Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина перша
XXVII. Жінка Атосова
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ XXVII
 
ЖІНКА АТОСОВА
 

— Тепер нам залишається довідатися про Атоса, — сказав Д'Артаньян хороброму Арамісові, коли розповів йому про все, що трапилося в столиці від часу їхнього від'їзду, і коли смачний обід примусив одного з них забути про свою дисертацію, а другого — про свою втому.

— Невже ви гадаєте, що з ним скоїлося лихо? — спитав Араміс. — Атос такий холоднокровний, такий одважний і так чудово орудує шпадою.

— Так, звичайно, і я більше ніж будь-хто віддаю належне його відвазі та спритності. Але я волію відбивати шпадою вдари списа, ніж ломак. Боюся, що Атосові довелося битись з льокаями, а льокаї — нарід, що б'є боляче й не скоро вгаває. Ось чому, винюся вам, я бажав би уїхати, як найскорше.

— Спробую і я поїхати з вами, — сказав Араміс, — хоч почуваю, що навряд чи спроможуся сидіти верхи. Вчора я спитувався катувати себе нагаєм, який ви бачите ось тут на стіні, та біль примусив мене залишити це побожне заняття.

— Ніколи не чув, щоб вогнепальну рану намагалися лікувати нагаєм. Ви були хорі, любий друже, а хороба знесилює мозок, отже, я вибачаю вам.

— Коли ж ви їдете?

— Завтра вдосвіта; відпочиньте якнайкраще цієї ночі, і завтра якщо зможете, ми поїдемо разом.

Назавтра, увійшовши до кімнати Араміса, Д'Артаньян побачив його біля вікна.

— На що ви там дивитесь? — спитав Д'Артаньян.

— Та ось, милуюся на ці троє чудових коней, що їх конюші тримають за повіддя. Це просто королівська втіха їздити на таких тваринах.

— Цих розкошів можете зазнати й ви, люб'язний Арамісе, бо один з цих коней ваш.

— Та що ви? А який?

— Який вам більше до вподоби; як на мене, вони всі однаковісінькі.

— І коштовна попона на ньому теж моя?

— Звичайно.

— І ці позлочені кобури, цей оксамитовий чепрак, це сідло із срібними оздобами, невже все це — моє?

— Так само, як той кінь, що риє землю копитом — мій, а той, що гарцює — Атосів.

— Чорт побирай, — та це ж чудові коні!

— Радий, що вони вам подобаються.

— Чи не король зробив вам такий подарунок?

— Так, звичайно ж, не кардинал. Та не клопочіть собі голову, звідки вони, знайте лише, що один з них — ваша власність.

— Я візьму того, що тримає рудий конюший.

— Чудово!

— О, святі вгоднички! — вигукнув Араміс. — Та після цього в мене й хороба куди ділася? Я сів би на цього коня, хай буде в мене тридцять куль у тілі. О, які гарні стремена! Гей, Базене, йди сюди, мерщій!

На порозі з'явився Базен, сумний та охлялий.

— Направити шпаду, вичистити капелюха та плаща й зарядити пістолети! — звелів Араміс.

— Останній наказ зайвий, — перебив Д'Артаньян: — у ваших кобурах лежать заряджені пістолети.

Базен зідхнув.

— Годі, Базене, заспокойтесь, — сказав Д'Артаньян: — до раю потрапляють люди всіх станів.

— Мій пан був уже такий відмінний богослів, — зауважив Базен, ледве не пхикаючи. — Згодом його настановили б на єпіскопа, а може і на кардинала.

— Але, люб'язний Базене, подумай, чи єсть яка рація бути духовною особою? Це не звільняє від військової служби. Ти ж знаєш, що кардинал візьме участь у першій же кампанії із шишаком на голові та з галебардою в руці.

— Леле, пане, — зідхнув Базен, — тепер усе на світі йде догори ногами.

Тимчасом юнаки та бідний льокай зійшли наниз.

— Потримай мені стремена, Базене, — сказав Араміс.

Араміс скочив у сідло із своєю звичайною легкістю та жвавістю, але по кількох вольтах та курбетах благородної тварини їздець почутив такий нестерпний біль, що пополотнів і заточився в сідлі. Д'Артаньян, передбачаючи таке, не спускав його з очей, зараз же кинувся до нього, підтримав і відвів у кімнату.

