Три мушкетери (1929)/1/18
| ◀ XVII. Подружжя Бонасьє | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XVIII. Чоловік і коханець |
XIX. Плян кампанії ▶ |
|
— Дозвольте мені зауважити вам, мадам, — сказав Д'Артаньян, входячи через двері, що відчинила молода жінка, — дозвольте мені зауважити вам, що маєте цілком нікчемного чоловіка.
— Хіба ви чули нашу розмову? — спитала пані Бонасьє невпокійно вдивляючись в обличчя Д'Артаньянове.
— Усю до останнього слова.
— Але, яким чином, боже мій милий?
— Одним, відомим мені способом, через який я чув колись і вашу жвавішу розмову з прибічниками кардинала.
— І багато ви зрозуміли з нашої розмови?
— Тисячу речей. Поперше, що ваш чоловік, на щастя, йолоп та дурень; далі, що ви в дуже скрутному становищі, чому я теж дуже радий; що все це дасть мені змогу запропонувати мої послуги, а я здатний кинутися за вас у вогонь; і, нарешті, королеві потрібна хоробра, розумна та віддана людина, яка для неї поїхала б до Лондону. З цих трьох чеснот я маю, в усякому разі, дві, і ввесь до ваших послуг.
Пані Бонасьє не відповідала. Серце їй калатало з радощів, а очі засяли таємною надією.
— А яку дасте ви мені запоруку, — спитала вона, — якщо я згоджуся довірити вам це доручення?
— Мою любов до вас. Кажіть, наказуйте, що робити.
— О, божеж мій милий, — прошептала молода жінка, — чи можу ж я довірити вам таку таємницю? Адже ви майже дитина!
— Мабуть, хтонебудь повинний вам за мене поручитися?
— Каюся, що це мене дуже заспокоїло б.
— Чи знаєте ви Атоса?
— Ні.
— Портоса?
— Ні.
— Араміса?
— Ні. Хто такі ці добродії?
— Королівські мушкетери. А чи знаєте ви пана Де-Тревія, їхнього капітана?
— О, так, цього я знаю; не особисто, але королева мені чимало казала про нього, як про хороброго й благородного дворянина.
— І ви не боїтесь, що він викаже на вас кардиналові, чи не правда?— О, ні, звичайно.
— Тоді повідайте йому свою таємницю й спитайте, чи можна її мені довірити, хоч яка буде вона важлива, дорогоцінна та страшна.
— Але це не моя таємниця, і я не можу її відкривати.
— Чи не мали ви відкрити її панові Бонасьє? — з гіркістю спитав Д'Артаньян.
— Як довіряють листа дуплу дерева, крилу голуба чи нашийникові собаки.
— Адже ви бачите, що я вас кохаю.
— Це так!
— Я чесна людина.
— Вірю.
— Я хоробрий.
— О, я певна цього.
— То спробуйте мене.
Пані Бонасьє, все ще вагаючись, подивилась на молодого чоловіка.
— Слухайте, — сказала вона йому. — Я здаюсь на ваші запевнення й покладаюсь на вас. Але свідчуся богом, що чує нас, якщо ви мене зрадите, а мої вороги пробачать мені, я вб'ю себе й обвинувачу вас у моїй смерті.
— А я свідчуся богом, — сказав Д'Артаньян, — що якби мене закопали, коли я буду виконувати ваше доручення, я помру, але не зроблю нічого, що могло б скомпрометувати будь-кого.
Тоді молода жінка повідала йому страшну таємницю.
— Я їду, — сказав Д'Артаньян, — їду негайно.
— Як, ви їдете! — вигукнула пані Бонасьє. — А ваш полк? Ваш капітан?
— Присягаюся, ви примусили мене забути про все, люба Констанціє. А втім, правда ваша, мені потрібна відпустка. Сьогодні ж увечорі піду до пана Де-Тревія й проситиму його поклопотатися за мене у свого зятя, пана Дезесара.
— Тепер про інше.
— Про що? — спитав Д'Артаньян, бачивши, що пані Бонасьє не наважається кінчати.
— Ви, мабуть, не маєте грошей?
— Мабуть — зайве слово, — посміхнувся Д'Артаньян.
