Три мушкетери (1929)/1/28
| ◀ XXVII. Жінка Атосова | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XXVIII. Повернення |
XXIX. Гонитва за екіпіровкою ▶ |
|
Д'Артаньян сидів, мов приголомшений страхітньою сповіддю Атоса. Багато чого в цім півпризнанні здавалося йому темним. Перш за все то було признання людини напідпитку. А втім, дарма, що дві чи три пляшки бургонського затуманили Д'Артаньянові голову, він, прокинувшися назавтра, так ясно уявляв собі кожне слово Атоса, ніби їх вбито йому в мозок. Усі ці сумніви викликали в ньому велике бажання дійти правди. З твердим наміром поновити вчорашню розмову він подався до свого приятеля, але застав Атоса цілком спокійного, найделікатнішого, найпритаєнішого з людей.
Проте, мушкетер, поручкавшися з ним, сам попередив його думку:
— Вчора я був дуже п'яний, любий Д'Артаньяне, — сказав він. — Я зрозумів це з язика, дуже неповоротного та з пульса, дуже частого. Закладаюся, що я плів дурниці.
По цих словах він зирнув на свого приятеля так пильно, що той замішався.
— Зовсім ні, — відповів Д'Артаньян, — як я згадую ви не казали нічого незвичайного.
— Дивна річ. Мені здалося, що я розповів вам дуже жалісну історію… та доречі, — сказав Атос, раптом змінивши розмову, — дякую вам за коня, що ви мені привели.
— Чи він вам до вподоби? — спитав Д'Артаньян.
— Так, але він либонь швидко втомлюється.
— Помиляєтеся. Протягом півтори години я зробив на ньому десять льє, і здавалося, що для нього це не важче, ніж обскакати круг майдану Сен-Сюльпіс.
— Ось що. Ви примушуєте мене пожаліти його.
— Пожаліти?
— Так, я збувся його.
— Яким чином?
— Та ось як. Я прокинувся о шостій. Ви ще спали, як убитий. Я не мав чого робити, по вчерашній гульні ще не зовсім отямився, спустився до залі й побачив англійця, що торгував у баришника коня — його кінь іздох вчора. Я підійшов до нього, а що той продавав йому за сто пістолей рудого підпаленого коня, то я сказав йому: і у мене є коняка на продаж.
— І дуже гарна, — ствердив англієць, — я бачив його вчора; льокай вашого приятеля тримав його на поводу.
— Вартий він, на вашу думку, ста пістолей?
— Так. Чи не продасте мені його за таку ціну?
— Ні. Тоді я вам його програю.
— Програєте?
— Так.
— В який спосіб?
— У кості. — Сказано-зроблено. Я програв коня, потім я програв і відіграв вашу збрую, вашого коня, відіграв свою збрую, свого коня, знову програв. Одне слово, я відіграв вашу збрую, потім свою. Тут я й спинився. Ось як стоїть тепер справа.
Д'Артаньян зідхнув, ніби з пліч йому звалилася вся коршма.
— Нарешті, ваш діямантовий перстень залишився? — боязко спитав він.
— Цілісінький, мій любий. А на додаток — збруя вашого Буцефала[1] й мого.
— А що маємо робити із збруєю, не мавши коней?
— Я добрав способу.
— Атосе, ви мене страхаєте.
— Ви давно не грали?
— І не маю щонайменшого бажання.
— Не цурайтесь. Ви вже давно не грали: отже, вам повинно щастити.
— Ну, так що?
— А ось що. Англієць та його компаньйон ще тут. Я помітив, що він дуже жалкує за збруєю. А вас, здається, бере жаль за коня. На вашому місці я поставив би вашу збрую проти вашого коня.
— Та він не задовольниться самою збруєю.
— То грайте на обидві збруї. Я не такий егоїст, як ви.
— А ви зробили б так? — несміливо спитав Д'Артаньян. Атосова впевненість мимоволі почала впливати на нього.
— Слово чести, на одну ставку.
— Програвши коні, я дуже хотів би зберегти збрую.
— Тоді ставте діяманта.
— То вже інша річ. Ніколи, ніколи.— Ну, чорт побирай, я пропонував би грати на Плянше; але такий випадок уже був, і англієць, мабуть, не схоче.
— Далебіг, дорогий Атосе, я волію не ризикувати більше.
— Шкода, — зимно відповів Атос, — англієць випханий грошима. Ну, спробуйте. Раз — і кінець.
— А як програю?
— Виграєте.
— Ну, а коли програю?
— Віддасте збрую.
— Ну, нехай. Один раз! — наважився Д'Артаньян.
Атос пішов шукати англійця й застав його в стайні, де той пожадливо розглядав збрую. Нагода була слушна. Атос запропонував такі умови: дві збруї проти одного коня, або сто пістолей, на вибір. Англієць швидко підрахував: обидві збруї варті, принаймні, триста пістолей. Він згодився.