— Добре, любий Арамісе, полікуйтеся ще, — мовив він, — а я поїду шукати Атоса сам.

— Ви залізна людина, — сказав Араміс.

— Ні, мені щастить, ось і все. Тільки як ви житимете без мене? Чи уникатимете міркувати про персти та благословення?

— Я писатиму вірші, — відповів той.

— А, вірші напахчені, звичайно, як і записка покоївки пані Де-Шеврез? Навчіть і Базена просодії, це його має заспокоїти. Щодо коня, то щодня потроху їздіть на ньому і невдовзі знову звикнете.

— О, будьте спокійні, — запевнив Араміс, — коли ви повернетесь, я буду в силі товаришувати вам.

Вони простилися і за десять хвилин Д'Артаньян їхав уже шляхом на Ам'єн, доручивши свого приятеля Базенові та хазяїнові. Становище, коли Д'Артаньян залишив Атоса, було надто скрутне. Мабуть, той і загинув. Ця думка засмутила нашого ґасконця, примусила зідхнути декілька разів і дати собі обіцянку помститись за нього. З трьох мушкетерів Атос був старший, а тому, здавалося, мусів менше, як решта, підходити до нього своїми смаками та вподобами. Але Д'Артаньян любив його більше за всіх.

І дійсно, Атос був надзвичайна людина. А втім можна було помітити, що цю величну натуру, це чудове створіння, цю ніжну душу несвідомо пориває до реального життя, як старця тягне до фізичної та розумової немочі. Підчас злиднів, — а вони не були дивинкою, — світле Атосове обличчя гасло, його блискуча вдача занурювалась у глибоку темряву і від зниклого півбога навряд чи залишалася й людина. З понуреною головою, тоскним поглядом та важкою мовою, Атос цілими годинами дивився чи на пляшку і склянку, чи на Грімо, що, звикши слухатись єдиного його жеста, читав у примерхлому погляді свого пана найдрібніші його бажання, й негайно їх виконував. Коли чотирьом приятелям випадало сходитись разом під таку хвилину, то від Атоса ледве можна було витягти слово, та і його він вимовляв із зусиллям. Проте, він пив за чотирьох, і наслідком цього був ще похмуріший погляд, ще чорніша журба.

Д'Артаньян надаремно намагався дізнатись про причини такої надзвичайної туги свого друга, зрозуміти її походження. Атос ніколи не одержував листів. Усі вчинки його були відомі його друзям.

Така таємничність робила ще цікавішою людину, що її, хоч який він не був п'яний, ніколи не зрадили ані очі, ані язик, як би майстерно його не розпитували.

— Ось, — міркував Д'Артаньян, — бідний Атос, мабуть, помер, і я в тому винний. Це ж я прилучив його до цієї справи, що її він не знає ні початку, ні кінця і що не мала принести йому жодної користи.

— Не кажучи вже про те, пане, — зазначив Плянше, — що, ми може, статись, і живі тільки через його. Пам'ятаєте, як він гукнув: „Тікай, Д'Артаньяне, мене схопили“. З якою люттю почав він робити шпадою, вистріливши з обох пістолетів. Немов двадцять чоловіка чи, краще сказати, двадцять оскаженілих дияволів.

Ці слова подвоїли нетерплячку Д'Артаньяна, і він почав підганяти свого коня, що й так скакав учвал. Коло одинадцятої ранку побачили Ам'єн. Пів на дванадцяту були коло дверей клятої коршми. Д'Артаньян ступив до коршми, насупивши на очі капелюха, спершись лівою рукою на держак шпади, а правою вимахуючи нагаєм.

— Хіба ви не впізнаєте мене? — спитав він хазяїна, що вклоняючись підходив до нього.

— Не маю чести, ваша ясновельможність, — відповів той, засліплений блиском Д'Артаньянової постаті.

— А-а, так ви мене не знаєте?

— Ні, ваша ясновельможність.

— Ну, тоді я двома словами нагадаю вам за себе. Що зробили ви з шляхтичем, якого два тижні тому насмілились обвинувачити в збутку фалшованих грошей?

Хазяїн пополотнів, бо Д'Артаньян прибрав найгрізнішого вигляду, а Плянше наслідував його.

— О, ваша ясновельможність, не кажіть мені про це, — промовив плачливим голосом хазяїн. — О боже ж мій милий! Як дорого заплатив я за цю помилку. О, я, нещасний!

