Три мушкетери (1929)/1/4
| ◀ III. Авдієнція | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша IV. Плече Атоса, черезплічник Портоса та хусточка Араміса |
V. Мушкетери короля и ґвардійці пана кардинала ▶ |
|
Розлючений Д'Артаньян у три скоки перетяв передпокій і кинувся на сходи, якими хотів збігти вниз, коли нахиленою головою влучив у мушкетера, що виходив од пана Де-Тревія бічними дверима, і так ударів його в плече, що той закричав, вірніше загарчав.
— Вибачте, — сказав Д'Артаньян, збіраючися бігти далі, — вибачте, але я дуже поспішаю.
Не встиг він спуститися з першого прольоту сходів, як чиясь залізна рука вхопила юнака за шарф і зупинила його.
— Ви поспішаєте! — скрикнув мушкетер, блідий, як полотно. — Через це ви мене пхаєте, каже: „вибачте“ і вважаєте, що цього досить! Не зовсім так, молодий чоловіче. Чи не думаєте ви, що коли пан Де-Тревій говорив сьогодні трішки суворо — ви чули цю розмову, — то й кожен може так поводитися з нами! Помиляєтеся, приятелю! Він не пан Де-Тревій.
— Запевняю вас, — відказав Д'Артаньян, впізнавши Атоса, що, по перев'язанні, зробленому йому лікарем, повертався додому; — запевняю вас, що я зробив це незнарошне і, не робивши цього навмисно, сказав: „вибачте“. Мені здається цього досить. Повторюю і це, мабуть, уже, і зайве, — даю вам слово чести: я поспішаю, дуже поспішаю. Пустіть мене, будь ласка, пустіть! У мене дуже пекучі справи.
— Пане, — сказав Атос, пускаючи його, — ви не ввічливі. Видко, що ви приїхали здалека.
Д'Артаньян вже спустився на три-чотири щаблі, але зауваження Атоса затримало його.
— Чорт побирай! — сказав він, — звідки б я не приїхав, не вам навчати, як мені поводитися. Попереджаю вас.
— Може й так, — відповів Атос.
— О, якби я не так поспішав, — скрикнув Д'Артаньян, — та не гнався за одною людиною.
— Мене, квапливий пане, ви знайдете, не ганяючись за мною. Чуєте?
— Де саме? Прошу!
— Коло манастиря босих кармелітів.
— О якій годині?
— Опівдні!
— Опівдні! Добре, я буду.
— Подбайте, щоб не запізнюватися, а то… я вам відріжу вуха.— Добре, добре! — скрикнув Д'Артаньян, — буду за десять дванадцята.
І він знову побіг, ніби сам чорт ніс його на собі, сподіваючися знайти того незнайомого, що своїм повільним кроком не міг зайти дуже далеко.
На той час Портос біля воріт розмовляв з якимось ґвардійцем. Між них було місце саме на одного чоловіка. Д'Артаньян думав, що цієї простороні для нього досить, щоб стрілою просмикнути між ними. Але він не взяв на увагу вітру.
Тільки він хотів проскочити, вітер розстібнув довгий плащ Портоса, і Д'Артаньян потрапив просто в плащ. Очевидно, Портос мав рацію не розлучатися з цією важливою частиною свого вбрання, бо замість спустити кінець, що був у нього в руці, він потягнув його, — і Д'Артаньян коловоротним рухом заплутався в оксамиті плаща.
Д'Артаньян, почувши прокльони мушкетера, хотів був вискокнути з плаща, що закрив йому очі, і шукав виходу із згортків його. Він занадто боявся попсувати вже відомий нам новий чудовий черезплічник; але, розплющивши з остраху очі, побачив, що його ніс упирається в плечі Портоса, в самий черезплічник. Та ба! Черезплічник був золотий тільки спереду, а ззаду шкіряний. Портос, як справжній хвалько, не спромігшись придбати черезплічника цілком золотого, купив золотого тільки наполовину. Ось звідки і кашель, і потреба в плащі.
— Чорт! — кричав Портос, додаючи всіх зусиль, аби визволитися од Д'Артаньяна, що ворушився на його спині. — Сказились ви чи що? Кидаєтесь так на людей!
— Вибачте, — сказав Д'Артаньян, виринаючи з-під плеча цього велетня. — Я дуже поспішаю, я ганяюся за одним…
— Чи ви завжди забуваєте десь свої очі, як ганяєтеся? — спитав Портос.
