Три мушкетери (1929)/1/3
| ◀ II. Передпокій пана Де-Тревія | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша III. Авдієнція |
IV. Плече Атоса, черезплічник Портоса та хусточка Араміса ▶ |
|
Пан Де-Тревій на ту пору був у дуже поганому гуморі. Проте, він чемно прийняв молодого чоловіка, що вклонився йому до землі, і всміхнувся, слухаючи його привітання: беарнська вимова юнака враз нагадала йому і його молодість, і рідний край, — подвійне нагадування, що в людей всякого віку викликає приємну усмішку.
Наблизившись до передпокою й жестом просячи дозволу скінчити розмову з іншими, перед тим, як розпочати з ним, він тричі кликнув, кожного разу підсилюючи голос, через що в ньому пройшли всі проміжні тони між наказовим і роздратованим:
— Атосе! Портосе! Арамісе!
Два мушкетери, з якими ми вже познайомилися, зараз же кинули балачки й увійшли до кабінету, двері якого зачинилися, скоро вони переступили поріг. Їхня поведінка, хоч і цілком спокійна, але повна гідности й покори, здивувала Д'Артаньяна.
Коли мушкетери ввійшли, пан Де-Тревій мовчки, з насупленими бровами, широкими кроками похожав по своєму кабінету. Три чи чотири рази пройшовши повз Портоса й Араміса, що стояли, випроставшись, як на параді, він раптом спинився перед ними і, гнівно оглянувши їх з голови до п'ят, закричав:
— Чи знаєте ви, що сказав мені король, і не далі, як вчора ввечері? Чи відомо вам це, панове?
— Ні — перемовчавши хвилинку, відповіли обоє мушкетери: — ні, пане, не знаємо.
— Він сказав мені, що набиратиме собі мушкетерів з ґвардійців пана кардинала.
— З ґвардійців пана кардинала! Чому це так? — жваво спитав Портос.
— А тому, що він бачить, що його охорону треба поновити — додати кращих людей.
Обидва мушкетери почервоніли.— Так, так! — вів далі пан Де-Тревій, раз-у-раз більше запалюючись. — Його величність має рацію, бо, слово чести, це правда — мушкетери при дворі відограють жалюгідну ролю. Учора пан кардинал з удаваним жалем розповідав королю, — і це мені дуже не подобалося, — що позавчора ці кляті мушкетери, ці біснуваті, — і тут пан кардинал підкреслив свої слова іронічним тоном, який не подобався мені ще більше, — ці облудні небої, — додав він з поглядом дикого кота, — засиділися в коршмі на вулиці Феру, і загін його ґвардії, — мені здавалося, що він розрегочеться мені в обличчя, — примушений був заарештувати цих порушників громадської тиші. Чорт побирай! Ви ж повинні це знати! Заарештувати мушкетерів! Ви там були, ви обидва, не захищайтеся, вас впізнали, — кардинал назвав вас. Це моя провина! Так! Моя провина, бо я сам вибираю людей! Якого біса, наприклад, ви, Арамісе, просили собі в мене мундир, коли до вас так пасує сутана? А ви, Портосе! Навіщо вам такий чудовий черезплічник, коли у вас на ньому висить солом'яна шпада? А Атос!.. Я не бачу Атоса. Де він?
— Пане, — відповів смутним тоном Араміс, — він хорий, дуже хорий!
— Хорий, і дуже хорий, кажете ви? А що то за хороба?
— Бояться, пане, чи не віспа, — відповів Портос, який хотів і своє слово вкинути в розмову, — і це буде дуже прикро, бо вона, мабуть, знівечить йому обличчя.
— Віспа! Гарну історію видумали, Портосе! Хорий на віспу в його літах! Це дурниця! Його поранено, а, може, вбито — оце так. Якби я знав про це! Я не хочу, щоб ви були за посміховисько для ґвардійців кардинала, відважних, спокійних, спритних молодців, які не дають приводу арештовувати себе, та, я певний, і не дозволили б цього. Вони воліють померти на місці, а не відступлять ні на крок. Рятуватися, втікати — це личить тільки мушкетерам короля.