— Я питаю вас, що сталося з цим шляхтичем?

— Звольте вислухати, ваша ясновельможність, будьте милосердні. Сідайте, будь ласка.

Д'Артаньян, онімівши з гніву та хвилювання, сів, грізний як суддя. Плянше гордовито сперся на його крісло.

— Ось як воно було, — ваша ясновельможність, — вів далі хазяїн, тремтячи всім тілом. — Тепер я пригадую вас, ви зволили уїхати, саме коли почалася нещасна суперечка із шляхтичем, за якого ви кажете.

— Так, це я. Отже, сами бачите, вам нема чого чекати помилування, якщо не скажете всієї правди.

— Вислухайте мене і знатимете достеменну правду.

— Я слухаю.

— Урядові особи повідомили мене, що в моїй коршмі має спинитись відомий фалшивник грошей з декількома товаришами, переобраними ґвардійцями чи мушкетерами. Ваші коні, ваш вигляд, пане, було мені докладно списано.

— Далі, далі! — скорив Д'Артаньян, раптом зрозумівши, звідки йшов цей докладний опис.

— Отже, з наказу урядових осіб, що надіслали мені підмогу з шести салдатів, я вжив належних заходів, щоб захопити гаданих фалшивників грошей.

— Знову! — скрикнув Д'Артаньян, якого дратувало це слово: фалшивники грошей.

— Вибачте, ваша ясновельможність, коли я кажу так, але це саме й виправдує мене. Уряд настрахав нас, а ви ж розумієте, що коршмар повинний догоджати владі.

— Ще раз питаю вас, де той шляхтич? Що з ним сталося? Живий він чи помер?

— Терпіння, ваша ясновельможність, зараз усе розкажу. Трапилося те, що вам відомо, і що ваш негайний від'їзд, — лукаво додав хазяїн і Д'Артаньян помітив це, — здавалося підтверджував. Цей шляхтич, ваш друг, оборонявся шалено. Його слуга, на превеликий жаль, посварився з салдатами, переобраними конюшими…

— А, мерзотнику, — вигукнув Д'Артаньян, — так ви усі були в гурті? Чому б мені не знищити вас усіх?

— Ні, ваша ясновельможність, ми не всі були в гурті, і ви це зараз побачите. Друг ваш, — вибачте, що не називаю його шановного ймення, бо не знаю його, — друг ваш, уклавши двоїх пострілами з пистолетів, почав відходити, обороняючись шпадою; поранив ще одного з моїх людей, а потім і мене вдарив плазом так, що я знепритомнів.

— Та чи скінчиш ти, кате? — спитав Д'Артаньян. — Що сталося з Атосом?

— Відходячи, як я вже казав вашій ясновельможності, він опинився біля дверей до льоху, а що двері були відчинені, то він кинувся туди, узяв собі ключа та забарикадувався з середини. Знавши, що там його завжди можна знайти, ми дали йому спокій.

— Розумію, — сказав Д'Артаньян, — його хтіли не вбити, а тільки позбавити волі.

— Боже ж мій милий! Позбавити волі, ваша ясновельможність! Та він сам позбавив себе волі, присягаюся вам.

— Та, нарешті — вигукнув Д'Артаньян, — де він? Де Атос?

— У льосі, пане.

— Як це так, ледащо? Ви й досі тримаєте його у льосі!

— Борони боже! Зовсім ні, пане. Хіба ж то ми його тримаємо? Якби ви знали, що він там коїть. О, коли б ви спромоглися вивести його звідти, я б вам був довічно вдячний; мав би вас за янгола-оборонця.

— Чи там він? Чи знайду я його в льосі?

— Звичайно, пане. Він вперто бажає залишатися там. Щодня йому подають на вилах через продуховину хліба, а коли він просить, то й м'яса. Та, на жаль, не хліб і не м'ясо складають головну частину його страв. Одного разу я спитувався зійти в льох з двомя робітниками, але він наче оскаженів. Я чув, як він заряджав пистолети, а його чоловік — мушкета. Ми запитали, що вони хочуть робити, дак пан одповів, що вони мають сорок патронів і стрілятимуть до останнього набоя, а не дозволять нікому з нас зійти в льох. Тоді, пане, я пішов скаржитися до пана мера. А той засміявся й сказав, що катузі по заслузі, та що це, мабуть, навчить мене, як ображати шляхетних панів, які спиняються у моїй коршмі.

