Три мушкетери (1929)/1/5
| ◀ IV. Плече Атоса, черезплічник Портоса та хусточка Араміса | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша V. Мушкетери короля и ґвардійці пана кардинала |
VI. Його величність король Людовик XIII ▶ |
|
Д'Артаньян нікого не знав у Парижі, а тому на дуель з Атосом пішов без секунданта, поклавши задовольнитися тим, кого обере супротивник. Проте, він мав певний намір перепросити хороброго мушкетера, не принижуючи себе. Він боявся, щоб з цієї дуелі не сталося того, що звичайно трапляється, коли молодий дужий чоловік б'ється з пораненим та знесиленим ворогом: переможений, він подвоює тріюмф свого супротивника; перемігши — наражається на докору в лукавстві й дешевій відвазі. Юнак сподівався, що Атос, — чий величний вигляд та суворе обличчя йому дуже сподобалися, — вислухавши його щирі перепросини, заприятелює з ним. Портоса він думав настрахати пригодою з черезплічником, про яку, коли того буде вбито, він зможе розповісти всім і, вміло розголосивши, зробити з Портоса загальне посміховисько. Нарешті, щодо лукавого Араміса, то його він дуже боявся.
Отак налагодившись, він не йшов, а летів до манастиря босих кармелітів — будови без вікон, серед висушених сонцем луків, що правили за місце для зустрічі людям, які не мали багато вільного часу.
Коли Д'Артаньян підходив до манастиря, Атос чекав на нього не більше, як п'ять хвилин. Саме в той час дзиґарі вибили південь. Отже, він був цілком точний, і найвибагливіший у дуельних справах суддя не міг би зробити йому жодного зауваження.
Атос усе ще сильно страждав од своєї рани, дарма що її наново перев'язав хірург пана Де-Тревія. Він сидів на камені й чекав, спокійний та поважний, як завжди. Побачивши Д'Артаньяна, він підвівся й чемно пішов йому назустріч. Наш юнак наближався до супротивника, мавши в руці капелюха, що перо його волочилося по землі.
— Пане, — сказав Атос, — я попередив двох друзів, що мають бути за секундантів, але їх ще нема. Дивую, що вони запізнилися, це не їхній звичай.
— У мене зовсім нема секундантів, — відповів Д'Артаньян, — бо я прибув до Парижу тільки вчора й нікого не знаю, опріч пана Де-Тревія. Йому я привіз рекомендації мого батька, що мав за честь бути його другом.
Атос на хвилину замислився.
— Ви не знаєте нікого, крім пана Де-Тревія? — спитав він.
— Так, пане! Я знаю тільки його.— Ага, — вів далі Атос, звертаючись стільки ж до себе, скільки й до Д'Артаньяна, — отже якби я вас убив, мене мали б за дітожерця.
— Не зовсім, — заперечив Д'Артаньян, віддаючи поклона, якому не бракувало самоповаги, — не зовсім так, бо ви робите мені честь битися зо мною, мавши рану, що мусить дуже непокоїти вас.
— Правда, вона мені дуже заважає. Ви таки боляче вдарили мене. Але я буду битися лівицею, як і завжди роблю в таких випадках. Не вважайте це за поблажливість: я непогано орудую обома руками. Це навіть гірше для вас: лівша дуже небезпечна для тих, хто до цього не звик. Шкодую, що не попередив вас давніш.
— Ви надзвичайно люб'язні, пане, — сказав Д'Артаньян, знову вклонившись, — і я вам дуже вдячний.
— Мені дуже ніяково, — відповів Атос своїм джентлменським тоном. — Побалакаймо краще про щось інше, коли вам це не буде неприємно. А, хай йому біс, як же ви мене зашибли. Плече аж палає.
— Якби ви мені дозволили, — несміливо почав був Д'Артаньян.
— Що, пане?
— У мене є чудодійний бальзам для ран. Я його одержав від матері й спробував на собі. Я певний, що протягом менше, як трьох день, він загоїть вашу рану. А коли ви видужаєте, я матиму за найбільшу для себе шану стати знову проти вас.
Д'Артаньян сказав це із щирістю, що робила честь його чемності й не виявляла полохливости.
— Слово чести, пане, ця пропозиція мені дуже до вподоби. Хоч я й не можу скористатися з неї та відразу бачу, що маю справу з джентлменом. А, проте, чому ж не йдуть ці волоцюги?
— Якщо ви поспішаєте, пане, — сказав Д'Артаньян так само щиро, як і за хвилину перед тим, коли пропонував йому відрочити дуель, — якщо ви поспішаєте й хочете спровадити мене на той світ, то будь ласка, не вагайтеся.