Портос та Араміс тремтіли від люті. Вони охоче задушили б пана Де-Тревія, якби попри всього не почували, що тільки велика любов до них примушує його так говорити з ними. Вони тупцювалися на килиму, вкров кусали губи й що-сили стискували держала шпад. Десять цікавих голів прихилилися до портьєри і аж зблідли з гніву, бо вуха їх, притиснуті до стінки, чули все, а уста зараз же переказували всім присутнім у передпокої образливі слова капітана. Миттю увесь будинок од кабінету до надвірних дверей кипів.— Так ось як! Мушкетери короля дають арештувати себе ґвардійцям пана кардинала! — вів далі роздратований, як і його салдати, пан Де-Тревій, наче молотом вибиваючи кожне слово й устромляючи їх одне по одному, як удари кинджала в груді своїх слухачів. — Шість ґвардійців його еміненції заарештували шість мушкетерів його величности! Чорт побирай! Я знаю, що мені робити! Зараз же їду до Лювру, подаюся на демісію, як капітан мушкетерів короля, й прошу чину поручника в кардинальській ґвардії, а коли він відмовить — перевернуся в абата.
По цих словах шум поза кабінетом набув сили вибуху. Скрізь було чути прокльони й шалену лайку. „Чорт побирай! Під усіх чортів!“ — лунало в повітрі. Д'Артаньян шукав портьєри, щоб сховатися за нею, і прагнув підлізти під стіл.
— Так, пане капітане, — сказав Портос, — то правда, нас було шестеро проти шести, але нас по-зрадницькому заскочили розполохом і раніш, як ми встигли витягти шпади, двоє з нас лягли трупами, а Атос, тяжко поранений, був не вартніший за трупа. Аджеж ви знаєте Атоса. Він двічі намагався підвестися — і двічі падав. Проте, ми не скорилися, нас потягли силоміць. Дорогою ми втекли. Щодо Атоса, то його взяли за померлого й тому дали спокій на бойовищі, вважаючи, що неварто було уносити його. Ось що, капітане! Неможна вигравати геть усі битви.
— Маю за честь запевнити вас, що одного я вбив його власною шпадою, бо моя зламалася при першому ж ударі, — сказав Араміс. — Убив чи просмикнув — це вже, пане, як вам більше до вподоби.
— Я цього не знав, — відмовив пан Де-Тревій вже спокійнішим тоном. — Пан кардинал, як я бачу, переборщив.
— Будь ласка, пане капітане, — вів далі Араміс, побачивши, що капітан заспокоївся, і тому насмілившися просити, — будь ласка, не кажіть, що Атоса поранено. Він упав би в розпач, якби король дізнався про це, а через те, що рана дуже тяжка — пробила плече й прошла аж до грудей, — можна боятися…
Цієї хвилини портьєра піднялася, і благородна, красива, але дуже бліда голова виткнулася з-за бахроми.
— Атосе! — скрикнули два мушкетери.
— Атосе! — повторив пан Де-Тревій.
— Ви мене кликали, пане капітане, — сказав Атос слабким, але цілком спокійним голосом: — ви хотіли мене бачити — переказували мені мої товариші, — і я поспішився виконати ваше розпорядження. Чого ви бажаєте, капітане?І з цими словами мушкетер, бездоганно тримаючися, з перетягненим, як звичайно, станом, твердим кроком, увійшов у кабінет. Пан Де-Тревій, схвильований до глибини душі цим доказом відваги, кинувся до нього.
— Тільки-но я говорив цим панам, — промовив він, — що заказую моїм мушкетерам важити своїм життям без потреби. Відважні люди дуже дорогі королеві, а король знає, що його мушкетери найхоробріші небої на цілому світі. Вашу руку, Атосе! — скінчив він і, схопивши його правицю, стиснув її щосили.
Двері були відчинені — таке велике вражіння, справило прибуття Атоса, про рану якого, не зважаючи на секрет, знали всі. Ухвальне гудіння покрило останні слова капітана, і дві чи три голови, захоплені ентузіязмом, показалися з-за портьєри.
