Boa Constrictor (1907)/II

by Іван Франко

◀ I

Boa Constrictor Іван Франко II

III ▶

Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1907

II.

Спомини уколисували Германа. Він чув, як у нутрі його немов таяв якийсь давнїй, довголїтний холод. Цїлі роки він носив його в собі, — цїлі роки, від коли оженив ся, — він чув, що якась судорога сцїпила його грудь і притупила в нім усяке людське чутє.

Вчора вечером, їдучи сюди, він проїздив через Губичі. Йому прийшлось минати давно знайому, похилену і на пів розвалену Іцкову хатину. Тепер вона вже в третїх руках після Іцка. Перед нею дві верби головаті і стара поломана лїса. Стїни покривились і позападали в землю, віконця позатикані шматами. Кілько сот разів він переїздив коло неї, і нїколи не прийшло йому на думку заглянути за високий пліт, хто тут жиє? Вчора, не знати як і відки прийшла йому така думка. Він велїв зупинити бричку і став на ноги, щоб заглянути через пліт. Троє Жиденят бавило ся на подвірю коло невеличкої, занедбаної шіпки, де колись стояв Іцків кінь. Двоє дїтий були круглі, повновиді, чорноокі і дуже веселі. Третїй, троха більшенький хлопчина, держав ся якось осторонь від них, забавляв ся, видно, нерадо, і робив усе, що йому казали менші. Його лице було зовсїм не подібне до тамтих, — певно се був якийсь знайда або вихованок. Дївчинка, лїт коло 6, лютила ся власне на нього, термосила його за руки, за вуха, щипала в лице і збиткувала ся над ним, але він не плакав, не кричав, навіть не кривив ся, тілько жалібно дивив ся на неї. Видно, бояв ся її, і ще гірше матери, яка в тій хвили кричала на когось у хатї.

Герман не міг довше дивити ся на таку забаву між дїтьми. Він сїв і велїв поганяти конї. Його сильно вразив той трівожний, болїзний погляд хлопчини, що не кричав і не плакав, коли инші збиткували ся над ним. Тепер йому пригадали ся його давнї забави серед селянських дїтий. Як вони радо приймали його, як любо було бігати з ними, плести вінки з лоташу весною, ходити по лїсї за грибами та горіхами в осени, коли часом Іцик не їхав по селах. Чому вони чули себе всї рівними, а тут уже між малими, одної віри, така неприязнь? Але швидко пригадав ся йому його власний син, що з маленьку ще любив цьвігати батогом малих песиків аж до крови, що малих дїтий без причини кидав у рови, що для забави нераз бризкав на кухарку окропом. Пригадала ся йому його жінка і вся домашня погань, — і чоло його насупилось, а з поміж стиснених уст вирвало ся якесь жидівське проклятє.

Але дальші спомини з давнїйших лїт успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадїйна бідність виднїла ся в тих картинах, що пересували ся перед його очима. Нї, тут уже почала ся боротьба за богацтво, — боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман міг слїдити від самого початку, від малесеньких зародів, як росли, розвивались і множили ся його тисячі, доки не дійшли до мілїона, як поборювали і пожирали без лїку противників, як опутували і висисали без лїку народа, як ширили довкола без лїку нужди, бідности, знищеня, і йому самому попри всїх достатках і роскошах таки не принесли того, що називає ся щастєм, вдоволенєм. Давнїйше упоювали його перші вдачі, в його грудях часом щось метало ся і скакало з радости, — але тепер не стало й того. Його капітал ріс і множив ся мов заклятий. Сьогоднї перший раз він оглянув добре, відки набирав соків, — і злякав ся, злякав ся самого себе, злякав ся свого богацтва. Не тому, щоб так надто зрушила його доля тих тисячів, у котрих його капітал відняв щоденний хлїб, так як велике дерево ростучи відіймає животні соки в дрібної трави кругом себе. Нї, доля тих бідолахів не дуже займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячі не мають через нього чим занести ся. Він був забобонний, і йому в тій хвилї причували ся тілько тисячі проклять, що падали на його голову. Його богацтво якось страшно в тій хвилї затяжіло на нїм. Йому не знати відки прийшла думка, що богацтво — то стоголова потвора, що пожирає инших, але — хто знає, — може нарештї пожерти й його. Він мимоволї глипнув на образ, залитий тепер ярким соняшним сьвітлом. Ґазелї десь немов пощезали, зблїдли серед яркого сьвітла, — тілько звої вужа блищали, мов золоті, живі перстенї, готові ось-ось обхопити свою добичу, — а очи, ті зачаровані, огнисті очи так і впивали ся в Германа, так і проколювали його. Йому стало моторошно. Він зажмурив очи, щоб обігнати ся сьвітла і страшного привиду.

Якимже способом доробив ся Герман Ґольдкремер такого великого маєтку? Три лїта пробував він у Іцка Шуберта. Здорове повітрє, супокій, часті проїздки зовсїм відживили його. Його лице почало наливати ся здоровою краскою, рухи були живійші, ба навіть память і повертливість значно збільшила ся. Герман ріс, дужав і поправляв ся на диво, хоча слїдів молодших лїт ще лишило ся немало в цїлій його вдачі. Він нераз лютив ся за марницю, нераз нападали на нього давнї лїнощі і він сидїв зложивши руки цїлими днями на лавцї, не кажучи анї слова до Іцка. Але всьо то не псувало між ними доброї злагоди. І певно Герман був би від тих хиб вилїчив ся, якби був довше пожив у Губичах. Та не так воно склало ся.

Герман до нинї ще тямить ту зимову ніч, у яку постигло Іцка нещастє. Він цїлий день сидїв сам у хатї та нетерпливо вичікував свого опікуна з Дрогобича. Іцик поїхав на торг. У день мороз полекшав, сонїчко сьвітило ясно, а зо стріхи капало аж любо. Але над вечір надтягли сїрі хмари і почало лїпити широкими пластами снїгу. Швидко й сьвіта не стало видно. Смеркло ся доразу, а снїг усе лїпить та лїпить. Тихо довкола, вітру нема. Герман затопив у печи, сїв на припічку і жде, але Іцка як нема, так нема. Дорога в село йде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якісь торгові, вертаючи домів. Він вибіг, щоб розпитати про Іцка. „А певно вже десь їде, — ми його ще лишили в містї“, — відповів селянин. Знов Герман чекає. Огонь сичить і тріскотить у печи, — він добув гороху і почав пражити його в грани, а для Іцка зварив кілька яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби ледовими, дивними квітами. Далї зірвав ся й вітер, почав бити снїгом о шиби, свистїти серед крутих берегів, термосити і виривати китицї в стрісї. Огонь погасав, — Германови ставало лячно, він докладав полїн, і раз-у-раз притулював лице до вікна, чи не почує теленьканє Іцкового коня. Не чути нїчого. Крізь шпари в стїнах потягає з надвору холодом. Германови здає ся нараз, що десь дзвонять, волосє зводить ся гору на голові, — думка про пожежу пролїтає в нього. Він прислухує ся, — нї, не чути нїчого. Ось засвистїв, заревів, завив вітер дужше нїж уперед, — немов стадо скажених вовків летить до села виючи з голоду та копотячи серед снїговійницї. Від селянських дїтий Герман наслухав ся повістий про злодїїв, що в бурливі ночи добувають ся до хат, — і ось йому причуло ся, що хтось скрипнув сїнешними дверми і легенько ступає-чалапкає по сїнех, мацає руками по стїнах — виразно чути шолопанє чим раз то близше хатних дверий… Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлї; він сам не знаючи, що робить, втиснув ся в темний, тїсний кут за печею, — холодний піт виступив йому на чолї, — все тїло дрижить, — він що хвиля жде, як ось-ось двері отворять ся, а в них покаже ся страшне, обросле лице злодїя з здоровенною булавою та з широким, блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, — не чути нїчого крім проразливого завиваня бурі. В Германа поволи вступає дух, — але він уже не сьміє встати зі свого кута. Розгорячкована уява приводить йому на память повісти про „страччуків“, що роблять ся з нехрещених дїтий, закопаних дебудь під плотом, під вербою. Йому здає ся, що щось чупкає по подї, — він трівожно піднїс очи в гору, де було в повалї старим звичаєм вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по його тїлї. Йому бачить ся, що віконце ворухнуло ся, що піднимає ся поволи-поволи в гору, а за ним виднїє ся чорний, глубокий отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очий від віконця. Йому зазвенїло в ухах, — бачило ся, що в нїм самім, у серединї ворушать ся якісь дикі, трівожні голоси, піднимає ся крик, замішанє без його волї. Нещасний хлопець безумів зо страху та ожиданки. Але голоси не унимають ся, стають що раз різкійші, голоснїйші, — якесь уриване теленканє пробиває ся крізь змішаний гамір. Герман хвилю ще сидїв, мов мертвий, не знаючи, чи дїйсно сесь гамір підняв ся в його нутрі, чи може доносить ся з надвору. Але одної хвилї застанови було досить. Він зірвав ся, немов у якійсь розпуцї і одним скоком був коло вікна. Гамір розлягав ся вже на їх оборі, — видно якісь чорні тїни, чутно теленьканє кінської упряжи, — ах, Іцик, Іцик приїхав!…

Гамір під хатою… Загримали до дверий. Герман побіг відчиняти, і ще швидше влетїв до хати, так лячно, темно, холодно було в сїнях. Чи се знов йому причуло ся, чи то направду він чув глубоке, тяжке стогнанє десь під землею? Він дрожачи мов осиковий лист докинув дров до огню і обернувши ся лицем до дверий, ждав, хто війде. Двері отворили ся, і повільно, важким поступом увійшли чотири селяни, несучи кровавого, ледви живого Іцка, з котрого груди видобував ся часом глубокий, несьвітючи стогін болю. Герман застив на місцї з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Він притис ся до печи і не сьмів кроку зробити.

— Поволи, Максиме, поволи! — приговорював один селянин другому. — Бережно держи за руку, — не видиш, що кров аж крізь бекешу виступає?…

— Я й так дивую ся, що бідний Іцко доси видержав. Та в нїм певно й одної кісточки цїлої нема — відізвав ся Максим.

Іцик знов застогнав, але так страшно, що Германови волосє в гору підняло ся на голові. Селяни положити його опікуна на постелї, взяли ся перевязувати його рани, як самі вміли — (цирулик, за котрим післали до Дрогобича, не швидко над'їде в таку негоду!) — а Максим, гріючи заморожені, кровю обмазані руки над огнем, почав шептом розповідати малому Гершкови, що за нещастє спіткало Іцка.

— Ну, видиш, небоже, — почав Максим хитаючи головою, — як то нещастє нераз чоловіка здибле на дорозї! Тай то ще от-яке! Най Бог кождого боронить тай заступить від такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, — ти знаєш, де воно, — он там за селом над рікою той беріг крутий та високий, — їдемо собі, віз за возом, — а тут вітер у споду реве так, що Господи!… Снїг так і жбухає межи очи, — конї ледво лїзуть, — страх! Аж ось кум Стефан, що їхав, передом, кричить: „Гов!“ — Ми всї: „Що таке?“ А Стефан повідає: „Слухайте! Тут щось страшного, — якесь нещастє!“ Слухаємо, — дїйсно в сподї берега щось стогне, та так страшно, болюче, що нам аж кров застила в тїлї. — „Е, говорить Панько, може — Дух сьвятий при нас! — поганець який манить нас у западню?“… „Що ви, куме, — відказує Стефан, — тут видно якийсь чоловік ішов, або їхав, не спостеріг ся добре, тай упав з кручі. Ходїть, панове, — треба ратувати живу душу!“ Панько каже: „Та бо я бою ся! Мене ляк зносить!“ — А тут стогнанє раз у раз зі споду чути, нїби грішна душа в пеклї пити просить. Ми всї зійшли ся в купу, — що тут робити?… „Ходїмо, — каже Стефан, — а кума Панька лишім коло коний“. — Пішли ми аж на сам беріг ріки. Заки ми туди дібрали ся, заки що, — то може з пів години минуло. Вітер аж землю рве з під ніг, — аж лїд на на ріцї тріщить, а снїгом бє в очи, нїби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь! Темно, страшно… Ми побрали ся за руки і йдемо на помацки туди, де чути стогнанє. Дивимось, — лежить щось чорне на леду і не рушає ся. Ми надійшли — кінь посеред роздрухотаних саний. Певно хтось з дороги схибив та перевернув ся долї бережищем. Оглянули коня, — неживий. Ідемо далї, — а твій бідний Іцко лежить на леду і вже от-от, ледво стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловіка.

Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав, тільки дрожав і поглядав скоса на постїль. Йому страшно було перед тим покалїченим, кровавим, стогнучим тїлом, що колись було його опікуном. Він просив Стефана і Максима лишити ся з ним через ніч коло слабого, але ґазди всї обіцяли прийти, скоро повідвозять худобу до дому. Іцик лежав без памяти, говорити не міг, і бачилось, не пізнавав нїкого. Герман раз лише поглянув украдком на нього. Голова була позавязувана хустками, крізь які повиступали широкі плями крови. На бородї і волосю скріпла кров, бекеша і сорочка кроваві, уста посинїлі, очи бездушні, вираз лиця страшний!

Аж десь над раном, коли буря троха стихла, приїхав цирулик із Дрогобича і почав сварити та лютити ся на селян, що брали ся самі до перевязуваня ран, а не знають тому ладу.

— Алеж, пане, — відповів Стефан, — таж доси був би згиб чоловік! Ми бодай що-то, а кров затамували.

— Мовчи, стара торбо! — гаркнув гнївно цирулик. — Ти відки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?…

Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани, і запевно мусїв признати в душі, що перевязка зовсїм не була така лиха, як думав з разу. При помочи селян, котрі почали увихати ся, немов тут ішло о ратунок їх наймилійшого свояка, попромивано рани і тодї аж можна було розглянути, що таке покалїчено у Іцка. Здаєсь ся, падучи з високої кручі, він упав насамперед на лївий бік о острий, вистаючий камінь, бо лїва рука була зломана повисше ліктя, а крім того в самім рамени була глубока рана. Відтак тїло переважило ся на право, при чім Іцик покалїчив ся о другий камінь. Цирулик побачив, що біда, і коли люди, а особливо жінки, яких зійшла ся повна хата, запитали його, чи вийде Іцик, — він стис плечима і сказав, що велике було би диво, як би дожив до завтра.

Цирулик сказав правду. Іцик умер ще того самого дня, не прийшовши анї на хвилю до памяти. Герман не плакав на його похоронах, — його тїло все ще дрожало зі страху від тої ночи, — страх витискав усяке инше чутє. Він ночував у губицького арендаря, котрий заразом узяв опіку над Іцковим маєтком, щоб нїби зберегти його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що дїє ся з тим маєтком. Аж коли громада упімнула ся о те дїло, — арендар показав якісь рахунки, якісь Іцкові квіти, — хату й огород Іцків спродано, а по сплаченю довгів лишило ся для Германа 90 ґульденів, які арендар віддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов із Губич, — пішов у сьвіт шукати щастя, — і ота сума була першою підвалиною його мілїонів.

Так закінчило ся для Германа супокійне сїльське житє. Тепер сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславі, він, практичний чоловік, фінансїст, не богато ваги привязував до наслїдків, які лишило те житє в його душі. Він навіть силував ся глядїти на нього згірдно, з висока, шукав у голові насьмішливих слів для його схарактеризованя, але про те його думка раз-у-раз вертала до тих сьвітлих хвиль, і не знати чому, йому все ставало лекше на серцї, коли згадував губицьке житє. Він не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернуло ся, — але чув заразом, що теперішнє житє серед достатку й роскоші зовсїм не лїпше від тамтого, — коли навіть не поганьше. Він сам не знав, чому кождий раз при думцї про Іцка й Губичі йому робить ся якось так на душі, як тому, хто блудячи в густім, темнім лїсї, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонїчним сьвітлом, заповнену теплом і пахощами цьвітів. Він почав думати про дальше своє житє під вагою того вражіня, і йому бачило ся, що ось він знов запускає ся в темний лїс, у якім йому призначено блудити без виходу, — а доки, до якої цїли, — хто його знає! Йому робилось чим раз тяжше, тїснїйше, — якось душно і лячно. Чи то від сонїчної спеки, чи від вохкости в хатї йому пробіг мороз поза плечима.

Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до якого при тім не мав нї вмілости нї охоти. Кілька день він жив сяк-так за одержані гроші, але коли побачив, що гроші минають ся і подумав, що опісля він зістане зовсїм без нїчого, голий і голоден, перелякав ся дуже і завзяв ся — радше зараз згибати, а не кивати більше тих гроший. Розуміє ся, з того завзятя також не булоб нїчого вийшло, колиб не щасливий випадок, що показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрім він ночував, зійшли ся одного вечера якісь чорні, страшні люди. Герман зразу бояв ся їх, але почувши, що бесїдують між собою по жидівськи, надійшов ближше і став слухати. Се були самі молоді, 18—20 лїтні парубки, котрі завтра вибирали ся до Борислава „либати“ кипячку. Герман довго слухав їх бесїди про те „либанє“, але не знав, що воно таке. Він запитав ся одного з них, і сей відповів йому, випиваючи душком склянку пива:

— Ну, а що? Хиба ти не знаєш, що в Бориславі на всїх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смарують. Ну, то бере ся кіньський хвіст, згонить ся ним поверх води, то тота ропа набирає ся ла волосїнь, — а з неї рукою зсуває ся до коновки. Тото називає ся „либати“.

— Ну, і кудиж дїває ся тоту ропу? — спитав зацїкавлений Герман.

— Носить ся сюди до Дрогобича, — тут є такі, що куплять.

— А добре платять?

— Чому нї! за коновку шістка. Ну, а як добре звивати ся, та за день і пять коновок назбираєш. Тілько ось носити біда!…

Герман почав роздумувати над тою бесїдою. Щож, — воно то не зле, такий заробок. Хоть робота не гарна, та за те легка. А платить ся добре. Чомуж і йому не взяти ся до неї? Він рішив ся таки завтра йти з либаками до Борислава, і коли сказав їм се, вони пристали, тілько жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб „обляти“ свій новий стан.

Від тепер почало ся для нього нове житє, зовсїм відмінне від губицького. Воно дїлило ся на два головні місця: Борислав і Дрогобич. До Борислава либаки вибирали ся на цїлий тиждень, ночували там хто у місцевого арендаря, а хто в селян по шопах та оборогах. Де хто ночував, там мав також свій склад, одну, дві або й більше бочок на ропу. Налибавши повну бочку він забивав її чопом і зачинав нову, а наповнивши дві наймав фіру і віз свій товар до Дрогобича. Там, за окопищем на пустім громадськім полї була перша, прімітівна дестилярня: ропу варили в великих кітлах, домішували до неї висївків та ометициї і робили мазь до возів. Але сей інтерес ішов слабо; мазь, чим більше її роблено, тим була дешевша, і вже дехто з тих самосївних дестиляторів (сю фабрикацію зрештою вони переняли від бориславських селян) думав про те, чи не можнаб инакше спожиткувати сей дивний, вонючий та легко запальний плин. Уже роблено у Львові, в Кракові й Віднї проби його хемічної аналїзи, вже була чутка, що десь там на Мазурах якийсь пан Лукашевич, добувши в своїм маєтку цїле жерело такого плину, спровадив десь аж із Нїмеччини фахового хеміка і сей роздививши та рознюхавши ту ропу обіцяв йому очистити її так, що буде ясна як вода і буде горіти ясно і майже без диму. Жиди в Дрогобичи метали ся биті ожиданкою; чим раз більше їх цїкавило ся бориславською ропою, і хоча цїна її все ще була не висока, то все таки дехто, спекулюючи на непевну будущину, починав уже заглядати до Борислава, нипати по мочарах та поточинах, розвідувати у селян, чи буває копаючи ями чи то на бульбу, чи на що инше не надибали більше тої „кипячки“.

Селяни були переважно бідні, непривітні, не розмівні. Ой так, усюди, де прокопаєш трохи глубше, добуває ся та проклята ропа! А як не вона, то її сопух. Просмердїв нам цїле наше житє. Десь Бог не мав як покарати людий, та отакою нуждою. Анї одної криницї в селї не можна викопати. А инодї вибереш яму на бульбу, закоплеш, усю зиму сухо, а на весну розібєш копець, а вся бульба плаває в ропі, як пироги в сметанї. Особливо в долїшнїй части села клопіт з тою ропою. І де вона є, там анї збіжє не вдає ся, анї паша нї до чого — нї трави тої худоба не пасе, нї сїна анї соломи їсти не хоче. Нещастє наше тай годї.

Ось у таку пору, в хвилї перших народин галицького нафтового промислу розпочав Герман своє либацтво. Він ішов до нього без великих надїй, зовсїм не думаючи, що на тих бориславських мочарах та пустарах криють ся жерела мілїонових капіталів. Либацьке ремесло манило його головно тим, що чоловік не потребував сидїти на однім місцї, дусити ся день і ніч у тїсних, вонючих халабудах, міг блукати по полях, жити сам для себе не дбаючи нї про кого. Инші либаки були такі самі вольні козаки, що не мали иньшого пристанівку, не потребували журити ся нїким, дбати нї про кого — веселий народ, невеличка, молода компанїя, і се також дуже подобало ся Германови.

Він не без радости і не без якоїсь тихої вдяки згадує перший день своєї нової карієри. Був холодний маєвий поранок, коли враз із пятьма молодими либаками йшов стежкою поперек піль до Борислава. Вони йшли через Тептюж, лишаючи Губичі з боку. Сонце сходило над Дрогобичем і обливало кровавим сьвітлом ратуш, костел і церков сьвятої Трійцї. Сюди ближше вила ся Тисьмениця блискотячи мов золота змия, і шваркотїла в віддаленю по каміню, та так, що той шваркіт доходив до слуху як тихий, мельодийний гомін. Дуби в Тептюжи іно-що зачинали розвивати ся, — за те сподом лїщина шелестїла вже своїм широким, яснозеленим листєм. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, — хто молитву муркоче, а хто й так собі дещо співає. У кождого при боцї торба з хлїбом і цибулею, — се його цїлотижнева пожива. Ось вони минули Тептюж, — перед ними поле зелене, сьвіже, — далї лука, замаєна цьвітами, — знов горбок, через який гадиною звиває ся стежка, і ось бориславська кітлина. Не доходячи самого села вони розійшли ся по луках, по мочарах та поточинах; старші либаки мали вже свої певні місця, прошпортані дучки, де ропа мов сметана стояла на водї, і кілько її не либай, усе стояла в одній мірі. Швидко й Герман знайшов собі таке місце, пропорпав дучку, і всї стали до роботи.

Бориславське підгірє виглядало тодї ще зовсїм не так, як тепер. Бідне, підгірське, звичайне село розстелювало ся невеличкими купками будинків по підніжю Дїла понад потоком. На пригірках від Банї й Тустанович були поля господарські, а низше луки і голе пасовиско. Але при всїм тім земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив із неї, особливо теплими вечерами. Весною, коли розтаяли снїги і змякла глина, чути було виразно якісь рухи в землї, щось немов тихий віддих, немов пульсованє горячої крови в глубоких, невидимих жилах. Поміж народом ходили слухи, що на тім місцї, де стоїть Борислав, були давними часами великі татарські війни, що тут поховано богато наших людий і поганих песиголовцїв, і що трупи що року силують ся встати на сьвіт і будуть силувати ся доти, доки не прийде їх час. А тодї вони проломлять землю, розвалять весь Борислав і пійдуть у сьвіт воювати. Не знали бідні Бориславце, говорячи собі зимовими вечерами сесю казку, що вона аж надто швидко справдить ся, що страшна підземна потвора незабаром уже прорве земну опону, розвалить їх бідне, сумирне село і зруйнує до тла їх і їх дїтий! А тим менше знали й гадали вони, що та потвора, то зовсїм не трупи давнїх рицарів, а отся гидка, чорна, вонюча ропа, що тепер випалювала їх сїножати, а швидко мала розійти ся по всїм сьвітї прочищеною нафтою, тисячам на зиск, тисячам на втрату, а їм самим на горе та на руіну!

