Три мушкетери (1929)/1/2
| ◀ I. Три подарунки пана Д'Артаньяна-батька | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша II. Передпокій пана Де-Тревія |
III. Авдієнція ▶ |
|
Пан Де-Тревій розпочав свою кар'єру, як і Д'Артаньян — не маючи ні шеляга в кешені, а зате із запасом відваги, розуму та спритности. Через ці прикмети, найбідніший ґасконський панок в мріях дістає спадщини більше, як найбагатший перигурденський чи берійський успадковує в дійсності. Його зухвала відвага, його ще зухваліше щастя за тих часів, коли вдари шпади падали, як град, піднесли його на найвищий щабель стрімких сходів, що їх звуть двірський успіх. Він був друг короля, що вельми шанував пам'ять свого батька Генриха IV. А батько пана Де-Тревія служив останньому з непохитною вірністю.
З свого боку Людовик XIII відчував до Де-Тревія глибоку приязнь; приязнь, щоправда, королівську — еґоїстичну, а проте приязнь. За тих часів королі охоче оточували себе особами на взірець Де-Тревія. Він належав до не зовсім звичайного типу двірських: мав розум слухняний, як у собаки, сліпу відвагу, швидкий погляд, моторну руку. Очі таким людям дано лише наглядати, чи не незадоволений чим король, а руки — уражати невгодних. Людовик XIII настановив його на капітана мушкетерів, і ті були віддані йому до фанатизму.
Кардинал і собі не попускав свого. Побачивши, якою грізною вартою оточив себе король, він — цей другий, або вірніше — перший, король Франції, захотів мати свою ґвардію. І в нього були свої мушкетери, як у Людовика XIII свої. Кожен знав, як ці дві влади-суперниці по всіх провінціях Франції й навіть закордоном вербували на службу до себе осіб, уславлених умінням орудувати шпадою. Часто ввечорі Рішельє й Людовік XIII, граючи в шахи, сперечалися, обмірковуючи гарні прикмети своїх небоян. Кожен похвалявся виправкою та мужністю своєї варти. Висловлюючися про вухо людське проти дуелей та бійок, вони потай настренчували їх одних проти одних і відчували щирий жаль або надмірну радість з приводу їхніх переваг чи поразок.
Де-Тревій розгадав пристрасть свого пана і через це користувався тривалою й незмінною ласкою короля, а той не залишив по собі пам'яті людини, дуже вірної своїй приязні.
Салдати Де-Тревія — то був леґіон баламутів, що слухалися тільки його одного.
Неохайні, п'яні, обшарпані, мушкетери короля, чи краще пана Де-Тревія, тинялися по шинках, гульбищах, картярських кублах, галасували на ціле горло, покручували вуси, брязчали шпадами, при всякій нагоді охоче штовхали ґвардійців пана кардинала й, з тисячею жартів, витягали серед вулиці шпаду. Подеколи їх убивали, але вони були певні, що за ними поплачуть і за них помстяться. Зчаста вони сами вбивали і тоді були певні, що не засидяться в тюрмі: пан Де-Тревій невдовзі визволяв їх. Люди, що по них плакала шибениця, вони тремтіли перед ним, як школярі перед учителем, слухаючись кожного його слова, готові вмерти, аби уникнути щонайменшого його докору.
Використовуючи своє значіння, свою вроду й вплив, капітан мушкетерів викликав захоплення, острах і любов до себе й невідступно був при дворі.
Двір жив у розкошах. Опріч ранкового прийому у короля й кардинала, в Парижі налічували тоді близько двохсот малих прийомів. З-поміж цих двохсот малих прийомів прийом у Де-Тревія був один із найвідвідуваніших.
Дворище його будинку по вулиці Старого голубника скидалося на табір від шостої ранку — влітку і восьмої — взимку. П'ятдесят чи шістдесят мушкетерів, що раз-у-раз мінялися, аби ввесь час удавати з себе значну силу, безперестанку походжали там, озброєні по-військовому, готові на все. У передпокої на довгих круглих лавах відпочивали вибранці, тобто, кого запрошено. Зранку й до ночі тут стояло дзижчання, а пан Де-Тревій в своєму кабінеті, сумежному з передпокоєм, приймав відвідачів, вислухував скарги, давав накази і, як король з люврського балькону, міг з свого вікна зробити огляд своїм салдатам.
У той день, коли з'явився Д'Артаньян, було велике зібрання, а надто як на провінціяла, що тільки но прибув із своєї глушини.Посеред цієї метушні і безладдя посувався наперед наш юнак. Серце йому калатало, він притискував довгу шпаду до своїх тонких ніг, ввесь час тримав руку коло крисів капелюха і, обминувши ту чи іншу групу, зідхав вільніше. Та він помічав, як оглядаються, щоб подивитися на нього, і вперше за свого життя почував себе смішним.
