Чорна рада (1943)/IV
| ◀ Глава третя | Чорна рада Глава четверта |
Глава п'ята ▶ |
|
Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду, Києве; бо й велика слава нераз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались… Скільки то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скільки то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крови християнської! Уже про тих Оле́гів, про тих Святославів, про тії ясири́ половецькії ні́чого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.
Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік прийшов до Києва Радзивил із литвинами, усе попалив і пограбував, а міщани, сівши на байдаки, мусіли до Перея́слава втікати.
Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди ні кинь оком, усюди виден був по їй прослідок. На коморах, на ста́нях, на огорожах, поміж свіжим деревом чорніють колодки, а інде гарний колись сад стоїть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищі стирчать тільки печі та ворота; а де чи діло́вання, чи щит над ворітьми, чи яка хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло.
Смутно було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Тільки й краси було в Києві, що церкви Божі, та городи з червоними маками, та ще тії гори крутоярі з зеленими покотами.
Тоді ще трохи не ввесь Київ містився на Подолі; Печерського не було зовсім, а Старий або Верхній город послі Хмельниччини безлюдував. Де-не-де стояли по Подолу кам'яниці; а то все було дерев'яне: і стіни з баштами, круг Подола, і замок на горі Киселівці. Вулиці були вузенькі, плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його не забудовує, і нічого на йо́му нема, тільки гуси пасуться.
Їдуть наші прочани по тих закоулках, аж дивляться — посеред улиці збились вози укупу. Шрам послав сина прочистить дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за возами, коло хати, перед ґаночками, сидить юрба людей. Посередині килим; на килимі пляшки, чарки і всяка страва.
Петро зараз догадавсь, що це, мабуть, чоловікові дав Бог родини, або́-що, так на радощах частує всякого, хто б ні йшов або їхав улицею. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщани. Знаті були міщани раз уже з того, що не носили шабель, — тільки ніж коло пояса; одні пани та козаки ходили при шаблях. А вдруге знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашку (тоді було, коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходить у кармазинах; ходили тоді в кармазинах тільки люди значні та шабльовані, а міщани одягались синьо, зелено, або у горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан „личаками” а міщани дражнили козаків „кармазинами”.
Гості сиділи за трапезою не мовчки; балакали таки й геть-то голосненько, що Петро мусів добре гукну́ть через вози добридень. Обернулось тоді до йо́го дві чи три голови.
— Пане господарю! — каже, — і ви, шановная громадо! Просить Паволоцький Шрам пропуска через та́бор.
Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали, та й дивляться; а господар пізнав Петра, та й каже:
— Деж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.
— Де тобі десята! — підхопи́ли, шуткуючи гості, — хіба сота!
— І сотої нема! — закричали усі гурбою. — Хоч тисячу таких красних жупа́нів ізложи докупи, то все таки не буде Шрам!
Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загле́діли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повихо́дили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попе́реду.
— От наш старий Шрам! — кричали міщани, — от наш батько!
— Що́ це, Тарасе? — каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем), — супротив кого це ти заложив такий табор? Здається ж, тихо на Україні!— Де тобі тихо, пане полковнику, чи пан-отче?.. я вже не знаю, як тепер тебе й величати, — каже Тарас Сурмач. — Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені Бог сина, такого ж, як і я, Тара́са. Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.
— Нехай велик росте та щаслив буде! — каже Шрам.
— Чим же тебе шанувати, вельможний пане?
— Нічим не треба, Тарасе.
— Як то нічим? — здивувавшись, каже Сурмач. — Хіба зарок положив?
— Не зарок, Тарасе, а прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам Божим.
Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.
— Добродію мій, — каже, — любезний! Коли б я знав, що така мені на старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад мому Тараскові, що не хочеш попорськати його пелюшок? Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з йо́го добрий козак, чи закорявіє, як жидовча!
— Рад я йому з щирого серця, — каже Шрам, — пошли йому, Господи, щастя й долю; тільки ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпи́тку.
— Та на добре діло, добродію, завсегда пора. Дивись, скільки возів коло хати! Ніхто не одцуравсь моєї хліба-соли. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кілля, інший з пашнею до млина; та отже, коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волосся, — тут ось треба запобігти, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: „От у мене батько сякий-такий був! Поскупивсь ісправити якслід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!”
— Одумайсь, Бога ради, Тарасе! — каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзякання). — Чи до речі ж оце чоловікові, приїхавши до церков Божих, до моще́й святих, застряти на христинах?
— Та що́ ти, куме, коло йо́го панькаєш? — сказав хтось ізбоку товстим голосом, — хіба не знаєш, що́ це таке є? Знай нас, панів! От воно що́! Сказано — карма́зини. Себто вже наш брат їм не кумпанія, — о́т воно що!
Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщани вже давно на городове́ козацтво та на старшину важким духом дихали.
— Е, пек же його матері! — закричало десятеро разом; — так ми тільки тоді кумпанія карма́зинам, як треба виручати їх ізпід кормиги лядської?
— Пхе! — каже господар, — якого ж чорта нам коло них панькати?
— К дияволу карма́зинів! — загукала громада, роздрочившись, як бугаї. — Вони тільки вміють бряжчати шаблями; а тоді де були ці брязкуни, як безбожний Радзивил загуркотів із гармат у городські ворота?
Закипів же й Шрам, почувши такі речі.
— А ви ж, — каже, — прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами та дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви та діряві сукна! Га! А Радзивил прийшов, так ви, окаяннії, не одвітували йому й разу з гармати! Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзивилові місто і як тії баби заголосили: „згода!” Як же запалав Київ, та почали литвини́ душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас на підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій, із жменею тих сіромах, улетів у Київ, як голуб у гніздо за шу́ляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік та рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!