Либацькі часи! Герман і доси згадує про них з уподобою! Він швидко привик до поганого сопуху ропи, і навіть полюбив його, коли переконав ся, що з тої ропи пливе його заробіток. Цїлими днями, від ранньої весни аж поки не настануть осїннї холоди, він чапить було над своєю дучкою та водить своїм обмащеним квачем по поверхнї брудної води, якою вона заповнена. Під його руками коновка за коновкою наповняєть ся ропою. Він либає й дивуєть ся, відки береть ся та мазь, що розливає ся по водї широкими перстенями і грає всїми барвами веселки. Він пробував копати глубші ямки, в надїї, що може добуде жерело тої мази, але нї, жерела не було, замісь мази підходила вода, а по якімось часї — бач, на поверхнї води показували ся знайомі перстенї дивного олїю! Герман часто говорив про се з либаками, та се були тупі голови. Їм байдуже було до того, відки що бересь, аби лише плило в їх кишеню. Він заговорював із селянами, що инодї бачучи либаків на своїм полї заходили до них, глядїли на їх роботу або й заборонювали їм порати ся тут і змушували забирати ся далї. Герман, привикши в Губичах поводити ся з селянами, не лякав ся їх сердитого виразу та вислову, заговорював їх гнїв жартами, задобрював сердитих пачкою тютюну і користав із страху иньших либаків та вибирав собі що найкращі дучки. Але й селяни не знали, відки бере ся ропа: одні говорили, що то предковічні гнилі трупи, другі здвигали плечима і казали, що „земля потить ся“ тай годї.

Герман слухав, потакував, нїби дивував ся, але не вірив. Він знав із досьвіду, що чим глубшу дучку прокопле в землї, тим більше кипячки виступає на водї, і його бистрий розум доміркував ся зараз, що там далї в глибинї мусить бути тої кипячки далеко більше, мусять бути великі стави та озера, коли з них, мов шумовинє з кипучого кітла, стілько її підходить до гори. Ге, як би то цїна тої кипячки піднесла ся, як би то справдї можна було вживати її до чогось иньшого, лїпшого, нїж до смарованя возів! І Герман либаючи та слїдячи за хвильованєм барвистих перстенїв на водї мріями лїтав далеко, але все в однім напрямі, туди, до золотого краю богацтва, достатку, туди, де „великі гроші ростуть“.

Його молодість пройшла в бідности, по части серед міської жидівської бідноти, по части серед темних та вбогих селян. Його уява не була розвинена та здеморалїзована образами роскоші та пишноти та великоміського зиску. І коли його тягло до краю, „де великі гроші ростуть“, то він не уявляв собі панського лїнивого житя, гри в карти, піятик та розпусти; йому марило ся рухливе, запопадливе житє жидівського купця, гуртівника, торговця, що висилає десь кудись вози з великими купами якихось товарів, торгує ся з селянами, з робітниками, робить тижневі виплати соткам, тисячам людий, числить видатки, числить зиски, загалом числить, числить, числить… Герман з малку любив числити. Ще мати вчила його початків численя, а Іцик був у тім добрий майстер і силкував ся передати Германови свою штуку. Ось і тепер сидячи над своєю дучкою, весь замазаний ропою як чорт, у подраних, вонючих лахах, Герман числить: стілько коновок ропи на день, стілько треба заплатити за перевіз, по стілько центів коновка, а стілько виходить на житє, а стілько випаде на місяць… Він спекулює, як би так не возити до Дрогобича, а варити мазь тут? Е, що, а все таки мазь треба-б везти на торг… а при вареню треба сидїти… не оплатить ся. Або як би так мати свойого коня і свій віз, простий драбинястий селянський віз, і самому возити ропу? Щож, на коня і на віз гроші у нього були би… можна би навіть що два дни відвозити по дві бочки… Герман числить цїну коня, воза, паші, удержаня, і виходить, що се могло-б оплатити ся. А ще як би цїна ропи троха, трошечка підскочила! Се був сук, на який наскакували всї Германові рахунки! Се був одинокий пункт, із якого можна й треба було шукати вихідної точки, шляху до краю, де ростуть великі гроші. А ся точка довго не хотїла подати ся Германовим очам. Навпаки, здавало ся навіть якийсь час, що тут якась глуха вулиця і нїякої вихідної точки для далекої дороги тут нема що й шукати. Цїна ропи почала падати; у дощаних шатрах за Дрогобичем перестало курити ся; старий Туртельтавб, що варив мазь, почав махати руками і кричати на либаків:

— A schwarze Jur на вас! Не треба менї вашої кипячки! Нїхто не хоче купувати мазь! Куди я подїю те, що наварив? Нехай вона вам скисне, а я не потребую!

Правда, він не покинув зовсїм варити, але платив уже за коновку ропи не по шістцї, а по пять крайцарів, тай то більші скількости брав не радо.

— Ka Geschäft! — подумав собі Герман і наважив ся покинути либацтво.

Се було в осени. Либацький сезон і без того кінчив ся. Герман обмивши з немалим трудом та накладом мила і навіть дрібного піску своє тїло від ропи, що за все лїто насїла на ньому грубою, чорною верствою обридливого товщу, перебрав ся по людськи і обночувавши ся в Дрогобичі у того таки старого Туртельтавба на Лану, в ночи, коли в хатї всї заснули, при блиску лойові сьвічки взяв ся на клаптиках паперу зводити свої рахунки. Його бухгальтерія була невибаглива, вся в його голові, але до чисел він мав добру память і міг одно дороге та любе йому число ховати цїлими роками не боячись помилити ся. Він числив і числив, зводив суми, відтягав і знов складав, і нарештї геть по півночи загасив сьвічку і пішов спати веселий та вдоволений. Його капітал не лише не розтратив ся, а при його зручности й хитрости виріс майже в за-троє. Він за той час жив дуже нужденно й ощадно: не пив нїчого крім води, — їв мало, переважно сухий хлїб та цибулю, а проте чув себе сильним і здоровим як нїколи. Йому минуло девятнацять лїт і в його нутрі щось немов перло і тисло на зверх; молода сила й відвага просила собі виходу, та не знаходила його. Він довго не міг заснути, перевертав ся з боку на бік на своїй твердій постелї. Жадоба гроший чим раз сильнїйше опановувала його, — чим раз частїйше він думав над тим, яким би способом розбогатїти. Зимою, коли не було либацького заробітку, він звичайно наймав ся в Дрогобичі на якогось послугача чи то до готелю, чи де до склепу, спекулючи так, щоб заробити хоч стілько, щоб мати де прожити та чим прогодувати ся. Тепер він забажав чогось більше. Він кинув ся поміж дрібних купцїв, бажаючи знайти собі спільника до якогось інтересу, та при тім такого спільника, де би сам він не потребував вкладати гроший. Пригадавши собі свою давню онучкарську практику він задумав заняти ся барашівництвом. Для дотепного чоловіка барашівництво, то золотий інтерес. Ходить собі такий барашівник по торговицї, чи кінській чи худобячій, тай лиш пасе оком, хто з чим показує ся на торг. Чи то купець, чи продавець, нїхто не мине його рук.

— Що продаєте, ґаздо? Ялівку? Ну, що вам дати за тоту ялівку?

— Агій, скрути ся та лїзь у болото! — буркне сердитий сват. — Не бачиш, що то корова?

— Корова! О-йо! А я й не пізнав. Ну, ну, вибачайте, панї корова! — жартує барашівник. І він кидає ся на бідну худобину, обмацає в нїй кожде реберце, кожду кістку, загляне в писок, лїчить зуби, микає за шерсть, торгає за хвіст, обіздрить ноги й ратицї, і від разу назначує цїну.

— Візьмете пять-двацять?

Селянин з разу навіть не дивить ся на миршавого Жидка, а на його пропозицію взяти „пять-двацять“ хто добродушний, скаже: „Тай то гроші“, а хто сердитий, то буркне часом:

— Ой, тобі би мере належало ся пять двацять, але цїсарських, обливаних.

— Ни, що цїсарських! Яких цїсарських? — решетить ся Жидок. — Я вам по правдї говорю. Людську цїну даю. Ідїть по торговицї, питайте, чи дістанете більше.

І він плюне і нїби йде. За хвилю приходить другий барашівник, розумієть ся, змовивши ся з першим, знов огляне, намне, наторгає худобину, прогонить її, щоб бачити, як іде, і дає 24 або ще менше. Пізнїйше приходить третїй, четвертий і раз у раз збивають цїну. Довкола своєї жертви вони кружать як ворони довкола стерва, силкують ся не дати їй відітхнути і отямитись, пригноблюють її настрій, а рівночасно своїм вештанєм, голосним торгованєм та ще голоснїйшою лайкою відбивають иньших, реальних купцїв. Бо жаден із них на правду сам для себе й не думає купити; вони торгують „на запас“, спекулюючи на те, що знайдуть купця, якому зараз же й відпродадуть сторговану худобину з зиском. Бо рівночасно з оброблюванєм продавцїв барашівники пасуть очима також купцїв, особливо таких, що не люблять самі ходити поміж худобу та торгувати ся, отже молодих дїдичів, посесорів, що удають великих панів, або панських вірників, що раді би на кождім інтересї, який роблять на панський рахунок, заробити й собі хоч би невеличке куку в руку. З низенькими поклонами, з покірним та услужним лицем наближаєть ся такий барашівник до купця з запитанєм:

— Що вельможний пан купує?

„Вельможний пан“ потребує двох чи трьох пар ялівок або бичків на пашу, або волів до ярма, або дійних коров.

— О, я зараз вельможному пану приведу. Я вже тут маю — ай-яй, яй! Як би навмисне для вельможного пана! Я вже сторгував для иньшого пана, дуже мене просив. Але я знаю, вельможний пан будуть ласкаві менї за фатиґу…

Бувають і такі пани, що прибуваючи на торговицю від разу кличуть до себе баришівників і заявляють їм: потребую того й того в такій і такій цїнї. Барашівники кидають ся на торговицю, як на польованє, торгують, купують, розумієть ся, не платячи, потім ведуть до пана — розумієть ся, худобину, а не продавця — і знов старають ся виторгувати від нього як найбільше. Та буває й таке, що пан або загалом грошовитий купець іде сам на торговицю, гонить барашівників від себе і оглядає продажну худобу. Барашівники, як собаки, слїдять з далека кождий його рух, а коли побачуть, що якась штука подобалась йому і він починає торгувати її, і, як то буває звичайно, не може сторгувати від разу, нїби покине і відійде, знов верне і торгує і знов покине і йде далї, вони знаючи по торзї, що кращої, відповіднїщої штуки він не знайде для себе, швидко надскочать, дібють торгу, дадуть продавцеви завдаток, і тодї вже покупець і добрий бариш звичайно не мине їх рук; а коли покупець упреть ся, то завдаток пропадає і барашівники все таки тратять не богато; тай то звичайно вони погрозами й криком зуміють видерти свій завдаток від продавця. Оте чесне ремесло вимагає не лише зручности й несумлїнности, але також значного знаня психольоґії як хлопської так і панської, доброго горла, твердих рук, та, як кажуть у Дрогобичі, „невипареного писка“, себто рота здібного без упину божити ся, клясти себе й увесь сьвіт, жартувати, брехати й підлизувати ся на всї лади.