— Знову приємне мені ваше слово, — сказав Атос, привітно кивнувши головою Д'Артаньянові. — Йому не бракує розуму, і разом із тим це, безперечно, відважна людина, — подумав він. — Я люблю таких людей, як ви, пане, і бачу, що, коли ми не вб'ємо один одного, то мені завжди буде приємно поговорити з вами. Почекаймо, прошу, на цих добродіїв. Часу в мене багато, і так воно буде коректніш. А ось, здається, і один з них.
Справді, кінець вулиці Вожірар з'явився велетень Портос.— Як? — згукнув Д'Артаньян. — Ваш перший секундант Портос?
— Так. Хіба ви маєте що проти нього?
— Нічогісінько.
— А ось і другий.
Д'Артаньян глянув і впізнав Араміса.
— Як! — вигукнув він, ще більше здивований. — Другий ваш секундант пан Араміс?
— Звичайно. Чи вам невідомо, що нас ніколи неможна бачити нарізно і що в мушкетерів, у ґвардії, при дворі та й у місті нас узивають: Атос, Портос та Араміс, або троє нерозлучників? Ви тільки но приїхали й через це можете не знати цих подробиць.
— Слово чести, недурно вас так звуть, панове. Моя пригода, якщо за неї стане відомо, доведе, що ваш союз збудовано не на контрастах.
Тимчасом наблизився Портос. Привітавши рукою Атоса, він повернувся до Д'Артаньяна і, здивований, наче прикипів на місці.
Зазначімо мимохідь, що він перемінив черезплічника і був без плаща.
— А, гай-гай!.. Що це таке? — спитав Портос.
— Я б'юся з цим добродієм, — відповів Атос, вказуючи на Д'Артаньяна й тим же жестом вітаючи Портоса.
— Аджеж і я з ним б'юся, — сказав Портос.
— Так! Але тільки о першій! — відказав Д'Артаньян.
— Я також б'юся з ним, — промовив, наближаючись, Араміс.
— Так, тільки о другій, — вклонився Д'Артаньян.
— А через що ти б'єшся, Атосе? — спитав Араміс.
— Правду кажучи, і сам гаразд не знаю. Він зашиб мені плече. А ти, Портосе?
— Б'юсь тому, що б'юсь, — відповів, почервонівши, Портос.
Атос, що бачив усе, вздрів легку усмішку на губах ґасконця.
— У нас було непорозуміння в питанні про туалет, — сказав юнак.
— А ти, Арамісе? — спитав Атос.
— Я б'юся за одну тезу з богослів'я, — відповів Араміс, жестом просячи Д'Артаньяна держати в секреті справжню причину дуелі.
Атос знову помітив усмішку на губах Д'Артаньяна.
— Аа… так, — мовив Атос.
— У нас різні погляди на одне місце в творах св. Августина, — пояснив ґасконець.— А він таки, дійсно, розумний, — пробурмотів Атос.
— Ну, а тепер, панове, коли ви зібрались докупи, дозвольте мені перепросити вас.
При слові „перепросити“ Атос насупився, на губах Портоса майнула чванлива ухмилка, жест заперечення був за відповідь Араміса.
— Ви нібито не зрозуміли мене, панове, — підвівши голову, сказав Д'Артаньян. Сонячне проміння осяяло тонкі й сміливі риси його обличчя. — Я прошу пробачення на той випадок, як не спроможуся сплатити боргу всім трьом: пан Атос має право перший убити мене, що значно знецінює мій борг вам, пане Портосе, а про мій борг вам, пане Арамісе, годі вже й казати. Ще раз прошу пробачення, але тільки в цьому. Тепер же починаймо.
По цих словах Д'Артаньян, як справжній лицар, витяг шпаду. Кров кинулася йому в голову, і цієї хвилини він ладний був битися з усіма мушкетерами королівства, як тепер з Атосом, Портосом та Арамісом.
Було чверть на першу. Сонце стояло в зеніті, і місце, обране для дуелі, було відкрите його гарячим ласкам.
— До ваших послуг! — сказав Атос і став у позицію.
— Я чекаю ваших наказів, — відповів Д'Артаньян, схрестивши з ним шпаду.
Ледве встигли дзвякнути леза, як на розі манастирської садиби замаячив загін кардинальської ґвардії, з паном Де-Жюсаком на чолі.
— Ґвардійці кардинала! — вигукнули разом Портос і Араміс. — Суйте шпади у піхви, панове!
Та було вже запізно. Їх бачено в позі, яка не залишала жодного сумніву щодо їхніх намірів.
