Три мушкетери (1929)/1/7
| ◀ VI. Його величність король Людовик XIII | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша VII. Хатнє життя мушкетерів |
VIII. Двірська інтрига ▶ |
|
Коли Д'Артаньян, вийшовши з Лювру, спитав своїх друзів, як йому використати сорок пістолей, Атос порадив улаштувати добрий обід у „Сосновій шишці“, Портос — узяти льокая, а Араміс — завести собі гарненьку коханку.
Обід улаштовано того ж таки дня, і біля столу прислуговував новий льокай. Обід замовляв Атос, льокая знайшов Портос. Пікардієць, якого наш хоробрий мушкетер найняв на Турнельському мості, розважався тим, що плював у воду й пускав жмурки.
Портос вирішив, що таке заняття є покажчик спокійного й споглядального розуму, і взяв його без усякої іншої рекомендації. Велична постава Портосова спокусила Плянше (так звали пікардійця). Він гадав, що Портос наймає його для себе, і трошки розчарувався, побачивши Мускетона — слугу Портоса. Портос пояснив Плянше, що його власне господарство, дарма що значне, не дозволяє йому тримати двох льокаїв, і що пікардієць мусить піти служити до Д'Артаньяна.
Прислуговуючи за обідом у свого нового господаря і бачивши, як Д'Артаньян, плативши, витяг з кешені жменю золота, Плянше зробив висновок, що тепер його доля забезпечена, і подякував небу. Та золоті сни розвіялись, скоро він почав готувати постіль своєму панові, — у помешканні, що складалося з передпокою та опочивальні, стояло тільки одне ліжко. Плянше ліг у передпокої на ковдрі, яку стягнув з панського ліжка й якою відтоді Д'Артаньян більше вже не користався.У Атоса був слуга Грімо, що його він виховав на свій смак. Не зважаючи на те, що Атос мав не більше, як 30 років і був справжній красунь та розумник, він рішуче цурався жіночої статі. Сам він ніколи не говорив про жінок, але не перешкоджав розмовляти про них у своїй присутності. Завжди замкнений, нелюдяний та мовчазний, він поведінкою своєю нагадував старика. Щоб не відмовлятись од своїх звичок, він навчив Грімо розуміти його з одного жесту чи з поруху губ.
Грімо боявся свого пана, як вогню, але був цілком відданий йому і повний глибокої пошани до його хисту. Подеколи, гадаючи, що втямив його бажання, він кидався виконувати одержаний наказ і робив цілком навпаки. Тоді Атос знизував плечима, без ніякого запалу лупцював Грімо і на кілька днів ставав трошки балакливіший.
Портос був людина зовсім протилежного ґатунку. Він говорив не тільки багато, але гучно, не цікавлячись навіть, слухають його, чи ні. Він говорив заради приємности казати, заради втіхи чути самого себе. Він розмовляв про все, опріч науки, бо, як він зазначав, учені змалку були йому огидні.
Розуміючи перевагу, що мав над ним Атос, Портос відшкодовував це, сповняючи передпокій пана Де-Тревія та Люврську кордеґардію оповіданнями про свої сердечні успіхи, за які Атос не оповідав ніколи. Останній час Портос провадив розмову не більше, не менше, як про чужоземну принцесу, надзвичайно до нього прихильну.
Мускетон, — так звали льокая Портосова, — був нормандець. Його миролюбне ім'я „Боніфас“ його пан змінив на непомірно гучніше „Мускетон“. Він пішов у найми до Портоса з умовою одержувати тільки одяг та квартиру, проте, розкішні. Мускетон вимагав для себе лише дві години на день для роботи, що задовольняла всі його інші потреби. Перешиваючи собі вбрання із старих камзолів пана, він був завжди чепурно одягнений.
Льокая Арамісова звали Базен. Що його пан мав надію прийняти духовне звання, то й він був завжди одягнений у чорне, як личить льокаєві духовної особи. Це був гладенький берієць, років 35–40, лагідний, мирний, що любив читати духовні книжки, а при нагоді умів зготувати обід на двох, хоч і з небагатьох страв, але пречудовий. До того ж він був німий, сліпий, глухий і непохитно відданий.
Атос наймав на вулиці Феру — два кроки від Люксембурґу — квартиру з двох кімнат, маленьких і чепурно вмебльованих. Тут і там по стінах скромного помешкання помітно було залишки великих розкошів. Між іншим, там висіла шпада з багатою насічкою часів Франціска I, самий держак якої, оздоблений самоцвітами, був вартий коло 200 пістолей. Навіть підчас найбільших злиднів Атос не згоджувався ані продати, ані заставити її. На цю шпаду завжди зазіхав Портос. Він охоче віддав би 10 років життя, аби вона належала йому. Тут же висів старовинний портрет вельможі з орденом. Вельможа мав з Атосом щось спільне, якусь родинну подібність. Очевидно, цей великий пан, кавалер королівських орденів, був його предок. Нарешті, на коминку стояла скринька, багато оздоблена і з гербом, таким, як на шпаді та на портреті, що зовсім не пасувала до решти обстави кімнати. Одного разу він відкрив її при Портосі, і той міг упевнитись, що там були тільки листи та папери; безсумнівно, любовні листи й родинні папери.
Портос мешкав у занадто просторій і на позір занадто розкішній квартирі на вулиці Старого голубника. Приятелі ніколи не заставали його вдома, бо він нікого до себе не запрошував, і ніхто не міг уявити собі, які скарби переховувались під цією розкішною зовнішністю.