— Який гаспид одвойовував нам наше добре, опріч нас самих? — кричали міщани. — Одвоювали козаки!.. Та хто ж були й ті козаки, коли не ми самі? Це то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні карма́зину. Козацтво ви собі загарбали, сами собі пануєте, ридванами їздите; а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що́! А чом же би і нам по-козацьки не причепити до боку шаблі, та й не сидіти, згорнувши руки?
— Козаки сидять, згорнувши руки! — каже Шрам. — Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили, або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Та тільки і козацькою одвагою і держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви це батьку Богданові: він би якраз потрощи́в об ваші дурнії голови свою булаву́! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однакому праві? Усякому своє: козакам шабля, вам безмін та терези́, а поспільству плуг та борона.
— Коли усякому своє, — каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горілка ллється), — коли усякому своє, то чом же нам шаблю і козацьку волю не назвати своєю? У козаків не ставало війська — ми сіли на коні; у козаків не було гро́шей — ми дали їм і гро́шей і зброю; укупі били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди: а як прийшлось до розквитання, то козаки зостались козаками, а нас у поспільство повернено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки?
— Хіба ми не тії ж козаки? — підхопила громада, позакладувавши із зневагою руки за пояси́. — Хто жив із нами за панібрата, так тепер гордує нашим хлібом-сіллю!
Шрам нераз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його.
— Та постривайте, постривайте, пани карма́зини! — гукнув один товстопикий синьокаптанник, — швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули… Добрі молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам „чорну раду”; тоді побачимо, хто яке матиме право.
— Ого, — каже Шрам, — он воно куди діло хилиться!
— А то ж як? — кажуть, сто́ячи ко́зирем, міщани. — Не все тільки козакам на радах орудувати. Схаменулись і на нас січові братчики.Та й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, та мов і не він, мов і не чує, що круг йо́го наче море йграє.
— Еге-ге! — каже тоді Шрам, — так це із Ни́зу такий вітер віє! — та й догадавсь, що вже огню підложено, уже тільки роздуть, то й зніметься пожежа по всій Україні. Серце в йо́го зомліло, як зміркував собі, що́ то з того може за лихо уродитись! Де ділась зараз і вся досада на міщан!
— Шановна громадо! — каже, — не думав же я й не гадав, щоб кияни пошанували отак мою старість! Чи давно ми були в вас із батьком Хмельницьким? Тоді ви з хлібом-сіллю вихо́дили до нас назустріч, з плачем і радістю нас привітали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав із батьком Богданом, отак зневажаєте!
— Пан-отченьку ти наш коханий! — каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамувала, — хто ж тебе зневажає? Чи це ж проти тебе, батьку, говориться? Є такії, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з Богом, поклонись церквам Божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву.
А Черевань тимчасом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; та ото, як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама, та й каже:
— Ка-знає, за́ що ви завелись оце, бгатці! Дайте тільки заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду, і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта.
Міщани вже взяли своє — зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шанували, бо був козак-друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоч коло цього леститись.
— Оце, — кажуть, — пан, так пан! Дай, Боже, і по вік таких панів! Нема в йо́го ні крихти гордости!
— За те ж йому Біг дав таку золоту й панію, — казали деякі.— За те ж йому дав і дочку краще маку в городі, — добавили ще іншії.
— Ну, пропустіте ж нас, коли так, — каже Шрам.
— Пропустімо, пропустімо ясних панів! — сказав Тарас Сурмач та й розтовпив своїх гостей.
Розступились і дали проїхати верховим і ридванові.
Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, та й каже, так ніби сам до себе: „Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши м'я? уповай на Господа!”
А Черевань, їдучи поруч, прислу́хавсь, що́ він собі мимрить.
„Е”, думає, „отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити”. — Бгате, — каже, — Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись?
— Як чого? — каже Шрам. — Хіба не чув, що́ на умі в цих мугирів? Задумали чорну раду Іродові душі!
— Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!
— От тобі на́! А хіба ж ти не бачиш, звідки цей вітер віє? Це вже ко́їть не хто, як проклятущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти, згорнувши руки, коли огонь уже підложено, і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!
— А що́ нам, бгате, до України? Хіба нам ні́чого їсти, або пити, або ні в чому хо́роше походити? Слава Тобі, Господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома, та їв би хліб-сіль з упокоєм, аніж мені битись на старість по далеких дорогах та сваритись із міщанами.
— Враг возьми мою душу! — закричав із серця Шрам, — коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш, а не Черевань!
Що́ ж би ви думали? Черевань так і помертвів од цього слова.
— Що́ ж оце ти сказав, бгатіку? — ледве промовив через силу.
— Те, — каже, — що, так як Барабаш казав Хмельницькому:Ми дачі не даєм,
В військо польське не йдем:
Не лучче б нам з ляхами,
Мостивими панами,
Мирно проживати,
Аніж піти лугів потирати,
Своїм тілом комарів годувати?
так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобі тепер у мене й другого прізвища, як Барабаш!
— Бгате Іване! — каже Черевань, а сам аж тремтить, — років десять назад, правувався б ти зо мною за це порохом та кулею. Тепер я вже не той, тільки ж нехай враг візьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем. Покажу я тобі, що я не Барабаш: їду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні, — з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, „для отчизни” кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою.
— Оце́, так по-козацьки! — сказав Шрам, та аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсім заснуло козацьке серце. — Дай же, — каже, — руку та обіщайсь от перед Братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякій долі.
— Даю і обіцяю, бгате! — каже Черевань, сміючись: рад був, що розважив Шрама.
Тут вони саме прибули до Братства, що на Подолі.
— Ходімо ж, — каже Шрам, — та помолимось, щоб Господь допоміг нам у нашому доброму ділі.