Д'Артаньян тремтячою рукою кинув кості. Випало три очки. Блідість Д'Артаньяна злякала Атоса, що вимовив тільки:
— Поганий хід, товаришу. Ваші коні будуть у повному вбранні.
Англієць, тріюмфуючи, не потурбувався навіть змішати кості: він кинув їх на стіл, не глядячи, — стільки був певний перемоги.
Д'Артаньян одвернувся, щоб приховати свій поганий настрій.
— Стривайте, стривайте, — спокійно вимовив Атос, — цей хід надзвичайний. За все своє життя я бачив його тільки чотири рази: два вічка.
Англієць подивився — йому забило дух.
Д'Артаньян подивився — його поняла радість.
— Чого тобі? — спитав Д'Артаньян. — Чого ти ще хочеш од мене, спокуснику? Ти хочеш, щоб я ще грав?
— Ні, я хочу, щоб ви подумали.
— Про що?
— Ви маєте взяти назад коня? Так, чи ні?
— Звичайно так.
— Робите помилку. Я взяв би сто пістолей. Аджеж ви ставили збрую проти коня чи ста пистолей, на вибір.
— Так.
— Я волів би сто пістолей.
— А я коня.
— Робите помилку, повторюю вам. Що ми вдвох робитимемо з одним конем?
— Та в який же спосіб повернемося ми додому?— На конях наших льокаїв, чорт побирай. З нашого вигляду мають зрозуміти, що ми вельможні особи.
— Красиво ж виглядатимемо ми на цих шкапах, тоді, як Араміс і Портос гарцюватимуть на своїх конях.
— Араміс! Портос! — згукнув Атос і почав реготати.
— Що таке? — спитав Д'Артаньян, не розуміючи, чого він сміється.
— Хороше, хороше. Далі? — сказав Атос.
— Значить, ваша порада…
— Узяти сто пістолей. З цією сотнею пістолей ми розкошуватимемо до кінця місяця. Ми перевтомилися, як сами знаєте, і гарно було б трішки відпочити.
— Відпочити? Ні в якому разі, Атосе. Повернувшися до Парижу, я зараз же заходжуюся шукати цю нещасну жінку.
— Добре, та невжеж ви думаєте в такій справі кінь буде корисніший вам, як сто пістолей? Друже мій, візьміть сто пістолей.
Д'Артаньян, нарешті, здався.
Замирення з хазяїном коштувало ще шість пістолей, не рахуючи старого коня Атоса. Д'Артаньян й Атос взяли коні Плянше й Грімо. Льокаї попрямували пішки, із збруями на голові.
Дарма, що коні обох друзів були погано виїжджені, вони швидко випередили льокаїв і приїхали до Кревекера. Ще здаля вони помітили Араміса, який стояв, сумно притулившися до вікна.
— Гей, Арамісе! Якого біса ви тут робите? — скрикнули обоє.
— А, Д'Артаньян! Атос! Я замислився, з якою швидкістю щезають усі блага мира. Мій англійський кінь, що помчав й зник у вирі пилу, є жвава подоба нетривалости всього земного.
— А по суті, що воно значить? — спитав Д'Артаньян, який починав здогадуватися.
— Це значить, що мене обдурено. Шістдесят люїдорів за коня, що, судячи з швидкости, з якою він помчав, може робити ристю п'ять льє одної години.
Д'Артаньян і Атос засміялися.
— Не сердіться, дуже прошу: потреба не знає законів. До того ж мене покарано більше за всіх, бо клятий баришник пограбував мене, принаймні, на п'ятдесят люїдорів. Ось ви обидва гарні хазяї, ви не те, що я. Ви їдете на конях ваших льокаїв, а свої парадні коні наказали вести на поводу, повагом, короткими переходами.
Під той час фура, що кільки хвилин тому замаячила на ам'єнському шляху, спинилася, і з неї вилізли Грімо й Плянше з сідлами на голові. Фура повертала до Парижу порожня, і льокаї умовились, замість платити за проїзд, вгамовувати спрагу фурманів протягом усієї подорожі.
— Що це таке? — спитав Араміс, уздрівши їх. — Самі сідла?
— Тепер розумієте? — сказав Атос.
— Друзі мої, ви зробили точнісінько так, як і я. Я інстинктовно зберіг збрую. Гей, Базене, поклади мою нову збрую поруч збруї цих панів.
— А куди ви заподіли ваших попів? — спитав Д'Артаньян.
— На другий день я запросив їх пообідати, — а тут, між іншим є чудесне вино, — і так їх упоїв, що абат заборонив мені кидати військову службу, а єзуїт просив, щоб я влаштував його в мушкетерах.
— Геть з дисертаціями! — скричав Д'Артаньян. — Геть з дисертаціями! Я вимагаю скасувати дисертації!
Перебули тут коло години, щоб дати коням відсапатися. Араміс сплатив свій рахунок, примістив Базена у фуру з товаришами, і всі рушили до Портоса.