— Гей! — гукнув Жюсак, підступаючи до них. — Гей, мушкетери, ви б'єтесь? А накази короля? Як ми до них ставимось?
— Ви надзвичайно великодушні, панове ґвардійці, — з серця мовив Атос, бо Жюсак був з позавчорашніх напасників. — Якби нам довелося побачити, що ви б'єтеся поміж себе, ми не стали б вам заважати. Дайте ж нам побитися, і ви побачите інтересне видовисько, нічим не ризикуючи.
— Панове, — відповів Жюсак, — на превеликий жаль, цього ніяк неможна. Обов'язок перш над усе. Будь ласка, суньте шпади в піхви та ідіть за нами.
— Пане, — мовив Араміс, малпуючи Жюсака, — ми скорилися б вашому люб'язному запрошенню, якби це від нас залежало, та, на жаль, ніяк не можемо, бо пан Де-Тревій заборонив нам. Ідіть собі своєю дорогою. Це найкраще, що ви можете зробити.Ці жарти розлютували Жюсака.
— Якщо ви не скоритеся, ми примусимо вас.
— Їх п'ятеро, — пошепки сказав Атос, — нас тільки троє. Вони нас переможуть, і ми повинні вмерти, бо запевняю, що переможений удруге я не з'явлюся до капітана.
Атос, Портос і Араміс стали попліч. Жюсак між тим вишиковував своїх салдатів.
Д'Артаньянові цього було досить, і він одразу вирішив, що йому робити. То був один з моментів, які визначають усю долю людини. Треба було вибирати між королем і кардиналом… вибір зроблено, на ньому треба спинитися. Битися — це значить не послухатись закону, ризикувати головою і стати ворогом міністра, потужнішого, ніж сам король. Усі ці думки майнули в голові юнака, але, треба визнати, він не вагався ні секунди.
— Панове, дозвольте мені внести поправку, — промовив він. — Ви сказали, що вас троє, а мені здається — нас четверо.
— Та ви ж не наш, — зауважив Портос.
— Правда, убранням — ні, але душею ваш, — відказав Д'Артаньян. — У мене серце мушкетера. Я чую його, і воно пориває мене.
— Одійдіть, юначе, — гукнув Жюсак, що, можливо, з рухів та з виразу на виді вгадав намір Д'Артаньянів. — Ідіть собі геть! Рятуйте свою шкуру! Ми на це згоджуємося.
Д'Артаньян не ворухнувся.
— Ви гарний хлопець, — сказав Атос, стискуючи йому руку.
— Ну, вирішайте мерщій! — повторив Жюсак.
— Що ж! — кинули Портос і Араміс, — треба на щось наважитись.
— Пане, ви повні великодушности, — сказав Атос.
Усі вони подумали про молоді літа Д'Артаньяна і побоювались його недосвідчености.
— Нас четверо, до того ж один поранений, а другий ще дитина, — уголос міркував Атос, — а казатимуть, що нас було четверо чоловіків.
— Та й не відступати ж! — мовив Портос.
— Це було б важко, — додав Араміс.
Д'Артаньян зрозумів їхнє вагання.
— Панове, спробуйте мене. Присягаюся, що не піду звідси, коли нас переможуть.
— Як ваше ім'я, юначе? — спитав Атос.
— Д'Артаньян, пане.
— Отже, Атосе, Портосе, Арамісе й Д'Артаньяне, вперед! — гукнув Атос.— Що ж ви, панове, чи вирішили щось? — утретє спитав Жюсак.
— Так.
— А що саме?
— Матимемо честь атакувати вас, — відповів Араміс, однією рукою здіймаючи капелюха, а другою видобуваючи шпаду.
— А, так ви опиратися! — скрикнув Жюсак.
— Чорт побирай! Хіба це вас дивує!
І дев'ятеро вояків із завзяттям, але не без ладу, кинулись один на одного.
Атос зчепився з Каюзаком, улюбленцем кардинала, Портос — з Бікара, Араміс мав проти себе двох.
Д'Артаньян опинився проти Жюсака.
Серце молодого ґасконця билося так, що за малим не розривало йому груди, та не з переляку, а з бажання перемоги. Він бився, як оскаженілий тигр, десять разів обходячи супротивника, двадцять разів міняючи позиції. Жюсак, дуже досвідчена людина, ледве встигав оборонятись од свого супротивника, що легко та моторно нападав з усіх боків і одночасно оборонявся, як людина, що має надзвичайну повагу до своєї власної шкіри.