— Отже, від того часу… — почав був Д'Артаньян, що не міг не всміхатися, дивлячись на жалібне хазяйське обличчя.

— Отже, від того часу, пане, — вів далі коршмар, — ми живемо, якнайсумніше. Треба сказати вам, пане, що всі наші запаси лежать у льосі, там і вино у бочках та пляшках, і пиво, і масло, і коріння, і сало, і ковбаси. А що нам заборонено туди ходити, то ми мусимо відмовлятися харчувати подорожніх, що до нас завітають. Отже, коршма наша завжди стоїть порожня. Якщо ваш друг перебуде в льосі ще тиждень, ми зійдемо на нівець.

— І дуже добре, шахраю. Хіба не видно відразу, що ми шляхетні люди, а не фалшивники грошей?

— Так, так, так, це вірно, — сказав хазяїн. — Але, слухайте, слухайте, ось він знову розприскався.

— Його, мабуть, потурбували? — спитав Д'Артаньян.

— Як же не турбувати, — вигукнув хазяїн, — до нас приїхали два англійські шляхтичі.

— Ну, і що ж?

— Отже, англійці, як вам відомо, пане, люблять добре вино, а ці спитали найкращого. Жінка моя, імовірно, попросила в пана Атоса дозволу увійти, щоб виконати вимогу цих панів, а він, як звичайно, відмовив. А, боже ж, ач який гармідер!

І дійсно, Д'Артаньян чув страшений гамір у льосі. Він підвівся і в супроводі хазяїна, що, ламаючи руки, ішов попереду, та Плянше, що мав напоготові мушкета, наблизився до льоху.

Англійці були в розпачі. Вони відбули довгу подорож і вмирали з голоду та згаги.

— Це ж сваволя! — гукали вони гарною французькою мовою, хоч і з чужоземним акцентом. — Цей божевільний не дозволяє людям дати лад своєму вину. Ми виважимо двері, а якщо він зовсім оскаженів, уб'ємо його.

— Тихо, панове, — сказав Д'Артаньян, виймаючи з-за пояса пистолета, — ви нікого не вб'єте.

— Годі, годі! — почувся за дверима спокійний голос Атоса.- Пустіть но сюди цих небоян, і ми подивимось.

Обидва шляхтичі, не дуже хоробрі на позір, нерішуче перезирнулися. Здавалось, у льосі сидів якийсь зголоднілий людожер, велетенський казковий лицар, у печіру до якого ніхто не входить безкарно.

На хвилинку все замовкло. Нарешті, англійці засоромились свого вагання. Найбільше роздратований спустився на пять-шість східців і вдарив ногою у двері так міцно, що, здавалося, міг продірявити кам'яну стіну.

— Плянше, — сказав Д'Артаньян, зводячи курки у пистолетів — я беру на себе верхнього, а ти — нижнього. А, панове, ви хочете битись? Гаразд, ми до ваших послуг.

— Боже мій милий, — почувся глухий голос Атоса. — Це, здається, Д'Артаньян?

— Він самий, — відповів Д'Артаньян, підводячи голос, — це я, мій друже.

— У такому разі, — додав Атос, — ми добре обробимо цих шибеників.

Шляхтичі вихопили шпади та, побачивши себе між двох огнів, знову на хвилинку завагалися. Проте, гордощі, як і вперше, взяли гору, і від другого вдару двері розсілися.

— Оступись, Д'Артаньяне, одійди в бік! — скрикнув Атос, я стрілятиму.

— Панове, — згукнув Д'Артаньян, що ніколи не втрачав розсудливости, — панове, подумайте, що ви робите? Почекайте, Атос. Панове, ви встряваєте в погану справу і вас продіравлять кулями; ми з льокаєм вистрелімо на вас тричі; стільки ж разів вистрелять і з льоху. До того в нас є шпади, якими, запевняю вас, ми з моїм другом орудуємо не погано. Дозвольте мені влаштувати і вашу, і мою справу разом. Вам зараз дадуть пити, даю вам слово.

— Якщо вино ще залишилось, — загудів глузливий голос Атоса.

Хазяїна пройняв холодний піт.

— Як?.. Коли залишилось… — пробурмотів він.

— Та, гаразд, буде ще подостатком, — казав Д'Артаньян, — не хвилюйтеся; не випили ж вони вдвох увесь льох. Суйте, панове, ваші шпади у піхви.