Коли він підійшов до сходів, справа ще погіршала. На перших щаблях стояли чотири мушкетери, що розважалися своєрідною грою, тоді як десять чи дванадцять їхніх товаришів застоювали черги на площадці, чекаючи й собі взяти участь у партії. Один із них, стоячи на вищому щаблі із шпадою в руці, заважав, або, принаймі, силкувався завадити піднятися трьом іншим. Той, що цієї хвилини стояв на верхньому щаблі, чудово відбивався від своїх супротивників. Натовп глядачів оточував їх. Умова була така, що той, хто діставав удара, кидав гру, поступаючись своєю чергою на авдієнцію на користь переможця. Протягом п'яти хвилин, захисник горішнього щаблю, не бувши зайнятий сам, зачепив троїх: одного — в китицю руки, другого — в підборіддя, а третього — у вухо. За умовою він вигравав три черги.
Хоч як хотів наш молодий мандрівець не виявляти здивування, а така розвага вразила його. Навіть у себе на батьківщині, де голови так легко розпалюються, він звик бачити дуелі більш умотивовані, і забавка цих чотирьох грачів здавалася йому більш ґасконською, ніж то буває в самій Ґасконі. Він подумав, що його перенесено до славетної країни велетнів.
Та це було ще не все — залишалися площадка й передпокій. На площадці вже не билися, а розповідали про жінок; у передпокої ж переказували двірські плітки. На площадці Д'Артаньян почервонів, в передпокої здригнувся, бо якщо на площадці ображено його мораль, то в передпокої — скандальозовано його повагу до кардинала. Там, на превелике своє здивування, Д'Артаньян почув голосну критику політики, що примушувала тремтіти цілу Европу, і приватного життя кардиналового, дарма, що за саму спробу заглибитися в нього покарано стільки знатних осіб. Цей великий чоловік, вельми поважаний від батька Д'Артаньянова, був посміховищем для мушкетерів пана Де-Тревія, що глузували з його кривих ніг і горбуватої спини.
Проте, коли серед цих жартів над кардиналом зненацька вимовлялось ім'я короля, немов якась затичка зараз же затуляла їм глумливі роти. Усі боязко озиралися й страхалися нескромности навіть перегорожі кабінету пана Де-Тревія. Та годі було єдиного натяку, і розмова повертала на його еміненцію. Регіт вибухав знову, і жодний вчинок кардиналів не лишався не розкритикований.
— Ось люди, що їх, запевне, посадовлять у Бастилію[1] й повісять, — з острахом подумав Д'Артаньян: — і мене разом із ними. Що я чув і слухав їх, то я вже — їхній спільник. Що сказав би мій батько, який прищеплював мені таку пошану до кардинала, якби побачив мене в товаристві таких поган? — і все ж таки слухав їх із великим зацікавленням.
Він був зовсім чужий в цій юрбі прибічників пана Де-Тревія, що бачили його тут уперше й підійшли звідатись, чого йому треба.
На це запитання Д'Артаньян дуже скромно назвав своє ім'я, підкресливши, що він земляк капітана, і просив камердинера виправити йому хвилинну авдієнцію в пана Де-Тревія. Камердинер протекторальним тоном обіцяв у свій час доповісти про нього.
Трохи стямившися після першого подиву, Д'Артаньян мав тепер змогу придивитися й до облич.
Осередком найжвавішого кутка був мушкетер, високий на зріст, з пихатим обличчям, у дивоглядному убранні, що брало на себе всі очі. На ньому був не формений плащ, а камзол небесно-блакитного кольору, трохи приношений, злинялий, а поверх камзолу розкішний черезплічник, гаптований золотом, що вилискував, як жмурки на воді проти сонця. Довгий плащ з густочервоного оксамиту красиво спадав з пліч, викриваючи блискучий черезплічник, на якому висіла величезна шпада.
Цей мушкетер допіру змінився з караулу, скаржився на нежить і з часу до часу удавав, що кашляє. Через те він і накинув плащ, — пояснював він. І в той час, як він, пишаючись, говорив, призирливо покручуючи вуси, всі милувалися його гаптованим черезплічником, а Д'Артаньян і поготів.
— Що поробиш? — казав мушкетер. — Така мода. Звичайно, це дурниця, я добре це знаю, — а мода! А втім, треба ж витрачати кудись гроші, що дісталися в спадщину.
— Гей, Портосе! — скрикнув один з присутніх, — не силкуйся упевнювати нас, ніби цей черезплічник дістався тобі з родительської великодушности; це подарунок дами під серпанком, що з нею я зустрів тебе минулої неділі коло воріт Сент-Оноре.— Ні, слово чести дворянина! Я купив його сам і на власні гроші, — відказав той, кого тільки но названо Портос. — Я заплатив за нього двадцять пістолей.
Захоплення подвоїлося, але сумнів залишився.
— Чи не правда, Арамісе? — спитав Портос, повертаючися до іншого мушкетера.