У всїх тих штуках Гершко Ґольдкремер здавна, як то кажуть, з'їв муху, то й не диво, що з нього швидко міг виробити ся добрий барашівник. Правда, до сього ремесла, що було властиво замкненою в собі і зорґанїзованою розбійницькою шайкою, не можна було брати ся від разу, по самій добрій охотї. Новак наскакував зараз на старих майстрів, які не залишали гаркнути йому своє грізне „зась!“ А коли би такий новак упирав ся і хотїв крутити ся по торговицї на власну руку, то їм, перелетним птахам та старим бувальцям нїчого не значило де будь у затилю почислити йому кости та споневіряти фаціяту. Гершко довго заходив несьміло до тих хижих вовків, пробував знайомити ся з ними, трактував одного й другого то горівкою, то нічлїгом, то тютюном, а сам тим часом нїби то й не дивив ся в той бік, займав ся иньшим заробітком. Він наймив ся у одного жидівського склепаря за продавця-рознощика: в торгові днї набирав у нього капелюхів, кучем, хусток, люльок і всяких инших дрібязків і йшов з тим поміж вози, по торговицях, по шинках, де пють могоричі та хвилево бувають щедрійші на гроші. Склепар звичайно назначував цїну на всякий товар, здаючи його Гершкови до розпродажі, а що йому вдало ся взяти звиш тої цїни — се його. Розуміє ся, що Гершко не був з тих людий, котрі для якоїсь там чесности готові самі собі шкоду робити. Він шахрував покупцїв і дер із них, що міг, намагаючи де жартами й сьміхом, де клятьбою та горячими запевненями, що його самого більше коштує і що він лише тому дає товар по тій цїнї, аби довше не носити ся і аби зробити приємність такому чесному „пане ґісподар“. Отсе занятє давало йому можність волочити ся по торговицях і придивляти ся барашівникам, виучувати по тихо всї їх штуки та способи порозуміня. І чим більше він входив у їх секрети, тим більше тягло його до їх компанїї. Він бачив тут золоте дно і чув себе в силї зрівняти ся з ними.

Він пізнав цїну гроший у нуждї, пізнав, що без них жити погано, що вони одні можуть вибавити його від тої нужди, поганї й униженя, які так часто мусить терпіти бідний. Поволи в його душі розгорала ся страшна, горяча, слїпа жадоба гроший, заглушувала всякі инші чутя, закривала перед його очима всї завади і манила його тілько одною метою — богацтвом. Він з трівогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку ще з Іцкового промислу, а потім із либацтва, рахував їх що тиждня, і укладав собі пляни, як би найлекше і найшвидше побільшити їх.

— Слухай, Гершку! Що ти все ходиш мов курка з яйцем? — мовив до нього старий барашівник Вольф Шпербер, якому він найчастїйше робив дрібні прислуги, доносив відомости про товар і про купцїв, про цїни і пляни поодиноких сторін, на скілько міг підслухати їх волочачи ся по торговицях.

— Що я ходжу? Ech klär!^[1] — коротко відповів Гершко.

— Про щож ти думаєш?

— Ну, як про що? Хотїв би знайти який ґешефт. Надокучило двигати оті дурницї. З того ледво виживеш.

— А може-б ти мав охоту від того товару перейти до такого, що сам пішки ходить?

— Ой, ой, ой, чому нї?

— А маєш дещо гроший на початок?

— Та… дещо би знайшло ся.

— Ну, то знаєш що? Пристань до спілки зо мною.

Гершко не кажучи нїчого поцїлував Вольфа в руку.

— Добре? — мовив Вольф зачудуваний троха такою нїжністю парубка. — Я гадав, що ти захочеш надумати ся.

— Чого надумати ся? Я вже досить думав.

— Ну, знаєш, наше ремесло не легке.

— Я легкого хлїба не хочу.

— Тай не зовсїм безпечне.

— Чень вовки не з'їдять.

— Часом і се трапляєть ся. Ти бачиш, ми барашівники не ходимо люзом, а все компанїєю. А в нас у компанїї ріжні люди. Ой, дуже ріжні. Більша часть таких, що відбували практику в криміналї. Народ твердий і прудкий. Як що до чого, не завагує ся і горло здушити, і ножем під ребра помацяти. Та ще свої — нїчого. Вкупиш ся в компанїю, то можеш бути безпечний. Але як прийде на великих ярмарках, де ґешефт іде на тисячі, збігнуть ся дві або й три компанїї барашівників, і з мазурщини, і від московської границї, і з Угорщини, то треба мати ся на бачности, ой треба!

— Вовка бояти ся, в лїс не йти! — мовив Герман, твердо наваживши ся не випустити з рук нагоди.

— Добре Гершку, що ти такий відважний, — мовив Вольф. — Та ще одно мушу тобі сказати. Я візьму ся ввести тебе в нашу компанїю. У нас умова проста. Кождий працює на власну руку і помагає иньшим, де й як може. Що заробить, то його, але по скінченю торгу йде обрахунок, і кождий дає десять процент свойого зарібку на компанїю до рівного подїлу. Се на те, щоб один не паношив ся занадто, коли йому пощастить, а другий щоб не виходив голїруч.

— То добре, — мовив Герман.

— Часом добре, а часом нї. Для недотепного, незручного, для такого, що не має щастя, то воно добре, бо він усе хоч що то дістане. Але для щасливого та спритного, якому пощастить на торзї, то часом буває несмачно. Подумай, як би тобі вдало ся заробити тисячу ринських —

— Тисячу! — перервав йому Герман здивованим окриком.

— А ти як думав? На великих товарових ярмарках у Сморжу, Боринї, Лютовисках ми заробляємо часом і більше. Ну, отже, як би так тобі трафило ся, ти радо віддав би сотку на тих, що не заробили стілько або ще набрали позаушників?

— Не віддав би.

— Отже бачиш. Часом то неприємно. А від своєї компанїї утаїти ся годї. Кождий добре знає, що заробив другий. Пильнують одні одних. А про те є й на се спосіб.

— Який?

— Власне те, що я хочу тобі сказати. Я приймаю тебе за практиканта до себе. Ми в компанїї стоїмо за одного барашівника. Ми оба надзираємо один за одним, а що заробимо, тим оба рахуємо ся, а компанїї з нас один пай.

— Добре так, — мовив Герман.

— Ну, не знати ще, як воно буде, — охолоджував його Вольф. — Ти ще надумай ся. Я попробую говорити з компанїєю, чи позволить менї взяти тебе на практику.

— Хиба може не позволити? — з острахом крикнув Герман.

— Може. Як якого дурного хлопчища, то легко позволяють, але розумного, дотепного парубка, то не радо. „За надто ситий будеш“ — говорять. Ну, та вже я якось їх уговкаю. А коли згодять ся, тодї підемо оба до рабіна.

— Чого до рабіна?

— Ну, знаєш, то такий ґешефт, що нераз і заробок і житє на волоску висить. Як я не можу у всьому спустити на свойого практиканта, у всьому довірити ся йому, то я мов без рук і без очий. Тодї вся спілка нї на що. Мусиш менї перед рабіном дати слово, знаєш, тверде слово, під хайрем, що будеш менї вірний, не відступиш мене нї в якім припадку, не втаїш нїчого передо мною, не будеш змовляти ся нї з ким против мене, в цїлій компанїї будеш знати тілько мене і нїкого більше.

Вольф промовив ті слова з таким притиском і так дивно впер свої очи в Германове лице, що сьому аж мороз пішов по за плечима. Та про те його практичний змисл узяв швидко верх над острахом.

— Добре, реб Вольф, — мовив він, — але що ви менї дасте за се?

— Заробиш ти своїми грішми, то твої дві части зарібку, а моя третя; зароблю я своїми мої дві части, твоя третя; а коли гроші складаємо оба, то в такій пропорциї дїлимо й зиски.

— Добре. Пристаю на умову. Моєї вірности можете бути певні. Але яке менї запевненє?

— Яке слово ти перед рабіном даси менї, таке саме я дам тобі. Добре?

— Добре.

— Ну, а тепер ходи, заплати обід і гальбу вина на згоду.

Минуло кілька тижнїв, і Герман із либака зробив ся барашівником. Компанїя приняла його за оплатою пятьох ренських на загальну почесну, а рабін так розумно і досадливо промовив їм до сумлїня, що Герман даючи Вольфови слово на вірність аж розплакав ся. Вольф уважав се за добрий знак і почав з Германом проходити практичний курс товарознавства. Він оповідав йому про ріжні прикмети коний і иншої худоби, учив його, як оглядати та випробовувати кожду штуку, як пізнавати вік по зубах, хід, силу, швидкість, робучість, як віднаходити утаєні хиби і з другого боку утаювати у продаваної скотини хиби так, щоб звичайний покупець не міг їх пізнати. Він оповідав йому про цїни і способи торгованя, характеризував панів, попів, селян та ріжнородних покупцїв і продавцїв, оповідав про славні ярмарки на коний в Улашківцях, на вівцї в Косові та Кутах, на худобу в Сучаві та Голомуцї. Всюди він бував, усюди зазнавав ріжних пригод, де заробляв, де тратив, і винїс із того шумного та ріжнобарвного житя не золото, не срібло, а стару полатану бекешу, пару брудного шматя і голову мов напаковану торбу повну найріжнїйших досьвідів, сьмішних і страшних пригод, знаня сьвіта й людий, самих таких скарбів, що не давали нїяких процентів і зовсїм не забезпечували його рудої голови на старість та на випадок хороби.

— Гершку, — говорив він нераз до свого практиканта, коли мандрували з міста до міста або ночували дебудь у коршмі, поки на дворі свистав вітер та хляпав рясний дощ, наводячи тоску на душу, — Гершку, диви ся на мене, старого дурня! Вчи ся у мене лїпшого розуму, нїж я його мав.

— Ви не дурень, реб Вольф, — мовить Герман.

— А щож, як не дурень? Чого я доробив ся?

— Ви не мали щастя.

— Може й правда! — мовив Вольф похиляючи руду голову на груди. — Так менї нераз здаєть ся, що я ще маленький, і виходжу з батькової хати — а наша хата стояла серед поля так як і отся коршма. Виходжу з хати, а сонечко сьвітить так ясно, на дворі так тепло, запашно. І я дивлю ся кудись у далечінь — далеко-далеко! І так менї чогось солодко дивити ся, хоч там звичайно нїчого не видко крім темного лїса десь на краю обрію. Та нї, то не темний лїс — здаєть ся менї, — то темна хмара, і вона не стоїть на місцї, а суне супротив мене все близше й близже. Вона не страшна, не гуркоче громами, не моргає блискавками, а наближаєть ся мов якась люба загадка. Нараз вона розчиняєть ся, мов поли широкого кафтана, і в тім отворі робить ся ясно. Я дивлю ся в ту ясність і бачу в нїй нїби то нашу хату, але чисту, вибілену, високу, з ґанком і блискучими вікнами. А докола неї не голотеча, не гнилі баюри, не поломані плоти і пяні ґої, а зелена мурава, кріслаті дерева покриті то молочним цьвітом, то румяними яблуками. А на ґанку стоїть дївчина — нїби моя мама, а дївчина — така гарна, чорноока і румяна, як і ті яблока, і махає до мене білою-білою рукою і кличе очима, устами, але без слів. А в мене серце бєть ся так любо, рветь ся до сеї гарної хати і гарної дївчини; я перескакую через перелаз і біжу в поле, біжу до неї. Стежка веде мене в достиглі жита; ясна хата і гарна дївчина щезають менї з перед очий, але то лиш на хвилю, — думаєть ся менї. Отсею стежкою я зараз перебіжу лан і вибіжу на луку, а там уже близенько! І біжу. Але лан тягне ся щось дуже довго, стежка звиваєть ся то в сей бік то в той, минувши жита я входжу на якісь мокравини, між лози, очерети, далї в лїс… Стежка крутить ся, далї щезає під моїми ногами. Гарна хата і гарна дївчина нераз іще привиджують ся менї, але все якось далї, далї, менше ясно. Здаєть ся, немов я йду до них якоюсь безмірно крутою та обхідною дорогою і нарештї зовсїм трачу їх з очий. Отсе була моя доля. Що то помогло, що я все йшов і йшов, поспішав, мучив ся, коли стежка не та! Замісь гарної хатки й гарної дївчини гульк — аж і могила перед тобою!

— Ну, ну, ще вам далеко до неї, — потїшав його Герман. — А хто знає, може ваша доля таки ще не перестала дожидати вас на ґанку того гарного дому?

— Ой, уже! Старого, дихавичного барашівника! Нехай дожидає молодших. От хоч би тебе!