— Ні, — відказав ображений Д'Артаньян, — і моїма очима я бачу те, чого не бачать інші.
Портос, зрозумів він, чи не зрозумів, дав волю своєму гніву.
— Вас, пане, одлупцюють, — попереджаю вас, — як будете тертися коло мушкетерів.
— Одлупцюють? Мене? Це жорстоко сказано.
— Але воно личить особі, що звикла просто дивитись в очі ворогові.
— Звичайно, я ж бо знаю, що ви не обертатиметесь спиною.
І юнак, задоволений із свого дотепу, одскочив набік, сміючись на ціле горло.Портос аж запінився з люті й рушив з місця, щоб кинутись за Д'Артаньяном.
— Потім, потім! — гукав той. — Коли ви будете без плаща.
— О перший за Люксембурґом.
— Гаразд! О першій! — відказав Д'Артаньян, повертаючи за ріг вулиці.
Але ні на вулиці, якою він допіру промчав, ні на тій, по якій перебігав тепер очима, Д'Артаньян не угледів нікого. Хоч як повільно йшов незнайомий, його вже не було. Могло статися, що він зайшов у якийсь будинок.
Д'Артаньян розпитував усіх стрічних, спустився до порону, піднявся вулицями Сенською й Червоного Хреста — і нікого, абсолютно нікого. А втім ця прохідка була йому на користь, бо в міру того, як піт укривав йому чоло, холонуло серце.
Тоді він почав обмірковувати свої останні пригоди. Їх було багато, і всі нещасливі: було тільки одинадцята, а він уже встиг зайти в немилість пана Де-Тревія, що не міг вважати спосіб, в який Д'Артаньян покинув його, за джентлменський.
Поруч із тим він здобув собі дві добрі дуелі з двома особами, з яких кожна могла вбити троїх таких, як він, — з двома мушкетерами. А їх він у думках і в серці ставив понад решту людей.
Становище було кепське. Певний, що Атос уб'є його, молодий чоловік, зрозуміло, вже не турбувався про Портоса. А що надія кидає людину тільки в останній момент, то він сподівався, що залишиться живий, відбувшися, звичайно, важкими ранами.
Розмовляючи сам із собою, він дійшов майже до будинку Д'Егійонів і перед цим будинком побачив Араміса, що жартував з трьома королівськими ґвардійцями. З свого боку і Араміс побачив Д'Артаньяна. Не забувши, що в присутності цього юнака сьогодні ранком пан Де-Тревій так картав їх, і не мавши приємности бачити свідка цієї догани, Араміс удавав, що не помічає його. Д'Артаньян підійшов до чотирьох молодих людей і з найчемнішою усмішкою низько вклонився ним. Араміс злегка кивнув головою, але не всміхнувся. А втім усі четверо замовчали.
Та не такий дурний був Д'Артаньян, щоб не помічати, що він тут зайвий; тільки в справах великопанських звичаїв він не мав ще достатнього досвіду, щоб ловко вийти із скрутного становища. Він добирав способу відступити якнайгідніше, коли зненацька побачив, що Араміс упустив свою хусточку і, напевно, не догледівши цього, наступив на неї ногою. Д'Артаньян подумав, що настав слушний час спокутувати свою незграбність. З найлюб'язнішим виглядом, він нахилився і витяг хусточку з-під ніг мушкетера, хоч як намагався той затримати її, і сказав, подаючи Арамісові:
— Ось хусточка, пане, що її ви не схотіли б загубити.
Хусточка була, дійсно, розкішно гаптована, з короною та гербом в одному куточку. Араміс густо почервонів і скорше вирвав, ніж узяв її з рук ґасконця.
— Еге, — скрикнув один з ґвардійців, — ти ще говоритимеш, тихоня Арамісе, що посварився з пані Де-Буа-Трасі; а ця люб'язна дама постачає тобі хусточки.
Араміс кинув на Д'Артаньяна один з тих поглядів, які дають на розум, що ви здобули собі смертельного ворога. Далі, прибравши наївного вигляду, він сказав:
— Ви помиляєтесь, панове, це не моя хусточка. Не знаю, чому цьому добродієві заманулося дати її мені, а не кому з вас? Ось доказ — моя хусточка у мене в кешені.