Пан Де-Тревій почутив, що рука Атоса корчиться в його руці. Глянувши на нього, він побачив, що той зомліває. Тої ж хвилини мушкетер, зібравши всі сили, щоб перемогти біль, але переможений ним, як труп упав на підлогу.
— Лікаря! — скрикнув пан Де-Тревій. — Мого! Королівського! Найкращого! Лікаря, чорт побирай! Мій хоробрий Атос конає!
На крик пана Де-Тревія всі кинулися до кабінету. Викликаний лікар протиснувся крізь натовп і наблизився до Атоса, все ще непритомного. Зараз же хорого віднесли до сусідньої кімнати.
Кабінет пана Де-Тревія, місце, до якого звичайно ставилися з пошаною, являв тепер собою частину передпокою. Усі обмірковували, обговорювали, сперечалися, лаялися, кляли й посилали під усі чорти кардинала та його ґвардійців.
За хвилину Портос і Араміс вийшли. Коло пораненого залишалися лікар і пан Де-Тревій.
Потім вийшов і пан Де-Тревій. Поранений опритомнів. Лікар об'явив, що стан здоров'я мушкетера не повинен турбувати його друзів, бо його млості викликані просто втратою крови.
Проте, пан Де-Тревій не забув за Д'Артаньяна, що з упертістю ґасконця залишався на тому самому місці.
— Пробачте, люб'язний земляче! Я був невільний. Що робити! Капітан — це той же батько родини, на якого покладено ще більшу відповідальність, як на батька звичайної родини. Салдати — це ті ж діти; а дбавши про те, щоб накази короля, а надто пана кардинала, виконувалося…
Д'Артаньян не міг сховати усмішки, і з цієї усмішки пан Де-Тревій зрозумів, що має справу не з дурнем. Переходячи до справи й міняючи тему розмови, він сказав:— Я дуже любив вашого батька. Що можу зробити для його сина? Не баріться; мій час належить не мені.
— Пане, — відмовив Д'Артаньян, — покидаючи Тарб і їдучи сюди, я хотів просити у вас, в ім'я дружби, про яку ви не забули, плаща мушкетера, але після того, що я побачив протягом цих двох годин, я збагнув, що така честь була б для мене занадто велика. Я боюся, що не заслуговую на неї.
— Це, дійсно, честь, юначе, — відказав пан Де-Тревій: — та не так вже вона неприступна для вас, як ви думаєте, або вдаєте, що думаєте. Проте, такий випадок, як ваш, передбачено в наказі його величности. На жаль, я повинен заявити, що ніхто не дістає звання мушкетера без попереднього іспиту або в кількох кампаніях, або на двохрічній службі в якомусь іншому полку, менш привілейованому, як наш.
Д'Артаньян мовчки вклонився. Йому ще більше закортіло вбратися в мушкетерський мундир після того, як виявилися такі великі труднощі.
— Але, шануючи вашого батька, мого старого товариша, як уже я вам сказав, я хочу дещо зробити для вас. Наша беарнська молодь була не дуже заможна, і я не думаю, щоб від часу мого від'їзду з провінції там багато чого змінилося. Ви не могли привезти з собою досить грошей, щоб жити тут.
Д'Артаньян гордовито випростався, ніби бажаючи заявити, що він ні в кого не просив милостині.
— Так, так, юначе, — провадив далі пан Де-Тревій: — мені відомі такі звички. Я сам приїхав до Парижу з чотирма екю в кешені, але я ладен був побитися з тим, хто сказав би мені, що я не спроможуся купити Лювр.
Д'Артаньян випростовувався дедалі більше та більше: виявилось, що через продаж свого коня він розпочинає свою кар'єру, мавши грошей на чотири екю більше, ніж мав пан Де-Тревій, розпочинавши свою.