— А ви застроміть пистолети за пояс.

— Охоче.

І Д'Артаньян дав приклад.

Потім, звертаючись до Плянше, зробив йому жеста виняти набій з мушкета.

Заспокоєні англійці сунули шпади у піхви; їм розповіли про пригоду з добровільним ув'язненням Атоса, і, як справжні шляхтичі, вони визнали за винного коршмаря.

— Ідіть до себе, тепер, панове, — сказав Д'Артаньян, — ручуся вам, що за десять хвилин вам принесуть усе, чого ви бажаєте.

Англійці вклонилися й пішли.

— Я сам, любий Атос, — мовив тоді Д'Артаньян. — Одчиніть мені, прошу, двері.

— Зараз, — відповів Атос.

Почувся гуркіт оберемків хмизу та дубків, що складали контрескарпи й бастіони Атоса. Обложенець руйнував їх власними руками.

За хвилину двері відчинились, і звідти глянуло бліде обличчя Атосове.

Д'Артаньян кинувся йому на шию, палко стиснув в обіймах і, бажаючи вивести його з важкої фортеції, помітив що Атос ледве тримався на ногах.

— Чи не поранені ви? — спитав Д'Артаньян.

— Я? Ані трохи. Я п'яний, як ніч, от і все. І жодна людина не працювала так пильно, щоб дійти цього. Присягаюсь, хазяїну, я один випив, принаймні, півтораста пляшок.

— Хай бог милує! — вигукнув коршмар. — Якщо льокай випив тільки половину, то я збанкрутую.

— Грімо — льокай з порядного дому і не дозволить собі поводитись зо мною по-панібратському; він пив просто з бочки, тільки, здається, забув заткнути чіп. Чуєш, там щось дзюркотить?

Д'Артаньян вибухнув реготом, а хазяїна замість морозу обсипало жаром. Тої ж хвилини з-за спини свого пана, з мушкетом у руках, з'явився Грімо. Голова йому тіпалася, як у п'яних сатирів на картинах Рубенса; спереду й ззаду він був залитий масною рідиною, в якій хазяїн упізнав найкращу свою оливу.

Похід попрямував через велику залю в найкращу кімнату коршми, яку Д'Артаньян зайняв силоміць.

Між тим хазяїн із дружиною кинулись з лямпами до льоху, куди так довго їм забороняли входити і де їх чекало жахливо видовисько. З льоху долинуло їхнє тужне голосіння. Навіть Д'Артаньян розчулився. Атос же не повернув навіть голови. Незабаром журбу заступила лють. Озброєний рожном господар, кинувся до кімнати, де сиділи обидва приятелі.

— Вина! — сказав Атос, побачивши хазяїна.

— Вина! — гукав шалено хазяїн, — вина! Та ви його випили більше, ніж на сто пістолей. Я пропав, я — жебрак тепер.

— Годі тобі, ми лише зганяли згагу.

— Хай би ви тільки пили, а то потрощили всі пляшки.

— Це ж ви сами штовхнули мене на купу пляшок; вона й звалилася. То вже ваша провина.

— Уся моя олива загинула.

— Олива — чудові ліки для ран; треба ж було Грімо загоїти порази, що він їх об вас же й дістав.

— Усі ковбаси пообгризено.

— У льосі багато пацюків.

— Ви мені заплатите за все! — розпачливо вигукнув хазяїн.

— Ти потрійний дурень, — сказав, підводячись, Атос, та відразу ж знесилений впав на стілець.

Д'Артаньян прийшов йому на допомогу, піднісши вгору нагая.

Хазяїн ступив крок назад і умився сльозами.

— Це навчить тебе з більшою пошаною поводитись з гостями, що їх надсилає тобі бог, — сказав Д'Артаньян.

— Бог! Скажіть краще — дідько.

— Люб'язний друже, — зауважив Д'Артаньян, — якщо ти ще мучитимеш наші вуха, ми зачинемось у льосі вчотирьох і подивимось, чи дійсно руїна така велика, як ти оце кажеш.

— Що ж панове, — сказав хазяїн, — моя провина; винюся. Але на кожен гріх є й помилування. Ви — пани, а я бідний коршмар. Ви мене пожалуєте.

— Ну, якщо ти отаке казатимеш, — мовив Атос, — то мені, мабуть, розіб'ється серце й сльози поллються з очей, як вино з твоїх бочок. Ми не такі погані, як ти думаєш. Іди сюди, побалакаймо.