З цими словами він витяг власну хусточку, теж елеґантну, з тонкого батисту.
На цей раз Д'Артаньян не сказав ні слова, — він визнав, свою помилку. Але друзів Араміса не переконало його відмовлення, і один з них, звертаючись до молодого мушкетера, сказав з удаваною серйозністю:
— Якщо це й дійсно так, я примушений, люб'язний Арамісе, взяти в тебе цю хусточку, бо, як знаєш, Буа-Трасі — мій великий приятель, і я не хочу, щоб з речей його жінки робили собі трофеї.
— Ти не так ставиш питання, — відповів Араміс. — Визнаючи справедливість твоєї вимоги по суті, я відхилив би її з формальних міркувань.
— Дійсно, це так, — наважився вкинути слово Д'Артаньян. — Я не бачив, як хусточка випала з кешені пана Араміса. Він наступив на неї ногою, — і тільки; а я думав, що коли його нога на хустці, то хусточка належить йому.
— Отже, і ви, пане, помилились, — зимно відказав Араміс, мало задоволений з такої поправки, і звернувся до ґвардійця, що назвав себе другом Де-Буа-Трасі.
Як і треба було гадати, інцидент не мав наслідків. Небавом розмова закінчилася, і три ґвардійці й мушкетер, міцно стиснувши один одному руку, розійшлись: три ґвардійці в одну сторону, Араміс — в іншу.
— Ось слушний випадок замирити з цим ґалантним паном, — сказав сам до себе Д'Артаньян, що підчас цієї розмови стояв трохи віддалік, і з цим добрим наміром наблизився до Араміса, що відходив, не звертаючи на нього жодної уваги.— Пане! Ви, сподіваюся, вибачите мені, — сказав він.
— А, це ви! — перебив Араміс. — Дозвольте зауважити вам, що ви в цьому випадкові поводилися не так, як годиться порядній особі.
— Як, пане! — скрикнув Д'Артаньян. — Ви вважаєте…
— Я вважаю вас не за дурня. І дарма, що ви приїхали з Ґасконі, ви повинні знати, що без причини не наступають на хусточки. Чорт побирай! Париж не забрукований батистом.
— Ви несправедливо намагаєтесь принизити мене, пане, — відказав Д'Артаньян. — Я ґасконець, це так. Ви знаєте про це, і мені нема потреби казати, що ґасконці люди мало терплячі, а тому, перепросивши один раз, вони певні, що зробили вже більше, ніж слід було зробити.
— Пане!, я зауважив вам не для того, щоб посваритися. Борони, боже! Я — не завзятий дуеліст і, бувши мушкетер тільки між іншим, б'юся тільки тоді, як мене примушують до того, і завжди з великою неохотою. Але на цей раз справа серйозна — ви скомпрометували даму.
— Не я, а ми! — виправив Д'Артаньян.
— Як ви допустилися такої нетактовности і віддали мені хусточку!
— А ви? Як ви допустилися впустити її з кешені?
— Я сказав уже і повторюю, що хусточка випала не з моєї кешені.
— Тоді ви двічі збрехали, бо я бачив, що з вашої.
— А! Так ви дозволяєте собі говорити таким тоном. Я вас швидко навчу.
— А я, вас, пане абате, одішлю правити мессу! Зараз же витягайте шпаду!
— Ні, друже милий! Тільки не тут! Ні в якому разі! Хіба ви не бачите, що ми стоїмо проти будинку Д'Егійонів, де вщерть повно прибічників кардинала? Хто запевнить мене, що не його еміненція доручив вам подати йому мою голову?.. Я складаю завелику ціну своїй голові, бо вона дуже добре сидить у мене на плечах. Я ладний вас убити, будьте спокійні, але вбити без шуму, у відлюдному місці, де ви ні перед ким не могли би похвалитися своєю смертю. О другій матиму за честь чекати на вас у будинку пана Де-Тревія. Там я вкажу вам вигідне місце.
Два юнаки розлучилися. Араміс подався вгору, вулицею, що йшла до Люксембурґу, а Д'Артаньян, бачивши, що умовлена година наближається, попрямував до манастиря кармелітів, кажучи до себе:
— Ніяк не можу спам'ятатися!.. Ну, та коли мене і вб'ють, то вб'є мушкетер.