— Ви повинні зберегти те, що маєте, — сказав Де-Тревій, — хоч яка б велика була та сума; але разом із тим ви повинні удосконалюватись у вправах, що личать дворянинові. Я сьогодні ж напишу листа до директора королівської академії, і завтра ж він прийме вас без будь-якої плати. Не відмовляйтеся від цього. Найзнатніші та найбагатші дворяни намагаються вступити до неї, і не можуть. Ви навчитесь там їздити верхи, фехтувати та танцювати, здобудете гарні знайомості і час-од-часу заходитимете до мене повідомити, де ви і чи не спроможусь я стати вам у пригоді.Д'Артаньян, хоч як кепсько знав він двірські звичаї, відчутив холодність цього прийому.
— Ах, пане, — сказав він, — я бачу тепер, як бракує мені рекомендаційного листа, що його дав мені батько.
— Дійсно так, — відказав пан Де-Тревій. — Я дивую, як ви піднялися на таку довгу подоріж без цієї конче потрібної підпомоги, єдиної для нас, для нашого брата беарнця.
— Він, пане, у мене, дякувати богу, був, але мені його по-зрадницькому вкрадено.
І він розповів усю історію в Мензі, з усіма подробицями, змалював невідомого дворянина, і переказав усе це з таким завзяттям, з такою щирістю, що зачарував пана Де-Тревія.
— Дивна річ! — сказав той, подумавши. — Ви, мабуть, говорили про мене дуже голосно?
— Так, пане! Безумовно, я тримався нерозумно. Але таке ім'я, як ваше, повинно було правити мені за щит у моїй подорожі. А тому уявіть собі сами, як часто-густо я користався ним.
Лестощі тоді були в моді, і пан Де-Тревій любив фіміям, як король або кардинал. Він не міг не всміхнутися з очевидним задоволенням; але усмішка скоро зійшла з його обличчя, і, вертаючися до пригоди в Мензі, він промовив:
— Скажіть мені, у цього дворянина не було на щоці майже непомітного шраму?
— Так! Нібито куля його дряпнула.
— Це була показна на позір людина?
— Так!
— Високий на зріст?
— Так!
— Блідий і чорнявий?
— Так, так! Він самий! Звідки це, пане, ви його так добре знаєте? Коли я його зустріну, а я таки зустріну його, присягаюся в тім… І нехай це буде хоч у пеклі…
— Він чекав на жінку? — питав далі Де-Тревій.
— Принаймні, він поїхав, поговоривши трішки з тою, на кого він чекав.
— А ви не знаєте, про що вони розмовляли?
— Він передав їй скриньку, сказавши, що в цій скринці лежать інструкції, і запропонував їй відчинити її тільки в Лондоні.
— Жінка та англійка?
— Він узивав її міледі!
— Він і є! — пошепки мовив Де-Тревій. — А я думав, що він ще в Брюселі.— О, пане! Коли ви знаєте, хто той чоловік, — скрикнув Д'Артаньян, — скажіть мені, хто він, звідки, і я звільняю вас від усього, навіть од обіцянки поставити мене мушкетером, бо насамперед я хочу помститися.
— Навпаки! Бережіться його, юначе, — скрикнув Де-Тревій. — Якщо побачите його на одному боці вулиці, переходьте на другий. Не бийтеся о таку скелю: ви розіб'єтесь, наче скло.
— Дарма! — сказав Д'Артаньян, — це не перешкодить мені, скоро я надибаю його.
— А тимчасом, — зауважив Де-Тревій, — не шукайте цього чоловіка, коли хочете послухати доброї поради.
Де-Тревій раптом зупинився. У голові його майнуло одне підозріння. Палка ненависть, яку так одверто виявив молодий мандрівець до тої людини, що — річ мало правдоподібна — украв листа його батька, — ця ненависть, чи не таїть вона в собі будь-якого зрадництва? Чи не підіслав цього юнака його еміненція? Чи не завдасть він його в сильце? Чи не шпиг кардиналів цей облудний Д'Артаньян? Чи не намагаються всунути Д'Артаньяна в його господу, аби той привернув його до себе, а тоді занапастив, як то робилося вже тисячу разів. Він вдруге глянув на Д'Артаньяна ще пильніше, як перше, і це обличчя, на якому позначалися хитрий розум і вдавана покірливість, мало його заспокоїло.