Тоді пані Бонасьє відчинила шафу і взяла звідти торбинку, яку півгодини тому так ніжно пестив її чоловік, — беріть цю торбинку.
— О, це буде два рази цікаво: врятувати королеву за допомогою грошей його еміненції!
— Ви дуже милий та люб'язний хлопець, — сказала пані Бонасьє. — Вірте, що королева не буде невдячна.— О, я вже й так маю нагороду! — згукнув Д'Артаньян. — Я вас кохаю, і ви дозволяєте мені казати про це: це вже щастя більше, ніж те, якого я міг сподіватися.
— Тихо! — застерегла пані Бонасьє, здригнувшися.
— Що?
— На вулиці розмовляють.
— Це голос…
— Мого чоловіка! Так, я впізнаю його.
Д'Артаньян підбіг до дверей й засунув засув.
— Він не увійде, доки ми не вийдемо. Мусите піднятись до мене.
— Ой, — вигукнула пані Бонасьє, — ви так це кажете, що мене аж жах бере.
Д'Артаньян побачив сльози на її очах. Схвильований та зворушений, він кинувся до ніг молодої жінки.
— У мене, як у храмі, вам нічого не загрожує, — сказав він. — Даю вам слово дворянина.
— Ходім! Я вірю вам, мій друже.
Юнак обережно одсунув засув, і обидва, легкі як тіні, прослизнули через унутрішні двері до коридору, а звідти нечутно піднялися сходами й увійшли в кімнату Д'Артаньяна.
У себе Д'Артаньян запропонував жінці наблизитись до вікна, і через щілинку у віконниці вони вздріли пана Бонасьє, що розмовляв із чоловіком у плащі, і почали прислухатися.
Пан Бонасьє одчинив двері і, побачивши, що в кімнаті нікого нема, повернувся до людини в плащі, що деякий час залишалась на самоті.
— Вона пішла, — сказав колишній крамар. — Вона, мабуть, подалась до Лювру.
— Ви певні, — спитав невідомий, — що вона не знає, куди ви пішли?
— Ні, — самозадоволено відповідав Бонасьє, — ця жінка занадто поверхова.
— А чи вдома хлопець-ґасконець?
— Не думаю; як бачите, віконниці зачинені і крізь щілинку не видно світла.
— Усе єдине, треба переконатися.
— Яким чином?
— Постукати у двері.
— Я спитаю в його слуги.
— Ідіть.
Бонасьє підійшов до дверей кімнати Д'Артаньяна й постукав.Ніхто не відповідав. На той вечір Портос для більшої пишности просив Д'Артаньяна надіслати Плянше до нього. Д'Артаньян же не виявив жодної ознаки життя.
— Там нікого немає, — сказав Бонасьє.
— Однаково, ходім краще до вас; там безпечніш, ніж на порозі.
— О, шкода яка, — прошептала пані Бонасьє, — ми більш нічого не почуємо.
— Навпаки, — сказав Д'Артаньян, — ми будемо чути ще більше.
Він винув з підлоги три чи чотири паркетинки, і вони почули, як людина в плащі наказувала Бонасьє вирядитись до Лювру й узяти від жінки листа. Умовившись, де вони стрінуться, незнайомий пішов.
Зойк жаху несподівано перервав міркування Д'Артаньяна та пані Бонасьє: її чоловік побачив заник торбинки й кричав „рятуйте!“
— Ой, лихо! — вигукнула пані Бонасьє, — він зниме бучу на цілу округу.
Бонасьє кричав довго, та крики не були тоді навдивовижу і не зацікавили нікого. Незабаром, молоді люди почули, як Бонасьє вийшов і голос його віддалявся у напрямкові вулиці Дю-Бак.
— А тепер, коли він пішов, треба забиратись і нам, — зауважила пані Бонасьє. — Мужність, а головне — обережність! І пам'ятайте, що ви належите королеві
— Їй і вам, — виправив Д'Артаньян. — Будьте спокійні, чудова Констанціє, я повернуся гідний її вдячности; та чи буду я вартий вашого кохання?
Констанція відповіла довгим поглядом, що його жінка завжди дарує чоловікові, якого кохає.