Пять лїт проходив Герман з Вольфом по Галичинї, бував на всїх більших ярмарках, познайомив ся добре з барашівницьким ремеслом і заробив дещо гроший. Із тих, що наскладав із либацтва і дістав у спадку по Іцкови, він не стратив анї шеляга; навпаки, доложив до них іще пару сот ренських. Вольф пару разів говорив йому, щоб ішов на барашівництво на свою руку і розстав ся з ним, але Герман не хотїв; йому кориснїйше було бути нїби Вольфовим підручним і платити о половину менше на компанїю. Кілька разів Вольф, дізнавши ся, що Герман має зложені не кепські як на початок гроші, радив йому шукати якого иньшого заробітка, заложити склеп або взяти ся торгувати худобою на власну руку. Герман і того не хотїв, хоч і не зарікав ся. Він оглядав ся довкола, розпитував, шукав якогось корисного ґешефту. Якась таємна сила все тягла його до Дрогобича; він розвідував по тихо, що чувати в Бориславі, і все неначе ждав чогось незвичайного, дивного, що мало раптом і до разу змінити його житєву течію.

Було лїто. Наближала ся Спасівська ярмарка в Лютовисках. Вольф не знати чому йшов на ту ярмарку з великими надїями. Герман також був рад бачучи, що Вольф у такім рожевім настрою. Вони їхали до Лютовиск заздалегідь, від села до села, оказіями, инодї йшли пішки навправцї, особливо в горах, де звичайно тяжко дістати фіру. Пробирали ся з Самбора на Турку, відси знайшли фіру до Лімни, а відси через верх пішли на Біберку до Лютовиск. Уже від самої Турки всї дороги, всї гірські стежки роїли ся то пішоходами, що чи то йшли на ярмарок голїруч, бажаючи щось купити, чи то гнали на продаж худобу, то верхівнями, головно Жидами, факторами, барашівниками, сїльськими арендарями та згінниками, що торгували худобою, арендували випаси та полонини. Ішли з далеких гір, аж від Сколього та Сморжа, і з долів, аж із за Самбора, від Рудок, від Перемишля та Лежайська, з сього остатнього головно за вівцями або вовною. Дуже богато йшло угорських Русинів, яких можна було пізнати по широченних мов жіночі спідницї штанах і не менше широченних шкіряних чересах. Цїлими купами йшли Цигани, з голосним реготом та шваркотом окружаючи невеличкі однокінки, де на купах брудного фурфантя сидїли купки чорних як сажа та майже голих дїтий, а жінки одні поганяли конину, а инші до гори попихали скрипучу колїсницю.

Був передярмарочний день. Пообідавши в лімнянській коршмі Вольф і Герман пустили ся пішки через верх, щоб на вечір станути в Лютовисках. Сонце звернуло вже добре з полудня, коли вони перейшовши невисоку гору станули на другім її боцї, в Біберцї, над берегом Сяну. І тут вид був не менше оживлений та ріжнобарвний. З усїх гір, з усїх плаїв, усїми стежками йшли, їхали, неначе річками плили ярмаркові. На всїх бродах Сяну люди, воли, вівцї: одні бридуть через ріку, звільна ступаючи з каменя на камінь, по колїна в водї, що бєть ся і бризькає довкола голих ніг мов розтоплене скло; иньші поять свій товар, миють волів від дорожної пиляки. Ще инші попасають дебудь край дороги, держачи свою худобину на воловодах, або сидять самі на мураві, курять люльки, закусують, гуторять.

— Здаєть ся, гарний буде ярмарок, — раз по разу повторяв Вольф минаючи оті ґрупи. — Давно вже не було такого згону.

— Коби лише на купцїв був урожай, — мовив замислено Герман.

— Надїють ся кількох богатих панів аж із Поділя, що хотять купувати воли на брагу, — мовив Вольф, а потім додав:

— Се не для нас пожива. Їм треба волів худих і дешевих, а тут переважно згонять випасені в полонинах. Такі воли на брагу недобрі. От як би прибули віденські купцї, такі, що зараз купують на заріз, то на таких нашому братови найлїпший заробок. Такий купець платить від ваги, а по чому сторгував барашівник у Бойка, се йому байдуже. А на кільку суму барашівник дожене йому худоби, від такої суми платить йому процент. Можна нераз і при тім ошукати ся: торгуєш на око, худобина показна, а прийде до ваги, а вона легка і ти мусиш доплатити, бо купець більше не дасть, а скидати ся торгу не хочеш, щоб не розсердити його. Особливо ті угорські воли з великими рогами, ті кайли часто бувають такі ошуканцї. Се пуста худоба, і до роботи слаба і на вигодівок не добра, а на око показна. Але наші гірські барни та полові, то найлїпші. На них звичайно барашівник має подвійну користь.

Отак міркуючи та розмовляючи Вольф і Герман не кваплячи ся на вечір зайшли до Лютовиск. У Вольфа тут був знайомий арендар Сруль-Лейб: тут оба барашівники заночували тут зібрали зараз таки що найпотрібнїйші відомости про завтрішнїй ярмарок. Справдї ярмарок заповідав ся незвичайно великий. Уже над вечір у Лютовисках панувала велика тїснота, а в ночи довкола місточка майже від самої Чорної скрізь по при дороги запалали огнища; там ночували під голим небом тисячі ярмаркових зі своєю худобою, бо в місточку не було для них анї стаєн, анї заїздів.

Покріпивши ся та відпочивши троха з дороги і вислухавши арендаревих новин про ярмарок та про важнїйших купцїв, що поприїздили до Лютовиск, Вольф не втерпів: велївши Германови сидїти в хатї і не признавати ся нї перед ким, що він барашівник, сам він побіг у місто. Вернув досить пізно. Герман сидїв у ванькирику при лойовій сьвічцї і дрімав. Вольф з незвичайно оживленим лицем ухопив його за плече, потермосив ним і запитав:

— Гершку, вечеряв ти що?

— Вечеряв.

— Добре. Лягаймо спати. Завтра жде нас велика робота.

— Яка робота?

— Що питаєш, як дурень? Великий ярмарок, то барашівникови велика робота. Спи, бо завтра збуджу вчасно.

Вольф не хотїв говорити Германови нїчого більше, боячи ся, що сей не засне під вражінєм його новини. А новина була не мала. На ярмарок приїхала компанїя віденських купцїв, як казали, з великими грішми, і Вольф явив ся до них перший, предкладаючи їм свої услуги. Один купець знав його з давнїйших лїт і зарекомендував иншим. Купцї мали намір купити хоч би й 500 що найкрасших і найтовстїйших волів — се було 1847 року і заряд армії запотребував незвичайної маси мясних консервів, бо надїяли ся війни. Вольфови обіцяли по 5 процент барашівного від цїни кождої штуки. Коли добре завинути ся та убігти иньших барашівників, можна було заробити гарні гроші.

Другого дня Лютовиска представляли незвичайний вид. Мов повінь, що напливає з усїх боків, так від самого ранку заливали, затїсняли, затоплювали череди, ряди, полки волів, коров, овець усї шляхи, вулицї, площі і навіть подвіря домів у місточку. Коли в церкві почала ся відправа, вже цїле місточко було повне худоби так, що пройти вулицею або площею було майже неможливо; на дорогу, яка звичайно вимагала десять мінут часу, тепер треба було цїлої години часу і незвичайної працї та обережности, щоб протиснути ся поміж густо збитими волами, уникнути їх ратиць та рогів. За те по хребтах та карках волів можна-б було вигідно і швидко прошпацїрувати ся вдовж і поперед Лютовиск від кінця до кінця. Рик худоби, гойканє погоничів, блеянє овець, гармідер торгів клекотїли в повітрі і гули з далека мов кипяток у величезнім казанї.

А на площі, що заступала місто ринку, було серце тої великої потвори, осередок того клекоту й житя. Там стояла дощана буда, в якій урядував комісар. Відси мов промінє з огнища йшли в ріжні боки жандарми помахуючи когутячим пірєм на капелюхах та поблискуючи баґнетами. Вони мали робити порядок на торговицях, лагодити спори, арештувати злочинцїв, яких серед такого збіговища все буває немало, і що пару годин здавати рапорти комісареви. Під піддашком тої самої буди, в безпосереднім сусїдстві комісаря позаймали на дощаних лавах місце богаті купцї, час від часу приймаючи рапорти від своїх факторів. Тутже під ослоною міської полїциї стояла також велика худобяча вага, привезена сюди одиноко для вигоди чужих купцїв; звичайно на гірських ярмарках обходять ся без неї: і Бойко і барашівник купують худобу без ваги, на око, оцїнюють її вартість по трицять трьох містичних знаках, так як колись єгипетські жерцї пізнавали сьвятого Апіса.

Вольф і Герман від самого ранку кидали ся як мухи в окропі, вибирали що найкращі штуки, торгували, давали завдатки, тай усе лиш до ваги, до ваги! Анї одної штуки з тих, що вони доставили до ваги, не забракували їм купцї — навпаки, були дуже задоволені і платили. Барашівникам щастило ся; майже на кождій штуцї заробляли коли не по десятцї, то по пятцї, а на деяких то й по двацять або й по пятьдесять ринських. Ішло їм як з води; опянені своїм щастєм вони де далї вже мало й торгували ся, підбивали цїну, певні й так свойого зиску. Цїлий ярмарок заворушив ся. Вольф бігав мов у горячцї, не тямлячи, що дїє ся довкола нього. Герман і собіж бігав, але своїм звичаєм обережно, озираючи ся. Він дивував ся, що не здибає на ярмарцї анї одного знайомого барашівника, нїкого з їх компанїї. Нарештї здибавши Вольфа звернув на се його увагу.

— Реб Вольф, що се таке, що нема нїкого з нашої компанїї?

— Нема нїкого? — жахнув ся Вольф, та по хвилї зареготав ся.

— Тим лїпше для нас! Не буде з ким дїлити ся зиском.

З тим і розійшли ся в ярмарковій сутолоцї. Та Германови було якось моторошно. Кілька разів, коли сторгувавши якусь гарну штуку давав задаток, він бачив, як якісь незнайомі Жиди позирали на нього скоса, шептали щось проміж собою та все назирци йшли за ним. Але ярмаркова горячка швидко брала верх. День був ясний, парний, довкола маса народу, то й страх не чіпав ся чоловіка, тим більше, що й жандарми то сюди то туди снували серед юрби.

Надійшов вечір. Вольф і Герман доставили до ваги не менше як 200 штук що найкращих волів, цїною мало що не на 30.000 ринських. Купцї тутже при вазї відчислили Вольфови барашівне за всю суму, цїлих півтори тисячі ринських; але він мав у своїм гаманцї з котячої шкіри ще звиш три тисячі зароблені на торговій цїнї. Фортуна таки раз усьміхнула ся йому! Він заховав гроші і озирнув ся довкола. Біля нього стояв Герман, татакож радісно всьміхаючи ся.

— Ну, що, Гершку, — мовив радісно Вольф, — правда, що добрий ярмарок у Лютовисках? Коби ще завтра хоч половину того заробити, що сьогодня.

Та Герман нараз зблїд і сїпнув його за рукав. Він побачив, що довкола них чим раз близше товплять ся ті самі незнайомі Жиди, що так часто пасли його очима весь день.

— Реб Вольф, — шепнув він якось незначно свойому патронови, — ви знаєте отсих Жидів, що придивляють ся нам з боку?

Вольф стрепенув ся, зирнув незначно довкола і стиснув Германа за рамя.

— Хлопче! — шепнув він, — буде лихо з нами! Треба нам пильнувати ся. Се барашівники з над росийської границї. Вони пізнали мене. Я їм перебив торг, то тепер вони не дарують менї.

— Ходїмо до дому! — шепнув переляканий Герман.

— Який тут у нас дім? Нам тут не можна ночувати. В ночи вони майстри. Мусимо втїкати.

— В ночи? Куди? — ще з більшим переляком прошептав. Герман.

— Не бій ся, — мовив Вольф. — Стараймо ся лише тепер висмикнути ся з міста, так аби нас не побачили. І не гостинцем нам іти, не стежкою, а як найшвидше в лїс. Бачиш онтой лїс на горі?