Ця боротьба почала дратувати Жюсака. Розлючений опором якогось хлопчиська, він почав давати маху. Д'Артаньян, що не мав особливої практики, зате добре знав теорію, подвоїв прудкість. Жюсак, намагаючись скінчити, завдав супротивникові страшенного вдара з глибоким випадом, але той одбив його примою, і поки Жюсак підводився з землі, шмигонув, як гадюка, йому під його шпадою й пронизав його наскрізь. Жюсак упав, як колода.
Д'Артаньян швидким оком оглянув бойовисько: Араміс убив уже одного супротивника, другий уперто напосідав на нього, та Араміс мав гарну позицію й міг ще оборонятися. Бікара й Портос поранили один одного. Портос дістав удара шпадою в руку, Бікара — в стегно, та що рани були легкі, вони билися далі ще з більшим завзяттям.
Каюзак знову поранив Атоса. Той пополотнів, але не відступав ні на крок, тільки змінив руку, і бився тепер лівицею.
За законами дуелі того часу, Д'Артаньян мав право допомогти кому хотів. Роздивляючись на своїх товаришів, він спіткав надзвичайно виразний погляд Атоса. Той скорше вмер би, ніж прикликав на поміч, але він мав право дивитися й очима просити підтримки. Д'Артаньян зрозумів, підскочив до Каюзака збоку й закричав:
— До мене, пане ґвардійце! Я уб'ю вас.
Каюзак миттю повернувся, і повернувся вчасно, бо Атос, що тримався на ногах самою мужністю, упав на одне коліно.— Чорт побирай! — крикнув він Д'Артаньянові. — Не вбивайте його, прошу, юначе! У нас із ним старі рахунки. Їх треба зліквідувати, коли я одужаю. Обеззбройте його, вибийте тільки шпаду. Ось так, гаразд! Дуже хороше!
Цей вигук викликало те, що шпада Каюзака одлетіла на двадцять кроків. Обидва кинулись до неї разом: один — щоб підхопити її, другий — щоб заволодіти нею. Д'Артаньян, моторніший, прибіг перший і поставив на неї ногу.
Каюзак побіг до ґвардійця, вбитого Арамісом, схопив його шпаду й хотів повернути до Д'Артаньяна, але дорогою зустрів Атоса, що встиг звести дух підчас недовгого відпочинку і, боячись, щоб Д'Артаньян не вбив його ворога, хотів відновити бійку.
Д'Артаньян зрозумів, що, втрутившися в бійку тепер, він образив би Атоса, і не став їм заважати.
Дійсно, за кілька секунд Каюзак упав з простромленим горлом.
Тієї ж хвилини Араміс, підставивши шпаду до грудей упалого ворога, примушував його просити помилування.
Залишалися Портос і Бікара. Портос безупинно блазнював. Він питав у Бікара, яка година, вітав його з ротою, яку одержав його брат у Наварському полку, та все це не дуже ставало йому в пригоді. Бікара був з тих залізних натур, що падають тільки мертві.
А втім треба було кінчати. Могла підійти варта й заарештувати всіх бійців: поранених і невшкоджених, роялістів[1] і кардиналістів. Атос, Араміс і Д'Артаньян оточили Бікара й вимагали, щоб він здався. Але один проти всіх, з проштрикнутим стегном, Бікара все ж не піддавався. Жюсак, підвівшися на лікті, і собі умовляв його скоритися недолі. Бікара — ґасконець, як і Д'Артаньян, удавав глухого і тільки всміхався.
— Адже їх четверо проти тебе! Кінчай! Я тобі наказую, — крикнув Жюсак.
— Це інша річ, як наказуєш. Ти мій бригадир — мушу тебе слухатися.
Бікара стрибнув назад, переламав шпаду на коліні, кинув уламки її за манастирську загорожу і, схрестивши руки, почав насвистувати кардинальську пісню.
Відвагу завжди шанують, навіть вороги. Мушкетери салютували Бікара своїми шпадами, а потім поклали їх у піхви. Д'Артаньян зробив так само і, за допомогою Бікара, що залишився на ногах, одніс до паперти Жюсака, Каюзака й пораненого Арамісового супротивника. Четвертого, як ми вже казали, вбито. Потім ударили в дзвін і, несучи, як трофей, чотири шпади, подались до будинку пана Де-Тревія.
Шли вони, обнявшися, розтягнувшися на всю широчінь вулиці, затримуючи стрічних мушкетерів. Кінець-кінцем їхня прохідка обернулася на тріюмфальний марш.
Серце Д'Артаньяна плавало в захопленні. Він ішов між Атосом і Портосом, ніжно притискаючи їх до себе.
— Нехай я ще й не мушкетер, — звернувся він до нових друзів, переступаючи поріг будинку пана Де-Тревія, — та мене прийнято до них у науку. Чи не правда?
——————
- ↑ Прибічників короля.