Араміс займав невеличке помешкання, що складалося з будуару, їдальні та спальні. Ця остання, як і інші кімнати, містилась на першому поверсі, виходила в маленький садок, свіжий, зелений, тінястий й непроникливий для сусідських очей.
Як улаштувався Д'Артаньян ми вже знаємо. Познайомилися ми і з його льокаєм — паном Пілянше. Д'Артаньян, занадто цікавий, вживав усіх заходів, аби довідатись, хто такі в дійсності Атос, Портос і Араміс, бо під цими запозиченими іменами кожний з молодих людей ховав своє шляхетське прізвище; особливо Атос, що в ньому ще за милю чути було вельможного пана. Він звернувся до Портоса, щоб довідатись про Атоса, і до Араміса й Атоса, щоб узнати про Портоса.
На жаль, Портос знав про життя свого мовчазного друга тільки те, що було відомо й усім. Переказували, що він був нещасний у коханні і що якась жахлива зрада отруїла йому життя.
Щодо Портоса, то, за винятком його справжнього ймення, відомого, як і ймення його товаришів самому панові Де-Тревію, життя його не мало нічого таємного. Він був гонористий, нескромний і його було видно наскрізь, як скло.
Араміс, здавалося, не мав жадних таємниць, а насправді був повний їх. Він мало відповідав на запитання про інших і уникав розмови про себе.
Як не домагався Д'Артаньян, та ні про що більше йому не пощастило довідатись. Він поклав тимчасом вірити всьому, що казали про їхнє минуле, сподіваючись у майбутньому здобути вірніших та докладніших відомостей.А втім, молодим людям жилося весело, Атос грав і все нещасливо, але ніколи не позичав ані шеляга в своїх друзів, хоч його гаманець був завжди до їхніх послуг. Коли ж він грав на віру, то підіймав свого кредитора о шостій ранку, щоб віддати гроші, програні напередодні.
З Портосом було інакше: виграючи, він був чванько й мотовило. Коли програвав, зникав кудись на чимало днів і повертався з грошима в кешені.
Щодо Араміса, то той ніколи не грав і був найпоганший мушкетер і дуже нудний товариш по випивці. Йому завжди треба було займатись. Іноді серед обіду, коли кожен з бесідників, захоплений вином і розпалений розмовою, гадав посидіти біля столу ще 2—3 години, Араміс дивився на годинника, з чемною усмішкою підводився з стільця й прощався, щоб, як він казав, піти порадитись до казуїста, який призначив йому побачення. Іншим разом він ішов додому писати дисертацію і просив друзів не заважати йому.
До цього Араміс мав сумну усмішку, що так пасувала до його шляхетного обличчя; а Портос, випивши, присягався, що Араміс ніколи не піде далі сільського панотця.
Плянше, слуга Д'Артаньяна, стійко зносив добру годину: він мав щодня 30 су і на протязі місяця повертав додому веселий та уважний до свого господаря. Але, коли на вулиці Могильників подув противний вітер, тобто майже всі 40 пістолей короля Людовика XIII були витрачені, він почав нарікати.
— Справа серйозна, — зауважили друзі. — Це питання хатнього порядку. Льокая, як і дружину, треба відразу поставити в таке становище, в якому, на вашу думку, вони повинні перебувати. Отже, поміркуйте.
Д'Артаньян поміркував і вирішив насамперед одлупцювати Плянше, що й виконав із своєю звичайною сумлінністю, а потім заборонив йому кидати службу без панського дозволу.
— Бо, — казав він, — майбутнє не втече від мене. Я неодмінно дочекаюся кращої години. Отже, і тебе не мине щастя, якщо ти залишишся зо мною. А я надто добрий господар, щоб попсувати твою долю, звільнивши тебе з твого прохання.
Така система примусила мушкетерів поставитись з великою повагою до політики Д'Артаньяна. Плянше й собі був у надпориві і більше вже не знимав розмови про звільнення.
Чотири молоді чоловіки зажили спільним життям, Д'Артаньян, що не мав жадних традицій, бо прибув з провінції і потрапив до товариства, цілком для нього нового, наслідував усі навички своїх друзів.Узимку вставали коло восьмої, а влітку — коло шостої й прямували до пана Де-Тревія розвідатись про пароль та загальне становище. Д'Артаньян хоч і не був мушкетер, виконував їхню службу із зворушливою точністю. Він завжди був на варті, бо товаришував тому з своїх друзів, що його була черга. Його всі знали в касарнях мушкетерів і вважали за доброго товариша. Пан Де-Тревій, з першого погляду, склав йому належну ціну, був до нього щиро прихильний, і раз-у-раз казав про нього королеві.
Троє мушкетерів теж дуже полюбили свого молодого приятеля. Приязнь, що об'єднала цих четверо людей, та потреба бачитись по три, а то й по чотири рази на день, то з-за дуелі, то в якій-небудь справі, то для розваги, примушувала їх бігати один за одним, подібно до тіней. Нерозлучних завжди можна було зустріти між Люксембурґом та площею Сен-Сюльпіс, або між вулицею Старого голубника та Люксембурґом, де вони шукали один одного.
Між тим, пан Де-Тревій додержував свого слова. Одного дня король наказав панові Дезесару прийняти Д'Артаньяна до ґвардійської роти. Д'Артаньян, зідхаючи, одяг мундира й ладний був віддати десять років життя, аби замінити його на мушкетерський плащ.
Пан Де-Тревій обіцяв йому цю ласку не раніш, як по двохрічному іспиті.
Прийшов тепер ряд Атосові, Портосові й Арамісові ходити вартувати разом із приятелем. Таким чином, коли вступив Д'Артаньян, рота пана Дезесара збільшилась на чотири чоловіки.