Цей мушкетер був повним контрастом тому, хто його запитував і назвав Араміс. Це був молодий чоловік двадцяти двох — двадцяти трьох років, наївний й тихий на виду, з чорними ніжними очима, з рожевими, вкритими пухом, як персик восени, щоками. Він, здавалося, боявся опускати руки, щоб не набрякли жили. Від часу-до-часу він щипав себе за мочки вух, щоб вони зберігали червоність й прозорість. Звичайно він говорив мало й поволі, часто вклонявся, сміявся без шуму, показуючи чудові зуби. За них, як і за всю свою особу, він дуже дбав. На запитання свого друга він відповів, притакнувши головою.
Це усунуло всі сумніви щодо черезплічника; ним милувалися і тепер, але за походження його вже не говорили. Розмова звернула на інше.
— Яка ваша думка про те, що розповідає конюший пана Де-Шале? — мовив другий мушкетер, звертаючись ні до кого окремо, а до всіх разом.
— А що саме він розповідає? — самодовільним тоном спитав Портос.
— Він розказує, що зустрів у Брюселі Рошефора, цю тінь кардинала, перевдягненого капуцином. Клятий Рошефор цим перевдягненням обманив Де-Лега, наче якого дурня. Хоч той таки й дійсно дурень.
— Отой мені Рошефор! Якби я був конюший у бідного Шале, — скрикнув Портос, — йому довелося б перебути зо мною неприємну хвилину!
— А вам самому довелося би перебути з червоним герцоґом цілу чверть години! — відказав Араміс.
— А, червоний герцоґ! Браво, браво! Червоний герцоґ, — скрикнув Портос, плескаючи в долоні й ухвально хитаючи головою. — Червоний герцоґ, це чудово! Я розголошу це слово, мій друже, будьте спокійні! Тай дотепний же цей Араміс! Шкода, що ви не пішли за своєю натурою! Який би чудовий абат вийшов з вас!
— Це тільки тимчасова затримка, — відмовив Араміс. — Пройде час — і я буду абатом. Ви ж знаєте, що я й тепер ще вивчаю богослів'я.
— Він, напевно, зробить так, як говорить, — сказав Портос: — рано чи пізно, а зробить.
— Рано! — мовив Араміс.— Він чекає тільки одного, щоб остаточно наважитися й знову вбратися в сутану, що висить у нього під мундиром.
— А чого він чекає? — спитав другий.
— Та він чекає, щоб королева подарувала наслідника короні Франції.
— Не будьмо жартувати з цього, панове, — кинув слово Портос: — дякувати богу, королева ще молода і може зробити нам такий подарунок.
— Переказують, герцоґ Б'юкенгемський у Франції, — зауважив Араміс із лукавою усмішкою, що надавала досить скандального значіння цій, здавалося, безневинній фразі.
— Арамісе, мій голубе, на цей раз ви перебрали міри, — перебив Портос: — ваша схильність до дотепів заводить вас поза межі пристойного. Почув би вас пан Де-Тревій, зазнали б ви лиха за такі слова.
— Чи не хочете ви повчати мене, Портосе? — скрикнув Араміс, і в лагідних очах його майнула ніби блискавка.
— Любий мій! Будьте мушкетер чи абат; той чи інший, тільки не той та інший заразом. Оце й Атос ще недавно казав вам: ви не впускаєте нічого, що потрапить вам до рук. Не сердіться, прошу; це надаремно. Ви добре знаєте умову між вами, Атосом і мною. Ви відвідуєте мадам Егійон й залицяєтесь до неї; ви відвідуєте мадам Де-Буа-Трасі, кузину мадам Де-Шеврез, і, кажуть, користаєтеся великими симпатіями цієї дами. Бога ради, не признавайтеся у вашому щасті, ніхто не питає у вас вашого секрету; вашу скромність усі знають. Але, мавши таку чесноту, чорт побирай, застосовуйте її й до її величности! Нехай балакають, хто хоче й як хоче за короля і кардинала; але особа королеви священна, і якщо ви за неї говорите, то кажіть тільки добре!
— Портосе, попереджаю вас, — мовив Араміс: — ви зарозумілий, як Нарціс[2]. Ви знаєте, що я ненавиджу мораль, хіба що її вчить мене Атос. Я буду абат, коли це мені заманеться; а тимчасом я — мушкетер, і, як мушкетер, кажу те, що мені до вподоби. Тепер же мені до вподоби сказати вам, що ви мені докучаєте.
— Арамісе!
— Портосе!
— Панове! — гукнули круг них.
— Пан Де-Тревій чекає на пана Д'Артаньяна, — перебив льокай, одчиняючи двері кабінету.Усі змовкли, і серед загальної тиші юний ґасконець перетяв передпокій й увійшов до капітана мушкетерів, од щирого сердця вітаючи себе з тим, що вчасно уникнув кінця цієї чудної суперечки.
——————
- ↑ Бастилія, кріпость-в'язниця, куди садили політичних в'язнів; її зруйнування було початком Великої Французької революції. Через 100 років після зруйнування Бастилії скликано 14-го травня 1889 р. перший конґрес II-го Інтернаціоналу.
- ↑ Нарціс — мітологічний персонаж, юнак-красунь, закоханий у свій власний відбиток у воді; по смерті обернувся в квітку.