„Я знаю, що це ґасконець, — подумав він: — але він може бути ґасконець і для кардинала, і для мене. Побачимо. Спробуємо“.
— Друже мій! — почав він поволі, — я хочу вам, як синові мого старого друга, — бо я вважаю історію з цим загубленим листом за правду, — я хочу виправити ту холодність, яку ви відчули спочатку в моєму прийомі, і відкрити вам секрета нашої політики. Король і кардинал — найщиріші друзі, яких позірні суперечки — тільки для омани дурнів. Я не хочу, щоб мій земляк, красивий кавалер, хоробрий юнак… був жертва лукавства, потрапив би, як дурень в пастку, слідом за тими, що вже загинули. Будьте певні, що я відданий цим двом великоможним особам і що всі мої найсерйозніші акції мають тільки єдину мету — службу королеві та панові кардиналу, одному з найславетніших геніїв, що їх породила Франція.
Сам до себе Де-Тревій говорив так:
„Кардинал підіслав до мене цього листа, напевно, знаючи, як я його ненавиджу. Він, імовірно, сказав свому шпигунові, що найкращий спосіб догодити мені, це — гудити його. Звичайно, всупереч моїм протестам, цей пройдисвіт запевнятиме, що він сам ненавидить його еміненцію“.У дійсності ж вийшло інакше, ніж гадав Де-Тревій. Д'Артаньян з великою щирістю відповів:
— Пане, я приїхав до Парижу з таким самим наміром. Мій батько наказував мені не поступатися ні перед ким, крім короля, пана кардинала та вас, кого він вважає за трьох перших осіб Франції.
Д'Артаньян, як ми бачили, прилучив до тих двох і пана Де-Тревія, але він гадав, що таке поєднання не завадить.
Пан Де-Тревій був дуже здивований, стиснув руку Д'Артаньянові й сказав:
— Ви чесний хлопець, але зараз я можу для вас зробити тільки те, що обіцяв. Мій будинок для вас завжди відчинений. Мавши змогу бачити мене щогодини, — а значить, бути в курсі всіх справ, — ви здобудете те, чого бажаєте.
— Інакше кажучи, ви чекаєте, щоб я показав себе гідним бути мушкетером. Будьте спокійні, — додав Д'Артаньян з панібратством ґасконця, — вам не доведеться довго чекати.
Прощаючись, він уклонився з таким виглядом, ніби майбутнє залежало тепер тільки од нього самого.
— Заждіть трохи, — сказав пан Де-Тревій, спиняючи його: — я обіцяв вам дати листа до директора академії. Мабуть, ви дуже гордовиті, щоб прийняти його, мій юначе?
— Ні, пане, — відповів Д'Артаньян, — і запевняю вас, з ним не скоїться того, що з першим. Я буду берегти його так, що він дійде на адресу, і горе тому, хто спробує відібрати його в мене.
Пан Де-Тревій усміхнувся на ці хвастощі. Залишивши юного земляка в ніші вікна, де вони розмовляли, він сів до столу і почав писати обіцяну рекомендацію. Д'Артаньян, який не мав чого робити, почав вистукувати марша на шибці, розглядав мушкетерів, що виходили один по одному, і стежив за ними, доки вони не зникали за рогом.
Пан Де-Тревій, написавши листа, запечатав його і, підвівшися, наблизився до молодого чоловіка, щоб передати йому конверт. Але тої хвилини, як Д'Артаньян простягав руку, пан Де-Тревій, вельми здивований, побачив, що його протеже здригнувся, почервонів від гніву й кинувся геть з кабінету, гукаючи:
— А чорт побирай! На цей раз він не втече від мене!
— Хто саме? — спитав Де-Тревій.
— Мій злодій! — відповів Д'Артаньян. — А, зраднику!
І Д'Артаньян зник.
— Божевільний! — пробурмотів пан Де-Тревій. — А, може, це ловкий захід викрутитись, побачивши, що дав маху.