І він показав Германови очима, так що з далека й незначно було.

— Там на краю велика обпалена смерека стоїть, а під нею криничка. Поспішай туди одним боком, а я другим. Там жди на мене, як би ти прийшов борше, а як я прийду борше, то я зажду на тебе. Знак — три рази легенько свиснути, мов нічний птах, памятай!

І вони розстали ся в сутолоцї. Герман протискав ся з трудом поміж худобу, удавав, що оглядає ще воли, колесив сюди й туди, аби змилити увагу тих, що могли слїдити за ним, але швидко переконав ся, що за ним не слїдить нїхто. Вибравши ся з найбільшої сутотолоки він збочив з вулицї, шмигнув крізь одні отворені сїни до огорода, відси в коноплї, а вибравши ся на поле подав ся навпростець під гору, де недалеко чорнїв ся край лїса вказаний йому Вольфом. Герман не вийшов, а майже вибіг на горб, хоч сей був досить прикрий і зупинивши ся під кріслатою грушею, що стояла на межи, та притуливши ся до її грубого пня, так щоб його з далека не було видно, оглянув ся довкола. Сонце вже клонило ся до заходу, з дерев і гір лягали довгі тїни і закривали долини. Перед Германом у низу, в широкій кітловинї лежали Лютовиска. Половину місточка закрила вже тїнь від далекої, покритої лїсом гори Чорної; тай другої половини було мало що видно крім найблизших домів, бо над місточком висїв густий сивий туман куряви, з тої куряви йшов глухий клекіт та рев, мов від великого водопаду. Мов тріски розбитого корабля, які розбушована вода викидає тут і там на беріг, видно було на стежках і шляхах довкола місточка то одиноких кінників, возових та піших, то цїлі валки та купи, які звільна тягли ся до місточка, то з місточка. Переважно вертали з місточка ярмаркові зробивши своє дїло, дехто гнав закуплену худобу, на возах дїти свистали в закуплені в містї свиставки, калатали глиняними брязкалами, а парубки звісивши ноги через низенькі полудрабки возів вигравали на сопілках. Та голоснїйше від тих брязкал, свиставок та сопілок вигравали самі вози, ті маленькі бойківські, звичайно волами тягнені возики, яких властителї звикли хвалити ся тим, що в їх возї нема анї одної частинки, анї одного цьвяшка зелїзного. Оті старосьвітські, щиродеревляні машини сунучи ся помалу до гори на немазаних колесах видавали протяжні, мелянхолїйні тони, подібні до кигиканя чайки, які мешканцї Підгіря звичайно перетолковують на слова: мааа зи́ии́! мааа-зи́ии́!

Герман довго, непорушно стояв під грушкою, пильно вдивляючи ся в близше й дальше около. Дорогою й стежками снували люди, селяни, Жиди, але нїчого підозреного не було видно, нїкого такого, хто-б слїдив за ним, зупиняв ся, роздивляв ся, шукав чогось чи когось очима. У нього сильно било ся серце в грудях, по части від утоми, по части зі страху. Він нїколи ще не бачив на Вольфовім лицї такого виразу трівоги, як сьогодня. Значить, тут направду щось погано, їм грозить якась небезпека! І він знов придивляв ся місточку, прислухував ся його клекотови, силкував ся коли не очима, то бодай думкою проникнути ту сїру хмару, що в своїм лонї крила якусь небезпеку для Вольфа й для нього.

А тимчасом він почув голод і спрагу. Він пригадав собі, що від самого рана не їв нїчого крім одного обарінка, який між одним і другим торгом купив за 4 крейцарі у перекупки і з'їв на бігу. Ніздрі й горло у нього були повні пороху і пекли мов посипані приском; лише незвичайне зворушенє, ота ярмаркова горячка сього дня держала його доси на ногах; тепер він чув, що сили опускають його. Його клонило на сон, тїло отяжіло від утоми, голова тяжіла на плечах як довбня і замісь недавнього остраху в душі почало перемагати якесь обридженє та знеохоченє.

— Вольф викивав мене! — думалось йому. — Велїв менї як дурному бігти під лїс, драпати ся чорт знає куди, а сам певно забрав гроші тай драпнув у инший бік, аби не дїлити ся зо мною. Мене напудив чужими барашівниками, а тепер певно сьмієть ся в кулак! — І вже думав вертати назад до Лютовиск. Та йому пригадало ся, що Вольф велїв йому ждати коло кринички під великою обпаленою ялицею, і згадка про криничку змінила його намір. Йому страшенно хотїло ся пити. Глянув під гору, в той бік, де був лїс, і побачив, що до великої обпаленої ялицї було навпрість через поле не більше як двістї кроків, що правда, досить прикро під гору. Що під тою ялицею бє нора, видно було з далека по тім, що від неї зеленою тасьмою в низ тяг ся поперек піль невеличкий ярок зарослий корчами та лопушєм. Герман не надумуючи ся довго кинув ся через вівси йти до тої ялицї.

Як се часто лучає ся людям, що не привикли ходити по горах і не вміють оцїнювати гірських віддалень, Герман порядно помилив ся. Те, що йому видало ся віддаленєм не більше 200 кроків, вимагало на правду більше як півгодинного напруженого ходу. Герман станув на місцї мокрий як митка, задиханий, змучений — властиво не станув, а впав мов горстка під ялицю, ледво дишучи. Лежав так добру хвилю горілиць, не маючи навіть на стілько сили, щоб устати і пройти кілька кроків у деберку, та напити ся чистої, холодної води, що дзюрчала з під величезного пня старої ялицї і стїкаючи в низ по камінцях дразнила його слух своїм солодким дзюрчанєм. Він лежав, випростувавши змучене тїло на мягкій мураві і дихав, швидко, глубоко дихав. Уже збирав ся з силою, щоб устати і напити ся води, коли нараз почув ось-тут над собою чи під собою не то шепіт, не то приглушене хрипінє:

— Герш, ти тут?

Герман стрепенув ся і зірвав ся на рівні ноги. Він не бачив нїкого.

— Хто мене кличе? — промовив він так само стишеним голосом.

— Я, Вольф! Не стій! Зігни ся і ходи сюди!

З напряму, відки йшов голос, Герман переконав ся, що Вольф був у ярку коло жерела і очевидно тим ярком доповз сюди з самої долини, коли Герман, стілько разів озираючи ся довкола, заким зайшов сюди, не бачив його. Він схилив ся і майже рачкуючи зіскочив у ярок. Вольф був блїдий, обтиканий репяхами та буряном; шапку мав у кишени, а широкою долонею обтирав собі піт із чола.

— Шукають нас як пси. Розбігли ся на всї боки за нами! — шептав він до Германа ледво переводячи дух. — Бою ся, що бачили мене, як я викрадав ся з міста.

— А може в містї було-б нам безпечнїйше? — мовив Герман. — Там жандари.

— Що нам поможуть жандари? Адже не будуть усю ніч стояти коло нас. А ті Жиди, то такі люди — ой, ти не знаєш, що то за люди! Сруль-Лейб, знаєш, той, де ми ночували, шепнув менї украдком: „Вольф, утїкайте! Страшенно злі на вас, змовляють ся на ваше житє“.

— І чого вони хочуть від вас? — з острахом мовив Герман. — Що ви їм винні?

— Вже що я їм винен, то я знаю і вони знають, — мовив Вольф — А ще сьогодня ми перебили їм торг. Не дарують вони менї, тай тебе коли зловлять, то буде біда. Але нехай буде, що буде, гроший наших не дістануть.

І він виставив голову з ярка та почав роззирати ся довкола.

— Мишкують за нами! — шепнув Германови. — Ади, бачиш?

Герман і собіж прилягши до землї висунув голову з ярка і побачив на одній стежцї невиразну людську постать, що йшла досить швидко в напрямі до них. Глянувши в другий бік, він побачив другу подібну постать; у третім місцї видно було третю. Всї вони йшли з ріжних боків, манівцями і всї немов змовивши ся стягали ся на горб, на якому в укритю сидїли Вольф і Герман.

— Бачиш? — шептав Вольф. — Добрий нюх мають собаки. Мусїв їм хтось доповісти, що бачив тебе. А може й із них котрий бачив, як ти йшов півперек поля.

В тій хвилї з низу, де кінчив ся ярок, що починав ся у стіп ялицї, дав ся чути голосний свист; темні постатї, що з ріжних сторін ішли в напрямі до краю лїса, відповіли таким самим свистом. Не було нїякого сумнїву, що облава розпочала ся.

— Чуєш? — шепнув Вольф до Германа. — Годї нам тут ночувати, треба тїкати до лїса, і се найнебезпечнїйше. Як би ми могли посидїти тут іще з годину, то вже би стемнїло ся добре, але вони будуть тут за малої пів години. Мусимо тїкати зараз, повзком, від ялички до ялички, від корча до корча, поки не впадемо в лїсову гущавину. Але гов! Що буде то буде, наші гроші не сьміють дістати ся в їх руки.

І він не кажучи нїчого більше потягнув Германа кілька кроків у низ яром. Там високо над потічком із обірваного берега вистирчала велика камяна плита. Вольф скочив до неї, витягнув при її боцї одну каменюку зі стїни; за каменюкою була невеличка ямка, — видно, що ся схованка знана була Вольфови здавна. Він одним рухом руки розперезав із себе свій черес із котячої шкіри, туго напханий банкнотами, зложив його в клубок, запхав у ямку і засунув камінь назад так, що нїяке око не добачило би, що камінь був сьвіжо рушаний.

— Бачив? Трафиш на місце?

Герман кивнув головою.

— А тепер ходїмо що духу! Аби до лїса!

Ще раз визирнули з ярка; облава бережно наближала ся, але була ще досить далеко. Герман і Вольф поповзли майже рачки до гори горбком від великої ялицї до лїса. Коло великої ялицї було декілька малих смерекових та ялівцевих корчів, і тут можна було сховати ся. Але далї між лїсом і тими корчами була пуста прогалина. Бережно повзучи висунув ся на ту прогалину Вольф, але ледво зробив кілька кроків, з боку почув ся різкий, уриваний свист. Такіж свисти відповіли йому з иньших боків.

— Побачили мене злодюги! — крикнув глухо Вольф обертаючи ся до Германа. — Біжуть за нами. Бігаймо й ми! За мною!

І він піднявши ся на ноги скочив до лїса мов сполошений дикий кіт. Герман шмигнув за ним.

— Куди нам тїкати? — шептав Герман, у якого серце било ся сильно.

— В лїс, у лїс! Тут яр глубокий. Там не легко їм буде знайти нас.

Затріщало сухе ломачє під ногами втїкачів. Лїсова темрява проковтнула їх.

У Германа ще й доси тремтить шкіра і трівожно бєть ся серце при згадцї про сю ніч проведену разом з Вольфом у темнім, глухім лїсї, в вохкім та холоднім яру під якимось вивертом, що може вчора був леговищем ведмедя, а за своєю перегнилою корою ховав гадюку. Хоч голод і втома страшенно докучали йому і мов оловяна шапка гнули до долу його голову, то про те страх був дужший і він не заснув тої ночи анї на хвилину. Тай не диво: свисти їх переслїдовників не втихали всю ніч; вони не запускали ся далеко в лїс, де в пітьмі не могли би побачити нїчого, але позаймали становища на ріжних точках так, що куди-б не пробували вишмигнути ся їх жертви, всюди мусїли б попасти ся їм на очи. Судячи по свистах, які чути було з ріжних точок, переслїдовників було може шість, може вісїм; можливо зрештою, що їх було менше і вони ходили з місця на місце по краю лїса.

Щастє, що лїс, вихопивши ся широким трикутником аж над Лютовиска, широкою підставою того трикутника притикав до другого, далеко більшого лїса, що вкривав широкий майже на милю верх гори Чорної і тягнув ся відси неперерваною масою далї на південь, по над Ступосян, до Волосатого і аж до Бескида, до угорської границї. На сьому Вольф і оснував свій плян утеки.

