся, напоїв коня, шмати позносив до арендарської комори і зложив до свого таки мішка, що там стоїть лише про тоту потребу. Пора в дорогу. Візок порожнїй легко котить ся і туркоче дорогою. Іцик живо підганяє коня і знов затягає своє: „Міняй онуцї, міняй!“ Починають ся давнїйші сцени, торги, крики, біганина, — і знов міняйлів візок їде немов у парадї, наповняючи ся поволи платянками. Вже сонце геть-геть похилило ся, заким Іцик зміг покінчити з бабами, — ось і селу конець. Знов біжить Герман відпирати лїсу, — тим разом вони виїздять тихо, пси втихомирились давно. Їм знов приходить ся їхати під гору, посеред поля, далеко-далеко глинистою дорогою. Але дорога суха, візок теркотить по грудю, — Іцик швидко поганяє, бо на вечір їм треба стати в другім селї, у знайомого арендаря на ніч. „Вйо-у, косью! Гайта! Вйо-у!“ покрикає раз по разу Іцик і знов зачинає мурликати під носом протяжну пісеньку: „Finsterer Bałygułeh!“ І далї далї, далї! З села до села, з гори в долину, через річку, горі горбками, посеред піль, поперек лїсів тягне ся повільно їх торкітливий візок, розлягає ся загублений у зелени проникливий Іцків голос. Зміна за зміною, а житє все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, — вічна, ненаглядна, супокійна краса пречудового Підгіря…