Хазяїн несміливо наблизився.

— Підходь, кажу тобі, не бійся, — вів далі Атос; — тої хвилини, як я хотів з тобою розплатитись, я поклав мого гаманця на стіл.

— Так, пане.

— У тому гаманці було шістдесят пістолей. Де вони?

— Їх передано до суду, пане. Мені сказали, що це фалшовані гроші.

— Ну, тоді вимагай в суді гаманця і візьми собі шістдесят пістолей.

— Вам добре відомо, пане, що суд не повертає того, що до нього потрапило. Якби то й справді були фалшовані гроші, цього можна б ще було сподіватись, але, на жаль, гроші — справжні.

— Влаштуй справу з судом, як знаєш, люб'язний, яке мені діло? А ще й до того в мене не залишилось жодного лівра.

— Ну, — сказав Д'Артаньян, — а де Атосів кінь?

— У стайні.

— А скільки він коштує?

— П'ятдесят пістолей не більше.

— Він вартий вісімдесят, візьми його, і край.

— Як, ти продаєш коня, — спитав Атос, — ти продаєш мого Баязета? А на чому я поїду в похід? На Грімо?

— Я привів тобі другого, — сказав Д'Артаньян.

— Другого?

— І чудового! — вигукнув хазяїн.

— Ну, якщо другий кращий та молодший, то бери старого і давай вина.

— А тепер, — попросив Атос, — поки нам принесуть вина, розкажи мені, Д'Артаньяне, що сталось з іншими?

Д'Артаньян розповів йому, як він знайшов Портоса пораненого й у ліжку, а Араміса біля столу між двох богословів. Він кінчив, коли повернувся хазяїн з замовленими пляшками та шинкою, що на щастя залишалась поза льохом.

— Добре, — сказав Атос, наливаючи склянку собі та Д'Артаньянові, — це ти про Портоса та Араміса. Ну, а ти, мій друже, що? Як ся маєш і що трапилось власне з тобою? На мій погляд в тебе похмурий вигляд.

— Овва, — відповів Д'Артаньян, — це тому, що я найбезталанніший з усіх вас.

— Хіба тобі не пощастило, Д'Артаньяне? — спитав Атос. — Поясни, яким чином? Повідай мені.

— Після, — зауважив Д'Артаньян.

— Після, чому після? Бо ти гадаєш, що я п'яний, Д'Артаньяне? Затям же собі, що ніколи мої думки не бувають ясніші, ніж тоді, як я п'яний. Розказуй, я слухаю.

Д'Артаньян розказав про пригоду з пані Бонасьє. Атос вислухав усе і оком не зморгнувши, а коли той скінчив, зауважив:

— Дурниці! Це все дрібниці. — То були його найулюбленіші слова.

— Дурниці, ви завжди отаке кажете, любий Атосе, — заперечив Д'Артаньян, — і вам це зовсім не личить, бо ви ніколи не кохали.

Погаслий погляд Атоса раптом спалахнув полум'ям. Та це була лише блискавка, бо очі йому знову померкли.

— Так, правда, — відповів він спокійно, — я ніколи не кохав.

— Отже, кам'яне серце, — сказав Д'Артаньян, — ви сами бачите, що несправедливо жорстоке до чулих сердець.

— Серця чулі, серця розбиті, — промовив Атос.

— Що таке?

— Я кажу, що кохання — лотерея. Хто в ній виграє — виграє смерть. Вір, любий Д'Артаньяне, це велике щастя, що ти програв. Якщо хочеш, я дам тобі добру пораду: програвай завжди.

— Вона так кохала мене.

— Дитино! Нема чоловіка, який не гадав би, як і ти, що коханка його любить; і нема жодного, що його коханка не зраджує.

— За винятком вас, Атосе, бо ви ніколи не мали коханки.

— Так, — відповів Атос по хвилинній мовчанці, — в мене ніколи не було її. Вип'ємо.

— У такому разі, філософе, — сказав Д'Артаньян, — навчіть мене, допоможіть мені. Мені треба знати, я потребую розваги.

— Розваги? У чому?

— У моєму нещасті.

— Ваше нещастя смішне, — мовив Атос, — знизавши плечима; цікаво, що ви мені скажете, коли я розповім вам про одну любовну пригоду?