— Слухай, Герш, — шептав він Германови в ночи, тулячи його до себе, як рідного сина, — нам треба буде розстати ся. На якийсь час, розуміє ся. Ті собаки не дадуть менї спокою, я їх знаю. Я мушу тїкати на Угорщину.

— Я піду з вами, — мовив Герман.

— Нї, не добре буде. Одному лекше тїкати тими лїсами, а двом невигідно. А тут головна річ поспіх і тиша. Ти мусиш утїкати в противний бік. Тобі лекше сховати ся, тебе вони не знають, сьогодня перший раз бачили. А я старий знайомий тай дав ся декому з них у знаки. Отже скоро лиш трошечки зачне сїріти, так що можна буде хоч дрібку бачити в лїсї, біжи в низ отсим яром. Обережно, щоб тебе не побачили, старай ся дійти до села, а там уже міркуй як знаєш і забирай ся з сеї околицї. А я побіжу на Угорщину. Знаю стежки і надїю ся дістати ся безпечно. Коби лиш тут прошмигнути на Чорну, а там нехай цїлують мене!… Вони тут будуть іще крутити ся якийсь час. Хиба за місяць можна буде показати ся нам тут, тодї вони заберуть ся вже на иньший ярмарок. Отже слухай. За місяць приходи до Лютовиск, до Сруль-Лейба, знаєш, і запитай його про мене. Я дам йому знати. Як би він не знав нїчого, то знак, що я вже не верну. Тодї всї гроші, сховані під каменем — твої. Забери їх і бувай здоров!

Вольф поцїлував Германа в чоло. Сей не то зі зворушеня, не то зо страху та з голоду розплакав ся. Він цїлував Вольфа в руку, на яку капали його горячі сльози.

— Ти плачеш? — мовив Вольф. — Не плач! Я говорив тобі, що наш заробіток небезпечний, а найбільше тодї, коли нам усьміхне ся фортуна. Не забудь, що я тобі сказав і май ся на бачности!

Свисти почули ся якось незвичайно близько них. Вольф стрепенув ся.

— Вже свитає. Видно, наші собаки шукають нас по лїсї. Нема коли дожидати дня. Гайда в дорогу!

Він іще раз поцїлував Германа і щез, зашелестївши між корчами, мов дикий зьвір, що продирає ся крізь гущавину. Герман притулений до виверта, видний хиба для совячих очий, довго слухав запираючи в собі дух, але крім звичайних лїсових шелестів та журкотаня потока в низу не чув нїчого. Аж свист, що почув ся, здавалось, ось-ось над його головою, виполошив його з нїмого наслухуваня. Не було нїякого сумнїву: погоня була вже в лїсї, шукала за ними. Правда, на разї не було безпосередної небезпеки, щоб хтось ідучи горою понад яром (а там очевидно був той, що свистав), міг побачити його в темнім ярі та й ще схованого за вивертом. Але за якої пів години се могло змінити ся: розвиднїє ся і тодї все пропало.

Міряючи вухом здогадне віддаленє того, що свистав, від його становища, Герман міркував, що він віддїлений від нього простором яких сто кроків. У гірському лїсї, а ще в ночи, коли бігти не можна, се віддаленє значне. Коби лише не було засїдки на краю лїса, там де яр виходить на вільне поле, то втекти було би зовсїм легко. Та Герман навіть не думав довго: свист у лїсї був для нього мов батіг для коня. Він так привик у трудних хвилях покладати ся на Вольфів досьвід та знанє обставин, що й тепер анї не думав укладати иньшого пляну, лиш обережно, мацаючи руками перед собою, подав ся в низ яром за течією невеличкого потічка, що плив по його днї і своїм журкотом глушив шелест його кроків.

Ішов так може з пів години, і судячи по страху, якого наїв ся за той час у самотї, судячи по трудї, якого зазнав, був певний, що уйшов з десять миль і що сей яр якийсь безконечний. На правду-ж він уйшов не більше як сто кроків. Свисту погонї не було чути, мабуть пішла в иньший бік. Та ось він побачив, що над ним небо починає сїріти, дно яру клонить ся сильнїйше в низ і вийшовши з по за якогось закрута він побачив нараз перед собою немов широку отворену браму або велитенське вікно; крізь той отвір у лїсовій пітьмі видно було сїру мряку, що залягла дальшу, безлїсну долину, а десь далеко над морем мряки видно було инші, лисі, безлїсні гори. Значить, лїс тут кінчив ся. Тут треба бути обережним, щоб не наскочити на ворога! Герман стишив ся, притулив ся до кріслатого бука, що ріс звішений над глубоким дном яру, і почав уважно слухати та проникати зором у грубу лїсову сутїнь, яка лиш ген-ген рідла, мов величезне решето, в якому ока були з сїрого сьвітла лїтнього досьвітка.

Герман пройшов троха швидше ще кількадесять кроків, потім поповз рачки горі стрімкою стїною яра, чіпляючи ся за корчі диких малин, що стояли тут густою лавою, і не виходячи з малинника силкував ся роздивити ся довкола по лїсї, чи не побачить якого ворога. Нїкого не було видно. Вид вільного поля, так недалекого, і сїре раннє сьвітло заспокоїли його, прогнали його страх. Не вилазячи з малинника він пішов корчами по краю лїса, поки не вийшов на конець. Тут була толока, ще пуста, похилена до півночи. В низу плила якась річка, за нею була вузка сїножать, стояли копицї та обороги повні сїна, а далї піднїмала ся знов гора, шмат лїса і лисий високий верх. Анї села, анї хати, анї живої душі. У Германа щось стиснуло за серце; почутє самоти серед величезної гірської природи вдарило нараз холодною хвилею на його душу. Йому хотїло ся плакати.

Та нараз десь далеко, на краю лїса почуло ся різке, протяжне: Фі-і-і!

Герман зирнув у той бік, відки йшов свист: не видно нїчого. Та в тій хвилї з противного боку, здавалось би, ось-ось близько нього почув ся грізний окрик:

— Стій!

Не було часу озирати ся. Герман як стояв, так скочив до яра, злетїв аж на саме його дно в густі корчі і знайшовши там стежку втоптану овечими ратицями погнав нею в низ. Се все було мов сон, мов привид. Він навіть не міркував ясно, що з ним дїє ся, чим грозить йому стріча з незвісними переслїдовниками — він біг. Та ось яр скінчив ся, береги його, що доси ховали Германа в захистї своїх корчів, мов на зло йому розступили ся, корчів не стало, і Герман опинив ся недалеко вівчарської колиби, що стояла на споховастій, безлїсній площинї біля обгородженої овечої кошари. Сам того не тямлячи Герман пробіг яром досить значний простір, доброї пів милї, пропустив біля себе овечу отару, що йшла толокою в гору до лїса, з дзвінками, блеянєм кількох сот овець, гавканєм псів та гойканєм вівчарів; він не чув, не завважив того всього, прошмигнув яром мов миш; навіть собаки не завважили його.

Побачивши слїд людського житла Герман урадував ся, як рідному батькови. Не надумуючи ся він побіг до колиби. Довкола неї було пусто, погонї з далека не видно; з колиби одначе курив ся дим, знак, що там сидить хтось живий.

Боячи ся своєї тїни на чистім полї Герман прожогом вбіг у колибу. Там біля огнища сидїв патлатий Бойко середнїх лїт, старший над вівчарями, так званий бац, і латав шкіряні ходаки.

— Добрий день вам! — мовив ледво дишучи Герман.

Бойко не відповів, але звільна підвів голову і змірив задиханого, обшарпаного Жидка своїми сїрими очима.

— А тобі що? — запитав. — Чого так задихав ся?

— Йой, таточку, гонять за мною! Сховайте мене.

— Хто гонить? За що?

— Не питайте! Все вам скажу потому, а тепер майте милість, сховайте мене, бо може бути смерть моя.

— Агі на тя! Смерть! У білий день! А може ти кого забив, та шандари за тобою гонять?

— Нї, нї, не шандари, а Жиди. Я нїкому не зробив нїчого злого. Потім вам усе скажу. Йой, сховайте мене, майте Бога в серцї!

— Деж я тебе, любонько, сховаю? — мовив Бойко чухаючи ся в патлату голову і встаючи з простого деревляного пенька, що служив йому замісто стільця.

— А даєш слово, що ти не жаден дводушник? — запитав він. Герман витріщив на нього перелякані очи. Він не розумів питаня. Але страх гнав його.

— Нї, нї, нї, Богом вам кляну ся, я нїкому не зробив нїчого злого! — пролепотїв він трясучи ся всїм тїлом.

— Ну, памятай! Як будуть шандари питати за тобою, то я не утаю тебе.

— Добре, добре. Я жандарів не бою ся. Лиш Жидів… два Жиди… три Жиди… або я знаю, кілько їх там. Зараз надійдуть. Гонять мене цїлу ніч.. із Лютовиск… Як би питали за мною…

— Ну, ну, вже я буду знати, що їм сказати.

— Але може захочуть шукати? Вони страшні, а ви самі…

— Не бій ся, я вже дам собі ради. Медвідь страшнїйший, а я його не бою ся. Ну, ходи сюди!

І мовлячи се він відкидав на бік купу ріщя, що стояла приготована на паливо в кутї колиби, викидав зложені під ріщєм грубші пеньки, відвалив під ними камяну плиту і показав Германови тїсну, темну яму.

— Лїзь туди!

Герман не ждучи довго скочив до ями. Се була бацова криївка, де він ховав „мерендю“ принесену з села на цїлий тиждень, тоб-то квашені огірки, муку, бульбу, ховав запасові будзи, одежу непотрібну для безпосередного вжитку і загалом усе цїннїйше, чого не хотїв лишати в колибі на вид усїм вівчарям.

— А може ти голодний? — запитав бац, коли Герман щез у ямі і забив ся десь у кут.

— Йой, аж гину з голоду.

— Ну, то на тобі отсей кавалок хлїба та отсей глечик жентицї. Їдж і не бій ся нїчого.

І мовивши се бац закрив яму плитою, прикидав плиту колодками, потім ріщєм, потім виглянув із колиби, а побачивши справдї двох Жидів, що наближали ся до колиби толокою з гори, взяв свою роботу і сїв на порозї, мов і зовсїм нїчого не бувало.

— Гей ти, чоловіче! — закричав один Жид, порівнявши ся з колибою. — Не видїв ти тут якого Жидка?

— А ти чоловіче не вмієш привитати ся як Бог приказав? Ти між вовками виріс? — відбуркнув йому Бойко.

— Ну, ну, не сердьте ся, пане бац — мовив другий Жид. — Добрий день вам!

— Добрий день.

— Тут ми шукаємо одного Жидка. Так собі, злодюжка. Обікрав нас учора на ярмарку в Лютовисках. Гонимо його всю ніч. Ось туди десь утїк. Будьте ласкаві, скажіть нам, чи ви не бачили його?

Герман сидячи в ямі чув усю розмову. Він тремтїв усїм тїлом, чуючи голоси своїх заклятих ворогів. Іда не йшла йому до рота.

— А богато вам украв? — спокійно питав бац.

— Йой, богато! Всї наші гроші, більше як десять тисяч ринських.

— Отто злодюга! Та було дати знати шандарам.

— Що шандарам! — скрикнув другий Жид. — Шандари записали, сказали: добре, добре, приставте нам його сюди! Хиба шандари підуть за ним по лїсах та дебрах?

— А ви бачили його, як утїкав сюди?

— Бачили, бачили! — закричали оба Жиди. А один доповів: — Нинї рано, перед годиною, онтам на горі бачили, як вийшов із лїса. Скоро нас спостеріг, скочив у яр. Ми за ним толокою, хотїли перебігти його. І певно були-б зловили його, як би не ваші пси. Ой, ой, які у вас пси недобрі! Як нас побачили, як не кинуть ся на нас, були би нас роздерли. Ми поставали плечами один до одного тай боронили ся, доки не надійшли вівчарі. Ой, ті пси! Вони нам зробили велику шкоду. Через них той злодїй утїк нам із рук.

Герман у ямі благословив тих псів і тілько тепер пригадав собі, як утїкаючи чув їх скажене бреханє геть за собою.