Вони застали його на ногах, не таким блідим, яким його бачив Д'Артаньян за першого відвідування. Він сидів за столом, де, дарма, що він був сам, стояли накриття на чотири особи. Обід складали смачно заправлене м'ясо, чудові вина та овочі.
— А ви, панове, доречі під'їхали, — сказав він, підводячись. — Я допіру сів обідати, і ви пообідаєте зо мною.
— Еге, — зауважив Д'Артаньян, — видко, що це не ті пляшки вина, які Мускетон ловив шворкою. А ось і нашпікувана телятина й філе.
— Я підкріпляюся, — сказав Портос, — підживлююсь. Ніщо не послабляє так, як ці кляті дряпаки. З вами, Атосе, таке траплялося?
— Ніколи. Пригадую тільки, що в нашій бійці на вулиці Феру я дістав вдара шпадою, що по п'ятнадцяти чи вісімнадцяти днях призвів до такого самого ефекту.
— Між іншим, цей обід призначався не для вас самого, Портосе? — спитав Араміс.
— Ні, я чекав на сусідів, та вони повідомили мене, що не прийдуть. Ви заступите їх, і я не втрачу нічого. Гей, Мускетоне, стільців та нехай подвоють число пляшок.
— А знаєте, панове, що ми їмо? — сказав Атос по десяти хвилинах.
— Чорт побирай! — згукнув Д'Артаньян. — Я їм нашпіковану телятину з карчохами й мозоком.
— А я баранячу палядвицю, — сказав Портос.— А я пулярду, — вкинув слово Араміс.
— І всі ви помиляєтесь, панове, — спокійно відповів Атос. — Ви їсте конятину.
— Годі вам! — згукнув Д'Артаньян.
— Конятину! — з огидою повторив Араміс.
Тільки Портос мовчав.
— Авжеж конятину. Правда ж, Портосе, ми їмо коня, та ще, мабуть, з попоною.
— Ні, панове, збрую я зберіг, — відповів Портос.
— Отже ми варті один одного, — сказав Араміс, — ніби змовилися.
— Що його поробиш? Цей кінь завдав би сорому моїм гостям, а я не хотів їх ображати.
— А ваша герцоґиня все ще на водах, правда? — спитав Д'Артаньян.
— Усе ще там. А до того ж мій кінь так сподобався панові губернаторові одної провинції — на нього я чекав сьогодні на обід, що я подарував його йому.
— Подарував! — скрикнув Д'Артаньян.
— О, боже мій, звичайно, подарував, — відмовив Портос. Він напевно коштував сто п'ятдесят люїдорів, а той скнара давав тільки вісімдесят.
— Без сідла? — спитав Араміс.
— Так, без сідла.
— Бачите, панове, — підсумував Атос, — Портос оборудував справу краще за нас усіх.
Усі зареготали, а Портос розгубився; та йому пояснили, причину реготу, і він своїм звичаєм взяв гучну участь у спільних веселощах.
— Значить, усі ми маємо гроші, — зрезюмував Д'Артаньян.
— Підрахуємо скільки в нас усього.
— Портос?
— Тридцять екю.
— Араміс?
— Десять пістолей.
— Ви, Атосе?
— Двадцять п'ять.
— Скільки це становить? — спитав Атос.
— Чотириста сімдесят п'ять ліврів, — відповів Д'Артаньян, що рахував, як Архімед[2].
— Приїхавши до Парижу матимемо ще, принаймні, добрих чотири сотні, не рахуючи збруї, — сказав Портос.— А наші ескадронні коні? — додав Араміс.
— З чотирьох коней льокаїв ми зробимо двоє панських і будемо жеребувати про них: за чотириста люїдорів купимо ще півконя для одного пішого, а решту — вишкребки з кешені, дамо Д'Артаньянові: у нього щаслива рука, і він має піти грати до першого-ліпшого картярського дому.
— Нумо давайте обідати, — запросив Портос, — а то все захолоне.
Чотири приятелі, заспокоївшися за своє майбутнє, віддали шану обідові, а рештки його з'їли пани Мускетон, Базен, Плянше та Грімо.
Приїхавши до Парижу, Д'Артаньян знайшов листа від пана Де-Тревія, який повідомляв, що на його клопотання король ласкаво дозволив Д'Артаньяну вступити до мушкетерів. То була завітна мрія Д'Артаньяна, разом з бажанням розшукати пані Бонасьє. Переповнений радости, він кинувся до своїх друзів, що їх залишив півгодини тому, а тепер застав дуже сумних та заклопотаних. Вони зійшлися на нараду до Атоса, а це завжди була ознака серйозности становища.
Пан Де-Тревій щойно повідомив їх, що, беручи на увагу рішучий намір його величности розпочати кампанію першого травня, вони мусять негайно подбати про свою екіпіровку.
——————