— Яка трапилась з вами?

— З одним з моїх друзів, чи не однаково?

— Розкажіть, розкажіть Атосе.

— А ви цього неодмінно хочете? — спитав Атос, що перебував у стані якоїсь очманілости.

— Дуже прошу, — відповів Д'Артаньян.

— Хай буде по-вашому. Один мій приятель, розумієте, приятель, а не я, — гірко посміхнувшись, перебив самого себе Атос, — якийсь граф, як і я родом з округи Бери, шляхетний, двадцяти п'яти років, покохав молоду шістнадцятилітню дівчину, гарну, як саме кохання. Крізь наївности її віку світився киплячий розум, розум не жінки, а поета. Вона не лише подобалась, вона п'янила. Жила вона в невеличкому містечку із своїм братом, священиком. Вони приїхали до тої округи, невідомо звідки, але, бачачи її вроду та побожність її брата, ніхто не питав про їхнє походження. Переказували, що вони з порядної родини. Мій приятель, володар містечка, міг би спокусити її, чи увести силоміць на вибір. Він мав цілковиту волю: хто б став захищати нікому невідомих людей? На жаль, він був чесна людина і одружився з нею. Дурень! Йолоп! Божевільний!

— Але чому ж божевільний, коли він її кохав? — здивувався Д'Артаньян.

— Чекайте, — відповів Атос. — Він повіз її до свого палацу і зробив з неї першу пані на всю округу. Треба визнати їй справедливість, вона вміла поводитись, як личило її стану.

— Ну, й що ж? — спитав Д'Артаньян.

— Одного разу, бувши з чоловіком на полюванні, — закінчував Атос майже пошепки й дуже швидко, — вона знепритомніла й упала з коня. Граф кинувся до неї, і що сукня заважала їй дихати, розрізав її кинджалом і оголив плече. Згадайте, що було в неї на плечі, Д'Артаньяне? — спитав Атос, голосно зареготавши.

— Звідки ж мені знати?

— Королівська лілея! — відповів Атос. — Вона була таврована.

І Атос удух вихилив пляшку, що мав у руці.

— Який жах! — вигукнув Д'Артаньян. — Що ви кажете?

— Правду. Друже мій, той янгел був диявол. Бідна жінка була злодійка.

— А що ж зробив граф?

— Граф був вельможний господар і мав право карати на горло в своїх володіннях. Він розідрав сукню віконтеси, зв'язав їй руки на спині й повісив на дереві.

— Боже милий, Атосе, це ж вбивство! — вихопилося в Д'Артаньяна.

— Так, але вбивство, не більше, — відповів Атос, блідий, як смерть. — Та нас ніби залишили без вина.

Атос схопив останню пляшку, підніс до рота й випив усе, як звичайну склянку і схилив голову на руки. Д'Артаньян з жахом дивився на нього.

— Це вилікувало мене від любощів до чудових та поетичних жінок, — сказав Атос, підводячись і не кінчаючи виправдувати графа. — Дай боже і вам того ж! Вип'ємо!

— Значить вона вмерла? — прошептав Д'Артаньян.

— Я думаю, — сказав Атос. — Та дайте ж склянку… Гей, шинки, дурню, — вигукнув він. — Ми більше не можемо пити.

— А її брат? — несміливо запитав Д'Артаньян.

— Її брат? — повторив Атос.

— Так, священик.

— Я шукав його, щоб і його повісити. То він попередив мене. Напередодні кинув свою парафію.

— А ви не довідалися згодом, хто був цей мерзотник?

— Безсумнівно перший коханець та спільник красуні. Шановний чоловік, що удав з себе панотця, аби видати заміж свою коханку та забезпечити її долю. Сподіваюсь, його десь чвертували.

— О, боже ж мій, боже ж мій! — вигукнув Д'Артаньян, приголомшений цією трагедією.

— Чому ж ви не їсте шинки, Д'Артаньяне? Вона чудова, — і Атос урізав шматка і поклав на тарілку Д'Артаньянові. — Яка шкода, що в льосі не було чотирьох отаких окістів. Я випив би ще п'ятдесят пляшок.

Д'Артаньян не міг продовжувати розмови, що зводила його з розуму. Він поклав голову на руки й удав, що спить.

— Сучасна молодь не вміє пити, — зауважив Атос, з жалем глянувши на нього, — цей ще з найкращих.