— Нї, любоньки, — мовив розважливо бац, — туди коло мене не втїкав сьогодня нїхто. А може й утїкав, не присягну, але я не бачив. А ви добре перешукали яр? Може він там де сховав ся. Я думаю, що він бояв ся-б виходити на пасовиско знаючи, що ви гоните за ним.

Жиди позирнули по собі.

— То кажете, що він не біг туди?

— Нї, я не бачив.

— А ви так від рана сидите на порозї?

— Нї, часом докладав ріщя до огню, снїдав троха, але як би хто біг, то було би чути, у мене вухо чуйне.

Жиди пошваркотали щось між собою і пішли горі яром.

— Ну, ти, як тебе звати? — мовив бац по їх відходї.

— Гершко.

— Ну, Гершку, ти чув, що вони говорили?

— Чув.

— І правда се?

— Нї, не правда. А вони пішли?

— Пішли.

— Ой, але вони вернуть ся.

— Хто знає, може й вернуть ся.

— Прошу вас, уважайте. То страшні люди!

— Ну, ну, най собі будуть які хочуть. Я їх не бою ся тай ти не бій ся. Але скажи менї, як то було?

Герман розповів йому, що знав, оповів про Вольфа, не згадуючи про те, що сей сховав гроші. Бац не мовлячи нїчого більше вийшов. По хвилї знов вернув і сказавши Германови: „Будь тихо! Ідуть!“ — знов сїв на порозї зі своїм шитвом.

— Пане бац, — кричав один Жид з далека, — ми знайшли слїд.

— Ну, то добре.

— Видно, що він утїкав у низ яром, а до гори не вертав.

— То може бути.

— В такім разї мусїв бігти по при вас.

— Може й біг, я не перечу.

— А ви не бачили?

— Не бачив.

— І не чули?

— Не чув.

— А може ви сховали його?

— А може й сховав.

— Як? Кажете — —

— Нїчого не кажу, — сердито буркнув бац. — Адже бачите самі, що в колибі крім мене нема нїкого. Хиба я його за пазуху сховав?

Герман почув тупіт кроків близько дверий колиби, — видно, його гонителї зазирали до середини.

— А може би ми перешукали? — мовив один.

— У себе за обшивкою перешукуй один з другим! — крикнув бац зриваючи ся з місця.

— Ни! — на пів насьмішливо, а на пів з погрозою мовив один Жид. — А як нам так схоче ся? Ми знаємо напевно, що він біг туди, аж до вашої колиби, а далї слїду нема. То де подїв ся?

— Міг побігти толокою, а на толоцї як ти побачиш слїд?

— Добре, добре, але ми таки перешукаємо вашу халабуду. Як його тут нема, підемо дальше.

— А я бою ся, що один або другий підете без голови! — буркнув сердито бац. — Кажу вам, що я його не сховав і не бачив.

— А ми вам не віримо і не вступимо ся, поки добре не перешукаємо вашу колибу.

— А я не позволю на се. Колиба панська, а ви не маєте нїякого права. Коли вам що треба, йдїть, спровадьте шандарів, то нехай вони перешукають, а вам не позволю.

— Е, що нам шандари! — крикнув один Жид і кинув ся до баца. Та в тій хвилї в бацових руках блиснула дубельтівка і він з усеї сили закричав:

— Ґвалт! Розбійники! Грицьку! Іване! Ге-по гев!

Жиди мов опарені метнули ся на бік і рівночасно гукнув вистріл.

— Ой-ой-ой! — крикнули Жиди і голосно затупотїли їх кроки.

— Ти злодїй! Ти розбійник! Ти сховав того злодюгу, що нас обікрав, — кричали вони з далека.

— Йдїть до шандарів, най ідуть перешукати мене, а самі не сьмієте! — кричав їм на здогін бац.

— Вони не вступлять ся, — шептав зі страхом Герман із своєї ями, коли по якімось часї бац увійшов до колиби.

— Але й не посьміють прийти близше — мовив бац. — А вечером, коли вівчарі вернуть із псами, ми зробимо на них таке польованє, що вони й слїди позабирають звідси.

Та Жиди мабуть занюхали письмо носом і не дожидаючи ся вечера забрали ся геть. А другого дня від самого рана вони знов снували здалека довкола колиби; видно пильнували, чи Герман таки не покаже ся, не захоче йти далї. Вони підлабузнювали ся до вівчарів, частували їх горівкою й тютюном і розпитували, чи бац не сховав де в колибі такого й такого Жидка, але вівчарі не знали нїчого, бо Герман не вилїзав із своєї ями і вівчарі не бачили його.

На другу ніч Жиди знов щезли, але з доброю надїєю. Вони дали одному вівчареви срібного ринського і довідавши ся від нього, що в колибі єсть яма, де можна справдї сховати чоловіка, підмовили його, щоб у ночи, коли бац буде спати, посмотрив до ями і переконав ся, чи нема там того, кого їм треба було. Вівчар зробив се дїло зовсїм по просту. Він знаючи добре, що яма викопана в кутї колиби, прокопав з надвору невеличку дїру під підлогою, просунув туди в яму свою паличку і почав з легка штуркати нею до середини. Зараз він наткнув ся на щось мягке, а штуркнувши сильнїйше почув глухий окрик Германа, збудженого зі сну ударом у бік. Вівчареви було сього досить; тепер він знав, що Жиди не даром никають довкола колиби і надїяв ся за своє відкритє заробити ще лїпші гроші. Та на лихо йому третього дня Жиди не показали ся вже. Бац продержав Германа ще й той день у ямі, а коли й четвертого дня Жидів не було, він велїв йому вийти, говорячи, що тепер уже безпечно. Та Герман не вірив; хоч і як погано було йому сидїти в ямі, але страх перемагав невигоду. Та бац заявив, що довше не буде держати його, і Германови прийшло ся таки думати про те, щоб забирати ся звідси.

— Слухайте, бац, — мовив він до свойого гостинного ґосподаря. — Я дам вам усї гроші, які маю, оту пятку, за те, що ви вратували менї житє від тих Жидів.

Бац засьміяв ся.

— Ну, ну, сьмійте ся, але я міркую, що як би були мене дістали в руки, то не були би мене пустили живого.

— Та за що?

— За Вольфа. Вони на Вольфа чогось дуже були злі. Ну, але чуєте, бац, що я хотїв сказати вам. Нате вам отсю пятку, — бігме, що більше не маю нїчого крім отсих пару шісток на житє, — і відпровадьте мене туди горами хоч до Турки або десь так, де богато людий. Щоб я з тих гір видістав ся.

— Страшно в горах? — з усьміхом питав бац.

— Йой, нехай вони вам здорові будуть, але я такого страху тут наїв ся, що не хочу більше бачити їх на очи.

Бац згодив ся, покликав одного вівчаря до колиби, а сам узявши свою дубельтівку під полу рушив з Германом верхами до Турки, а відси провів його ще далї, аж до Підбужа. Звідси вже лише через верх до Нагуєвич, а далї й до Дрогобича. Герман не знав як Богу дякувати, коли нарештї, змучений, змарнїлий, без крейцаря опинив ся на ріднім Ланї.

Що тепер робити? До барашівництва його не тягло; прийшло ся витягати зі схованки своє старе, смердюче либацьке убранє і знов іти до Борислава. Старі товариші либаки з перед пятьох лїт уже минули ся; тепер сим ремеслом займало ся молодше поколїнє. Дохід був невеликий, ледво можна було жити, і Германови по кількох тижнях сприкрило ся те ремесло. Та ось раз, мандруючи з Дрогобича до Борислава, він пригадав собі свого патрона Вольфа, Лютовиска і захований у ярку черес з грішми. Доси він не міг без дрожі згадати про Лютовиска, але тепер аж зупинив ся торкнений несподїваною думкою. Від часу ярмарку минули як раз чотири недїлї — час, у якім Вольф мав здибати ся з ним у Лютовисках. Може там ті завзяті Жиди ще чатують на Вольфа й на нього, але він тепер у либацькім убраню, і чорта з'їдять, заким пізнають його! Ануж Вольф прийде і буде ждати його! Йому з подїлу зисків тої ярмарки припала би гарна сума, може цїла тисяча ринських! Герман не знав, кілько всїх гроший було в чересї, але знав, що заробок їх у Литовисках був незвичайно великий. А коли Вольф не прийде, то він сам забере гроші, переховає їх для нього, колиб вернув ся пізнїйше з Угорщини.

Обдумавши по дорозї добре всю справу Герман набрав у дві коновки по троха мази, щоб не надто тяжко було їх двигати горами, і перебравши ся з Борислава до Попелїв, відси на Смільну і далї в гори помандрував до Турки, а відси до Лютовиск. Усякий бачучи його думав, що се один із тих Жидів, які возять і розносять мазь по селах. По кількоденній вандрівцї він зайшов до Лютовиск. Тяжко було пізнати тепер се місточко; лежало в кітловині як вимерле, безлюдне, сонне та спокійне. Герман оглядав ся, пробирав ся звільна тїсними вуличками, поки дійшов до хати Сруль-Лейба. Сей, розумієть ся, не пізнав його і коли він попросив ся на ніч, зирнув на нього з під лоба і видно не мав великої охоти приняти його.

— Гертс-іер, Сруль-Лейб, — промовив він стиха, — я мав би вам щось сказати.

— Ну, що таке?

— Та лише вам самим.

Сруль-Лейб завів його до ванькира заваленого подушками та всяким шматєм.

— Ви не пізнаєте мене, Сруль-Лейб?

Сруль-Лейб змірив його очима.

— Нї, не пізнаю.

— Я той барашівник, що в часї ярмарки ночував у вас з Вольфом — тямите?

— Ай-вай! — скрикнув Сруль-Лейб і вдарив ся об поли руками. — І щож ти тут робиш?

— Я маю у вас розвідати ся про Вольфи. І зачекати на нього, коли ще не вернув.

— Про Вольфа!… зачекати!… якто, то хиба ти не знаєш?…

Сруль-Лейб очевидно не міг договорити реченя, немов щось стискало його за горло.

— Що я маю знати, Сруль-Лейб?

— Що за тобою шандари шукають?

— За мною? На що я їм потрібний?

— Ти мав бути спільником тих, що замордували Вольфа.

— Я? Замордували?

Герман довго стояв мов остовпілий, не можучи сказати анї слова. А тим часом Сруль-Лейб оповідав:

— Адже його замордували — ти не чув? Зловили його на угорській границї. Мабуть допитували його за грішми, бо пекли йому ноги на огнї.. Всї ребра поламали. Лїсничий знайшов його ще живого в лїсї і він видав назви тих трьох барашівників, що його мучили. Двох зловлено в Угорщинї, третїй утїк. А ті два сказали на тебе, що ти їх намовив.

— Алеж вони не знали мене, як я називаю ся! Я з ними нїколи анї слова не говорив! — скрикнув Герман, обливаючи ся холодним потом при тім оповіданю.

— Та вони й не сказали, як ти називаєш ся. Вже шандари й мене допитували, бо виявило ся, що ти ночував у мене, але я не знав також.

Герман охоловши троха з перестраху просив у Сруль-Лейба поради, що йому робити? До шандарів іти і віддати ся їм у руки він не мав охоти; хоч чув себе невинним, але знав, що шандари не допитуючи ся його вини арештують його, а хто знає, може почнуть іще мучити. Сруль-Лейб радив одно — втїкати як найшвидше і не показувати ся в Лютовисках, а там можливо, що з покаранєм правдивих убійцїв справа затихне і нїкому не буде потреби шукати за ним. Сруль-Лейб згодив ся переночувати його у себе; на другий день раненько, ще далеко до сходу сонця Герман устав, попрощав ся зі Сруль-Лейбом і неспостережений нїким, з коновками на плечах побіг на горб до кринички під обпаленою ялицею. Не довго шукавши він у ярку знайшов плиту, знайшов схованку і в нїй нетиканий Вольфів черес, і вхопивши його тремтячою рукою та сховавши за пазуху, почвалав на гостинець, відси назад через Лютовиска, до Турки й до Дрогобича.

 

---

——————

1. Я думаю, міркую.